Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Філософія Лекція Філософія Відродження

.doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
87.55 Кб
Скачать

РОЗДІЛ 4. Західноєвропейське Відродження

1. Ідейний зміст Відродження. Ренесансний гуманізм.

2. Північний гуманізм і Реформація.

3. Ренесансна натурфілософія.

1. Ідейний зміст Відродження. Ренесансний гуманізм.

Епоха Відродження охоплює приблизно два з половиною століття – другу половину XIV - кінець XVI ст. Термін “Відродження” вперше зустрічається в середині XVI ст. у творах італійського живописця та історика мистецтва Джорджо Вазарі. Цією назвою підкреслюється одна з найважливіших особливостей епохи – відродження і поглиблене вивчення античної культури.

Відродження (франц. – Ренесанс) – це не тільки особлива епоха, але й специфічний феномен західноєвропейської культури, що має світове значення. У загальному сенсі під Відродженням прийнято розуміти спрямованість культури до воскресіння (“відродження” античності. У цьому зв’язку культура Ренесансу розглядається як заперечення середньовіччя, як антитеза середньовічній схоластиці. Особливими рисами Ренесансу є індивідуалізм, який означає, що в центр свого світогляду і життєвої практики діячі Відродження поставили людську індивідуальність; культ світського (нецерковного) життя із яскраво підкресленим прагненням до чуттєвих задоволень; світський дух релігії з тенденцією до язичництва: залишаючись релігійними людьми (християнами) представники Відродження стали менше надавати значення обрядовій і культовій стороні релігійного життя, зосередившись на її внутрішній, духовній стороні; вивільнення від влади авторитетів: діячі Відродження сміливо критикували, наприклад, Арістотеля, чого не могли допустити діячі схоластики; особлива увага до минулого, до давнини, вона стала предметом вивчення і поклоніння. І нарешті, Відродженню був притаманний надзвичайний смак до мистецтва, доба Відродження – це передусім епоха артистична, оскільки центральною фігурою її став Художник.

Звісно, не можна абсолютизувати деякі риси Відродження, говорити однозначно про розрив між Відродженням і середніми віками. Зокрема, Відродження не було абсолютно протилежним середньовіччю, хоча все ж відрізнялось від нього. Так само, як і від наступної епохи – Нового часу. Це свого роду перехідна епоха від середніх віків до культури Нового часу. На відміну і від середньовічної, і від новоєвропейської епохи Відродження – це передусім епоха художньо-естетична.

Філософською основою Ренесансу є платонізм, арістотелізм і по-християнськи перероблений неоплатонізм.

При переході від середньовіччя до нової доби суттєво змінилась світоглядна парадигма і система цінностей. Якщо середньовічна культура орієнтувала людину на служіння Богу, то в добу Ренесансу відбувається свого роду реабілітація земного життя, людина усвідомлює своє право на щастя в земному житті. На заміну ідеям геоцентризму приходить ідея антропоцентризму. Відбувався грандіозний переворот – від приниження людини та її земного життя до її самодостатності й навіть до возвеличення, до визнання краси людського тіла, радості життя.

Відродження стало епохою відкриття людської індивідуальності. Це було органічним чином пов’язано з розвитком наук, які прийнято називати studia humanitatis (букв. пер. – гуманітарні студії). Починаючи з XIV ст., так називали комплекс дисциплін, які вивчали людину. Сюди входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін називали гуманістами. Важливою особливістю цього часу стало те, що значно виросли запити на розумову працю. У цей час збільшується число осіб вільних професій, починає формуватися світська інтелігенція. Перспективи людського життя пов’язуються з тими можливостями, які відкриває суспільство для розвитку особистості.

Гуманізм вперше виник у XIV ст. в північних містах Італії – Флоренції, Генуї. Найвидатнішими італійськими гуманістами були Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Джаноццо Манетті, Лоренцо Валла, Паоло Гвіччардіні, Леон Батіста Альберті, Піко делла Мірандола та інші. У studia humanitatis гуманісти вбачали не просто деякі дисципліни, що вивчали людину, але й засіб розвитку людини, засіб формування людського в людині. В цьому зв’язку Відродження особливо акцентувало увагу на значенні античної спадщини для виховання особистості. Починаючи з Ф.Петрарки, панівною стає тенденція вважати класичну латинську і грецьку давнину, передусім давню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної та культурної діяльності. Латинські та грецькі автори розглядаються тепер як істинні вчителі людського.

Під “людським” гуманісти розуміли сукупність тих характеристик, які вимагають спеціальної підготовки в їх формуванні. Це – вишуканість смаку, краса мовних форм і самої мови, витонченість у спілкуванні. Гуманістичним заняттям притаманна яскрава естетична спрямованість. За словами відомого дослідника Відродження О.Ф.Лосєва, ренесансний гуманізм є, насамперед, естетичним феноменом. Краса сприймалась гуманістами як найвища цінність.

Авторитет античності, давніх авторів у гуманістичному середовищі свідчили про зв’язки італійських гуманістів зі словесністю, високою культурою слова. Гуманісти надзвичайно високо цінили мистецтво слова, особливо – творіння античних авторів, а разом з тим латинську і грецьку мови. В XIV-XV ст. розгортається активна діяльність з перекладу творів античних авторів. Цьому сприяла та обставина, що в результаті турецько-османського завоювання Візантії в Італію переселяються багато грецьких вчених. Іммігранти ставали вчителями грецької мови. Разом з тим, філологічна культура гуманістів не зводилась лише до буквального перекладу. Гуманісти зробили величезний крок уперед: мова стає предметом рефлексії (тобто розмірковування, вивчення), а гуманісти – творцями основ філології як науки. А робота з текстами, коментування, тлумачення їх вивчення і засвоєння мовних і мовленнєвих структур стають дуже важливою частиною вчених занять гуманістів. Більше того, така робота є одним із найважливіших компонентів їх способу життя.

Гуманізм – це передусім світське мислення і “цілком світський індивідуалізм” (О.Ф.Лосєв). У центрі всіх теоретичних побудов і міркувань гуманістів був індивід, особистість. Причому особистість стає відправним пунктом і основою гуманістичного світогляду. Будь-які питання (починаючи від соціально-етичних і до релігійних) розглядаються скрізь призму потреб інтересів особистості. Тому гуманізм став культом творчої індивідуальності. Гуманізм акцентує увагу на безмежних можливостях людського індивіда. Самореалізація особистості мислиться гуманістами передусім у плані художньо-естетичному. Тому й центральною постаттю ренесансного життя стає Artista – Художник, талантами й творчими зусиллями якого перетворюється світ. А творчість постає основним шляхом розкриття здібностей людини. Самореалізація особистості бачиться на шляхах духовної творчості, художнього оформлення життя і самої себе. При цьому художня творчість сприймається як самоутвердження людиною себе, естетичне самоутвердження. В добу Відродження індивідуальність, неповторність починає сприйматися як найцінніша людська якість.

Людське буття у багатьох його аспектах стало для гуманістів єдиним предметом їх інтересів. Причому людина мислиться як єдність душі та тіла. У творчості італійських гуманістів відбувається по суті обожнення людини. Переосмислюється (порівняно з середньовічним світоглядом) поняття людської діяльності. Це вже не лише духовне служіння, а й вияв людської активності, спрямованої на перетворення основних форм свого буття. Всі аспекти гуманістичного антропоцентризму знаходять вираз у морально-етичних побудовах італійських гуманістів (Манетті, Альберті, Салютаті). Саме морально-етичний аспект складає найбільш загальний і характерний вираз studia humanitatis.

Особливим напрямом соціально-етичної думки італійського Відродження стає громадянський гуманізм. Особистість не протиставляється суспільству, а головним критерієм її діяльності стає загальне благо. У творах К.Салютаті, Л.Бруні, М.Пальмієрі відбувається не тільки возвеличення людської індивідуальності, а й стверджуються принципи служіння загальному благу, суспільству, підкорення особистих інтересів колективній користі. Стрижнем гуманістичних концепцій стала ідея виховання ідеального громадянина республіки (комуни флорентійського зразку), що гарантує всім свободу і рівність перед законом, але разом з тим і вимагає від них високої відповідальності, активності, виконання патріотичного обов’язку.

Одним із центрів філософської діяльності гуманістів стала Флорентійська платонівська академія. Вона виникла в 1459 році під прямим патронатом Козимо Медичі – глави флорентійської республіки. Це було неформальне об’єднання, гурток шанувальників Платона. Її засновником і главою був Марсіліо Фічіно (1433-1499) – блискучий перекладач Платона і неоплатоніків, якого друзі називали “другим Платоном”. У Флорентійській академії був створений культ Платона: перед його бюстом, як перед Христом, запалювалася лампада. Відбувалася, таким чином, платонізація (поганізація) християнства. Вчення Фічіно – це ренесансний неоплатонізм, своєрідність якого полягала в його світському характері. В Академії процвітала свобода у відношенні до життя, природи, мистецтва. Неоплатоніки розвивали ідеї, типово ренесансні: уявлення про людину як центр світу, про органічний і гармонійний космос, античність розглядалась як досконала цивілізація. Йшлося також про красу як метафізичну цінність, про гідність як властивість, притаманну художнику і поету. М.Фічіно звеличує могутність людини, її творчі можливості, прирівнюючи її до Бога. Головне теоретичне питання філософії Фічіно – це питання про співвідношення релігії та філософії. Ренесансний мислитель зближував релігію та філософію, вважаючи їх рівноправними сестрами, він створив концепцію “загальної релігії”. За цією концепцією релігія – необхідна форма духовного життя всіх народів, а конкретні віровчення і відповідні їм культи – різні вияви єдиної “релігійної істини” (проте християнство вважалося найбільш досконалим виразом релігійної доктрини). Ідеї М.Фічіно – це один з перших виявів віротерпимості.

Філософія Фічіно є також пантеїстичною (“Бог всюди”). Але його пантеїзм не можна трактувати як пантеїзм натуралістичний. Бог як безтілесна сутність, абсолютна першоєдність перебуває поза світом, проте проміні Бога пронизують весь світ. Бог не мислиться без природи і людини. Таким чином, креаціонізм офіційного монотеїстичного віровчення відтісняється на другий план.

Ще одним видатним діячем італійського Відродження, учасником Платонівської академії був Піко делла Мірандола (1462-1494). Широта його історико-філологічних і філософських інтересів була безмежною. На основі різних вчень (Платона, Плотина, Арістотеля, юдейської, арабської філософії) Піко делла Мірандола прагнув створити цілісну концепцію, об’єднану ідеями християнства. Христос, на його думку, був тим, хто об’єднав всі можливі світоглядні побудови. У найбільш відомому своєму творі “Про гідність людини” людина трактується як максимальний синтез всіх сфер буття – космічної та земної. Тут також розвивається вчення про творіння людиною самої себе.

Не менш відомим був ще один представник ренесансного гуманізму – Лоренцо Валла (1407-1457). Його трактат “Про насолоду” прийнято вважати маніфестом гуманістичної етики. Л.Валла наполягав, що насолода і задоволення є метою людського життя. Він далекий від трактування чуттєвості в її вульгарному вигляді. Проте він критикує ханжеську і лицемірну мораль, що ґрунтується на зовнішніх заборонах.

2. Північний гуманізм і Реформація.

Ідеї Відродження поширювалися не лише в Італії, але й в інших країнах північної Європи, де вони набували особливого відтінку. Йдеться, передусім, про характер північного гуманізму. Цей гуманізм підготував церковну Реформацію, багато в чому співпадаючи з нею. Так само як італійське, північноєвропейське Відродження ставить у центр уваги людську особистість, що самоутверджується. Але сферою активності тут розглядається не світська активність і вільнодумство, а релігійна віра. Наслідком поширення північного гуманізму стали суворий моралізм, благочестя і аскетизм.

Найвідомішим гуманістом північного Відродження був Еразм Роттердамський (1483-1546). Він поставив гуманізм на службу церковній Реформації, висміював порочну поведінку римського двору і священиків. У філософії Е.Роттердамський виступав проти надмірної складності, яка, на його переконання, була притаманна схоластиці. Ставлячи перед собою мету – повернення до справжнього, автентичного – він намагався відродити істину раннього християнства. Однак він усвідомлював, що таке повернення у буквальному сенсі слова неможливо. Всі пізніші нашарування і викривлення християнської релігії – це наслідок того, що Еразм називає “людською дурістю”, їй присвячує він знаменитий трактат “Похвала дурості”. Дурість – це не тільки викривлення справжнього і святого, але і деяка особлива форма існування останніх. З одного боку, Еразм різко виступав проти викривлення християнського вчення. З іншого, дурість виконує функцію збереження вихідних християнських цінностей. Не перестаючи таврувати тих, хто викривив віру, Еразм водночас і дякує їм за те, що не усвідомлюючи того, вони виступають хранителями віри, хоч і в своєрідній формі. Як видатний філолог Еразм здійснює першодруковане видання Біблії (1517) і повний її переклад на латину з коментарями (1519).

Найвідомішими реформаторами католицької церкви стали Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564). Лютер був категоричним і різким критиком церкви. Його не влаштовують не тільки притаманні їй недоліки, але й сама церква, її доктринальна і обрядова сторони. Він критикує філософію, вважаючи, що вона заважає вірі, затіняє простоту істин віри. Мартін Лютер не визнає позитивного значення творів святих Отців церкви, ні твори схоластики. Єдине, що володіє справжньою авторитетністю – це текст Священного писання. Кожен віруючий повинен мати можливість прямо, без посередників, знайомитися з Біблією. Мартін Лютер перекладає Біблію на німецьку мову і видає її величезними на той час тиражами.

Центральний пункт вчення Лютера - теза про “виправдання вірою”. Вона спрямована проти католицької доктрини “добрих справ”, згідно з якою людина спасається не тільки вірою, але й добрими справами, тобто своїми заслугами перед Богом. Дуже часто ця доктрина зводилась до голої “арифметики” заслуг, до відпущення гріхів. Гріхи відпускались через покупку індульгенцій, тобто за гроші. Лютер робив висновок про необхідність покласти всю повноту відповідальності на саму людину. Ніхто з людей (тут підкреслювалась обмеженість земної природи людини) не в змозі визначити міру праведності чи справедливості людини. Такою мірою може бути тільки віра. Діяння людей також виправдовуються вірою. Тому головна проблема і головне життєве завдання людини – це піклування про збереження і зміцнення віри. Таке вчення спирається на самостійність людини, яка постійно, кожен день мусить перевіряти міцність своєї віри. Відповідальність за дотримання духовної чистоти і благочестивість душевного життя цілком покладається на самого індивіда. Розроблена М.Лютером доктрина лягла в основу протестантизму.

Ще однією видатною постаттю Реформації був французький теолог, філософ, гуманіст, “батько” протестантизму – Жан Кальвін, ідеї та вчення якого значною мірою визначили перебіг світової історії. Кальвін був молодшим від Лютера і значно радикальнішим. Він першим систематизував реформаторський рух, визначив ідеологію та напрямки змін. Кальвін та його однодумці повстали проти тодішніх недоліків католицької церкви, зайвої пишноти обрядів, внутрішніх інтриг, за якими забувалося вчення Ісуса, також проти розбещеності тодішніх європейських монархів, їхньої необмеженої влади. Вони демократизували богослужіння, відмовились від пишноти інтер’єрів католицьких храмів на користь майже повного аскетизму, намагаючись зробити релігійність внутрішнім світом людини. Головні засади свого вчення він виклав у виданій 1536 року книзі “Настанови в християнській вірі”, яку зараховують до найвизначніших релігійно-філософських творінь. Центральне місце у вченні Жана Кальвіна займає доктрина про вибраність до спасіння. У питаннях про спасіння душі Кальвін, як і Лютер, головну роль відводить внутрішній вірі людини, а не зовнішнім ознакам цієї віри. Головне – це внутрішнє переконання людини в істинності та святості біблійних заповідей і одкровень. Водночас, вважає Кальвін, спастися можуть далеко не всі. Божественне провидіння, що не залежить від людської волі, одних визначає до спасіння, а іншим у цьому відмовило. Найважливішим пунктом вчення Кальвіна є те, що кому бути спасенним, а кому ні, наперед достовірно відомо лише Богу. Проте кожному дана можливість визначити свою належність до обраних за силою своєї віри. Отже, головним критерієм, за яким кожний визначає своє призначення є внутрішня переконаність у вибраності до спасіння. Рішучість йти за заповідями віри свідчить про вибраність, послаблення цієї віри – про невибраність.

Доктрина Кальвіна звільняла людину від дріб’язковості й зовнішньої суєти. Вона спрямовувала людину на внутрішню зібраність, концентрування і впевненість у собі. Зі змісту кальвінізму витікала суровість моральної оцінки людиною самої себе та інших. Етика кальвінізму – це етика аскетизму. Розпущеність, фривольність, розхлябаність, недисциплінованість засуджуються як свідчення невибраності. Навпаки, зібраність, енергія, раціональна організованість, бережливість, ощадливість, працелюбство, компетентність, відданість справі, професіоналізм оцінюються дуже високо і переконують людину в її вибраності. Ці якості людини були поставлені в пряму залежність від питання про спасіння. Непрямим, але дуже важливим земним знаком вибраності вважалися життєвий успіх і багатство. На думку богословів-реформаторів, багатство людини, якщо воно нажите важкою працею, не є гріхом. Гріхом є чванитися багатством, тому за доби Кальвіна в Женеві били дзеркала, засуджували жінок за пишні зачіски, закрили всі театри. Загалом етика кальвінізму – це етика справи, життєвої скромності, активності та аскетизму.

В XX ст. вивченню етики протестантизму присвятив свою працю відомий німецький соціолог зі світовою славою – Макс Вебер. Це – “Протестантська етика і дух капіталізму” (1908). Вебер стверджує, що в основу західного капіталізму лягли дві основні установки протестантизму (передусім, кальвінізму) – аскетизм і спрямованість на досягнення висот у вибраній справі (професії). Цінності раціональності, доцільності, упорядкування, що її демонстрував кальвінізм, лягли в основу західного капіталізму. Саме етика протестантизму з притаманною їй високою вимогливістю людини до самої себе створила специфічний “дух капіталізму”, що дозволило зробити ривок у раціоналізації господарського життя. Капіталізм формується не атмосферою чуттєвості і чуттєвої насолоди, а відданістю справі й вмінням обмежувати свої потреби у насолоді. Стилем мислення і способом життя є успіх і справа. Тому, як наголошує М.Вебер, протестантська етика стала однією з передумов і рушійною силою західного і північноамериканського капіталізму.

3. Ренесансна натурфілософія.

На зламі XV-XVI ст. у добу Відродження посилюється інтерес до пізнання природи, до натурфілософії. Ренесансна натурфілософія представлена вченнями М.Кузанського, Телезіо, Дж.Бруно, Парацельса та ін.

М.Кузанський (1401-1461) – це один з найглибших італійських філософів. У своєму трактаті “Про вчене незнання” М.Кузанський виклав своє розуміння природи і Бога, сформулював думку про безконечність пізнання істини. Теїзм, тобто вчення про Бога як творця світу, поєднується у нього з елементами пантеїзму. В дусі ренесансного неоплатонізму Кузанський трактував Бога. Розуміння Бога як безконечної єдності пов’язане у нього з діалектичним вченням про Бога як єдність протилежностей і про перехід від Бога до світу як розкритті цієї єдності. Бог як начало буття називається абсолютним максимумом або абсолютом. Розглядаючи Бога в єдності зі світом, Кузанський розуміє його як “все у всьому”, що охоплює собою все суще, тримає світ у собі. Заперечуючи дуалістичне трактування світу і Бога, Кузанський демонструє, по суті, пантеїстичну традицію, яка більш близькою є до пантеїзму містичного: не Бог ототожнюється з природою, а природа, світ міститься в Богові.

Світ, на думку М.Кузанського, виникає з божественного “абсолютного максимуму” шляхом його “розгортання”. Ідея саморозгортання абсолюту веде до більш глибокого розуміння світу як єдності. Думки Кузанського про збіг (єдність) усіх протилежностей в Богові за своїм змістом і формою діалектичні. Висловлена ним думка про єдність протилежностей робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

Перебуваючи під значним впливом неоплатонічної філософії М.Кузанський мислить людину як мікрокосм, малий світ. В людині – найбільш величному зі всіх творінь Бога – знаходить свій вираз гармонія світу. Характерна для всього сущого “тотожність протилежностей” знаходить свій вираз і в людській природі. На думку М.Кузанського, людина, яка піднялася до “об’єднання з максимальністю” була б Людиною так само, я к Богом, і Богом так само, як Людиною. Таке поєднанння божественної і людської природи можливе лише в Христі – сині Божому. Важливим є те, що шлях до “обожнення” людини Кузанський бачить не в містичній пасивній споглядальності, а в творчій діяльності розуму.

Сучасне прочитання М.Кузанського дозволяє виявити цілу низку геніальних здогадок. Йдеться про геніальне вирішення питання про діалектику частини і цілого. Оскільки “Бог у всіх речах і всі вони в ньому”, то “все ціле знаходиться у своїх частинах в будь-якій частині через будь-яку частину”. Досягнення сучасної науки – генетики, фізики (голографії) показують, що частина несе в собі інформацію про ціле, а ціле в певному сенсі тотожне частині.

Приклад філософії М.Кузанського показує, що теологічна діяльність богословів доби Відродження нерідко включала в себе глибоку наукові роздуми і приводила до гідних подиву філософських передбачень.

Ідеї М.Кузанського про місце людини в світі, про її зв’язки зі світовим цілим, про сам Космос стали вихідними засадами для переосмислення самого космосу. Цій справі було присвячено життя і діяльність польського вченого Миколая Коперніка (1473-1543). Змінивши геоцентричне вчення Птоломея вченням про геліоцентризм, заявивши, що земля не є центром Всесвіту і має таку ж природу, як і інші планети, Копернік піддав нищівній критиці теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Теологічне вчення про творення світу з нічого змінилось натурфілософським ученням про безконечність і несотворимість світу.

Ренесансна натурфілософія свого апогею досягла у творчості Джордано Бруно (1548-1600). Головна заслуга Д.Бруно – у розкритті філософського значення Коперніка і в подальшому розвитку космології. Тоді як церква була схильна розглядати праці Коперніка лише як математичну гіпотезу, корисну для астрономічних розрахунків, Бруно бачив у вченні Коперніка глибинний фізичний смисл, відображення реальності. Виходячи із геліоцентричної системи Коперніка, Бруно робить сміливі висновки про відносність самого поняття “центру”, про рух Землі, про безкінечність Всесвіту і множинність світів. Він відкидає вчення Арістотеля про землю як нерухомий центр, за межами якого знаходиться першодвигун. Сміливі висновки Д.Бруно суперечили не лише церковній ортодоксії, але й принципу “очевидності”. Космологічні проблеми Бруно аналізує, виходячи із глибоко продуманого процесу пізнання як єдності чуттєвого і раціонального моментів.

Значним був вплив на філософське вчення Д.Бруно ренесансного неоплатонізму. Це простежується в трактуванні поняття “Єдиного” як центральної категорії онтології Ноланця (Бруно був родом з м. Нола). Поняття Єдиного Бруно розумів у дусі натуралістичного пантеїзму. Воно не є вищим ступенем космічної ієрархії буття, від якого починається сходження або еманація до матерії, але співпадає з матеріальним Всесвітом. Єдине є одночасно і причиною буття, і самим буттям, в ньому ототожнюється сутність та існування, можливість і дійсність, форма і матерія. Всесвіт – єдиний, безкінечний і непорушний, він ніким не створений, існує вічно і не може щезнути. У вченні Бруно про Єдине, про збіг матерії та форми, Бога і природи знайшло свій вираз онтологічне трактування вчення про єдність протилежностей.

На відміну від Арістотеля і схоластів матерію Д.Бруно розглядає як активне творче начало, повне життєвих сил. Матерія містить у собі всі форми, вона є джерелом дійсності, “річчю, з якої виходять всі природні речі”. Матерія не тільки володіє реальним буттям, вона є постійним і вічним началом природних речей. Визнаючи “божественність” матерії, Бруно стверджує, що вона не потребує зовнішніх причин для свого існування. Це було нічим іншим, як кроком філософа до натуралістичного пантеїзму, до заперечення не тільки творіння, але й залежності світу від Бога як зовнішнього відносно духовного світу начала. Внутрішня здатність матерії до утворення форм називається Д.Бруно Душею світу. Світова Душа є загальною формою, формальним началом всіх речей. Світовий Розум – це загальна фізична діяльна причина. Він – внутрішній художник, оскільки формує матерію зсередини. Прагнучи знайти в матерії причину руху, Бруно формулює думку про загальну одухотвореність природи, він пише про т.зв. “життєве начало”. Філософії Д.Бруно, таким чином, властивий гілозоїзм – одухотворення природи.

В цілому Бруно створив послідовне і сміливе пантеїстичне вчення. Принципово новою була космологія безконечного Всесвіту. При цьому Бруно далі розвинув ідеї М.Кузанського, не обмежувався геліоцентризмом, оскільки, на його думку, він звужує простір сферою непорушності тіл. У новій космології Д.Бруно немає місця для фіксованого центру світу. Все розвивається, змінюється, гине у Всесвіті. Вічним є тільки сам Всесвіт. Безконечність – це безконечність матеріального Всесвіту. І такий Всесвіт рівний Богові. Не дивно, що вчення Бруно було засуджене як єретичне, а самого великого філософа спалено в 1600 році.

Послідовний пантеїзм Д.Бруно виходив за рамки класичної ренесансної традиції, з її антропоцентризмом і, звісно, середньовічної – з її теїзмом. Вчення Д.Бруно стало суттєвим кроком у становленні філософії Нового часу з її орієнтацією на науку і наукове мислення.