4. Філософська антропологія. Персонолізм. Неотомізм

Це досить впливова течія сучасної зарубіжної філософської думки, в центрі уваги якої проблема людини, що ідеалістично розуміється, а основна ідея – створення “синтетичної” концепції людини. Його головні представники М. Шелер, А. Гелен. М. Плесснер.

У противагу раціоналістичним вченням філософська антропологія залучає до сфери дослідження сфери духовного життя людини – сферу емоцій, інстинкти, потягу, що з неминучістю приводить до ірраціоналізму: представники цього напряму абсолютизують дану сторону внутрішнього світу людини, поменшуючи розумний початок. При всіх відмінностях основною своєю задачею вони вважають пошуки антропобіологічних основ людської життєдіяльності, культури, моральності, права, соціальних інститутів. Суспільне життя зводиться до міжособовими відносин, заснованих на природних симпатіях людей – “інстинкті взаємності”. Все багатство соціального життя обмежується актами визнання “іншого”, зустрічі “я” і “ти”, їх взаємозлученням, що досягається завдяки співпереживанню і спільність мови з його індивідуальним нюансом. У протилежність концепціям людини, прагнучим виявити деяку стійку структуру особистості, представники філософської антропології взагалі відмовляються розглядати суть людини: для них людина, її існування – завжди щось незавершене, атому що не піддається визначенню. Соціальні зв’язки людини містифікуються: вони відображаються у вигляді залежності її від потойбічних сил. Чи не в цьому суть “синтетичної” концепції людини? Неспроможність цієї філософської течії зарубіжної думки складається в спекулятивному, абстрактному розумінні людини і нерозумінні соціально-історичної обумовленості її природи.

У першій половині і середині XX в. певний вплив в зарубіжній філософії набув персоналізм (Н.А. Бердяев, Е. Мунье, Р. Флюеллінг) – релігійно-ідеалістична течія, що визнає особистість вищою духовною цінністю, а весь світ – виявом активності “верховної персони” – бога. Задачу орієнтації людини в світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти значення всього існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношені з вищим початком – богом. Оскільки особистість знаходиться у ворожих відносинах з дійсністю, життя починається з того, що вона ламає контакт зі середовищем: особистість повинна піти в себе, “зосередитися”. Внутрішні властивості індивіда (“визнання”, “інтимність”) повинні оберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, з’єднати людей в “оптимальне ціле”. Головним способом самоствердження особистості виступає внутрішнє самовдосконалення. Персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного капіталістичного суспільства.

Найбільш впливовим напрямом сучасної релігійної філософії є неотомізм, що отримав свою назву від імені середньовічного богослова Фоми Аквінського (Же. Маритен, Е. Жільсон, І. Бохеньський, М. Грабман і ін.) і широко поширений в країнах католицького віросповідання. Це об’єктивно-ідеалістична філософська доктрина, що характеризується прагненням синтезувати в цілісну гармонічну систему прямо протилежні принципи – віру і розум, релігію і науку. У цьому синтезі і укладається її таємне значення. Неотомізм претендує на “суцільну і оптимістичну концепцію світобудови”, вважаючи всю історію філософії, починаючи з епохи Відродження, невиправданим ланцюгом помилок. Для нього світ – не абсурд, не арена “занедбаності” людини, як у екзістенціалістів, не іграшка довільної людської активності, як у прагматистів, не ланцюг логічної данності, як у неопозитивістів, а “реальний витвір благого бога”, що заслуговує повного “прийняття” і поваги до його внутрішніх законів.

Світ підлеглий надприродним силам. Наука пізнає лише природний, а релігія – вищий, надприродний світ. Таємниця світу знаходиться в руках релігії, наука ж являє собою нижчий вигляд знання. Істини науки, філософії і релігії розповідають про одне і те ж, але на різних рівнях: розум науки задовольняється сферою лише зовнішнього досвіду, а збагнення абсолютної істини і таємного значення доступне лише прозрінню. Містика і розсудливість, метафізична спекуляція і ходи думки, побудовані за принципом точних наук, архаїчність, консерватизм і підкреслена динамічність, сучасність – все це створює ту “томістську ейфорію”, яка викликає гіпнотичну ілюзію цілісного, закінченого вчення, неначе б покликаного задовольнити самі взаємовиключаючі запити, дати відповіді на всі вічні проблеми буття і значення людського життя.

5. Фрейдизм

Фрейдизм бере свій початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда (1856-1939), основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідоме. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Під Воно Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги Воно мають задовольнитися Я.

Я, як вважав Фрейд, – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Понад Я у Фрейда є джерелом моральних та релігійних почуттів. Це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, – це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження.

Вчення про лібідо є подальшими розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З. Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.

Зводячи людське життя до „інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав Фрейд, є справою Еросу, який прагне об’єднати окремих нідиівдів, потім сім’ї, потім племена, раси, нації в один великий союз – людство.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю десятків тисяч людей в роки першої світової війни, З. Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Підкреслюючи трагічність існування людини в суспільстві, попереджаючи про можливість катастрофічних ситуацій у розвитку людства, Фрейд проводить ідею культурної приреченості людської цивілізації. Він вважає, що людство розвивається неправильно, і тому не буде великої трагедії, якщо цивілізація загине.

Психологічні та соціологічні погляди З. Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З. Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлені структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Досліднивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов’язану картину психіки. З. Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

В психоаналізі З. Фрейда є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.