filosofia

1

1.Об’єкт і предмет філософії

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Появу терміна «філософія» пов’язують з іменами двох відомих мислителів Стародавньої Греції: за одними джерелами – Геракліта, за іншими – Піфагора. «Філософія» перекладається з грецької мови як «любов до мудрості».

Об’єкт знання у філософії і науці – все те, що протистоїть суб’єкту, тобто свідомості, внутрішньому світові людей, як реальність у її практично-перетворювальній та пізнавальній діяльності.

Предмет знання – певна цілісність, що виокремлюється з об’єкта, ті його аспекти, частини, властивості, які вивчаються. В одному об’єкті можуть мати свій предмет багато наук.

Об’єктом філософії є:

1) природа та сутність світу; 2) природа та сутність людини; 3) взаємовідносини між світом та людиною.

Предмет філософії – історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється, Ці процеси відбувалися за двома основними взаємопов’язаними шляхами: відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і «самовизначенням».

Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка – це вчення про вічне. Упродовж усієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного. Об’єкт її вивчення невичерпний, Він реалізується у предметі філософії, який, відповідно до сучасних поглядів, включає:

-онтологію – вчення про буття;

-гносеологію – вчення про пізнання;

-аксіологію – вчення про природу цінностей та їх місце в реальності, про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язки різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами та змістом особистості;

-методологією – вчення про систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності;

-логіку – вчення про засоби доведення і спростування, про загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для раціонального пізнання;

-соціальну філософію – вчення про суспільство та особистість;

-етику – вчення про мораль як форму суспільної свідомості;

-естетику – вчення про прекрасне, ставлення людини до світу з погляду досконалості – недосконалості, прекрасного – негідного, трагічного – комічного та її художньої діяльності;

-історію філософії;

-філософські питання науки взагалі та окремих наук.

Отже, філософія – це теоретичне світорозуміння, вчення про загальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до світу, система узагальнених поглядів на світ у цілому і своє місце в ньому. Об’єктом вивчення філософія утверджує цінність людини як особистості, гуманізм суспільних відносин, соціальний прогрес і наукову творчість. Філософська думка є науково-теоретичною і духовно-практичною думкою про вічне. Філософи народжуються та помирають, а об’єкт філософського осмислення залишається, він існує завжди. Разом з тим філософська думка завжди виражає потреби часу, впливає на розум і серце сучасників. Численні напрями, течії та школи у філософії є спадкоємцями ї предмета. Вплив філософії на життєдіяльність людини і суспільства виявляється в її функціях.

2

2. Світогляд — це не просто сума знань про світ, місце і долю людини в ньому, він нерозривно пов'язаний з оцінкою цього світу, різноманітних його явищ з точки зору їхніх відношень до людських потреб, з визначенням того, "що добре" та "що погано" для людини, що має для неї деяку цінність (позитивне або негативне значення). Основними цінностями стародавні люди вважали добро, істину та красу. Інакше кажучи, світоглядне знання завжди містить в собі відношення, воно завжди є знанням-оцінкою.

Іншу важливу властивість світогляду становить його суспільна природа, те, що він є суспільною самосвідомістю, усвідомленням людьми не тільки свого місця в природі, а й свого суспільного буття, місця серед інших людей з певної точки зору, притаманній в цей час тій соціальній спільноті, до якої належить суб'єкт — носій свідомості.

У структурі світогляду існують три підсистеми, причому кожній з них відповідає певна підсистема в структурі свідомості.

♦Світосприйняття ґрунтується на чуттєвому пізнанні (відчутті, сприйнятті, уявленні) і полягає у формуванні в свідомості людини наочно-чуттєвої картини світу.

♦Світопереживання — це узагальнене емоційне ставлення до світу, яке може бути оптимістичним, світлим, радісним, пов'язаним із задоволенням та насолодою, або, навпаки, песимістичним, похмурим, пов'язаним із болем і стражданнями.

Світопереживання утворює характерний для кожної окремої людини загальний емоційний стан, йому в структурі свідомості відповідають емоції та почуття.

♦ Світорозуміння є системою понять і дає логічний опис взаємовідносин людини та світу. Підсистема свідомості, яка відповідає світорозумінню, називається мисленням.

3

3. Виокремлюють такі основні форми світогляду:

♦життєвий (повсякденний);

♦міфологічний;

♦релігійний;

♦науковий.

Життєвий світогляд виникає на основі досвіду звичайного повсякденного життя людей і того досвіду, що передається від покоління до покоління та виражається в різноманітних твердженнях, характерних для "здорового глузду" та народної мудрості (у прислів'ях, приказках, звичаях та традиціях). Він орієнтує людину у звичайній, повсякденній поведінці і є поглядами не на космос, а на маленький навколишній світок. Тобто, це не світогляд в повному розумінні, а швидше мікросвітогляд.

Першою формою світогляду в повному розумінні були міфи (в перекладі з грецького — "легенда", "пророцтво"). У них нерозривно пов'язані моральні норми, зародок літературної творчості, елементи релігії. Важлива властивість міфів та первинних форм релігії, що ще не відокремились від міфів, полягає в тому, що в той час ще не було поділу світу на природний і надприродний: люди та боги діяли в одному світі та спілкувались один з одним.

Метод міфів — художній, емоційно-образний. Це оповідання, повісті, билини про вчинки богів, героїв, виникнення світу, життя, походження людини та певного племені або народу, а також про виникнення культури (оволодіння вогнем, побудову житла, приручення тварин, виникнення мови й писемності). У розповідях про подвиги героїв і чорні справи злих сил показано зразки гарної поведінки, які потрібно наслідувати, та зображено "поганих хлопців", з яких не потрібно брати приклад і які обов'язково зазнають поразки.

Очевидно, міф пов'язаний з глибинними образами колективної підсвідомості — архетипами — програмами психіки, що виникли разом з людством і генетично передаються від покоління до покоління. Вони забезпечують єдину основу мислення, розуміння світу та взаєморозуміння й виявляються у сновидіннях, казках і міфах. Типові архетипи — Матиземля, мудрий старець, воїн-захисник, надприродна істота (Бог) та ін.

Відомий сучасний учений К. Леві-Стросс встановив, що міфи — це форма світогляду, яка створює картину світу й визначає соціальну стійкість історично сформованої спільності людей. Невипадково усі часи та усі народи мають однотипний набір героїв та ситуацій, покликаних дати відповіді на однотипні питання.

Із формуванням інших форм суспільної свідомості (релігії, філософії, права, науки, моралі) сфера дії міфів, що спочатку разом з традиціями визначала поведінку людей, звужується. Але вони не зникають повністю, а набувають нових форм. В наш час міфи поширені в різних соціальних групах і сферах діяльності людей та, передусім, в різноманітних містичних поглядах, таких як астрологія, нумерологія або ж віра в лікування водою, "зарядженою" через телебачення.

Релігії, що виникли значно пізніше (точніше, їхні розвинені форми), відповідають на ті ж самі світоглядні питання, хоча походження релігій інше. Виникнення сучасних світових релігій пов'язане з конкретними особистостями-пророками, посередниками між Богом і людьми. Через них (Мойсея, Зороастра, Будду. Христа, Мухаммеда), згідно з релігійними поглядами, передається божественне одкровення, що фіксується в священних книгах (Старому завіті, Авесті, Трипітаці, Новому завіті, Корані). Викладене в цих джерелах є абсолютною істиною для послідовників відповідної релігії, в якій вони не можуть сумніватися. Метод релігії — віра (нераціональна впевненість в абсолютній істинності релігійних догматів) є обов'язковою для віруючих.

Релігія виконує декілька соціальних функцій, одна з яких світоглядна, тобто утворення основи світогляду релігійної людини. Основні положення релігійного світогляду:

♦існує Бог, надприродна істота, яка живе в іншому надприродному світі;

♦Бог створив весь світ і людину;

♦людина від Бога одержує душу — частинку божественної сутності;

♦душа на "тому світі" буде відповідати за поведінку людини на цьому світі.

4

Відповіді релігії на світоглядні питання прості та зрозумілі, але немає переконливих (для невіруючого) доказів їхньої істинності. До того ж, існує безліч релігій і напрямків в межах кожної релігії, що також суперечить основній догмі.

Науковий світогляд виникає пізно — на етапі накопичення наукою достатньої кількості знань для відповідей на основні світоглядні питання, створення цілісної картини світу на основі наукових законів та даних спостережень, експериментів. Така картина світу виникає на основі достовірних фактів і за допомогою логічного мислення. Важливим складником наукового світогляду є філософія, що узагальнює й систематизує дані різноманітних наук, розробляє основні поняття — категорії, досліджує процес пізнання і, зокрема процес наукового пізнання.

Наукове знання минуще, воно не претендує на абсолютність, однак має великий ступінь ймовірності щодо відносної істинності. На основі такого знання можуть бути створені діючі технічні прилади — від простих механізмів до сучасних комп'ютерів.

Сучасний погляд на співвідношення світоглядів полягає в тому, що вони співіснують і вирішують різні завдання. Релігія вирішує смисложиттєві питання, регулює соціальні відносини в релігійній общині, а наука (фізико-математичне природознавство) ефективна як основа технології.

5

4. Предмет, структура і функції філософії

Предметом філософії є відношення „людини і світу‖. Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Предметом і об'єктом філософії є відношення „людинасвіт‖, то природно що на перший план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом. Особливості предмету: предмет - історично змінний, оскільки історично змінними постають самовиявлення і самоусвідомлення людини.(епоха середньовіччя(бог-творець всього сущого, ціль життя люд. - служити богу;-епоха відродження - відбув.сикуляризація, людина - творець всього сущого,людина сама обирає як їй жити) Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії. Структура : - онтологія( вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії, основне питання : „Що таке світ?‖ „ Як він влаштований?‖) - гносеологія ( теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання, основне питання - „Що означає пізнати?‖ „Що таке пізнання?‖) - антропологія ( вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури, основне питання „Хто така людина‖, „Яке місце займає людина?‖) - аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови сфери цінності, осн. питання „У чому цінність і сенс життя?‖) - соціальна філософія ( вчення про сутність суспільства і його структуру в цілому, у найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання „Що є суспільство?‖) - етика ( вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „ В чому сутність добра і зла?‖) - естетика ( наука про красу, „В чому суть краси і гармонії‖) - логіка ( наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного мислення, осн. питання „ Яка природа людського мислення?‖) -історія філософії ( вивчення істор. Досягнень філософської думки від античності до сьогодення , осн. питання „ Як розвивається філософська думка?‖). Функції філософії : -світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу) - методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань) - гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу) - прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства) - критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов) - аксіологічна ( виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності) - гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

6

6. Основні етапи розвитку античної філософії

Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

Перший етап - охоплює УІІ-У ст. до н. е. і називається досократівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської - грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. е. - до кінця IV ст. до н. е. - класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Аристотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Третій етап у розвитку античної філософії - кінець ІУ-ІІ ст. до н. е. -- звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Аристотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. е. -У-УІ ст. н. е.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лукрецій Кар). У ІІІ-У ст. н. е. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Плотін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

7

7. Філософія Платона

Платон вперше розділив філософів на дві течії в залежності від вирішення ними питання про природу істинного

буття.

Якщо одні філософи (названі пізніше матеріалістами) вважають, що першооснови становлять природу, а душу, вони виводять з першопочатків, то для інших (названих пізніше ідеалістами), за словами Платона, «літературних уподобань і є душа, а не вогонь і не повітря, бо душа є первинною ... саме душа існує за природою ».

Сам Платон відносив себе до других. Душа рухає саме себе, вона «править усім, що є на небі, на землі і на морі за допомогою своїх власних рухів, назви яких наступні: бажання, розсуд, турбота, рада, правильне і помилкова думка, радість і страждання, відвага і страх , любов і ненависть ». Від душі відбуваються «вторинні руху тіл». Душа «пестує все і веде до істини і блаженства».

Душа і тіло, за Платоном, протилежні. Якщо тіло - темниця душі, то душа є безсмертною сутністю, яка вселилася в тілесну оболонку.

Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.

Платон створює своєрідну утопію про кращому державному устрої. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самим нижчим відносяться селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Друге стан складають варти (воїни). Управляють ж філософи. Цей вищий стан в утопії Платона. Перехід з одного стану в інше майже неможливий. Виходить, що одні люди тільки управляють, інші - тільки захищають і охороняють, а треті - тільки працюють. Для Платона, який живе у рабовласницькій державі, природно наявність рабства. Держава є втілення ідей, а люди виступають у вигляді іграшок, придуманих і керованих Богом.

Аналізуючи життя сучасного йому поліса , Платон говорить про неминучу деградацію ідеальної держави , причиною якого стає недосконалість людської природи. Неправильними формами державного устрою , які одночасно представляють собою послідовні етапи занепаду ідеального ладу , є:

-Тимократия - влада честолюбців або військове держава , де замість мудрості на перше місце ставиться мужність і відвага ;

-Олігархія - влада багатої меншості , яка встановлюється в результаті накопичення правителями багатств ;

-Демократія - влада бідної більшості , повалив олігархів ;

-Тиранія - влада одного тирана , який приходить до керування державою в результаті демократичних виборів.

8

8. Сократ - представник ідеалістичного релігійно-морального світогляду, відкрито ворожого матеріалізму. Уперше саме Сократ свідомо поставив перед собою задачу обґрунтування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світорозуміння, природничо-наукового знання і безбожництва. Сократ історично був зачинателем " тенденції, чи лінії Платона " в античній філософії.

Сократ - великий античний мудрець, - коштує в джерел раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових навчань. Вплив, зроблений їм на прогрес людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у духовну культуру людства.

У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності суспільства. І сократівські бесіди - повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися в хащі цих вічно актуальних питань. Звертання до Сократа за всіх часів було спробою зрозуміти себе і свій час.

Сократ - принциповий ворог вивчення природи. Роботу людського розуму в цьому напрямку він вважає нечестивим і марним втручанням у справу богів. Світ представляється Сократові утвором божества, "настільки великого і всемогутнього, що воно усі відразу і бачить, і чує, і всюди є присутнім, і про усьому має піклування".

Основною задачею філософії Сократ визнавав обґрунтування релігійно-морального світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію вважав справою непотрібним і безбожної.

Сумнів ("я знаю, що нічого не знаю") повинне було, по навчанню Сократа, привести до самопізнання ("пізнай самого себе"). Тільки таким індивідуалістичної, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і осміяли всі колишні погляди, - необхідно тому, відповідно до Сократа, звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа.

Сократ виступає проти детермінізму давньогрецьких матеріалістів і намічає основи телеологічного світорозуміння, причому тут вихідним пунктом для нього є суб'єкт, тому що він вважає, що усі у світі має своєю метою користь людини.

Свого філософського навчання Сократ у письмову форму не наділяв, але поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідного, методологічно спрямованого до визначеної мети суперечки. Не обмежуючи керівною роллю в межах свого философсько-політичного кружка, Сократ бродив по Афінам і усюди - на площах, на вулицях, у місцях суспільних збор, на заміській чи галявині під мармуровим портиком - вів "бесіди" з афинянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-моральні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, намагався показати, у чому полягає, за його переконанням, дійсно моральне життя, виступав проти матеріалістів і софістів, вів невтомну усну пропаганду свого етичного ідеалізму.

9

9. Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сутність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності самого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Головним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

10

10. Атомістичні вчення античності (Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар)

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову; 2) трактування людини і людського суспільства.

Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 рр. до н.е.). Левкіп і Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Оскільки атомісти допускають два начала у світобудові — буття і небуття, вони дуалісти. Оскільки ж вони трактують саме буття як нескінченну множину атомів, то вони над плюралісти. При цьому найважливішим є те, що атомісти, визнаючи уескінченне число атомів, твердять про нескінченне число форм атомів, іншими словами, ведуть мову про властивості атомів.

І Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення.

Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.

На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пізнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (незаконнонароджене) і істинне (законнонароджене), а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє складність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно говорив, що "дійсність — у безодні", вона глибоко лежить на дні морському.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, - а цього вчить філософія.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії Демокріта Епікура (бл. 342-270 рр. до н.е.).

Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів, по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу.

Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості.

Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл.

Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху.

Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атомістичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейської етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

Новим кроком вперед є вчення Тита Лукреція Кара (приблизно 99-55 рр. до н.е.) — староримського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. Людина, за Лукрецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.