Практичне заняття 16

Тема: Державне регулювання розвитку АПК

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

2. Основні завдання державного регулювання АПК: забезпечення продовольчої безпеки і формування продовольчих резервів держави, нарощування експортного потенціалу.

3. Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

4. Політика у сфері земельних відносин. Земельний кадастр. Земельний кодекс України. Форми власності й господарювання на землі.

5. Стабілізація цін на сільськогосподарську продукцію і доходів фермерів. Субсидування сільськогосподарських виробників.

1. Природно-кліматичні та соціально-економічні умови розвитку сільського господарства. Земля як особливий об’єкт господарювання.

Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.    Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.      Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов. 

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцем розташування. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язане з дією природних та біологічних законів. Так, терміни росту та визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють продукцію. Об’єктивними передумовами формування спеціалізації є сприятливі природні умови для розвитку певної галузі сільського господарства, традиційні трудові навички населення даної території, а також наявність ринків продовольства та сировини.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються се­реднім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологоза­безпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 ­— 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем те­плозабезпеченості. Суми температур понад 10° колива­ються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середнь­о­річна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість сте­пової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характе­ризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11° — 130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади перева­жають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600° — 1800°. Період веге­тації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з вла­стивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і мінеральні речовини, а також проводити розумне осу­шення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють виро­щуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для виро­щування зернових культур, особливо озимої пшениці, цук­рових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культу­рами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і в вертикальному напрямках. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низо­вина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського госпо­дарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими пло­щами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галу­зями сільського господарства є садівництво, виноградар­ство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аг­рарно- промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господар­ства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її се­реднього багаторічного поверхневого стоку. Забезпе­ченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Най­вищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому спри­ятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

  Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.    В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона — у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.

Земля — специфічний господарський ресурс, цінність якого по-стійно зростає. Це пов'язано з двома обставинами: 1) збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію (як на продукти харчу-

вання, так і сировину для промисловості) внаслідок зростання чи-сельності населення, його потреб; 2) скороченням природних ресу-рсів з огляду на ерозію ґрунтів і вилучення земель під промислове і міське будівництво. У результаті спостерігається тенденція скоро-чення господарських угідь на душу населення.

Земля є невідновлюваним фактором виробництва. При втраті ті-єї чи іншої частини земельного багатства стає неможливим відно-вити це багатство штучно. Спеціалісти вважають, що 90 % природ-них ресурсів невідновлювані.

Земля абсолютно обмежена поверхнею земної суші на планеті. Окрім цього, вона має відносне обмеження як об'єкт господарсько-го використання. Ступінь його обмеження визначається рівнем ро-звитку продуктивних сил суспільства. У процесі використання зем-ля не втрачає своїх корисних властивостей, а при розумному, раціональному споживанні не лише не зношується, але може пок-ращуватися і підвищуватися її економічна родючість, хоча кількіс-но вона може скорочуватися.

2. Основні завдання державного регулювання АПК: забезпечення продовольчої безпеки і формування продовольчих резервів держави, нарощування експортного потенціалу.

Продовольча безпека – це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-політичну стабільність у суспільстві, виживання і розвиток нації, особи, сім'ї, стійкий економічний розвиток. Необхідність забезпечення продовольчої безпеки України вимагає підтримання відповідного рівня продовольчого самозабезпечення, що передбачає використання державної підтримки вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції та вжиття заходів імпортного контролю з метою захисту власних виробників від іноземної конкуренції. Надійність забезпечення продовольчої безпеки полягає як у достатньому самозабезпеченні продуктами харчування, так і в наявності коштів для їх імпорту в необхідних обсягах за умов мінімальної потенційної вразливості продовольчого забезпечення населення в разі виникнення ускладнень з імпортом продовольства (відсутність валюти, зростання цін, ембарго тощо). Від стану агропромислового комплексу безпосередньо залежить рівень продовольчої безпеки України. Нині в АПК зосереджено більше половини виробничих фондів, виробляється близько 50% ВВП, дві третини товарів народного споживання, працює майже 40% населення.

Вирішити проблему продовольчої безпеки неможливо без застосування передових технологій, розвитку фермерських господарств, якомога повніших збирання, збереження та переробки врожаю, використання нових форм маркетингу, переходу до нових методів управління, створення ефективної системи підготовки та перепідготовки кадрів. Необхідно розробити і здійснювати стратегію, спрямовану на створення ефективної системи агробізнесу, яка б включала і приватні господарства, і корпоративні агропромислові об'єднання і нові форми фермерських кооперативів. Важливе значення для сільського господарства та харчової промисловості має залучення передових зарубіжних технологій.

Проблема формування, розвитку та нарощування експортного потенціалу є особливо актуальною для країни з перехідною економікою, де недостатньо розвинені правові та економічні механізми його формування, недостатньо використовуються методи державної підтримки експорту, розробки, реалізації та оцінювання ефективності програм розвитку експортної діяльності.

Проте в сучасних умовах розвитку АПК України постає потреба поглиблених досліджень процесів формування та нарощування експортного потенціалу аграрного ринку.

Експортний потенціал можна визначити як спроможність аграрного сектору та його галузей виробляти конкурентоздатні на світовому ринку товари шляхом використання як порівняльних національних переваг, так і нових конкурентних переваг, заснованих на досягненнях науково-технічного прогресу.

З метою нарощування експортного потенціалу аграрного сектору економіки країни необхідно на державному рівні забезпечити:

-· державну підтримку експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції, здешевлення процедури оформлення експорту;

-· гармонізацію системи стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції, правил санітарного, ветеринарного та фітосанітарного контролю з міжнародними стандартами та вимогами;

-· створення об'єднань експортерів, координацію їхньої діяльності на зовнішніх ринках з метою ефективного використання кон'юнктури та дотримання правил конкуренції;

-· поліпшення рівня оснащеності лабораторій з визначення якості та безпеки продукції, їхню акредитацію у міжнародній системі;

-· удосконалення транспортної та портової інфраструктури, її модернізацію та підвищення пропускної спроможності;

-· розширення участі вітчизняних виробників у міжнародних виставках та ярмарках.