2. Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе

У середньовічному суспільстві були дуже сильні корпоративні і станові зв'язки між людьми, тому навіть видатні люди виступали, як правило, як представники тієї корпорації, тієї системи, яку вони очолювали, подібно главам феодальної держави і церкви. В епоху Відродження, навпаки, індивід набуває набагато більшу самостійність, він все частіше представляє не той або інший союз, але самого себе. Звідси зростає нова самосвідомість людини і нова її суспільна позиція: гордість і самоствердження, свідомість власної сили і таланту стають відмітними якостями людини. У протилежність свідомості середньовічної людини, яка вважала себе цілком зобов’язаним традиції, – навіть в тому випадку, коли вона як художник, вчений або філософ вносила істотно новий внесок в традицію, – індивід епохи Відродження схилений приписувати всі свої заслуги самому собі.

Саме епоха Відродження дала світу ряд видатних індивідуальностей, що володіли яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, виділялися серед інших своєю волею, цілеспрямованістю, величезною енергією.

Різнобічність – ось ідеал людини епохи Відродження. Теорія архітектури, живопису і творення, математика, механіка, картографія, філософія, етика, естетика, педагогіка – таке коло занять, наприклад, флорентійського художника і гуманіста Альберті. На відміну від середньовічного майстра, який належав до своєї корпорації, цеху і т.д. і досягав майстерності саме в своїй сфері, ренесансний майстер, звільнений від корпорації і вимушений сам відстоювати свою честь і свої інтереси, бачить вищу заслугу саме у різнобічності своїх знань і умінь.

Тут, проте, необхідно врахувати ще один момент. Ми тепер добре знаємо, скільки всіляких практичних навичок і умінь повинен мати будь-який селянин, – як в середні віки, так і в будь-яку іншу епоху, – для того щоб справно вести своє господарство, причому його знання відносяться не тільки до землеробства, але і до маси інших областей: адже він сам будує свій будинок, сам приводить в порядок нехитру техніку, розводить худобу, оре, шиє, тче і т.д. і т.п. Но всі ці знання і навички не стають у селянина самоціллю, як, проте, і у ремісника, а тому не робляться предметом спеціальної рефлексії, а тим більше демонстрації. Прагнення стати видатним майстром – художником, поетом, вченим, і їх почитають тепер так, як в античності героїв, а в середні віки – святих.

Ця атмосфера особливо характерна для гуртків так званих гуманістів. Ці гуртки раніше усього виникли в Італії – у Флоренції, Неаполі, Римі. Їх особливістю було опозиційне відношення, як до церкви, так і до університетів, що були традиційними центрами середньовічної ученості.

Подивимося тепер, чим розуміння людини епохи Відродження відрізняється від античного і середньовічного. Звернемося до міркування одного з гуманістів XV віку, Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494), в його знаменитій “Мові про достоїнство людини”. Створивши людину і “поставивши її в центрі світу”, бог, згідно з цим філософом, звернувся до нього з такими словами: “Не даємо ми тобі, Адам, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і особа, і обов’язок ти мав по власному бажанню, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших витворів визначений в межах встановлених нами законів. Ти ж, не обмежений ніякими межами, визначиш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе надаю”¹.

Це зовсім не античне уявлення про людину. У античності людина була природною істотою в тому значенні, що її границі були визначені її природою і від неї залежало тільки те, чи піде вона за природою, або ж відхилиться від неї. Звідси і інтеллектуалістський, раціоналістичний характер стародавньогрецької етики. Знання, за думкою Сократа, необхідне для етичної дії: людина повинна пізнати, в чому складається добро, а пізнавши це, вона обов’язково піде за добром. Образно кажучи, антична людина визнає природу своєю владичицей, а не себе владикою природи.

У Піко ми чуємо відгомони вчення про людину, якій бог дав вільну волю і яка сама повинна вирішити свою долю, визначити своє місце в світі. Людина тут – не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. Вона пан над всією природою. Цей біблійний мотив тепер істотно перетворений: в епоху Відродження поступово слабшає характерне для середньовіччя переконання в гріховності людини і зіпсованість людської природи, а в результаті людина вже не потребує божественної благодаті для свого порятунку. У міру того як людина усвідомлює себе як творець власного життя і долі, вона виявляється і необмеженим паном над природою.

Такої сили, такої влади своєї над всім існуючим, в тому числі і над самим собою, людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Їй не потрібна тепер милість бога, без якої, в силу своєї гріховності, вона, як вважали в середні віки, не могла би справитися з недоліками власної “пошкодженої” природи. Вона сам тепер – творець, а тому фігура художника-творця стає як би символом Ренесансу.

У епоху Відродження всяка діяльність – будь тo діяльність художника, скульптора, архітектора або інженера, мореплавця або поета – сприймається інакше, ніж в античності і в середні віки. У стародавніх греків споглядання ставилося вище за діяльність (виключення складала тільки державна діяльність). Це і зрозуміло: споглядання (по-грецькому “теорія”) залучає людину до того, що вічно є, до самої суті природи, в той час як діяльність занурює її в скороминущий, суєтний світ “думки”.

У середні віки відношення до діяльності дещо міняється. Християнство розглядає працю як свого роду спокутування за гріхи (“в поті особи твоєї будеш їсти хліб твій”) і не вважає більше працю, в тому числі і фізичну, заняттям рабським. Однак вищою формою діяльності признається тут та, що веде до порятунку душі, а вона багато в чому схоже спогляданню: це молитва, богослужебний ритуал, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуває свого роду сакрального характеру. За її допомогою чоловік не просто задовольняє свої партикулярно земні потреби; він творить свій світ, створює красу, творить саме високе, що є в світі, – самого себе.

І не випадково саме в епоху Відродження уперше розмивається та грань, яка раніше існувала між наукою (як збагнення буття), практично-технічною діяльністю, яку іменували “мистецтвом”, і художньою фантазією. Інженер і художник тепер – це не просто “мастак”, “технік”, яким він був для античності і середніх віків: тепер він – творець. Відтепер художник наслідує не просто творінням бога, але сам перебуває в божественній творчості. У витворі бога, тобто природних речах, він прагне побачити закон їх побудови. У науці такий підхід ми знаходимо у Кеплера, Галілея, Кавальері.

Ясно, що таке розуміння людини вельми далеке від античного, хоч гуманісти і усвідомлюють себе, що відроджують античність. Вододіл між Ренесансом і античністю був проведений християнством, яке вирвало людину з космічної стихії, зв’язавши його з трансцендентним творцем світу. Особистий, заснований на свободі союз з творцем встав на місце колишньої – язичницької – укоріненості людини в космосі. Людська особистість (“внутрішня людина”) придбала небачену раніше цінність. Але вся ця цінність особистості в середні віки покоїлася на союзі людини з богом, тобто не була автономною: сам по собі, у відірваності від бога чоловік ніякої цінності не мав.

У епоху Відродження людина прагне звільнитися від свого трансцендентного кореня, шукаючи точку опори не тільки в космосі, з якого вона за цей час як би виросла, скільки в собі самому, в своїй душі, що заглибилася, і в своєму – що відкрився їй тепер в новому світлі – тілі, через яке їй відтепер інакше бачиться тілесність взагалі. Як не парадоксально, але саме середньовічне вчення про воскресіння людини у плоті привело до тієї “реабілітації” людини з всією їй матеріальною тілесністю, яка так характерна для Відродження.

З антропоцентризмом пов’язаний характерний для Відродження культ краси, і не випадково, якраз живопис, що зображає, передусім прекрасну людську особу і людське тіло, стає в цю епоху очолюючим виглядом мистецтва. У великих художників – Боттічеллі, Леонардо так Вінчи, Рафаеля світосприйняття Ренесансу отримує своє найвище вираження.

У епоху Відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Ні в античності, ні в середні віки не було такого пекучого інтересу до людської істоти у всьому різноманітті її виявів. Вище усього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Витончений художній смак скрізь уміє розпізнати і підкреслити цю своєрідність; оригінальність і несхожість на інших стає тут найважливішою ознакою великої особистості.

Нерідко тому можна зустріти твердження, що саме в епоху Відродження взагалі уперше формується поняття особистості як такої. І дійсно, якщо ми ототожнимо поняття особистості з поняттям індивідуальності, то таке твердження буде цілком правомірним. Однак насправді поняття особистості і індивідуальності потрібно розрізняти. Індивідуальність – це категорія естетична, в той час як особистість – категорія етично-моральна. Якщо ми розглядаємо людину з точки зору того, як і чим вона відрізняється від всіх інших людей, то ми дивимося на неї як би ззовні, оком художника; до вчинків людини ми прикладаємо в цьому випадку тільки один критерій – критерій оригінальності. Що ж до особистості, то в ній головне інше: здатність розрізняти добре і зло і поступати відповідно до цього розрізнення. Разом з цим з’являється і друге найважливіше визначення особистості – здатність нести відповідальність за свої вчинки. І далеко не завжди збагачення індивідуальності співпадає з розвитком і поглибленням людської особистості: естетичний і морально-етичний аспекти розвитку можуть істотно між собою розійтися. Так, багатий розвиток індивідуальності в XV-XVI віках нерідко супроводився крайнощами індивідуалізму; саме цінність індивідуальності означає абсолютизацію естетичного підходу до людини.