61

Тема 5 Українське національне відродження (XIX – поч. XX ст.)

1. Початок українського відродження і зростання національної свідомості (кін. XVIII – поч. XIX ст.)

Українське національне відродження (УНВ) почалося вже наприкінці XVIII ст. Воно стало закономірною реакцією на політичне, економічне і культурне гноблення українців Російською та Австро-угорською імперіями. Від кінця XVIII ст. до першої чверті XX ст. українці перебували під владою цих двох імперій. Внаслідок трьох поділів РП приблизно 80% українських земель опинилося у складі Росії, решта відійшла до Австро-Угорщини. Українці змушені були жити під чужими політичними системами, які радикально відрізнялися від того устрою, до якого вони звикли. Ці імперіалістичні політичні системи були не тільки чужими, але й ворожими для української спільноти .

УНВ мало своє природне джерело:

1. історичні традиції;

2. пробудження національної свідомості.

XIX ст. сповнене трагічних протиріч в історії українського народу. З одного боку, це трагічна доба в історії України, коли українці були позбавлені власної державності та потерпали від колоніального гноблення. З іншого боку, XIX ст. – це доба потужного національного відродження в українських землях.

На УНВ впливали не тільки згадані фактори природного джерела відродження, але й загальноісторичний контекст подій XIX ст. У цей час в Європі починає формуватися нове розуміння людської спільності, яке спирається передусім на спільність мови і культури. В Україні виникає і поширюється ідея національної свідомості, що базується саме на етнічній (українській) тотожності. Таким ідеям дала потужний поштовх до розвитку французька буржуазна революція кінця XVIII ст. Після неї в Європі стало популярним говорити про права особи, про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Прості люди, на думку передової частини тогочасної європейської інтелектуальної і політичної еліти, мають гідні права і гідне місце у суспільному житті. Водночас завойовували прихильників народна мова, звичаї, традиції. З цього і почався процес творення національної свідомості.

Особлива історична заслуга у відновленні національної свідомості українського народу належить українській інтелігенції, тому що на той час в Україні не було збережено традицій національної шляхти. З появою інтелігенції, питання національної ідеї стає чи не найголовнішим у розвитку ментальності українців нового і новітнього часу.

Новизна світогляду інтелігенції полягала в декількох аспектах:

1. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не станових прав, привілеїв і повинностей;

2. Інтелігенція розглядала суспільство, як комплексне явище, намагаючись врахувати інтереси усіх його верств;

3. Інтелігенція критикувала існуючий політичний лад.

Особливе значення поява інтелігенції мала саме для українців. Українське суспільство було позбавлене своєї дворянської еліти через культурну та політичну асиміляцію, тому на інтелігенцію покладалися чималі надії. Саме вона мала забезпечити українців культурним, а згодом і політичним проводом у новітню добу.

У діяльності української інтелігенції під час УНВ можна виділити 3 етапи:

I. Фольклорний етап (збирання історичних документів, фольклору, тощо);

II. Культурницький етап (відродження національної мови, української культури, історії, активне впровадження української мови в літературу, освіту, театр);

III. Політичний етап (створення політичних організацій та українських політичних партій).

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йоганна Гердера. У XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. В Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем нової та новітньої історії.

Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної системи, сприяла поширенню ідеї національної свідомості і прав людини.

Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоганн Гердер. На противагу «мертвотності», знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, що панували при королівських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етнічній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав: «Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах; кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спільності й національної мови. За своєю сутністю та історією люди – це насамперед члени певної національної спільності й лише як такі можуть бути по-справжньому корисними». Думки Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких неподільно панували монолітні імперії; і не хто інший, як представники інтелігенції, першими розвиватимуть і поширюватимуть серед східних європейців це новітнє вчення. Гердер звернув увагу на етнічну культуру селянства. Для України це було вкрай актуальним, тому що переважна більшість народу складалась переважно з селянства.