10.6. Інформаційні конфлікти країн

перехідного періоду

Активною складовою Інформаційної політики таких країн є намагання уникнути старих інформаційних потоків, що йдуть з країни-метрополії. Це зробити особливо важко, тому що більшість населення продовжує вважати їх кращими. Наприклад, за даними одного з досліджень 54,5 % опитаних вважають інформаційно-аналітичні програми ГРТ кращими і дивлять саме їх. Отже, головний інформаційний конфлікт в такому випадку є незбіганням інтересів владних еліт і населення. Перші намагаються перемкнути населення на власний інформаційний продукт, вважаючи його більш безпеченим для проблем власного державотворення. Населення продовжує спиратися на свої старі звички до старих програм.

І це не є виключно процесом, конфліктність якого відчувається лише в Україні. Президент Казахстану Н. Назарбаев каже: "Росія "у спадок" володіє величезним інформаційним полем, російське телебачення домінує на всьому просторі колишнього СРСР. Однак

255

зберегти інформаційний вплив можна, тільки реально ставши великою державою, яка поважно ставиться до своїх сусідів, потенційних союзників. І навіть у цьому випадку неможлива і неприйнятна монополія на інформацію".

Одночасно відбувається той же розрив між центром і периферією, але вже всередині власної країни. Читач і глядач все більше переорієнтовується на місцеві засоби масової інформації, хоч б якими недосконалими вони не виглядали. Інформаційний конфлікт виникає з невідповідності інформації, що породжується центром, для місцевого читача. Цьому є ціла низка об'єктивних причин, головною з яких є боротьба двох варіантів політики.

Українська політика, як і всяка інша, може йти за двома напрямками: або підвищувати роль "голови", тобто політики столичної, або "хвоста" - політики регіональної. Новим для пострадянської дійсності стала взагалі можливість розвитку політики "хвоста". Раніше все вирішувала лише Москва. Сьогодні, як виявилося, в Києва немає таких можливостей затягти все на себе. Україна живе з досить потужним "хвостом", який суттєво впливає на розвиток всіх подій. Адже не є секретом що:

1) жодна з перших посадових осіб (та й не перших теж) не є представником Києва - це все вихідці з регіонів;

2) регіони стали багато в чому некерованими з центру (цей список очолюють Крим, Донецьк і Дніпропетровськ);

3) регіони здобувають формальні ознаки автономності (Крим взагалі виборов собі окремий юридичний статус, Дніпропетровськ не тільки будує метро попереду Києва, а й зробив собі навіть міжнародний аеропорт);

4) регіони своїми власними діями вже здатні змінювати київські верхівки (шахтарські страйки можуть прибирати з гори - приносити на гору - приклади Л.Кучма, Є.Звягільський);

5) зміна регіонального керівника потребує виняткових зусиль центру (приклад - відставка В.Щербаня або Л.Косаківського);

6) регіональний вплив іде сьогодні досить суттєво крізь парламент, що частково й зумовлює його роль як противаги виконавчій вертикалі, яка бачить в ньому основне джерело конфліктів;

256

7) регіональні лідери, потрапивши спочатку до Києва, а потім у відставку, ніколи не повертаються до своїх регіонів, стаючи "постпредами" регіонів і не підсилюючи при цьому саме київську владу, бо є "відставниками".

Регіони розглядають Київ як "тягар", який поки що слід витримувати, але ніякої користі з його існування вони не бачать (йдеться про сильні регіони, які дотують інші, включаючи київську владу). Регіони не довіряють Києву, тому зміна на горі регіонального керівника спричинює викривлення всієї вертикалі влади на користь різних представників одного регіону.

Регіони змогли підсилити себе саме за рахунок кризової ситуації, в якій опинилася Україна. Центр втрачає важелі впливу, бо за ним нічого реально немає. Він не має матеріальних чи фінансових ресурсів допомоги, а проголошує політику спасіння потопаючих за їх рахунок. Центр також програє і інтелектуальний двобій, бо залишається сформованим або за старим номенклатурним, або за новим географічним принципом. І в тому, і в іншому випадку уверх ідуть люди, що особисто віддані особі у кріслі. На жаль для нас, світ вже змінив цю систему на професійну. Тому західні керівники різного рівня кажуть: в Україні високий рівень експертів, але низький рівень перших осіб.

Москва реалізує основні політичні бійки на московському ж рівні (наприклад, О. Лебідь - О. Чубайс, О. Лебідь - В. Чорномирдін, О.Чубайс - Ю. Лужков і под.). Падіння О. Коржакова серед іншого пов'язують з поганими взаємовідносинами з донькою Б. Єльцина Тетяною Дяченко. Але це все одно внутрішньо-московські двобої. І на відміну від нас всі ці люди продовжують сидіти на ієрархічно важливих позиціях. В нас зміна посадового крісла відразу робить людину менш впливовою. Все це можна інтерпретувати як послаблення центру, бо від імені центру може грати тільки один гравець. Тому основні наші конфлікти переносяться на взаємовідносини "центр - регіон".

Відповідно в цьому ж ракурсі ми можемо інтерпретувати відому Фразу президента про те, що в нас занадто мала лава запасних гравців. Це може бути лише в тому випадку, якщо нашим київським гравцям не дають грати, примушуючи їх до пенсії сидіти на лаві запасних.

257

Ми кажемо, що живемо без військового протистояння, але забуваємо, що не маємо такої сили силенної національних угрупувань, що оформлені в окремі юридичні складові (так звані суб'єкти федерації в Росії), в Україні маємо зовсім протилежну ситуацію, коли а) жодна національність не виокремлена юридичне, б) немає принципових цивілізаційних розбіжностей між ними. Якби ми мали, наприклад, окремий мусульманський чи католицький регіон, ситуація давно вже призвела б до значної некерованості ним.

Що стосується російського населення, то умовних ЗО % росіян в Україні не мають на сьогодні 1) ані своєї партії, 2) ані реального громадського руху, 3) ані своїх радикалів (на кшталт УНА-УНСО). Навіть при відсутності умов компактного проживання це значний прошарок населення, який на сьогодні зовсім не лобіює свої інтереси, що в результаті призвело до закриття шкіл з російською мовою навчання і неможливості навчатися у вищий школі російською мовою.

Як ця політика "хвоста" буде впливати на майбутні президентські вибори? В Росії Москва досить суттєво впливає на результати, Київ не є таким важливим. Москва - це сильний політичний, економічний і фінансовий центр. Достатньо сказати, що вона дає чверть надходжень до федерального бюджету. Це сильно структуроване місто з багатьма незалежними центрами влади. Київ до сьогоднішнього дня побудований ієрархічно з єдиним владним центром. Новим феноменом для нас стала війна між двома потенційними владами, що призвела до небачених варіантів реалізації цього протистояння типу карикатур в "Киевских ведомостях". Але це поки що єдина ознака реалізації автономності існування владних постатей на київському олімпі.

"Хвостом" ми можемо також вважати політиків, які знаходяться на інших рівнях ієрархії, або в інших ієрархіях. Наші партії не здатні породити такого політика, їх і влада не оцінює як справжніх, віддавши їм чисто декоративну роль демонстрації світові як розквіт багатопартійності в Україні, так і розквіт опозиційності. Один із таких прикладів постать В. Чорновола, який маючи досить пристойну рухівську інфраструктуру, не зміг піднятися по владній вертикалі. Партійну потенційність пояснюють як неструктурованістю суспільства, так і відсутністю зацікавлення в них сильних фінансових кіл, які бачать своїми партнерами лише владні кола.

258

Отже, гіпотетичним лідером України сьогодні не є якась офіційна особа, оскільки київська структура послаблює (як це не парадоксально) її владні можливості. Адже тепер така людина не тільки зменшує поле своїх можливостей, бо повинна бути членом команди і повторювати лише ті рухи, які робить тренер. Одночасно лояльність до тренера не дозволяє грати свою гру (хоча б на офіційному рівні). Навіть більше, офіційна сфера вимагає періодичного каяття в своїх помилках і в проголошенні особистої відданості. Всі дійові особи владної піраміди чітко слідкують, коли і хто зустрічається, фотографується або з'являється на екрані разом з президентом.

Особливий статус при цьому в голови парламенту. Він цікавий тим, що його посада дозволяє йому паралельно бути у владі і в опозиції до неї. Це взагалі парадокс: наприклад, О.Мороз у свій час входив у трійку лідерів влади - і в умовну трійку опозиціонерів. Це теж досить сильний "хвіст" влади, що ми бачимо чітко на взаємовідносинах тих же структур у російському варіанті. Якщо там ми мали розстріл парламенту Р.Хасбулатова, то у нас теж в кризові періоди поширювалися чутки про мовби готовий розпуск українського парламенту.

Отже, на сьогодні ми не маємо структурованого суспільства, але вже почали з'являтися ознаки структурованості нашої еліти. І в тих випадках, коли вона підтримується економічно чи фінансово, що відбувається у регіональних, а не політичних елітах, вона стає суттєвим чинником політичного життя. Центральна влада повинна змінювати моделі своєї поведінки з нею, якщо не хоче масового породження конфліктних ситуацій. Оскільки регіональний лідер завжди знайде підтримку в регіоні, як на рівні своїх підлеглих, так і на рівні населення, оскільки він одночасно захищає і їх інтереси.

Влада сьогодні розійшлася на "голову" і "хвіст", кожен продукує свої дії в інформаційному полі. Такий розвиток подій у подальшому може призвести до ситуації, коли стане незрозумілим, хто є "голова", а хто "хвіст". Адже кожен з них не схоче визнавати іншого. І кожне кризове напруження буде виштовхувати це протистояння назовні.

Владні протистояння все одно завжди реалізуються на Інформаційному полі. Саме тут політичні гравці намагаються довести, хто сильніший. Згадаймо тривалу боротьбу проти колишнього голови президентської адміністрації Д.Табачника. Парадоксом є те, що в таких інформаційних бійках виявляється практично незадіяним телебачення. Однією з причин цього є намагання надати об'єктивний вигляд цій

259

боротьбі, тому досить часто вона стає переобтяженою документами, для викладу яких газета є звичайно більш пристосованою. Як приклад можна навести публікації "Киевских ведомостей" против Д.Табачника чи "Региона" проти П.Назаренка. Реально не ставши четвертою владою, мас-медіа перехідних періодів стають полем боротьби для владних гравців.

Основним інформаційним конфліктом стає зіткнення протилежних напрямків, думок, документів в інформаційному полі, яке незвикла для цього. Всі читачі виховані в такій повазі до друкованого слова, яка не визнає можливість протиріч у ньому. В результаті правими стають всі опоненти, масова свідомість не здатна стати на чиюсь сторону. Вона звикла до того, що їй повинні чітко тлумачити, хто винний, і після цього не давати протилежної думки.