ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………….

Розділ І. Теоретичний аналіз соціальних інститутів та їх ролі у формуванні соціального здоров’я……………………………………….

1. Соціальні інститути…………………

2. Система соціальних інститутів……………….

3. Соціальне здоров’я, як елемент соціальної політики……..

4. Основні проблеми формування соціального здоров’я…

Розділ ІІ. Вивчення особливостей роботи соціальних інститутів та їх ролі у формуванні соціального здоров’я……………………..

2.1. Опис і обгрунтування методик дослідження….

2.2. Аналіз та інтерпретація отриманих дани х…….

2.3. Програма для покращення роботи соціальних працівників…..

2.4. Методичні рекомендації……………………………

Висновки……………………..

Список використаної літератури………………………..

Додатки……………………………..

Розділ І. Теоретичний аналіз соціальних інститутів та їх ролі у формуванні соціального здоров’я

1. Соціальні інститути

Соціологія приділяє значну увагу вивченню соціальних інститутів суспільства. У соціології є безліч визначень соціального інституту.

Одним з перших дав розгорнуте уявлення про соціальні інститути американський соціолог і економіст Торстейн Веблен (1857-1929). Хоча йогокнига «Теорія дозвільного класу» з’явився в 1899 році, багато її положень не застаріли й досі.

Поняттю «соціальний інститут» у вітчизняній соціології відводиться значне місце. Соціальний інститут визначається як єдиний компонент соціальної структури суспільства, що інтегрує і координує безліч індивідуальних дій людей, впорядкує соціальні відносини в окремих сферах суспільного життя.

Під інститутом, крім того, розуміють стабільну сукупність вірувань, цінностей, норм, ролей і статусів, яка виражає конкретну сферу соціального життя - це сім’ю, релігію, освіту, економіку, управління тощо.

Якщо підсумовувати різні підходи учених до розуміння соціального інституту, то їх можна розділити таким чином: соціальний інститут являє собою:

• рольову систему, до якої включені також норми і статуси;

• сукупність звичаїв, традицій та правил поведінки;

• формальну і неформальну організацію;

• сукупність норм та установ, що регулюють певну сферусуспільних відносин;

• відокремлений комплекс соціальних дій.

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства .

Поняття соціального інституту часто застосовують поряд із поняттями соціальної ролі та соціальної групи. Проте, поняття «соціальний інститут», так само позначаючи усталені зразки поведінки, є, порівняно з поняттям ролі, поняттям вищого порядку, яке включає багато ролей. Деякі науковці проводять межу між соціальним інститутом та соціальною групою лише у кількісному вимірі, оскільки соціальним групам також властиві певні групові моделі поведінки. Проте, група - це, в першу чергу, сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, а інститут - система соціальних зв'язків та сукупність соціальних норм, що реалізуються на практиці.

До теперішнього часу, соціологи не змогли дійти згоди щодо того, що ж таке соціальний інститут, тому наведемо кілька варіантів визначення поняття «соціальний інститут»:

Соціальний інститут - набір правил, що пов’язаний з певним соціальним контекстом, який допомагає реалізації важливих соціальних функцій.

Соціальний інститут - організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності - поширені ідеї та цілі, суспільні процедури - стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв’язків - переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах.

За визначенням американського соціолога Н. Смелзера, інститутом називається сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення певної соціальної потреби. Тому однією із важливих рис інституту є його відповідність певним соціальним потребам. Сучасне суспільство є високо-інституалізованим. Організованості та злагодженості свого функціонування суспільство може завдячувати чіткості та організованості функціонування саме соціальних інститутів. Інститутом є наша сім’я, система освіти, економіка, політика, культура, релігія і т.д. Завдяки соціальним інститутам здійснюється і соціалізація індивідів, забезпечується послідовність у використанні культурних цінностей, передачі навичок і норм соціальної поведінки .

Тому соціальний інститут - це стійка форма організації спільної діяльності людей.

За польським соціологом Яном Щепанським, усю сукупність значень поняття «соціальний інститут» можна звести до чотирьох основних:

• певна група осіб, що мають виконувати важливу для спільного життя роботу, тобто група людей, що виконує суспільні функції;

• певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами групи від імені всієї групи;

• сукупність матеріальних установ та засобів, які дозволяють уповноваженим індивідам виконувати суспільні безособистісні функції, що мають на меті задоволення потреб та регулювання поведінки;

• деякі соціальні ролі, що є важливими для групи.

На початку розвитку соціології, соціальна реальність розглядалась як реальність інституціональна, тобто реальність соціальних інститутів. Відповідно і перша в історії соціології перспектива сприйняття, опису і пояснення дійсності отримала назву інституціоналізм. Власне і соціологія розглядалась як наука про макроструктури суспільства - соціальні інститути.

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути - досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Термін «соціальний інститут» почав активно вживатися в соціології XIX ст., особливо наприкінці, коли на Заході стала розвиватись інституціональна соціологія, яка вивчає сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття «соціальний інститут» прийшло у соціологію з юридичних наук, де воно позначало комплекс юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини (інститут власності, сім'ї, шлюбу, успадкування тощо). У соціології поняття «інститут» набуло ширшого значення і позначає широкий спектр соціально-регульованої та організованої поведінки людей.

Соціальний інститут (з лат. - устрій, установа) - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня).

Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім’ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу.

3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).

4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безліччі різних інститутів. Вона народжується в сім’ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

Соціальні інститути мають практично необмежену владу над окремими індивідами в плані нав’язування обов'язкових способів дії (стандарти та зразки поведінки). Проте, влада проявляється тільки тоді, коли індивід вступає у конфлікт із способами дії й інститут змушений застосовувати щодо індивіда санкції (Вебер).

Для існування та нормального функціонування соціальних інститутів, вони мають бути легітимними. Легітимність досягається трьома шляхами.

Легітимація через максимально генералізовані цінності та сенси (ціннісно-ідеологічна).

Легітимація через правові норми, що конкретизують генералізовані цінності (правова).

Легітимація через спільноти, до яких належить або прагне належати індивід (cоціально-групова) [Бергер]

Соціальний інститут - типові реакції індивідів на типові ситуації; інстанції соціалізації, кінцева мета яких — «виробництво» індивідів, що адекватні вимогам даного суспільства [Парсонс.]

Соціальні інститути - надособистісні утворення, які утворюють макроструктуру суспільства. Між інститутами існують два типи відносин: координації (розмежування повноважень та сфер відповідальності) та субординації. Тип суспільства залежить від домінантного інституту (сім’я - родове, церква - феодальне, тощо).

Взаємопов’язана система інститутів утворює стійку систему, що забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їхню діяльність та забезпечує розвиток суспільства.

Як відомо, соціальні відносини - основний елемент соціального зв'язку, який забезпечує стійкість, згуртованість груп. Суспільство не може існувати без соціальних зв'язків та взаємодій. Особливу роль відіграють взаємодії, які забезпечують задоволення найбільш важливих потреб суспільства чи індивіда. Ці взаємодії інституціоналізовані (узаконені) і володіють стійким, самооновлюючим характером.

У повсякденному житті соціальні зв'язки досягаються саме через соціальні інститути, іншими словами, – через регламентацію регулювання взаємовідносин; чіткий розподіл (функцій, прав, обов'язків учасників взаємодії та регулярність їх дії. Відносини тривають так довго, як довго його партнери виконують свої обов'язки, функції, ролі. Щоб забезпечити стійкість соціальних відносин, від яких залежить буття суспільства, люди створюють своєрідну систему закладів, установ, що контролюють поведінку їх членів. Передаючись із покоління до покоління, норми та правила поведінки і діяльності в різних суспільних сферах ставали колективною звичкою, традицією. Вони спрямовували спосіб мислення та спосіб життя людей у певне русло. Всі вони з часом інституціювалися (установлювалися, закріплялися у вигляді законів та установ). Все це сформувало систему соціальних інститутів - базисний механізм регулювання суспільства. Саме вони виводять нас на розуміння суті людського суспільства, його складових елементів, ознак та стадій еволюції.

У соціології існує немало трактувань, визначень соціальних інститутів.

Соціальні інститути - (від лат. Institutum - установа) - історично установлені форми організації спільної діяльності людей. Поняття "соціальний інститут" запозичено із юридичної науки, де воно визначає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Соціальні інститути - це і відносно стабільні та інтегровані (історично сформовані) сукупності символів, вірувань, цінностей, норм, ролей та статусів, завдяки яким управляються різні сфери соціального життя: сім'я, економіка, політика, культура, релігія, освіта та ін. це - свого роду, потужні інструменти, засоби, що допомагають боротися за існування та успішно виживати і окремій особі, і суспільству в цілому. їх призначення - задовольняти важливі суспільні потреби групи.

Найсуттєвішою рисою інституційного зв'язку (основа соціального інституту) є обов'язковість, зобов'язання дотримуватися відведених індивіду обов'язків, функцій, ролей. Соціальні інститути, а також організації в системі соціальних зв'язків не що інше, як свого роду скрепи, на котрих тримається суспільство.

Одну з перших спроб пояснити природу соціального інституту у «вітчизняній» соціології зробив професор Ю. Левада, трактуючи його як центр (вузол) діяльності людей, який зберігає свою стабільність протягом певного часу і забезпечує стабільність всієї соціальної системи.

У науковій літературі існує багато трактувань та підходів до розуміння соціального інституту. Часто він розглядається як сталий комплекс формальних та неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності.

Соціальні інститути - це організовані об'єднання людей, які виконують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання своїх соціальних ролей в рамках цінностей, взірців поведінки.

До нього, входять:

■ певна група людей, які виконують суспільні функції;

■ організаційний комплекс функцій, які виконують окремі особи, члени групи від імені всієї групи;

■ сукупність установ, організацій, засобів діяльності;

■ деякі соціальні ролі, особливо важливі для групи, – тобто все, що націлено на те, щоб задовольнити потреби і регулювати поведінку людей.

Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів є певні соціальні потреби, котрі завжди виникали, існували та видозмінювалися. Історія розвитку соціальних інститутів показує постійну трансформацію інститутів традиційного типу в сучасний соціальний інститут. Для традиційних (у минулому) інститутів характерні жорсткі ритуали, циркуляри, століттями овіяні традиціями, а також родинними зв'язками та відносинами. Історично першими провідними інститутами були рід та сімейна община. Далі з’явилися інститути, які регулювали відносини між родами, – інститути обміну продуктів (економічні). Згодом з'явилися так звані політичні інститути (регулювання безпеки народів) та ін. У житті суспільства протягом історичного розвитку домінували ті чи інші соціальні інститути: вожді племен, рада старшини, церква, держава і т. ін.

Інститути повинні організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб.

Кожний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, які забезпечують досягнення цієї мети, набором соціальних позицій, ролей, типових для даного інституту, системою норм, санкцій, стимулів. Ці системи обумовлюють нормованість поведінки людей, всіх суб'єктів соціальної дії, узгоджують їх прагнення, встановлюють форми, способи задоволення їх потреб та інтересів, розв'язують конфлікти, на певний час забезпечують стан рівноваги в рамках того чи іншого суспільства.

Процес утворення соціального інституту (інституціоналізації) досить складний і довготривалий, складається з кількох послідовних етапів:

Будь-який інститут має функції та коло завдань у суспільному житті, які мають різний характер, але основні з них - це:

■ створення можливості членам групи задовольняти свої потреби;

■ регулювання дії членів групи в певних рамках;

■ забезпечення стійкості суспільного життя.

Кожна людина користується послугами безлічі структурних компонентів соціальних інститутів, вона:

1) народжується і виховується в сім'ї;

2) навчається в школах, установах різного роду;

3) працює на різних підприємствах;

4) користується послугами транспорту, житла, розподілу та обміну благ;

5) черпає інформацію з газет, ТВ, радіо, кіно;

6) реалізовує своє дозвілля, використовує вільний час (розваги);

7) використовує гарантії безпеки (міліція, медицина, армія) і т. ін.

Розмаїття суспільних відносин та багатогранність людської природи видозмінюють як структуру соціальних інститутів, так і динамізують їх розвиток (відмирання, ліквідація одних, поява інших). Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є внутрішні (ендогенні) та зовнішні (екзогенні) чинники. Тому сучасний розвиток соціальних інститутів відбувається за двома основними варіантами:

1) виникнення нових соціальних інститутів у нових соціальних умовах;

2) розвиток та вдосконалення вже сформованих соціальних інститутів.

Ефективність діяльності соціальних інститутів залежить від великої кількості чинників (умов), серед яких:

■ чітке визначення мети, завдань і обсягу функцій соціального інституту;

■ чітке дотримання виконання функцій кожним членом соціального інституту;

■ авторитетність та престиж в очах суспільства;

■ безконфліктність включення та подальшого функціонування в системі суспільних відносин.

Проте може настати така ситуація, коли зміни соціальних потреб не знайдуть відображення в структурі та функціях соціального інституту, і в його діяльності може виникнути дисгармонія, дисфункція, що виражається в неясності цілей діяльності інституту, невизначені функцій, зниженні його соціального авторитету.

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства є наявність загальносуспільної системи цінностей — спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо. Їхня інтеріоризація (засвоєння) забезпечує інтеграцію особистості в соціальну систему, а отже, є найпершою умовою нормального функціонування суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути беруть початок з часу становлення соціології як самостійної науки.

Ще Г. Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він уважав, що соціальні інститути («інституції») є складниками каркаса соціуму і виникають у результаті процесу диференціації суспільства.

Е. Дюркгейм тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інститутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І головне завдання науки про суспільство — відкрити, яким чином постали інституції — політичні, юридичні, моральні, економічні, релігійні тощо, які причини породили їх, яким життєвим потребам вони відповідають.

Вітчизняний соціолог дореволюційної доби М. Ковалевський виокремлює суспільні і політичні інститути (установи), порівняльна історія яких, на його думку, власне, і є предметом соціології.

Видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін, вивчаючи соціальні інститути, класифікував їх, аналізував їхні функції в системі соціальної взаємодії суспільства і розглядав ці інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподілу індивідів у суспільстві.

Соціальні інститути стають центральним поняттям соціології для сучасного американського соціолога Р. Парсонса, а саму соціологію він визначає як науку про інститути. У його тлумаченні інститути є зразками, що окреслюють фундаментальний зміст поведінки, якої ми маємо право очікувати від осіб, що виконують важливі стосовно структури ролі в системі суспільства.

Як свідчить дослідження сучасного вітчизняного соціолога С. Войтовича, у свій час у радянській соціології не виробився конкретний підхід до визначення соціальних інститутів. Вони розглядалися як сукупності елементів різного рівня і порядку, як суб’єкти діяльності, як предмет діяльності чи функції тощо. Унаслідок такого тлумачення соціальних інститутів до їх складу потрапляє наука, матеріальне виробництво, мистецтво тощо. З іншого боку, соціальним інститутом уважаються тільки якісь компоненти або суттєві властивості, що трансформують певне соціальне явище в соціальний інститут. Отже, соціальний інститут визначається як певна форма соціальності, стабільне утворення, організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація.

Майже всі перелічені підходи до визначення соціальних інститутів, як свідчить аналіз С. Войтовича, визнають їх функціональну здатність налагоджувати суспільне життя і соціальний порядок через узгодження, об’єднання, організацію та інтеграцію намірів і поведінки соціальних суб’єктів, структурних і функціональних компонентів соціальної системи.

Більшість соціологів пояснюють соціальні інститути насамперед як сукупність норм і цінностей, в яких втілено значущість (як для кожного індивіда, так і для суспільної системи) певних зразків поведінки.

Російський соціолог С. Фролов стверджує, що соціальний інститут — це організаційна система соціальних зв’язків і норм, яка об’єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями він розуміє стандартизовані взірці поведінки в групових процесах, а під системою соціальних зв’язків — переплетіння ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в певних межах. Наприклад, в інституті родини сукупністю суспільних цінностей є кохання, сімейне життя, турбота про дітей, повага до батьків; суспільними процедурами є виховання дітей, допомога старшим, ведення домашнього господарства; виконуються ролі чоловіка, дружини, дітей, сина, брата тощо. Будь-який соціальний інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зникає, то існування інституту втрачає сенс.

Проте є інститути, конче необхідні суспільству, покликані до життя вічними цінностями. Учені зазначають, що таких інститутів принаймні п’ять: сімейні, політичні, економічні, освітні й релігійні. Зважаючи на те що нині стали дуже важливими цінності науки, до цього переліку можна було б додати інститут науки. Соціальна діяльність і медицина, що також починають характеризуватися жорстко встановленими взірцями і нормами поведінки, теж мають бути віднесені до інститутів.

До кожного інституту входить багато груп, які визначають інституційну поведінку. Так, інститут освіти реалізується через школи, вузи тощо, інститут родини — через конкретні сім’ї, інститут релігії — через церковні організації і т. д.

В. Оссовський зводить пояснення змісту соціальної інституції до такої структуризації:

• група осіб, покликана виконувати організаційно-ділові функції, важливі для певної спільноти;

• форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються певними членами групи від імені всієї спільноти;

• комплекс установ і знарядь діяльності, які дають змогу певним членам групи виконувати публічні функції, що мають на меті задоволення потреб групи і регулювання поведінки її членів. Специфічними ознаками інституції є сталість її форми, орієнтація на розв’язання основних соціальних проблем, культурний статус і культурна легітимність.

Поруч з прямими результатами дії соціальних інститутів існують такі, що не передбачаються заздалегідь і не є безпосередніми цілями цих інститутів. Наприклад, церква має на меті поширення віри з допомогою повчання і переконування. Проте незалежно від її мети з’являються фанатики, які починають гоніння на іновірців, і замість єднання починається розбрат. Отже, лише розуміння латентних функцій інститутів дає можливість уявити справжню картину соціального життя.

Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:

1) наявність відповідних норм і приписів, що регулюватимуть поведінку людини в межах інституту;

2) інтеграція інституту в соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства, що забезпечує формально-правову основу його діяльності, з одного боку, і можливість здійснювати соціальний контроль над інституціональними типами діяльності — з другого;

3) наявність матеріальної бази, яка б забезпечувала успішне виконання інститутом нормативних приписів і здійснення соціального контролю.

Перша умова передбачає наявність функціонально-ролевих обов’язків, зумовлених поділом праці у структурі певного соціального інституту. Наприклад, в економіці, на промислових підприємствах існують положення про структурні відділи, посадові інструкції для окремих працівників, де визначено їх права та обов’язки, а також система службового підпорядкування й субординації.

Друга умова означає, що коли цінності, культивовані організацією, котра претендує на статус соціального інституту, не збігаються із загальносуспільними, то її діяльність не сприйматиметься суспільством як легітимна.

Третя умова є добре зрозумілою сама по собі. Жодний соціальний інститут не може існувати без матеріальної основи — ані держава, ані релігія, ані культура, ані сім’я. Для виконання своїх функцій інститути мають необхідні матеріальні засоби, ресурси, установи, у межах яких вони організовують і контролюють діяльність людей, здійснюють управління соціальними діями і зв’язками тощо. Саме через соціальні інститути індивід зв’язаний із суспільством. Їхня діяльність забезпечує впевненість індивіда, що ту чи ту його потребу буде задоволено, а мету його дії буде досягнуто.

Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

Загалом соціальний інститут характеризується наявністю таких ознак:

• цілі діяльності;

• конкретні функції, що забезпечують досягнення цілей;

• низка соціальних статусів і ролей, притаманних тільки даному соціальному інституту.

За характером цільових функцій соціальні інститути поділяються на:

• нормативно-орієнтувальні, що здійснюють морально-етичну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

• нормативно-регулювальні, що здійснюють регулювання поведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріплених у юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх виконання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

• церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні, що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної субординації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв’язаних дій:

• забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогрессивного розвитку;

• руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.

Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами:

• виникнення нових соціальних інститутів. Так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соціальні інститути, як освіта, наука, армія, дипломатія тощо;

• удосконалення вже існуючих соціальних інститутів, поглиблення спеціалізації їхніх функцій, відокремлення від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи народжується Конституційний суд України, з’являється незалежний інститут слідства тощо.

Намагаючись задовольнити свої потреби, люди шукають засоби це зробити. У процесі суспільної практики виникають певні шаблони, взірці поведінки, які згодом підтримуються громадською думкою і закріплюються законом. Так, працюючи в бізнесі, люди, прагнучи задовольнити потребу в нагромадженні коштів та позиках, створили банки, які згодом виокремилися з бізнесу в самостійний інститут.

У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ролеві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояснюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових проміжках, котрі відповідають інституційним нормам.

Отже, соціальний інститут - це стійка організована форма діяльності груп, спільностей людей, соціальних верств, форма закріплення і здійснення спеціалізованої діяльності

Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

Отож, соціальні інститути - це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім’я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних установ, систему контролю. Інституційна діяльність є формою людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об’єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві.

Без соціальних інститутів жодне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядка й оргіназ

1.2. Види та функції соціальних інститутів

Соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для членів визначеного чи суспільства визначеної соціальної групи. Це насамперед відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи, змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини навчання молодих людей. Системи соціальних ролей, статусів і санкцій створюються у виді соціальних інститутів, що є найбільш складними і важливими для суспільства видами соціальних зв'язків.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.

Економічні інститути - найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути - тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети.

В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути - забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації - найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін.

Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів - задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін.

Залежно від формалізації та легалізації соціальних інститутів вони поділяються на: формальні і неформальні.

Формальні – ті, в яких функції, засоби, методи дій знайшли вираз [ у формальних правилах, нормах, законах, мають гарантію стійкої організації.

Неформальні – ті, в котрих функції, засоби, методи дій не знайшли виразу у формальних правилах, нормативах тощо (група дітей, які граються на подвір'ї, тимчасові групи, клуби за інтересами, мітингуючі групи).

Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції.

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку виступають ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори. Зміна соціальних інститутів під впливом культурних підсистем, зумовлена найімовірніше накопиченням людством нових знань. Крім того, на еволюцію соціальних інститутів значною мірою впливають зміни у ціннісних орієнтаціях, особливо критерії оцінки об’єктивної реальності, які формують «світогляд» конкретної культурної спільноти.

Великий вплив на соціальний інститут може справити особистість. Дії особистостей часто змінюють не тільки функціонування окремих соціальних інститутів, а й цілих суспільств (наприклад, Лютер, Петро I, Ленін). У той же час самі соціальні інститути відіграють важливу роль у формуванні світосприйняття та світогляду індивідів (наприклад, інститут сім’ї, освіти).

Соціальні інститути зазнають ендогенних змін взагалі через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає мети, яка стоїть перед ним, не реалізовує потреб та інтересів якихось соціальних груп. Надати нового імпульсу роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації, тобто створивши нові, значно диференційовані структури, які діятимуть на основі інших норм та приписів.

Історія розвитку соціальних інститутів - це, по суті, поступове перетворення інститутів традиційного типу на сучасний інститут (наприклад, інститут сім’ї, права, церкви). Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються суворо встановленими ритуалами, століттями освяченими звичаями, а також споріднени­ми зв’язками та відносинами.

Це ясно видно на рівні родових відносин. Рід та багатосімейна община були провідними інститутами первісного суспільства. Вже тоді з’явилися інститути, які регулювали від­носини між родами, багатосімейними общинами і які перебували немов би над цими історично першими соціальними осередками. Перш за все це інститут обміну виробленими продуктами, тобто інститут економічних зв’язків. Далі формувалися і політичні інститути, які в плані функціонування мали конкретні цілі.

Розвиваючись, інститути дедалі більше спеціалізувалися за функціями; залежно від важливості функцій деякі з них посідали в системі соціальних інститутів провідне становище. В житті суспільства в міру його розвитку лідирували ті чи інші соціальні інститути (вожді племен, рада старійшин, церква, держава та ін.). У новому та новітньому часі як провідні виступають інститути держави, науки, освіти та ін., які часто вже не залежать від систем и моральних принципів та норм, що певною мірою призводить до відчуження особистості.

Так, на думку американських соціологів, процес інтенсивної індустріалізації суспільства, який почався у США в 30-х роках, призвів до значного загострення соціальної стратифі­кації, яка взяла на себе ряд соціальних функцій, що їх традиційно виконувала сім’я. «У процесі поглиблення соціальних функцій, які виконує інститут сім’ї — писали Чепл і Кун, — деякі другорядні групи (наприклад, профспілки) досягли такого рівня взаємодії, яка дорівнює взаємодії первинних груп або навіть переважає їх».

Як стверджують Парсонс, Бейлз та Шілз, у розвинутіших суспільствах не структури спорідненості, а соціальні інститути, такі як держава, церква, бізнес, університети та професійні організації, відіграють визначну роль. Процес, внаслідок якого неспоріднені інститути починають відігравати первісну роль у соціальній структурі, призводить до втрати функцій деякими або навіть усіма інститутами спорідненості.

Такі погляди складалися в США в 50-ті роки, коли інститути державно-монополістичного капіталу ставили собі за мету тотальний контроль над усіма суспільними процесами. Цю тенденцію відзначав ще в XIX ст. Г. Спенсер. Проаналізувавши регулятивну роль суспільства, тобто інститут влади, він привернув увагу до механізму соціального контролю. Політичне правління Г. Спенсер розглядав як один із видів цього контролю. Він стверджував, що весь соціальний контроль тримається врешті-решт на «жаху перед живими і перед мертвими». Жах перед живими підтримує держава, а жах перед мертвими — церква. Ці два інститути, на його думку, виникли і поступово розвивалися з «ембріональних» форм, які з’явилися ще за родового ладу, у первісному суспільстві.

Г. Спенсер вважає, що соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей здійснюють «церемоніальні» інститути, які давніші за церкву і державу, а діють значно ефективніше. Церемонії регулюють спілкування, символізують «статус» і «ранг» суб’єктів, які вступають у відносини, підтримують «відчуття субординації».

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків взаємодії і відносин конкретних суб’єктів (індивідів, груп). Соціальний інститут має надіндивідуальний характер, володіє власною, новою системою якостей та своєю логікою розвитку. Соціальні інститути - це організовані соціальні системи, які виконують певні функції, зі стійкою структурою, інтегрованими елементами.

Вони включають систему цінностей, норм, ідеалів, зразків діяльності і поведінки всіх суб’єктів соціокультурного процесу. Для функціонування соціального інституту недостатньо мати в його структурі повний набір соціокультурних елементів. Важливо, щоб вони стали частиною внутрішнього світу особистості, переросли в соціальні ролі і статуси. Процес формування ціннісних орієнтацій особистості, її очікувань — вагомий компонент інституціоналізації.

Кожний інститут виконує свою характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. До них можна віднести такі функції.

Функція закріплення та відтворення суспільних відносин. Кожний інститут володіє системою правил та норм, у межах яких має відбуватися діяльність кожного члена інсти­туту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди має справу з інститутом, який регламентує його поведінку в цій галузі. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності людей.

Інтегративна функція. Ця функція містить процеси згуртування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій та систем ролей.

Будь-яка інтеграція в інституті складається з таких елементів: консолідація (поєднання зусиль); мобілізація (коли кожний учасник групи вносить свої ресурси в досягнення мети; комфортність особистих цілей індивідів стосовно цілей інших індивідів чи цілей групи в цілому. Інтегративні процеси, що відбуваються за допомогою інститутів, необхідні для ко­ординації діяльності людей, створення організацій.

Транслююча функція. Кожний соціальний інститут передає соціальний досвід, кожне нове покоління соціалізується щодо цінностей норм та ролей конкретного соціального інституту (наприклад, сім’я, що виховує дитину, прагне орієнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки).

Комунікативна функція. Інформація, що створена в інституті, має поширюватися як всередині інституту з метою управління та контролю за додержанням норм, так і у взає­модії з інститутами. Комунікативні можливості інститутів різні: одні спеціально призначені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього; одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші - пасивно (видавництво).

Окрім явних функцій, що розкриваються як визнана частина цілей соціальних інститутів, вирізняють ще й латентні функції, котрі здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

Явні функції є необхідними і очікуваними. Вони формуються й декларуються в кодексах і закріплені в системі ролей та статусів. Коли інститут не може впоратися з виконанням своїх явних функцій, вони можуть бути передані іншим інститутам.

Виконуючи свої функції, соціальні інститути стимулюють дії суб’єктів згідно зі стандартами поведінки і стримують девіантну поведінку, тобто контролюють поведінку суб’єктів. Кожний інститут виконує свою соціальну функцію. Їх сукупність становить загальні соціальні організації інститутів як елементів, видів тих чи інших соціальних систем.

Існує кілька основних соціальних інститутів. Це інститут сім’ї, який виконує важливу функцію відтворення членів суспільства, інститути охорони здоров’я, соціального захисту. В державі, де діють і інші інститути (наприклад, освіти), реалізується важлива функція соціалізації.

Держава серед інших виконує виробничу і розподільну функції. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Велика роль тут належить інститутам управління і контролю, тобто органам влади. Ці функції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм.

Функціональні якості різних соціальних інститутів відрізняються одна від одної. Наприклад, власність, обмін, банки, господарські об’єднання перебувають у віданні інституту економіки. Але сказати, що цей інститут та інші (наприклад, політичні, соціальні) відокремлює Велика китайська стіна, було б помилково. В реальному житті їх функції взаємодіють так тісно, що провести будь-яку грань між ними дуже важко. Політичні інститути — держава, партії, профспілки та інші суспільні організації — займаються питаннями виробництва, обміну, соціального захисту і санкцій. Крім того, вони регулюють виробництво та збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримують соціально-класові структури.

Свої специфічні функціональні якості мають соціально-культурні та виховні інститути. По-перше, вони допомагають вирішувати проблеми соціалізації суб’єктів, індивідів через засвоєння закріплених у свідомості, у нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки. Такі стандарти підтримуються і регулюються силою суспільної думки або силою закону. Обов’язковість виконання норм забезпечується примусово силою відповідних органів, системою інститутів держави, що мають особливі повноваження.

Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які називають церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визначають порядок у діяльності суб’єктів.

Чим стабільніше, впорядкованіше функціонують усі соціальні інститути, тим міцніше суспільство, динамічніше його розвиток. Але процеси, що відбуваються в суспільстві, постійно змінюють потреби різних суб’єктів (людей, груп, класів), тому змінюється характер взаємодії соціальних інститутів у соціальному середовищі.

Порушення нормативної взаємодії з соціальним середовищем називається дисфункцією соціального інституту. Як зазначалось раніше, основою формування та функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного перебігу суспільних процесів, соціальних трансформацій може виникнути ситуація, коли суспільні потреби, що змінилися, не мають адекватного відображення у структурі та функціях відповідних соціальних інститутів. У результаті їх діяльності може виникнути дисфункція. З точки зору змісту дисфункція виявляється у нечіткості цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у спаді його соціального престижу, авторитету, відродження деяких його функцій у «символічну», ритуальну ді­яльність, тобто діяльність, яка не спрямована на досягнення раціональної мети.

Такий інститут починає переборювати труднощі: нестачу матеріальних засобів, підготовлених кадрів, наростання організаційних незгод. Все це - зовнішні, формально-організаційні вияви дисфункції, а не змістовні, про які йшлося вище.

У такій ситуації втрачається основна якість соціального інституту - деперсоналізація. Принцип деперсоналізації полягає в тому, що функціонування соціального інституту, який задовольняє соціальні потреби, в основному не залежить від індивіда, від його схильностей, настанов, ціннісних орієнтацій та інших суб’єктивних характеристик. Оптимальна діяльність соціального інституту досягається через об’єктивно діючий механізм, що забезпечує розподіл соціальних ролей (коли кожен суб’єкт знає свій маневр), тим самим забезпечується виконання завдань інституту. Дисфункція у функціонуванні інституту змушує спрямовувати його діяльність на реалізацію інтересів окремих осіб залежно від їх персональних якостей.

Виявленням дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїм об’єктивно діючим механізмом, де кожна людина відповідно до норм і зразків поведінки, свого статусу має певну роль. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти згідно з об’єктивними потребами та об’єктивно встановленими цілями, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей і властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може спричинити стихійне виникнення нормативно неврегульованих видів діяльності, які намагатимуться заповнити дисфункцію інституту шляхом порушення існуючих норм і правил.

У своїх крайніх формах активність такого роду може виражатися у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічих інститутів зумовлює існування так званої ті­ньової економіки, що відображається у суб’єктивних характеристиках.

Прикладом дисфункції є незареєстрованість злочинів у системі МВС. Для вирішення головного завдання МВС - боротьби зі злочинністю - повна та своєчасна реєстрація всіх виявлених злочинів є вкрай необхідною. Але вона заважає особистому внутрішньому завданню міністерства - показати високу ефективність своєї роботи. Так загальна мета поступається перед особистою.

Функції та дисфункції бувають явні, якщо вони офіційно заявлені, усіма усвідомлюються та очевидні, і латентні, якщо вони не заявляються, приховані. Функція може бути явною для одних членів суспільства і латентною для інших. Те саме стосується і дисфункції. Так, для одних важливо здобути у вищому навчальному закладі фундаментальні знання, стати фахівцем, для інших - ухилитися від служби в армії.

Отже, в повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досягаються через соціальні інститути. По-перше, особливим типом регламентації регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів, якими більш твердо забезпечуються регулярність, чіткість, висока передбачливість і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту володіє великою передбачливістю, а діяльність соціальних інститутів - регулярністю самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціальних інститутів забезпечується також знеосібленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необхідними засобами, ресурсами та ін. Так наприклад, соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи управління, бо для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).