Павло Тичина «Арфами, арфами» (1914)

Арфами, арфами - золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Думами, думами - наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий... Стану я, гляну я - скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая,- чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай. Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий...

І П. Тичина був мистецьки обдарованою людиною (співав, малював), тому у його віршах багато музики, кольорів. Звуки весни він порівнює зі звуками арфи. Весна уявляється йому то ніжною дівчиною закосиченою, то боєм нового, що відроджується, й старого відживаючого, то сміхом і плачем «перламутровим». Оригінальність мислення поета, його уяви підкреслюється авторськими неологізмами («самодзвонними», «ніжнотонними»), особливими світлими тонами й оптимістичними ритмами. 

«Пам’яті тридцяти» (1918)

На Аскольдовій могилі  Поховали їх —  Тридцять мучнів українців,  Славних, молодих… 

На Аскольдовій могилі  Український цвіт! —  По кривавій по дорозі  Нам іти у світ. 

На кого посміла знятись  Зрадника рука? —  Квитне сонце, грає вітер  І Дніпро-ріка… 

На кого завзявся Каїн?  Боже, покарай! - Понад все вони любили  Свій коханий край. 

Вмерли в Новім Заповіті  З славою святих. —  На Аскольдовій могилі 

Поховали їх…

Вірш П. Тинини «Пам'яті тридцяти» уславлює подвиг студентів та учнів, які прийняли бій під Крутами й полягли за незалежність своєї батьківщини. Це — цвіт української нації, щирі патріоти, які ділом довели свою відданість рідному краєві: Трагедія довгий ЧЙ< замовчувалася, й тільки вірш поета нагадав про цей подвиг, збудив совість і свідомість українців.

Олександр Олесь «о слово рідне! Орле скутий!» (1907)

О слово рідне! Орле скутий!  Чужинцям кинуте на сміх!  Співочий грім батьків моїх,  Дітьми безпам'ятно забутий.  О слово рідне! Шум дерев!  Музика зір блакитнооких,  Шовковий спів степів широких,  Дніпра між ними левій рев...  О слово! Будь мечем моїм!  Ні, сонцем стань! вгорі спинися,  Осяй мій край і розлетися  Дощами судними над ним. 

Проблему збереження рідної мови висвітлювало багато українських письменників. О. Олесь назвав нашу мову «орлом скутим», бо вона багата й могутня, але зв'язана постійними утисками, заборонами, не збережена батьками й забута дітьми. Поет прагне, щоб слово стало його мечем, але потім виправляє себе — ні, краще сонцем, щоб осявати шлях народові, спрямовувати його. 

«З журбою радість обнялась» (1906)

З жуpбою pадість обнялась… В сльозах, як в жемчугах, мій сміх, І з дивним pанком ніч злилась, І як мені pозняти їх?!

В обіймах з pадістю жуpба. Одна летить, дpуга спиня… І йде між ними боpотьба, І дужчий хто – не знаю я…