14. Музичне мистецтво Київської Русі.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Співвівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

Отже, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

15. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько -Волинського князівства.

Культура Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості цікава і своєрідна. У середині X ст. політичний вплив Київської Русі поширився на велику частину цієї території, а з 981 р. і на західні її околиці — Червенські гради і Перемишльська земля – остаточно ввійшли до складу Київської держави. Волинське князівство до початку періоду феодальної роздробленості залишалося як і раніше пов'язаним із Київським. Князі на Волині часто змінювалися, і жодний із них фактично не зміг тут міцно закріпитися. Початок княжої династії було покладено всередині ХІІ ст. Ізяславом Мстиславичем, онуком Володимира Мономаха. Найбільшого розквіту воно досягло при сині Володимирка Ярославові Осмомислі, батька оспіваної в «Слові о полку Игоревім» Ярославни. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, об'єднавши Волинь і Галичину в Галицько-Волинське князівство, підкорив своєму впливу і Київ. Зміцнивши свій авторитет на Русі сміливими й успішними походами на половців, Роман втрутився у боротьбу між імператорами і папством. Лише після того як був зломлений завзятий опір бояр, Данило Романович у 1237 р. остаточно закріпився у Галичі, а в 1239-1240 pp., напередодні Батиєвого руйнування, — і в Києві. Він відбудував свою нову столицю Холм й інші міста, спробував посадити свого сина Романа на герцогський престол в Австрії, а в 1253 або на початку 1254 р. увінчався королівською короною. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на якийсь час Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве.

Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині XIІІ ст. єпископи, будучи найбільшими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників. Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в княжих і єпископських кан-целяріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Що стосується рукописних книг, створених у Галицько-Волинській Русі XII-XIV ст., то збереглася лише незначна їх частина. Здавна знаходилося в Подністров'ї Галицьке Євангеліє 1144 року. Ця пам'ятка цікава тим, що являє собою найдавніше в східних слов'ян євангеліє — «тетр», але не «апракос», тобто суцільний текст для домашнього читання, а не розділений на уривки згідно з послідовністю церковних служб.

Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XIІ-ХІII ст. й ін.) зберіг монастир південно-волинського села Городище, що був у ХІІІ-XIV ст. великим культурним центром. У Холмі при Левкові Даниловичеві переписане Холмське Євангеліє XIII ст., так зване Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 p., писане Поповичем Євсевієм. Холмські рукописи виявляють деякі типово народні мовні риси, які пробивалися крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

З великою майстерністю здійснювалися у Володимиро-Волинському князівстві переплетення книг. Серед розданих Володимиром Васильковичем книг багато окутих сріблом, а золотом писане «Євангеліе-апракос», послане в Чернігівську єпископію, було окуте сріблом із перлинами. Особливо докладно описане плетіння двох Євангелій, замовлених для любомльської церкви. Перше було окуто золотом і камінням дорогим із перлами, і Деісус на ньому виготовлений із золота. Отже, плетіння найбільш дорогих книг поверх шкіри прикрашалося золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням фініфтю. Всі ці багаті плетіння виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Таким чином, у Володимиро-Волинському працювала група переписувачів і майстрів художнього оформлення книги.

Виразний приклад розвитку в Галицько-Волинській Русі своєрідної культури — зодчество цього краю. Як і всюди на Русі, більшість споруд тут будували з дерева, кам'я¬ними були спочатку тільки одні храми, рідше князівські палати. Будівництво найдавнішого культурного центру на заході Русі — Володимира-Волинського говорить про тісні його зв'язки з Києвом. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Це типовнй шестистовпний однокупольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці Пирогощі у Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря.

Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монументальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, розпис храмів фресками робився за княжим замовленням. Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до ХІІІ ст. Безцінною пам'яткою є «Покрова», що зберігається у Київському національному музеї українського мистецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньоруському і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в давньогалицькій богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в константинопольському Влахернському храмі. Культура Галицько-Волинської Русі розвивалася в нерозривному зв'язку з життям, із соціально-економічною і політичною історією краю. І цілком заслуговують доброго слова нащадків ті діячі культури, що у важку хвилину були з народом, виступали ідеологами визвольного руху. В усьому цьому не можна не побачити прояви загальної закономірності: усе краще з культури минулих епох не втрачається, а використовується для створення нових культурних цінностей, що відбивають нову соціально-економічну і політичну реальність.