Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
lekts_38 Міжнародні відносини (друга половина ХХ-ХХІ ст.)..doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
200.7 Кб
Скачать

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Хмельницький торговельно-економічний коледж

Спеціальність: 5.03051001 Товарознавство та комерційна діяльність,

5.03050702 Комерційна діяльність,

5.03050801 Фінанси і кредит,

5.03050802 Оціночна діяльність,

5.05170101 Виробництво харчової продукції

Дисципліна: „Всесвітня історія”

Лекція №38/16

Тема: Міжнародні відносини (друга половина ХХ-ХХІ ст.).

План.

  1. Виникнення і розгортання “холодної війни”.

  2. Міжнародні відносини в 70-І половині 80-х рр.

  3. Кінець “ холодної війни”.

Основні поняття і терміни: «Холодна війна», конфронтація, гонка озброєнь, концепція

«отримання комунізму», НАТО, ОВД, конфронтація, розрядка між­народної напруженості, «німецьке питання», Гельсін­ський акт, геополітика, політика «нового політичного мислення», ідео­логічний догматизм, глобальні проблеми, інтеграція, регіональ­ні конфлікти, ООН, РЄ, Мааст­рихтський договір, «Хартія для нової Європи»

Основні дати:

5 березня 1946 р. — промова У. Черчілля у Фултоні, початок «холодної війни»; березень 1947 р.—доктрина

Трумена; червень 1948 — травень, 1949 р.— «Берлінська криза»; 4 квітня 1949 р.— створення НАТО; 14 травня 1955 р.—створення ОВС; 1950— 1953 рр.— Корейська війна; 1961 р.— спорудження Берлінської стіни; 1962 р.— Карибська криза, 1971 р.— чотиристороння угода щодо Західного Берліна (СРСР, США, Анг­лія, Франція); 1971 р.—договори між ФРН і НДР, ФРН і Польщею, ФРН і Чехословаччиною; 1975 р.—загаль­ноєвропейська нарада з безпеки та співробітництва (Гельсінкі); грудень 1979 р.— введення радянських військ в Афганістан; 1980 р.— Олімпійські ігри у Москві, 1985 р.— зустріч М. Горбачова і Р. Рейгана в Женеві; 1987 р.— ра­дянсько-американська угода про скорочення озброєнь середнього радіуса дій; 19 листопада 1990 р.— прийняття «Хартії для нової Євро­пи»; 1995 р.— вступ України у Раду Європи; 2000 р.— закриття Украї­ною ЧАЕС

Особистість: В. Черчілль, Й. Сталін, Г. Трумен, Б. Рассел, М. Хрущов, Дж, Кеннеді, Й. Броз Тіто, Г А. Насер, В. Брандт, Дж. Форд, Л. Брежнєв, Р. Ніксон, Р. Рейган, М. Горбачов, Р. Рейган, Дж. Буш, Б. Єльцин, Г. Коль

Список рекомендованих джерел

Алексєєва Ю.М., Вертегел А.Г., Казаков О.О. Всесвітня історія.: Навч.посібник. К.: Каравела,2007. С.147-157.

Віднянський С.В. Всесвітня історія. Новітня історія.: Навч.посібник. для 11кл.- К.: Дієз-продукт, 2005. С.198-210

Волк С.С. та інші. Новітня історія. 11 клас. К.1989. С.213-243.

Всесвітня історія: 1939-1998:Навч.посібник для 11кл.// Авт.-упоряд.: Я.М.Бердичівський, Т.В.Ладиченко, І.Я.Щупак.-К.: А.С.К., 2000. С.498-529

Кучер В.І., Майборода О.М. Всесвітня історія. Новітній період (від початку ІІ світової): Підручн. для 11кл. К.: Ґенеза, 2005. С. 331-361

Ладиченко Т. Всесвітня історія.К. 2003, С.304-325.

Опорний конспект лекцій. Хм.2008.

Зміст лекції

Виникнення і розгортання “холодної війни”.

Початок «холодної війни»

З розгромом у 1945 р. нацизму давні протиріччя між СРСР і західними державами загострилися. Протистояння не пере­росло у прямі воєнні дії, у справжню («гарячу») війну і набуло форм взаємних погроз, дипломатичних маневрів, гонки озброєнь, боротьби спецслужб, ідеологічного протиборства, через що отримало назву «холодної війни».

Початком «холодної війни» прийнято вважати промову на той час колишнього прем'єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчіля в американському місті Фултоні 5березня 1946 р., у якій він змальовував картину радянської експансії на євро­пейському континенті. Він використав образ «залізної завіси», якою СРСР відокремив зону свого впливу від решти Європи. То­му, наголосив Черчіль, Захід мусить об'єднатися, щоб протистояти Радянському Союзу.

Того ж року американський дипломат Джорд Кеннан, який працював у посольстві в Москві, відправив до Вашингтона телеграму обсягом у вісім тисяч слів, де попереджав, що СРСР прагне зруйнувати традиційний західний спосіб життя, а тому його слід вважати не партнером, а супер­ником і розмовляти з ним з «позиції сили».

Причини розв'язання «холодної війни» полягали переважно у праг­ненні СРСР і США розширити якомога більше зони свого впливу і здобути найбільше переваг при визначенні післявоєнного міжна­родного порядку.

Під впливом Радянського Союзу опинилася група країн Центральної та Південно-Східної Європи. Зміцніли його позиції в Азії. У Крем ля з'явилася спокуса встановити свою гегемонію у світі. США, зі свого боку, прагнули того ж самого. Вони намагалися переш­кодити радянському просуванню у Західну Європу та Азію, а крім того - розширити коло своїх сателітів.

Однією з пружин «холодної війни» була взаємна недовіра обох супердержав. У Москві та Вашингтоні розцінювали миро­любні заяви один одного тільки як пропагандистський камуфляж, за яким кожний вбачав ворожі наміри суперника.

Конкуренцію стимулювала й перспектива деколонізації, не­минучість якої ставала дедалі очевиднішою. Кожна з великих держав розраховувала поставити якомога більше нових країн під свій контроль. Народи світу стали заручниками гегемоністських прагнень СРСР і США.

«Доктрина Трумена»

Повоєнне зростання радянського впливу налякало США. Особливо непокоїла їх ситуація на Балканах, де західними союзниками залишалися лише Греція та Туреччина. У Греції комуністи, сподіваючись силою захопити владу, розв'язали громадянську війну.

Перемога комунізму на Балканах давала б Радянському Союзу безконтрольний прохід з Чорного у Середземне море. Південні кордони Західної Європи опинилися б під загрозою.

Щоб спинити поширення комунізму, США стали на шлях прямої допомоги своїм союзникам. 12 березня 1947 р. Прези­дент США Трумен виступив у американському Конгресі з про­ханням санкціонувати фінансову допомогу Греції та Туреччині для боротьби з «комуністичними підступами». Крім того, він закликав надавати у подальшому допомогу всім іншим країнам,

де постає загроза приходу до влади комуністів або яким загрожують країни комуністичного табору.

Доповідь американського пре­зидента була названа «доктрина Трумена». Після того як Конгрес позитивно відповів на заклик президента, ця доктрина лягла в основу зовнішньополітичного курсу США на довгі роки, поки тривала «холодна війна».

США зосередили увагу також на країнах, які вивільнялися з колоніальної залежності. Щоб запобігти розповсюдженню на них радянського впливу, 20 січня 1949 р.

Трумен у черговому зверненні до Конгресу роз'яснив, що допомога слаборозвинутим країнам надаватиметься лише у тих випадках, коли вона сприятиме зміцненню безпеки США. Отже, щоб отримати її, належало демонструвати і здійснювати антикомуністичну та антирадянську політику.

У реальному житті більшість нових країн не збиралася ставати на відверто антирадянський курс. Тому США, щоб не втратити їх безповоротно, були змушені допомагати і тим країнам, де на той час правили просоціалістичні уряди і які не приховували симпатій до СРСР.

Берлінські кризи

Потсдамська конференція не визначила долю Німеччини. Країна залишалася розділеною на зони окупації. На словах підтримуючи ідею єдиної Німеччини, переможці вели справу до її розколу. США та Велика Британія вклали великі кошти на допомогу своїм зонам окупації. Утворивши «Бізонію», а потім «Тризонію», вони поклали край розрахункам Кремля поширити свій вплив на всю Німеччину.

Радянська сторона вирішила покарати Захід за його німецьку політику. Спочатку СРСР навесні 1948 р. узяв під свій контроль усі зв'язки між західною частиною Німеччини і Берліном. За його розрахунками, ізоляція Західного Берліна змусить колишніх союзників залишити місто і воно повністю перейде під контроль радянської комендатури.

Після того як у червні 1948 р. у західній та східній частинах Німеччини були проведені грошові реформи і з'явилися окремі валюти, СРСР став вимагати, щоб на території Західного Берліна діяла східнонімецька марка. Західні держави відповіли Кремлю рішучою відмовою. У відповідь радянські війська встановили цілковиту блокаду Західного Берліна, перекривши доступ туди продовольства і сподіваючись, що зголодніле населення саме зажадає приєднання до радянської зони окупації.

Розрахунки Кремля не справдилися. По-перше тому, що заблокувати він міг лише суходільні шляхи сполучення, але не повітряний простір, яким американські та англійські літаки доставляли до міста все необхідне для життя (операція «Віттлз»). По-друге, радянська акція викликала міжнародний осуд. Питання було винесене на обговорення Ради Безпеки ООН, де СРСР був змушений застосувати право вето проти резолюції, яка осуджувала його дії. Усвідомивши, що затіяна акція не приносить очікуваного результату, Сталін у травні 1949 р. наказав зняти блокаду.

У 1958 р. берлінська криза повторилася, коли Хрущов висунув вимогу, щоб комендатури трьох західних держав залишили Західний Берлін, який мав бути перетвореним на «вільне місто». Одночасно радянський лідер попередив, що спроби західних держав силою увійти до Берліна будуть при-рівнені до нападу на СРСР із відповідними наслідками. Тим самим СРСР шантажував Захід можливістю ядерної війни. Однак непохитна позиція західних держав скоро змусила Хрущова відмовитися від своїх вимог.

Утворення біполярної системи

Для посилення аргументів у протистоянні один з одним СРСР і США намагалися зміцнити воєнне співробітництво зі своїми союзниками. На Заході стали популярними ідеї «атлантичної солідарності» між США та Європою. На ґрунті «атлантичної солідарності» 4 квітня 1949 р. 10 європейських країн разом із США та Канадою утворили Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Зараз до неї входять 26 держав: США, Велика Британія, Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Канада, Італія, Португалія, Іспанія, Норвегія, Данія, Ісландія, Туреччина, Греція, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія.

Держави, які підпадали під вплив СРСР, були розвинуті значно слабше, деякі з них були цілком аграрні. По суті Заходу міг протистояти лише СРСР. Тому керівництво країни спочатку не поспішало офіційно оформляти воєнно-політичний блок із своїх сателітів. Лише 14 травня 1955 р. у Варшаві СРСР і більшість його союзників підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, яким передбачалося утворення Об'єднаного командування збройними силами країн-учасниць. Тим самим було покладено початок Організації Варшавського Договору (ОВД), завданням якої було врівноважити у світових відносинах військові устремління Заходу.

Так наприкінці 40-х - на початку 50-х років утворилася біполярна система міжнародних відносин, тобто два потужні світові центри, до яких тяжіли їх прихильники. Вона великою мірою визначала напрями розвитку більшості країн.

Економічні та технічні можливості обох блоків були різними. ОВД змогла лише взяти під захист території своїх країн-учасниць, а пізніше ще й територію Куби. Під опіку НАТО потрапила значна територія, яка охоплювала Північну Атлантику, Середземномор'я та південну частину Чорного моря.

На початковому етапі протистояння перевага була на боці США, які були монопольним володарем ядерної зброї. Американськими стратегами розроблялися плани ядерних ударів по СРСР у разі його вторгнення у Західну Європу. У 1949 р. Радянський Союз мав уже власну атомну бомбу. Тепер жодна з ворогуючих сторін не могла шантажувати іншу «з позиції сили». Таким чином, найстрашніша для людства ядерна зброя стала фактором взаємного стримування. Однак страх перед взаємним самознищенням не ліквідував протистояння між СРСР та Заходом.

Зовнішньополітичні доктрини супердержав

І Радянський Союз, і Сполучені Штати у «холодній війні» керувалися своїми зовнішньополітичними доктринами. СРСР переконував світ, що він є «передовим загоном антиімперіаліс­тичних сил», що його історична місія - надавати підтримку соціалістичному, антиімперіалістичному і антиколоніальному рухам в усьому світі. США, доки були монопольним володарем атомної бомби, діяли за доктриною «ядерного стримування» можливої комуністичної агресії. Стримати СРСР, на думку американських стратегів, може лише страх перед знищенням. Тому іншою доктриною США була доктрина «масованого покарання» - негайне завдання ядерного удару і по СРСР, і по країнах ОВД у разі радянської агресії проти США або будь-кого з членів НАТО.

Щодо країн-сателітів Радянського Союзу, то стосовно них була розроблена доктрина «визволення», за якою США мусять допомагати всім народам, передусім із соціалістичного табору, які стануть на шлях боротьби з комуністичним режимом. Щоб допомогти їм у швидшому звільненні, США застосували доктрину «наведення мостів», тобто поступового розширення співробітництва з ними.

Обидві наддержави намагалися не доводити до безпосереднього протистояння, бо воно могло легко перейти у «гарячу війну». Проте від боротьби за сфери впливу методами «холодної війни» вони не відмовилися. Насамперед вони втручалися у міжнародні конфлікти. Якщо один з учасників конфлікту був прихильником однієї з наддержав, то друга держава відразу допомагала іншому учаснику конфлікту. Так було у палестинському питанні, під час Суецької кризи, протягом В'єтнамської війни.

Після кількох років «відлиги» у міжнародних відносинах, що мала місце у другій половині 50-х років, «холодна війна» поновилася. Кожна з великих держав хотіла дискредитувати іншу в очах світу. Для цього використовувалися Організація Об'єднаних Націй, де спалахували суперечки між радянськими та американськими дипломатами, засоби масової інформації (радіо, телебачення, преса), різні міжнародні форуми (наради, конференції, симпозіуми).

Блокова політика

Утворивши НАТО, західні країни почали згуртовувати у блоки своїх союзників в інших регіонах планети. У 1951 р. Австралія, Нова Зеландія та США підписали Тихоокеанський акт безпеки. За першими літерами від назв англійських учасниць блоку він дістав назву АНЗЮС. Щоправда, Нова Зеландія проголосила свою територію без'ядерною і заборонила заходити в свої порти суднам із атомною зброєю. У 1954 р. виникла Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО). До цього блоку увійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни. Інтереси учас­ників блоку не співпадали. Окремі країни були змушені брати участь у В'єтнамській війні, за що вони були осуджені іншими афро-азіатськими країнами. Пакистан першим вийшов з орга­нізації, а в 1977 р. вона припинила своє існування.

У 1955 р. США підштовхнули Туреччину та Ірак до підписання Багдадського пакту. Згодом до нього приєдналися Іран, Велика Британія та Пакистан. У 1959 р. Пакт було перетворено в Організацію Центрального договору (СЕНТО). Між учасниками цього договору також не було цілковитої згоди. У 1956 р. ісламські країни - члени СЕНТО підтримали Єгипет, який зазнав агресії з боку Великої Британії. Крім того, вони були заінтересовані в економічних контактах з соціалістичним світом, а перебування в блоці заважало цьому. У 1979 р. блок припинив своє існування.

Блокова система заважала економічному співробітництву, потребувала від країн надмірних витрат на озброєння, посилю­вала атмосферу підозрілості у світі. Обидві наддержави хотіли закріпитися в інших регіонах планети, заснувати там свої бази. Світ ставав подібним до порохової діжки.

Зросла ядерна могутність західного світу. Крім США, власну атомну зброю створили Велика Британія (1952) і Франція (1960). Деякі європейські країни відмовилися стати учасниками світового протиборства. Так, твердо дотримувались нейтралітету Швеція та Фінляндія.

СРСР займав відверто ворожу позицію до Заходу. Він не тільки відмовився від допомоги за планом Маршалла, а й взагалі відгородився від західних країн жорсткою системою кордонів, не допускав вільного виїзду своїх громадян за рубіж, не дозволяв їм вільно спілкуватися з іноземцями. Тривалий час діяв антилюдяний закон, який забороняв шлюби між радянськими та іноземними громадянами. По суті СРСР ізолювався від західної цивілізації.

Відданість своїх союзників СРСР здобував наданням їм значної матеріальної допомоги. Крім того, СРСР намагався здобути прихильність колоніальних народів, які або визволилися від тих країн, що були у ворожому до нього таборі, або розпочали боротьбу за таке визволення. СРСР відразу встановлював з ними дипломатичні або неофіційні зв'язки, допомагав зброєю, фінансовими і матеріальними ресурсами.

Світові лідери уникали безпосереднього зіткнення, стежили за тим, щоб не перейти небезпечну межу, за якою «холодна війна» переростає у «гарячу», але в окремих випадках не могли втриматися від авантюрних кроків.

Корейська війна

Першим випробуванням воєнних сил між західним і комуністичним світами стала Корейська війна. Після Другої світової війни територія Кореї була поділена на дві частини. У північній частині утворилася Корейська Народно-Демократична Республіка під владою комуністів, на півдні - Республіка Корея, де правив проамериканський режим Лі Син Мана.

Лідер КНДР Кім Ір Сен був переконаний, що населення півдня бажає приходу комуністів, і вирішив силою об'єднати країну. Радянський Союз забезпечив війська півночі озброєнням, амуніцією і продовольством, до КНДР були направлені військові радники, спеціалісти, літаки з екіпажами. Сталін таєм­ним посланням вимагав від Кім Ір Сена розпочати наступ. Сполучені Штати зі свого боку озброювали і зміцнювали сили півдня.

25 червня 1950 р. північнокорейська армія перетнула 38-му паралель. На першому етапі війни до середини вересня їй вдалося окупувати майже весь південь. Південнокорейські війська опинилися у безвихідному становищі на невеликому плацдармі між річкою Нактонган і портом Пусан.

Сполучені Штати домоглися від Ради Безпеки ООН перейменування американських військ у Кореї на «війська ООН» і права втручання цих військ на боці півдня. До кінця жовтня (другий етап) разом з південнокорейськими військами їм вдалося не лише звільнити південну частину країни, а й захопити майже всю північ. Тепер уже комуністичні сили були змушені покладатися на зовнішню допомогу. Вона прийшла наприкінці жовтня з боку комуністичного Китаю, який надіслав до Кореї свої війська під виглядом «добровольців». Розпочався третій етап війни, який тривав до липня 1951 р. і завершився тим, що обидва війська розташувалися приблизно вздовж 38-ї паралелі. Четвертий етап (липень 1951 - липень 1953 рр.) протікав у виснажливих боях, які не виявили переможця.

Радянські та американські лідери зрозуміли, що жодному з них не вдасться поставити під свій контроль весь півострів. У жовтні 1951 р. було укладено перемир'я, за яким Корея залишилася розділеною на дві держави.

Карибська криза

Найнебезпечнішим епізодом у протистоянні двох блоків була Карибська криза. Після обрання режимом Кастро комуністичного шляху Сполучені Штати робили спроби повалити його. У 1961 р. завершилася крахом операція у бухті Качинос (Свиняча затока), де висадився десант кубинців - ворогів кому­ністичного режиму. Кубинські лідери, аби убезпечитися від повторення таких акцій, звернулися по допомогу до Радянського Союзу. Кремль відразу відгукнувся. По-перше, він мусив проде­монструвати всім іншим прокомуністичним урядам, що ніколи не залишить їх напризволяще. А по-друге, він вирішив скористатися ситуацією та схилити на свою користь ядерний баланс.

З Радянського Союзу на Кубу було переправлено ракети середнього радіуса дії (операція «Анадир»). Кремль учинив так ще й тому, що СІЛА самі розмістили аналогічні ракети на території Туреччини, поблизу радянського кордону.

Поява на Кубі радянських ракет викликала обурення американського керівництва. Більшість фахівців розуміла, що СРСР і за такої ситуації навряд чи наважиться на перший удар, бо в будь-якому разі це призвело б до планетарної катастрофи. Але й жити, маючи під боком ворожі ракети, СІЛА не бажали. Президент Кеннеді 22 жовтня 1962 р. прийняв рішення вста­новити військово-морську блокаду Куби.

У Кремлі розуміли, що коли блокаду не буде знято, то Куба просто загине економічно. Тому наступного дня Радянський Союз попередив, що в разі агресії проти Куби він завдасть «найміцніший удар у відповідь». Мало хто повірив, що СРСР наважиться на термоядерну війну. Але у СІЛА розуміли й те, що коли вони піддадуться на цей шантаж, то і надалі залежатимуть від радянських дій.

Кожна із сторін зайшла так далеко, що не вважала себе в праві відступати першою. Тому блокад тривала, і достатньо було якоїсь дрібної сутички, щоб сталася вселенська катастрофа. Ліндон Джонсон, у той час віце-президент СІЛА, згодом розповідав, що коли в ті дні йому доводилося зустрічатися із сім'єю, то він кожного разу не виключав, що вони бачаться востаннє. Поступово здоровий глузд повертався до політиків і військових. На початку листопада 1962 р. Кеннеді і Хрущов дійшли компромісу.

СРСР вивіз свої ракети з острова, США зняли блокаду Куби і гарантували, що проти неї не буде вчинено агресії, а також пообіцяли вивезти свої ракети з території Туреччини. Світ полегшено зітхнув: Карибська криза минула, але вона багато чого навчила її учасників. СРСР і США стали обережнішими у своїх діях.

Договори по обмеженню ядерних озброєнь

«Холодна війна» призвела до світової конкуренції у сфері ядерних озброєнь. У лабораторіях великих держав створювалися зразки все потужніших атомних і водневих бомб, якими можна було б застрахати противника. Для перевірки лабораторних зразків проводилися ядерні випробування під землею, в атмосфері, у космосі. Результатом стало зараження гігантських територій, рослинного, тваринного і підводного світу, людей. Подальші випробування загрожували зникненням живої природи. В усьому світі наростав протест проти їх продовження.

Наприкінці 50-х років розпочалися переговори між трьома ядерними державами - СРСР, США та Великою Британією, які завершилися підписанням 5 березня 1963 р. у Москві Договору про припинення випробувань у трьох середовищах -в атмосфері, у космосі та під водою. Залишилося право тільки на підземне випробування. Московський договір дозволив суттєво зменшити небезпеку від ядерних вибухів. Крім того, він продемонстрував принципову можливість досягнення угод з питання скорочення озброєнь у світі.

У 1968 р. Генеральна Асамблея 00Н ухвалила проект Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Після його підписання більшістю держав планети у 1970 р. він набув чинності. Учасникам договору, які володіють ядерною зброєю, заборонено не тільки передавати її хоч кому б то було, а й сприяти у її виготовленні або придбанні. Неядерні держа­ви, зі свого боку, не мають права отримувати таку зброю або виробляти її.

Договором було встановлено жорсткий контроль за тим, щоб технологія виготовлення ядерної зброї не розходилася по світу. Крім того, договором контролювалося, щоб ядерні ма­теріали передавалися від держави до держави винятково для використання у мирних цілях. Нагляд за цим було покладено на Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ).

Згідно з договором неядерним державам гарантується, що проти них ніколи не буде застосовано ядерну зброю, а в разі порушення цієї умови проти агресора будуть ужиті міжнародні ефективні дії.

Рух прихильників миру

Великий вплив на світову політику, на позиції урядів справляв Рух прихильників миру. Виникнення Руху було реакцією народів на жахливі наслідки Другої світової війни, відповіддю на загострення конфронтації між великими державами.

Ідея створення Руху визріла в середовищі діячів науки, культури, антивоєнних громадських організацій. У квітні 1949 р. у Парижі та Празі відбувся 1-й Всесвітній конгрес прихильників миру. Прийнятий ним Маніфест закликав народи до збільшення своїх зусиль у запобіганні війні. На 2-му Конгресі у 1952 р. (Варшава) було створено Всесвітню раду миру.

Головною формою діяльності Руху стало проведення міжнародних форумів і прийняття на них відозв до урядів та народів. Кампанії збирання підписів під відозвами по всьому світу (кількість підписів сягала, як правило, сотень мільйонів) ставали потужним важелем впливу на уряди. Широко використовувалися такі форми антивоєнного руху, як демонстрації, мітинги, походи за мир, форуми громадськості.

Проведена у 1955 р. у Відні Всесвітня асамблея миру сформулювала принципи, на яких повинні вирішуватися міжнародні проблеми - взаємна повага держав, їхня територіальна цілісність і суверенітет, невтручання у справи один одного, мирне співіснування. Асамблея закликала уряди керуватися у своїй політиці цими принципами.

У грудні 1961 р. Всесвітня рада миру виступила із Стокгольмською відозвою, якою закликала провести Всесвітній конгрес за всесвітнє роззброєння і мир. Такий конгрес було проведено у Москві 6 липня 1962 р. На наступних конгресах у Гельсінкі (1965) та Берліні (1969) крім питань миру та роззброєння піднімалися також питання припинення війни у В'єтнамі, боротьби з расизмом, апартеїдом, ліквідації залишків колоніалізму, припинення воєнних приготувань.

Рух за мир мав відмінності у демократичних і тоталітарних країнах. У першому випадку він був проявом незалежної гро­мадської думки, його учасники відверто критикували всі воєнні заходи, в т. ч. і своїх урядів. У країнах соціалізму, особливо у Радянському Союзі, критика спрямовувалася тільки проти західних урядів, а дії радянського уряду виправдовува­лись. Тим самим єдність всесвітнього руху підривалася, його ефективність знижувалася.

У тісному зв'язку з Рухом прихильників миру у другій поло­вині 50-х років виник Пагвоський рух. Назва йде від містечка Пагвош у Канаді - батьківщині видатного американського діяча Сайруса Ітона. У 1957 р. тут вперше була проведена конференція, у якій взяли участь всесвітньо відомі вчені, серед яких були Ф. Жоліо-Кюрі, Альберт Ейнштейн, Бертран Рассел та ін. З того часу Пагвоські конференції стали щорічними. На них обговорюються питання миру, роззброєння, запобігання ядерній катастрофі, міжнародної безпеки, наукового співробітництва.

Рух неприєднання

На початку 60-х років держави, які не бажали брати участі у воєнних блоках, з ініціативи Індії, Єгипту та Югославії зорганізувалися у спільний рух. Він був оформлений на Белградській конференції 25-ти країн у 1961 р. як Рух неприєд­нання. Зараз він об'єднує понад 100 країн.

Протягом 60-х років держави - учасниці Руху неприєднан­ня виробили основні принципи своєї поведінки: зобов'язалися проводити політику, незалежну від наддержав, підтримувати національно-визвольні рухи, не входити у воєнно-політичні угруповання. Якщо на території країни, що не приєдналася, є іноземні військові бази, то вони не повинні використовуватися у конфліктах між великими державами. Основними напрямами Руху неприєднання були визначені деколонізація, роззброєння, рівноправні економічні відносини у світі.

У 1968 р. учасники Руху домоглися від ядерних держав гарантій, що ті не здійснюватимуть агресію проти неядерних держав або не погрожуватимуть такою агресією.

Усвідомивши, що у блоковій системі вони перетворюються на виконавців волі великих держав, країни «третього світу» почали уникати участі у таких союзах. Натомість вони виявили більше заінтересованості у створенні союзів між собою для економічного і культурного співробітництва.

Найефективнішим виявилася утворена у 1967 р. Філіппінами, Малайзією, Сінгапуром, Таїландом та Індонезією Асоціація держав Південно-Східної Азії. Пізніше до неї приєдналися Бруней та М'янма. АСЕАН виявив свою життєздатність. Участь в ньому використовується країнами для взаємовигідного партнерства.

Виникнення Руху неприєднання було попередженням наддержавам, що коло країн, з яких вони можуть рекрутувати своїх союзників, дедалі звужується. Більшість нових держав, а отже, і більша частина населення планети вимагали гарантій миру, встановлення нового міжнародного економічного порядку, вирішення невідкладних соціальних проблем.

Свою позицію неприєднання до блоків країни «третього світу» розглядали як активний нейтралітет. А завдання вбачали в тому, щоб не просто утримуватися від війни, а й своїми діями сприяти збереженню миру. їхнім цінним внеском у справу стало впровадження п'яти принципів мирного співіснування між державами, відомі під назвою «панча шила». Вони були сформульовані в договорі між Індією і Китаєм у 1954 р. і становили: 1) взаємну повагу територіальної цілісності і суверенітету; 2) ненапад; 3) невтручання у внутрішні справи один одного; 4) рівність і взаємну вигоду; 5) мирне співіснування. Ці принципи зустріли настільки схвальне ставлення, що згодом про вірність їм проголошували дедалі більше держав. У квітні 1955 р. відбулася Конференція афро-азіатських країн в Бандунгу (Індонезія). її учасники оголосили про свою солідарність у боротьбі з колоніалізмом і підтвердили свою прихильність принципам «панчашила».

Документ