1) Основні поняття спадкового права
Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик» (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Actio». Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов´язанням.
Спадкове право тісно пов´язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речеві права. Вони і є об´єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов´язальним правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших інститутів і займає проміжне місце між речевим і зобов´язальним правом. Його значення зумовлено також тим, що об´єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.
Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, передусім звернемося до основних понять спадкового права.
Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов´язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов´язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов´язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.
Спадкове право — сукупність правових норм, що регулююють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов´язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого ролу. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.
Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.
Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина — це сукупність прав і обов´язків небіжчика, яка визначається на момент смерті спадкодавця.
Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за тестамен-том (заповітом) або за законом.
Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права було закладено ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана».
Разом з тим наступництво у правах і обов´язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов´язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов´язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.
Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов´язками.
Проте наступництво в правах і обов´язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і запропонувати їм прийняти спадщину. Отже, мало відбутися закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.
Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім´ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.
Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.