1. Загальна характеристика літератури Середньовіччя.

Середньовічна література — це період в історії світової літератури, що розпочинається з пізньої античності (4-5 століття), а завершується у 15 столітті. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських Євангелій (1 століття), релігійних гімнів, творів Аврелія Августина («Сповідь»), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Ієронімом. Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті. Цей перехід здійснюється через так звану словесність середньовічного міста, що в естетичному плані має цілком середньовічний характер і переживає свій розквіт у 14-15 та 16 століттях. У літературах Сходу теж вирізняється доба Середньовіччя, проте її часові рамки дещо інші, як правило, її завершення відносять аж до 18 століття. Середніми віками історики називають величезний проміжок часу — з моменту падіння Римської Імперії до початку буржуазних революцій. Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи. Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом вона є втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості – всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні сили наступних епох.

2. Естетика середньовічної літератури.

В основу середньовічної естетики (і культури загалом) покладено особистісний абсолют, на відміну від культури античності, в центрі якої перебуває чуттєво-матеріальний космос. Зовнішня матеріальність виражає в Середньовіччі певний "позатілесний, духовний зміст". Він може бути виражений у чуттєвій матерії лише приблизно, символічно. У середні віки виникає нова, порівняно з античністю, система естетичного мислення, зумовлена трьома основними витоками: впливом античності, християнством та народною творчістю «варварських» народів. Для розуміння витоків середньовічних естетичних ідей важливо звернутися до естетики пізньої античності, оскільки саме у І—IV ст. н. е. витворюються важливі риси нового світогляду, що постали синтезом пізньоантичних ідей та іудаїзму. На ґрунті цього синтезу становилась патристика — філософсько-релігійний напрям пізньої античності, що дає теоретичне обґрунтування християнської ідеології. Духовна культура християнства, а відтак її естетичні ідеї, формувалися на основі синтезу греко-римської та давньоєврейської культур. Антична культура, просякнута естетичним світорозумінням, художнім світобаченням, вплинула на формування символів християнської віри, а грецька математика, фізика, астрономія, філософія — на "скульптурність", пластичність і чуттєву даність образів, покладених в основу античної естетики.