Міністерство освіти і науки України
Київський національний торговельно-економічний університет
Хмельницький торговельно-економічний коледж
Спеціальність: 5.03051001 Товарознавство та комерційна діяльність,
5.03050702 Комерційна діяльність,
5.03050801 Фінанси і кредит,
5.03050802 Оціночна діяльність,
5.05170101 Виробництво харчової продукції
Дисципліна: „Всесвітня історія”
Лекція №____________
Тема: Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку.
План.
Великобританія
Франція.
Основні поняття і терміни: план Маршалла, «держава процвітання», «економічне диво», транснаціональні корпорації, інтеграція, проблема Ольстера, тетчеризм, тимчасовий режим, Четверта республіка, П'ята республіка, Голлізм, Евіанські угоди, «Червоний травень».
Основні дати: 1945—1951 рр. — повоєнна відбудова країн Європи; 1947 р. — прийняття плану Маршалла; 1950—1960-тї рр. — період. бурхливого економічного розвитку; німецьке, італійське «економічні дива»; 1970-ті рр. — економічні кризи, криза моделі «держави процвітання»; 1980-ті — початок 1990-х рр. — «консервативна революція», жовтень 1952 р. — випробування атомної бомби. Вступ Англії до «клубу ядерних держав»; 1969 р. — загострення ольстерської проблеми; 1973 р. — вступ Великої Британії в ЄЕС; 1979—1990 рр. — прем'єрство М. Тетчер; 1997 р. — початок прем'єрства Т. Блера, прем'єрство Гордона.
1944—1946 рр. — Тимчасовий режим; 1946— 1958 рр. —Четверта республіка; з 1958 р. — П'ята республіка; 1962 р. — Евіанські угоди. Надання не-залежності Алжиру; 1968 р. — «Червоний травень»; 1981 —1995 рр. — президентство Ф. Міттерана; з 1995 р. — президентство Ж. Ширака.
Президентство Н.Саркозі.
Особистості:
Ш. деГолль, Ж. Помпіду, Ф. Міттеран, Ж. Ширак, В. Черчілль, К.Еттлі, Г. Вільсон, Е. Хіт, М. Тетчер, Дж. Мейджор, Т. Блер
Основна література
Волк С.С. та інші. Новітня історія. 11 клас. К.1989. С.120 – 133.
Ладиченко Т. Всесвітня історія. К. 2003, С.98-121.
Опорний конспект лекції. Хм.2008
Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи в 40-90-ті роки.
У роки Другої світової війни економіка США не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було серйозно зруйновано. Фінансові видатки цих країн на війну склали 962 млрд. доларів, а матеріальні витрати — близько 4 трлн доларів. Ліквідація наслідків війни потребувала великих матеріальних коштів. Завдяки-матеріальній допомозі з боку США за планом Маршалла до 1951 р. Західна Європа отримала 12,5 млрд. доларів. На початок 1950-х рр. європейські країни зуміли відновити свою промисловість. I все-таки обсяг виробництва у США в 1950 у 1,5 разу перевищував загальноєвропейський та в 30 разів — обсяг виробництва в Японії.
Однак дуже швидко, протягом 1950-х рр., спираючись на зростаючий технічний рівень, концентруючи свої зусилля на розвитку провідних музей науково-технічного прогресу, західноєвропейські держави та Японія досягли вагомих успіхів, тим самим змінивши співвідношення сил на світовому ринку.
Феноменальний розвиток економіки в 1950—1960-ті рр. є однією з особливостей післявоєнного розвитку країн Заходу. Причин цього процесу є декілька.
Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану Маршалла.
5 червня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл, ви ступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали під час війни. План мав вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутися перенасиченості ринку товарами і капітал ом, полегшити проведення конверсії, і в той же час забезпечити відновлення демократії організованої економіки Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які погоджувалися прийняти допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги, при цьому 2/3 допомоги вони мали витратити на закупівлю американських; товарів. На основі цих даних конгрес США мав припиняти рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з американським адміністратором.
Перша реакція Москви на план Маршалла не була однозначно негативною. Як згадував міністр закордонних справ СРСР В. Молотов, спочатку в Міністерстві хотіли запропонувати взяти участь у плані Маршалла всім соціалістичним країнам, але швидко збагнули, що це неправильно. «Якщо на Заході вважають помилкою нашу відмову, значить, ми зробили правильно»,— такою була позиція Радянського Союзу.
Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу, утратять свою економічну самостійність і що потрібно спиратись на власні сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого взагалі отже зробило рішучий крок до розколу Європи і розгортання «холодної війни».
18 червня 1947 р. газета «Нью-Йорк таймс» писала: «Завдання полягало в тім, щоб відкрити перед Росією двері, в які — Вашингтон був упевнений — вона не зайде».
12 - 15 липня 1947 р. на Паризькій конференції урядами шістнадцяти держав (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США й утворено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).
2 квітня 1948 р. Конгрес США прийняв закон № 472 про допомогу іноземним державам.
Американську допомогу прийняли 18 країн, які протягом 1948 - 1951 рр. отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї незалежності й самостійності, а навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку.
27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про додаткові й надзвичайні асигнування. В одному з пунктів зазначалося, що країни, які передають СРСР матеріали, що становлять загрозу для США, позбавляються допомоги. Ще в 1949 р. був створений координаційний комітет з контролю за експортом (КОКОМ) стратегічних матеріалів, обладнання і технологій у соціалістичні країни. Він припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р. Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначало союзників противників СРСР та США.
Отже, план Маршалла, з одного боку, сприяв подоланню труднощів американської економіки, відбудові Європи, з іншого – призвів до розколу Європи на союзників і противників СРСР та США, став однією з причин «холодної війни».
Важливою умовою економічного розвитку було розширення ринку. Внутрішній ринок отримав свій розвиток завдяки становленню «держава процвітання». «Держава процвітання» — держава, яка гарантує сн громадянам певний рівень матеріального і соціального забезпечення політичні права і свободи. Прибутки населення зростали, а відповідно зростало і споживання. Зі збільшенням прибутків змінювалася система споживання. Зменшувались витрати на харчування, зростали ціни товари довгострокового користування: будинки, автомобілі, телевізори, пральні машини тощо. Значним фактором економічного зростання став бурхливий розвиток міжнародної торгівлі. Це у свою чергу викликало інтернаціоналізацію господарського життя і підштовхнуло країни до орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому випадку їхня продукція була неконкурентоспроможною на світовому ринку. Західна Європа стала одним із центрів світової торгівлі. Європейський експорт
перевищував американський у 4 рази.
Роки економічного зростання збіглися з періодом видобутку дешевої нафти. Після війни почалась експлуатація покладів нафти в районі Перської и. Низька собівартість, висока якість і значні обсяги видобутку призвели до витіснення з ринку вугілля, що відразу скоротило витрати на виробництво. На післявоєнний час припадає найбільший рівень інвестицій у промисловість. Відбувалась якісна перебудова на основі впровадження досягнень НТР. «Холодна війна» стимулювала розвиток військово-промислового) комплексу. Підтримка економічного зростання була політикою и країн Заходу, які активно сприяли і заохочували інвестиції та стимулювали споживання.
Стрімке економічне піднесення 1950—1960-х рр. істотно змінило країни у. Вони стали в більшості своїй індустріальними країнами. Зростання економіки відбувалося за рахунок промисловості, й відповідно, зменшувалася частка сільськогосподарського виробництва. Вагомі зміни також відбулися у промисловості.
У ці роки було завершено перехід до технологій масового виробництва. Домінуючу роль починали відігравати новітні галузі виробництва: радіотехнічна, електронна, хімічна, авіаційна. Відчутно зменшилась частка традиційних галузей промисловості: металургійної, текстильної, вуглевидобувної.
Не зважаючи на зменшення частки сільськогосподарського виробництва в економіці, сільське господарство також переживало піднесення, хоча не таке бурхливе, як промисловість. Частину сільськогосподарських процесів було механізовано, розвивалося фермерське господарство, різні форми кооперації. У 1970-ті рр. Західна Європа вже могла забезпечувати себе багатьма видами сільськогосподарської продукції і навіть стала експортером.
Новим помітним явищем післявоєнної економіки країн Заходу став випереджаючий розвиток невиробничої сфери (сфери послуг). Цьому процесу сприяло становлення «держави процвітання», розвиток торгівлі, становлення сервісного, гарантійного обслуговування побутових товарів тривалого вжитку (холодильники, телевізори і тощо).
Перехід до технології масового виробництва привів до появи великих підприємств і фірм, що неодмінно повинно було сприяти зменшенню конкуренції. Але зростання промисловості, що створило сприятливі умови розвитку підприємництва, не давало змоги проявитися цій тенденції. До того ж, уряди західних країн проводили політику сприяння конкуренції.
У результаті склалася ситуація, коли в певній галузі виробництва домінувало кілька фірм.
Економічне зростання було нерівномірним, що зумовлювало занепад одних і піднесення інших країн Заходу. На сучасному етапі все залежить від рівня насиченості виробництва передовими технологіями. Так, США втратили першість у темпах розвитку. З'явилися три центри світовоговиробництва: США, Європа, Японія. Слідом за «великою сімкою» почали стрімко розвиватися «нові індустріальні держави»: Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі та ін.
Важливим фактором розвитку стали інтеграційні процеси, які розвиваються у двох напрямках: горизонтальному — створення транснаціональних корпорацій і вертикальному — створення міждержавних економічних і політичних союзів.
Могутнім каталізатором інтеграційних процесів стала Друга світова війна і НТР. В умовах надвиробництва з'являється спеціалізація, яка деякою мірою знищує конкуренцію шляхом поглинання або об'єднання підприємств однієї галузі. У 1960—1970-ті рр. така тенденція стала визначальною у світовій економіці. Окремі корпорації захоплювали певні гал виробництва в усіх країнах. Таким чином створювалися транснаціональні корпорації, які з часом поглинають і неспоріднені галузі виробництва для забезпечення стабільного існування шляхом перекачування капіталовкладень з одних галузей («нерентабельних») в інші («рентабельні Створення транснаціональних корпорацій стало стимулятором економічного розвитку світу на основі політики неоколоніалізму — поширення ринкових відносин на нові регіони світу і залучення національних господарств до світового.
Провідниками цієї політики стали бретон-вудська система розрахунків (запроваджена в 1944 р., основою міжнародних розрахунків став долар США), Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції розвитку (Світовий банк).
Завдяки таким могутнім фінансовим інститутам транснаціональні і порції нав'язують країнам моделі розвитку, які гарантують отримати прибутку і вільний його вивіз.
До країн, яким надається допомога Міжнародного валютного фонду Світового банку, ставиться дві головні вимоги: політична стабільність і проведення ринкових реформ. За умови їх виконання країні надається під 5—6 % річних.
Вертикальна інтеграція має кілька аспектів: економічний, політичний, воєнний. Бона активно розвивається починаючи з 1950-х рр. і має найбільші успіхи в Європі (ЄС, РЄ, НАТО тощо).
Схожі інтеграційні процеси відбуваються і в інших регіонах світу: Латинській Америці, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні тощо.
На кінець 1970-х рр. у світі утворилися три економічні центри: СИШ, Європа, Японія. 3 метою координації дій цих центрів відбуваються спільні наради лідерів семи найбільш розвинених країн («велика сімка»), зустрічі яких регулярно проводяться один раз на рік.
Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х рр. з'явилися перші ознаки зміни економічної кон'юнктури. Слідом за кризою 1969—1970 рр., і охопила економіку США і ряд інших країн, почалася світова економічна криза 1974—1975 рр. — одна з найгостріших в історії індустріальних країн. Вона охопила всі галузі господарства, зменшився обсяг експорту та імпорту.
Це позбавило уряди єдиного швидкого шляху виходу з кризи — збільшити експорт. Середньорічні темни зростання знизились удвічі. Промислове виробництво в Японії скоротилося на 21 %, Італії — 19,3 %, Франції — 16,3 %, США — 13,7 %, ФРН — 12,3 %, Великій Британії — на 9,9 %.
Зниження темпів зростання збіглося з періодом, коли на ринку праці з'явилося післявоєнне покоління. Повільний розвиток економіки не сприяв працевлаштуванню цієї кількості робітників. У результат! зросло безробіття. На кінець 1970-х рр, налічувалося 16,8 млн. безробітних. Припинилось зростання реально! заробітної плати, відповідно, скоротилася купівельна спроможність громадян.
До того ж у 1973 р. закінчилась ера дешево! нафти. Арабські країни, прагнучи послабити підтримку Ізраїлю країнами Заходу, ввели ембарго на продаж нафти, у результат! чого почалося поступове зростання цін, і на кінець 1970-х рр. вони збільшилися в 10 разів. Це спричинило енергетичну кризу: зросли витрати на виробництво, скоротились інвестиції.
Але найбільшою проблемою для країн Заходу стала інфляція, яка на кінець 1970-х рр. назначалась вже двозначними цифрами. Склалася ситуація, яка отримала назву стагфляція — одночасне падіння виробництва і зростання інфляції.
У 1979 р. Англія і Франція почали втягуватися в нову кризу перевиробництва, яку відчула більшість індустріальних країн. Після незначного зростання виробництва наприкінці 1980 р. і на початку 1981 р. почалася нова стадія кризи, що охопила всі індустріальні країни світу. Падіння виробництва становило 3,9 %. Хоча це було й менше, ніж у 1974—1975 рр., проте криза була тривалішою.
На зламі 1970—1980-х рр. на тлі цих негараздів почалася зміна економічних орієнтирів. Політика заохочування економічного зростання була замінена антиінфляційною політикою.
За рахунок економії бюджету на середину 1980-х рр. вдалося суттєво зменшити інфляцію (у США з 13,6 до 6,1 %, Великій Британії з 21,5 до 8,6 %). Відбулася стабілізація цін на нафту та інші енергоносії. Це створило сприятливі умови для активізації інвестицій. Тим більше, що на той час назріла необхідність оновлення основних капіталів у зв'язку з початком технологічної революції, головною рушійною силою і символом якої став комп'ютер. У 1973 р. американець Стівен Джобес створив перший персональний комп'ютер, а в 1977 р. почалось їх серійне виробництво. Лідерство захопили фірми «Епл Макінтош» та ІВМ. У конкурентній боротьбі перемогу здобула остання завдяки програмному забезпеченню фірми « Майкрософт ».
Комп'ютеризація відкрила дорогу застосуванню нових технологій у виробництві роботів, гнучких технологічних ліній, систем автоматичного проектування та ін. Одночасно розпочалося масове виробництво нових матеріалів, розвивалися біотехнологія, генна інженерія тощо.
Ці зміни дозволили західному суспільству вступити в постіндустріальну стадію розвитку.
Кризи 1970—1980-х рр. призвели до синхронізації циклів коливань економічного розвитку в основних індустріальних країнах. Об'єктивною основою цього процесу стали інтернаціоналізація господарського життя індустріальних країн, зростання залежності країн від зовнішньої торгівлі, діяльність транснаціональних корпорацій.
3 1982 р. до початку 1990-х рр. спостерігалося нове стійке зростання економіки західних країн, яке мало суттєві відмінності від попереднього (1960-х рр.). Темпи його були значно нижчими. Традиційні галузі виробництва (металургійна, вугільна, текстильна, суднобудівна) переживають гостру кризу. Зростання виробництва не привело до повної зайнятості населення. Безробіття в абсолютних цифрах навіть збільшилося.
Але за цими непривабливими показниками ховаються глибокі якісні зміни: збільшилася продуктивність пращ, економіка стала менш енергоємною, зменшилося споживання сировини і виробництво стало екологічно чистішим.
Економічне піднесення 1980—1990-х рр. не привело до загальносвітової кризи. Проте в середині 1990-х рр. з кризою зіткнулися країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (першою Японія, 1996 р.), країни СНД та Південної Америки. Ця криза була зумовлена загальною кризою експортної стратегії розвитку і структурними перебудовами в країнах регіону. У Західній Європі та США продовжувалося економічне зростання. На початку XXI ст. темпи економічного зростання США дещо уповільнились, а Європа продовжує набирати обертів.
Соціальний розвиток країн Заходу в другій половині XX ст.
Значні економічні зрушення на Заході після Другої світової війни не могли не викликати соціальних змін. Серед них у першу чергу слід виділити зниження темпів приросту населення. Це відбувалося не за рахунок збільшення смертності, а в результаті, скорочення народжуваності. Насамперед воно було пов'язано із завершенням демографічної революції — кардинальними змінами в уявленні людей про те, скільки дітей повинно бути в сім'ї.
Із стародавніх часів формувалося уявлення про максимальну кількість дітей у сім'ї. Оскільки праця була ручною і некваліфікованою, діти допомагали по господарству і були опорою в старості Усе це знайшло свій відбиток на етнічних, моральних, релігійних рівнях. Соціальний статус жінки визначався кількістю дітей, багатодітна сім'я розглядалась як Божа милість. Усі релігії вважали, що тільки Богу дано вирішувати, скільки дітей буде в батьків.
У результат! промислової революції, швидкого розвитку медицини та охорони здоров'я ситуація поступово змінювалась. Смертність зменшилась, і загроза вимирання людства зникла. Праця стала більш кваліфікованою, потребувала відповідної освіти.
Витрати на виховання дітей зростали, а батьки опинилися перед вибором: або дітей буде багато, але. тоді вони будуть не спроможні дати їм необхідну освіту, або дітей буде менше, але вони будуть більш підготовлені до життя. Батьки все частіше робили вибір на користь меншої кількості дітей.
Цьому процесу сприяла і емансипація жінок, зростання їх зайнятості її суспільному виробництві, поява в них нових життєвих цінностей і орієнтирів, не пов'язаних із сім’єю.
Таким чином, демографічна поведінка людей кардинально зміцнилася: замість орієнтації на максимальну кількість дітей утвердилося прагнення до такої їх кількості, яку батьки вважають оптимальною. У будь-якому випадку це означало, що дітей ставало менше, народжуваність знижувалась.
Слід ще врахувати, що під час війни загинула значна кількість чоловічого населення, що призвело до зміни пропорції між чоловічим і жіночим населенням на користь останніх — значна частина жінок залишилась незаміжньою
Скорочення народжуваності викликало ряд істотних наслідків. Почалося старіння населення. Дітей стало менше, їх частка в структурі населення зменшилася. Водночас зросла тривалість життя. У країнах Заходу в 1986 р. вона виросла до 70—80 років. Швидке падіння народжуваності в Європі призвело до того, що під час економічного піднесення 1960-х рр. виникла проблема нестачі робочої сили, яка почала вирішуватися за рахунок вихідців із країн Африки й Азії. Іноземці бралися на роботу, яка в Європі вважалася непрестижною, отримуючи при цьому мінімальну платню.
Відносно зменшилась еміграція з Європи, яка була основним джерелом формування населення США, Канади, Австралії, Нової Зеландії ПАР, Ізраїлю, країн Латинської Америки.
Після Другої світової війни у Європі закінчився процес урбанізації. Кількість міських жителів стабілізувалася на рівні 70—80 % від загальних показників населення країни. Одночасно змінилося розміщення міського населення у місті. Зростання рівня життя дозволило багатьом мати свої будинки й автомобілі, що призвело до переселення значної частини населення у приміську частину. Крім того, відбувалося зближення рівня життя сільських та міських жителів.
Змінилася соціальна структура населення. Більшість працездатного населення стає найманими робітниками. Однак усередині цієї великої соціальної групи існує значна диференціація. Найбільше зростає кількість зайнятих у сфері послуг. Тепер на Заході кількість працюючих у сфері послуг зрівнялася з кількістю працюючих на виробництві,
Останнім часом у результаті технологічної революції і кризи традиційних галузей виробництва склалися два полюси зайнятості. На одному - висококваліфіковані спеціалісти новітніх галузей, які в більшості навіть не мають конкуренції на ринку праці й попит на яких зростає. На іншому робітники приречених галузей, їм загрожує безробіття.
Технологічна революція викликала потребу у висококваліфікованій розумовій праці. Уже тепер кількість робітників розумової праці (службовці, науково-технічні робітники, адміністративно-управлінський персонал) зрівнялась з кількістю зайнятих фізичною працею.
Якісно змінилося становище найманих працівників. Держава законодавчо захистила їх від зловживань підприємців. Підвищився їх життєвий рівень. Вони перестали бути пролетарями, яким «нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів». Маючи значку за обсягом власність, а також цінні папери, наймані працівники перестали протиставляти себе іншим прошаркам суспільства. Зникла специфічна психологія найманого працівника. Більшість із них вважає себе представниками середнього класу, маючи на увазі передусім рівень своїх доходів.
Серйозні зміни відбулися у структурі та кількості сільського населення. Його кількість зменшилася удвічі. При цьому сільські жителі зовсім схожі на традиційне селянство, Сучасне фермерське господарство потребує висококваліфікованої праці й повністю орієнтоване на ринок.
Змінилися місце і роль малого та середнього бізнесу. Раніше сфера її діяльності була пов'язана з ремеслом і роздрібною торгівлею, а після війни він органічно вписався в сучасні галузі, став незамінним у швидко зростаючій сфері послуг. Науково-технічна революція сприяла створенню малі середніх підприємств, які намагалися впроваджувати нові технологи.
Великий бізнес також зазнав змін. Економічне піднесення 1960-х. НТР створили умови для швидкого збагачення підприємців. «Нові багаті» серйозно потіснили «старих». Рокфеллери — одна з найвідоміших за рівнем. достатку американських сімей на початку XX ст.— у 1986 р. зайняла лише 67 місце в списку найбагатших людей світу.
Поява величезних фірм, транснаціональних корпорацій потребуй все ширшого використання праці професійно підготовлених управлінців , менеджерів. їхній прошарок помітно зростав.
Після війни змінився і спосіб життя населення країн Заходу. Більшість проживає у будинках або квартирах, майже кожна сім'я має автомобілі побутову техніку, аудіо та відеоапаратуру. Змінилася структура сімейного бюджету. Витрати на харчування складають майже п'яту його частину, збільшилися витрати на житло і транспорт. Менш поширеним стало спільне проживання представників двох, а то й трьох поколінь, як це було раніше. Сім'ї зменшилися. Середня освіта стала загальною. Збільшилася кількість студентів. Вища освіта перестала бути привілеєм.
У повоєнний час завершилась емансипація жінок. Жіноча праця сі однією з умов економічного розвитку 1950—1960-х рр. і одним із джерел збільшення сімейних прибутків. Емансипація жінок сприяла еволюції сім’ї Шлюби стали більш пізніми і менш стійкими. Феміністичний рух набув широкого розповсюдження. Жінки вже працюють у традиційно чоловічих галузях (армія, флот, надзвукова авіація та ін.).
Водночас сучасне західне суспільство породжує і свої специфічні соціальні проблеми. Прискорений темп життя і роботи примушує людину знаходитися у постійному стресі. Не всі витримують такі навантаження. Алкоголізи наркоманія — це спроба уникнути реального життя.
Злочинність підштовхується бажанням досягти швидкого матеріального збагачення незаконним шляхом. До важких психологічних наслідків призводить хронічне безробіття. Навіть якщо людина отримує допомогу, вона втрачає самоповагу. Соціальна апатія переходить в агресивність і відповідно в насильство. Частина безробітних вважає причиною свого стану іноземних робітників, які займають їхнє місце. Це призводить до поширення ультра націоналістичних гасел і до погромів помешкань іноземців.
Політичний розвиток країн Заходу в другій половині XX ст.
Розвиток політичної історії країн Заходу в післявоєнний період — де насамперед розвиток ліберальної демократії. Він відбувався двома напрямками.
У 1970-х рр. у Західній Європі було ліквідовано останні фашистські та авторитарні режими. У 1974 р. в результат! революції був відкритий шлях до демократії в Португалії. У цьому ж році було повалено військовий режим у Греції. У 1975 р. після смерті Ф. Франко демократичний шлях розвитку вибрала Іспанія.
Усі ці роки в країнах Заходу проходив процес розширення загального виборчого права. На сьогодні тут не існує жодної країни, де жінки не мали б права голосу. Після масових кампаній за громадянські права у США було скасовано всі видй політичної дискримінації негрів. Віковий ценз у більшості країн знизився до 18 років. Утвердження загального виборчого права закріпило принцип народовладдя, згідно з яким народ і тільки він є джерелом влади. Підтвердженням цьому є все більше використання методів прямої демократії (референдуми) у вирішенні важливих загальнонаціональних питань. Так, французи в 1969 р. шляхом референдуму вирішили долю президента Ш. де Голля, а в 1980 р. шведи прийняли рішення про закриття атомних електростанцій.
Але демократія сама по собі ще не є повною гарантією свободи. Часто буває, коли народні обранці більшістю голосів приймають рішення, "які порушують права громадян. Тому важливо, щоб поряд із розвитком демократії відбувався процес зміцнення і розширення прав і свобод громадян. Після Другої світової війни їх перелік збільшився. У 1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка складається з 30 статей. У ній в єдине ціле зібрано громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права. Згодом було прийнято Декларацію прав дітей.
Важливим фактором гарантії свобод є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Завдяки цьому виключається концентрація влади, узурпація і зловживання нею. Цей принцип є основою державного устрою країн Заходу незалежно від форми правління (республіка, монархія).
Після Другої світової війни в умовах, коли відбувався процес формування «держави процвітання», зростала роль виконавчої влади. У руках президента,, прем'єр-міністра й міністрів концентрувалася величезна влада, як таємна, так і відкрита, що призвело до зловживань та політичних скандалів: 1962.р. — у ФРН, 1972 р. — у США, протягом 1976—1983 рр. — в Японії, в 1980—1990-ті рр. — в Італії та ін.
У результаті розширення
функцій держави зростає бюрократизація
суспільства, що призводить до таких
зловживань, як хабарництво, зволікання,
здирництво та ін. Це викликало масові
протести, які стали основою приходу
до влади в 1970—1980-х рр. діячів «консервативної
революції». У ході боротьби
з .бюрократією вдосконалювалися форми
контролю за державними установами
з боку громадськості. У багатьох країнах
уведено спеціальну посаду
парламентського уповноваженого з прав
людини, який збирає й обнародує скарги
громадян на чиновників і представляв
на цій основі свої рекомендації.
Незважаючи на ці негативні явища ідея демократизації укорінилася в громадській свідомості. Цьому сприяло те, що становлення демократії збіг лось з економічним піднесенням 1950—1960-х рр. У свідомості пересічних громадян демократія асоціювалася з добробутом, Укоріненню демократії сприяли зміни в політичній культурі. Зростання добробуту, освіченості зумовили розмивання соціальних гарантій у суспільстві, поширеними стають політична поміркованість, діалоги, компроміс, Це сприяло посиленню впливу поміркованих партій, які знаходяться в центрі політичного спектра: ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, соціал-демократичні та ін.
Вплив же радикальних партій знижувався, і вони повинні були пристосовувати свої доктрини до настроїв має. Ті, хто не бажав цього робити, опинялись в ізоляції. Деяких це підштовхнуло до розгортання масового терору, який став серйозною проблемою для країн Заходу в 1970-ті рр. Завдяки діям поліції і за відсутності спеціальної бази для радикальних, рухів тероризм якийсь час вдалося вгамувати. Проте на початку 1990-х рр. він розгорнувся з новою силою. Основою сучасного тероризму є невирішеність національно-територіальних проблем, різниця у рівні життя у країнах світу. Особливого розмаху досяг ісламський тероризм. Терористичний акт 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку став відправною точкою розгортання боротьби з тероризмом у планетарному масштабі.
В умовах демократії головне завдання політичних партій — забезпечити собі масову підтримку і здобути владу. У боротьбі за голоси виборців політичні партії прагнуть врахувати загальнонаціональні, а не вузько специфічні потреби певного соціального прошарку, як це було наприкінці XIX — на початку XX ст.
Зростання впливу політичних партій має низку негативних наслідків. Багато важливих питань вирішуються кулуарно, в партійних канцеляріях, фракціях. Тривале перебування при владі, як правило, призводить до зрощування партій і державних структур, що породжує корупцію. Яскравим прикладом цього може стати політичний розвиток Італії та Японії.
Своєрідною реакцією на засилля партій стала поява в 1970-х рр. масових демократичних, екологічних («зелені»), пацифістських, феміністичних, антиглобалістських та інших рухів.
Після падіння комуністичної системи нові держави проголосили, що вони обирають демократичний шлях розвитку. Проте демократія зустрічає досить серйозний опір, що пов'язано з економічними і політичними процесами в нових державах. Становлення демократичних режим із збіглося з періодом жорсткої економічної кризи і значним падінням рівня життя. У цих країнах під прикриттям демократичних гасел правлячої еліти процвітає корупція, йде розкрадання національних багатств. З'явилася навіть категорія політиків, які, вміло маніпулюючи демократичною фразеологією, домагаючись підтримки і допомоги США та країн Західної Європи, використовували владу з корисливою метою, насаджуючи и країнах авторитарні режими. Таке явище притаманне країнам СНД та Латинської Америки. Яскравим прикладом цього може стати президентство А. Фухіморі в Перу.
Після Другої світової війни країни Заходу вступили в новий період свого розвитку. Після повоєнної відбудови розпочався процес становлення і розвитку моделі «держави процвітання», яка, переживши кризу 1970-х рр. і «консервативну революцію» 1980-х рр., зміцніла і продовжила свій розвиток. Модель «держави процвітання», що базується на ліберальній демократії, ринковій економіці й системі соціального захисту, забезпечує високий життєвий рівень громадян і. невпинний розвиток країн Заходу.
При розгляді особливостей розвитку країн Західної Європи, варто також звернути увагу на ідею формування єдиної Європи. Думки європейських політиків досить довгий час були розбіжними, і лише в другій половині XX ст. вона знайшла своє практичне втілення. Інтеграція не може бути породженням однієї політичної волі, для її розвитку необхідні певні передумови.
Передумови створення єдиної Європи
Цивілізаційні. Наявність спільних духовних цінностей, сумісність соціальних і політичних ідеалів.
Економічні. Можливість взаємодоповнюючого економічного і науково-технічного розвитку.
Історичні. Традиційна взаємодія, взаємоповага. Традиційне прагнення до єдності (насилля або добровільно).
Воєнно-політичні. Спільність інтересів із головних питань міжнародного життя, співробітництво у воєнних і воєнно-політичних союзах, урегулювання територіальних суперечок.
Геополітичні. Можливість розвитку економічно рентабельної мережі транспортних комунікацій.
Європейська інтеграція є наочним прикладом вертикальної інтеграції, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, воєнний. Вона активно розвивається починаючи з 1950-х рр. її початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС),, яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС). У 1961 р. ОЄЕС замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).
Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою щодо створення галузевого об'єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу) у Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об'єднання було створення європейського органу управління, незалежного від урядів країн.
Наступним кроком на шляху до Європейської інтеграції стало створення 25 березня 1957 р. Європейського економічного співтовариства (ЄЕС; «Спільний ринок») і Європейського співтовариства з атомної енергетики (ЄСАЕ; «Євроатом»).
Мета діяльності ЄЕС — сприяння розвитку національних економік і захист Європи від засилля американського капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.
У другій половині 1960-х рр. відбувається об'єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євроатому з. метою створення єдиних керівних органів. У 1968 р. формується єдиний митний союз.
Подальший розвиток ЄЕС відбувається шляхом поглиблення економічної та політичної інтеграції (Маастрихтські угоди про створення Європейського співтовариства, 1992 р.).
Процес становлення ЄЕС був тривалим і супроводжувався кризовими явищами, викликаними структурними змінами в економіці країн.
Було чимало й противників створення ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу Спільному ринку Велика Британія утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), куди увійшли Велика Британія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія. ]
У 1960-ті рр. між ЄЕС і ЄАВТ розгорілася гостра конкурентна боротьба, у якій ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960—1970) частка ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26 до 32 %, у той час як ЄАВТ зменшилася з 16,5 до 15 %. У результаті : цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити до ЄЕС, і першою з них Велика Британія.
У 1970-ті рр., до ЄЕС вступили Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1980-ті — Греція, Іспанія, Португалія.
Перехід держав світу від конфронтації до співробітництва, завершення «холодної війни» (друга половина 1980-х —1990-ті рр.) дали ; новий імпульс інтеграційним процесам у Європі. Вони розвивались у двох напрямках: поглиблення інтеграційних процесів і розширення Європейського Союзу (залучення нових членів за рахунок країн ..;; Центрально!, Північної, Східної Європи).
У 1987 р. члени ЄЕС ввели в дію Єдиний європейський акт, згідно з яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх ; законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду I з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення і Європейського економічного простору (ЄЕП). 6 лютого 1992 р. у Маастрихта (Нідерланди) країни — члени ЄЕС підписали угоди, згідно з якими з 1 січня 1993 р. розпочав функціонувати єдиний ринок. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого в 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору — замість національних валют уведено єдину європейську валютну одиницю — євро. Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська рада, Рада ЄС, Європейська комісія. Європарламент, Євросуд.
1 січня 1995 р. членами ЄС стали Швеція, Фінляндія, Австрія. Проте референдуми в Норвегії і Швейцарії дали перевагу силам, що виступали проти вступу до ЄС.
На саміті ЄС в Афінах у квітні 2003 р. було прийнято рішення про прийняття до Союзу ще 10 нових членів, серед яких були і три колишні радянські республіки.
У 2003 р. ЄС прийняв концепцію відносин з країнами-сусідами. Також розпочався розгляд Конституції ЄС, яку передбачено прийняти у найближчий час.
Наступний крок у розширення ЄС на Схід був зроблений у 2006 р., коли було прийнято рішення, що з 1 січня 2007 р. членами ЄС стають Болгарія та Румунія. У той же час продовжуються переговори про членство в ЄС Туреччини, Хорватії, Албанії та Македонії.
Інститути ЄС.
Європейська Рада (ЄР). Функціонує з 1974 р. У 1986 р. статус офіційно закріплений Єдиним європейським актом. До Ради входять голови держав і голови урядів країн ЄС, а також Голова Європейської комісії. Європейська рада «дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає загальні політичні орієнтири». Засідає два рази на рік. На засіданнях обговорюються загальна ситуація і головні проблеми Союзу, а також стан світової економіки і міжнародних відносин, визначаються пріоритети діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного значення. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС.
Рада Європейського союзу (Рада міністрів). Вищий законодавчий орган ЄС. Має право на прийняття рішень; забезпечує координацію спільної економічної політики; здійснює керівництво бюджетом (разом з Європарламентом); укладає міжнародні угоди.
Рада ЄС складається з представників держав — міністрів держав країн-учасників. Фактично існує близько 30 Рад, які займаються конкретними напрямками діяльності ЄС і об'єднують відповідних національних міністрів. Голова Ради міністрів обирається по черзі строком на шість місяців.
Європейська комісія. Виконавчий орган ЄС. Користується правом законодавчої ініціативи, тобто розробляє законодавчі акти і направляв їх на розгляд Ради, контролює законодавчий процес; слідкує. за провадженням прийнятих законодавчих актів; у випадку порушення законодавства застосовує санкції, направляючи справу до Суду. Крім того, Комісія Має повноваження приймати рішення у таких сферах, як сільське господарство, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиного ринку, захист навколишнього середовища; керує бюджетом і фондами ЄС, несе відповідальність за бюджетні витрати.
Комісія складається з представників держав ЄС (максимальна кількість — 27), які призначаються національними урядами отроком на п'ять років, але. повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Кандидатури затверджує Європарламент.
Комісія складається з генерального секретаря і понад 20 генеральних директорів, які відповідають за окремі напрямки діяльності ЄС. Загальний штат службовців Комісії — понад 15 тис. осіб.
Європейський парламент. Бере свій початок у 1074 р., коли президент Франції В. Жискар Д'Естен висунув ідею створення Європарламенту — політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики {головне — права людини). Спочатку національні парламенти делегували до Європарламенту своїх представників, а з 1979 р. Європарламент обирається прямим загальним голосуванням населення країн-учасниць. Після підписання Маастрихтських домовленостей Європарламент став важливим інститутом ЄС.
Європарламент виконує такі функції: проводить консультації і здійснює контроль за діяльністю інших інститутів ЄС; схвалює або вносить поправки в законодавчі акти, бюджет ЄС, затверджує бюджет ЄС і укладає міждержавні угоди. Кількісний склад Парламенту не повинен перевищувати 732 особи. Число депутатів залежить від кількості населення країни яка делегує своїх представників. Термін повноважень депутатів — п'ять років. Депутати розподілені по 20 комісіях, які відповідають за важливі напрями діяльності ЄС.
Суд європейських спільнот. Суд забезпечує єдине застосування і тлумачення прав ЄС на всій його території. Суд розглядає питання, які виникають при виконанні правових норм Союзу. Рішення Суду не оскаржують ся. Компетенція Суду не поширюється на загальну зовнішню політику країн ЄС, політику безпеки і співробітництво країн-членів у галузі правосуддя і внутрішніх справ. Суд складається з 15 суддів (буде 25) і 9 юридичних радників, які призначаються урядами країн терміном на шість років, незалежні у виконанні своїх обов'язків. У 1989 р. на допомогу Суду створено Суд першої інстанції, який розглядає позови окремих осіб на органи ЄС, тощо.
Крім зазначених структур функціонують: Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Палата аудиторів (Рахункова палата). Сьогодні актуальним є питання про обрання Президента ЄС та затвердження Конституції ЄС (2004 р.).
Воєнна інтеграція в Європі. здійснюється у межах Євроатлантичних структур — НАТО, а також ЄЕС та ЄС.
У 1993 р. на конференції у Маастрихті було прийнято рішення про те, що країни ЄС повинні виробити «спільну політику щодо оборони й безпеки». Основою такої політики повинні стати так звані «задачі Петерсберга», прийняті ЄЕС. Цей документ визначав цілі, заради яких європейці можуть об'єднати воєнні зусилля: гуманітарні миротворчі дії, порятунок мирних громадян, розв'язання криз. Після війни в Косово (1999 р.) країни ЄС усвідомили своє відставання у воєнних можливостях від США. Як результат на саміті в м. Гельсінкі (грудень 2002 р.) було прийнято рішення про створення європейських сил швидкого реагування для сприяння створенню європейської незалежної оборони, мала б змогу самостійно, без НАТО проводити операції з контролю над кризами, миротворчі та рятувальні операції. Кількість сил швидкого реагування на сьогодні становить 60 тис. військових, 400 літаків, 100 кораблів.
Організація безпеки та співробітництва в Європі.
Під час розрядки в радянсько-американських відносинах (1970-ті рр.) розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співіснування, співробітництва, розв'язання протиріч і створення на їх основної нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву «європейський процес». Головним документом, що визначає шляхи співпраці європейських держав, є Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 р., Гельсінкі). I січня 1995 р. НБСЄ отримала іншу назву — ОБСЄ (Організація безпеки та співробітництва в Європі, постійно діючий орган). Важливе значення мають документа Паризької наради (листопад 1990 р.) країн-учасниць ЄЕ1С: Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн, Договір про звичайні збройні сили в Європі, у яких фактично узгоджуються принципи воєнних доктрин, міжнародного співіснування, механізми загальноєвропейського процесу.
Важливими структурами в розвитку інтеграційних процесів є Рада Європи (на сьогодні об'єднує 41 країну), головним завданням якої с захист прав людини. Організація здійснює нагляд за дотриманням прав людини, дає рекомендації, має право запроваджувати санкції.
Мовою документа