Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

печать / Часть 1

.doc
Скачиваний:
16
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
160.77 Кб
Скачать

26

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ПАСИВАМИ БАНКУ

1.1 Сутність пасивів банку

Сучасний розвиток вітчизняних банків відбувається у складних умовах: існує достатньо високий рівень ризиків, немає розвинутої інфраструктури ринку тощо.

У процесі адаптації банківської системи України до ринкових умов відбулися значні зміни. Серед них варто виділити універсалізацію банківської діяльності, вихід її за межі традиційних операцій, посилення конкуренції між банками, процеси структурних змін у системі банківських установ.

Проте, на сьогодні в більшості банків України вільні ресурси обмежені: достатньо слабо розвинуті комісійні, інвестиційні операції; депозитні операції банків поки не враховують існуючі потреби всіх прошарків населення; тільки починають розвиватися операції з перспективними видами внесків; банками поволі використовується запозичення ресурсів за допомогою емісії цінних паперів. Крім того, настання кризи ліквідності банківської системи України наприкінці 2008 року продемонструвало необхідність більш зваженої політики щодо залучення та розміщення банківськими установами ресурсів, необхідність розробки адекватних депозитних політик, підвищення рівня капіталізації банків, що в цілому має забезпечити фінансову стійкість вітчизняної банківської системи та відновлення довіри населення до банків [5, с. 86].

В сучасній економічній літературі існують різноманітні судження щодо сутності пасивів комерційного банку, що ускладнює процес управління банківськими ресурсами.

Поширеним вважається думка, що пасиви або ресурси відображають джерела та об’єм грошових коштів, якими банк може розпоряджатися з метою проведення активних операцій.

Так, В. І. Капран, М. С. Кривченко, О. К. Коваленко та С. І. Омельченко дають таке визначення пасивів банку: «Банківські ресурси – це сукупність коштів, які є в розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій». [6, с. 26].

Це поняття є недостатньо повним, так як вказується тільки напрям використання ресурсів, а джерела їх виникнення, акумуляції не відображається.

В зарубіжній літературі є наступне поняття банківських ресурсів: «… пассивы и акционерный капитал банка — это совокупные средства из соответствующих источников, которые обеспечивают банку необходимую покупательную способность для приобретения активов [37, с.99]».

Викликає заперечення розподіл банківських ресурсів на пасиви та акціонерний капітал, так як він є складовим елементом пасивів банку. Також в даному визначенні не зовсім коректно вказано, що за допомогою пасивів банк придбаває активи, хоча він їх розміщує в активи, бо, наприклад, резерви не купуються, а формуються за рахунок банківських ресурсів.

У будь-якому випадку пасиви є сукупністю грошових коштів, за допомогою яких формуються активи банку і забезпечується стійкість, надійність, ліквідність банківської установи та банківської системи в цілому.

Ковбасюк М.Р. вказує в своєму визначенні, що: «Пасиви – це джерела формування фінансових ресурсів банку, які складаються із капіталу банку та зобов’язань [27, с.139]». Проте автор, характеризуючи склад пасивів, не відображає джерела залучення і напряму розміщення ресурсів, не дає характеристику поняттю механізму залучення ресурсів.

В економічній літературі часто змішуються поняття «банківські ресурси», «банківський капітал» та «капітал банку». Тому дуже важливим є розуміння суті кожного з цих понять.

В банківській енциклопедії за редакцією Мороза А.М. дається таке визначення: «Банківський капітал – сукупність грошових капіталів, залучених банком, які використовуються ним у вигляді банківських ресурсів для кредитно – розрахункових та інших операцій. Власний (акціонерний і резервний) капітал банку складає меншу частку банківського капіталу [2, с.27]».

Васюренко О.В. та Волохата К.О. вважають, що: «термін капітал (фр., англ. — capital, лат. — captalis — головний) означає багатство (цінні папери, грошові кошти, майно), яке викори­стовується для збільшення самого себе.

Виходячи з цього, можна дати таке визначення капіталу комер­ційного банку — це сукупність внесених власниками — учасниками капіталу — власних коштів, які зростають у результаті ефектив­ної банківської діяльності у процесі капіталізації прибутку, а також за рахунок додаткових надходжень з боку учасників [7, с.78]».

Іванов В.М. визначає поняття банківських ресурсів так: «Банковские ресурсы – совокупность денежных средств, находящихся в распоряжении банков и использующихся ими для выполнения активных и других операций [19, с.235]».

Необхідно відмітити, що банківські ресурси доцільно розглядати у вузькому розумінні (мікроекономічний аспект) і широкому розумінні (макроекономічний аспект).

У вузькому розумінні банківські ресурси можна охарактеризувати як акумульовані за допомогою емісії пайових цінних паперів або отримані в тимчасове користування банком, на основі зобов'язальних правовідносин, ресурси економічних суб'єктів на фінансовому ринку, а також джерела коштів внутрішньобанківського походження, у тому числі результати фінансової діяльності банку, що використовуються для подальшого розміщення згідно з визначеними банком напрямами з метою отримання прибутку і досягнення іншої мети.

У широкому розумінні банківські ресурси є сукупністю грошових ресурсів усієї банківської системи країни, які служать засобом задоволення різноманітних потреб індивідуумів джерелом інвестицій для економічних суб'єктів, найважливішим важелем економічного зростання і структурної перебудови економіки.

Традиційне трактування банківських ресурсів є визначенням їх як ресурсної бази, тобто сукупність коштів. Цей вислів абсолютно справедливий оскільки закумульовані банком кошти є фінансовим підґрунтям для його діяльності.

Проте поняття «ресурс» означає не тільки кошти, але і «можливості» банку. Тому доцільно розглядати банківські ресурси не тільки з традиційної точки зору, але можна і включати в поняття «банківських ресурсів» ряд організаційних і економічних чинників, які можуть служити джерелом конкурентних переваг банку і приносити йому прибуток. Це інфраструктура комерційного банку (до неї можна віднести його філіальну мережу, структуру головного банку), ноу-хау банківських послуг, людські ресурси банківської установи, якість банківського менеджменту, імідж комерційного банку і довіра до нього з боку контактних аудиторій, у тому числі фінансових інститутів, різноманітність каналів реалізації банківських послуг тощо.

Крім того, можна розглядати банківські ресурси з позиції не тільки кількості, але і якості, що може також визначатися перерахованими характеристиками. Пояснюється це тим, що в даний час прибуток банку залежить не тільки, і не стільки, від обсягів банківських ресурсів, які акумулюються, але головним чином від якості та управління здійснюваними ним активними операціями і якості банківського менеджменту в цілому.

У зв'язку з цим достатньо дискусійною є трактування окремих авторів, відповідно до якого історично пасивні операції грали первинну і визначальну роль щодо активних, оскільки для здійснення активних операцій необхідною умовою є достатність ресурсів. До 2005 року – настання періоду зростання кредитної активності вітчизняних банківських установ пасивні операції вважалися первинними, тому що надлишок акумульованих ресурсів можливо було розмістити на міжбанківському ринку, знайти інші джерела розміщення. Однак під час проведення українськими банками агресивної кредитної політики, банки формували ресурси під потреби попиту, що проявилося у наданні довгострокових позичок у значних обсягах при одночасно короткостроковому залученні ресурсів.

Слід зазначити, що в розвинутих західних країнах в умовах жорсткої конкуренції активні операції банків мають пріоритетне значення. Однак економічно правильним вважається спочатку спрогнозувати напрями доцільного розміщення закумульованих банком засобів з метою отримання максимального прибутку, а потім шукати найдешевші та стійкі джерела ресурсів для використання в активній діяльності банку [5, с. 87-88].

Це робить дуже корисним напрямок, зв’язаний із переосмисленням цілого ряду економічних понять, із пошуком нових точок зору на сутність банківських ресурсів, методів їх управління та пошуком відповіді на питання що ж первинне активні чи пасивні операції.

Зрозуміло, що в пасивах банку відображаються всі пасивні операції, які проводить відповідний комерційний банк.

Пасивні операції включають:

1) операції з формування власних ресурсів – статутного капіталу, резер­вного фонду, страхових фондів, фондів економічного стимулювання, ін­ших фондів спеціального призначення, формування і розподіл прибутку;

2) операції з формування залучених ресурсів (пасивні депозитні опера­ції), а саме: коштів вкладників (юридичних і фізичних осіб) на рахунках до запитання; коштів банків-кореспондентів на кореспондентських рахун­ках, що відкриті в даному банку; коштів вкладників (юридичних і фізич­них осіб) та інших банків на строкових депозитних рахунках;

3) мобілізація позичених ресурсів (пасивні кредитні та пасивні інвести­ційні операції) – отримання кредитів від інших банків, у НБУ, емісія та розміщення власних боргових цінних паперів [30, с.113-114].

Для того, щоб зрозуміти сутність банківських ресурсів і охарактеризувати джерела створення банківських ресурсів доцільно провести класифікацію їх складових.

Серед економістів укоренилося уявлення про те, що пасиви складаються з двох частин: капіталу та зобов’язань [30, с.139].

Існує і більш детальна диференціація, відповідно до якої ресурси розділяють на власні, залучені (депозитні) і позикові (недепозитні) [5, с. 89].

Класифікація банківських ресурсів є досить різноманітною (див. рис. А.1, Додаток А), але найбільш поширеною є класифікація банківських ресурсів за економічним змістом та їх поділ на власні, залучені та запозичені.

Нижче буде зроблена спроба обґрунтувати сутність, зміст кожної складової банківських ресурсів з метою розуміння сутності взагалі пасивів комерційного банку.

В економічній літературі існує багато розбіжностей та невизначеностей у трактуванні суті банківського капіталу. Це помітно ускладнює подальший розвиток не лише теоретичних засад, а й практики формування та використання банківського капіталу. Від правильного розуміння суті банківського капіталу значною мірою залежать взаємовідносини між банками та їх клієнтами, а також регулювання банківської діяльності та нагляду.

Багато дослідників вважають, що капітал являє собою форму багатства, яка ототожнюється з сукупністю засобів виробництва. А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід [25, с. 239]; Д. Рікардо – як ту частину багатства, що зайнята у виробництві та необхідна для приведення в дію праці [25, с. 240]; А. Маршал — як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснювати з однаковою ефективністю, але які не є безкоштовними дарами природи [15, с. 62]. Перелічені підходи до визначення капіталу, на нашу думку, є дещо однобічними, оскільки пов’язують капітал з сукупністю речових факторів виробництва. Вони не враховують того факту, що капітал не є статичним, він постійно знаходиться в русі, проходить різні стадії та набуває різних форм продуктивного, товарного та грошового капіталу.

Складність і багатогранність категорії «капітал» суттєво впли­нули на трактування сутності банківського капіталу. У вітчизняній і зарубіжній економічній літературі та практиці термін «банківський капітал» уживається досить часто, і залежно від контексту в це поняття вкладається різний зміст [23, с.36].

Так, деякі економісти під банківським капіталом розуміють «сукупність грошових капіталів (власних і залучених коштів), якими оперують банки. Будучи вкладеними в банківську справу, вони приносять власнику банківський прибуток [18, с. 76-77]».

Спільним у цих визначеннях є те, що банківський капітал пов’язується з грошовим капіталом, різновидом якого він є.

В окремих дослідженнях термін «ресурсна база» прирівнюється до коштів, залучених у різного роду пасиви [14]. Фактично поняття «ресурсна база» та «банківські ресурси» ототожнюються.

З часом визначення поняття «капітал банку» змінювалось у зв’язку з розвитком банківської системи і на сьогоднішній день найбільш точним, повним і правильним є наступне визначення: «Капітал банку – це сукупність коштів, вкладених власниками банку при його створенні, що збільшується в процесі банківської діяльності унаслідок капіталізації одержуваного прибутку, додаткових внесків учасників до статутного фонду. Водночас у світовій практиці як капітал розглядаються і деякі позичені кошти (субординований борг) [44, с.244]».

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності бан­ків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків різнома­нітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності, та забез­печення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків.

Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов’язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов’язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійснювати відповідні коригування їх вартості шляхом формування резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов’язаннями контрагентів.

Регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу.

Основний капітал уважається незмінним і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та повинен повністю покривати поточні збитки.

Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір піддається змінам [59, р.ІІ, гл.1].

Найважливішою складовою власного капіталу банку є його статутний капітал, який включає вартість вкладів учасників (засновників) банку, що передаються йому власниками вкладі у повне господарське відання [42, с.40].

Переважну частину пасиву становлять зобов’язання банку.

Багато науковців вважають, що: «зобов’язання – це вимоги до активів банку на фіксовану суму коштів, яку він повинен сплатити у визначений час у майбутньому [8, с.51]. Дане визначення є не зовсім повним і не відображає звідки вони появляються.

Найбільш повне визначення зобов’язань банку дає банківська енциклопедія: «Зобов’язання – ресурси банку, які класифікують як заборгованість банку, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів банку, що втілюють у собі економічні вигоди [3, с.183-184]».

Для розуміння сутності зобов’язань банку необхідно спочатку визначити їх склад (див. рис.1.1).

Практика свідчить, що найпоширенішим недоліком банків, якого вони припускають в ході залучення коштів, є інертний стиль керування пасивами, за якого практична діяльність банків зорієнтована не на перспективну ефективність, а на щоденне виживання (виконання нормативів, «латання дірок» у балансі тощо). Ознакою такого стилю можуть бути відображені у балансі банку невиправдано високі темпи залучення міжбанківських кредитів.

Оскільки банк – це установа, яка здійснює операції переважно із залученими коштами, то співвідношення між балансовим капіталом та зобов’язаннями має бути не менше ніж 1 : 5.

Рис. 1.1. Склад зобов’язань банку [8, с. 363, рис.15.2.]

При розгляді складу зобов’язань комерційного банку варто враховувати те, що в економічній літературі існують різноманітні судження щодо даного питання. Деякі автори розглядають склад зобов’язань в широкому розумінні, а інші, навпаки, більш вузькому.

Аналізуючи зобов’язання банку, необхідно дати їм кількісну та якісну оцінку. Передусім слід пам’ятати, що більшість зобов’язань є платними і через це витрати банку збільшуються.

Проте серед зобов’язань є й дешеві ресурси: залишки на рахунках клієнтів; депозити до запитання; кредиторська заборгованість.

До дорогих ресурсів належать: строкові депозити; міжбанківські кредити та депозити.

Збільшення зобов’язань банку оцінюється позитивно, адже це свідчить про зростання суми кредитних ресурсів.

Чим більша питома вага строкових депозитів, тим вища стабільна частина ресурсів комерційного банку. Це позитивно позначається на його ліквідності і зменшує залежність від міжбанківських кредитів. .

Виходячи з дослідження динаміки структури залучених коштів, оцінюється якість менеджменту пасивів банківського сектору. З’ясовуються причини недостатнього використання резервів залучення коштів. Це можуть бути або об’єктивні причини (економічний стан держави, інфляційні очікування населення тощо), або низький рівень менеджменту банківського сектору.

Аналіз зобов’язань банку починають з визначення їх суми за балансом, для цього обчислюють залишки коштів за названими рахунками на підставі балансу банку. На цьому ж етапі аналізу дається характеристика зміни суми зобов’язань банку у динаміці, а також їх структури. Для зручності аналізу зобов’язання банку класифікуються за різноманітними ознаками, тобто залежно від вкладників, за групами клієнтів, від форми власності, від строку і порядку повернення, за ціною ресурсів тощо [29, с.73-74].

Зобов’язання комерційного банку в загалі поділяють на залучені та запозичені кошти, при чому найбільшу частину складають залучені кошти.

В банківській енциклопедії зазначається, що: «Грошові кошти, які банки одержують шляхом приймання вкладів (депозитів), є залученими коштами [3, с.324]».

Розглядаючи залучені ресурси, слід відмітити, що деякі автори виділили дві основні юридично-правові форми цих ресурсів : у формі депозитів та формі короткострокових боргових цінних паперів.

Характеристика залучених банківських ресурсів представлена у таблиці А.1, Додаток А.

Наступною складовою зобов’язань є запозичені кошти банку.

Запозичені банківські ресурси також характеризуються двома юридично-правовими формами реалізації: кредити, отримані від інших банків (у тому числі НБУ), та цінні папери субординованого боргу.

Характеристика запозичених банківських ресурсів представлена у таблиці А.2., Додаток А.

Отже, розглянувши сутність пасивів банку та його складових, варто перейти до основних методів управління ресурсами банку.

1.2 Основні підходи до управління пасивами банку

Управління банком через пасиви набуло розвитку в міжнародній банківській справі у 60—70-х роках ХХ ст. У цей період в банківському середовищі визріло розуміння того, що існують певні інструменти впливу на обсяги, вартість та структуру залучених коштів. Відтак банкіри почали управляти не лише активами, але й пасивами.

Цей період характеризувався зростанням відсоткових ставок на міжнародних ринках та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів. Це змусило банки приділяти значну увагу пошукам нових джерел фінансування, а також контролю за структурою та вартістю депозитних і не депозитних зобов’язань, що й дало поштовх до формування стратегії управління банком через пасиви. Йшлося, по суті, про встановлення контролю над джерелами коштів банку аналогічно до контролю над активами.

Управління банком через пасиви уможливило поступову реструктуризацію банківських балансів в напрямі мінімізації витрат за залученими коштами і, в підсумку, збільшення прибутку і капіталу. Вибір оптимальних співвідношень між обсягами різних видів депозитних джерел та капіталом, які забезпечували бажаний рівень стабільності фондів, дозволяв банкам надавати довгострокові кредити, які є високодохідними, але більш ризиковими і потребують довгострокових інвестицій. Для забезпечення бажаного обсягу, структури та рівня витрат за пасивами банки почали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами [43, с. 265].

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку [46 , гл.7 ст.37].

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, в тому числі комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним структурним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають [46, гл.7 ст.44].

До складу такого комітету входять представники управління фінансовими операціями банку, кредитного та інвестиційного підрозділів, підрозділів економічного аналізу та прогнозування, головний бухгалтер, головний економіст, керівники великих філій. Комітет діє не на постійній основі, а збирається із визначеною періодичністю для координації процесу управління в усіх сферах діяльності банку. Така практика дозволяє створити робочий орган, повноважень якого достатньо для реалізації покладених на нього функцій.

Основні функції комітету з питань управління активами та пасивами:

– визначення рівня та меж допустимого ризику;

– визначення потреб у ліквідних коштах;

– оцінювання величини та достатності капіталу;

– прогнозування та аналіз коливань процентних ставок;

– прийняття рішень про хеджування ризиків;

– оцінювання змін у доходах і витратах;

– визначення прийнятної структури та якості кредитного й інвестиційного портфелів;

– калькулювання цін на банківські послуги;

– додаткові питання з управління активами та пасивами.

Прийняті комітетом управлінські рішення виконуються працівниками казначейства банку та інших структурних підрозділів з відповідних напрямів діяльності [4, с.68].

Управління пасивами пов’язано з аналізом коштів, що не приносять доходів; вивченням основних напрямків пошуку необхідних кредитних ресурсів для виконання зобов’язань перед клієнтами і для розвитку активних операцій; аналізом можливих способів залучення «недорогих» ресурсів [4, с.28].

З метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов’язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності Національним банком України була введена Постанова «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» № 368 від 28.08.2001 [59].

Слід відмітити, що основні підходи до управління пасивами банку необхідно розглядати у розрізі методів управління складових банківських ресурсів, тобто капіталу та зобов’язань.

Для управління банківськими ресурсами необхідно спочатку проаналізувати їх стан на даний час, виявити недоліки, які потрібно вирішити та прийняти рішення про подальше їх використання, розміщення.

Також слід зазначити, що управління пасивами тісно пов’язане з управлінням активами банку.

На думку деяких вчених управління капіталом передбачає реалізацію таких завдань як:

– формування власних ресурсів в обсягах, що забезпечують розвиток банку;

– забезпечення ефективного використання накопиченої частини капіталу банку [64, с. 68]

Процес планування задоволення потреб у додатковому капіталі включає 4 етапи:

I етап. Розробка загального фінансового плану банку.

Банк повинен визначити спектр своїх послуг і бажану прибутковість у довгостроковій перспективі.

II етап. Визначення величини капіталу, необхідної банку з урахуванням його цілей, передбачуваних нових послуг, прийнятного ступеня схильності ризику і умов державного регулювання.

Існує два типи обмежень відносно капіталу: одне встановлюється банківськими регулюючими установами, а інше – інвесторами на ринку капіталів.

III етап. Визначення величини капіталу, який можна залучити за рахунок внутрішнього джерела – нерозподіленого прибутку.

Менеджмент банку має визначити, яку частку поточного прибутку він виплачуватиме своїм акціонерам як дивіденди, а яка повинна залишитися в банку нерозподіленої для підтримки майбутнього зростання і задоволення капітальних обмежень з боку регулюючих установ.

IV етап. Оцінка і вибір найбільш відповідного до потреб і цілей банку джерела капіталу.

Вибір найкращого джерела капіталу включає декілька аспектів:

– ринкові умови (якщо необхідна емісія нових акцій або боргових зобов'язань);

– права та інтереси діючих акціонерів;

– ступінь надійності прогнозів щодо майбутньої прибутковості банку.

Наявні джерела капіталу можна розділити на дві категорії:

– внутрішні джерела коштів;

– зовнішні джерела коштів.

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатності його об'єму для розширення діяльності та створення захисту від ризиків [69, с. 44].

У банківській практиці використовують два методи управління капіталом:

  1. Метод внутрішніх джерел залучення капіталу.

  2. Метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу банку є нерозподілений прибуток банку.

Чистий прибуток банку, що залишився у розпорядженні банку після сплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

  1. Забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам.

  2. Достатнє фінансування діяльності банку – поповнення капіталу.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, яка направлена на поповнення капіталу і дивідендних виплат акціонерам банку [24, с. 637].

Тарасевич Н.В. стверджує [69, с. 43], що менеджмент повинен визначити необхідну частину утриманого прибутку (формула 1.1), на основі якого потім обчислюється частка дивідендів (формула 1.2).

Соседние файлы в папке печать