86

ЗМІСТ

ВСТУП			3
РОЗДІЛ 1.	ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ АДАПТАЦІЇ ДИТИНИ У ПРОЦЕСІ ФВ	6
1.1.	Поняття адаптація та її види	6
1.2.	Адаптація та її роль у вдосконаленні організму	11
1.3.	Ігрова діяльність як засіб успішної адаптації першокласників до умов навчання у початковій школі	12
РОЗДІЛ 2.	ПЕРСПЕКТИВИ ТА МЕТОДИКА ПОДАЛЬШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ	27
2.1.	Методи досліджень	27
2.2.	Організація досліджень	27
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ			30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ			31

ВСТУП

Актуальність дослідження. Одним із завдань початкової школи є формування у дітей позитивних мотивів навчання, зацікавленості та бажання вчитися. У процесі набуття знань, умінь та навичок відбувається формування особистості школяра, його поглядів, світогляду, поведінки. Від того, як дитина ставиться до тієї чи іншої діяльності, наскільки вона зацікавлена процесом навчання, залежить ефективність подальшої шкільної освіти

Аналіз літературних джерел показав, що період навчання у початковій школі має велике значення для формування повноцінної особистості, тому що в цей період закладається підґрунтя подальшої освіти (Б.М. Шиян, 2007; Г.А. Єдинак, 2009) [18].

Починаючи з 2003 року, в Україні впроваджуються системи організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладах (наказ МОН України від 21.07.03 № 486) і системи організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладах (наказ МОН України від 02.08.05 № 458).

Статистика свідчить про те, що захворюваність дитячого населення України має стійку тенденцію до зростання. Зниження рівня здоров’я характерне для всіх вікових періодів життя дитини. Сьогодні під час профілактичних оглядів у школярів виявляють удвічі більше, ніж двадцять років тому, порушень постави, захворювань органів слуху та зору (Н.М. Гончарова, 2009; О.М. Бондар, 2009; В.В. Петрович, 2010). Як свідчать дослідження, за час навчання у школі загальний стан здоров’я учнів погіршується (Л.А. Березіна, 2003; І.О. Когут, 2004; І.Є. Сапуга, 2007; С.В. Трачук, 2011; М.В. Чернявський, 2011).

Сучасний етап розвитку освіти в Україні характеризується активним впровадженням у процес навчання різноманітних педагогічних інновацій без урахування індивідуальних психофізіологічних особливостей дітей, їх віку, стану здоров’я, особливостей індивідуальної адаптації до процесу навчання.

На сьогодні прослідковується тісний зв'язок між здоров'ям дитини, її фізичним розвитком та можливостями опанування освітньої програми з фізичного виховання сучасними школярами (А.В. Костенко, 2007; І.А. Тюх, 2009; Н.В. Москаленко, 2011; І.В. Хрипко, 2012). Підґрунтя фізичного та психічного здоров'я людини закладаються ще в дошкільному віці, а шкільний період є дуже важливий для виховання здорової, загартованої, фізично витривалої дитини та формування її характеру. Підвищення ефективності та якості фізичного виховання молодших школярів постійно знаходиться в центрі уваги вітчизняних та іноземних фахівців (В.Г. Арефьєв, 2007; Е.С. Вільчковський, 2005; О.Д. Дубогай, 2005; Ф.Р. Козицина, 2002; Т.Ю. Круцевич, 2005, 2011; Bar-Or, O., J. Foreyt, C. Bouchard, K.D. Browntll and B. Torun, 1998;О. Бар-Ор,Т. Роланд, 2009). Фізична активність є невід’ємною частиною поведінки людини. Вона визначається соціально-економічними та культурними чинниками, є поєднанням рухових, соціальних і духовних компонентів.

Формування, розвиток і збереження здоров’я дітей значною мірою залежить від впровадження здорового способу життя (ЗСЖ), що для України з високою захворюваністю та смертністю дітей є актуальною проблемою. Тому найперспективніший і економічно вигідний для суспільства шлях збереження здоров’я пов’язаний із широким впровадженням оздоровчих технологій (L.W.Haskell, M.E. Nelson, 2008; Ю.Ю. Борисова, 2009; Л.А. Хохлова, 2010;).

Загально відомою є роль фізичної культури у розвитку здоров’я людини. Чим раніше починається процес формування навичок у дітей до фізичної активності, занять фізичними вправами, тим міцнішими вони стають (Т.Ю. Круцевич, 2006; В.А.Романенко, 2005; С.А. Білітюк, 2006; О.В. Багінська,2008).

Критерієм оцінки комплексної дії фізичних вправ на навчальну діяльність є ступінь розвитку адаптивних можливостей дитини, що відображається у рівні здоров’я (Е.Г. Булич, І.В. Муравов, 2003; В.П. Семененко, 2005; Ю.А. Маковкіна, 2005; А.В. Костенко, 2007). Наукові дослідження свідчать, що значна частина дітей, які вступають до першого класу, має низьку успішність (Л.С. Роговик, 2003; О.П. Петрів, 2005; Л.В. Ковальчук, 2007). Відомо, що добра успішність при недостатній функціональній готовності організму досягається значним напруженням різних його систем, що може призводити до порушень нервово-психічної сфери дитини та до погіршення здоров’я.

Адаптивність індивіда проявляється через такі його властивості: працездатність, опірність організму до несприятливих умов довкілля, комунікабельність, сила волі та мужність, здатність до навчання, гармонія фізіологічних функцій та психологічних процесів. Постійна мінливість середовища вимагає оцінки і таких характеристик адаптивності людини, як динамічність, безперервність та пластичність адаптивних процесів (З.В. Блінова, 1969; О. І. Єрохіна, 2008; О.А. Новосьолова, 1999; Л.С. Роговик, 2003; О.О. Шумская, 2008).

Не дивлячись на актуальність та значимість вище згаданої теми, недостатньо розробленим є питання підвищення адаптаційних можливостей дітей 6-7 років до умов навчання засобами фізичного виховання.

Мета дослідження – теоретичні завдання,аналіз літературири на підвищення адаптаційних можливостей дітей 6-7 років до умов навчання у школі засобами фізичного виховання.

Завдання досліджень:

1. Дослідити фактори, що впливають на адаптацію молодших школярів до умов навчання в школі за даними літературних джерел.

2. Визначити фізичний, функціональний, психоемоційний стан дітей 6-7 років та рівень їх адаптації до системного навчання у школі.

3. Визначити чинники, які сприяють формуванню адаптаційних можливостей дітей 6-7 років до умов навчання у початковій школі.

4. Розробити програму фізичного виховання спрямовану на покращення адаптації дітей до навчання у школі та визначити її ефективність.

Об’єкт дослідження − процес фізичного виховання дітей 6-7 років у початковій школі.

Предмет дослідження – засоби, методи, умови адаптації навчання у школі дітей 6-7 років.

Методи досліджень: аналіз документальних матеріалів;

Практичне значення роботи полягає в обґрунтуванні ефективності комплексу заходів, спрямованих на адаптацію дітей 6-7 років до умов навчання і використання їх у процесі фізичного виховання загальноосвітньої школи та сім’ї.

Структура курсової роботи.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, та містить 32 сторінок. У списку літератури – 22 джерела.

Розділ 1 особливості процесів адаптації дитини у процесі фв

1. Поняття адаптація, її види

Адаптація в широкому сенсі - це пристосування організму до середовища проживання, до умов її існування. Умови життя спортивної дитини істотно відрізняються від тих дітей, які не займаються спортом. Це необхідність дотримання суворого режиму дня, стресові стани під час змагань, часті роз'їзди, зміна часових поясів та кліматичних зон, підпорядкованість вимогам тренера і, необхідність систематично виконувати великі фізичні навантаження.  Розглянемо адаптацію організму дитини до м'язової роботи, тому що в її прояв істотний внесок вносять біохімічні механізми. Загальноприйнятим визначенням такої адаптації є наступне. Адаптація до м'язової роботи - це структурно-функціональна перебудова організму, що дозволяє дитині (спортсменові) виконувати фізичні навантаження більшої потужності і тривалості, розвивати більш високі м'язові зусилля в порівнянні з нетренованим людиною.

Біохімічні та фізіологічні механізми адаптації до фізичних навантажень сформувалися в ході тривалої еволюції тваринного світу і зафіксовані в структурі ДНК. Тому у кожної людини є вроджені механізми адаптації, успадковані від батьків. Така вроджена адаптація називається гено-типової. Таким чином, організм спочатку має здатність адаптуватися до виконання фізичного навантаження. У принципі молекулярні механізми адаптації однакові для будь-якого організму. Проте рівень реалізації окремих адаптаційних механізмів характеризується значними індивідуальними коливаннями і в істотній мірі залежить від соматотипу і типу вищої нервової діяльності кожного індивіда. Наприклад, одні індивіди мають виражену здатність адаптуватися до виконання короткочасних силових або швидкісних вправ, але швидко стомлюються при тривалій роботі. Інші ж легко переносять тривалі навантаження невисокої потужності, але не можуть розвинути більшу силу й швидкість. Індивідуальні особливості генотипической адаптації необхідно враховувати при відборі для занять окремими видами спорту [4,7]. 

Адаптаційні можливості протягом індивіда змінюються: у зростаючого організму з віком вони збільшуються, в зрілому віці стабілізуються і в міру старіння знижуються. Особливо значне збільшення адаптаційних можливостей відбувається при регулярному виконанні фізичних вправ. Під впливом систематичних тренувань адаптаційні механізми удосконалюються, і рівень адаптації до м'язової роботи значно зростає.

Такий приріст адаптаційних можливостей організму, що спостерігається протягом його життя, називається фенотипической адаптацією. Структурно-функціональна перебудова організму, яка забезпечує адаптацію до фізичної роботи, включає різноманітні процеси, що стосуються всіх рівнів організації організму, починаючи від хімічних реакцій і закінчуючи вищою нервовою діяльностю [22].

Адаптація організму до фізичних навантажень носить фазний характер і в ній виділяють два етапи - термінова і довготривала адаптація.

Термінова адаптація.Основою термінової адаптації є структурно-функціональна перебудова, яка відбувається в організмі безпосередньо при виконанні фізичної роботи. Метою цього етапу адаптації є створення м'язам оптимальних умов для їх функціонування, і насамперед за рахунок збільшення їх енергопостачання. 

Необхідні для цього біохімічні та фізіологічні зрушення виникають під впливом нервово-гормональної регуляції. Раніше зазначалося, що при виконанні м'язових навантажень підвищується тонус симпатичного відділу вегетативної нервової системи. Наслідком цього є збільшення швидкості кровообігу і легеневої вентиляції, що приводить до кращого постачання м'язів та інших органів, що мають відношення до м'язової діяльності, киснем і енергетичними субстратами.

Великий внесок у розвиток термінової адаптації вносять стресорної гормони - катехоламіни і глюкокортикоїди.

На клітинному рівні під впливом нервово-гормональної регуляції збільшується вироблення енергії. В основі цього явища лежить зміна спрямованості метаболізму в клітинах: значно прискорюються реакції катаболізму при одночасному зниженні швидкості анаболічних процесів (головним чином синтезу білків). Як відомо, в ході катаболізму виділяється енергія і відбувається утворення АТФ.

Отже, підвищення швидкості катаболізму збільшує енергозабезпечення м'язової роботи. До основних змін катаболічних процесів, що призводить до посилення енергозабезпечення фізичних навантажень, можна віднести наступні: 

• Прискорення розпаду глікогену в печінці з утворенням вільної глюкози, що веде до підвищення концентрації глюкози в крові та збільшенню постачання всіх органів цим найважливішим джерелом енергії.

При виконанні фізичної роботи розщеплення глікогену в печінці стимулюється адреналіном.

• Посилення аеробного та анаеробного окислення м'язового глікогену, що забезпечує вироблення великої кількості АТФ.

При інтенсивних навантаженнях глікоген у м'язах переважно анаеробно перетворюється на молочну кислоту, а при виконанні тривалої роботи невисокої потужності глікоген аеробно розпадається в основному, до вуглекислого газу і води. Використання м'язового глікогену в якості джерела енергії також прискорюється під впливом адреналіну. 

• Підвищення швидкості тканинного дихання в мітохондріях.

Це відбувається з двох причин. По-перше, збільшується постачання киснем мітохондрій, по-друге, підвищується активність ферментів тканинного дихання внаслідок активуючого дії надлишку АДФ, що виникає при інтенсивному використанні АТФ в м'язових клітинах під час фізичної роботи.

 • Збільшення мобілізації жиру з жирових депо.

Внаслідок цього в крові підвищується рівень нерасщепленной жиру та вільних жирних кислот. Мобілізація жиру викликається імпульсами симпатичної нервової системи та адреналіном. 

• Підвищення швидкості окислення жирних кислот і утворення кетонових тіл, які є важливими джерелами енергії при виконанні тривалої фізичної роботи.  Уповільнення анаболічних процесів зачіпає в першу чергу синтез білків. Як вже було зазначено, синтез білків є енергоємним процесом: на включення до білок, що синтезується тільки однієї амінокислоти потрібно не менше трьох молекул АТФ. Тому гальмування під час м'язової роботи цього анаболічного процесу дозволяє м'язам використовувати більше АТФ для забезпечення скорочення і розслаблення. Зниження швидкості синтезу білків під час фізичної роботи викликається глюкокортикоїдами. Описані вище біохімічні зрушення, що виникають при терміновій адаптації, якісно однакові для будь-якої людини.

Однак під впливом систематичних навантажень, особливо спортивного характеру, ці зміни можуть бути більш глибокими і значними, що в підсумку дозволяє тренованій дитині виконувати роботу більшої потужності і тривалості.

Довготривала адаптація. Етап довгострокової адаптації протікає в проміжках відпочинку між тренуваннями і вимагає багато часу. Біологічне призначення довготривалої адаптації - створення в організмі структурно-функціональної бази для кращої реалізації механізмів термінової адаптації, тобто довготривала адаптація призначена для підготовки організму до виконання наступних фізичних навантажень в оптимальному режимі. 

Можна виділити наступні основні напрямки довгострокової адаптації:  • Підвищення швидкості відновних процесів.

Особливо велике значення для розвитку довгострокової адаптації має прискорення синтезу білків і нуклеїнових кислот. Це призводить до збільшення вмісту скорочувальних білків, білків-ферментів, кисень-транспортувальних білків. Завдяки підвищенню вмісту в клітинах білків-ферментів прискорюється синтез інших біологічно важливих сполук, зокрема креатинфосфату, глікогену, ліпідів.

У результаті такого впливу істотно зростає енергетичний потенціал організму.  • Збільшення вмісту внутрішньоклітинних органоїдів. У процесі розвитку адаптації в м'язових клітинах стає більше скорочувальних елементів - міофібрил, збільшується розмір і кількість мітохондрій, спостерігається розвиток саркоплазматичної мережі.

У кінцевому рахунку ці зміни викликають м'язову гіпертрофію.  • Удосконалення механізмів нервово-гормональної регуляції.

При цьому зростають синтетичні можливості ендокринних залоз, що дозволяє при виконанні фізичних навантажень довше підтримувати в крові високий рівень гормонів, що забезпечують м'язову діяльність. 

• Розвиток резистентності до біохімічних зрушень, що виникають в організмі під час м'язової роботи.

Перш за все це стосується стійкості організму до підвищення кислотності, викликаному накопиченням лактату. Передбачається, що нечутливість до зростання кислотності у адаптованих спортсменів обумовлена ​​утворенням у них молекулярних форм білків, що зберігають свої біологічні функції при знижених значеннях рН. У ході тренувального процесу обидва етапи адаптації - термінова і довготривала - по черзі повторюються і роблять один на одного взаємний вплив.

Так, термінова адаптація, що виявляється під час фізичної роботи, призводить до виникнення в організмі глибоких біохімічних і функціональних зрушень, які є необхідними передумовами для запуску механізмів довготривалої адаптації. У свою чергу, довготривала адаптація, підвищуючи енергетичний потенціал організму, збільшує можливості термінової адаптації.

Така взаємодія термінової та довготривалої адаптації поступово веде до зростання працездатності спортсмена.

2. Адаптація та її роль у вдосконаленні організму

Провідну роль у розвитку рухових якостей відіграє адаптація організму, яка проявляється в його пристосовній реакції на неодноразово застосований подразник. Процес адаптації дозволяє досягнути не тільки вищого рівня розвитку фізичних якостей, але й розширює фізичні і психічні можливості переносити навантаження. Попередні навантаження долаються легше, ніж раніше і викликають меншу втому. Їх тренувальний вплив спочатку зменшується. Знижується і подальший розвиток рухових якостей, а потім і зовсім припиняється. Чим одноманітніше тренувальне навантаження, чим воно монотонніше, чим частіше застосовується, тим швидше організм звикає до нього і тим меншою буде ефективність розвитку рухових якостей, тому навіть найефективніша тренувальна програма не повинна застосовуватись понад півтора місяця [19].

Закономірний процес адаптації ставить вимоги щодо систематичного підвищення навантаження та обновлення засобів і методів удосконалення фізичних якостей, яке полягає у: зростанні обсягу вправ і інтенсивності їх виконання; застосуванні нових вправ; зміні співвідношення інтенсивності й обсягу роботи та відпочинку тощо.

У підлітковому і юнацькому віці адаптаційні зміни протікають швидше, ніж у дорослих людей.

Вчитель повинен також враховувати, що адаптація організму проходить завжди в напрямку, обумовленому структурою навантаження. Так, наприклад, тренувальні впливи великого обсягу і малої або середньої інтенсивності сприяють розвитку, насамперед, загальної витривалості. Навантаження відносно малого обсягу, але субмаксимальної і максимальної інтенсивності сприяють розвитку переважно силових і швидкісних якостей [16].

В осіб з низьким рівнем фізичної підготовленості кожне навантаження комплексно впливає на адаптаційні процеси.

Поняття "методика" щодо вдосконалення фізичних якостей означає раціональне застосування відповідних фізичних вправ і адекватних методів їх виконання з метою ефективного вирішення конкретного педагогічного завдання в окремому занятті та системі занять.

Принципова схема побудови алгоритму методики розвитку рухових якостей повинна включати такі операції:

1. Постановка педагогічного завдання, яка полягає в аналізі стану фізичної підготовленості конкретних учнів та визначенні на цій основі рухової якості, яку слід розвивати і до якого рівня.

2. Добір найефективніших для вирішення поставленого завдання (з конкретним контингентом учнів) фізичних вправ.

3. Добір адекватних методів виконання вправ стосовно підготовленості учнів та якості, що підлягає вдосконаленню.

4. Визначення місця вправ у окремому занятті і системі суміжних занять відповідно до закономірностей переносу рухових якостей.

5. Визначення тривалості впливу на розвиток конкретної якості та необхідної кількості тренувальних занять.

6. Визначення загальної величини тренувальних навантажень та їх динаміки відповідно до закономірностей адаптації до тренувальних впливів.

3. . Ігрова діяльність як засіб успішної адаптації першокласників до умов навчання у початковій школі

Із проблемою адаптації дитини до систематичного шкільного навчання зустрічаються педагоги та батьки, чиї діти вступили до початкової школи. І це цілком зрозуміло, оскільки учбова діяльність потребує від дитини нових, більш високих форм довільної поведінки, здатності керувати своїми психічними процесами, у тому числі й увагою. При вступі до початкової школи дитина, як правило, не має таких навичок. Їх відсутність призводить до того, що при нормальному і високому рівні інтелекту дитина має складнощі в оволодінні навичкам читання і письма, здійснює багато помилок у виконуваних роботах, не справляється з шкільними завданнями, наслідком чого являється низька успішність. У свідомості молодшого школяра домінує тенденція до підпорядкування своєї діяльності зовнішнім обставинам і вимогам, при цьому він починає користуватися напрацьованими алгоритмами рішень, перетворюючи їх на штампи, шаблони і стереотипи, які не являються ефективними.

Гра здавна славиться своїми виховними особливостями. Гра визначається як вид діяльності дітей, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямована на орієнтування та пізнання предметної і соціальної дійсності, а також гра є одним із засобів фізичного, розумового і морального виховання дітей. В аспекті соціально-педагогічному гра розглядається як вид соціально-педагогічної діяльності, що в умовних ситуаціях розкриває уміння використовувати гру як непрямий метод впливу - спонукання молодших школярів до саморозвитку та самовиховання, спрямованого на відтворення і засвоєння громадського досвіду, який фіксується в соціально закріплених способах здійснення предметних дій і програванні соціально-рольових ситуацій.

Соціально-культурне призначення гри полягає у забезпеченні засвоєння дітьми усіх багатств культури, що дозволяють їм функціонувати в якості повноправних членів дитячого колективу. Окрім виховного аспекту, грі також властивий і дидактичний аспект, оскільки в процесі гри людина навчається, набуваючи навичок майбутньої професії, знайомиться з предметами, фактами, явищами навколишнього життя. Гра створює поле діяльності, в якому людина моделює ті або інші життєві ситуації і виробляє своє відношення до них, вона є своєрідним еталоном поведінки, способом засвоєння особою соціальних ролей, основою формування етичної особистості.. Цей вид діяльності є і відпочинком, і компенсацією недостатніх навантажень : фізичних, розумових, емоційних.

Сама по собі реальна ігрова діяльність дає безліч можливостей вирішити цілий ряд не лише соціально-психологічних, виховних і педагогічних завдань, але й соціальних проблем підлітків. У грі відпрацьовуються нові дуже важливі соціальні властивості особи, які з ряду причин або були втрачені, або не сформувалися.

В період дитинства саме гра, що моделює і перетворює реальність, є одним з основних видів діяльності дитини як визначального чиннику його розвитку. У початковій школі вона супроводжує учбову діяльність, сприяючи її становленню, а також полегшує адаптацію до школи. Як відмічав Д.Эльконін, у грі проявляються особисті якості дитини : ініціативність, здатність до взаєморозуміння, підтримки одне одного. Необхідним є те, щоб ще в ранньому дитинстві навчити дітей радіти успіху як своєму, так і успіху товариша. У грі дитина може проявити свої кращі якості: стати уважнішою до інших, навчитися стримувати свої імпульсивні вчинки, стати більш послідовною. Саме поєднання емоційного і діяльністного плану робить гру розвиваючою. Тому гра являється одним з найсильніших засобів виховання і розвитку особистості, задоволення інтелектуальних і емоційних потреб. 

Ігрові технології - це сукупність процесів і методів навчання, що являють собою форму пізнавальної діяльності слухачів в умовних ситуаціях , спрямованих на формування у них педагогічних здібностей, знань, умінь і особистих якостей у ході вирішення педагогічних завдань.

В подальшомуі ігрові технології мають особливе значення для формування уміння навчатися - основної діяльності, якою тепер займається дитина. Тут принципово важливо звернути увагу дитини на гру з правилами в групі. Як і учбова діяльність, гра з правилами розвиває в учнів самооцінку, самоконтроль, самостійність, допомагає формувати довільну поведінку, необхідну для спілкування, залучає до процесу творчості. В якості головного інструменту для успішного вирішення цих завдань виступають правила, позначені як «правила дії» і «правила спілкування». До правил дії відноситься сценарій і опис гри. До початку гри важливо встановити і правила спілкування, а саме: не заважати іншим учасникам, не підказувати, діяти по черзі, слухати один одного, радіти удачі іншого. Виконання цих правил вимагає від дитини певних зусиль, обмежує його спонтанну активність, формує довільне управління поведінкою. Завдяки тому, що розвиваюча гра є для дитини усвідомленою діяльністю, в яку він охоче і добровільно включається, новий досвід, набутий у ній, стає її особистим надбанням. Великого значення при цьому набуває спільний характер гри, коли дорослий і колектив однолітків спонукають дитину до дотримання правил, до довільного управління своїми діями. Цілеспрямованість і систематичність занять забезпечує позитивну динаміку процесу духовного розвитку, а також практичне освоєння молодшими школярами моральних норм.

Слід відмітити, що, граючи разом, ми виховуємо у дитини активно-позитивне, доброзичливе відношення до дорослого. Як показує практика, від цього відношення багато в чому залежить гарний настрій і самопочуття дитини, її успіхи в пізнавальному і особовому розвитку та адаптації в класі. Цим і продиктована певна послідовність в підборі ігор.

Спочатку використовуються ігри, які спрямовані на формування доброзичливих стосунків між дітьми в їхній спільній діяльності, а також на зближення дітей і дорослого. Це ігри, які не переобтяжені правилами, а часто і добре знайомі та улюблені дітьми. Акцент тут робиться на стосунках ігрового партнерства при добровільній участі кожної дитини в тому, що прийнято усіма. Цілком природнім є те, що гра вимагає від дорослого творчих здібностей, емоційної свободи, певних зусиль - як душевних, так і фізичних.

Слідом за цим проводяться ігри, що головним чином спямовуються, на розвиток вольових якостей особистості, які виражаються у вчинках і діях : підтримати, поступитися, допомогти. Виконання певних дій вимагає від дитини уміння володіти собою, тренує навичку самоорганізації. Таким чином, ігри першого і другого етапів створюють необхідний моральнно-емоційий і вольовий фон для подальших ігор.

У подальшому, створюються умови для розвитку пізнавальної сфери. Це ігри на розвиток уваги, пам'яті, мислення. Використовуються ігри-завдання, лото, ігри-змагання. Доказом того, що гра прийнята, являється активна участь дітей у грі, а також прохання повторити її. Заняття організовуються у формі сюжетно-рольових ігор, настільних ігор, інтерактивних і рухливих ігор, змагань тощо. Рівень знань і умінь із засвоєння цієї програми контролюється такими методами як спостереження та усне і письмове опитування дітей.

Одним з серйозних результатів занять є створення атмосфери довіри, радісного спілкування, гри на рівних. Пережитий дитиною успіх породжує радість. А, як відомо, стійкі позитивні емоції прокладають вірний шлях до здорового спілкування. Усе це дозволяє усвідомити усіма учасниками цього процесу просту істину: дитині потрібно радісне відчуття життя для того, щоб нормально рости і розвиватися.

Під ігровою діяльністю слід розуміти як діяльність самої людини (групи людей), що беруть участь в грі, так і діяльність організаторів гри, діяльність хоча і умовну, але побудовану за усвідомлено прийнятими правилами, які на час гри стають обов'язковими для усіх тих, хто приймає в ній участь. Умовним результатом цієї діяльності стає досягнення перемоги (над суперником, обставинами, перешкодою тощо), отримання або звання або призу.Причому, чим серйозніший приз, тим серйознішою стає сама ігрова діяльність, переходячи з розряду чистої гри в професію або джерело існування. У цьому сенсі ігрова діяльність являється цілерационально організованою і має свою продуктивність: соціальну, моральну, духовну, етичну і естетичну. Це може бути відпрацюванням певних особистих властивостей і якостей людини, формуванням колективізму, проявом творчих можливостей людини, вихованням естетичних почуттів.

У грі відбувається засвоєння соціального досвіду. Гра є необхідною частиною становлення і розвитку людської особистості. Елементи гри супроводжують людину усе її життя. Гра, що асоціюється з дитинством, завжди знаходилася у прямому зв'язку з соціальним контекстом того суспільства, в якому проходила соціалізація дитини.

У наш час в науці розглядаються такі концепції гри : як вивільнення надмірної життєвої сили; як реалізації інстинкту наслідування; як задоволення потреб в розрядці, релаксації; як вправи на порозі серйозної діяльності; як навчання самоконтролю та самообмеженню; як можливості підтримувати власну індивідуальність. Багато концепцій грунтуються на схожості між грою і працею : у будівельних іграх цей зв'язок переходить майже у збіг. При усіх відмінностях загальна риса усіх концепцій - це визнання того факту, що гра є основою соціалізації та адаптації молодших школярів, але в ній освоюється не лише традиційні навички і накопичений вже відомий досвід. Сама гра має таку властивість як пошук варіативної, креативність, пошук нестандартних рішень в межах заданих правил.

Ігрова діяльність як цілеспрямований процес виконує ряд функцій. Якнайповніше вони представлені у роботах О.Леонтьева. Це креативні функції, функції психологічні (релаксації), соціальні функції (взаємодія у рамках певних норм), фізичні функції (змагання і розвиток фізичного потенціалу).Вона допомагає дітям адаптуватися до нових умов. Дітям, для яких навчання виявляється спочатку непосильним, гра допомагає здолати цей стан, поступово включаючи безпосередньо в учбову діяльність. Старший дошкільник знаходиться на стику двох форм життєдіяльності - гри (основної форми життєдіяльності дошкільника) і учбової діяльності (основної форми життєдіяльності молодшого школяра). Першою він, в принципі, в достатній мірі вже володіє, другою йому належить оволодіти.

Дидактичні ігри і, частково, інтелектуальні, пізнавальні ігри, дають можливість для багатогранного розвитку особистості, розвитку здібностей, об'єднання дітей на основі загальних задумів і інтересів. Зміст учбової діяльності, її структура визначають мінімум загальноучбових інтелектуальних умінь, які потрібні починаючому своє навчання школяру.

Компонентами ігрової діяльності є: ігровий стан, ігрове спілкування, власне ігрова діяльність.

Безумовно, гра відіграє велику роль у житті та розвитку дітей, щойно вступивши до школи. Як вже зазначалось, завдяки ігровій діяльності формується багато позитивних якостей дитини, зацікавленість і готовність до процесу навчання, а також розвиваються її пізнавальні здібності. Саме у грі формується особистість дитини, відбуваються значні зміни в її психіці, які готують її до більш високої стадії розвитку. Цим і обумовлюються широкі виховні можливості гри, яка за словами психологів є першочерговою діяльністю молодшого школяра.

Якщо у дошкільнят гра є провідним видом діяльності, то в житті учнів початкових класів вона займає менше місце, хоча продовжує впливати на їх розвиток. Молодші школярі люблять ігри, пов'язані з рухами. Ці ігри удосконалюють їх координацію, розвивають силу і спритність, покращують роботу внутрішніх органів (дихання, кровообіг), зміцнюють їх здоров'я. Гра допомагає розвитку сприйняття, уваги, уяви, інтересів, мислення, сприяє розвитку ініціативи, активності, викликає позитивні емоції, без яких не може бути ігрової діяльності. Крім того, гра служить прекрасним відпочинком школяра від розумової роботи в процесі навчання.

Компоненти ігрової діяльності

Однією з властивостей гри є те, що вона є відображенням трудової діяльності людини. Недаремно кажуть, що «гра - дитя праці». Вона готує дітей до життя, хоча ніхто з них не думає про це значення гри. Діти грають заради задоволення, задовольняючи свою природну потребу. Горький писав, що гра - це шлях дітей до пізнання світу, в якому вони живуть і який покликані змінити.

І дійсно, діти зазвичай відтворюють в іграх життя і працю дорослих, наслідують їх, замінюючи реальні предмети іграшками або задовольняючись окремими атрибутами. В процесі гри діти здійснюють певні дії. Вони будують, подорожують, доглядають за дітьми (ляльками), лікують їх, навчають одне одного, займаються господарством, захищають Батьківщину від ворогів, здійснюють героїчні вчинки і тощо. Метою гри являється сама ігрова діяльність, а не результат (як у процесі праці).

У більшості ігор беруть участь декілька дітей. Це допомагає виховувати у школяриків почуття колективізму, вони вчаться діяти спільно, організовано - деколи керувати іншими, а деколи - підкорятися їм, діяти за певними правилами, суворо стежачи за їх виконанням. Усе це сприяє вихованню волі, привчає до дисципліни, викликає почуття відповідальності за свої дії та поведінку, допомагає формуванню моральних якостей особистості.

Відомо, що в кожній грі діти домовляються про певні умови, і якщо хто-небудь порушив ці умови, то його виключають з гри або відмовляються продовжувати її. Велика частина ігор пов'язана зі змаганням, що посилює напругу фізичних і психічних сил дитини, допомагає їх розвитку.

Ігри у дітей молодшого шкільного віку бувають дуже різноманітними.

Розрізняють ігри рухливі, рольові і настільні:

1.Рухливі ігри. Деякі з них наближаються до спортивних. Вони дуже корисні для здоров'я. У багатьох проводиться боротьба за особисту першість або першість колективу. Окрім фізичних якостей, вони розвивають такі властивості, як сміливість, витримка, наполегливість.

2.Рольові ігри. Вони відбивають явища і процеси, які діти спостерігають або про які чують від старших. У цих іграх кожна дитина бере собі певну роль, наприклад лікаря, учителя, пожежника, і зображує відповідну діяльність. Іноді сюжет гри буває заздалегідь намічений, події і дії розгортаються в певному плані (сюжетні ігри). Подібні ігри надалі поступово переходять в трудову діяльність.

3.Настільні ігри. Деякі з них дуже корисні для розширення пізнавальних інтересів і для розумового розвитку. До таких ігор належать лото з картинками, словесні ігри із усілякими загадками, шарадами, ребусами, ігри-головоломки. В цей же час багато дітей починають грати в шашки, в шахи.

Учителям початкових класів не слід залишатися в стороні від ігрової діяльності школярів. Керівництво іграми слід проводити з великим тактом, обережно. Не можна пригнічувати самодіяльність дітей, їх природного прагнення до самостійності; потрібно заохочувати розумну дитячу вигадку та інші форми творчості , для яких в іграх є багато можливлстей.

Щойно вступивши до школи, діти ще недостатньо фізично і психічно підготовлені до того, щоб займатися працею. Вже в першому класі вони виготовляють прості вироби з паперу, картону, причому ці заняття дуже їх захоплюють. Щоправда, спочатку першокласники більше цікавляться самим процесом роботи, ніж результатами праці, але надалі вони виявляють цікавість і до якості своєї роботи. Посильні заняття працею викликають у дітей радісні почуття передусім тому, що ці заняття пов'язані з рухами, потреба в яких у дитини дуже велика. Але вже дуже скоро безцільна праця перестає захоплювати молодшого школяра.

Основний вид дитячої гри - спільна сюжетно-рольва гра - заснована на добровільному об'єднанні дітей. У сюжетно-рольовій грі формується ряд якостей, необхідних школяру. Зазвичай діти беруть на себе ролі дорослих людей, зайнятих загальною справою і взаємовідносини, що відображаються в грі, підкоряються правилам, на яких будуються реальні взаємовідносини дорослих. Тому в сюжетно-рольовій грі діти поступово вчаться не просто підкорятися правилам «взагалі», але підкорятися правилам громадської поведінки.

Не менш важливим для підготовки дітей до систематичного навчання є і те, що сюжетно-рольова гра розвиває уміння спілкуватися з однолітками, погоджувати з ними свої задуми, обмінюватися думками та намірами. Діти поступово набувають вміння міркувати, обгрунтовувати свою думку, рахуватися з думкою іншого, і це - не лише оволодіння навичками спілкування, які самі по собі дуже потрібні для входження дитини в класний колектив, але і формування важливої сторони мислення : здатність міркувати, обмірковувати певне завдання народжується з обговорення його з іншими людьми, що показує дитині, що з кожного питання можуть бути різні думки, спонукає його розуміти і враховувати можливу точку зору іншого. У сюжетно-рольовій грі діти стають дорослими, володарюють, подібно до дорослих, над речами і подіями, мають їх авторитет і права. Але усе це тільки «навмисно». В кінцевому результаті саме втілення в роль дорослого призводить до того, що дитина перестає задовольнятися ілюзорною зміною свого місця серед оточення і починає прагнути до того, аби і справді його змінити, набути нового положення людини, яка займається серйозною, шанованою усіма справою - положення школяра. Керівництво сюжетно-рольвою грою, організація обговорення змісту ігор і ситуацій, що виникають в їх ході, фіксація уваги граючих дітей на взаємовідносинах дорослих людей, їх правах і обов'язках - значна частина тієї допомоги, яку дорослі можуть надати дитині в підготовці до систематичного навчання. Необхідно тільки не забувати, що керівництво сюжетно-рольовою грою - справа надзвичайно делікатна, що вимагає від дорослих великого такту. Дорослий може виступати тільки у функції ініціатора, доброзичливого порадника, арбітра, що вирішує спірні питання. Сюжетно-рольова гра потрібна дитині на протязі усього сьомого року життя, в яких би умовах вона не виховувалася. Вона продовжує існувати і розвиватися разом з навчанням, поволі готуючи корінні зрушення дитини до оточення і до самого собе, прагнення займатися серйозною діяльністю. Але сюжетно-рольова гра - не єдиний вид дитячої гри.

Дидактична гра - гра лише для дитини, для дорослого - вона є способом навчання, донесення дитині знань, вироблення у неї умінь і навичок. На відміну від сюжетно-рольової гри, де дії дітей не мають результату (сенс гри в лікарню - лікувати, а не вилікувати хворого, сенс гри в подорож на пароплаві - плисти, а не припливти куди-небудь), дії, що виконуються у дидактичній грі, завжди мають певний результат, і дотримання правил потрібне саме для отримання цього результату. Результат дій в дидактичній грі привабливий для дітей або сам по собі (містить момент сюрпризу, вирішує яку-небудь сюжетну ситуацію), або в силу змагального характеру (першим дістатися фінішу, набрати більше очок, ніж інші тощо).

Основна відмінність дидактичної гри від безпосередньо навчання полягає в тому, що саме результат вабить дитину, робить для неї виконання дій по правилам цікавими, захоплюючими. Засвоєння знань виступає в цьому випадку як побічний ефект. У цьому відношенні з дидактичними схожі і багато інших рухливих ігор, але місце засвоєння знань в них займає оволодіння певними видами рухів, фізичний розвиток (хоча є і рухливі ігри, сприяючі розвитку окоміру, кмітливості і тому подібне). У дидактичних і рухливих іграх можливі значно пряміші форми керівництва з боку дорослого, ніж в сюжетно-рольових іграх. Перехід від дидактичної гри до навчання шкільного типу пов'язаний зі зміною характеру завдань, що ставляться перед дітьми. У навчальних завданнях результат виконуваних дій сам по собі зазвичай непривабливий Центр тяжіння тепер і для самої дитини переноситься на засвоєння знань, умінь, навичок. Правильний результат рішення кожної окремої задачі - і є свідоцтвом такого засвоєння, і оцінюється учителем не він, а саме знання, що проявилися під час його отримання, а також уміння (за найкраще вирішення прикладу ставиться «двійка», якщо воно списане у іншого). Але і в навчанні, особливо на перших порах, можуть використовуватися окремі ігрові прийоми. Це вже не дидактична гра: самі завдання носять учбовий характер. Проте для того, аби зробити завдання привабливішими, можна, наприклад, включити її в ігровий сюжет («Ми маємо допомогти курчатку порахувати зернятка»; "Котенятко просить нас допомогти йому написати листівку матусі на 8 березня»), запропонувати дитині певну роль («Ти ж як пілот літака маєш доповісти про перебіг польоту…», ввести момент змагання («Хто придумає більше слів на букву «О»…») тощо.

Дидактичні ігри та ігрові прийоми при постановці учбових завдань можна назвати ігровими формами навчання. Їх використання для підготовки шестирічної дитини до систематичного навчання полягає у забезпеченні полегшення переходу до навчальних завдань, представлених в «чистому» вигляді, зробити його поступовим. Це означає, що протягом року питома вага ігрових і, власне, учбових форм повинна змінюватися. Якщо спочатку переважають перші, то потім провідне місце займають другі. У міру такого зрушення зростатиме рівень довільності поведінки дитини, його готовність вчитися. В той же час мінятиметься і функція дорослого - перетворення його із старшого партнера в учителя, вимога якого - закон.

Дидактична гра - це цікава для суб'єкта учбова діяльність в умовних ситуаціях. Оскільки навчання - це «процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду, організація формування знань, умінь, навичок», то можна сказати, що дидактична гра - умовна цікава для суб'єкта діяльність, яка спрямована на формування знань, умінь і навичок. Розуміння суті дидактичної гри дозволяє виділити найбільш значимі її складові (компоненти) :

• діяльність, що розуміється як найважливіша форма прояву життя людини, її активного відношення до навколишньої дійсності; у цій діяльності розвиваються психічні процеси, формуються розумові, емоційні і вольові якості особи, її здібності і характер;

• умовність, яка розуміється як ознака відображення дійсності, що вказує на нетотожність образу і його обєкту.

Діяльність для того, щоб виступати ігровою, має бути цікава для того, що грає. Діяльність в грі - не мета, а засіб. А цікавість - це мета. В навчальній діяльності умовність спрямована на навчання, на можливість вправи, тренування різних умінь і навичок.

Структура гри

Виходячи з вищезгаданої схеми, гра може стати дидактичною, якщо учбовий матеріал, або якась його частина лягає в основу змісту гри : зазвичай навчальний матеріал стає змістом умовного компонента, а той, що розвиває - змістом діяльностного компонента.

Суть гри полягає в створенні цікавої умовної ситуації, завдяки якій діяльність набуває ігрового характеру. Тому і розділяти ігри доцільно виходячи з того, за рахунок чого ця умовність досягається. Класифікація за сутнісною ігровою основою: ігри з правилами; рольові ігри; комплексні ігрові системи. Класифікацію уроку за структурними елементами, залежно від дидактичних цілей гри можна представити так:

• ігри для вивчення нового матеріалу;

• ігри для закріплення;

• ігри для перевірки знань;

• узагальнювальні ігри;

• релаксаційні ігри-паузи.

Отже, гра відтворює стабільне і новаційне в життєвій практиці і, значить, є діяльністю, в якій стабільне відображають саме правила та умовності гри. У них закладені стійкі традиції і норми, а повторюваність правил гри створює тренінгову основу розвитку дитини. Новаційне ж йде від установки гри, яка сприяє тому, щоб дитина вірила або не вірила в усе, що відбувається в сюжеті гри. У багатьох іграх «функція реального» присутня чи то у вигляді зрізових умов, чи то у вигляді предметів - аксесуарів, чи навіть у самій інтризі гри. О.Леонтьев довів, що дитина опановує ширше, безпосередньо недоступне йому коло дійсності тільки в грі. Бавлячись і граючи, дитина опановує себе і усвідомлює себе особою. Для дітей гра є сферою їх соціальної творчості, полігоном її громадського і творчого самовираження. Гра надзвичайно інформативна і багато що «розповідає» самій дитині про неї. Гра - це шлях пошуку дитиною себе в колективі співтоваришів, в цілому в суспільстві, людстві, у Всесвіті, вихід на соціальний досвід, культуру минулого, сьогодення і майбутнього, повторення соціальної практики, доступної розумінню. Гра являється унікальним феноменом загальнолюдської культури, її витік і вершина. У жодному виді діяльності людина не демонструє такого самозабуття, оголення своїх психофізіологічних, інтелектуальних здібностей, як в грі. Гра - це регулятор усіх життєвих позицій дитини. Школа гри така, що в ній дитина - і учень, і учитель одночасно. учень, і учитель одночасно.. [32]. Зробимо підсумки роботи, проведеної у першому розділі. Проведений мною теоретичний аналіз літератури свідчить про те, що протягом останніх років приділяється значна увага аналізу проблем, що виникають у дітей у зв'язку з початком шкільного навчання. Перехід від умов виховання в сім'ї і дошкільних установах до якісно нової атмосфери шкільного навчання, що складається з сукупності розумових, емоційних і фізичних навантажень, пред'являє нові, складніші вимоги до дитини і її інтелектуальних можливостей. Також широко обговорюються проблеми дітей з шкільною дезадаптацією і активно розробляються підходи до профілактики і корекції проявів такого явища. У сучасних умовах поява інноваційних форм навчання, інтенсифікації розумової діяльності роблять питання адаптації дітей до школи особливо актуальними. На думку медиків важливого значення в характері адаптаційних процесів в міру морфофункціонального розвитку має і стан здоров'я дитини. Поняття «адаптація» як окремий випадок гомеостазу розроблялося спочатку біологами. У загальнобіологічному розумінні адаптація - пристосування живого організму до умов існування, що постійно змінюються в зовнішньому середовищі. Психологічний словник трактує адаптацію особи як постійний процес активного пристосування індивіду до умов соціального середовища і як результат цього процесу. У психологічній літературі поняття адаптації інтерпретується з акцентом на індивідуальні, особові якості і структуру особи в цілому. Поняття «соціально-психологічна адаптація» розглядається як складна система заходів для пристосування, спрямованих на оволодіння новими громадськими формами діяльності, і пов'язана, передусім зі зміною статусу дитини. Адаптована людина - це суб'єкт життєдіяльності і свого подальшого розвитку, вона здатна використати дану їй соціальну ситуацію для вирішення завдань сьогоднішнього дня і формування передумов руху вперед.

Психологами вже доведено, що звичайні діти в молодших класах школи цілком здатні, за умов правильно побудованого процесу навчання, засвоювати і складніший матеріал, ніж той, який дається за діючою програмою навчання. Проте для того, аби уміло використати наявні у дитини резерви, необхідно вирішити заздалегідь важливе завдання: якнайшвидше адаптувати дітей до роботи в школі і удома, навчити їх вчитися, не витрачаючи зайвих фізичних зусиль, бути уважнимиі і більш посидючими. У сучасному навчанні дітей гра набуває ще більшої значущості, вона постійно змінюється, оновлюється і удосконалюється. Застосування гри в навчанні благотворно впливає на якість засвоєння учбового матеріалу, за рахунок підвищення інтересу до предмета. А інтерес, у свою чергу, прекрасно стимулює пізнавальну діяльність школярів і позитивним результатом є успішність навчання дітей в подальшому. Основним завданням дорослих в роботі з дітьми молодшого шкільного віку є створення оптимальних умов для розкриття і реалізації можливостей дітей з урахуванням індивідуальності кожної дитини. Отже, на сам кінець, можна зробити такі узагальнення: за умов ефективного педагогічного керівництва іграми дітей, а саме: організацєю розвивального і виховного середовища, забезпеченням цілісного підходу до організації шкільного життя, стимулюванням власної активності дитини, врахуванням вікових особливостей вихованців, реалізацією особистісного підходу до дитини, інтеграцією усіляких видів дитячої діяльності, використанням прийомів опосередкованого керівництва грою можливо добитись успішної та якісної адптації молодших школярів до нового для них середовища – школи [1,8,9].