2.Становлення і розвиток нових індустріальних країн Сходу.

Після Другої світової війни ряд країн Сходу зробили рі­шучий прорив у своєму економічному розвитку. Серед них - Республіка Корея, Тайвань, Федерація Малайзія, Республіка Сінгапур.

Республіка Корея утворилася внаслідок розділу Кореї після Другої світової війни, коли на півночі встановився кому­ністичний режим. З допомогою США у 1948 р. у південній частині країни встановилася «Перша республіка» на чолі з Лі Син Маном. У 1960 р. він опи­нився в політичній ізоляції і був змушений виїхати з країни. «Друга республіка», що утворилася після вигнання Лі Син Мана, не проіснува­ла і року. У ніч на 16 травня 1961 р. владу в країні захопили військові на чолі з Пак Чжон Хі. У1963 р. він був обраний президентом. Був сформова­ний кабінет міністрів з цивільних осіб. У Південній Кореї утворилася «Третя республіка».

У країні розпочалися рішучі економічні перетворення. Динамічно розвивалася промисловість. Велику роль в аграрних перетвореннях 70-х років XX ст. відіграв «Рух за нове село» («Семаиль»). Його наслідком було зростання освітнього рівня селян, опанування ними новими знаннями і технологіями.

Якщо в 60-ті роки експортувалися в основному товари широкого вжитку, то починаючи з 70-х років - судна, сталь, радіоелектроніка. У 80-ті роки до експортних товарів долучили­ся автомобілі, комп'ютери, відеомагнітофони, деталі для ЕОМ.

Після загибелі Пак Чжон Хі (1979) у місті Кванчжу спалах­нуло повстання, в якому брала участь головним чином молодь. У травні 1980 р. воно було жорстоко придушене. Скориставшись хаосом у країні, у серпні 1980 р. військові здійснили переворот і керували країною до початку 90-х років.

У першій половині 90-х років здійснювалася політика «врощування» Кореї у світову економічну еліту. Для цього країна напозичала 150 млрд. доларів. Однак використання позик здійснювалося неефективно. Унаслідок цього у 1997 р. спалахнула фінансова криза. Вся фінансова система та економіка опинилися перед загрозою повного краху. Країна була змушена позичити ще 57 млрд. доларів у міжнародних організацій, щоб стабілізувати ситуацію.

Складною проблемою залишається об'єднання Кореї. На словах і Північ, і Південь заявляють про своє прагнення до об'єднання, але через несумісність двох політичних систем корейська нація залишається роз'єднаною. Хоча Південна Корея залишається союзником США, однак нерідко демонструє свою окрему позицію з міжнародних питань. Серед молоді ширяться вимоги виведення американських баз із країни. Такими наст­роями у 2002 р. скористався представник Демократичної партії Но Му Хен, який виборов посаду президента країни.

Острів Тайвань (інші назви - Тайпей, Формоза) після пере­моги у материковому Китаї комуністів (1949) став притулком для тих, хто тікав від комуністичного режиму - залишків партії Гоміньдан на чолі з Чан Кайші, буржуазії, інтелігенції. Чан-кайшістський режим на Тайвані провів аграрну реформу, передав селянам поміщицьку землю, створив високотехнічну промисловість. Водночас у політичному відношенні країна тривалий час була тоталітарною. Уся влада була сконцентрова­на в руках Чан Кайші та його прибічників. Усі політичні партії, крім Гоміньдану, були заборонені. Оголошений від початку висадки на острів воєнний стан тривав до кінця 80-х років, діяла жорстка цензура. За роки економічної модернізації Тайвань став високо розвинутою процвітаючою країною. Насе­лення острова зросло з 4,5 до 20 млн. чоловік. Основні експортні товари - електронна техніка, текстиль та вироби з нього, продукція металургії, будівельні матеріали. У 1988 р. у країні була проведена політична реформа, згідно з якою передача влади почала здійснюватися відповідно до конституції.

Найскладнішим питанням залишаються відносини з матери­ковим Китаєм. Від агресії з боку КНР Тайвань рятує захист США, які спорудили на острові свої військові бази і перетворили його на «непотоплюваний авіаносець». Уряди у Пекіні та Тайбеї не визнають легітимності один одного. КНР вважає Тайвань своєю 22-ю провінцією, а тайбейський уряд вважає себе єдиною законною владою в усьому Китаї. Тому і в КНР, і на Тайвані законом заборонено висувати ідею про самостійність острова. Водночас тайванці збільшують інвестиції в економіку КНР. Після запровадження на Тайвані політичного плюралізму Демократична прогресивна партія почала офіційно вимагати проголошення Тайванем своєї незалежності, що заборонялося Гоміньданом. Наприкінці XX ст. острів охопила жорстока економічна криза, внаслідок якої закінчилося півстолітнє правління Гоміньдану. У 2000 р. президентом був обраний представник ДПП Чень Шуйбінь. На парламентських виборах 2001 р. його партія здобула більшість місць і сформувала уряд. Демократи відмовилися від гоміньданівської практики підтримки нерентабельних підприємств, скоротили державні витрати, взяли курс на лібералізацію економіки.

У 1957 р. було проголошено незалежність Малайської федерації. 16 вересня 1963 р. вона була перетворена на нову державу — Малайзію. За формою правління Малайзія стала конституційною монархією. Верховний правитель обирається з числа султанів, але не до кінця життя, а на п'ять років. Від заснування держави провідною партією країни залишається Об'єднана малайська національна організація (ОМНО).

9 серпня 1965 р. зі складу Малайзії вийшов населений переважно китайцями Сінгапур, що спричинило зіткнення між малайською більшістю і китайською меншістю у самій Малайзії. Владу на себе перебрала Національна оперативна рада. Головні зусилля були спрямовані на досягнення національної єдності. Була запроваджена державна філо­софія (рукунегара), за якою вірність нації проголошувалася вищою за будь-які інтереси.

Від середини 70-х років XX ст. у країні здійснювалася нова економічна політика, розрахована на 20 років. її метою була боротьба з бідністю, безробіттям, подолання міжетнічної упе­редженості. Протягом двох десятиліть основні положення програми були виконані. Малайзія стала однією з процві­таючих країн «третього світу», щорічні темпи її економічного зростання стали одним з найвищих у світі, ліквідовано загрозу голоду.

Почавши свій шлях як експортер сільськогосподарської продукції - каучуку та пальмової олії - Малайзія через 20 років вийшла на світовий ринок з найсучаснішими легковими автомобілями, кольоровими телевізорами, кондиціонерами, електронними виробами.

Успіхи в розвитку забезпечили внутрішню стабільність Малайзії. У державі досягнуто цілковитої гармонії між трьома основними етнічними групами - малайцями, китайцями та індійцями. Об'єднані в єдину націю, вони вивели Малайзію в розряд «нових індустріальних країн».

Після виходу зі складу Малайської Федерації основою національної ідеології Сінгапура стала концепція «глобального міста». Вона полягає в тому, що країні для виживання необхідно встановити зв'язки з усім світом.

Політика правлячої Партії народної дії (ПНД) ґрунтується на соціал-демократичних засадах. Вона пропагує ідею національної єдності, виступає за державний контроль над економікою. Уряд країни є власником цілого ряду компаній - авіаційної, суд­нобудівних, по морських перевезеннях та інших, що відіграють ключову роль в економіці острова.

ПНД від самого початку орієнтувалася на те, щоб скорис­татися розташуванням міста Сінгапура. Протягом 70-х років першочергова увага приділялася розвитку портового господар­ства, банківській справі, посередницькій діяльності. У такий спосіб країна почала залучати іноземних бізнесменів. Одержані прибутки спрямовувалися на розвиток найсучасніших галузей -електронної, точного машинобудування, нафтопереробної. Спри­ятливі умови, створені для роботи банків, перетворили Сінгапур на міжнародний фінансово-валютний центр Азії.