Билеты

1. Лірика П Верлена відтворила складні й суперечливі переживання душі, яка прагнула кохання і не знаходила його, хотіла вирватися до світла й чистоти і змушена була жити в сутінках буденності, шукала віри й приречена була на вічну зневіру. Головні події, які відбувалися у творах Верлена, - це події особистого значення: любов і розлучення, радість і сум, надія і самотність. Теми його віршів - глибоко особисті. Про щоб він не писав, усе забарвлене його меланхолією, неясною тугою. Поет також любив зображувати дощ, тумани, сутінки, коли випадковий спалах світла висвічував частину нечіткої картини. Його вірші - це фіксація безпосередніх миттєвих вражень. Тому імпресіоністичність - це одна з найважливіших рис верленівської поезії. І його часто називали поетом-імпресіоністом. Та найприкметніша риса Вербенової поезії - її музичність. Музика поезії Верлена полягає у відсутності негармонійних звукосполучень, наявності алітерацій (збігу приголосних) та асонансів (збігу голосних), у дивовижному поєднанні звуків з почуттями, емоціями, а також вона закладена у самій французькій мові, що мала таку велику кількість сонорних звуків.

2. Сутність протистояння Пелегріна і Барона. Проблема можливості людини хмінити своє життя. Протистояння романтично-авантюрної та обивательсько-затишної моделей існування в драмі (образи Пелегріна й Барона). Проблеми морального вибору, свобо¬ди й відповідальності. Питання про можливість людини змінити своє життя. Змалювання складних взаємин між чо¬ловіком і жінкою; багатоаспектність теми кохання. Итак, пьеса построена на двух психологических типах: \"аристократа\" и \"пирата\" Эта пара воплотила идею извечного мужского выбора: мужская мечта, стоящей над женщиной, или женщина, которая стояла над мужско й мечтой; или море, или замоєю; чи море, чи замок. Ротмистр и Пелегрини - разбросанные по разным полюсам мира половинки целостного бытия Ротмистр - интеллектуал, аристократ, одержим идеей порядка во всем Пелегрини, обутый в старые, стоптанные ботинки и одежд ягнений в старую куртку, способен влюбиться и соблазнить женщину за мгновение единственной встречи, ему присущи страх перед браком и потребность служить вещам возвышенные, чем женщина Он - самобытный философ, одаренный й мощной и всеобъемлющей творческим воображением Ротмистр также хотел жить как настоящий философ только ради того, чтобы любоваться вечной и совершенной красотой Вселенной Он, вопреки своим мечтам о путешествиях, многи ьма видимыми и невидимыми цепями прикован к замковых стен, а вот Пелегрини - свободная птица, владелец особого экзотического замка.

3. Що ж стало причиною цього злочину? Тяжкий стан родини? Так. Убогість, що довела героя до хвороби і розпачу? І це теж. Але все-таки головна причина — у створеній самим же Раскольниковим теорії злочину "по совісті". За цією теорією люди поділяються на "звичайних" і "обраних", "великих". "Великі" можуть "для загального блага" порушувати моральні закони суспільства, можуть переступати закон. Раскольников довго міркував про те "тварина він тремтяча або право має". І вирішив довести насамперед собі та іншим, що може вчинити злочин "по совісті", "переступити через кров", виправдуючи його тим, що убивство старої, дріб'язкової бабки, "якій вже нічого робити на цьому світі", буде для багатьох благом, а її гроші стануть порятунком для знедолених людей. Але, вчинивши злочин, Родіон, що мучиться докорами сумління, розуміє, що він не з "розряду тих, хто право має". Він зневажає себе за докори сумління, за те, що виявився "твариною тремтячою". Адже, крім "нікчемної бабки", він убив її сестру Лизавету, свідка злочину. І отут теорія Раскольникова не витримує випробування життям. Намагаючись переробити свою натуру, Раскольников приходить до трагічного роздвоєння. Життя його розділилося на те, що було до злочину і після нього. Герой прирік себе на страждання. Він зізнається Соні: "І не гроші, головне, потрібні мені були... коли я вбив... мені треба було дізнатися тоді, чи воша я, як усі, чи людина? Чи зможу я переступити чи не зможу?" І не зміг. Не зміг переступити через свою совість. Убивши лихварку, Родіон убиває все те людське, що зв'язувало його з людським світом, з людьми: "Я не бабку вбив... я себе вбив". З цього зізнання і почалося каяття. Герой зрозумів, що всі люди непомітно зв'язані, життя кожної людини — безумовна цінність, і ніхто не має права розпоряджатися чужим життям. А потім була "явка з повинною", суд, каторга.

4. Для посилення емоційного впливу П. Целан використовує форму музичної фуги. Фуга — багатоголосний поліфонічний твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі змінюється і подається у різних голосах. Цілком правомірно сприймати цю поезію як модерністське зображення трагедії Голокосту: образи «чорного молока світання», «могил у повітрі» породжують асоціації з крематоріями, в яких гинули мільйони безневинних людей, тільки тому, що воци євреї; а образ «одного чоловіка, що живе в хаті», «грає зі зміями», «пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито», «свистить на євреїв», «хапається заліза в кобурі» викриває сутність фашистської ідеології, яка несе смерть усій людській цивілізації. «Трагедія Освенциму» усвідомлюється не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня. Це підкреслюють і образи Маргарти і Суламіф, які є наскрізними у поезії і символізують багатющу гуманістичну культуру, яку подарувала людству німецька та єврейська нації. Орган-крематорій, на якому «з Німеччини майстер» грає «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелясту косу Суламіф».

5. Л. М. Толстой на прикладі П’єра Безухова показує людину, що шукає істину і робить це не розумом, а серцем. Письменник показує його в постійному русі, у сумнівах і пошуках, у безперервному внутрішньому розвитку. На початку роману перед нами з’являється товстий, масивний парубок з розумним, боязким і спостережливим поглядом. Пє’р Безухов емоційний, м’який, податливий, легко піддається чужому впливу, він виділяється серед інших відвідувачів світського салону своєю природністю, щирістю, простотою. Не знайшовши ще сенсу життя, П’єр метається, а через свою наївність,  довірливості,  невміння розбиратися в людях робить помилки. Розірвавши із дружиною, П’єр, по шляху в Петербург, чекаючи на станції у Торжку коней, задає собі нелегкі питання: «Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити, і що таке я…» Пошуки правди й сенсу життя приводять його до масонів. П’єра зацікавили ідеї «рівності, братерства й любові». Але незабаром наступає розчарування і у масонстві, тому що республіканські ідеї П’єра не розділялися його «братами», і до того ж П’єр бачить, що і у середовищі масонів існують святенництво, лицемірство, кар’єризм. П’єр бере участь у Бородінському бої. Він формує на свої гроші полк, бере його на забезпечення, а сам залишається в Москві, щоб вбити Наполеона як головного винуватця народних нещасть. Але в убогому бараку відбувається його зустріч із Платоном Каратаєвим, що зблизила героя із простими людьми. Цей солдат змушує П’єра знову світле і радісно подивитися на світ, повірити в добро, любов, справедливість. Безухов завжди шукав відповідь на питання: «У чому сенс життя?» «Він шукав цього у філантропії, у масонстві, у неуважності світського життя, у провині, у геройському подвигу самопожертви, у романтичній любові до Наташі. Він шукав його шляхом думки, і всі ці шукання і спроби обдурили його».Герой закономірно приходить до ідей декабристів, вступає в таємне суспільство, щоб вести боротьбу з усім тим, що заважає жити, принижує честь і гідність людини. У фіналі роману ми бачимо щасливу людину, у якої гарна сім’я, вірна й віддана дружина, що кохає і кохана. Таким чином, саме П’єр Безухов досягає в «Війні і мирі» духовної гармонії з навколишнім світом і із самим собою.

6. Тема війни для поета - це відображення його ставлення до людей, до совісті, до Батьківщини. Він сам був на тій війні, бачив її зблизька, але оспівує не стільки героїку подвигу солдата, хоч і це є в його поемах та віршах, скільки долю звичайної людини, яка з честю витримала випробування війною. У кожного своя трагедія війни. О. Твардовський створив образ бійця, який здатен перемагати біду - Василя Тьоркіна. Героя полюбили всі за життєрадісність, кмітливість, доброту, за людські і солдатські якості, бо він був один із них, з тих, хто вірив у перемогу, у те, що життя сильніше за смерть, коли людина не скоряється перед лихом. У творчості Твардовського знайшло відображення все те, що хвилювало кожного фронтовика і кожного, хто пережив ту війну. І хоча минуло багато десятиліть від тієї війни, у творчості цього поета залишилася пам'ять про трагедію війни, про вічну правду людських страждань і величі духу. Безперечно, вірш «Я був вбитий під Ржевом...» належить до правдивих пронизливих поетичних творів про Вітчизняну війну. Ця поезія посідає особливе місце у творчості поета не тільки тому, що вона сприймається як реквієм за загиблими на війні, як своєрідний заповіт тим, хто залишився жити на звільненій землі, а ще й тому, що в ній звучить гірка правда про війну. Ліричний герой-солдат не вимагає ні нагород, ні почестей, він просто та якось буденно розповідає про власну смерть, він навіть не знає, чи Ржев врешті відвойований у німців. У нього немає навіть могили, куди б мати прийшла «на поминки сина», після вибуху бомби від нього нічого не залишилося — «ні петлички, ні лички», ні самої гімнастерки. Прикінцеві рядки вірша звучать піднесено: смерть заради Батьківщини недаремна.

7. Зображення трагізму «дрібниць життя « в оповіданнях А.Чехова. ноді стає страшно, коли замислюєшся над життям, його плином і побудовою. Аналізуючи день, який завершується, несподівано доходиш висновку, що життя порожнє. Справді, що ти зробив за ці неповторні години свого існування? Прокинувся, навів ранковий марафет, поснідав, пообідав, повечеряв, скільки-то часу чепурився перед дзеркалом, скільки-то теревенив зі знайомими, щось там робив. Нічого не відкрив, нічого не винайшов. День минув у дрібницях, таких самих як вчора, і таких самих, які будуть завтра. Людина прикута до дрібниць. Саме цей трагедійний аспект життя і стає для Чехова, так би мовити, головним персонажем його оповідань. Справді, все життя кожної людини на дев'яносто дев'ять відсотків складається з отих дрібниць. З повсякденних і звичних дій. Це може бути джерелом трагедії, а може бути запорукою щастя.

8. Найкраще це можна побачити на прикладі літературних героїв, зокрема героїв драми Б. Брехта "Матінка Кураж та її діти". Кожен із її дітей мав принаймні одну чесноту, яка за мирних часів допомогла б влаштуватися в житті, заслужити повагу співгромадян. Один із героїв драми, священик, з гіркотою промовляє: "Тут винні ті, хто розв'язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, що є в людях". Так старший син Кураж, на ім'я Ейліф, був хоробрим, сильним. Але війна спрямувала його чесноту на вбивство, тому що війна - це і є вбивство. Через це й гине Ейліф, який втратив моральні орієнтири, тому що війна їх перевернула. Брат його Швейцеркас мав іншу чесноту - він був чесною людиною, позбавленою жадібності й корисливості. Завдяки цій чесноті він стає охоронцем полкової каси і гине, захищаючи її. Виходить, що його чеснота стала причиною загибелі. Та чи означає це, що чесність, безкорисливість - зайві в людському суспільстві? Ні, це війна спотворює справжні моральні цінності. Так сталося і з німою доброю дівчиною Катрін. Дочка матінки Кураж, на відміну від неї, схильна жаліти людей, співчувати чужому болю. Саме тому вона залізла на дах з барабаном, хоч це загрожувало їй смертю. Вона попередила місто про загрозу, а сама наклала головою. Загинула не просто людина - цілий світ, у якому головною чеснотою була доброта. Мовчазна дівчина зробила те, що веліло їй серце, сповнене співчуття й любові до людей.       Отож і виходить, що загибель дітей матінки Кураж відображає трагічну долю людських чеснот в умовах війни. Таким чином автор алегоричної драми виголошує вирок війні, яка здатна перекручувати й нищити моральні цінності - основу буття людства.

9. Замріяне і схвильоване життя людини зі світом природи в поезіх А.Фета. До образів природи А. А. Фет звертався багаторазово па протязі свого творчого шляху. Описуючи природу, поет повідомляє самі тонкі, майже невловимі відтінки емоційних станів ліричного героя. У цих віршах "життя душі"знаходить повноту й зміст у зіткненні із природою, а природа знаходить своє справжнє буття в зіткненні з активний душею, переломившись через "магічний кристал"людського сприйняття. Фетовский ліричний герой не бажає відати страждань і вболівай, мислити про смерть, бачити соціальне зло. Він живе у своєму гармонічному й світлому світі, створеному із хвилюючою своєю красою й нескінченно різноманітних картин природи, витончених переживань і эстетических потрясінь

10. В истории Иешуа и Пилата воплощена философская идея: вины и возмездия. Пилат наказан бессмертием. Его имя прославено не подвигами, оно стало символом малодушия, фарисейства. Бессмертие такого рода страшнее смерти. Иешуа и Понтий Пилат являются антагонистами. Иешуа это внутренне свободный, хотя внешне слаб человек. Понтий Пилат прекрасный полководец, он лично храбр, , но перед властью он испытывает страх. Он духовно несвободен и это определяет его поступок. История Иешуа и Пилата представлена как драма идей. Пo-человечески Пилат симпатизирует Иешуа, он даже готов его простить. Но это только до тех пор пока речь не заходит о власти кесаря. После слов Иешуа о том, что настанет время, когда не будет власти кесарей, его участь решена. Страх перед кесарем оказывается больше самого Пилата. Он кричит чтобы заглушить этот страх: "Я тбоих мыслей не разделяю! Никогда не наступит царство истины!" Пилат кричит чтобы заглушить и собственные сомнения. Образ Пилата трагичен, так как в нём потенциальное возможности оказываются перекрытыми малодушием. Иешуа выступает как воплощение чистой идеи веры и добра.

11. Ліричний герой «Листя трави» відрізняється від типових для романтизму героїв — самотніх, розчарованих, зневажених, занурених в інтимні переживання. Уїтмен зображує свого героя в усій повноті не лише приватного життя, а й у подробицях суспільних і політичних. Поет виявляє глибокий інтерес до подій соціального життя сучасників, усвідомлюючи власну, причетність до подій епохи, відчуваючи себе краплиною «океану натовпу», рядовим учасником суспільного життя. В образі ліричного «я» так скупо представлені автобіографічні риси: особисте розчиняється у загальному. В ліричному герої нового типу втілено і особисту долю, і долю нації, і величезний історичний досвід людства. У дійсності ліричний герой книги являє собою узагальнений портрет американця, для якого характерні гранична демократичність поглядів, незатьмареним оптимізм, здатність встановлювати довірчі, родинні стосунки з усіма людьми, що зустрічаються на його шляху, і зберігати захоплення перед життям у всіх її видах.

12. «Майстер і Маргарита» М. Булгакова — не тільки філософський, це й своєрідний сатиричний пам'ятник Москві 30-х років. І в давні часи політики ім'ям інтересів своїх народів гралися у хитромудрі політичні ігри, а народи тим часом жили у невігластві й убозтві, і нова ера, яку проголосив 1917 р., мало що змінила.Булгаков невипадково широко використовує в романі образи світової літератури, що надають твору узагальненого сатиричного змісту, допомагають зрозуміти сучасне з точки зору історії культури людства. Епіграф із трагедії Ґете «Фауст» визначає головні проблеми: протистояння добра і зла, проблему життєвої позиції, пошуку людиною смислу буття, сутності кохання. Ім'я Берліоза теж має свій історичний контекст. Композитор Берліоз створив «Фантастичну симфонію», одна з частин якої називається «Вальпургієва ніч» (шабаш відьом). Булгаков ніби розкриває справжню сутність диявола, що творить у Москві свою «вальпургієву ніч» — це берліози, керівники «Массоліту», або просто обивателі, які за яскравими гаслами приховують свою духовну обмеженість і прагнуть тільки до ситого існування (невипадково Грибоєдов — ресторан).Фантастичні образи роману покликані виявити сутність того, що відбувається в реальності. Епіграф до роману не тільки визначає головні проблеми, він вказує і на «походження» фантастичних образів, насамперед — Воланда. Але зв'язок Воланда з образом Ґете полемічний. Мефістофель — дух сумніву і невіри, його пафос — руйнування усього, що здається високим. Він дух заперечення, і немає нічого, щоб викликало його симпатії або повагу. Воланд не бреше, не спокушає, не зраджує. У романі Булгакова ніхто не чинить гріхів за підказкою Воланда. Свої гріхи, свої злочини (і великі, і малі) кожен герой роману здійснює сам, за власним «покликанням». Воланд лише допомагає побачити все у світлі істини, він лише викриває зло, знищує те, що само по собі — ницість.І чим більше ми задумуємося над діями Воланда і його почту, тим більше розуміємо, що це не вони «попутали» лю­дей. Яскраво це виявилося у сеансі «чорної магії» у Вар'єте, де Коров'єв, Бегемот, і сам Воланд стають слухняними виконувачами забаганок юрби. Цікаво, що ніхто в романі, крім Майстра і Маргарити, не пізнає Воланда, не розуміє, з ким має справу насправді. Люди втратили відчуття, що таке добро, а що — зло, тому і не здатні впізнати у Воланді сатану. І сили зла мусять грати у романі дещо незвичну для них роль — розкрити людям очі на те, що таке добро і зло. Вони виводять на чисту воду грішників, але дуже своєрідно карають їх за їхні гріхи. Сумна доля випала Берліозу. Мало того, що йому «трамваєм відрізало голову», можливо, Во-ланд до цього і не причетний, так під час похорону з труни зникла його голова (наче й не було ніколи), а похорон від цього перетворився на фарс. Голова ця знайдеться на балу у сатани, з неї зроблять чашу, аби пити сатанинське зілля. У такий спосіб Берліоз, який не вірив в існування потойбічного світу, переконається у власній помилці. Проте більшість персонажів після зустрічі з Воландом, залишаються живими-здоровими. Дехто з них змінюється, як, наприклад, Іван Бездомний. Цей герой від зустрічі з Воландом має чималу користь — знайомство з Майстром, який допоміг Бездомному знайти себе. Наприкінці роману Бездомного вже немає, а є порядна людина, вчений Іван Понирьов (Булгаков і тут залишається вірним собі, бо й друге, справжнє, прізвище цього героя досить промовисте).Фантастичні персонажі роману допомагають автору не тільки висвітлити головні проблеми твору, а сатиричне зма­лювати побут, мораль, духовні інтереси сучасників. Булгаков застерігає — у світі, де поняття добра і зла сплутуються або стають відносними, тобто класовими або ще якимось, неодмінно пануватиме зло.

13. В оповіданні «Дама з собачкою» йдеться про визволення людини від вульгарності, обивательських уявлень. Ловелас Дмитро Гуров вирішує закрутити черговий курортний роман. Він обирає першу-ліпшу жінку, «одну з багатьох», що гуляє ялтинською набережною з собачкою. Несподівано для героя курортний роман переростає у справжнє, єдине на все життя кохання. Залишається таємницею, чому саме цій нічим не примітній жінці вдалося заволодіти серцем колишнього циніка, стати його горем і радістю, переконати в тому, що існують і «вищі цілі буття». У цьому оповіданні Чехов звертається також до проблеми сім’ї. Нещасливі родини сприймаються автором як одним із проявів загальної невлаштованості, вони є частинкою офіціозного світу, в якому люди живуть нудно, безглуздо. «Дама з собачкою» — оповідання про драму кохання. В ньому Чехов просто і сильно показує сенс і значення цього великого почуття в житті людини. У невеликому оповіданні письменник зумів показати долю людини, її духовну драму, шукання сенсу буття, та нездійсненність сподівань та мрій.

14. Время все отчетливее выявляет масштабы художественного мира Б. Пастернака. Высшей мерой проявления жизни, носительницей её смысла была для поэта природа. Жизнь, пьянящая радость ощущения единения во всем живом – в цикле стихотворений «Весна». Поэт восторженно удивляется новому расцвету природы. Книга «Сестра моя – жизнь», вышедшая в 1922 году, парадоксально совмещает поэтику футуризма с романтической традицией. «Сестра моя – жизнь» – своеобразный любовный роман, роман в стихах, состоящий из одних лирических отступлений. О поступках людей почти ничего не говорится, повествовательное начало сведено к минимуму. Природа же в стихах Пастернака одухотворена, наделена свойствами субъекта. Она становится действующим лицом наравне с человеком. Человек лишь выражает словами действия, поступки природы. Композиторское умение Пастернака в звуке передавать и внешний, и внутренний мир приводит у него к тому, что подчас звучание, а не привычное значение слов определяет у поэта отбор этих образов: Отростки ливня грязнут в гроздьях И долго, долго, до зари Кропают с кровель свой акростих, Пуская в рифму пузыри. «Поэзия», 1922) Шум дождя и звук падающих капель в этих строчках чувствуешь, можно сказать, губами и кончиком языка, и, не ощущая этого, трудно объяснить, почему у ливня появились «отростки», которые «грязнут в гроздьях» садовых растений. Философичность стихов Пастернака заключается в том, что они разрешают самую важную проблему XX века – проблему трагического разлада человека и мира, ставшего для человека враждебным и лишенным смысла. Действительно, прекрасная и могучая природа современному человеку, не находящему более поддержки в вере, видится равнодушной, даже жестокой: стихийные бедствия, эпидемии, космические катаклизмы, кажется, в любой момент готовы стереть людей с лица земли. Природа равнодушна к человеку – но не у Пастернака. Окружающий мир пронизан человеческой эмоцией, и уже поэтому не может быть чужд человеку. Поэтическое сравнение и метафора оказываются превосходным средством сближать человеческое и природное, одухотворять внешний мир и растворять в природе – внутренний. Если для акмеистов многовековая культура служила спасительным убежищем от небытия и вселенского хаоса, источником смысла в этом мире, то Пастернак живет чувством своей причастности всему миру, в том числе и не «окультуренному» человеческой жизнедеятельностью: Природа, мир, тайник вселенной, Я службу долгую твою, Объятый дрожью сокровенно В слезах от счастья отстою.(«Когда разгуляется», 1956).Мотив дождя, являющийся центральным в книге «Сестра моя – жизнь», неоднократно встречающийся в ряде стихотворений, подчас с определением «весенний», символизирует оживление, возрождение, любовь. Пастернаковский «весенний дождь» пробуждает аналогии с библейским образом живой воды. Вот стихотворение из цикла «Развлечения любимой», помещенного в книге «Сестра моя – жизнь». Оно переполнено счастливой любовью и является ее своеобразной формулой. Название цикла, название стихотворения, первая строфа позволяют представить себе следующее: герой вдвоем со своей любимой, в лодке, отдыхает, вокруг летнее цветение природы. То ли сердце колотится от волнения, то ли лодка покачивается на волнах, но все существо героя переполнено ощущением счастья, любви и главное – нешуточности, серьезности и торжественности этой любви. О последнем говорит обращенное то ли к спутнице, то ли к читателю восклицание-предупреждение: …о, погоди! Это ведь может со всяким случиться! Счастливый полдень любви по своей значимости для человека не уступает тайне звездного неба, всей мощи истории и культуры («Гераклу громадному»), наконец, всей бездне прошедшего и будущего времени (на щелканье славок – небольших певчих птичек, вроде воробьев, – можно промотать целые века, лишь бы «она» была рядом). Четырехстопный дактиль с дактилическими же окончаниями (во второй и третьей строфах) хорошо передает «заклинательные» интонации предельно взволнованной речи. Напор внутреннего волнения такой, что пятикратный повтор конструкций с ключевым словом «это» («это ведь значит…» и др.) не оставляет впечатления поэтического приема, а кажется вполне понятным нежеланием произносить вслух слово «любовь», так много значащее для героя. Обратим внимание также на знаменитые пастернаковские метафоры, соединенные с метонимией: «лодка колотится», да еще не где-то, а в «сонной груди»; «ивы целуют» не только героя (и героиню), но и лодку (уключины) – поистине «все во мне – и я во всем» (Ф. Тютчев). Стихотворение на редкость музыкально. Первые три строчки построены на звуках «л», «д», и «и» – так и слышится сонное колыхание воды. Начало второй строфы пронизывает поющее «э»: Этим вЕдь в пЕснЕ тЕшатся всЕ. Это вЕдь значит – пЕпЕл сирЕнЕвый… Нарядное слово «роскошь» как бы продолжается своими звуками в последующем: словосочетании «кРоШеной РомаШКи в Росе». В последней же строфе «л» и «р» напоминают о щелканье славок. В лирике Пастернака предстает мир, утративший устойчивость. Одна из важнейших тем в творчестве этого времени – место человека в истории, которая представлена хаосом: И хаос опять взлетает на свет, Как во времена ископаемых.

15. Жанр вірша - любовне послання. Герой звертається до збіглій від нього улюбленій жінці. Він випробовує жагуче бажання повернути любов, загублену вже багато років тому. Розставшись із улюбленої, герой втратив сенс життя, він втратив самого себе. Не зустрів він більше й теперішньої любові, на життєвому шляху йому зустрічалася лише пристрасть. Ті дні, коли особа улюбленої сіяло, перемінили страшні дні, що крутятся "проклятим роєм". Образ "страшного миру" символичен, він один із ключових у вірші. Зливаючись із образом сирої ночі, він контрастує з "синьому плащем" минулого, плащем, у який загорнулася героїня, ідучи з будинку (сині кольори - зрада). Він підкреслює біль утрати зовні скромного, але по суті великого щастя взаємної довіри і опори, яке одне може захистити від земних бід. І справа не в подружніх обовязках, йдеться про духовну єдність людей. Ліричний герой відчув, що втрачену гармонію не відновити. Тому кожний рядок вірша сповнений суму. Однак ніяке каяття не може повернути минулого, прожитої молодості, душевної чистоти.

16. У своїй епопеї «Війна і мир» Л. Толстой зумів створити неповторні образи, зосередившись на становленні героїв як особистостей, духовному розвитку кож­ного. Толстой показав, як найрізноманітніші життєві враження чи події виявляються вирішальними, спричиняють моментальні зміни у життєвій позиції ге­роя, в його уявленні про світ і самого себе в цьому світі. Письменник зробив у літературі відкриття, яке згодом назвали «діалектикою душі» Толстого.Толстой розрізняє два основних стани в людській душі: те, що робить людину людиною, моральну її сутність, стійку і незмінну, і несправжнє, те, що накладає суспільство (світський етикет, бажання кар’єрного росту і дотримання зовнішніх пристойностей).

17. У творчому доробку Уайльда це єдиний великий твір художньої прози. Сам автор не дав йому жанрового визначення. Його називають романом, але його можна назвати і повістю, і навіть "драмою в прозі". "Портрет Доріана Грея" позбавлений чіткої жанрової визначеності, тому і виникають уточнюючі характеристики: роман-алегорія, роман-символ, роман-міф. Кожному з цих визначень в тексті роману можна тією  чи іншою міроюзнайти  обгрунтування,  меншою  мірою це можливо  для алегорії: алегорія - пряме іносказання, сенс його однозначний, а "Портрет Доріана Грея", його символіка викликають різне тлумачення. Сюжет роману грунтується на традиційному мотиві угоди з дияволом та участі магічного предмета у фатальний долю героя. Історія падіння юного аристократа Доріана Грея, розбещеного світським лордом Генрі, розгортається у вишуканій обстановці багатих кімнат. Милування предметами салонно-аристократичного побуту, естетизація морального розбещення, що виправдує цинічні міркування і дії героїв, роблять цей роман одним з найбільш характерних творів декадентської прози.

18. I. Філософія В. Соловйова як основа поетичних шукань О. Блока. (На початку 1900-х років О. Блок захоплюється філософією В. Соловйова, під впливом якого й написано цикл "Стихи о Прекрасной Даме". Філософ вірив у рятівну місію Краси (єдність включала: Красу, Добро, Істину). Посередником у досягненні "всеєдності" покликане бути мистецтво. Риси позитивної "всеєдності" - втілення вічно-жіночного начала у містичних образах Душі Світу, Премудрості Божої, Софії. Отже, Вічна Жіночність - об'єкт поклоніння, платонічного культу.)II. Образ Незнайомки в творчій еволюції О. Блока.1. Нові теми. (Вже в останньому розділі першої книги "Распутье" (1902 - 1904) з'являються нові теми - міста, соціального життя, чекання майбутніх тривог і потрясінь. Лірика другого тому (1904-1908) відобразила суттєві зміни у світогляді О. Блока. Події реального життя вступають у конфлікт з Душею Світу ("Фабрика", "Митинг", "Сытые", "Вися над городом всемирным" та ін.) 2. Пошуки зв'язку зі світом. (Відбуваються зміни у світосприйнятті О. Блока, він втрачає зв'язок зі світом, у якому все обчислено заздалегідь, усе розмірено, усе повторюється. Пам'ять не хоче коритися законам бездушного існування, зберігаючи висоту ідеалу. Звідси пошуки зв'язків зі світом. Так виникає образ Незнайомки як антитеза Прекрасної Дами.)III. Вірш "Незнайомка".1. Передісторія. (Вірш народився після поїздок до петербурзьких приміських селищ, зокрема до дачного селища Озерки. Зовнішні ознаки місця дії повністю звідти. Сам образ Незнайомки, за словами О. Блока, він побачив на картинах Врубеля: "Передо мной возникло наконец то, что я (лично) называю "Незнакомкой": красавица кукла, синий призрак, земное чудо... Незнакомка - это вовсе не просто дама в черном платье со страусовыми перьями на шляпе. Это - дьявольский сплав из многих миров, преимущественно синего и лилового..." Синій колір означає у Блока високе, недосяжне, а ліловий - щось тривожне.) 2. Композиція вірша. (Вірш побудовано на контрастах картин і образів, протиставлених одне одному і ніби відображених одне в одному. Перша частина - місце дії, де панує самовдоволена вульгарність. А друга - це друге "я" поета з його високим ідеалом. Тут з'являється й образ Незнайомки, чужий навколишньому, бо вона - втілення Жіночності, Поезії. Через неї поет ніби вгадує вічну таїну життя, ті далі, які сховані за темною вуаллю Незнайомки.)3. Система образів і прийоми зображення. (Загальну атмосферу вульгарного побуту змальовано виразним оксюмороном: "весни хмільний і тлінний дух". Іронічно зображено навіть місяць - символ кохання. Образи людства, яке оточує пронизливо самотню людину, представлені у знижених словах: "лакеї заспані стирчать", "пияки з очима кроликів". Анафора "І кожен вечір" підкреслює повторюваність подій. Поява Незнайомки ніби підготовлена усім описом обставин. Серед цієї обстановки бруду й пияцтва з'являється закутана у таємницю, "духами дишучи й туманами", Незнайомка, відгороджена від реальності саме незвичністю. Вона - втілення Жіночності. З нею пов'язана вічна таємниця життя, вона своєю жіночністю, відокремленістю від брудного світу, наче обіцяє життя інше, прекрасне, де "очі сині-сині, тужачи, цвітуть на березі смутнім". Незважаючи на таємничість, Незнайомка - образ олюднений, це опоетизована Жіночність зовсім земного характеру, про що свідчать деталі побуту, одягу, прикрас.)

19. А сутність полягає в тому, що ніякого перетворення не було!Згадаймо перебіг подій у п’єсі — і ми пересвідчимось у цьому. З самого початку дії це дівчина з неабияким характером. Вона «дівчина чесна», хоч шоста мачуха викинула її на панель. Вона «не в’язне до джентльменів», «у житті краплини хмільного в рот не брала».Вона приходить до всесвітньо відомого спеціаліста, всіляко підкреслюючи своє людське право на повагу. Це і приїзд на таксі, і чудернацький капелюшок. До того ж вона постійно наголошує, що їй не потрібна благодійність, вона сплатить за навчання, як кожна леді.У чужому будинку, в невигідній ролі прохача, Еліза знаходить у собі сили відповісти на насмішки професора: «Я не гірша за вас! Які у всіх почуття, такі й у мене». Останні слова дівчина проголошує двічі під час першої розмови.Еліза швидко опановує себе в нових умовах. Тут і звертання «місс», тут і багато невідомих побутових речей та приладів, узагалі сам плин життя аристократичного будинку — все це могло б збити з пантелику менш стійку натуру. А до того ж ще й навала нових слів, більш відшліфованих почуттів та їх передавання співрозмовникам! Але дівчина не ламається, а починає краще розуміти себе як окрадену особистість — окрадену світом, у якому вона жила. Та ще гірше те, що тепер, коли вона це зрозуміла, вона залежить від примхи «верхніх десяти тисяч».Еліза продавала квіти — тепер вона продає себе, свої неабиякі лінгвістичні здібності, свою гідність. Бо впродовж усієї п’єси цей аристократ духу і за походженням не бачить в ній людину, а швидше людиноподібну істоту.Пояснення подій просте: її життєвий досвід такий, якого не має ніхто. Адже вона прожила й життя дівчини з найнижчих верств суспільства, і життя панночки з багатого дому й аристократичної родини. Еліза знає більше, ніж її вихователі, починаючи від батечка, ладного за декілька фунтів продати доньку для відомих забав «симпатичних джентльменів» — і аж до «філологів». Вона була особистістю, а з неї намагаються виліпити лабораторну тварину, яка продемонструє можливості «наукового дресирування». Дівчина для панів експериментаторів лише робочий матеріал — навіть не мармур Галатеї, а проста гончарна глина, з якої ліплять горщики.А вона завжди відчувала себе людиною, не гіршою від інших людей. І раніше, і тепер, коли експеримент завершився нищівною перемогою. Ось така характеристика Елізи Дулітл.

20. Ґійом Аполлінер — чільна постать не лише французького, а й європейського літературного авангарду. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому динамічному світі, осмислення трагедії Першої світової війни поставили його в ряд найвизначніших митців свого часу.

21. Серед українських письменників було чимало тих, які успішно поєднували в одній особі дві грані обдарованості: видатного оригінального письменника і перекладача, назвемо кількох з них, які увійшли в цьому відношенні в історію української літератури. Таким прикладом був Михайло Старицький - видатний письменник і театральний діяч кінця XIX - початку XX ст. Він успішно переклав багато сторінок сербського народного епосу, переклав байки І. Крилова (сильно поглибивши їхнє соціальне звучання), переклав поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, чимало переклав з лірики відомого польського поета-демократа середини XIX ст. Владислава Сирокомлі, а із західноєвропейських літератур переклав: казки Г.-Х. Андерсена, трагедію Шекспіра «Гамлет», поетичні твори Джорджа-Гордо-на Байрона і Генріха Гейне. Старицький зробив декілька переробок з прози М. Гоголя («Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч, або Утоплена») і з прози видатних польських письменниківдемократичного спрямування: оповідання Елізи Ожешко «Зимовий вечір» (у Стариці кого під тією ж назвою) і повість Юзефа-Ігнація Крашевського «Хата за селом» (у Старицького - мелодрама «Циганка Аза»). Своїм перекладам і переробкам Старицький неодмінно надавав українського національного колориту і глибини соціального звучання в демократичному дусі.Талановитими перекладачами стали й відомі сучасні українські письменники: Максим Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко. М. Рильський прекрасно перкладав з Пушкіна (поему «Євгеній Онєгін») і з польської поезії - його переклад великої лірико-епічної поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» справедливо вважається найкращим у світовій літературі. М. Бажан блискуче переклав з грузинської мови поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», зробив чимало дуже вдалих перекладів у галузі польської романтичної поезії XIX -XX ст.ст. (з Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норві-да, Ярослава Івашкевича). Леонідові Первомаиському належать дуже вдалі переклади з сербського народного епосу. Що стосується П. Тичини й Дмитра Павличка, то вони більше переіспадали з болгарської й польської романтичної поезії XIX ст. (твори Христо Ботева й Адама Міцкевича). П. Тичині, зокрема, належать своєрідні й художньо цікаві сучасні «переспіви» творів згаданих авторів. В українському, та й світовому літературознавстві, велику увагу привернула перекладацька діяльність Максима Тадейовича Рильського (це стосується не тільки його перекладів з творчого доробку видатних польських авторів XIX-XX століть: Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, а і з французької поезії ХУІІ-ХХ століть: віршованої драматургії П’єра Корнела («Слід»), Жана Расіна («Федра»), Мольєра («Мізантроп»), Едмо-на Ростана («Сірано де Бержерак»), Віктора Гюго («Король бавиться» і «Ернані»), а також поезії Гюго, Нікола Буало-Депрео («Мистецтво поетичне»), Вольтера («Орлеанська діва») і лірики численних французьких та бельгійських франкомовних поетів: П’єра Жана Беранже, Альфреда де Мюссе, Теофіля Готьє, Стефана Малларме, Жозе-Марія де Ередіа, Поля Верлена, Жана Рішлена, Альбера Самена, Шарля ван Лерберга, Моріса Метерлінка, Фернана Мазада, Анрі де Реньє, Франсіса Жамма.

22. Один із засновників авангардизму Гійом Аполлінер, обстоюючи свободу мистецтва, вважав, що це досягається шляхом синтезу різних мистецтв. Тому поет прагнув створити так звану "візуальну лірику".       Нова образність і поетична техніка відобразилась і в його вірші "Зарізана голубка й водограй". Вже сама назва містить образи-алегорії. Голуб - це символ миру. Але тут зарізана голубка. Одразу зрозуміла думка: заперечення миру, зруйнування миру. Але чому водограй? Водограй - це символ неоднозначний. Вода - символ життя, а водограй - це безліч води, буремний потік, галасливий, стихійний. У вірші "і водограй рида зі мною" - метафора, яка підкреслює глибину розпачу ліричного героя: це ніби саме життя рида за тими, кого забрала війна. На перший погляд, у вірші немає воєнних сцен, картин війни, битв. Але тим виразніше розумієш, наскільки глибока трагедія людини, душа якої "в тремкій напрузі" через долю друзів-солдатів. "Печальні ваші імена", - говорить поет. Цей епітет "печальні" і вказує на їх долю. Роздуми поета, його тривога за близьких зрозумілі кожному. І те, що вони виражені дещо незвично, лише підкреслює їх силу, робить яскравіше ці переживання. Поет звертається до близьких йому, називаючи імена: "Міє Мареє Єтто Лорі Анні і ти Маріє". Відсутність знаків лише робить цей перелік ніби безкінечним. Але чому замість них "біля водограю що плаче й кличе голубка маревіє"? І тут виникає ще одне значення образу голубки - це образ духа. Це хтось із небесної сфери, а не з цього світу. У поета ще є якась надія: "А як вони іще живі десь б'ються на Північним фронті". Але "тим олеандри всі в крові і сонце ранене в траві на багрянистім горизонті". Так виникає зоровий образ через відтінки червоного кольору, що набуває також символічного значення. Отже для поета війна - це кров і смерть, саме так осмислює він це явище у вірші "Зарізана голубка й водограй". Цей твір став звинуваченням тим, хто розв'язав Першу світову війну й продовжував її вести.

23. . Загадковою, непідвладною раціональному поясненню постає у Буніна також жіноча вдача. «Є... жіночі душі, - писав він, -котрі завжди знемагають від якоїсь сумної жаги кохання і які саме через це ніколи й нікого не кохають. Є й такі, - як же засуджувати їх за всю їхню безсердечність, брехливість... Хто їх розгадає?» Саме таку жіночу душу І. Бунін змалював у новелі «Легке дихання». Твір розповідає про коротке, як спалах зорі, життя юної красуні Олі Мещерської. Особливої принади надають героїні природна жіночність, легкість та мінливість почуттів, що штовхають її до авантюрної гри з життям. Саме у цих якостях полягає таємниця загадкової влади Олі Мещерської над серцями закоханих у неї чоловіків; і саме ці риси призводять до трагічного фіналу її життя (дівчину застрелив її коханець, козачий офіцер, після того як вона раптом сказала, що «ніколи й гадки не мала кохати його, що усі її балачки про шлюб -саме лише глузування з нього)- Метафорою чарівливої вдачі стає у творі вираз «легке дихання», що на нього героїня оповідання натрапила у «переліку ознак » справжньої жіночності, наведеному в одній старовинній книжці: «Легке дихання! От воно якраз у мене є, - говорить Оля подрузі, - ти послухай, як я зітхаю, адже справді є?» Образ Олі Мещерської постає у новелі уособленням «безтурботної» жіночої природи. Увиразнюючи зв'язок таємничої вдачі героїні із світом, письменник вимальовує деталі, що створюють навколо Олі атмосферу «легкого дихання». Це - і замріяні спогади класної дами про Олю та її захоплені слова про «легке дихання»; і образ конвалій, що їх аромат героїня вдихає в кабінеті начальниці гімназії; і оповита подихами квітневого вітру Олина могила. У фінальних рядках твору образ дівчини немовби «розчиняється» в картині вічної природи. автор уникає моральних оцінок героїні. Однак із змісту стає зрозуміло, що небезпечна легковажність, визначила фатальну розвязку її житя. Зміст назви новели розкривається не відразу, як не відразу читач розуміє, що саме «легке дихання» — «головний герой» твору. Розпочинається новела описом могильного хреста, на медальйоні якого портрет вродливої дівчини з напрочуд живими очима. Це Оля Мещерська, сповіщає автор. І розпочинає історію її короткого життя. Початок такий з точки зору традиційної композиції виглядає доволі дивно: смертю героїв зазвичай твір закінчується, а не розпо­чинається. Але в авторському задумі Буніна дуже важливо, аби читач сприймав все, підсвідомо пам'ятаючи, що дівчини, про яку йдеться, вже немає, що ле­жить вона на цвинтарі, а з хреста дивляться на людей її ясні, живі очі.

24. . Реалізм Маркеса — у внутрішній правдивості. А от щодо фантастичного компонента... Краще розглянути це на конкретному прикладі. Старий і немічний янгол нічого не дарує, нікого не карає і навіть нічого не пророкує. А може, й пророкує, але ніхто не розуміє його мови — хіба не символічний момент? Навіть священик не бажає визнавати в янголі янгола (хоч і не заперечує відверто таку можливість). Він лише застерігає не поспішати з висновками тих, хто й так особливо не поспішає, бо «якщо крила не можуть служити головною ознакою визначення різниці між яструбом і аеропланом, то ще менше за ними можна розпізнати янгола», або, мовляв, у його вигляді недостатньо гідності. При цьому він насправді просто не бажає брати на себе відповідальність за визнання дива дивом, а шле листи у вищу інстанцію, де також починають ухилятися від остаточної відповіді, пишуть відписки з додатковими питаннями — і це триває аж до зникнення самого янгола.А як ставляться до знахідки — янгола — звичайні люди? Пелайо тримає його в курнику; коли (за допомогою янгола) одужує його дитина, він готовий відпустити «старигана із крилами», але цікавість сусідів та родичів виявляєте я сильнішою за диво: він забуває про кращі наміри і торгує видовищем. Отже я щось небесне, духовне за визначенням, стає засобом отримання грошей, а коли вистава набридає і користі з янгола вже нема, останній уже просто дратує випадкових господарів. Навіть вдячності вони не відчувають, хоча значно поліпшили своє матеріальне становище: «На зібрані гроші вони збудували великий двоповерховий будинок, з балконами і садом, зробили скрізь високі пороги, щоб узимку до будинку не проникали краби, а вікна забрали залізними решітками, щоб не проникали янголи». їм не потрібне диво. Приземленість світосприйняття не дозволяє їм навіть зрозуміти незвичайність того, що відбувається.«Янгол був єдиним, хто не брав участі в подіях, яким був причиною» — пише Маркес. Якщо мотивації усіх людей, що бачили янгола, зрозумілі, то саме його бездіяльність може здатися дивною. Але у цьому ховається головний філософсько-етичний сенс оповідання, що стає зрозумілим, якщо спробувати знайти пояснення цій бездіяльності. Люди навколо янгола настільки поринули у буденність, що навіть не заслуговують на покарання (про нагороду взагалі не йдеться). Не лише посланця вищих сил, а навіть живу істоту рівну собі не бачать вони у янголі, але роблять це швидше через душевну обмеженість, ніж від злої волі, якої теж нема. Вони не розуміють, що роблять, і янгол просто летить від них, позбавляє від дива своєї присутності, бо вони не варті цього дива. А разом з ним іде від людей щось чарівне й важливе, що вони не розпізнали і не збагнули. Хіба це не реальність нашої сучасності? Може, варто замислитись, скільки важливого для душі ми втрачаємо, навіть не помічаючи, що диво було поруч і що взагалі було диво.

25. Розкриття сенсу назви збірки «Квіти зла».Квіти – прекрасне творіння природи, символ краси та досконалості світу, радості. Зло – чорна сила диявольського темного породження, антипод добра, страждання, біль. «Заголовок-каламбур» - так визначав назву збірки сам автор. Отже, в назві збірки – парадокс, у ній протиставлено сподівання, ідеали, відчай та безнадія. Та чи завжди квіти – це символ радості? Адже з квітами людей проводжають в останню путь, приносять їх на могилу аж ніяк не на знак радості.

26.       Роман П. Зюскінда "Запахи", використовуючи нові засоби зображення, притаманні постмодернізму, розкриває одну з найважливіших проблем сучасності. Адже сьогодні, в епоху високого розвитку телебачення, яке показує масову культуру різного характеру, важливого значення набуває саме проблема влади митця над натовпом, проблема співвідношення краси й зла.Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: "...він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому". І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але - що значно гірше - не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював. Ідея роману очевидна з огляду на сучасність, де натовп часто схиляється перед сумнівним мистецтвом, яке часто несе зло. Автор демонструє можливий механізм, яким користується зло, прикриваючись красою, і філософськи осмислює проблему влади митця і мистецтва у сучасному суспільстві.