Питання для самоконтролю

1. У чому відмінність сучасної зарубіжної філософії від класичної її форми?

2. У чому неспроможність тези неотомізму про “гармонію” науки і релігії?

3. Які основні тенденції розвитку сучасної зарубіжної філософії?

4. Позитивісти підміняють об’єктивну реальність системою мовних “конструкцій” – висловлювання про цю реальність. Чому такий підхід не може бути методом дослідження закономірностей розвитку науки і пізнання?

5. Розкрийте обмеженість розуміння екзістенціоналізмом свободи, її суті.

6. Нотомісти підкреслюють, що філософія повинна бути “служницею віри, служниця богослів’я”. Визначте філософське значення цієї установки.

7. Назвіть основні положення фрейдизму: вчення про психоаналіз, про несвідоме і інше.

Література

Анализ основных направлений современной философии. Методические рекомендации для студентов очной и заочной форм обучения. – Киев:КИИГА, 1992.

Алексеев П.В. Мировоззрение Зигмунда Фрейда / Философские науки. – 1990. – №1.

Буржуазная философская антропология ХХ века. – М.,1986.

Введение в философию. Учебник для вузов. В 2 ч. – Ч.1 / Под общ. ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.

Зарубіжна філософія ХХ століття. В 6 книгах. – Книга 6. – Київ, 1993.

Камю А. Избранное. – М., 1989.

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991.

Недюха Н.П. системный анализ немарксистской идеологии. – К., 1991.

Ницше Ф., Фрейд З., Фромм Э., Камю А., Сартр Ж.-П. Сумерки богов. – М., 1989.

Новая технократическая волна на Западе. – М., 1989.

Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

Рассел Б. Почему я не христианин. – М., 1987.

Сартр Ж.-П. Экзистенционализм – это гуманизм. – М., 1953.

Современная западная философия. Словарь. – М., 1991.

Современные зарубежные концепции диалектики. – М., 1987.

Тейар де Шарден П. Феномен человека. – М., 1986.

Философия в современном мире. – Л., 1989.

Французская философия сегодня. Анализ немарксистских концепций. – М., 1989.

Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. – М., 1989.

Фромм Э. Человек для себя. – Минск, 1992.

Яспрес К. Смысл и значение истории. – М., 1991.

Тема 11 Формування і розвиток філософської думки в Україні

1. Філософська думка Київської Русі.

2. Розвиток філософії в духовній культурі України XIV-XVII віків.

3. Філософія Григорія Сковороди.

4. Українська філософія XIX віку.

5. Філософська думка в Україні XX віку.

1. Філософська думка Київської Русі

Філософія в Україні розвивалася як невід’ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбуваються в суспільному житті нації. Як особлива форма самосвідомості національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку з суспільною, політичною, науковою і релігійною думкою. Філософія вінчає розвиток національної культури. І чим більш вільна нація, тим повніше її культура, що є головною умовою для розвитку філософської думки. Якщо звернутися до кращих зразків європейської філософії, то побачимо, що їх досягли передусім вільні нації, які вже давно побудували незалежні демократичні національні держави. Положення української нації було іншим: українцям протягом сторіч доводилося захищати свою самобутність і право на життя. Українська національна культура зазнала жорсткого переслідування. І все ж, незважаючи на ці несприятливі історичні обставини, українська наука і філософія належать до числа стародавніших. Ще в Київській Русі, нехай в теологченій і теістичній формах, здійснювалося осмислення світу людини, значення буття, історії. З тієї пори, за винятком хіба що періодів найбільш жорстких погромів, нитка українського філософського мислення не уривалася.

У кінці IX століття завершилося єднання східних слов’ян в державних кордонах Київської Русі, що обумовило формування розрізнених племен в руський (український) народ. Утворення держави і введення християнства (988 р.) знаменувало початок нової епохи в політичному, економічному і культурному житті Русі. Розквіт культури знайшов своє відображення в розширенні письменності, створенні учбових закладів, розвитку архітектури, живопису, скульптури. Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, коріннним шляхом перетворювала світогляд народу, змінила стиль його мислення, напрям його духовних прагнень. Поширення християнської літератури орієнтувало руських мислителів на вивчення Священного писання, вчення батьків церкви – Василя Великого, Григорія Богослава, Григорія Назіанзіна, представників каппадокійської школи, яка існувала на території Візантії в IV-V віках.

Пам’ятки нашої древньої філософії можна розділити на дві групи: перша – це тексти, які виникали на території Київської Русі (оригінальна література), друга – переклади текстів, які різними шляхами поступали з інших країн. Найавторитетнішими представниками переказів були: Василь Великий, Іоан Златоус, Григорій Богослов, Григорій Нисський. Античну філософію представляли: Арістотель, Платон, Демокріт і інш. Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: “Слово про закон і благодать” Ілларіона, “Успенський збірник”, “Моління” Данила Заточника, “Слово” Кирилла Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Житія” Бориса і Гліба, “Ходіння” Даніла Поломника, “Повість временних літ”, “Печерський Патерик” та інші.

Древньоруська філософія розвивалася в лоні духовно – практичного осмислення світу, що обумовило її орієнтацію на людяність, конкретне, земне і духовне православно-християнське життя широких верств населення. Вона прагнула дати відповідь на основне питання якої-небудь філософії: як людині жити в цьому світі? Синтезуючи західну і східну думку, вітчизняна філософія набувала оригінального і самобутнього характеру. Вона мала статус мудрості, розумілася як мудрість. “Ізборник 1073 р.” кваліфікує мудрість як знання божественних і людських мов. Мудрість якої-небудь людини походить передусім від Бога, її можна придбати завдяки книжковому знанню і спілкуванню з мудрими людьми. Філософ або мудрець – це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним вирішувати всі проблеми людського буття.

У філософії цього періоду робляться спроби пізнавальної діяльності. Насамперед пізнавальна діяльність направлена до Бога, а вже потім до світу і людини. Велике значення віддавалося розуму, раціональному осмисленню буття. Важлива роль відводилася істині і правді. Істину створив Бог, і оскільки він один, єдиною є і істина, яка не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе по її законах, і досягнути її можна лише через посередництво Бога. Все, що належить Богу, відбувається від нього, є істинне. Тобто істина розуміється онтологічно, як об’єктивно існуюча реалія, як сама дійсність, абсолютною істиною є Бог як найвища духовна цінність. Поняття істини в деякій мірі ототожнювалося з поняттям правди, справедливості, віри і виступало вже як аксіологічна, етична і естетична детермінанта і критерій, що повинен був впливати на відносини Бога, людину і світу. Людина того часу прагнула не просто осягнути істину, а передусім втілити її в життя, в свої справи.

Специфічною межею філософського світогляду є символічне тлумачення дійсності. Своєрідною межею мислення було введення дійсності через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати і явища. Онтологічна позиція визначалася догматом про створення світу Богом, і, природно, стверджувалося, що всі природні процеси залежать від Бога. Він – джерело доцільності і впорядкованість природи, світ природи залежить від надприродного початку. Тому значення буття полягає не в осмисленні світу, а в порятунку людини. Натурфілософські уявлення засновувалися на християнській картині світу.

Добро і зло представлялися як реальні космічні чинники, які визначають життя Всесвіту, вони пронизують всі матеріальні і духовні явища. Добро розглядалося як сукупність чинників, що сприятливо впливають на окремого індивіда або суспільство. Кінцева мета людства і окремої людини – подолання зла, спокутування природного гріха, порятунок себе і інших.

У поглядах на людину вітчизняні мислителі приймають те положення, що людина – істота багатомірна, вона “храм”, де присутній Бог; призначення людини – служіння Богу. Здатність мислити з’єднує людину і Бога, наявність тіла – з матерією. Кожна людина може обрати два шляхи – життя і смерть. Шлях життя – це шлях звільнення від смерті, поклоніння Богу, виконання всіх його настанов, він адекватний порятунку людини. Шлях смерті – це шлях грішної людини, шлях непокірності, який веде до вічних страждань. Загалом антропологічне вчення Русі несе в собі могутній заряд людяності, пропонує цілий спектр стилів життя.

Моральні уявлення засновувалися на християнському вченні, вони також підпадали під вплив східного і азіатського світогляду, античних етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки був Іїсус Христос. Християнська ідея милосердя перетворилася в предмет моралі, який не тільки декларував необхідність бути милосердним до ближнього, але і проголосив милостиню як абсолютну і універсальну умову упорядкування всіх сфер і рівнів суспільних відносин. Цей принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їх взаємодопомогу. На практиці це означало милостиню на користь бідних, створення притулків для них. Моральні повчання засуджували злобу, гордість, заздрість, лицемірство і інш. Пропагувались не тільки християнські заповіді, але і такі форми міжлюдського спілкування як дружба, шанування старших і батьків, правда, щедрість. Домінування цих категорій утворило той духовний стержень, який властивий вітчизняному менталітету сьогодні.

Філософська думка Київської Русі як історичне явище мала свій духовний досвід, відображала дух своєї епохи. У ній можна виділити такі принципи, ідеї, особливості: загальна спрямованість на розв’язання актуальних проблем суспільного буття; обгрунтування духовно практичної форми освоєння світу; увага до проблеми людини; пізнання; дотримання традицій і канонів православної віри; переважання в сфері соціальних і моральних відносин загальнолюдських ідеалів добра і краси, вірності, чесності, мужності. Всі ці ідеї увійшли в духовну культуру українського народу.