89

Тема 7 Військово-політичні, тоталітарні режими в українських землях 20-ті – середина 40-х років хх ст.

1. Встановлення комуністичного політичного режиму в Україні в 20-х – 30-х роках хх ст.: соціально-економічні перетворення

Захопивши владу в Україні, більшовики встановили диктатуру пролетаріату і почали побудову комуністичного суспільства. Докорінної зміни зазнали усі сторони людського життя: суспільно-політична, соціально-економічна і духовна.

До соціально-економічних перетворень у цей час можна віднести:

1) НЕП;

2) політику індустріалізації;

3) насильницьку колективізацію в Україні.

1. НЕП – це одна з форм перехідного періоду від капіталізму до комунізму, яка будується на ринкових елементах економіки.

НЕП була прийнята на Х-му з’їзді РКП (б) в Москві у березні 1921р. Вона проводилась до зими 1927-1928 рр.

Серед причин НЕПу були:

1) криза радянської влади кінця 1920-1921 рр.;

2) економічна криза через банкрутство попередньої політики «воєнного комунізму»;

3) внутрішньополітична криза більшовицької влади;

4) міжнародна ізоляція Радянської Росії.

НЕП варто розглядати з точки зору перетворень в окремих галузях економіки:

А) НЕП в сільському господарстві:

- замість продрозкладки було запроваджено продподаток;

- продподаток був вдвічі менший за продрозкладку;

- ліквідація кругової поруки серед селян;

- запровадження прогресивної школи оподаткування.

Б) НЕП в промисловості:

- продаж у приватну власність дрібних й частково-середніх промислових підприємств;

- створення великих державних монополій (трести) і переведення їх на господарський розрахунок;

- створення Держплану;

- відміна загальної трудової повинності і перехід на добровільну працю;

- залучення іноземного капіталу в економіку країни у формі концесій та змішаних акціонерних товариств.

В) НЕП в торгівлі:

- дозвіл приватної торгівлі;

- відкриття ринків, ярмарків тощо;

- відкриття у великих містах торгівельних бірж.

Г) НЕП в фінансовій сфері:

- запровадження твердої грошової одиниці – червонця, який був забезпечений золотовалютними запасами і товарною масою;

- запровадження 80-ти видів податків до державної скарбниці;

- запровадження необхідних платежів (комунальні, транспортні, поштові тощо).

Отже, НЕП сприяла подоланню, як економічної так і політичної кризи. За короткий термін вдалося відновити народне господарство. Це відбулося паралельно з підвищенням життєвого рівня населення. Згортання НЕПу взимку 1927-1928 рр. було об’єктивно обумовлене неможливістю поєднати дві несумісні основи:

-в економіці – РИНКОВІ відносини;

-в політиці – КЛАСОВО-ІДЕОЛОГІЧНІ підходи комуністичної влади, формування адміністративно-командної системи.

2. Політика індустріалізації.

Індустріалізація – це система заходів спрямованих на прискорений розвиток перш за все важкої промисловості з метою технічного переозброєння СРСР і зміцнення його обороноздатності.

Причинами політики індустріалізації були:

1) потреба в технічній модернізації економіки СРСР;

2) необхідність зміцнення оборони країни;

3) створення матеріально-технічної бази самодостатньої економіки СРСР в умовах капіталістичного оточення;

4) потреба у формуванні технічної бази кооперації села;

5) прагнення змінити соціально-класову структуру СРСР у бік збільшення чисельності пролетаріату.

Політика індустріалізації була ухвалена грудневим 1925 р. ХІV з’їздом ВКП (б). Її метою було перетворення СРСР з аграрної в аграрно-індустріальну країну. Політика індуcтріалізації ділилась на декілька етапів, цими етапами виступали так званні п’ятирічки:

І етап: 1926 р. – жовтень 1928 р. – це початок індустріалізації і підготовка до форсованої індустріалізації. Цей етап характеризувався значним зростанням капіталовкладень в реконструкцію і будівництво промислових підприємств;

ІІ етап: жовтень 1928 р. – 1932 р. (перша п’ятирічка). У цей час форсовано розвивається важка промисловість, надзвичайно високими темпами відбувається розвиток промисловості (20-22% на рік). Перехід до форсованої індустріалізації було здійснено наприкінці 1929 р. Основні капіталовкладення першої п’ятирічки спрямовувалися в металургію, машинобудування та енергетику. Наприклад, 1931 р. відкрито ХТЗ, а 1932 р. введено в дію Дніпрогес. Перша п’ятирічка не була виконана;

ІІІ етап: 1933-1937 рр. (друга п’ятирічка). У цей період продовжується реалізація попереднього плану розвитку і форсована індустріалізація. Однак зменшувалися темпи розвитку економіки (13-14% на рік). Під час п’ятирічки радянське керівництво широко запроваджувало позаекономічні методи стимулювання праці (соціалістичне змагання, займи тощо). Це мало до повної міри компенсувати зниження темпів економічного зростання;

ІV етап: 1938-1941 рр. (третя п’ятирічка). Вона характеризувалась суттєвим спадом в економіці, який почався з 1937 р. Економіка не могла витримати таких темпів, до того ж бракувало коштів на модернізацію й будівництво нових підприємств. Економічну кризу поглибили і політичні прорахунки сталінського керівництва, його відверті злочинні дії (масові репресії міністрів, директорів фабрик та заводів, інженерів, робітників, селян, творчої інтелігенції, військових; насадження в країні атмосфери страху і доносів тощо)

Значення політики індустріалізації полягає в тому, що країна з аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. СРСР в основному забезпечував себе необхідною промисловою продукцією. У такий спосіб він унезалежнював себе від продукції капіталістичних країн. Було ліквідовано безробіття. Водночас, індустріалізація мала і негативні прояви: зниження життєвого рівня людей, зростання інфляцій, карткова система, хронічний брак коштів на індустріалізацію, структурний дисбаланс в промисловості на користь підприємств групи А.

3. Насильницька колективізація розпочалася у 1927 р. після відповідного рішення ХV-го з’їзду ВКП (б).

Причинами колективізації можна вважати такі:

1) нестача хліба в країні в умовах форсованої індустріалізації;

2) в умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж самостійними селянськими господарствами;

3) ідеологічно-класовий підхід комуністичної влади до розв’язання соціально-економічних питань передбачав поступову ліквідацію селянина-власника, як дрібного буржуя в селі.

Політика колективізації поділена на декілька етапів, вони співпадають з п’ятирічками: І етап – перша п’ятирічка. Згідно з планами радянського керівництва колективізація мала б закінчитися у серпні 1932 р., а 1929 р. став роком «суцільної колективізації». У 1932 р. комуністична влада видала закон про охорону державної власності, яким переслідувалися селяни, що підбирали на колгоспних ланах колоски.

ЦК КП(б)У розгорнула соціалістичне змагання по достроковій колективізації українського села. Її планували завершити восени 1930 р. На кінець п’ятирічки в Україні було колективізовано 70 % селянських господарств.

ІІ етап – друга п’ятирічка. У цей період було завершено колективізацію в Україні, яка сягала понад 90% селянських господарств.

У 1935 р. було ухвалено «Статут колгоспів», а також проведено реорганізацію організаційно-господарської структури колгоспів.

Колективізація супроводжувалася пограбуванням селян, насильницьким вилученням коштів, знищенням селян як класу

Наслідки насильницької колективізації в Україні були жахливими. Переважна більшість українського селянства була проти колгоспів, вона вороже поставилася до колективізації, чинила опір, бойкотувала запис до колгоспів. Заможних селян піддавали репресіям. Радянська влада знищила селянина-господаря, перетворивши його на залежного від держави робітника-жебрака. Було знищено багатовіковий уклад селянського життя в Україні. Сільське господарство збанкрутувало і було відкинуте назад на десятки років. За рахунок села фінансувалась індустріалізація. Більшовикам вдалося реалізувати план форсованої колективізації тому, що вони вдалися до репресій, насильницьких методів і голодомору. Прямим наслідком насильницької колективізації став голодомор в Україні 1932-1933 рр., що є геноцидом українського народу.