Тема № 6: Кримінальне право.
План.
Загальна характеристика кримінального права України.
Поняття, ознаки та види злочинів.
Склад злочину.
Стадії злочину. Співучасть у злочині.
Кримінальна відповідальність.
Поняття та мета покарання. Види покарань
Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх та покарання неповнолітніх.
Література:
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001.
Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456 с.
Кримінальне право України: Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 608 с.
Загальна характеристика кримінального права України.
Кримінальне право України як галузь права– цесистема юридичних норм (власне кажучи, законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінально-правового впливу підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.
Поняттям "кримінальне право як галузь права" охоплюється власне Кримінальний кодекс України (далі - КК), а також рішення Конституційного Суду України, міжнародно-правові договори України, інші нормативно-правові акти, які регулюють кримінально-правові відносини. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від ЗО жовтня 2003 року N 18-рп/2003 (справа N 1 -24/2003 про службових осіб підприємств, установ та організацій) про офіційне тлумачення частини другої статті 164 Кримінального кодексу України 1960 року роз'яснено зміст поняття "службова особа"; Законом України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік" від 16.10.1998 р. врегульовано порядок видачі іншим державам осіб, котрі вчинили злочин (екстрадиція).
Предметом кримінального права України (те, на що направлене наше пізнання) є злочин і покарання. В ході оволодіння кримінально-правовими знаннями, ми вивчаємо КК, практику його застосування, наукові надбання криміналістів.
Метод кримінального права (під методом розуміють сукупність прийомів, за допомогою яких регулюється кримінально-правові відносини) фактично описаний в ч. 2 ст. 1 КК. Тут зазначено, що КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Завдання законодавства про кримінальну відповідальність (тобто КК). Вони описані в ч. 1 ст. 1 КК: "Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам".
Ці завдання реалізується шляхом регулятивної функції кримінального права. Зміст цієї функції полягає: а) в тому, що КК бере під охорону найважливіші суспільні відносини шляхом визначення суспільно небезпечних діянь злочинами та встановлення за них покарання. Наприклад, таємне викрадення чужого майна визнано крадіжкою (ст. 185 КК) і за цей злочин передбачено відповідне покарання; б) в тому, що КК визначає певний алгоритм для осіб (наприклад, порядок екстрадиції (тобто видачі) осіб, котрі вчинили злочин; поведінку при необхідній обороні (тобто визначає, як особа повинна захищатись від вчинюваного суспільно небезпечного посягання); загальні засади призначення покарання (тобто як призначати покарання); в) в тому, що КК самим своїм фактом існування запобігає злочинам. Соціологічні досліджування підтверджують це. За самими песимістичними результатами, близько 25% осіб не вчиняють злочини через боязнь зазнати покарання.
Систему кримінального права України утворюють Загальна частина кримінального права України та Особлива частина кримінального права України. В Загальній частині кримінального права України встановлені підстави і принципи кримінальної відповідальності та підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання. Наприклад, в Загальній частині кримінального права визначається кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації. Особлива частина кримінального права України визначає діяння злочинами та встановлює за них покарання. Так, починаючи зі ст. 109 КК, і закінчуючи ст. 447 КК, (за виключенням ст. 401 КК) наведено перелік злочинів із визначеними за них покараннями.
Принципи кримінального права України - це основні начала (положення), що характеризують суть кримінального права. В чинному КК вони не закріплені, проте виводяться зі змісту КК. Назвемо, зокрема, такі принципи кримінального права України.
Принцип законності. Означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута особа тільки за діяння, передбачені в КК. Інакше кажучи, немає злочину без закріплення цього в законі. Латинською мовою це звучить так - nullum crimen sine lege. Вперше цей принцип було законодавчо закріплено в КК Франції 1791 року. В Україні - в КК 1960 року. Тобто, якщо особа вчинила якесь діяння і заподіяла таким чином певну шкоду, вона може бути притягнутою до кримінальної відповідальності, коли це діяння визнано в КК злочином. Якщо таке діяння в КК злочином не визнано, не дивлячись на його навіть тяжкі наслідки, особа не може бути притягнутою до кримінальної відповідальності.
Принцип рівності громадян перед законом. Означає, що КК однаковою мірою стосується всіх осіб, незалежно від статі, національності, раси, професії, посади і т.п. Не є порушенням даного принципу встановлення, наприклад, більш суворого покарання за посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) чи пом'якшене кримінально-правове реагування за вчинення злочину неповнолітньою особою. Пояснюється це в першому випадку важливістю для суспільства і держави виконуваних державним чи громадським діячем обов'язків, у другому - фактом соціальної незрілості особи і неможливістю тому зазнати на собі кримінально-правового реагування нарівні з дорослими.
Принцип гуманізму. Зміст цього принципу багатогранний. Окреслимо окремі з цих граней. Принцип гуманізму означає, що
а) КК захищає всіх осіб. За часів рабства сам раб не був суб'єктом права, а вважався річчю. Тобто закон його особистість не захищав;
б) покарання не переслідує мету заподіяння страждань. Раніше, до 1863 р., до засуджених застосовувались тілесні покарання; в) відсутність в КК такого виду покарання як смертна кара; г) альтернативність покарань в КК. Так, в ст. 51 КК передбачено 12 видів покарань; д) КК передбачає низку підстав звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності. Наприклад, у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК).
Принцип винної відповідальності. Означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнена лише особа, яка умисна або необережно (тобто винно) вчинила суспільно небезпечне діяння. Інакше кажучи, немає злочину без вини. Латинською мовою це звучить так - nullum crimen sine culpa. Якщо особа невинувата у вчиненому нею діянні, що спричинило наслідки, хай навіть і особливо тяжкі, вона не підлягає кримінальній відповідальності. Наприклад, особа не втрималась і впала. При падінні випадково заподіяла іншій особі тілесні ушкодженні чи навіть смерть. За цих умов кримінальна відповідальність особи не наступає через відсутність в її діянні вини.
Принцип особистої відповідальності. Означає, що за вчинений злочин відповідає лише та особа, яка його вчинила. Раніше, наприклад, в "Руській Правді" встановлювалась кримінальна відповідальність общини. Скажемо, коли на території общини виявляли труп, грошовий штраф сплачувала саме ця община.
Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначене покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані з огляду на конкретні обставини вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжким є вчинений злочин, чим більшу суспільну небезпечність становить винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає і більш суворим є призначене покарання.
Принцип справедливості. Означає; а) неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності вдруге за один і той самий злочин. Латинською мовою це звучить так — ne bis in idem. Так, наприклад, особа вчинила злочин за кордоном і там відбула покарання. Прибувши в Україну, така особа вже не може вдруге відповідати за вчинений за кордоном злочин (до прийняття Конституції України 1996 р. можливість відповідати вдруге за один і той же самий злочин існувала); б) надання особі права на захист від суспільно небезпечного посягання. Скажімо, громадянин має право на затримання особи, що вчинила злочин.
Поняття, ознаки та види злочинів.
Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримі-нальному праві надавалося і надається велике значення. В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалося більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.
Формальневизначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинно те, що передбачено кримінальним законом).
Матеріальневизначення виділяє лише соціальну сутність злочину, його суперечність певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).
Формально-матеріальневизначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).
Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед слід мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й на питання, чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну і правову природу, сутність злочину.
Кримінальний кодекс дає саме таке визначення. У ст. 11 встановлено: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину».
Кожна з цих ознак злочинувідображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально- економічними процесами, що відбуваються у суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Проте порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних та ін.) свідчить про те, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.
Наступною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права —суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, зазначивши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину протиправність означає обов’язкову передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю:вона є суб’єктивним виразом об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальну протиправність — юридичну, правову оцінку суспільної небезпечності — закріплено в законі.
З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність, під якою розумієтьсязагроза застосування за злочин покарання, що міститься у кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння: воно тому і кримінально каране, що є суспільно небезпечним і передбаченим кримінальним законом як злочин.
Під класифікацією злочинів розуміється розподіл їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені та ін.
Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).
Проте розвиток кримінального права нині нерозривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, прийняті останніми роками, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Російської Федерації, Латвії, Іспанії.
Саме така класифікація і міститься у ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок про те, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний критерій, який відображає внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх небезпечності для суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом.
Як зазначалося нами вище, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображають ступінь тяжкості злочину, виражаються в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є істотною, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.
Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найповніше відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.
!!! Д.З.