2.3. Криза тоталітарного режиму. «Оксамитова революція».

У 1970-ті рр. був проголошений курс на побудову розвинутого соціалізму, що, за оцінкою КПЧ, означало поєднання «переваг соціалізму» з НТР, застосування інтенсивних методів господарю­вання. Така стратегія дала ефект у першій половині 1970-х рр., але надалі темпи зростання економіки уповільнились. Економіка иявилась не пристосованою до змін у технологи, що призвело до падіння конкурентоспроможності чехословацьких товарів на світовому ринку.

Єдина організація, яка протестувала проти існуючих порядків, стала політична група «Хартія-77». Діячі культури і науки, які входили до цієї організації, у січні 1977 р. виступили з маніфес­том, у якому, посилаючись на Загальну декларацію прав людини і Гельсінський заключний акт, вимагали від керівництва ЧССР додержання конституції, звільнення політв'язнів, виведення ра­дянських військ та ін.

Мовою документа

Із Хартії-77 — правозахисного руху в Чехословаччині

13 жовтня 1976 р. у збірнику діючих законів ЧССР (№ 120) були надруковані тексти Міжнародного пакту громадянських і політичних прав і Міжнародного пакту економічних, соціальних і культурних прав, які були підписані від імені нашої Республіки в 1968 р., підтвер­джені в Гельсінкі в 1975 р. і набули силу закону 23 березня 1976 р. Із цього дня наші громадяни мають право, а держава зобов'язана керуватися цим документом...

Їх опублікування, однак, примушує згадати з особливою гостротою, що більшість фундаментальних громадянських прав у нашій країні, на жаль, визнаються лише на папері...

За дотримання громадянських прав відповідає, звичайно, у першу чергу, політична, державна влада, але не тільки вона. Кожен несе свою частку відповідальності за суспільні справи, і з цієї точки зору дотримання пактів, що мають силу закону, обов'язкове не тільки для уряду, але і для всіх громадян.

Із почуттям громадянської відповідальності, вірою у важливість громадських ініціатив, прагненням до участі в них суспільна необ­хідність шукати нових, більш ефективних форм їх прояву спонукали нас виступити з «Хартією-77», про яку відкрито заявляється сьогодні.

«Хартія-77» — це некомерційна, неурядова, відкрита асоціація людей різних переконань і професій, які об'єдналися, щоб спільно і окремо боротися за те, щоб в нашій країні й у світі поважали гро­мадянські права...

«Хартія-77» спирається на солідарність і дружбу людей, що поді­ляють піклування про ідеали, які вони вважали і вважають частиною свого життя і діяльності.

«Хартія-77» — це не організація, у неї немає такого статусу, по­стійних керівних органів, системи членства. Кожен, хто згоден з її ідеями, бере участь в її роботі, підтримує її, є її членом.

«Хартія-77» — не є базою діяльності політичної опозиції. Вона прагне служити загальному благу, як і багато інших громадянських ініціатив на Заході й Сході. Відповідно, вона не прагне відстоювати власні програми політичних чи соціальних реформ, але вести у своїй сфері діяльності конструктивний діалог з політичною і державною владою, привертаючи увагу до різних випадків, коли порушуються осо­бисті й громадянські права, готуючи за ними документи, пропонуючи рішення. Висуваючи більш широкі пропозиції, спрямовані на зміцнен­ня цих прав та їх гарантій, діючи як посередник у можливих конфлікт­них ситуаціях, які можуть бути спричинені обмеженням прав, та ін.

Своєю символічною назвою «Хартія-77» підкреслює своє виникнен­ня в рік, який проголошено роком політв'язнів і в який конференція в Белграді повинна розглянути питання про те, як виконуються рі­шення, прийняті в Гельсінкі.

Особи, що підписали цю декларацію, делегують професору, доктору Я. Паточку, доктору В. Гавелу і професору, доктору І. Гаєку представ­ляти «Хартію-77» ... у відносинах з державою та іншими організаці­ями, громадськістю на батьківщині й за кордоном...

У першій половині 1980-х рр. економічне становище в країні погір­шилося. Не виконувались завдання по інтенсифікації виробництва. Вітаючи на словах перебудову, яка почалась у СРСР, керівництво ЧССР прагнуло зберегти адміністративно-командну систему, хоча в 1987 р. й відбулися зміни в керівництві (Генеральним секретарем ЦК КПЧ став М. Якеш).

У 1988—1989 рр. посилилась критика КПЧ з боку опозиції, яка з кожним роком зростала. Але партійне керівництво відмовлялося йти на діалог з опозицією.

Падіння режиму Е. Хонеккера в НДР прискорило розвиток подій. Опозиція організувала цілий ряд маніфестацій, які вимагали від КПЧ відмовитися від керівної ролі, але всі вони розганялися поліцією.

Революційні події, які отримали назву «оксамитова революція», почались 17 листопада 1989 р., коли в міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалася до жорстокої розправи над демонстрантами. Це викликало страйк студентів, до яких приєднались театральні діячі та учні професій­них училищ і технікумів. Наступного дня за ініціативою групи «Хартія-77» було створено Громадянський форум, який об'єднав ряд опозиційних груп. Підтримку об'єднанню надала Соціалістична партія. Найвищої точки антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли а Летенському полі в Празі зібралося 750 тис. демонстрантів. На боці народу виступили й католицька церква Чехословаччини в особі кардинала Франтішека Томашека.

У керівництві КПЧ відбулися кадрові зміни — Генеральним секре­тарем ЦК КПЧ став Карел Урбанек. Але це вже не могло врятувати владу КПЧ.

27 листопада Федеральні збори ЧССР виключили з конституції статтю 4 про керівну роль КПЧ. Було прийнято рішення розпочати переговори про виведення радянських військ (80 тис. військових) з Чехословаччини. Щойно створений уряд очолив М. Чалфа.

Наприкінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел — лідер «Хартії-77» і Громадянського форуму. Головою Федеральних зборів було обрано О. Дубчека.

1990 р. став новим етапом у розвитку Чехословаччини. У трав­ні був прийнятий закон про вільне підприємництво, а в червні проведені перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні економічні реформи. Восени 1990 р. був при­йнятий закон про реституцію: повернення колишнім власникам націоналізованого майна; була розпочата мала, а згодом і вели­ка приватизація. У цей час загострилась національна проблема. Словацькі політики були не згодні з існуючою формою федерації, і після тривалих переговорів 1 грудня 1990 р. законодавчим по­рядком був змінений федеральний устрій, переглянута компе­тенція федеральних і республіканських органів. Змінилась назва країни — вона стала називатися Чехо-Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР).

На початку 1991 р. була проведена лібералізація цін. Крона стала внутрішньо конвертованою грошовою одиницею.

У країні розпочалась приватизація. Уряд будував нову модель розвитку, засновану на принципах ринкової економіки і лібераль­ної демократії. Зміни в економіці викликали безробіття, особливо у важкій промисловості. Проте вони були не настільки карди­нальними, як в інших східноєвропейських країнах. Економічні труднощі змінили розстановку сил на чехословацькій політичній арені. Партії, які виступали за радикальні реформи, втратили популярність. Громадянський форум розпався на крька правих і центристських партій. Популярності почали набирали ліві партії, особливо соціал-демократи, що виступали за соціально орієнтовані ринкові реформи.

Розбіжності в поглядах словацьких і чеських політичних лідерів привели до нового загострення національних проблем. У Словаччині домінуючими стали погляди про незалежність республіки. Після тривалих переговорів було прийнято рішення про розділ ЧСФР і 1 січня 1993 р. на карті Європи з'явились дві нові держави: Чехія і Словаччина.