Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Mukachivsky_derzhavny_universitet3.doc
Скачиваний:
19
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
141.31 Кб
Скачать

Мукачівський державний університет

Реферат

на тему:

«Література письменників рідного краю для дітей»

Підготувала:

Студентка групи ПО-11

Рошко М.М.

Мукачево – 2014

План

1.Становлення і розвиток літератури для дітей на Закарпатті.

2. В. Ладижець як дитячий письменник.

3.Творчість для дітей С. Жупанина.

4.Аналіз творчості для дітей молодшого шкільного віку письменників Закарпаття.

5.Список використаної літератури.

1.Становлення і розвиток літератури для дітей на Закарпатті .

Дитяча література Закарпаття минулого століття яскравіє іменами Марійки Підгірянки, Степана Жупанина, Володимира Ладижця та інших чудових письменників нашого краю. Згадаємо їх у нашому короткому нарисі.

Марія Омелянівна Домбровська (Ленерт), відома в літературі як Марійка Підгірянка, народилася 29 березня 1881 року, в с. Білі Ослави, що на Прикарпатті, у сім’ї лісничого.

До одинадцяти років Марійка жила у свого дідуся Миколи Волошина в с. Зарічеві. Дідусь навчив її читати і писати. У 13 років вона склала першого віршика, який прочитала над домовиною приятельки, вразивши усіх своїм талантом…

Юна поетеса самостійно опановує навчальну програму і в липні 1896 року, у Коломиї, екстерном складає іспит за восьмикласну жіночу гімназію, а в червні 1900 року у Львові (теж екстерном) складає іспити за учительську семінарію і одержує атестат народної учительки. Марія Ленерт почала працювати у рідному селі. З того часу понад сорок років вчителювала у різних школах Галичини та на Закарпатті. Потім, на знак палкої любові до отчого краю й карпатських малят, вона прибрала собі поетичне ім’я – Марійка Підгірянка.

Марійка Підгірянка була учасницею віча українського вчительства Галичини та Буковини, що відбулося влітку 1904 року. У 1908 р. з допомогою І. Франка вийшла в світ її перша поетична збірка «Відгуки душі».

Як і літературною роботою, так і педагогічною діяльністю вона намагається сприяти піднесенню освіти та культури у рідному краї. У своєму покликанні користувалася багатими надбаннями, оскільки володіла, окрім української мови, російською, німецькою, польською та чеською мовами, читала й по-грецьки, латинню та на італійській мові. До того ж мала талант майстра художнього слова, який щедро віддавала дітям. Поетеса внесла певний вклад і в педагогічну журналістику: була редактором двотижневика «Український учитель» (1912 р.) Під час першої світової війни гірка доля не оминула і народну вчительку Марію Домбровську. У 1915 р. її з чоловіком та іншими виселенцями евакуювали до Австрії.

Перебуваючи на Закарпатті, Марійка Підгірянка написала понад сто дитячих поезій, і всі вони мовбито вихоплені з уст простого народу. Популярними були також її п’єси «Вертеп», «Святий отець Миколай…», «В чужому пір’ю», а також історичні поеми «Князь Лаборець» та «Будителю Олександру Духновичу».

Поезії Марійки Підгірянки друкувалися в журналах «Пчілка», «Ластівочка», та «Наша земля», які виходили в Ужгороді, а також у часописах «Віночок» і «Наш рідний край», що видавались у Тячеві за редакцією відомого письменника Олександра Маркуша.

Одна з сільських вулиць в с. Зарічеві названа іменем Марійки Підгірянки. Її ім’ям названі також вулиці в Порошкові та Сімері, що на Перечинщині. У 1990 р. на музеї освіти в Зарічеві встановлено меморіальну дошку, яку подарувала Зарічевській школі хорова капела «Лемковина» з с. Рудного, що на Львівщині.

Серед творів для дітей: казки, збірники віршів, оповідання. За незалежності України були видані її збірники: «Гарний Мурко мій маленький», «Золота колісничка», «Учись, маленький!»

Юрій Юрійович Керекеш (26.06.1921-17.08.2007 )

Народився 26 червня 1921 р. в с. Великі Лучки на Мукачівщині в багатодітній селянській родині емігранта до США. Середню освіту здобув у Мукачівській російській гімназії (1940). Навчався на медичному факультеті Будапештського університету (1940-1944). З листопада 1944 р. працює в редакції газети «Закарпатська правда». З 1949 р. вчителює в Ізянській семирічці, потім у Нижньому Бистрому, що на Хустщині. Керував учнівською та сільською художньою самодіяльністю. Заочно закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1955). 1959 р. був переведений до Мукачева і призначений вихователем школи-інтернату. 1962-1968 рр. – вихователь Ужгородської школи-інтернату. З 1970 до 1981 р., аж до виходу на пенсію – літературний консультант Закарпатської організації Спілки письменників України. Створив літературні студії при всіх редакціях районних газет, надавав їм організаційну допомогу. В обласній письменницькій організації обирався членом бюро та заступником відповідального секретаря. Член художньої ради обласного управління культури, проводив активну роботу в товаристві української мови «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

Літературну діяльність розпочав наприкінці 1939 р. Вірші публікував у газетах «Русская правда» (1940), «Русское слово» (1940, 1942), «Карпаторусский голос» (1941), журналі «Літературна неділя» (1942, 1943) під псевдонімами Г. Лазурин, Ю. Барвінок та Керекеш-Барвінок, у збірнику Мукачівської літературної школи «Живая струя» (1940) та збірнику «Перед сходом» (1943). Добірка віршів, написаних у 1940-1943 рр., увійшла пізніше до збірника «Віщий вогонь» (1974), ще три вірші – до антології «Поети Закарпаття» (1965).

Окремими виданнями вийшли у світ збірки оповідань «Парубкова дочка» (1958), «Заради сина» (1963), «Оповідання з Верховини» (1965), книжка для дітей молодшого віку «Горішки» (1960), повість «Христина» (1967), повість та оповідання «Незвичайна любов» (1972), роман «Блукання в порожнечі» (1981), художньо-документальні оповіді про рідне село «Зустрічі без прощань» (1987).

Автор п'єс «Два кольори» (1981) та «Медовий місяць» (1986).

Займався перекладами поетичних та прозових творів з угорської, чеської та словацької мов. Окремими виданнями вийшли переклад оповідань угорського письменника-класика Ж. Моріца «Важкий гріш» (1968), публіцистичний нарис М. Ротмана «Павло Ференцович Терек» (1973), роман І. Галла «Сонцелюб» (1983), роман Д. Морваї «Село під полонинами» (2002).

Ю. Керекеш – автор багатьох нарисів, статей, рецензій та передмов до книг молодих письменників. Окремим виданням у перекладі на російську мову вийшла повість Ю. Керекеша «Христина» (1970). Чимало оповідань, окрім російської, перекладалися на болгарську, словацьку, угорську, молдавську, комі, осетинську та інші мови.

Нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня (2002). Член Спілки письменників України з 1960 р.

Помер 17 серпня 2007 р. Похований в Ужгороді на Кальварії.

Софія Степанівна Сорока (Полачек) народилася 10 червня 1938 року в селі Стриганці Бережанського району Тернопільської області в селянській сім’ї.

У 1957 році вступає до Теребовлянського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників за спеціальністю бібліотекар масової бібліотеки. Далі продовжила навчання в Харківському державному інституті культури, який закінчила у 1968 році за спеціальністю „бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації”.

Незабаром переїхала на Закарпаття у місто Ужгород і з 2 січня 1969 року працювала завідувачем читальної зали в Ужгородській районній бібліотеці. З жовтня 1970 працює у науковій бібліотеці Ужгородського державного університету. Тут працює до нині і очолює сектор читальної зали. Член обласної організації Національної спілки письменників України (2003).

Автор збірників віршів для дітей: «А я собі невеличка», «Зійшло сонечко ясне», «Хатка незвичайна».

У творчому доробку Софії Сороки книжки „Хатка незвичайна” (1995), „Коли на серце ляже туга” (1997), „Промінь любові” (1999), „А я собі невеличка” (2003), „Де гори Карпати” (2003), „Зійшло сонечко ясне” (2004), „Лети, моя мелодіє” (2006).

Літературний стаж Софії Сороки розпочався у шкільні роки. Упродовж десятиліть пише поетка вірші для дітей і дорослих читачів. Діти у віршах Софії Сороки допитливі, дивляться на світ широко відкритими очима, постійно відкриваючи для себе щось нове. Ці воістину казкові відкриття невіддільні від захоплення, доповнюються багатою дитячою фантазією. І тоді здається, що хмарки-забіяки, гасаючи по небу, сміються дощинками („Дядьку Дощику”). А озвучене печальними головами пташок осіннє небо схоже на волошку („А сьогодні ми печальні трошки”).

У дитячій ліриці Софії Сороки часто стрічаються слова „радість”, „щастя”, „усмішка”. У її героїв сонячні усмішки. Від сонячного дотику усміхається, примружуючи вічка, Котик-Муркотик, усміхається, частуючи дітей соком, берізка. Співає тиша. Маленькі герої Софії Сороки народжені для щастя і радості.

Невимушено і легко творить поетка яскраві словесні малюнки. І дорослого читача зацікавить щира розповідь дитини про світлофори.

Там на розі я помітив:

Розцвітають дивні квіти.

Ця червона, як шипшина,

Зупиняє всі машини.

Інша – жовта, наче сонях,

Їх тримає на припоні.

Зеленіє третя квітка

І зимою, і улітку.

І автобуси, й КАМАЗи

Пізнають ці квіти зразу,

Що квітують при дорозі

На дощі і на морозі.

Природа у віршах Софії Сороки живе людським життям, як дитина, потребує захисту, турботи і любові. Мама-бджола, зустрічаючи з польоту своїх дітей-бджоленят, пригощає їх теплим медом („Бджолині діти”). У світі природи герої поетки знаходять приклади сердечної доброти і взаєморозуміння. Маленькі герої дружать не лише з природою, але й із своїми ровесниками, родичами, вміють турбуватися одне про одного.

Цікавий і багатогранний світ думок і почуттів дорослої людини, на життєвому шляху якої була не лише радість, але й печаль. З тихим смутком згадує Софія Сорока рідну домівку, де все було простим і лагідним. Тепер стрічає її осиротілий двір із старою яблунею, а матері, яка завжди чекала її, нема. Світ без неї здається незатишним і холодним.

Смутку у віршах Софії Сороки небагато. Здебільшого він приходить восени, злітаючи у небо легким павутинням. Та коли серце зігріває „золоте вино” кохання, осінь сповнюється весняними надіями і сподіваннями („Сині очі запали у душу мені”).

Софія Сорока уміє знайти цікавий образ, вдалу метафору. Чи бачили ви обвуглену від розпачу і туги зимову вишню? Чи чули, як розпачливо ридає ліс, коли помирає дерево? Як у лісовому джерельці „тоне зневіра осиковими листочками”? Софія Сорока усе це бачила, пережила, відчула. Як і оголену стерню пережитих літ.

Ліричний герой Софії Сороки живе долею рідного краю, милої серцю України. Згадуючи трагічні сторінки нашої історії, щиро вболіває за майбутнє Вітчизни, її культури, материнську мову („Реквієм голодомору”, „Рідна мова”).

На думку Софії Сороки, світ врятує доброта. Це поняття найкраще передає дух її поезії. Поетка переконана, що її завжди не вистачає і ніколи не буває забагато („А в серці живе доброта”).

Багато творів Софії Сороки мають фольклорну основу, відзначаються мелодійністю. Вона співпрацює з багатьма композиторами. У співавторстві з Миколою Попенком написала 30 пісень, які склали збірник „Де гори Карпати”. Лірика Софії Сороки привертала увагу таких композиторів як Василь Гайдук, Петро Матій, Іван Керецман, Михайло Керецман, Василь Циганин, Олеся Худа, Марія Жабляк.

Багато пісень на слова Софії Сороки в репертуарі Закарпатського народного хору, камерного хору „Кантус”. Їх виконують артисти Петро Матій, Клара Лабик, Оксана Ільницька.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]