Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Невропатологія.doc
Скачиваний:
160
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
710.14 Кб
Скачать

З. І. Ліссова, л. М. Руденко, в. Д. Чорненька

Невро логія

Київ – 2013

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Інститут корекційної педагогіки та психології

З. І. Ліссова, Л. М. Руденко, В. Д. Чорненька

Неврологія

Навчальний посібник

Київ - 2013

У навчальному посібнику, який являє собою стислий конспект лекцій з дисципліни «Неврологія», розглядаються основні питання, які повинні дати базові знання майбутньому корекційному педагогу та психологу (спеціальному, медичному). Базові знання з анатомії та фізіології нервової системи, основи топічної діагностики нервових захворювань та синдромів, опис основних видів рухових, чутливих та вегетативних порушень, питання етіології, патогенезу та клінічних проявів деяких захворювань нервової системи – ось перелік тих проблем, у яких автори вважають повинен бути обізнаним випускник Інституту корекційної педагогіки та психології.

Матеріал розділений на три змістові модулі, що відповідає учбовій програмі з дисципліни.

Навчальний посібник адресується студентам денної та заочної форми навчання за напрямками підготовки 6.010105 – Корекційна освіта, а також 6.030102 –Психологія (спеціальна, медична).

Рецензенти:

Рекомендовано Вченою Радою інституту корекційної педагогіки та психології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова ( протокол № від 2013 року) як навчальний посібник.

Зміст

Вступ

Модуль 1. Будова та функції центральної та периферичної нервової системи.

- Оболонки головного та спинного мозку. Спинномозкова рідина.

- Кровопостачання головного та спинного мозку. Патологічні зміни судин.

- Спинний мозок. Спинномозкові нерви.

- Головний мозок. Мозковий стовбур. Мозочок. Великий мозок.

- Основні провідні шляхи центральної нервової системи.

-Черепно-мозкові нерви.

- Вегетативна нервова система.

Модуль 2. Патологія нервової системи. Топічна діагностика.

- Рухові порушення.

- Порушення чутливості.

- Ураження черепних нервів.

- Порушення вищих коркових функцій.

- Вегетативні порушення.

Модуль 3. Окремі нозологічні форми.

- Дитячий церебральний параліч.

- Епілепсія.

- Гідроцефалія.

- Синдром Арнольда Кіарі

- Запальні захворювання мозку. Абсцес головного мозку. Енцефаліти. Менінгіти. Арахноїдит.

- Поліомієліт.

- Черепно-мозкова травма.

- Пухлини мозку.

-Спадкові захворювання ЦНС.

- Методи обстеження хворого

Література.

Вступ.

Невроло́гія  (до 1984 р. невропатологія)— розділ медицини, яка займається питаннями виникнення захворювань центральної та периферичної нервової системи, а також вивчає механізми їх розвитку, симптоматику і можливі способи діагностики, лікування або профілактики. Сучасна наука про нервову систему об’єднує низку наукових дисциплін: поряд з класичними нейроанатомією, неврологією та нейрофізіологією. Важливий внесок у вивчення нервової системи зробили молекулярна біологія та генетика, хімія. Кібернетика тощо. Такий міждисциплінарний підхід до вивчення нервової системи знайшов відображення у терміні нейронаука (neuroscience), а у вітчизняній літературі – нейробіологія. Основною метою її стало розуміння процесів. Які відбуваються як на рівні окремих нейронів. Так і нейрональних мереж, наслідком яких є різноманітні психічні процеси

Важливість вивчення будови і функції нервової системи витікає з її властивостей, а саме:

Збудливість, подразливість та провідність характеризується як функція часу. Тобто це є процес, який виникає від подразнення до прояву реакції- відповіді. Згідно електричної теорії поширення нервового імпульсу у нервовому волокну він поширюється за рахунок переходу локальних вогнищ збудження на сусідні неактивні ділянки нервового волокна або процесу розповсюдженої деполярізації потенціалу дії, що є подобою електричного струму. У синапсах відбувається інший хімічний процес, при якому розвиток хвилі збудження-поляризації належить медіатору ацетилхоліну, тобто хімічній реакції.

Нервова система володіє властивістю трансформації та генерації енергії зовнішнього та внутрішнього середовища та перевтілення їх у нервовий процес.

До особливо важливої властивості нервової системи відноситься властивість мозку зберігати інформацію у процесі не тільки онтогенезу, але й філогенезу.

Модуль 1

Будова та функції центральної та периферичної нервової системи

Питання для розгляду

1. Центральна та периферична нервова система.

2. Нейрон – його будова, функції. Поняття про рефлекс.

3. Оболонки мозку. Ліквор.

4. Кровопостачання головного та спинного мозку. Патологія судин.

5. Спинний мозок. Його будова та функції. Поняття про сегмент.

6. Відділи головного мозку. Їх будова та функції.

7. Основні провідні шляхи.

8. Черепні нерви.

Загальні поняття

Нервова система – це сукупність анатомічно та функціонально пов’язаних між собою нервових клітин з їх відростками. Розрізнюють центральну та периферичну нервову систему. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку. Головний мозок розташований у порожнині черепа, спинний – у хребтовому каналі.

Ембріогенез

З початком 3 тижня ембріонального розвитку починається диференціювання клітин у спеціалізовані органи і тканини – закладка усіх органів. Першими закладаються нервова трубка, серце та статеві органи.

У період онтогенезу розвиток нервової системи починається на 3 тижні – на поверхні ембріонального диска по обидва боки від середньої лініі виникає важлива структура – нервова пластинка.

Нервова трубка – ембріональна структура, з якої у подальшому розвивається головний і спинний мозок. Нервова трубка являє собою порожню ектодермальну трубку, яка утворюється завдяки зростанню кінців нервового жолоба, що виникає внаслідок росту та поглиблення нервової пластинки. Неповне їх з’єднання призводить до розвитку вроджених дефектів.

На 4 тижні має місце нейруляція – утворення нервової системи, і до кінця тижня у ембріона вже маються сегменти головного і спинного мозку.

Шийна і тулубна частини нервової трубки дають початок спинному мозку, а краніальна частина диференціюється у головний. Порожнина нервової трубки перетворюється у спинномозковий канал, який з’єднується зі шлуночками головного мозку.

Головний мозок розділений на мозкові міхури (передній, середній і ромбовидний). До кінця 4 тижня передній мозковий міхур ділиться на зачатки кінцевого і проміжного мозку. Потім ділиться ромбовидний міхур, даючи початок задньому і довгастому мозку.

Розвиток рухів у ембріона співпадає із зростанням головного кінця нервової трубки. У цей період розвитку майбутній головний мозок займає майже половину нервової трубки. Простежується початок формування спинномозкових нервів та вузлів. У головному мозку виникають зачатки аденогіпофіза, а потім гіпоталамуса.

На 5 тижні розвитку найбільш інтенсивно формується головний відділ мозку плода. Утворюються нервові волокна, які йдуть від органів до головного мозку.

На 6 тижні розвитку триває швидке структурне обособлення головного та спинного мозку. Ускладнюється будова нейронів, диференціюється мозочок.

Після 8 тижня у зонах головного мозку проходить диференціювання першого шару кори великого мозку, хоча нейрональні відростки ще короткі і клітини не контактують одна з іншою. У подальшому триває формування та диференціювання окремих відділів центральної нервової та периферичної нервової системи.

Будова нервової системи.

До центральної нервової системи відноситься головний та спинний мозок.

Периферичну нервову систему утворюють черепні та спинномозкові нерви та корінці, що до них відносяться, спинномозкові вузли та сплетіння.

Основною функцією нервової системи є регуляція життєдіяльності організму, підтримання в ньому сталості внутрішнього середовища, обмінних процесів, а також здійснення зв’язку із зовнішнім середовищем. Ці функції притаманні усім відділам нервової системи. Найбільш складною є функція кори великого мозку, з якою пов’язана психічна діяльність людини. Однак психічні процеси неможливі без зв’язку кори великого мозку – вищого відділу нервової системи – з іншими її відділами, за допомогою яких кора отримує інформацію із зовнішнього середовища та внутрішніх органів та посилає імпульси до виконавчих робочих органів, тобто до м’язів.

Функціональною та структурною одиницею нервової системи є нейрон – нервова клітина. Нейрон складається з тіла, дендритів (коротких відростків, які гілкуються), кількість яких може бути різною, та аксона (довгого відростка). Передача імпульсів по нейронам йде завжди у одному напрямку – по дендритам до клітини, а по аксону – від клітини.

З’єднання між окремими нейронами називаються синапсами. У синапсі аксон одного нейрона вступає у зв'язок з тілом або дендритами другого. Синапси можуть бути і нервово-м’язовими. У синапсах передача збудження здійснюється за допомогою особливих хімічних речовин – передавачів, які називаються медіаторами.

Відростки нервових клітин – нервові волокна – можуть бути мієліновими (вкриті мієліновою оболонкою) та безмієліновими (без мієліну). Мієлінове волокно має осевий циліндр, мієлінову оболонку та нейролемму (шваннівську оболонку). Нейролемма є тільки у периферичній нервовій системі. У центральній нервовій системі роль нейролемми виконують клітини нейроглії – свого роду опірної тканини нервових елементів. Одна з

важливіших функцій нейроглії – електроізоляція нервових волокон. У периферичній нервовій системі її здійснює нейролемма. Скупчення тіл

нервових клітин утворює сіру речовину мозку, а їх відростків – білу речовину.

Сукупність нейронів, розташованих поза центральної нервової системи, називається нервовим вузлом (спинномозковий, вузол вегетативного сплетіння тощо).

Нервом називають стовбур об’єднаних нервових волокон. Розрізняють чутливі, рухові, вегетативні та змішані нерви.

Залежно від функції нейрони можуть бути чутливими, руховими та вставними. Сукупність нейронів, які регулюють будь-яку функцію, називають нервовим центром. Оскільки більшість функцій нервової системи здійснюється за участю великої кількості нейронів, розташованих у різних її відділах, введено поняття функціональної системи – комплексу фізіологічних механізмів, пов’язаних з виконанням будь-якої певної функції.

Функціональна система включає у різних сполученнях структурні елементи центральної та периферичної нервової системи: коркові та підкоркові нервові центри, провідні шляхи, периферичні нерви, виконавчі органи. Одні й ті ж структурні елементи можуть входити до складу більшості функціональних систем (наприклад, черепні, спинномозкові нерви приймають участь в утворенні ряду чутливих та рухових систем). Функціональні системи характеризуються динамічністю. Сполучення структурних елементів, які їх утворюють, може змінюватися, особливо у патологічних умовах. Так, певні ділянки передцентральної звивини є частиною системи довільних рухів, але при їх руйнуванні в цю систему можуть входити розташовані поряд з ними ділянки кори великого мозку.

В основі функціональної діяльності нервової системи лежить рефлекс. Рефлексом називається реакція-відповідь організму на подразнення. Здійснюється рефлекс за участі низки нейронів (не менш двох), які називаються рефлекторною дугою. Один з нейронів рефлекторної дуги сприймає подразнення (аферентна частина дуги), другий здійснює відповідь (еферентна частина). Більшість рефлекторних дуг має складну структуру за рахунок вставних нейронів, які переробляють інформацію. У наш час вчення фізіолога І.П. Павлова про рефлекси доповнене поняттям про рефлекторні кільця. Доказано, що рефлекторний акт не закінчується одномоментною відповіддю робочого органа. Існує зворотний зв'язок. М’яз, який скорочується у відповідь на подразнення, посилає імпульси до ЦНС, що являється джерелом ряду процесів, які впливають на стан цього м’яза, а саме на його тонус. Так виникає зімкнуте рефлекторне кільце.

Утворення центральної та периферичної нервової системи, які здійснюють сприйняття та аналіз інформації про явища, які мають місце як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму, носять назву

аналізаторів. Розрізнюють зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, чутливий та руховий аналізатори. Кожний аналізатор складається з

периферичного (рецепторного) відділу, провідникової частини і коркового відділу, в якому проводяться аналіз та синтез подразнень, що сприймаються. Процес сприйняття починається з периферії і закінчується в корі головного мозку.

У зв’язку з розташуванням у корі великого мозку центральних відділів різних аналізаторів в ній зосереджена уся інформація, яка потрапляє із зовнішнього та внутрішнього середовища, що являється основою для психічної (вищої нервової) діяльності. Аналіз отриманої корою інформації – це розпізнання, гнозис. Цей процес може здійснюватися за участю як одного, так і декількох аналізаторів.

До функцій кори великого мозку відносяться також розробка планів (програм) дій та їх здійснення, праксис. У цьому процесі приймають участь не менш двох аналізаторів (чутливий та руховий). Одним з видів гнозису та праксису є мовлення та пов’язані з ним читання, письмо, рахування, які являють собою прояви вищої нервової діяльності.

Рефлекси розподіляють на умовні та безумовні.

Безумовні рефлекси є вродженими, визначаються певною сталістю та характерною для кожного рефлексу рефлекторною дугою. Наприклад, колінний рефлекс, який визначається у розгинанні гомілки при ударі молоточком по зв’язці надколінка, має рефлекторну дугу, яка складається з чутливих волокон стегнового нерва, спинномозкових вузлів, задніх корінців, сірої речовини поперекового відділу спинного мозку, передніх корінців та рухових волокон стегнового нерва.

Умовні рефлекси являються надбаними, тобто виробляються у процесі набуття досвіду. На відміну від безумовних рефлексів вони непостійні. Так, людину можна навчити будь-якій іноземній мові, та якщо вона тривалий час не буде розмовляти на ній та чути її, то забуде цю мову. Дуги умовних рефлексів обов’язково замикаються в корі великого мозку, на відміну від безумовних, дуги яких замикаються на різних рівнях ЦНС ( у спинному мозку, стовбурі мозку, у підкіркових ядрах, у корі великого мозку).

В основі вищої нервової діяльності лежить можливість виникнення нескінченої множинності зв’язків для утворення нових умовних рефлексів.

Оболонки головного та спинного мозку.

Спинномозкова рідина

Головний та спинний мозок мають три оболонки – тверду, павутинну і мяку. Оболонки головного і спинного мозку захищають мозкову речовину від різних шкідливих впливів. Тверда оболонка з її відростками та павутинні цистерни здійснюють механічний захист мозку. Павутинна та м’яка оболонки забезпечують циркуляцію спинномозкової рідині та живлення речовини мозку. Крім того, мозкові оболонки захищають паренхіму мозку від проникнення інфекційних та токсичних речовин.

Тверда оболонка головного мозку є його зовнішньою оболонкою. Складається з двох шарів: зовнішній шар утворює надкісницю кісток черепа; внутрішній, обернений до мозку і утворює складки – синуси твердої мозкової оболонки, заповнені венозною кров’ю. Тверда оболонка головного мозку має нерви та судини.

Павутинна оболонка головного мозку знаходиться під твердою і не має судин. Від твердої оболонки головного мозку вона відділена субдуральним простором і від судинної – підпавутинним. заповненим спинномозковою рідиною. У зв’язку з нерівним рельєфом поверхні головного мозку підпавутинний простір у деяких місцях розширюється, утворюючи цистерни.

Мяка оболонка головного мозку вкриває речовину мозку. Вона дуже багата на судини і нерви, тісно зв’язана з мозковою речовиною, заходячи у глибину її впродовж судин (у навколосудинні простори). Проникаючи у шлуночки мозку (ІІІ, ІУ та бокові), вона бере участь в утворенні судинних сплетінь, які виробляють спинномозкову речовину.

Зовнішня, тверда оболонка спинного мозку відділена від хребта епідуральним простором. Середня, павутинна оболонка відділяється від твердої оболонки субдуральним простором, а від м’якої – підпавутинним. Останній утворює нижче спинного мозку ( у ділянці корінців спинномозкових нервів – так званого кінського хвоста) термінальний шлуночок, заповнений спинномозковою рідиною.

Спинномозкова рідина (ліквор), яка заповнює підпавутинний простір головного та спинного мозку, утворюється судинними сплетіннями, що знаходяться у шлуночках мозку. З бокових шлуночків спинномозкова рідина проникає через міжшлуночкові отвори у ІІІ шлуночок, а потім по водопроводу середнього мозку у ІУ шлуночок і з нього – у підпавутинний простір головного та спинного мозку. Відтік спинномозкової рідини відбувається в основному через венозну систему мозку. Тиск спинномозкової рідини у нормі 0,98 – 1,76 кПа (100 – 180 мм вод. ст.).

Спинномозкова рідина забезпечує нормальне функціонування ЦНС. Вона захищає речовину мозку від механічних ушкоджень при зміні положення тіла, бере участь в обміні речовин у головному і спинному мозку, транспортуючи до них поживні речовини і виводячи з них продукти обміну, а також підтримує сталість внутрішнього середовища мозку. Крім шлуночків і підпавутинного простору головного та спинного мозку спинномозкова рідина міститься в навколосудинних просторах мозкової речовини.

До складу спинномозкової рідини входять вода, клітини (лімфоцити), білкові речовини, глюкоза, хлориди, електроліти, мікроелементи, вітаміни, гормони. Загальна кількість спинномозкової речовини у дорослої людини в нормі 120 -150 мл.

Кровопостачання головного та спинного мозку

Головний мозок отримує кров за рахунок двох пар магістральних судин: хребтових та внутрішніх сонних артерій.

Хребтова артерія є гілкою підключичної. Вона прямує до черепа через отвори у поперечних відростках перших шести шийних хребців і входить в його порожнину через великий отвір. У ділянці мозкового стовбура (моста) обидві хребтові артерії зливаються у один загальний стовбур – базилярну артерію, яка ділиться на дві задні мозкові артерії, які живлять кров’ю середній мозок, міст, мозочок та потиличні долі півкуль великого мозку. Крім того, хребтова артерія віддає дві спинномозкові артерії (передню і задню). Перелічені артерії утворюють вертебробазилярний судинний басейн, або басейн хребтових артерій.

Другий басейн, каротидний, утворений внутрішніми сонними артеріями з їх гілками. Внутрішня сонна артерія є гілкою загальної сонної артерії. Вона входить до порожнини черепа через внутрішній сонний отвір на його основі і віддає декілька гілок: очну артерію, задню сполучну артерію та передню ворсинчасту артерію. Потім внутрішня сонна артерія ділиться на передню і середню мозкові артерії. Передня мозкова артерія живить кров’ю передній відділ лобної долі і внутрішню поверхню півкуль, середня мозкова – значну частину кори лобної, тім’яної та скроневої долів, підкіркові ядра і більшу частину внутрішньої капсули.

Обидві передні мозкові артерії з’єднуються передньою з’єднувальною артерією. Задні з’єднувальні артерії поєднують задні та середні мозкові артерії. Таким чином, на нижній поверхні півкуль мозку в результаті з’єднання між собою різних систем судин утворюється артеріальне коло великого мозку, або віллізієве коло, яке відіграє важливу роль у здійсненні коллатерального кровообігу при закупорці однієї з магістральних судин мозку.

Відтік венозної крові із судинних сплетінь і глибинних відділів мозку здійснюється через велику мозкову вену (вена Галена), яка впадає у прямий венозний синус. В інші синуси впадають поверхневі вени мозку (від різних ділянок кори великого мозку). Кров із синусів твердої мозкової оболонки відтікає у внутрішні яремні вени, потім у плечеголовні та у верхню порожню вену.

Кровообіг спинного мозку здійснюється за рахунок передніх і задніх спинномозкових артерій. Передні спинномозкові артерії відходять від хребтових на основі довгастого мозку та на межі його із спинним мозком зливаються в одну непарну спинномозкову артерію, яка прямує вниз впродовж спинного мозку. Задні спинномозкові артерії відходять від хребтових артерій дещо нижче передніх і прямують вниз впродовж задньої поверхні спинного мозку.

У передню і задню спинномозкову артерії впадають передні і задні спинномозкові (корінцеві) гілки, які отримують кров із системи підключичної артерії та з гілок міжреберних та поперекових артерій, що відходять від аорти. Найбільш великою спинномозковою (корінцевою) гілкою є гілка поперекової артерії, яка живить кров’ю нижньогрудний, поперековий та крижовий відділи спинного мозку.

Вени спинного мозку проходять паралельно артеріям.

Патологічні зміни судин.

Аневризма – розтягнення судинної стінки внаслідок порушення її тонусу. Утворюється своєрідний мішок, наповнений кров’ю. Внаслідок переротягнення стінки аневризми вона потоншується, може розірватися при підвищенні тиску крові. Крововилив, який при цьому виникає, призводить до геморрагічного інсульту, який, залежно від калібру судин, може бути фатальним.

Мальформація – патологічний розвиток судин, при якому замість одного судинного русла формується клубок дрібних судин, переплетених між собою. Функціонально така вада розвитку слабка. При підвищенні артеріального тиску розривається, що призводить до крововиливу.

Інсульт - судинне захворювання мозку, при якому порушується кровопостачання мозку, що спричиняє загибель мозкової тканини через нестачу необхідного живлення.

Найбільш поширеною причиною інсульту є церебральний тромбоз, закупорка згустком крові (тромбом) артерії, яка постачає кров у головний мозок. Виникає такий згусток часто при атеросклерозі. Ще одна причина інсульту – крововилив у мозок, внутрішньомозкова кровотеча. Найчастіше це відбувається при підвищенні артеріального тиску. Тобто , причиною ураження при інсульті є ушкодження нервових клітин, які знаходяться у головному мозку і контролюють всі функції організму. І такі ушкодження, а точніше, загибель нервових клітин, настають внаслідок гострого порушення кровообігу у тому чи іншому відділі мозку, коли його клітини перестають отримувати поживні речовини і достатню для них кількість крові. Клітини гинуть, команд до відповідних м’язів не поступає, що призводить до розвитку паралічів, порушень зору, мовлення та інших неврологічних порушень. Розрізнюють два види інсультів – ішемічний (закупорка судин) і геморагічний (розрив судини і крововилив), при якому у відповідному відділі мозку утворюється гематома.

Спинний мозок.

Спинний мозок має вигляд тяжа довжиною 41- 45см, розташованого у хребтовому каналі. Починається спинний мозок на рівні першого шийного хребця, а закінчується мозковим конусом у ділянці верхнього краю другого поперекового хребця. У шийній та поперекових частинах спинного мозку розташовані шийне та попереково-крижове стовщення, яке забезпечує іннервацію кінцівок. Функціональне значення спинного мозку обумовлено його провідниковими та рефлекторними функціями, тобто здатністю проводити нервові імпульси у висхідному та низхідному напрямках, а також формувати примітивні відповіді на сигнали з периферії, які до нього поступають.

Спинний мозок має сегментарну будову. Сегментом називається ділянка спинного мозку, якій відповідає одна пара передніх, рухових (еферентних) корінців та одна пара задніх, чутливих (аферентних), утворених відростками клітин спинномозкових вузлів. Сегмент є частиною метамера тіла, в який входять певна ділянка шкіри (дерматом), м’яза (міотом), кістки (склеротом), та внутрішніх органів (спланхнотом). Всього спинний мозок має 31-32 сегмента: 8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових, 1-2 куприкових (рудиментарних). За своїм розташуванням сегменти не відповідають однойменним хребцям, а знаходяться вище, оскільки зростання спинного мозку закінчується раніше, ніж зростання хребтового стовбура. Саме тому куприкові сегменти розташовані на рівні другого поперекового хребця.

Нервові корінці поперекової, крижової та куприкової частин спинного мозку перш ніж підійти до відповідного міжхебцевого отвору проходять деяку відстань у спинномозковому каналі. Скупчення цих корінців називається «кінським хвостом».

На розрізі спинного мозку можна побачити сіру та білу речовину.

Сіра речовина складається з клітин, елементів нейроглії та нервових волокон і утворює роги, які мають різне функціональне значення: передні – рухові, задні – чутливі, бокові – вегетативні.

Біла речовина складається з мієлінових волокон – аксонів нервових клітин, розташованих у різних відділах головного мозку (низхідні системи), аксонів нервових клітин задніх рогів і спинномозкових вузлів (висхідні системи). До складу білої речовини з кожного боку входять передній, задній та боковий канатики.

Сіра речовина правої та лівої половин спинного мозку з’єднуються передньою (попереду центрального каналу) та задньою (позаду центрального каналу) сірою спайкою. Біла речовина передніх канатиків з’єднується білою спайкою. У складі білої речовини у канатиках спинного мозку у висхідному та низхідному напрямках проходять провідні шляхи.

Спинномозкові нерви.

Спинномозкові нерви складаються з мієлінових та безмієлінових волокон. Зовнішня сполучнотканинна оболонка нерва називається епіневрієм. Спинномозкові нерви є змішаними, тобто мають рухові та чутливі волокна. Вони утворюються при зливанні передніх і задніх корінців.

Передні корінці (рухові) складаються з волокон, які є аксонами рухових клітин передніх рогів спинного мозку. Вони виходять на передню поверхню спинного мозку та прямують до міжхребцевих отворів.

Задні корінці (чутливі) входять до спинного мозку по задній його поверхні. Вони є центральними відростками (аксонами) чутливих клітин, які знаходяться у спинномозкових вузлах, розташованих у міжхребцевих отворах.

Кожна пара передніх та задніх корінців пов’язана з відповідним сегментом спинного мозку. Сіра речовина кожного сегмента іннервує певні ділянки тіла (метамери) через відповідні спинномозкові корінці, спинномозкові вузли та спинномозкові нерви, утворюючи таким чином сегментарний апарат спинного мозку.

При виході з центрального каналу спинного мозку спинномозкові нерви діляться на чотири гілки: 1) передні, які іннервують шкіру та м’язи кінцівок та передньої поверхні тулуба; 2) задні, які іннервують шкіру та м’язи задньої поверхні тулуба; 3) менінгеальні, які прямують до твердої оболонки спинного мозку; 4) сполучні, які вміщують симпатичні предгангліонарні волокна, які прямують до симпатичних вузлів. Передні гілки спинномозкових нервів утворюють сплетіння; шийне, плечове, попереково-крижове та куприкове.

Шийне сплетіння утворюється передніми гілками І-ІУ шийних нервів, іннервує шкіру потилиці, бокової поверхні обличчя, над-, підключичну та верхньолопаткову ділянку, діафрагму.

Плечове сплетіння утворюється передніми гілками У-УІІІ та І грудного нервів; іннервує шкіру та м’язи верхньої кінцівки.

Передні гілки ІІ-ХІ грудних нервів, не утворюють сплетіння, разом з задніми гілками забезпечують іннервацію шкіри та м’язів грудей, спини та живота.

Попереково-крижове сплетіння являє собою сукупність поперекового та крижового.

Поперекове сплетіння утворюється передніми гілками ХІІ грудного, І-ІУ поперекових нервів; іннервують шкіру та м’язи нижніх відділів живота, передньої ділянки і бокової поверхонь стегна.

Крижове сплетіння утворюється передніми гілками ІУ-У поперекових та І-ІУ крижових нервів; іннервують шкіру та м’язи сідничної ділянки, промежини, задньої ділянки стегна, гомілки та стопи.

Куприкове сплетіння утворюється передніми гілками ІУ-У крижових та І-ІІ куприкових нервів; іннервує промежину.

Головний мозок

Головний мозок лежить у порожнині черепа, в цілому повторюючи його форму. Функцією головного мозку є регуляція всіх процесів, які перебігають в організмі.

У головному мозку людини розрізнюють три основні відділи, які розрізнюються за своїм розвитком та функціональній значимості: мозковий стовбур, мозочок та великий мозок.

Мозковий стовбур

До мозкового стовбура відносяться довгастий мозок, міст та проміжний мозок. На розрізі розрізняють передню та задню частини мозкового стовбура. Довгастий мозок та міст разом з мозочком відносять до ромбовидного мозку.

У ділянці задньої поверхні моста та довгастого мозку знаходиться ромбовидна ямка, яка є дном ІУ шлуночка – порожнини ромбовидного мозку.

Довгастий мозок зверху межує з мостом, знизу без чіткої межі переходить у спинний мозок, зберігаючи його будову. Низхідні та висхідні волокна зв’язують довгастий мозок з вище розташованими відділами мозкового стовбура, мозочком, півкулями великого мозку та зі спинним мозком. Умовною межою довгастого та спинного мозку є перехрест пірамід (пірамідних шляхів). У довгастому мозку розташовані життєво важливі центри, які регулюють дихання, кровообіг, ковтання, потовиділення, симпатичну іннервацію ока, обмін речовин, та ядра ІХ-ХІІ пар черепних нервів, які іннервують м’язи язика, глотки, гортані, а також деякі м’язи шиї та плечового пояса.

Крім ядер черепних нервів у довгастому мозку знаходяться ядра глибокої чутливості (тонке та клиновидне) та оливні ядра, які разом з ретикулярною формацією відносяться до центрів, регулюючих та координуючих рухи. Крім того, у довгастому мозку зосереджені всі рухові та чутливі шляхи, які з’єднують спинний та головний мозок.

Сіра речовина довгастого мозку та інших відділів мозкового стовбура представлена ретикулярною формацією та ядрами черепних нервів. Вона поширюється доверху – у неспецифічні ядра таламуса та донизу – вдовж задніх рогів спинного мозку, складається з різних за величиною та формою нервових клітин з великою кількістю відростків, які утворюють густу мережу. До ретикулярної формації прямують відгалуження від всіх видів чутливих систем, тому будь-яке подразнення, яке йде з периферії, досягає і ретикулярної формації, яка по висхідним нервовим шляхам передає імпульси до кори великого мозку та активує її діяльність.

Вважають, що завдяки тісним анатомо-фізіологічним зв’язкам з лімбічною системою кори, ретикулярна формація грає важливу роль у забезпеченні нормальних корково-підкоркових співвідношень та у здійсненні поведінкових реакцій. Стан неспання кори великого мозку забезпечується сумісною дією ретикулярної формації та висхідних відділів специфічних чутливих провідних шляхів (нюхових, зорових, слухових тощо). Таким чином, ретикулярна формація бере участь у здійсненні нормальних біологічних ритмів неспання та сну. Низхідні неспецифічні шляхи ретикулярної формації забезпечують рефлекторну діяльність спинного мозку. Їй належить також важлива роль у регуляції м’язового тонусу, яка здійснюється по переднім ретикулярно-спинномозковим шляхам, які проходять в передніх канатиках спинного мозку.

Міст межує зверху з ніжками мозку, а знизу з довгастим мозком. Передня частина моста складається в основному з поздовжніх та поперечних нервових волокон і містить ядра мосту.

У задній частині мосту знаходяться такі структури: ретикулярна формація – продовження формації довгастого мозку. Ядра У, УІ, УІІ та УІІІ пар черепних нервів, чутливі шляхи у складі медіальної петлі, до якої приєднуються волокна від ядер У, ІХ та Х пар черепних нервів: волокна слухового шляху у вигляді латеральної петлі, передній спинно-мозочковий шлях тощо.

Ніжки мозку є передньою частиною середнього мозку. Вони з’єднують міст з півкулями та включають провідні шляхи, які йдуть у низхідному та у висхідному напрямках. Значна частина їх зайнята пірамідними шляхами. У ніжці мозку розрізнюють задню частину – покришку середнього мозку, передню – основу та розподільчу чорну речовину. Дах середнього мозку має пластинку даху, на якій розміщені два верхніх та два нижніх пагорбка. Уверхніх пагорбках розташований первинний, підкірковий центр зору. Під ними, у ніжках мозку, знаходяться ядра окорухових нервів (ІІІ пара). У нижніх пагорбках знаходиться первинний, підкірковий центр слуху, а під ним – ядра блокового нерва (ІУ пара).

Завдяки пагорбкам здійснюється орієнтовні та захисні реакції організму, які виникають під впливом зорових і слухових подразнень.

Розміщені у покришці середнього мозку червоні ядра поряд з чорною речовиною та ретикулярною формацією відносяться до екстрапірамідної системи, які забезпечують статокінетичну функцію.

Під дахом середнього мозку знаходиться водопровід середнього мозку, який з’єднує ІІІ та ІУ шлуночки великого мозку.

Проміжний мозок складається з таламуса (зорового горба), епіталамуса, метаталамуса та гіпоталамуса. Порожниною проміжного мозку є ІІІ шлуночок.

Таламус – це скупчення нервових клітин, розташованих по обидва боки ІІІ шлуночка. Його ділять на передній та задній таламус.

Таламус є одним з підкіркових центрів зору і центром аферентних імпульсів зі всього організму, що прямують до кори великого мозку. Основна функція таламуса – проведення чутливих імпульсів до кори головного мозку. Через таламус проходять провідники больового, тактильного, температурного, м’язово-суглобового, вібраційного чуття; зорові, смакові, нюхові, слухові шляхи. У таламусі формуються відчуття та передача імпульсів до екстрапірамідної системи, її підкіркових центрів.

Метаталамус також містить один з підкіркових центрів зору та підкірковий центр слуху. Обидва ці ядра (медіальне та латеральне колінчасті тіла) зв’язані з пагорбками середнього мозку.

До структурних елементів епіталамуса відносяться шишковидне тіло, яке є ендокринною залозою, що регулює функцію кори надниркових залоз і розвиток статевих ознак.

Гіпоталамус складається з сірого пагорба, лійки, мозкового придатка (нейрогіпофіза) та парних сосцевидних тіл. Зоровий перехрест та зорові тракти є його передньою межею. У ділянці сосцевидного тіла знаходиться ядро, яке є підкірковим центром нюху.

Сірий пагорб переходить у лійку, у ділянці якої розташований нейрогіпофіз. Саме він контролює функції ендокринних залоз (щитовидної, статевих, надниркових залоз), контролює зріст та дозрівання органів, координує функції різних органів та систем організму. Гормони продукуються переважно передньою долею, у задній відбувається їх накопичення з подальшим виділенням у кровообіг.

У гіпоталамусі знаходяться скупчення сірої речовини у вигляді ядер, які є центрами вегетативної нервової системи, котра регулює всі види обміну речовин, дихання, кровообіг, діяльність внутрішніх органів, залоз внутрішньої секреції тощо. Завдяки функції гіпоталамуса у організмі підтримується певна сталість внутрішнього середовища (гомеостаз) в умовах постійної лабільності зовнішнього середовища. Завдяки зв’язкам з лімбічною системою гіпоталамус приймає участь у формуванні емоцій, здійснюючи їх вегетативне забарвлення. Множинність функцій гіпоталамо-гіпофізарного відділу проміжного мозку веде до того, що при його ураженні виникають різноманітні патологічні синдроми з різними неврологічними та ендокринними проявами. Гіпоталамічна ділянка забезпечує взаємодію між регуляторними механізмами, що забезпечують інтеграцію психічної, вегетативної та гормональних сфер. Від стану гіпофіза залежать процеси підтримання в організмі гомеостазу (терморегуляцію, апетит).

Ушкодження сірого пагорба може обумовити розвиток адипозогенітального синдрому, або синдрома Бабінського-Фреліха. Цей синдром може бути наслідком росту пухлини у гіпоталамо-гіпофізарній ділянці (краніофарингіоми). Вже у ранньому дитинстві настає ожиріння, а у пубертатному періоді звертає на себе увагу недорозвиток статевих органів і вторинних статевих ознак.

Одним з основних гіпоталамо-ендокринних захворювань є обумовлений недостатністю продукції антидіуретичного гормону нецукровий діабет, для якого характерні спрага та виділення великої кількості сечі з низькою відносною щільністю.

Надлишкова продукція передньою долею гіпофіза соматотропного гормону супроводжується розвитком синдрому акромегалії. Недостатність його продукції веде до фізичного недорозвитку організму – гіпофізарному нанізму.

Внаслідок гіперфункції клітин, продукуючих адренокортикотропний гормон підвищується виділення гормонів кори надниркових залоз, що призводить до розвитку хвороби Іценко-Кушинга, симптомами якої є специфічне ожиріння у плече-лопатковій ділянці, артеріальна гіпертензія, аменорея або імпотенція.

При вираженій недостатності функцій гіпоталамо-гіпофізарної ділянки може розвинутися гіпофізарне виснаження, або хвороба Симонса.

Мозочок

Мозочок розташований у задній черепній ямці, під потиличними долями великого мозку, позаду довгастого мозку та мосту. Він складається з двох півкуль та черв’яка, що знаходиться між ними. Три пари ніжок мозочка (верхні, середні та нижні) з’єднують його відповідно з середнім мозком, мостом та довгастим мозком. Поверхня півкуль мозочка вкрита шаром сірої речовини – корою з багатьма глибокими борознами. Крім того, сіра речовина півкуль мозочка представлена парними ядрами, які беруть участь у координації рухів та рівноваги, а також у регуляції м’язового тонусу. Самим великим з них є зубчасте.

Верхні мозочкові ніжки включають висхідні (від спинного мозку до мозочка) та низхідні (від мозочка до екстрапірамідної системи, а потім до спинного мозку) нервові шляхи.

Середні мозочкові ніжки складаються з нервових волокон, які починаються від ядер мосту та закінчуються у корі протилежної півкулі мозочка – мосто-мозочкових волокон, які є частиною кірково-мосто- мозочкових шляхів, які зв’язують кору великого мозку та кору протилежних півкуль мозочка.

Нижні мозочкові ніжки йдуть від мозочка до довгастого мозку, містить висхідні шляхи та волокна, які з’єднують з мозочком спинний та довгастий мозок.

Таким чином, через мозочкові ніжки здійснюється зв'язок мозочка з корою великого мозку, екстрапірамідної системою, мозковим стовбуром та спинним мозком.

При цьому зв’язки мозочка з спинним мозком гомолатеральні, з мозковим стовбуром - білатеральні (гомо- і гетеролатеральні), з півкулями великого мозку – тільки гетеролатеральні.

Великий мозок

Великий мозок представлений двома півкулями, лівим та правим. Вони розділені між собою поздовжньою щілиною великого мозку, у глибині якої, у середній її частині, розташована велика спайка, яка поєднує обидві півкулі. Ця спайка складається з нервових волокон і називається мозолястим тілом.

Поверхня кожної півкулі вкрита корою, яка складається з клітин та розділена безліччю борозен. Ділянки кори, розташовані між борознами, називаються звивинами. Найбільш глибокі борозни ділять кожну півкулю на долі: лобну, тім’яну, потиличну та скроневу.

Кожна півкуля має верхньолатеральну, медіальну та нижню поверхні. Самою великою борозною верхньолатеральної поверхні півкулі великого мозку є латеральна (бокова) борозна. Дно цієї борозни складає острівцову долю (острівець). Латеральна борозна обмежує зверху скроневу долю.

Друга велика борозна верхньолатеральної поверхні півкулі – центральна. Вона відділяє лобну долю від тім’яної. Ззаду тім’яна доля прилягає до потиличної. Межею між ними слугує тім’яно-потилична борозна, розташована на медіальній поверхні півкулі великого мозку.

Звивина, розташована попереду від центральної борозни, називається передцентральною.

У лобній долі розрізнюють три горизонтально розміщені звивини – верхню, середню та нижню.

Позаду центральної борозни розташована постцентральна звивина.

Внутрішньотім’яна борозна, що йде поперечно, ділить тім’яну долю на верхню та нижню тім’яні дольки. В останній розрізнюють надкраєву та кутову звивини.

На верхньолатеральній поверхні скроневої долі поздовжньо розташовані верхня, середня та нижня скронева звивини.

Кількість і напрямок звивин і борозен верхньолатеральної поверхні потиличної долі півкуль дуже непостійні.

На медіальній поверхні півкуль над мозолястим тілом дугоподібно розміщена поясна звивина, яка переходить у парагіппокампальну звивину (звивину морського коня). На медіальну поверхню півкуль переходять також звивини верхньолатеральної поверхні лобної, тім’яної та потиличної долей. На межі між лобною та тім’яною долями розташована парацентральна долька, яка утворюється в результаті переходу передцентральною звивини у постцентральна. На внутрішній поверхні потиличної долі проходить шпорна

борозна. Над нею розташований клин, під нею – язична звивина.

Борозни та звивини нижньої поверхні півкуль відносяться до різних долів.

Кора великого мозку – найбільш молода в еволюційному відношенні частина ЦНС. У людини розвиток її досягає максимального ступеня. Вона відіграє дуже велику роль у регуляції життєво важливих процесів в організмі, здійсненні поведінкових актів і психічної діяльності.

Кора великого мозку являє з себе шар сірої речовини товщиною 1,3 – 4 мм, яка вкриває білу речовину півкуль. Різна товщина кори великого мозку обумовлена різним функціональним значенням її ділянок. Мікроскопічно вона складається з ряду нервових клітин і волокон. Особливості розташування та будови мієлінових нервових волокон у різних ділянках кори вивчає мієлоархітектоніка. Вчення про особливості кількості, форми, розміщення клітин кори називається цитоархітектонікою. В основу сучасної цитоархітектоніки полягли роботи анатома В. А. Беца, який у 1874 році описав гігантські пірамідні клітини (клітини Беца) у передцентральній звивині кори великого мозку людини та тварин і довів, що вони є руховими.

Функцією кори у ділянці лобних долів є організація рухів, рухових механізмів мовлення, складних форм поведінки та мислення.

Патологічні вогнища у задньому відділі верхньої лобної звивини спричиняють порушення статичної координації. Хворий падає на бік, протилежний вогнищу. Подразнення у цій ділянці викликає напади фокальної епілепсії у вигляді співдружнього повороту очей, голови і тулуба у протилежний бік, іноді з переходом у загальні тонічні та клонічні судоми.

Ураження заднього відділу внутрішньої лобної звивини лівої півкулі (у шульги – правої) характеризується розладом письма – аграфією, при якій хворий плутає близькі за артикуляцією звуки (л, н, д).

Патологічні процеси у задньому відділі нижньої лобної звивини у правши і правого у шульги (центр Брока) спричиняє синдром моторної афазії. Настає повна або майже повна відсутність «інтелектуального» мовлення, тоді як виразне або емоційне мовлення зберігається. Клінічна картина моторної афазії варіює залежно від локалізації вогнища. При локалізації вогнища безпосередньо у центрі Брока відмічається коркова моторна афазія (довільне мовлення, повторення слів, читання вголос, довільне письмо відсутні, розуміння мовлення та письма збережене), у білій речовині, коли уражуються відцентрові та доцентрові волокна до центру Брока, - провідникова моторна афазія (довільне мовлення, повторення слів, читання вголос відсутні або утруднені, розуміння мовлення та письма, довільне письмо збережені); при ураженні асоціативних волокон – транскортикальна моторна афазія ( довільне мовлення та письмо утруднені, повторення слів, читання вголос, розуміння мовлення та письма збережені).

Для більш точного визначення локалізації вогнища слід врахувати, що відсутність довільного мовлення у сполученні з розладом повторення слів, письма і читання вказує на коркове порушення, а у випадках, коли порушене довільне мовлення, але збережені читання і письмо, уражені провідні шляхи.

Патологічні процеси у задньому відділі лобної долі лівої півкулі у правши (правої півкулі у шульги) одночасно з афазією виникає розлад читання вголос (алексія). Вогнища, які локалізуються у задньому відділі долі, частіше зліва спричиняють акінетичну форму апраксії, яка проявляється тим, що хворі без зовнішньої мотивації не роблять ніяких рухів. При деструктивних процесах у цій ділянці спостерігається параліч погляду в бік, протилежний вогнищу. Очі при цьому «дивляться на вогнище ураження».

Подразнення цієї ділянки викликає епілептиформні судоми. Вони починаються моторною аурою, у вигляді клонічних посмикувань очей у бік, протилежний вогнищу, клонічними судомами у протилежних кінцівках, порушенні свідомості тощо.

Кардинальними симптомами ураження середнього відділу лобної долі є порушення психіки. З емоційних розладів слід відмітити благодушність, ейфорію, неадекватну веселість, легковажне відношення хворого до свого захворювання, апатичність, депресію, нерідко емоційну тупість. В інших випадках на передній план виходять дратівливість, підвищена збудливість, аж до маніакального стану, підвищений статевий потяг.

Найбільш характерні порушення психіки при ураженні лобної долі такі: морія (пустотливість), пуерилізм (невідповідність віку), порушення етичних та естетичних понять, неохайність. Такі порушення вольових та інтелектуальних процесів як зниження уваги, пам’яті та загального психічного тонусу, в’ялість, уповільнення мислення, його примітивність, неможливість засвоїти складні поняття, відсутність ініціативи до будь-якого руху, акінезії та гіпокінезії.

Суттєвим симптомом ураження переднього відділу лобної долі є порушення координації на протилежному боці, рідше на боці вогнища. Але у меншій мірі, ніж при ураженні мозочка, відмічається статична атаксія (відхилення тіла в бік у стані спокою), іноді промахування, елементи інтенційного тремора і явища підвищеної збудливості лабіринту внутрішнього вуха.

Патологічні процеси, локалізовані на нижній поверхні лобної долі, викликають такі ж розлади, які при ураженні середнього та переднього відділів. Але крім них спостерігаються розлади нюху – гіпосмія або аносмія на борці вогнища. Якщо процес поширюється у задньому напрямку, то приєднується первинна атрофія диску зорового нерва.

Передцентральна звивина – центр довільних рухів. У ній від гігантських пірамідних клітин Беца починається пірамідний шлях, по якому рухові імпульси поступають до м’язів протилежної половини тіла. У задніх відділах верхньої лобної звивини розташований центр екстрапірамідної системи, яка забезпечує можливість виконання всіх рухів.

Однобічне ураження скроневої долі, а саме коркової ділянки слуху, не спричиняє зниження слуху. Подразнення слухової коркової зони викликає шум, гудіння у вухах, слухові галюцинації.

При ураженні середніх і задніх відділів верхньої скроневої звивини домінуючої півкулі (центр Верніке) відмічається сенсорна афазія. Слід відрізняти коркову та підкоркову сенсорну афазію.

При корковій сенсорній афазії хворий чує сказане слово, але не розуміє його значення, не розуміє власне мовлення, багато говорить (логорея), мовлення являє собою незрозумілий набір слів. Замість належних слів хворий промовляє інші, іноді схожі за звучанням (парафазія). Він не може повторити промовлене слово. Також порушене письмо спонтанне та під диктовку (аграфія) та читання (алексія).

При підкорковій сенсорній афазії, коли вогнище розташоване у білій речовині під корою, також порушене розуміння слів; хворий не може писати під диктовку, повторити сказане слово. Але при цьому часто збережене читання, спонтанне письмо. Списування і розуміння написаного.

Сенсорна афазія іноді сполучається з акустичною агнозією, коли хворий не тільки не розуміє зверненого мовлення, але йому стають незрозумілими будь-які звуки, наприклад стук годинника, гавкання собаки, дзвін ключів тощо.

Ураження скроневої долі на межі з нижньою тім’яною долькою іноді проявляється у вигляді амнестичної афазії, тобто хворий не може знайти слово для означення предмету, забуває іменники. Спонтанне мовлення та розуміння чужого мовлення збережене.

Функція тім’яної долі пов’язана в основному з орієнтацією у просторі та часі та з аналізом подразнень чутливих рецепторів. У ділянці постцентральної звивини знаходиться ядро аналізатора загальної чутливості. У ньому закінчуються провідні шляхи больової, температурної, тактильної (відчуття дотику), м’язово-суглобової (відчуття зміни положення частин тіла у просторі), вібраційної (відчуття коливань різної частоти) чутливості. Як і у передцентральній, у постцентральній звивині існує певна проекція різних ділянок тіла: у верхніх її відділах представлена нога, у середніх – рука, у нижніх – обличчя.

У зв’язку з перехрестом чутливих шляхів у постцентральна звивину поступає інформація від протилежної половини тіла. Такі складні види чутливості, як здатність визначати предмети напомацки (стереогноз), впізнавати знаки, букви, написані на шкірі тощо, є функцією верхньої тім’яної дольки. Центри нижньої тім’яної дольки забезпечують праксис.

Потилична доля функціонально пов’язана із зором, до того ж у кожну долю поступають сигнали з протилежної половини поля зору (поле зору – простір, який бачить нерухомий погляд).

Функція скроневої долі – сприйняття та переробка слухових, смакових, нюхових відчуттів, аналіз і синтез мовленнєвих звуків, механізми пам’яті. Слуховий центр мовлення (центр Верніке) розміщується у задніх відділах верхньої скроневої звивини лівої півкулі.

Деякі центри кори великого мозку, а саме: коркові кінці аналізаторів та рухові зони кори, симетричні. У зв’язку з перехрестом шляхів, які підходять до певних ділянок кори або відходять від них, окремі коркові центри пов’язані з протилежною половиною тіла. Так, по руховому (пірамідному) шляху, який починається від клітин передцентральної звивини, йдуть команди до м’язів протилежної половини тіла. Чутливі провідні шляхи, які прямують до постцентральної звивини, передають інформацію про подразнення протилежної половини тіла. Зоровий центр кожної півкулі переробляє інформацію (зорові сигнали), які поступають з протилежних половин полів зору. Інші аналізатори – слуховий, нюховий, смаковий – у зв’язку з частковим перехрестом провідних шляхів зв’язані з обома половинами тіла.

Не всі функції представлені у корі великого мозку симетрично. Відомо, що мовлення, читання, письмо у більшості людей функціонально пов’язані з лівою півкулею. Права півкуля забезпечує орієнтування у часі, місці, власному тілі та інші психічні процеси.

Особливу роль грають найбільш стародавні в еволюційному відношенні відділи кори великого мозку. Розташовані у ділянці внутрішньої поверхні півкуль, - поясна та парагіппокампальна звивини. Разом з мигдалевидним тілом, нюховою цибулиною та нюховим трактом вони утворюють лімбічну систему. Ці відділи тісно пов’язані з ретикулярною формацією мозкового стовбура, складаючи єдину функціональну систему – лімбіко-ретикулярний комплекс, який бере участь у формуванні інстинктивних та емоційних реакцій (харчові, статеві, оборонні інстинкти, гнів, лють, задоволення тощо) поведінки людини. Лімбічна система приймає також участь у регуляції тонусу великого мозку, процесів сну та неспання.

Сіра речовина великого мозку крім кори представлена підкорковими ядрами – хвостатим та сочевицеподібним, мигдалевидним тілом та огорожею. Сочевицеподібне ядро ділиться смужками білої речовини на три частини: зовнішню – шкарлупу та дві внутрішні – медіальний та латеральний бліда куля.

У зв’язку загальним онто- та філогенезом, а також морфологічним і функціональним схожістю хвостате ядро і шкарлупу об’єднують в смугасте тіло (стріатум). Бліду кулю, червоне ядро, чорну речовину та ретикулярну формацію середнього мозку об’єднують у бліде тіло (паллідум). Стріатум і паллідум утворюють дуже важливу у функціональному відношенні систему – стріопаллідарну, або екстрапірамідну. Екстрапірамідна система забезпечує підготовку різних груп м’язів до виконання цілісного руху. Впливаючи на тонус м’язів (знижуючи або підвищуючи його), вона визначає вихідну позу для здійснення рухових актів. Функцією екстрапірамідної системи є також мімічні, допоміжні та співдружні рухи; жестикуляція, автоматизовані моторні акти (гримаси, посвист), закінченість рухів.

Стріатум і паллідум нерівнозначні у функціональному відношенні. Паллідум (більш стародавнє утворення) активізує рух та знижує тонус м’язів. Стріатум, навпаки, гальмує рухи та підвищує м’язовий тонус.

Біла речовина півкуль великого мозку представлена мієліновими волокнами (відростками нервових клітин), які мають різне функціональне значення. Асоціативні волокна з’єднують між собою сіру речовину кори у межах одної півкулі; комісуральні волокна зв’язують в основному симетричні ділянки кори, розташовані у різних півкулях; проекційні волокна являють собою провідні шляхи, які з’єднують кору з нижче розміщеними відділами головного мозку та з спинним мозком. Провідні шляхи утворюють променистий вінець, який складається з волокон, які віялоподібно розсипаються, що і зумовило назву, та внутрішню капсулу. Остання розташована між базальними ядрами. У ній розрізняють передню і задню ніжки та коліно яке знаходиться між ними. Передня ніжка розділяє хвостате та сочевицеподібне ядро, задня – сочевицеподібне ядро та таламус.

Впродовж півкуль, у їх глибині, розміщуються заповнені спинномозковою рідиною симетричні порожнини – правий і лівий бокові шлуночки. У них знаходяться судинні сплетіння, які виробляють спинномозкову рідину. За допомогою міжшлуночкових отворів бокові шлуночки сполучаються з непарним ІІІ шлуночком.