4. Розвиток марксистської філософії г.В. Плехановим і в.І. Леніним

Серед учнів і соратників Маркса і Енгельса виділяється видний теоретик і пропагандист марксизму, творець першої російської соціал-демократичної групи “Звільнення праці” Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918). Його світогляд і політична діяльність зазнали складної еволюції: участь в революційній діяльності народників (після розколу народницької організації “Земля і воля” він очолив групу , що виділилася з неї “Чорний переділ”). Вимушений емігрувати в 1880 р., Плеханов до 1917 р. жив в Західній Європі, де знайомився з робітничим рухом і його лідерами і став переконаним прихильником марксизму. Плеханов приступає до рішучої і гострої критики народницької ідеології і тактики. На його працях “Соціалізм і політична боротьба”, “Наші розбіжності” і інш. виховувалося ціле покоління російських марксистів. Плеханов перекладає на російську мову “Маніфест Комуністичної партії”, “Тези про фейєрбаха”, “Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії” і деякі інші роботи основоположників марксизму. Плеханов знайомиться з Енгельсом, який високо оцінив людські якості і талант молодого російського марксиста. Його перші теоретичні роботи Енгельс називав чудовими і вважав, що кращими знавцями марксизму в той час були Плеханов і Мерінг.

Важливо зазначити, що як би не мінялися політичні і тактичні погляди Плеханова, він не міняв свого діалектико-матеріалістичного світогляду. До кінця життя він залишався матеріалістом і діалектиком, противником антимарксизму і ідеалістичної філософії.

Розквіт творчості Плеханова відноситься до 1883-1903 років. У цей період були створені такі праці, як “До питання про розвиток моністичного погляду на історію”, “Про матеріалістичне розуміння історії”, “До питання про роль особистості в історії”, “До шістдесятої річниці смерті Гегеля” і інш.

Оцінюючи філософію марксизму, Плеханов вважав її появу самої великою революцією, яку тільки знає історія людської думки. Матеріалістична філософія, з його слів, уперше в працях Маркса і Енгельса піднеслася до суцільного, гармонічного і послідовного світогляду. Всі сторони цього світогляду самим тісним образом пов’язані між собою, “внаслідок цього не можна по свавіллю видалити один з них і замінити його сукупністю поглядів, не менш довільно вирваних з абсолютно іншого світогляду”¹.

Такої єдності і цілісності немає, вважає Плеханов, ні у одного з попередніх мислителів. Домарксівський матеріалізм був метафізичним по методу і ідеалістичним по своїх поглядах на людське суспільство і його історію. Філософія Гегеля роздиралася суперечністю між прогресивним і навіть революційним діалектичним методом і консервативною ідеалістичною системою.

Плеханов вважав, що саме метод складає душу всякої системи філософії, а діалектичний метод Маркса і Енгельса складають душу їх матеріалістичного світогляду. Діалектичний метод у Маркса на відміну від Гегеля є алгеброю революції, а діалектичний матеріалізм є філософія дії.

Плеханов захищав марксистські погляди на роль народних мас і особистості в історії. Це була не академічна суперечка, а запекла ідейна битва з анархістами, народовольцями, есерами і іншими прихильниками теорії “героїв натовпу”, Народ, а не окремі “критично мислячі” індивіди, що уявляють себе героями, є справжнім творцем історії, стверджував Плеханов. Поки існують “герої”, які вважають, що вони можуть ліпити з натовпу що їм надумається, царство розуму і свободи залишається красивою фразою, благородною мрією. “Воно почне наближатися до нас семимильними кроками лише тоді, коли сам “натовп” стане героєм історичної дії і коли в ній, в цьому сірому “натовпі”, розвинеться відповідна цьому самосвідомість”². Розвитку самосвідомості народних мас повинна допомогти марксистська наука, носієм якої, підкреслював Плеханов, є революційна соціал-демократія.

У всякому соціальному процесі, відмічав Плеханов, діють природно-історичні закони, які втілюються в реальність завдяки активним зусиллям класів, соціальних груп, партій, окремих осіб. Останні, завдяки особливостям свого розуму і характеру, можуть змінити індивідуальну особливість подій і деякі приватні їм наслідки, але вони не можуть змінити їх загальний напрям, який визначається іншими силами.

Плеханов пропонує наступну класифікацію рушійних сил, або чинників історичного розвитку. Кінцевою і самою загальною причиною історичного руху людства треба визнати розвиток продуктивних сил, яким і зумовлюються послідовні зміни в суспільних відносинах. Нарівні з цією загальною причиною, діють особливі причини, та історична обстановка, при якій здійснюється розвиток продуктивних сил у даного народу. Нарешті, вплив особливих причин доповнюється дією причин одиничних: особистих особливостей діячів і іншої випадковості, завдяки яким події отримують, нарешті, свої індивідуальні межі. “Велика людина”, вважає Плеханов, велика не тим, що його особисті здібності додають індивідуальну фізіономію великим історичним подіям, а тим, що у нього є особливості, що роблять його найбільш здатним для служіння великим суспільним потребам свого часу, що виникли під впливом загальних і особливих причин. “Велика людина” є зачинателем, тому що він бачить далі інших і хоче сильніше за інших. Він вирішує наукові задачі, поставлені на чергу попереднім ходом розумового розвитку суспільства. Він вказує на нові суспільні потреби, створені попереднім розвитком суспільних відносин. “Він герой. Але не в тому значенні герой, що він може зупинити або змінити природний хід речей, а в тому, що його діяльність є свідомим і вільним вираженням цього необхідного і несвідомого ходу. У цьому – все його значення, в цьому – вся його сила”¹.

Видатні особистості з’являються на арені історії саме тоді, коли в них виникає потреба. Плеханов, приводячи приклад з Наполеоном, зазначає, що це була виключно енергійна людина, яка не щадила нікого для досягнення своїх цілей. Але в той час крім нього було немало енергійних і талановитих владолюбів. Якби Наполеон був убитий на початку його кар’єри, то його місце і роль “хорошої шпаги”, в котрій мала потребу французька буржуазія, було б зайнято і гірше або краще виконане кимсь іншим. Особистість, навіть сама видатна, являє собою елемент випадковості, в якій виявляється історична необхідність.

Нарівні з філософськими широку популярність отримали праці Плеханова, присвячені історії філософії, естетиці, історії мистецтва і літературознавства.

Серед учнів Маркса і Енгельса особливе місце займає Володимир Ілліч Ленін (1870-1924). Він був не тільки теоретиком, але і видатним політиком, практиком, фундатором Радянської держави. Це визнавали навіть противники соціалізму, що зуміли піднятися до масштабної оцінки діяльності Леніна, і в тому числі з позицій історичних доль Росії.

Ленін краще за інших зрозумів заповіт своїх вчителів: істинний марксист, прихильник діалектичного матеріалізму не повинен стояти на місці, повторюючи вірні для свого часу ідеї, але що втратили актуальність в обстановці положення теорії, що змінилася. “Ми зовсім не дивимося на теорію Маркса як на щось закінчене і недоторканне: ми переконані, навпаки, що вона поклала тільки наріжні камені тієї науки, яку соціалісти повинні рухати далі у всіх напрямах, якщо вони не хочуть відстати від життя”.

Історично умовна всяка ідеологія, вважав Ленін, не роблячи при цьому виключення для марксизму, який був для нього прикладом наукової ідеології. Діалектика, в тому числі і матеріалістична, включає в себе момент релятивізму, заперечення, скептицизму, але не зводиться до релятивізму, визнає відносність всіх наших знань, але не в значенні заперечення об’єктивної істини.

На початку XX століття перед Леніним пастала задача захистити основи матеріалістичного світогляду в умовах здавалося б повного краху природно-наукової картини світу і масового відступу дослідників від позицій стихійного матеріалізму і переходу на позиції модних в ту пору шкіл суб’єктивного ідеалізму насамперед махізму, або емпіріокритицизму.

Після поразки революції 1905-1907 рр. в Росії посилився вплив ідеалістичних і релігійно-містичних настроїв, які надавали свій вплив на частину соціал-демократів. Вони зображали махізм філософією сучасного природознавства, яка, на їх думку, піднеслася і над матеріалізмом, і над ідеалізмом. А.В. Луначарський, наприклад, закликав скинути „старий плащ сірого матеріалізму” і з’єднати марксизм з „новою релігією”, в якій Богом виступало б саме людство.

Боротьбу проти подібних переконань за матеріалістичні основи марксистського вчення вів Плеханов, що написав цілу серію робіт на цю тему. Але з поля його зору при цьому випав один істотний момент: він не звернув належної уваги на зв’язок між філософськими поняттями серед соціал-демократів і модною ідеалістичною філософією взагалі, з одного боку, і кризовими явищами в природознавстві і народженням нової фізики – з іншою. Це значною мірою ослабило його критику.

Праця Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1908) уникла цього недоліку. Її написання зажадало від автора не тільки знання класичної і сучасної філософії, але і глибокого проникнення в проблеми природознавства, і насамперед, фізики того часу.

Революція в природознавстві, насамперед в фізиці, хворобливо переживалася багатьма вченими. Ленін назвав цей стан “кризою в фізиці”, суть якого складається в ломці старих законів і основних принципів, у відкиданні об’єктивної реальності поза свідомістю, в заміні матеріалізму ідеалізмом і агностицизмом. З’явився “фізичний” ідеалізм, що проголосив “зникнення матерії”.

Ленін доводив, що зникла не матерія, а зникли старі, в своїй основі метафізичні і стихійно-матеріалістичні переконання вчених, вихованих в дусі класичної фізики і які мали на увазі під матерією передусім речовину, “вагомі тіла”.

Ленін бачив неспроможність цих переконань. Види і форми матерії нескінченно різноманітні, вважав він, і науці відома лише мала їх частина. Але всі вони – вияви єдиної матерії і існують об’єктивно.

Рух є істотна властивість матерії і безглуздо мислити одне без іншого. Не може бути матерії без руху і руху без свого матеріального носія. Вираження “матерія зникає”, “матерія зводиться до електрики”, відмічає Ленін, є лише вираження тієї істини, що вдається відкрити нові форми матерії, нові форми матеріального рух, звести старі форми до цих нових.

Що ж треба, з точки зору Леніна, розуміти під поняттям “матерія”? Коротке визначення цього поняття таке: матерія є об’єктивна реальність, існуюча незалежно від людської свідомості і матерія – це те, що відображається

Ленін виявив “гносеологічне коріння” виникнення “фізичного” ідеалізму. Це, по-перше, математизація теоретичної фізики, що саме по собі свідчить про величезний прогрес людського пізнання. Однак ці успіхи породжували забуття матерії математикою: “матерія зникає”, залишаються одні рівняння. Друга гносеологічна причина появи “фізичного” ідеалізму пов’язана з поширенням ідей релятивізму внаслідок крутої ломки уявлень в фізиці.

У свій час Енгельсу довелося боротися проти догматизму в теорії пізнання, коли, наприклад, Дюрінг оголошував будь-яку істину “вічною істиною в останній інстанції”. У противагу цьому Енгельс особливо виділяв відносний, релятивний характер істини, розкривав діалектику відносного і абсолютного в процесі пізнання.

Повністю приймаючи позицію Енгельса, Ленін конкретизує її. Питання про істинність наших знань Ленін ділить на дві частини: 1) чи існує об’єктивна істина, чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб’єкта, не залежить ні від людини, ні від людства. 2) Якщо так, то чи можуть людські уявлення, що виражають об’єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно або ж тільки приблизно, відносно. Відповідь на друге питання є розв’язання проблеми співвідношення істини абсолютної і відносної.

Основний акцент Ленін робить на доказі об’єктивного характеру істини. Істина, вважав він, не може бути суб’єктивною, вона завжди об’єктивна. Але не в значенні існування її десь поза людською свідомістю, а лише в тому значенні, що зміст її об’єктивний, тобто не залежить від людських примх, бажань, пристрастей і т.п. Об’єктивна істина є вірне, правильне відображення об’єктивного світу в свідомості людей, підкреслював Ленін.

Якщо ми визнаємо об’єктивну істину, то, на його думку, тим самим визнаємо і абсолютну істину. Справа в тому, що в кожній істині, незважаючи на її відносність, приблизність, неповноту, є елементи абсолютної істини. Взагалі не можна представляти справу так, що існують окремо істини об’єктивні, істини відносні, істини абсолютні. Об’єктивність, відносність, абсолютність – це характеристики, властивості кожної конкретної істини. Вона об’єктивна, інакше вона не істина, в той же час вона містить якісь елементи істини абсолютної, інакше вона не була б істиною об’єктивною, і істина відносна, оскільки ніяка істина не може відразу і цілком виразити абсолютну істину, повне, всебічно, вичерпне відображення усього нескінченного буття, матерії. Так, стисло кажучи, вирішувався Леніним питання про істину.

Ленін розвинув марксистське вчення про практику. Він вважав, що практика не просто фізіологічна діяльність людини, як думав Фейербах, а включає всю сукупність матеріальної діяльності людства: суспільне виробництво, класову боротьбу як зміну суспільно-політичних відносин, наукові експерименти.

Ленін відкидав прагматичний критерій корисності, або успіху, принцип “економії мислення” і інше суб’єктивно-ідеалістичне трактування критерію істинності. Для матеріаліста “успіх” людської практики доводить відповідність наших представлень об’єктивній природі речей, які ми сприймаємо. Безглуздо “економити” на досягненні істини. Мислення, по Леніну, “економно” лише тоді, коли воно правильно відображає дійсність. Він вважав, що практика як критерій істини характеризується діалектичною єдністю відносного і абсолютного. Тому критерій практики ніколи не може по самій суті справи підтвердити або спростувати повністю якого б то не було людського уявлення. Цей критерій, на думку Леніна, настільки невизначений, щоб не дозволяти знанням людини перетворитися в “абсолют”, і в той же час настільки визначений, щоб успішно вести боротьбу з всіма різновидами ідеалізму і агностицизму.

Наріжним каменем матеріалістичної теорії пізнання Ленін вважав принцип відображення зовнішнього світу в людській свідомості. Всі знання виникають з досвіду, з відчуттів, з сприйнять, в яких так чи інакше відбиваються властивості речей. Відчуття Ленін називав суб’єктивним образом об’єктивного світу. Але відображення, на його думку, носить не механічний, не дзеркальний характер. Пізнання, кожна його форма або етап, пронизані діалектикою. Тому і наука про пізнання, гносеологія, повинна будуватися на принципах діалектики. Більш того Ленін вважав, що діалектика і є теорія пізнання марксизму... Він підкреслював думку про єдність (тотожності) діалектики, логіки і теорій пізнання і вважав, що класичним зразком втілення цієї єдності є “Капітал” Маркса.

Сам Ленін використав матеріалістичну діалектику як метод пізнання у всіх своїх працях, а також в політичній і практичній діяльності. Леніним була задумана праця про теорію матеріалістичної діалектики, підготовчі матеріали до якої були опубліковані в 1929-30 рр. під назвою “Філософські зошити”. Найбільш важливим і розробленим є фрагмент “До питання про діалектику”, в якому дана характеристика двох концепцій розвитку, характерних для філософії в XX в.

Розробляючи теорію історичного матеріалізму стосовно до нових історичних умов, Ленін особливу увагу приділяв гносеологічним аспектам. Полемізуючи з тими, хто ототожнював суспільне буття і суспільну свідомість, Ленін вказував: “Матеріалізм взагалі визнає реальне буття (матерію) незалежно від свідомості, від відчуття, від досвіду і т. п. людства. Матеріалізм історичний визнає суспільне буття незалежним від суспільної свідомості людства”¹.

Суспільне буття і суспільна свідомість не тотожні абсолютно точно так само, як не тотожне буття взагалі і свідомість взагалі, стверджував Ленін. З того, що люди, вступаючи в спілкування, вступають в нього, як свідомі істоти, ніяким чином не треба думати, що суспільна свідомість тотожно суспільному буттю. Вступаючи в спілкування, люди у всіх скільки-небудь складних суспільних формаціях, не усвідомлюють того, які суспільні відносини при цьому складаються, по яких законах вони розвиваються.

Після смерті Леніна розвиток філософії відбувався в основному в галузі філософських проблем природознавства, логіки, естетики, історії філософії. Що ж до головного напряму діалектичного і особливо історичного матеріалізму, то їх розвиток блокувався догматизмом. На марксизм дивилися як на єдино вірне, закінчене і недоторканне вчення. Ця тенденція, яку можна назвати ортодоксально-догматичною, домінувала протягом десятиріч. Нормальний розвиток наукової думки в сфері суспільних наук знаходився під жорстким контролем керівних партійних органів. Склалася така конструкція: політика була першою над ідеологією, ідеологія – над суспільними науками і філософією в їх числі. Це було особливо характерно для періоду культу особи Сталіна, але продовжувалося і після нього.

У двозначному вигляді виступала і сама ідеологія: претендуючи на науковість, вона ігнорувала принципи розвитку науки і її висновки. Спотворювалася найважливіша вимога діалектико-матеріалістичної методології: сувора об’єктивність, критичність, незалежність від яких-небудь авторитетів ненаукового характеру. У результаті марксистська філософія ослабила одні функції – світоглядну і методологічну, втратила інші, і передусім критичні. Головною її задачею стала ідеологічна функція – обгрунтування поточної соціальної практики і партійних рішень.

У цей час склалися сприятливі умови для вільного розвитку філософії. Однак ця свобода нерідко використовується для некомпетентної критики марксистської філософії, в прагненні взагалі відмовитися від марксизму, в тому числі і від того позитивного, що міститься в його філософському вченні. Однак заперечення марксизму також помилкове, як і його визнання як вічна і абсолютна істина. Марксизм як філософське вчення не може бути викреслений з історії філософської думки, як не можуть бути викреслені вчення Арістотеля, Гегеля, Канта і інших мислителів. Нарівні із застарілими положеннями, розроблені в філософії марксизму вчення про матерію, свідомість, рух і розвиток, матеріалістична діалектика, теорія пізнання, методологія мислення зберегли своє значення і не можуть бути відкинуті як щось непридатне до вживання.

Як філософське вчення марксизм являє собою загальнолюдське надбання, яке необхідно вивчати нарівні з іншими філософськими вченнями, створеними великими мислителями.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ
1. СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ D. Okonomishe Gesellshafts-formation Е. Socio-economic formation F. Formation economiqe et social Es. Formacion socio-economica	Історично певний тип суспільства, що являє собою особливий рівень в його розвитку, суцільна соціальна система, що функціонує і що розвивається за своїми законами на основі даного способу виробництва.
2. СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА D. Produktionsweise Е. Mode of production F. Moyen de production Es. Modo de production	Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробничих відносин, що характеризує соціальні аспекти діяльності суспільної людини, направленої на створення необхідних для його життя благ.
3. ПРОДУКТИВНІ СИЛИ D. Produktivkrafte Е. Productive forces F. Forces Productives Es. Fuerzas productivas	Створені суспільством засоби виробництва, і передусім, знаряддя праці, а також люди, що приводять їх в дію і що здійснюють завдяки виробничому досвіду і навичкам до праці виробництво матеріальних благ.
4. ВИРОБНИЧІ ВІДНОСИНИ D. Productionsverhaltnisse Е. Relations of production F. Relations de production Es. Relaciones de production	Сукупність матеріальних економічних відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання.
5. СОЦІАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ D. Soziale revolution Е. Social revolution F. Revolution sociale Es. Revolucion sociale	Корінний переворот в житті суспільства, спосіб переходу від історичної суспільно-економічної формації, що зживає себе до більш прогресивної, якісне оновлення всієї соціально-економічної структури суспільства.
6. БАЗИС D. Basis Е. Basis F. Base Es. Base	Сукупність виробничих відносин, створюючих економічну структуру даної суспільно-економічної формації.
7. НАДБУДОВА D. Uberbau Е. Superstructure F. Superstructure Es. Superstructura	Зумовлені базисом ідеологічні (політичні, правові, філософські та ін.) відносини, пов’язані з ними погляди, теорії, уявлення, тобто ідеологія і психологія різних соціальних груп або суспільства загалом, а також відповідні їм установи і організації (держава, політичні партії, церква і ін.)