Історія й сучасні проблеми української термінології
Українська термінологія впродовж майже двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження, хоча через історичні обставини як мова загалом, так і термінологія як її складова частина не завжди мали право вільно й беззастережно виконувати свої функції, обслуговуючи різні сфери суспільного життя. Термінознавство як окрема сучасна наука виникло в 30-і роки ХХ ст. на стикові лінгвістики, логіки, інформатики, психології та інших наук. Основними поняттями термінознавства є поняття “термін”, “термінологія” та “терміносистема”, що в своїй сукупності складають предмет дослідження термінознавства. Під термінознавством розуміють науку, що вивчає терміни, термінології й терміносистеми, закономірності їхнього створення та функціонування. При наявності близько 20 визначень поняття “термін”найбільше природа цього мовного явища розкривається у визначенні його як лексичної одиниці (слова чи словосполучення), що виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, культури, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя тощо. Сукупність термінів різних галузей людського знання складає термінологію. Біля витоків творення української термінології стояли науковці І. Верхратський, В. Левицький, С. Рудницький, О. Курило, О. Огоновський, які доклали багато зусиль до вироблення фахової термінології з різних наукових і технічних галузей, прагнучи того, щоб термінологія була “всеукраїнська і поєднувала елементи власне національного і міжнародного” (Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Укр. термінознавство. – Львів, 1994. – С. 144). Саме ж термінознавство пройшло складний шлях свого становлення й розвитку. На сьогодні національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого національного відродження. На запити середньої та вищої освіти, різних галузей наукових знань упродовж 90-х років минулого століття з’явилася ціла низка термінологічних словників, що тією чи іншою мірою заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. При цьому термінологічне словникарство успадкувало від попередніх десятиліть як багаті національні традиції термінографії наукового товариства імені Шевченка, Інституту української наукової мови, так і наслідки її тотального винищення у 30-х роках минулого століття. Українська наукова термінологія має півторастолітню історію й зародилася в другій половині ХІХ ст. Виокремлюють чотири періоди її розвитку:
зародження української термінології: поява наукових термінів у журналі “Основа”; нагромадження термінологічного матеріалу в Галичині; збирання й стихійне творення назв математичних, фізичних, хімічних, біологічних, лінгвістичних та інших наукових понять у Наддніпрянській Україні (друга половина ХІХ – 10-ті роки ХХ ст.);
організована та координована робота щодо творення й опрацювання української наукової термінології (20-ті роки – перша половина 30-х років ХХ ст.). У цей час над розробкою української наукової термінології працювала спеціальна наукова комісія природничого відділу Інституту української наукової мови;
наближення української термінології до російської під тиском мовної політики радянського уряду (друга половина 30-х – 80-і роки ХХ ст.);
відродження та активізація термінотворчих процесів у незалежній Україні, усталення української наукової термінології (з 90-х р. ХХ ст.).
На сьогодні найбільші термінологічні центри в Україні знаходяться в Києві, Харкові та Львові. Зокрема, Львівський термінологічний центр при кафедрі української мови Львівського національного університету; успішно функціонує як самостійна номенклатурна одиниця установа при державному університеті “Львівська політехніка”; це Комітет науково-технічної термінології, що виконує державне замовлення на створення держстандартів. Враховуючи гостру потребу в російсько-українських та україно-російських термінологічних словниках із найважливіших галузей знань, Президія АН УРСР у 1957 р. створила спеціальну Словникову комісію під головуванням академіка Й.З. Штокала. Вагомий внесок у розвиток термінологічної лексикографії вніс академік М. Погребняк, з ініціативи якого в 1970 р. було проведено першу науково-методичну нараду з проблем упорядкування й нормалізації наукової термінології. Заслуговують на особливу увагу підготовлені в інституті мовознавства ім. О.О. Потебні за участю фахівців різних галузей знань великі російсько-українські словники – технічний, який уміщує 80 тис. термінів, сільськогосподарський – 40 тис., радіотехнічний – 30 тис. термінів. Небувале піднесення термінології спостерігаємо з початку 90-х років, що викликано впровадженням Закону “Про мови в Україні”, діяльністю Товариства української мови “Просвіта”, проголошенням незалежності України. До словникарської роботи залучилися численні індивідуальні дослідники, творчі колективи, спеціалізовані організації, зокрема Термінологічна комісія з природничих наук при Національному університеті ім. Т. Шевченка, фізико-математично-астрономічна термінологічна комісія при Інституті фундаментальних досліджень Української наукової асоціації, Видавничо-термінологічна комісія при Львівській політехніці, Термінологічна група при Чернівецькому державному університеті. Під егідою Комітету наукової термінології, Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, Інституту української мови було підготовлено й видано фундаментальну академічну працю – “Російсько-український словник наукової термінології” в 3-х томах (Київ, 1994-1998). Видавнича спілка “Словник”, фундатором якої є Львівський державний медичний університет, здійснила низку лексикографічних проектів. Серед них – “Орфографічний словник українських медичних термінів” на 29 тис. слів, який уклали Л.І. Петрух, І.М. Головко, О.Я. Томашевська. Широке визнання фахівців-медиків і лінгвістів отримав виданий спілкою двотомний “Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник” (Львів, 1995), який охоплює 33 тис. термінів. Потужний поштовх до розвитку термінології й термінографії дають регулярні міжнародні конференції: “Проблеми української термінології. СловоСвіт”, що відбувається під егідою Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології на базі Національного університету “Львівська політехніка”; “Українська термінологія і сучасність”, організована Інститутом української мови НАН України. Уперше вийшла в світ низка навчальних видань з українського термінознавства. Підручник “Українське термінознавство” (Львів, 1994) Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк розглядає українське словникарство в руслі розвитку української термінології і становлення науки про неї. Раритетне видання – “Українська науково-технічна термінологія. Історія і сучасність” (Львів, 1999) Г. Наконечної – визнане науковцями й активно використовується в навчальному процесі.
Термін та його ознаки
Розвиток науки й техніки, актуалізація суспільно-політичного й мистецького життя зумовили появу в мові великої кількості різноманітних термінів. Як уже зазначалося, терміном називають слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття певної галузі знань – науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, партитура, фонема, адаптація, первіснообщинний лад. Термін чітко окреслений і однозначний у своїй термінологічній системі: наприклад, у побутовому мовленні слово корінь має значення не лише “підземна частина рослини” (корінь сосни), а й “нижня частина чого-небудь, що міститься в тілі” (корінь зуба), “головна причина чого-небудь” (корінь зла); використовується в усталених зворотах: дивитися в корінь, пускати корінь, рубати під корінь тощо. У мовознавстві корінь – основна значуща частина слова без афіксальних морфем; у математиці корінь – величина, що при піднесенні її до певного ступеня дає число. Український термін як національно-культурне явище є предметом багатьох спеціальних наукових досліджень; це особливий знак серед лексем національної мови. Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних із специфікою українських термінів, можна виділити такі:
Опрацювання критеріїв вироблення чи заміни тих термінів, що є кальками з російської мови і втратили виразне українське національне забарвлення;
Вияв запозичень у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їхнього вжитку;
З’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у межах певних терміносистем;
Способи відбору назв опредметнених дій чи опредметнених ознак (наприклад, настроювання, покращення);
Орфоепічні та орфографічні проблеми.
Однією з основних проблем українського терміна є збереження його україномовного духу, узгодження семантичних і прагматичних вимог до терміна, що виводить ці проблеми за межі суто лінгвістичних, через що термінознавство виходить поза вузькотермінолінгвістичні рамки й стає міждисциплінарною галуззю. Сучасна мова науки й техніки висуває до термінів такі вимоги, як:
Системність. Слово як термін існує лише в певній системі понять, що є відбиттям наукової теорії, наукової чи технічної класифікації, узагальненої ідеї або концепції в певній галузі знань. Належність терміна до певної системи відрізняє термін від звичайного слова.
Однозначність. Термін має називати лише одне наукове або технічне поняття, у своєму термінополі він є однозначним і має чітке визначення. Наприклад, валентність у хімії – це здатність атома утворювати хімічні зв’язки з іншими атомами, а в мовознавстві – це вищий вияв сполучуваності слів, зокрема дієслів, що максимально прогнозують кількість незаповнених валентних місць.
Мотивованість – це така мовна форма терміна, що дозволяє зрозуміти поняття, яке він позначає, без звертання до тлумачного словника. Ця вимога не є визначальною, але сприяє кращому усвідомленню й запам’ятовуванню терміна.
За мовною формою термін може бути:
Повністю мотивованим: трикутник, словосполучення;
Частково мотивованим: оранжева революція, психіка (від грец. душа);
Немотивованим: пудель (від нім. pudel – плескатися у воді) – порода кімнатних собак із довгою кучерявою шерстю.
4) Точність. Терміни мають бути точними й максимально адекватно передавати зміст поняття. При цьому деякі терміни можуть бути хибно мотивованими: наприклад, терміном чорні метали називали лише залізо, яке й справді має чорний колір. Зараз до складу чорних металів входить, наприклад, марганець, що має зовсім інший колір. Але об’єднують їх спільні поклади залізо-марганцевих руд, місце залягання. 5) Відсутність синонімів. Як правило, на позначення одного поняття існує лише один термін, бо наявність синонімів в одній терміносистемі може заважати взаєморозумінню фахівців. 6) Беземоційність. Терміни позбавлені суб’єктивної модальності та художньої образності: нова економічна політика, психодіагностика. Усі термінологічні одиниці поділяють на терміни-слова й терміни-символи. Терміни-слова є лексичними одиницями мови і включають усебе власне терміни, що позначають абстраговані поняття галузей наук: рефлекс, егоцентризм, утопічний комунізм, – та номенклатурні назви, які вказують на конкретні об’єкти певної галузі: АН – 140, холодильник «Норд», бурштин. Термінологічні символи є графічними знаками, що вказують на певні поняття: ∞ - нескінченність; ۸ - суфікс; Ψ – психологія; $ - долар. Важливою формальною відмінністю термінологічної лексики від інших слів є значно більша кількість запозичень із інших мов, у зв’язку з чим терміни поділяються на питомі й запозичені. Серед питомих виокремлюють:
Непохідні, які були термінами здавна, або загальновживані слова, що набули термінологічного значення: корінь, закінчення, обставина (мовознавство); дух, міра, час (філософія);
Похідні переважають у мові; вони утворилися на українському ґрунті за допомогою різних словотвірних засобів:первіснообщинний, прибуток, свідомість.
Запозиченими термінами в українській мові є слова, що потрапили до неї з інших мов: емпіріокритизм (суб’єктивно-ідеалістична теорія, філософська течія, що заперечує існування матеріального світу); психогенез (виникнення та розвиток у людини психічного життя – почуттів, мови, мислення й вольової діяльності); флексія (закінчення, змінна частина слова). Отже, слово термін, що в латинській мові означало «кінець», «кордон», «межа», у часи середньовіччя набуло значення«визначення», «позначення», в українській мові почало поширюватися у XVIII ст. й на сьогодні під ним розуміють слова чи словосполучення, що називають чітко окреслені поняття певної галузі. 3. Способи творення термінів Для того, щоб позначити будь-яке нове поняття, необхідно знайти відповідне слово. Кожен новий термін повинен підбиратися таким чином, щоб були витримані всі вимоги до термінологічної лексики: однозначність, мотивованість, точність, беземоційністьта, у більшості випадків, відсутність синонімів на позначення одного й того ж поняття. Найкраще обирати такий термін, від якого можна утворити похідні слова. Нові терміни утворюються двома основними шляхами:
шляхом використання внутрішніх ресурсів мови;
шляхом запозичення.
За допомогою внутрішніх ресурсів мови науково-технічні терміни творяться двома основними способами:
Зміна значення, що відбувається:
шляхом зміни значень звичайних слів літературної мови. Такий процес називається термінологізацією. Термін, утворений із загальнолітературного слова, настільки переусвідомлюється, що часто сприймається як омонім відносно свого джерела:корінь, закінчення, хвиля (нетермінологічне значення – водяний вал, що утворюється від коливання водної поверхні; термінологічне – коливальний рух у фізичному середовищі);
б) шляхом зміни значень термінів, запозичених з інших галузей науки й техніки, що називається процесом транстермінологізації:еліптичний – у математиці: який має форму еліпса, плоскої овальної кривої; у мовознавстві: заснований на опущенні в реченні слів, які легко домислюються.
Зміна структури:
а) префіксація: надприбуток, перевиробництво, протиструм; б) суфіксація – це один із найактивніших способів словотворення термінів, де зазвичай використовуються суфікси: - нн(я) (звикання, збудження, страхування, знецінювання); - ість (рентабельність, збудливість); - ач (підсилювач, перемикач); - ств(о)(підприємство, рабовласництво); творяться за допомогою нульового суфікса: обіг, вклад, осад, випар; в) префіксально-суфіксальний спосіб: безстроковий, безготівковий, придатність, витіснення; г) осново- та словоскладання: госпрозрахунок, високоприбутковий, самовизначення. Значна кількість термінів може мати структуру двокомпонентних ( частина мови, недоторканність особи), трикомпонентних(голосні заднього ряду, мотивація міжособистісних виборів) та багатокомпонентних (повна відновна вартість основних фондів)словосполучень. Серед термінів зустрічаються також:
абревіатури: загс;
складноскорочені слова: виконроб;
символо-слова: L-промені;
моделе-слова: Г-подібне сполучення.
Наукова термінологія має досить високу здатність сприймати іншомовні запозичення. Такі запозичення формують спільний лексичний фонд різних мов, що сприяє взаєморозумінню фахівців. Запозичення може бути:
повним, коли запозичується зовнішня оболонка терміна і його зміст. Іншомовне слово, пристосовуючись до нових фонетичних і морфологічних особливостей мови-реципієнта, зазнає повної або часткової асиміляції, коли зберігаються деякі фонетичні й граматичні особливості мови-продуцента: наприклад, слово “кореляція” – стало жіночого роду, змінюється як іменник І відміни (повна асиміляція); какао – не має системи словозміни та зберігає невластиве українській фонетиці зяяння голосних (часткова асиміляція). Якщо звуковий склад слова в обох мовах практично збігається, такий спосіб запозичення називається транслітерацією: комп’ютер, інститут.
частковим. Основним способом часткового запозичення є калькування – буквальний переклад елементів слова. Інколи іншомовні слова стають продуктивними, тобто за їх допомогою будуються нові терміни: авто-, агро-, архі-, анти-, полі-, психо- тощо: антидемократичний, психотерапія, поліфункціональний.
Запозичення термінів може бути прямим – безпосередньо з мови-продуцента, і непрямим – через посередництво інших мов. Якщо мова зазнає помітного впливу з боку іншої мови, то такий процес називається мовною інтерференцією. Мовна інтерференція відбувається внаслідок:
контактів з носіями інших мов;
зміни релігії;
орієнтації на певну країну-еталон;
побудови писемності;
розробки чи реформи правопису;
розробки науково-технічної термінології.
Найбільше мовна інтерференція стосується таких галузей, як релігія, політика та економіка. Запозичені терміни поділяють на запозичення із слов’янських мов, з-поміж яких найпродуктивнішими є старослов’янізми: храм, хрест, істина; та із неслов’янських мов. Грецькі запозичення: історія, психологія, лексика; латинські: квадрат, школа, інфінітив;німецькі: абзац, шрифт, майстер: англійські: мітинг, джаз, клуб; французькі: бюлетень, режим, сертифікат; італійські: браво, віолончель тощо. Деякі із запозичень мають українські відповідники: екзамен – іспит, абітурієнт – вступник, процент – відсоток. Сьогодні через значне поширення міжнародних зв’язків активізувався процес запозичення іншомовних елементів переважною більшістю мов світу. Інтернаціоналізмом може називатися слово, що зустрічається принаймні в трьох неспоріднених мовах:інститут, директор, гігієна. У галузевих термінологіях спільний лексичний фонд сприяє повсякденній комунікації; має широке застосування у вивченні та викладанні іноземних мов; свідчить про культурно-історичні контакти між різними народами. 4. Нормування, кодифікація та стандартизація термінів Нормативний аспект наукового та навчального тексту пов’язаний із дослідженням функціонування терміноодиниці як основного елемента фахового тексту. На сьогодні основний корпус терміносистем уже сформувався, проте потребує суттєвого впорядкування й нормалізації. Останнім часом учені акцентують увагу на тому, що робота з упорядкування термінології є необхідною умовою подальших наукових досліджень, міжнародної співпраці та підвищення якості підготовки фахівців вищою школою. Оскільки мовна норма будь-якого мовного рівня визначає найбільш доцільні варіанти уживання мовних одиниць, то метою нормалізації мови і її терміносистем є приведення у відповідність до тих лексичних моделей чи варіантів, які найкраще сприяють здійсненню комунікативної функції. Нормалізація спеціальної лексики здійснюється на основі загальнолітературної мови. Лінгвальна нормативність термінів – це правильність їх утворення та уживання. Унормування терміносистем української мови залежить від усунення цілого комплексу проблем: порушень лексичної загальнолітературної мови; неточного лексичного позначення наукових понять; уживання слів, невластивих українській мові, наявності термінологічної омонімії, синонімії тощо. Забезпечення лінгвістичної нормативності термінів повинне відбуватися на фонетичному, орфоепічному, орфографічному, лексико-семантичному, словотвірному, морфологічному та синтаксичному рівнях. Термінологія нормалізується з урахуванням її національних та міжнародних функцій, а тому важливо знайти рівновагу між кількісним виявом національних та інтернаціональних термінів. Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання. Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінів у межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вюстер. У Радянському Союзі над вироблення стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування. Прийняті державні стандарти (ГОСТи) мали силу закону. Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв’язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології. Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спостерігаємо, але необхідність державного підходу до творення єдиної термінології для усієї країни очевидна. З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології. Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у США – Американська асоціація стандартів, у Німеччині – Німецький нормалізаційний комітет, у Франції – Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та спеціалізовані науково-технічні товариства окремих галузей науки й виробництва. На цей час в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п’ять років їх переглядають і уточнюють. Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:
систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
відбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та ін. джерел);
поділ термінівта групи: а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні). Стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;
вибір із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подають також, але з позначкою “нерекомендований”);
підбір еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
формулювання українською мовою визначення (дефініції) поняття;
рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
3. Термінологія як система У термінознавстві розрізняють такі поняття, як термінологія та терміносистема. Під термінологією розуміють усю сукупність термінів, що склалася в певній галузі наукового знання. Кожна галузь науки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. «Усяка наука, – за словами І. Свєнціцького, – це системне і дотепне окреслення (дефініція) певних явищ – особливою, тій науці належною мовою». Термінології мають тривалий шлях свого формування, що розпочинається разом із формуванням певної галузі знання або діяльності. Коли закінчується складання термінології, це означає, що у певній галузі знання або діяльності настав період стабілізації, тобто нагромадження достатньої кількості факторів. Терміносистема – це система термінів у певній галузі чи підгалузі наукового або технічного знання, що обслуговують окрему наукову теорію чи концепцію. Розрізняють три етапи формування й функціонування терміносистем: 1) період появи й формування певної теорії й відповідно перехід від неупорядкованої сукупності термінів до терміносистеми; 2) зростання обсягу знань у межах прийнятої теорії, збагачення терміносистеми у зв’язку з тим, що з’являються нові явища, предмети чи процеси, які стосуються цієї конкретної теорії; 3) якщо відбувається зміна наукової теорії чи концепції, то нову теорію описують термінами попередньої, а потім із часом впроваджуються нові терміни, що відображають нові поняття. Термінологія, залежно від термінів, що її складають, поділяється на:
Загальнонаукову, до складу якої входять терміни, що з однаковими чи близькими значеннями уживаються в багатьох галузях:аналіз, аргумент, категорія. Загальнонаукові терміни прості, доступні, зрозумілі й ніякого спеціального змісту не мають. Вони не завжди зручні, бо в різних галузях знань можуть набувати відмінних значень, допускати різні тлумачення: ідея, закон, формула, аналіз тощо.
Міжгалузеву, терміни якої обслуговують декілька галузей, як правило, близьких між собою. Наприклад, термін дискурсуживається в лінгвістиці із значенням «зв’язний текст», у риториці – це ораторська промова, у театральному мистецтві – це організація текстових матеріалів спектаклю відповідно до їхнього ритму й взаємозв’язку. Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем чи термінологій немає, вони містять терміни міжгалузевого рівня.
Вузькоспеціальну, яка включає слова й словосполучення, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад, психології:антиципація (передбачення людиною якоїсь ситуації, прогноз); психомоторика (індивідуальна, пов’язана з віком і статтю сукупність рухів людини, що свідомо коригуються); рефлексія (самоаналіз, роздуми людини над власним психічним станом);історії: лейбористи (члени робітничих партій у Великій Британії, Ірландії тощо); апартеїд (крайня форма расової дискримінації); вікінг (учасник морських походів скандинавів у кінці Х – середині XI ст.); лінгвістики: парцеляція, односкладне речення, антонім. Для вузькоспеціальних термінів характерна семантична конкретність та зазвичай однозначність.
Термінологія поділяється на:
Суспільно-політичну – використовується втаких галузях знань, як філософія, економіка, фінанси, політологія, суспільствознавство, логіка, психологія, педагогіка, історія, право, дипломатія;
Мистецьку – охоплює музику, театр, кіномистецтво, образотворче мистецтво, архітектуру, літературознавство;
Наукову – стосується таких наук, як математика, фізика, кібернетика, хімія, біологія, фізіологія, ботаніка, зоологія, географія, геологія, астрономія;
Технічну – обслуговує такі галузі техніки й виробництва, як металургія, машинобудування, електротехніка, радіотехніка, електроніка, гірнича справа, текстильне виробництво.
Виділяється також термінологія сільськогосподарська, медична, спортивна, військова тощо. Кожна з термінологій має свої підсистеми, наприклад, лінгвістичну: суфікс, дієслово, граматика; психологічну: психодіагностика, ностальгія, сурдопсихологія; політичну: демократія, уряд, фракція. Послуговується термінами й офіційно-діловий стиль мови, наприклад, канцелярія, протокол, довідка, посвідчення. Існують такі вимоги до термінів у діловому мовленні:
термін має бути стандартним, зафіксованим у словнику: діловодство, а не діловедення; автобіографія, а не життєпис;
термін має уживатися тільки з одним значенням: циркуляр – це не будь-який лист, а лише директивний;
якщо термін багатозначний, то він має конкретизуватися контекстом: норма – мовна, етична, соціальна.
Отже термінологія – це сукупність усіх термінів мови загалом або окремої галузі знань чи виробництва, організована як чітка система із власними закономірностями й тенденціями. 6. Українські термінологічні словники Розділ мовознавства, що розробляє теоретичні та практичні питання словників різних типів називається лексикографією. Розділлексикографії, що займається теорією та практикою укладання й використання фахових термінологічних словників називаєтьсянауково-технічною лексикографією, або термінографією. Термінологічні словники є різновидом лінгвістичних словників, у яких подано термінологію однієї або кількох галузей знань чи діяльності. Джерелами для відбору матеріалу такого словника є монографії та статті відомих фахівців, підручники для вищих навчальних закладів, галузеві енциклопедії, реферати й анотації, опис винаходів. Під час відбору термінів складають реєстр одиниць, які слід визначити й описати. Ліву частину словника складають заголовні слова – терміни, а права – це семантизація заголовного слова, що може містити такі відомості про термін: 1) визначення поняття, позначуваного терміном; 2) сфера вживання; 3) переклад заголовного слова, якщо словник перекладний; 4) граматична характеристика; 5) приклади на сполучуваність термінів з іншими словами; 6) похідні слова; 7) походження терміна. За змістом лівої частини словникової статті розрізняють словники:
термінів;
терміноелементів, наприклад, словники інтернаціональних морфем.
За змістом правої частини словникової статті розрізняють:
термінологічні перекладні словники;
тлумачні словники;
словники довідники;
ідеографічні, у яких дається уявлення про семантичне поле різних понять.
За призначенням словники поділяють на декілька груп:
Словники узусу (лат. usus – 1. звичай, правило; 2. уживання, використання) виконують функції реєструвальних словників, що відбивають стан термінології у певній галузі знань на сучасному етапі. Більшість термінологічних словників є узусними.
З-поміж найбільш відомих галузевих словників можна назвати такі:
Енциклопедія історії України: У 4 т. – К., 1969-1972.
Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад. В.І. Волович та ін. – К.,1998.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: Академвидав, 2006.
Реглементувальні словники існують у двох видах:
словники стандартизованих термінів;
словники рекомендованих термінів.
Інформаційні словники
Прикладом цієї групи словників є інформаційно-пошуковий тезаурус. Його використовують під час автоматичного оброблення інформації. Кожна словникова стаття позначається терміном дескриптор. До нього наводяться синоніми, а також інші терміни, пов’язані з ним родо-видовими або асоціативними відношеннями. Наприклад: дескриптор:мислення синонім: міркування родо-видові відношення: мислення дискурсивне мислення доопераційне мислення інтуїтивне мислення наочно-дійове
Систематизовані словники: класифікатори, рубрикатори, частотні словники та словники терміносистем. Класифікатори – це системно й алфавітно впорядковані назви об’єктів науки й техніки та характеристики цих об’єктів (наприклад, класифікатори промислової продукції, де спочатку йде код, а потім називається сам предмет). Рубрикатори – це класифікації понять і об’єктів певної галузі, у яких спочатку йде порядковий індекс рубрики, а потім її назва. У частотних словниках терміни розташовано в порядку частоти появи у певних текстових масивах.
Є й інші класифікації термінологічних словників:
за тематичним охопленням: багатогалузеві, галузеві та вузькогалузеві;
за кількістю мов: одномовні й перекладні.
Усі спеціальні словники поділяються на два види: словники, що адресовані фахівцю; словники, зорієнтовані на роботу з комп’ютером. Для автоматичного оброблення тексту призначені інформаційно-пошукові тезауруси та різні типи власне електронних словників (основ, зворотів, афіксів).
4. Загальнонаукова, міжгалузева та вузькоспеціальна термінологія
Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.
Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни переділяються натри групи:
1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).
2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).
3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, вакат, привка, ретуш.
5. Термінологія обраного фаху
У сфері туризму використовують значну кількість спеціальних термінів і понять, які здебільшого ще не отримали загальноприйнятого визнання. Вони продовжують розвиватися та вдосконалюватися.
Слово "туризм" походить від французького tourisme (tour) - обхід, об'їзд, прогулянка, поїздка, подорож. Цей термін міцно ввійшов у світову практику з другої половини XIX ст. На перших порах він означав пішохідне переміщення з метою прогулянки, а в XX ст. поступово набув універсального значення, охоплюючи цим поняттям будь-які переміщення людини з метою відпочинку, оздоровлення, пізнання.
Дотепер не сформовано однозначного підходу до трактування поняття "туризм". У науковій літературі дефініції терміна "туризм" подано в працях вітчизняних (М. Крачило, О. Любіцева, В. Федорченко, В. Кравців, М. Мальська, М. Рутинський, С. Кузик) і зарубіжних учених (В. Преоб-раженський, М. Мироненко, П. Жолдак, І. Зорін, К. Крапф, В. Гунзикер, Ц. Каспар, В. Ґаворецькі та ін.). Більшість розглядають туризм різновидом подорожі, де його учасники перебувають поза межами постійного місця проживання з метою відпочинку, оздоровлення або в інших подібних справах.
Швейцарські науковці (Бернський університет) К. Крапф і В. Гунзикер вважають: туризм - це сукупність відносин та явищ, які мають місце під час подорожей у певну місцевість за умови нетривалого поселення та нездійснення діяльності, що може спричинити отримання доходів17. Зауважимо, що це визначення на Заході впродовж тривалого часу вважалося основним. Були спроби визначення туризму і серед українських вчених. Ще на початку 40-х років XX ст. призабута вчена доктор географії О. Степанів замість терміна "туризм" вживала "мандрівки" і розкривала їх зміст: 1. "мандрують пішки, колесом, автомобілем, залізницею, пароплавом, човном, каяком, чи лещатами"; 2. "новіші часи принесли нові форми мандрівництва не в одиночку, а гуртом [групою]"; 3. "тільки планове, обдумане і відповідно підготовлене мандрівництво дає особисту і громадську користь". Авторка також визначає географію мандрівок - кожну околицю, оскільки "всюди знайдете своєрідну красу природи й народної культури, яка аж проситься, щоб описати
ЇЇ, змалювати, сфотографувати, а зате стане вона предметом письменницького чи поетичного натхнення або основою до цікавих наукових дослідів"18.
Після Другої світової війни на тодішньому радянському просторі лише з 60-х років з'явилися вагомі наукові праці, де туризм постає особливим видом міграції населення, галуззю економіки, способом проведення часу поза межами постійного місця проживання. Причому його розглядають, як ми вже згадували субгалуззю рекреації19.
На офіційному рівні було немало спроб роз'яснити це поняття. Так, за визначенням, прийнятим Організацією Об'єднаних Націй 1954 р., туризм трактували як активний відпочинок, що впливає на зміцнення здоров'я, фізичний розвиток людини, пов'язаний із виїздом за межі постійного місця проживання.
Вагомий внесок у формування поняття "туризм" зробила Манільська конференція з туризму (Філіппіни, 1980 р.) Його розглядали як один із видів активного відпочинку - подорож з метою пізнання тих чи інших районів нових країн у поєднанні з елементами спорту. Крім цього, Манільська декларація з проблем розвитку світового туризму проголосила: туризм варто тлумачити як діяльність, що посідає чільне місце в часопроведенні народів і безпосередньо впливає на соціальну, культурну, освітню, економічну та політичну сфери життя окремих держав і на їхні міждержавні відносини. Незважаючи на проголошені Манільською декларацією засади туризму, його визначення й надалі не набуло однозначного трактування.
У 1993 р. статистична комісія ООН уточнює поняття туризму, розглядаючи його як діяльність осіб, котрі подорожують, перебуваючи у місцях, розташованих поза межами постійного місця проживання, впродовж періоду, що не перевищує року підряд, але здійснюється з метою відпочинку, освітньою, діловою та ін.
В українських офіційних документах, зокрема в Законі України "Про туризм", подано таке визначення: "Туризм - тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю"20.
Відомий український дослідник у царині географії туризму М. Крачило вважав туризм різновидом рекреації, активного відпочинку, "...під час якого відновлення працездатності поєднується з оздоровчими, пізнавальними, спортивними та культурно-розважальними цілями"21. На соціокультурну функцію туризму (ефективний засіб пізнання, підвищення культурного рівня і под.) звернув увагу О. Абуков, як на ефективний засіб пізнання, підвищення культурного рівня22.
Окремі вчені вважають туризм формою міграції населення, пов'язаною з тимчасовим переміщенням у межах країни або з однієї країни до іншої (В. Преображенський, В. Азар, П. Олдак, Ю. Веденій), а більшість учених-економістів - особливою галуззю економіки, що належить до сфери послуг (В. Герасименко, В. Мацола та ін.). Але чи не найвідоміше визначення російського дослідника В. Азара. Він аналізує туризм як велику економічну систему з різноманітними зв'язками між окремими елементами в межах і народного господарства окремої країни, і зв'язків національної економіки зі світовим господарством загалом23. Ще інші автори, а саме - І. Зорін та В. Квартальнов - наводять різні дефініції поняття туризм: вид подорожі; рух (переміщення) поза місцем постійного проживання; форма розумового та фізичного виховання, що реалізується через соціально-гуманітарні функції; популярна форма організації відпочинку, проведення вільного часу; галузь господарства, яка тимчасово надає послуги людям поза місцем їхнього постійного проживання; особлива форма пересування людей за маршрутом із метою відвідати конкретні об'єкти або задовольнити особисті потреби24.
Запропоновані згадані версії ілюструють багатогранність підходів до трактування поняття "туризм". Останні, на наш погляд, залежать від наукового напряму тих чи інших учених, провідних світових наукових тенденцій, власних уподобань і под. Всі вони мають суб'єктивний характер і виглядають або занадто розширеними й описовими, або звуженими. Це вносить плутанину в їх тлумачення чи робить їх синонімічними з аналогічними визначеннями інших сфер людської життєдіяльності.
Узагальнюючи сказане, доходимо висновку, що визначення туризму значно залежить від напряму дослідження, за яким виразно постають суспільно-культурні, економічні й навіть екологічні чинники. Уміле їх поєднання наблизить визначення туризму до його однозначного трактування. На наш погляд, туризм - це важлива сфера діяльності, що постає формою організації проведення вільного часу і пов'язана з відвідинами об'єктів, котрі перебувають поза межами постійного місця проживання на період до року з метою задоволення фізичних, духовних, соціальних, освітніх, оздоровчих та інших потреб без нанесення шкоди довкіллю.
Значних змін та уточнень зазнало ще одне з основних понять утуризмі - "турист". Перше його офіційне тлумачення прийняла Рада Ліги Націй у 1937 р., де сказано: туристом є кожен, хто подорожує 24 год або більше, а якщо подорож здійснюється поза межами своєї країни, подорожуючий вважається міжнародним туристом. Не можна вважати туристами, за рішенням Комітету експертів Ліги Націй, осіб, котрі перебувають у пошуках праці, заробітку, або постійного місця проживання, а також транзитних подорожуючих і тих, хто навчається.
Після Другої світової війни Міжнародний союз офіційних туристичних організацій (МСОТО) вніс окремі поправки до названого визначення. Однак, на думку польського дослідника В. Ґаворецкі, ці поправки ще не посприяли одностайному визначенню поняття "турист"26. Проблема звелася до мотивації подорожі як підстава визначення категорії туризму. Адже кожен турист - подорожуючий, але не кожен подорожуючий - турист. Подорожуючих об'єднує певна мета, що може бути пов'язана якоюсь експедицією, пошуком роботи (мігранти) і под. Для деяких народів, зокрема кочівників, котрі шукають пасовища для худоби, - це спосіб існування. Наприклад, белуджі постійно мігрують із Пакистану в Афганістан, незважаючи на існуючі державні кордони.
Подорож - це переміщення людей у часі й просторі, а людина, яка подорожує, незалежно від мети, напрямку" засобів переміщення та часових параметрів належить до подорожуючих. Подорож може бути пов'язана з проходженням туристичним маршрутом. Туристичний маршрут - це географічно визначена і прив'язана до конкретної місцевості й об'єктів траси подорож із можливим текстовим описом.
Комітет ООН 1957 р. рекомендував уніфікувати визначення "турист". З цього часу ним став подорожуючий, який відвідує іншу країну або район поза постійним місцем проживання понад 24 год. Це формулювання згодом було уточнене відповідно до мети подорожі.
На Римській конференції міжнародних подорожей і туризму ООН 1963 р. запропоновано розподіляти туристів на дві категорії:
1. Люди, котрі відвідують країну тимчасово, понад 24 год, але не лише з метою розваг, а й отримання вакантних робочих місць, фахової діяльності, поліпшення здоров'я, навчання, участі в роботі конференцій, різних зустрічей із релігійними чи спортивними цілями26. До туристів зарахували екіпажі літаків, кораблів, що прибували в країну.
2. Екскурсанти - це відвідувачі місцевості, краю, країни, котрі перебували в них не більше ніж 24 год і не використовували засобів розміщення, наприклад, громадяни, які беруть участь в одноденній екскурсії, або пасажири круїзних суден, екіпажів, котрі залишаються менше ніж на день.
Учасникам Римської конференції вдалось узгодити поняття "відвідувач". До цієї категорії почали входити всі, хто подорожує незалежно від мотивів мандрівки, що досі вносило певне непорозуміння у міжнародну статистику. Після Римської конференції таких відвідувачів стали поділяти на "міжнародних" і "внутрішніх".
Міжнародні відвідувачі - це особи" котрі подорожують у будь-яку країну, що не є для них постійним місцем проживання, і перебувають там упродовж періоду, що не перевищує року. З-поміж міжнародних відвідувачів почали розрізняти туристів з ночівлею й одноденних відвідувачів, тобто екскурсантів, які перебувають у країні без ночівлі. До туристів стали зараховувати відвідувачів, котрі хоча б раз переночували в тому чи іншому місці за межами постійного помешкання з метою відпочинку, оздоровлення, розваги і под.
Термін "внутрішні відвідувачі91 також був погоджений представниками країн - учасниць Римської конференції. Ними почали вважати осіб, котрі проживають у будь-якій країні й подорожують будь-якою місцевістю своєї країни за межами постійного помешкання, на період не більше ніж 12 місяців, і головною метою мандрівки не вважається заняття, що оплачують із джерел відвідуваного місця27.
На Міжнародній конференції з туризму, організованою ВТО у Манілі (Філіппіни, жовтень, 1980 р.), розглядалося поняття "внутрішній турист", але єдиного погляду не було досягнуто. Комісія Конференції з національних туристичних ресурсів ВТО запропонувала своє визначення: внутрішній турист - це особа, яка покидає місце постійного проживання з метою відвідування території, розташованої не ближче 80,5 км від місця постійного помешкання, з метою розваг, фахових особистих потреб та інших (за винятком щоденних) переміщень до пункту роботи.
На сучасному етапі туристом вважають особу, яка подорожує з метою розваг, поліпшення здоров'я, зустрічі з товаришами, родичами, з науковою, адміністративною, спортивною, комерційною метою, а також того, хто є учасником круїзу і може перебувати у порту навіть менше 24 год. Одночасно до цієї категорії не ввійшли люди, котрі працюють за кордоном, але проживають у прикордонній зоні, приїжджають у країну за контрактом на роботу або мають змогу працювати, транзитних пасажирів, осіб, які не мають постійного місця проживання, біженців, працівників консульств, дипломатів, а також тих, хто приїжджає для навчання або його продовження чи підвищення кваліфікації.
У Законі України "Про туризм" подано таке визначення: "Турист (мандрівник) - особа, яка здійснює подорож по Україні або в іншу країну з різною, не забороненою законом країни перебування, метою на термін від 24 годин до шести місяців без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та з зобов'язанням залишити країну або місце перебування у зазначений термін"28.
Незважаючи на законодавче закріплення згаданих понять, рішення міжнародних конференцій і отриманих результатів наукових досліджень, поняття "туризм", "турист", "внутрішній турист" загалом не набули однозначного тлумачення. Розбіжності у трактуванні основних понять з туризму спричиняють чимало незручностей у практичній діяльності, зокрема під час обліку туристів, підписанні угод з питань міжнародного туристичного бізнесу. Тому, на наш погляд, дослідницька робота з питань теорії туризму, його розвитку в умовах ринкової економіки повинна всіляко підтримуватись і державою, і зацікавленими бізнесовими туристичними структурами.
Достатньо стабільними в сучасних умовах стали поняття "внутрішній туризм", "міжнародний туризм", "національний туризм".
Внутрішній туризм - це тимчасовий виїзд громадян конкретної країни з постійного місця проживання до місцевості у межах національних кордонів з метою відпочинку, лікування, задоволення пізнавальних інтересів, занять спортом, розваг тощо.
Міжнародний туризм - тимчасове відвідування іноземцями території іншої держави з метою отримання туристичних послуг і туристичного продукту (в'їзний туризм) та виїзд громадян із туристичною метою за межі країни постійного проживання (виїзний туризм).
Національний туризм - сукупність туристичної діяльності, пов'язаної з обслуговуванням туристів своєї держави, які беруть участь у виїзному та внутрішньому туризмі.
Беззаперечним і загальноприйнятим є визначення пасивного й активного туризму. Пасивним, або виїзним міжнародним, називають такий туризм, коли громадяни країни виїжджають за її межі з метою відпочинку, оздоровлення, з економічною метою і там витрачають зароблені у своїй країні кошти. Активним, або в'їзним міжнародним, вважають туризм, коли громадяни перебувають на території іноземної держави з туристичною метою і витрачають у її межах іноземну валюту.
До найважливіших термінологічних понять належать також "туристичні ресурси", оскільки без них туристична діяльність неможлива. Туристичні ресурси - це сукупність природних і штучно створених людиною об'єктів (історико-культурних пам'яток, обслуговуючих закладів), що використовуються або придатні для творення туристичного продукту. їм притаманні такі ознаки: атрактивність (привабливість); доступність; стан вивчення; екскурсійно-пізнавальна значущість; запаси; спосіб використання та ін. Туристичні ресурси розподіляють на природні, історико-культурні й інфраструктурні.
Туристичний продукт, створений унаслідок експлуатації туристичних ресурсів, набуває форми товару. Його відмінність від туристичної послуги полягає в тому, що він може бути придбаний у місці проживання, а спожитим - лише у місці виробництва туристичної послуги29. Туристичний продукт - це сукупність предметів споживання і послуг, які мають споживчу вартість, необхідну для задоволення потреб, що виникають під час подорожі туристів (рис. 1.3).
Рис. 1.3. Структура туристичного продукту
Тур - це комплекс послуг, оформлених у вигляді туристичного пакету, які можуть бути реалізованими на певному маршруті й у конкретно визначений час. Тур вважають основним продуктом споживчого ринку і реалізують у вигляді путівки або ваучера. Туристична путівка - це документ, що підтверджує оплату, передбачену програмою послуг, де зазначена траса маршруту, головні послуги, термін дії, ціна, може подаватись опис маршруту і под. Ваучер - форма письмового договору на туристичне або екскурсійне обслуговування і взаєморозрахунки з фірмою.
Туристично-екскурсійні послуги, передбачені в путівці, надаються закладами з розміщення, харчування, транспортними підприємствами, екскурсійними бюро, а також входять до складової частини туристичного продукту. За висловом В. Азара, вони дають змогу задовольнити специфічні потреби туриста у туристичних враженнях, медичному обслуговуванні та розвагах30. Додаткові туристично-екскурсійні послуги - це послуги, які не передбачені у путівці й для туриста мають характер вільного вибору.
Товари - матеріальна складова специфічних товарів туристичного продукту: туристичні картосхеми, карти, буклети, сувеніри, туристичне спорядження, а також неспецифічні - більшість товарів, дефіцитних у постійному місці проживання, або значно дешевших. Товари за призначенням доповнюють основні послуги, що надаються під час подорожі, проходження маршруту чи перебування на стаціонарному туристичному об'єкті, а часто створюють певну особливість маршруту (придбання в Карпатах гуцульських сувенірів, зокрема продуктів із овечого сиру, екологічно чистих трав, килимових виробів та ін.).
Туризм у сучасних умовах ринкової економіки послуговується термінами і поняттями, які покликані пояснювати ринок туристичних послуг, - "туроператор", "туристичні потреби і мотивації", "туристичний ринок", "туристичний попит" і под.
Туроператор - гуртова туристична фірма, що розробляє туристичний продукт і комплектує тури, організовує рекламу та проходження туристичного продукту на ринку послуг, визначає його ціни й реалізує через мережу турагентів. За визначенням В. Квартальова, існують чотири типи туроператорів, які визначають їх місце на туристичному ринку (рис. 1.4)31.
Рис. 1.4. Типологія туроператорів
Туроператор масового ринку реалізує турпакети в найпоширеніші туристичні центри та курорти. Туроператор спеціалізованого сегменту туристичного ринку може пропонувати для клієнтури пакети, що формуються за віком, соціальним статусом, фаховою приналежністю або на певні світові напрямки, у найпопулярніші туристичні центри (Мальдівські острови, Кіпр, Анталія та ін.), чи на певні види транспорту (круїзи на кораблях, підводних човнах, подорожі потягами, літаками). Туроператори внутрішнього ринку продають турпакети у межах країни проживання, а зовнішнього - створюють турпакети для продажу їх у різні країни світу.
Турагент - співробітник туристичної фірми або фірми, що купує тури, розроблені туроператорами, випускає на ці тури путівки і реалізує їх споживачеві.
Туристичний ринок є складовою частиною світового ринку послуг. Він функціонує на основі дії законів попиту та пропозицій, зводить споживачів-покупців та продавців-по-стачальників послуг і має найголовнішу особливість: спожи-вачі-покупці змушені прибувати до місця призначення, де туристичні послуги створюють і водночас реалізують про-давці-постачальники.
Туристична послуга, як і всі послуги, не піддається накопиченню, нерозривна в процесі виробництва та споживання, неоднорідна за якістю, хоча київський професор О. Любі-цева виокремлює специфічні риси туристичної послуги: комплексність, мобільність, нероздільність процесу обслуговування; ритмічність32. Комплексність - оскільки туристична послуга охоплює низку послуг, що створюють об'єкти розміщення, харчування, транспортування, екскурсійного обслуговування. Мобільність пов'язана з обов'язками переміщення споживача до пункту обслуговування, а нероздільність процесу обслуговування - з процесом виробництва і споживання, оскільки момент виробництва і споживання туристичної послуги збігається в часі й просторі. У ритмічності закладена сама природа туристичної послуги, адже мінливість попиту підвладна не лише циклічності рекреаційних занять (упродовж доби, тижня), а й залежить від співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників, які не завжди сприяють ефективній туристичній діяльності.
Важливі складові туристичного ринку - туристичний попит, пропозиція туристичного продукту, його ціна і, безумовно, конкуренція.
Туристичний попит характеризується вимогами населення до туристичних послуг, що економічно виражається в кількості туристичного продукту та послуг, які вони зможуть придбати за існуючих цін. Туристичний попит має сезонну залежність. У ринкових умовах це впливає на рівень цін, томуціна постає регулятором динамічної рівноваги між попитом і пропозицією на туристичному ринку.
Пропозиція туристичного продукту - це кількість туристичних продуктів і послуг, які пропонують на ринку за того чи іншого рівня цін.
Конкуренція - боротьба за найвигідніше становище підприємств на туристичному ринку. Це альтернативна ініціатива в освоєнні тотожних сегментів ринку, що складається в умовах вільного підприємництва. Конкуренція стимулює розвиток туристичного ринку. Якщо існує надлишок туристичних пропозицій, то конкуренція розвивається серед підприємців. У випадку недостатньої пропозиції на ринку туристичних послуг конкуренція відбувається між споживачами. Загалом, конкуренція безпосередньо пов'язана з коливанням цін, що приводить до пошуку нової рівноваги на туристичному ринку між попитом і пропозицією та до встановлення найприйнятніших цін на ринку туристичних послуг.