Бродвейские театры занимают главенствующее положение в театральной жизни Соединенных Штатов Америки. Само название „бродвейский“ первоначально возникло как обозначение места расположения театров — на Бродвее, улице Нью-Йорка. Но вскоре оно стало иметь и другой смысл. „Бродвейский“ — это уже тип театра, тип спектакля. Бродвейские театры изначально существовали как театры коммерческие, что прямо указывает на взаимосвязь их деятельности с финансовым результатом. Тип современного Бродвейского театра сформировался в конце XIX и начале XX века. Находившиеся на Бродвее и прилегающих к нему улицах театральные помещения арендовались антрепренерами для показа драматических спектаклей и музыкальных комедий. Бродвейские театры не имеют постоянных трупп, режиссеров, репертуара. Да и само количество Бродвейских театров все время меняется. Так, в 1983 году многие газеты писали о тяжелом финансовом положении театров Бродвея. И действительно, из 39 театров 15 закрылись, но вскоре снова стали говорить о 50 бродвейских театрах. Театры эти ставят свои постановки с непременным участием „звезд“. Труппы комплектуются для исполнения одной пьесы, которая показывается ежедневно и до тех пор, пока она делает сборы. Если спектакль не пользуется успехом и не делает сборов, труппа распускается. Со спектакля, имеющего успех на Бродвее, делаются „спектакли-копии“ и показываются по всей стране. Иногда бродвейский спектакль снимается из репертуара уже через неделю, а некоторые „боевики“ идут ежевечернее по несколько лет. Например, знаменитый мюзикл „Моя прекрасная леди“ не сходил со сцены 7 лет. Спектакли Бродвейских театров обычно идут в пышном, роскошном и дорогостоящем оформлении, требующем значительных затрат, поэтому они финансируются, как правило, крупными предпринимателями, которых называют „ангелами Бродвея“. Часто они сами участвуют в выборе пьесы, приглашают режиссера и ведущих артистов. Репертуар Бродвейских театров состоит преимущественно из „боевиков“, детективов, легковесных комедий, обозрений-ревю и драм с выигрышными для „звезд“ ролями. Бродвейские спектакли послевоенных лет стали в большинстве своем эталонами „массовой культуры“ — культуры развлекательного направления. Псевдоромантические герои и красивые грезы, сладкая жизнь элиты, буржуазная роскошь обязательны для спектаклей Бродвея. Актеры этих театров задают эталонное поведение, стиль, моду. Спектакли Бродвея — демонстрация того, что американцы самые счастливые, богатые и свободные люди в мире. Однако высокие цены на билеты делают эти спектакли недоступными для частого посещения и людей среднего достатка, — тех самых „счастливых американцев“. Особенную пышность бродвейские постановки приобретают после Второй мировой войны. Они становятся сверхроскошным зрелищем, стоимость которого, например в драматическом спектакле, доходит до 100 тысяч долларов, а для мюзикла — до 500 тысяч долларов (до войны затраты на любую постановку не превышали 30–40 тысяч долларов). А в 1985 году постановка мюзикла на Бродвее обходилась уже в 5–8 миллионов долларов, при цене билета 40–50 долларов. Сама по себе постановка на Бродвее становится доступна далеко не всем, а только богатым антрепренерам. Самое широкое распространение получили на Бродвее музыкальные спектакли: музыкальное ревю, мюзикл. Но, собственно, мюзиклы ставились не только на Бродвее. Так, например, знаменитый мюзикл „Оклахома“ Р. Роджерса и О. Хаммерстайна был поставлен в 1943 году в театре „Гилд“ режиссером Р. Мамуляном. Этот мюзикл, вопреки всем коммерческим прогнозам, имел просто оглушительный успех и шел на сцене 10 лет, выдержав подряд 2248 представлений. Этот спектакль был известен и в России по одноименной экранизации. Этот мюзикл опустился с привычных для этого жанра высот роскошной жизни и помпезного зрелища с многочисленными обнаженными „герлз“. Он говорил о жизни простых людей, в него были включены народные песни и танцы, костюмы и идилличность „доброй старой Америки“. Герой привлекал тем, что за грубой внешностью находилось нежное и преданное сердце. В „Оклахоме“ была сделана первая попытка танцы и песни включить в действие спектакля, превратить их в неотъемлемую от него часть. „Оклахома“ способствовала формированию жанра мюзикла в его современном виде. Дальнейшее развитие принципы, найденные в „Оклахоме“, получили в таких произведениях, как „Вестайдская история“ А. Лоренса и Л. Бернстайна, „Человек из Ламанчи“ Д. Вассермана, Д. Дэриона и М. Ли и ряд других довольно удачных мюзиклов. С другой стороны, мюзикл породил поток ремесленных комедий „машинного производства“, как отзывались о них критики, но именно они прочно захватили сцены, в том числе и Бродвейских театров. Классические спектакли ставятся на Бродвее редко и недолго удерживаются в репертуаре. В истории Бродвейских театров была страница, связанная с деятельностью режиссера Элии Казана, который после закрытия известного театра „Груп“ в 1941 году стал виднейшим режиссером бродвейских театров. Он стал признанной и популярной фигурой на Бродвее довольно быстро. Казан стал пытаться ставить серьезные пьесы, которые бы поднимали важные жизненные вопросы. Тогда это было еще возможно. Формирование его режиссуры связано с постановками пьес Уильямса и Миллера — нынешних американских классиков. Э. Казан поставил на Бродвее три пьесы Артура Миллера. Первая из них — „Человек, которому так повезло“ (1945) на Бродвее провалилась. Но уже через год режиссер ставит пьесу Миллера „Все мои сыновья“ и добивается успеха. А его спектакль „Смерть коммивояжера“ (1949) приносит ему прочное признание и делает ведущим американским режиссером. Если вспомнить, что Казан был поклонником системы Станиславского, то есть психологического искусства, то понятно, в каких принципах он ставил свой спектакль. Американский критик писал о постановке: актеры „играли с таким искусством и убежденностью, что разграничительная линия между жизнью и игрой казалась несуществующей“. Главную роль Вилли Ломена (простого американца) играл артист Ли Кобб. Эту работу актера критики назвали „триумфом исполнения роли по Станиславскому“. Артист буквально жил в роли, он научил публику сопереживать страданиям своего героя. „Мы увидели, что все мы — Вилли, а Вилли — это мы. Мы жили и умирали вместе, но когда Вилли упал, чтобы никогда уже более не подняться, мы пошли домой, испытывая очищение от сострадания и ужаса“, — писал другой американский критик после премьеры спектакля „Смерть коммивояжера“. Казан поставил также ряд пьес Уильямса, получив признание лучшего истолкователя пьес этого драматурга. Особенный успех имели постановки: „Трамвай желание“, „Путь действительности“, „Кошка на раскаленной крыше“, „Сладкоголосая птичка юности“.
Жанр мюзикла американцы считают своим вкладом в мировую музыкальную панораму XX века. Уже несколько десятилетий на Бродвее царит настоящий культ мюзикла. Именно здесь композиторы и режиссеры соревнуются в мастерстве, а владельцы театров — в количестве спектаклей, которые выдержит та или иная постановка. Создание мюзикла и „раскрутка“ его — это тоже своеобразная технология. Любопытно, что, несмотря на свою гордость изобретателей мюзикла, американцы не чураются его импортировать. Импорт мюзиклов может осуществляться из любых стран, если он там имел бешеный успех. Так было, например, со знаменитым мюзиклом „Кошечки“. „Кошечки“ прибыли в Нью-Йорк из Лондона, где целый год шли с огромным успехом, а теперь переехали на Бродвей, в театр „Унтергарден“. Эту веселую „семейную комедию“ композитор Эндрю Вебер написал на стихи английского классика Элиота. (Вебер же был автором нашумевших мюзиклов „Иисус Христос суперстар“ и „Эвита“.) „Кошечек“ поставил Т. Наин, и по итогам 1982 года он получил 7 из 19 присужденных наград „Тони“. („Тони“ — это театральный аналог „Оскара“ в кино.) Вообще Бродвей всегда и во всем использует принцип известности. А потому на его сцене шли и идут мюзиклы по всем известным классическим произведениям. Например, был мюзикл „Анна Каренина“ (бродвейский театр „Круг в квадрате“), „Капитанская дочка“, был мюзикл по Шекспиру и „Сирано“ Ростана. Был мюзикл „Красавица и чудовище“, поставленный по известному мультфильму Диснея. С другой стороны, жизнь знаменитых людей тоже может стать сюжетом для спектакля. В театре „Форти сиск стрит“ — самом старом театре Бродвея — шел мюзикл, представляющий собой своеобразную фантазию на тему жизни Федерико Феллини и его фильма „Восемь с половиной“ (изображались муки творчества). Кроме главного героя все остальные роли в спектакле были женскими. А в 1998 году скандальная личная жизнь английского писателя Оскара Уайльда стала также предметом бродвейского мюзикла „Грязная непристойность“. В конце 70-х годов на Бродвее шел мюзикл „Для цветных девушек, помышлявших о самоубийстве, когда радуге пришел конец“ (в спектакле использовались стихи негритянской поэтессы). В 1984 году мюзикл „Мечтающие девушки“ исполняли исключительно негритянские певицы. Англичанин Вебер стал просто королем Бродвея на долгие годы. Его мюзиклы „Отверженные“, „Призрак в опере“, „Аспекты любви“ (помимо „Кошечек“) шли по много лет. Иногда Бродвей откликался и непосредственно на злобу дня. В 1988 году на сцене театра „Бут“ была поставлена пьеса, посвященная советско-американским переговорам по сокращению ракетно-ядерных вооружений. В бродвейских спектаклях выступали лучшие актеры Америки: К. Корнелл, А. Лант, Л. Фонтанн, Е. Ле Гальенн, М. Уэбстер, Г. Клермен, Г. Мак-Клинтик, Э. Казан. Естественно, среди „звезд“ бродвейских театров нельзя не вспомнить знаменитой Лайзы Минелли. На Бродвее играли Элизабет Тейлор и Ричард Бартон. В 1985 году легендарная Джина Лолобриджида была приглашена на Бродвей для исполнения главной роли в пьесе Т. Уильямса „Татуированная роза“. Сами американцы считают, что Бродвей — это единственное место в американском театре, где можно прошуметь на всю Америку. Бродвей — это предельный успех, на который могут рассчитывать те, кто своим поприщем избрал театр. Бродвей приносит каждый год ошеломляющий успех кому-либо. Каждый год Бродвей оправдывает чьи-то расходы на спектакль. Для жителя Нью-Йорка театральный центр Бродвей сам по себе достопримечательность. Сами американцы считают, что скопление театров в одном месте стало красноречивым доказательством американского практицизма: „Зачем разбрасывать театры по всему городу, — пишет газетный обозреватель, — когда их близость друг к другу упрощает пользование такими удобствами, как рестораны и автостоянки, и позволяет без труда добраться от одного театра до другого, если в первый все билеты проданы“. А возможность окупить расходы на билеты богатыми впечатлениями от роскошного мюзикла — это одна из приманок, которая так привлекает публику Бродвея
Зміст
Вступ
1. Основні етапи створення та розвитку бродвейських театрів в історичному контексті _________________________________________________________
1.1 Поняття бродвейські театри, головні ознаки та витоки їх виникнення, етапи розвитку __________________________________________________
1.2 Бродвейські мюзикли _________________________________________
2. Сучасні театри Бродвея __________________________________
3. Перспективи бродвейського театру __________________________
Висновки ___________________________________________________
Список літератури _____________________________________________
Додатки _________________________________________________________
Вступ
Бродвей, культова вулиця Нью-Йорка, де зосереджено дуже багато театрів і мюзик-холів, завжди манив уяву як акторів, так і глядачів. Бродвейські мюзикли стали справжнім брендом, голлівудські зірки раз у раз беруть участь у тутешніх постановках, а любителі театру жадібно читають в газетах рецензії на нові спектаклі. Через деякий час після того, як трагедія 11 вересня істотно вплинула на відвідуваність нью-йоркських театрів, бродвейські постановки почали знову користуватись феноменальним успіхом.
Бродвей (Broadway) перекладається з англійської, як «широкий шлях». У нью-йоркській реальності, скоріш, довгий: 25 бродвейських кілометрів тягнуться крізь весь Манхеттен, Бронкс і навіть далі – на північ, через невеликі містечка до столиці штату Нью-Йорк, міста Олбані. З іншого боку, це ще й «анархічна» вулиця – вона порушує перпендикулярне планування району, вигинається хвилями, гуляючи вздовж і впоперек Манхеттена. Та найголовніше - це «театральна» вулиця. У районі перетину Бродвея з 42-ю стрит знаходиться Таймс-сквер – тут і розташовуються знамениті бродвейські театри. Сьогодні у цьому кварталі налічується близько сорока великих театрів, які є основою американської театральної культури. Тому назва вулиці давно стала синонімом цього мистецтва взагалі, а у США в принципі.
Вважається, що бродвейський театр США було започатковано 1896 року, коли в Нью-Йорку виник так званий "Театральний синдикат", який у подальшому розрісся в низку однотипних театральних організмів. Однак уже на початку ХХ ст. під керівництвом режисера Д. Беласко виник рух театрів, які протистояли театрам Бродвею, що вважалися "комерційними". В подальшому ініціативу створених Беласко труп розвивали "малі" або ж "репертуарні" театри, які у подальшому стали основою для появи так званого "поза-бродвейського" та навіть "поза-поза-бродвейського" театру.
Однак саме Бродвей і став головним, дійсно національним форматом існування американського театру. Попри комерціалізацію, відчутний потяг до розважальності тощо, бродвейський театр США став зразком театрального мистецтва, яке не можна було зустріти деінде. На відміну від імпортованих з Європи зразків новітнього театру та подальшого експериментування на їх матеріалі, що знаходило собі прихисток у театрах "поза-Бродвеєм" і "поза-поза-Бродвеєм", традиційно бродвейський театр мюзиклів, ревю та власне драматичних творів був визначальним щодо саме американського театрального пошуку.
Дослідження теми історії розвитку американської драматургії можна знайти у працях таких вчених, як Ромм А.С., Смірнов Б.О., БернацькаВ.І., Дятлева Г.В., Бутрова Т.В., Денисова Т.Н., Злобин Г.П., ВисоцькаН.О.,Мокульський С.С. та інш.
Актуальність обраної теми у тому, що бродвейські театри користуються скаженою популярністю як серед глядачів, так й серед голлівудських кінозірок, котрі так само охоче беруть участь у різних постановках. Чимало акторів грали у театрах до того часу, як стали знаменитими, а коли вони повертаються зі знімального майданчика на підмостки, це становиться справжньою подією. Цікаво дослідити цей феномен театрального мистецтва, головні чинники, що впливають на успіх бродвейських театрів.
Об'єкт роботи – бродвейські театри.
Предмет роботи – історія виникнення та розвитку театрів Бродвея.
Метою роботи є досідження і узагальнення всіх етапів історії розвитку бродвейських театрів.
Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:
- вивчити витоки бродвейських театрів;
- дати характеристику мюзиклу, як жанру театрального мистецтва;
- розглянути історію розвитку бродвейських театрів, і сучасний стан;
- визначити перспективи розвитку бродвейських театрів.
Структура даної роботи. Ця робота складається з вступу, трьох питань, висновків й списку літератури, додатків.
1. Основні етапи створення та розвитку бродвейських театрів в історичному контексті
1.1 Поняття бродвейські театри, головні ознаки та витоки їх виникнення, етапи розвитку
Теа́тр (з грец.— місце видовища) — вид сценічного мистецва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також й театральним мистецтвом.
Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін.; а також використовують численні досягнення найрізноманітніших наук й областей техніки.
Професійний американський театр народився разом з виникненням на карті світу нової країни - Сполучених Штатів Америки (1776 р.). Проте й раніше переселенців розважали різноманітними видовищами, гастролювали англійські трупи. Проте влада не заохочувала подібні веселощі, оскільки звичаї панували доволі суворі. Учасники спектаклів нерідко поставали перед судом. Попри чинимі перешкоди, паростки театрального мистецтва усе ж таки пробивалися: йшли аматорські постановки, з'являлися п'єси, які часто були дуже подібні до європейських зразків[1].
У ХІХ столітті американський театр пройшов той шлях, що і європейська сцена. Особливо палко та з розумінням сприймалось за океаном усе, що було пронизано романтизмом - і пафос протесту, і пестування особистої самостійності, і пристрасний та темпераментний акторський стиль.
Протягом усього ХХ століття майстри театру в Америці звіряли свій досвід з Бродвеєм. З'явилися оф-бродвейські (від анг, off - "проти", "без") сцени, і потім оф-оф-бродвейські. Найбільш зухвалі експериментатори, кидали виклик самій природі театрального мистецтва й, звісно, Бродвею, готові були повторити це "оф" і більше двох раз. Що собою уявляють театри Бродвея? Насамперед, вони є театрами у традиційному, європейському, розумінні. Бродвейські комерційні театри або не мали (не мають) постійної трупи - це будинку з глядацьким залом, який вміщує велику кількість глядачів. Зал здають у найм улаштовувачу спектаклю -антрепренеру. Нерідко і сюжети зіграних спектаклів залежали від смаків антрепренерів. В історії залишилися бродвейські, як кажуть, хіти, чи "бойовики". Зазвичай, це були мюзикли, особливий тип спектаклю, народжений на американській сцені в 20х рр. XX ст.[2]
Однак традиційні риси поетики бродвейського театру були детерміновані не лише глядацькими запитами, але й об'єктивними умовами театрального бізнесу в США. Як відомо, "у сучасних розвинених постіндустріальних державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою: американську, британську і французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів". Причому на відміну від характерної для французької моделі потужної та централізованої підтримки державою національної культури, або ж британського принципу "витягнутої руки", американська модель відзначається децентралізацією підтримки культури, провідною роллю приватних спонсорів і фундацій, високим рівнем власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів. Таким чином, американський театр був поставлений в умови, за яких мав або зникнути, або забезпечити власну рентабельність.
Бродвейські вистави – особливий вид театрального мистецтва, розрахований, безумовно, у першу чергу на успіх, на смаки масової публіки.
Однак це не означає, що бродвейський театр – поганий. Він зовсім інший, ніж європейський, і порівнювати їх не можна.
Суміш пісень і танців, гострий сюжет, чарівні, зухвалі та темпераментні герої, мелодії, які легко запам’ятовуються, - все це приваблювало і до цього часу приваблює публіку.
Отже, американський театр вступив у ХХ століття, маючи порівняно небагату історію власної сценічної культури. Його остаточне становлення відбулося лише у цьому столітті. Розвитку національного театру багато в чому перешкоджала існуюча в країні сильна пуританська традиція. Драматургія США різко відставала не тільки від європейської драми, а й від американської літератури.
На межі століть визначилася організаційна структура американського театру, функціонуючого переважно з урахуванням акціонерної системи. Нові театри будувалися головним чином на Бродвеї й на прилеглих до нього вулицях Нью-Йорка. Виникло поняття «бродвейський театр», як велике комерційне підприємство, де для кожної постановки арендувалось приміщення, набиралася нова трупа, з неодмінною участю акторів-«зірок», у разі успіху вистава, що гралась щодня, не сходила зі сцени протягом кілька років.
Дорогі музичні видовища (водевілі, ревю, комедії, а пізніше мюзикли), розраховані на касовий успіх, заповнили театри Бродвея. Так поступово склався тип бродвейського комерційного спектаклю. Вже на початку XX в. були спроби протиставити «бродвейським театрам» репертуарні трупи, що зверталися до серйознішої драматургії, в т. ч. і до класичної.
В 1930-ті роки також і бродвейські театри не могли не відізватись на процеси, що відбувались в театральному житті США. Неочікувано для комерсантів-антрепренерів на Бродвеї прижилась соціальна драма. Так, протягом семи років репертуар Бродвею не покидала вистава «Табачна дорога» за романом Э. Колдуелла (постановка А. Кіркленда, 1933), особливою популярністю користувались п’єси «Зіткнення вночі» К. Одетса і «П’ята колона» Е. Хемингуэя (поставлена сумісно з театром «Гілд»).
В післявоєнні роки почав свою діяльність відомий американський режисер – Артур Міллер (народ. в 1915). В його творах домінує тема людини та суспільства, ворожого йому. В 1944 році на Бродвеї пройшла п’єса Міллера «Людина, якій так щастило», що була поставлена режисером Еліа Казаном. П’єса не викликала цікавості у публіки, і вже після чотирьох вистав вона була знята зі сцени. В 1947 році Казан поставив ще один твір Міллера – «Всі мої сини». Дивно, але звикла до мюзиклів и легких комедій бродвейська публіка прийняла цю серйозну п’єсу, що принесла автору премію товариства театральних критиків Нью-Йорку.
Поява п'єс Теннессі Уільямса на Бродвеї щасливо співпала в часі з тим пафосом реформ, які переживала американська театральна традиція. Процес оновлення застарілих канонів уможливив саме те, до чого прагнув митець – розбудову драматургії як перетворення літератора на повноважного художника сцени, який, попри необхідну співпрацю з режисером, художником та акторами, має особливу владу над цілісним утворенням – театральною виставою. Співпрацюючи з такими непересічними постатями в художньому житті США як Еліа Казан, Марлон Брандо, Вів'єн Лі та ін., автор, разом з тим, отримував можливість реалізації власного бачення сценічного існування п'єси, квінтесенцією якого стала виплекана ним концепція "пластичного театру" (найтіснішим чином пов'язана з канонами лірико-міфологічної драматургії). Уільямс прагнув до регламентації не лише словесної тканини твору, але й тих позалітературних засобів художньої виразності, до яких звертається театр: музика, освітлення, елементи кіномистецтва, хореографічні вкраплення тощо. Проте, з іншого боку, традиції бродвейської сцени подекуди чинили й зворотній вплив на поетику авторських творів.
Глибокі внутрішні протиріччя 1960 – 1970-х років, пов’язані з війною у В’єтнамі, широкими негритянськими і ліворадикальними рухами, экономічними труднощами, також не сприяли розвитку американської культури та мистецтва. В театрі і драматургії на перший план вийшло захоплення фрейдизмом, за яким витоки конфліктів знаходяться не в бутті, а у психичній сфері. Широке розповсюдження отримали фрейдистські п’єси, які уявляли людину тільки як біологічну істоту, що живе за законами ірраціональних інстинктів. На сценах бродвейських театрів йшли вистави, створені за фрейдистськими принципами. Так, за основу сюжетів деяких драм і навіть одного балету було взято реальне кримінальна справа дев’ятнадцятирічної дівчини, що зарубила сокирою своїх батьків.
Явищем, що відрізняло театр 70-х років від 50—60-х, стало те, що в ньому залунала робітнича тема. На Бродвеї було поставлено в 1978 р. виставу за книгою С. Тьоркела «Робота» — репортаж про життя 40 рбітників різних професій в Чикаго. Основна ідея вистави в тім, що бути рабітничим — це честь, що американські трудівники зберегли вірність демократичим традиціям, що трудом та єдністю дій людей труда світ можна змінити на краще. Восени 1979 р. Папп поставив п’єсу Т. Бейба «Силует Солт-Лейк-Сіті» — про Джо Хілла, легендарного робітника, співака і профсоюзного організатора. В США та в багатьох інших країнах було відновлено виставу за п’єсою Б. Стейвіса про Джо Хілла — «Людина, яка ніколи не вмирала» (1954).
Більшість бродвейських вистав виражали ідеї так званої масової культури, мета якої – примусити глядача повірити в те, що американці – найбільш багаті, щасливі и свободні люди на землі. Більша частина бродвейських постановок ідеалізувала стандартну людину, що нічим не виділяється і не відрізняється від суцільної маси. Постановки в комерційних театрах стали об’єктом для значних капиталовкладень. Якщо до війни витрати на більшість вистав не перевищували 40 тисяч доларів, то в післявоєнні роки вони досягли 100 (драма) и 500 (мюзикл) тисяч.
Значительное место в репертуаре бродвейских театров отводилось мюзиклу. Затем шли музыкальное ревю и легкая комедия. Драмы не пользовались особой популярностью у антрепренеров, но именно это и привело коммерческое искусство к кризису: зрители пресытились бездумными постановками, уводящими от реальности. Бродвейские антрепренеры стали чаще обращаться к серьезным пьесам, выбирая произведения наиболее известных авторов (Уильямс, Миллер, Олби).
Некоторые изменения со временем претерпел и такой жанр, как мюзикл. Целых десять лет в театре «Гилд» шел мюзикл Р. Роджерса и О. Хаммерстайна «Оклахома!» (1943), поставленный режиссером Рубеном Мамуляном. Эта, казалось бы, совершенно не коммерческая пьеса, рассказывающая о жизни простых людей, пользовалась громадным успехом у зрителей. И причиной тому были не только народные костюмы, прекрасная музыка и хореография, но и сам сюжет, посвященный «доброй старой Америке», деревенским персонажам, грубоватым и простоватым, но имеющим честные и доверчивые сердца.
Огромный вклад в развитие жанра мюзикла внесли ставшие известными во многих странах мира спектакли «Вестсайдская история» А. Лорентса и Л. Бернстайна (1975), «Моя прекрасная леди» Ф. Лоу и Л. Лернера (1956), «Человек из Ламанчи» Д. Вассермана, Д. Дэриона и М. Ли (1965), «Скрипач на крыше» Д. Стайна, Ш. Гарника и Д. Бока (1964) и др. Все они, в отличие от бездумных развлекательных постановок, посвящены «вечным» темам и основываются на классической литературе.