35. Правопис особових закінчень дієслів

теперішнього і простого майбутнього часів.

Дієслова в теперішньому та майбутньому часі доконаного виду змінюються за особами й числами. За характером особових закінчень дієслова поділяються на 2 дієвідміни.

До І дієвідміни належать дієслова, які у формах теперішнього часу в особових закінченнях (крім І ос. однини та ІІІ ос. множини) мають у закінченні -Е (Є), а в 3 особі множини – -УТЬ, -ЮТЬ: кажу - кажеш - каже - кажемо - кажете - кажуть; мрію - мрієш - мріє - мріємо - мрієте - мріють.

До ІІ дієвідміни належать дієслова, які у формах теперішнього часу в закінченнях (крім І ос. однини та ІІІ ос. множини) мають -И (Ї), а в 3 особі множини – -АТЬ, -ЯТЬ: біжу-біжиш-біжить-біжимо-біжите-біжать; стою-стоїш-стоїть-стоїмо-стоїте-стоять.

Отже, дієслова І та ІІ дієвідмін мають такі особові закінчення:

Число

Особа

І дієвідміна

ІІ дієвідміна

Однина

1-ша

2-га

3-тя

-у, -ю

-еш, -єш,

-е, -є,

-у, -ю

-иш, -їш,

-ить, -їть

Множина

1-ша

2-га

3-тя

-емо, -ємо,

-ете, -єте,

-уть, -ють

-имо, -їмо,

-ите, -їте,

-ать, -ять

Ці особові закінчення мають дієслова у формах теперішнього та простої форми доконаного виду майбутнього часу.

Проста форма недоконаного виду майбутнього часу твориться додаванням особових форм слова йняти до неозначеної форми дієслова недоконаного виду: знатиму, писатиму, мріятиму, бігтиму, знатимуть, писатимуть, мріятимуть, бігтимуть, знатимемо, писатимемо, бігтимемо тощо.

36. Творення і вживання дієприкметників

1. Активні дієприкметники теперішнього часу творяться за допомогою суфіксів -уч-(-юч-), -ач-(-яч-): правлячий, зростаючий, працюючий, прогнозуючий. В офіційно-діловому стилі такі форми обмежені у вжитку і використовуються у функції означень, а не головного компонента: виконуючий службові обов'язки, зростаючий щороку добробут, керуючий новим відділом.

При перекладі з російської мови слід пам'ятати, що активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються:а) підрядними означальними реченнями: окружающий – який(що) оточує, движущийся – який (що) рухається, соответствующий – який (що) відповідає;

б) прикметниками: вишестоящий орган – вищий орган, текущий счет – поточний рахунок, волнующее состояние – бентежний стан;

в) іменниками: ведущий специалист – провідний спеціаліст, ісполняющий обязанности – виконавець обов'язків, заведующий отделом – завідувач відділу, начинающий – початківець, говорящий – мовець (промовець).

Сфера використання активних дієприкметників – в основному термінологічна лексика: блукаючий нерв, крокуючий екскаватор, ведуче колесо, ріжучий диск, тонізуючі речовини, резонуюча камера, діючий вулкан, несуча поверхня крила, працюючий двигун, планеруючий літак, лімітуючий режим.

У сучасній українській мові спостерігається тенденція до уникнення дієприкметникових форм –уч-(-юч-):коригувальний – замість коригуючий, інтегрувальний – замість інтегруючий.2. Активні дієприкметники з суфіксом -ш- (-вш-) у ділових паперах не вживаються. Вони замінюються:

а) описовою формою: не допомігший, а той, що допоміг; не закінчивший, а той, що закінчив;

б) дієприкметниками пасивного стану: наболевший вопрос – наболіле питання, нижеподписавшийся – нижчепідписаний.

3. Пасивні дієприкметники мають форму тільки минулого часу і утворюється за допомогою суфіксів -н-, -ан-, -ен-, -т-: записаний, підрахований, завершений, заведений, підписаний, затверджений.Російські пасивні дієприкметники теперішнього часу при перекладі на українську мову замінюються:

а) описовими конструкціями: применяемий – який застосовується, употребляемий – вживаний, який вживається;

б) дієприкметниками минулого часу: желаемий – бажаний, предоставляемий – наданий.

37. Особливості творення, правопису та вживання дієприслівників.

Дієприслівник — це незмінна дієслівна форма, яка об'єднує в собі ознаки дієслова і прислівника. Він вказує на додаткову дію і пояснює основну, виражену дієсловом: Де-не-де похитуються над нами ще незвичні у цих краях високі горбаті верблюди, мовби несучи вже з собою на Каховку подих далеких безводних пустель. Він ішов собі, похнюпившись, тихо ногу за ногою посилаючи.

Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу, їхнім формальним показником є суфікс -чи: читаючи, кажучи, лежачи, гудучи, взуваючи, терплячи.

Дієприслівники недоконаного виду можуть означати довготривалу другорядну дію, яка відбувається одночасно з дією основною, вираженою дієсловом-присудком, перед чи після дії дієслова-присудка:, : Гнат коло каганця лагодив шлеї, сидячи на триногому стільчику. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима. Машина, петляючи гарячими задимленими вулицями, вилетіла на помережене надвечірніми тінями шосе

Дієприслівники доконаного виду творяться від основи минулого часу, їхнім формальним показником є суфікс -ши (-вши): написавши, прочитавши, відповівши, принісши, перемігши.

Дієприслівники доконаного виду можуть виражати другорядну дію, яка відбувається одночасно з основною дією або після неї, а також дію, яка передує основній: Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, вичовгану вже за кілька днів тисячами ніг. Настя, вставши удосвіта, палила в печі на обід. Весна пройшла степом, визеленивши луки раніше, ніж минулого року.

Як і дієслово, дієприслівник може керувати іменниками і мати при собі пояснювальні слова, разом з якими він утворює дієприслівниковий зворот.

Будучи невідмінюваною дієслівною формою, дієприслівник, як і прислівник, виконує у реченні роль обставини.

Деякі дієприслівники можуть утрачати дієслівні ознаки й повністю переходити в прислівники. Цей процес називається адвербіалізацією дієприслівників. Пор.:дієприслівник: Кого колишете вночі? Лягаючи і встаючи, за кого молитесь. І адвербіалізований дієприслівник: Чайка скиглить літаючи.

38.Предикативні форми на -но, -то - це незмінні форми дієслова, що виступають головним членом (присудком) у безособових реченнях.За своєю семантикою та використанням форми на -но, -то становлять специфіку української мови, яка вирізняє її з-поміж інших слов'янських мов10.Утворюються вони від основи пасивних дієприкметників за допомогою суфікса -о, напр.: завершений) -" завершен-о, написан(ий) -> написан-о, здобут(ий) -" здобут-о. Саме ці форми вживають замість пасивних дієприкметників, якщо хочуть наголосити на дії, а не на ознаці, пор.: Запрошення розіслано вчасно замість Запрошення розіслані вчасно.Особливого звучання набувають предикативні форми на -но, -то в текстах художньої літератури, напр.: Все розтрачено, розгублено, Бо воно було людьмиЯк правило, безособові дієслівні форми на -но, -то вживають у значенні "хтось щось зробив", напр.: Роботу завершено (хтось завершив); Лист відправлено (хтось відправив). Рідко їх використовують стосовно явищ природи, напр.: Поля затоплено (вода затопила).

Слід пам'ятати, що форми на -но, -то в українській мові є безособовими і не можуть мати при собі навіть пасивного суб'єкта, вираженого формою орудного відмінка, типу Нами проаналізовано, а треба У роботі проаналізовано.

39. Прийменник в професійному мовленні

Для українського професійного мовлення характерним є правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:

за: засвідченням; за вчасним бажанням; за дорученням; юнакашм; за вказівкою; менеджер за професією',

з: з питань торгівлі; з ініціативи; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось);

на: на замовлення: на вимогу; на пропозицію; на адресу;

для: курси для вивчення; комісія для складання актів;

після: після одержання; після повернення; після від 'їзду: після розгляду (чогось);

у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках:

по: черговий по району; наказ по відділенню; колеги по роботі.

Переклад та правопис українською мовою усталених прийменникових конструкцій ділового стилю

В адрес - на адресу

Ввести в состав - ввести до складу

В защиту - на захист

В семь часов - о сьомій годині (на сьому...)

Войти в комнату - зайти до кімнати

На протяжении дня - протягом дня

На следующий день - наступного дня

Не глядя на... - не дивлячись на...

Несмотря на... - незважаючи на...

По заказу - на замовлення

По закону - згідно з законом

По поручению - за дорученням

По приказу - за наказом

По просьбе - на прохання

По собственной воле - з власної волі По собственному

желанию - за власним бажанням

Послать по почте - надіслати поштою

Поставить в пример - поставити за приклад Поступать

в университет - вступати до університету

По требованию - на вимогу

По указанию - за вказівкою

Прийти по делу - прийти у справі Принять во внимание - взяти до уваги Принять к сведению - взяти до відома

Согласно приказу - згідно з наказом Читать на

украинском языке - читати українською мовою

40. Правопис часток в укр.мові

Словотворчі частки пишуться разом, окремо або через дефіс.

Разом пишуться:

а) частки аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абищо, абияк, аніскільки, анітрохи, анічогісінько, аніяк, дедалі, деколи, декотрий, дещиця, дещо, чималенький, чимало, щовечора, що

години, щоденник, щодня, щодоби, щодуху, щонайкращий, щоправда, щоразу, щосили, якби, якнайшвидше, якомога, якщо та ін.;

б) частки би (б), то, що у складі сполучників: щоб, якби, немовбито, нібито, абощо, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж, атож;

в) частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах: будується, наївся (наївсь);

г) частка -сь у складі займенників і прислівників: котрийсь, котрась, котресь, якийсь, якась, якесь;десь, колись,.хтось, щось.

Окремо пишуться:

а) частка що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до;

б) частка то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

Через дефіс пишуться:

а) частки бо, но, то, от, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди-бо; давай-но; тільки-но; так-от, як-от; отакий-то, стільки-то, тим-то, якось-то; важкий-таки, все-таки, дістав-та-ки, так-таки;

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо:скільки ж то (написано), чим би то (втішити).

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга.

б) компоненти будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-й под. у складі займенників і прислівників.

Модальні частки теж пишуться окремо, а саме:

а) частка же (ж), що відіграє видільну роль у реченні:

Ходи ж зі мною; Він же великий учений;

б) частки то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності: На що то одній людині стільки грошей? Чи це вже й пожартувати не можна?

41.Правопис частки НЕ з різними частинами мовиСлід розрізняти заперечну частку не, яка завжди пишеться окремо, і префікс не-, який завжди пишеться разом.

Заперечна частка не заперечує щось, відкидає, перекреслює, а префікс не- творить нові слова, часто з протилежним змістом.

Для того щоб правильно написати не з будь-яким словом, треба визначити, до якої частини мови воно належить.Якщо це іменник.

РАЗОМ:- коли слово без не не вживається: неук, невдаха;- у префіксах недо-, що мають значення неповної дії: недоробка, недооцінка;

- якщо слово можна замінити синонімом: нещастя (лихо), неволя (рабство).

ОКРЕМО:- якщо заперечує лексичне значення слова. Найчастіше в таких реченнях є протиставлення: Не сум, а жаль мене бере великий. (П. Куліш);- протиставлення в реченні може бути відсутнє, проте його можна домислити: Не борода робить чоловіка мудрим. Не свинячим рилом лимони нюхати. (Нар. творч.).ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишеться частка не, вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа.Якщо це прикметник.РАЗОМ:

- коли слово без не не вживається: негайний, невгамовний;- коли можна замінити його синонімом: невисокий (низький), невеселий (сумний);- не пишеться разом з прикметниками дієприкметникового походження на -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): неподоланний, незрівнянний, незліченний.ОКРЕМО: - якщо не вживається для заперечення наявності ознак предмета: не веселий хлопець,а сумний;- якщо між не і прикметником-присудком за змістом речення можна вставити слова є, був, була тощо: Після дощу капелюх не потрібний (не буває потрібний). (Нар. творч.);- якщо прикметники мають пояснювальні слова з ні або далеко, аж ніяк, зовсім: нікому не відомий, далеко не приємний.Якщо це прислівник.РАЗОМ:

- якщо слово не вживається без не: негайно, невинно;- коли його можна замінити синонімом: недалеко (близько), невисоко (низько);

- коли прислівник закінчується на -анн(о), -янн(о), -енн(о): несказанно, незбагненно, незрівнянно;- у складі префікса недо-, який означає якість, що виявляється неповною мірою: недовгочасно, недосконало.

ОКРЕМО: - при наявності протиставлення: Роби не кревно, а певно.(Нар. творч.);

- коли в реченні щось заперечується: Говори не пишно, щоб на зле не вийшло.(Нар. творч.);

- з підсилювальними прислівниками та незмінними присудковими словами: не дуже, не зовсім, не можна;- при словах, що пишуться через дефіс: не по-людськи, не по-українському.Якщо це дієприкметник.

РАЗОМ:- якщо слово без не не вживається: невблаганий;- у складі префікса недо-, який означає якість, що виявляється неповною мірою: недочутий;- якщо дієприкметник виступає означенням без пояснювального слова: лежав незаповнений бланк, знявся нестихаючий шум.ОКРЕМО:- при протиставленні: не шанований, а зневажений;- якщо при дієприкметнику-означенні є пояснювальне слово: не знаний (де?) тут, не полоханий (ким?) ніким;

- коли дієприкметник виступає присудком: Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий. (Нар. творч.). Якщо це дієслово.

РАЗОМ:- без не не вживається: незчутися, ненавидіти;- частка не надає дієслову нового значення (можна замінити синонімом): непокоїтися (хвилюватися), неславити (ганьбити);- у складі префікса недо-, що означає неповноту дії: недобачати, недочувати.

В інших випадках дієслова з не пишуться окремо!Слід розрізняти присудкове слово немає (нема), яке завжди пишеться разом з не, та дієслово в 3-й особі однини теперішнього часу, яке з не пишеться окремо: У нього немає хисту до поезії. Він не має такого хисту.

(Немає, нема = (рос.) нет, не має = (рос.) не имеет.)З чотирма дієсловами не пишеться разом або коремо, залежно від їхнього значення:нездужати (хворіти) - не здужати (не змогти);неславити (ганьбити) - не славити (не прославляти);непокоїтися (хвилюватися) - не покоїтися (не спочивати);нестямитися (втратити самовладання) - не стямитися (не прийти до тями).Якщо це дієприслівник.

Разом, коли слово без не не вживається: нехтуючи, ненавидячи; у префіксі недо-, який указує на неповноту дії: недобачаючи. В інших випадках не з дієприслівниками пишеться окремо: не знаючи, не сказавши.З чотирма дієприслівниками не пишеться разом або коремо, залежно від їхнього значення:

нездужаючи (хворіючи) - не здужавши (не змігши);неславлячи (ганьблячи) - не славлячи (не прославляючи);непокоячись (хвилюючись) - не покоячись (не спочиваючи);

нестямившись(втративши самовладання) - не стямившись (не прийшовши до тями).

Якщо це числівник, сполучник, частка, вигук, прийменник, більшість займенників, то частка не пишеться окремо.

42.Тире між підметом і присудком

Тире між підметом і присудком

Між групою підмета і групою присудка за відсутності зв’язки ставиться тире, якщо:

1. Підмет і присудок виражений іменником або кількісним числівником у називному відмінку: Плід людини – її милосердя.

Перед присудком, вираженим іменником у називному відмінку з заперечною часткою не, тире звичайно не ставиться: Я не кобзар і не співець. (В.Грінчак.) Невже моя пісня не хвиля? (Леся Українка.) Проте інколи, щоб інтонаційно виділити присудок, тире ставлять: Життя – не дим і не омана. (В.Сосюра.) Слово – не полова, язик – не помело. (Нар. творчість.)

2. Один з головних членів або обидва виражено неозначеною формою дієслова: Чинити зло – забава для безумного. Чинити правосуддя – праведному радість. (З Біблії.) Сиротою жити – сльози лити. (Нар. творч.)

3. Підмет і присудок виражені неозначеною формою дієслова, навіть коли перед присудком стоїть частка не: Зневажить мову – зрадити себе. Життя прожити – не поле перейти.

4. Перед присудком, вираженим іменником у називному відмінку або неозначеною формою дієслова, стоять вказівні частки це, оце, то, ось, значить.

5. Якщо підмет виражений словoм це або то, тире може ставитись або не ставитись залежно від інтонації: Я розумію світло. Це – душа. (Д.Павличко.) Це справжнє чудо. Це – земля. (П.Перебийніс.)

Тире не ставиться між підметом і присудком:

1. Якщо підмет або присудок виражений особовим займенником: Я орел, відважний птах. Але з метою смислового та інтонаційного виділення висловлювання, тире у таких випадках може ставитися: Я не окраїна, я не руїна, я – Україна, я – Україна! (Т.Домашенко.)

2. Коли до складу присудка входять слова як, мов, немов, немовби, мовби, наче, неначе, ніби, що (порівняльні частки), які вказують на те, що присудок характеризує підмет на підставі певної схожості до чогось: Дівка як верба. (Нар. творч.) Людина без волі що кінь на припоні. (Л. Барабаш.). Але з метою логічного або інтонаційного підкреслення тире можна поставити: Малі діточки – що ясні зірочки. (Нар. творч.);

Присудки із порівняльними частками як, мов, немов, немовби, мовби, наче, ніби, що не слід змішувати з порівняльними зворотами та неповними підрядними порівняльними реченнями: Мелашка стояла, як кущ калини. (І. Нечуй-Левицький.)

3. Не ставиться тире перед присудками у реченнях типу Робота як робота. Чоловік як чоловік.

4. Якщо присудок виражений прикметником, дієприкметником, присвійним займенником, словосполученням: Деревина міцна на своєму ґрунті. (Г.Сковорода.) Але, щоб логічно виділити або інтонаційно підкреслити присудок, тире можна поставити: Пшениця – руса. Жито – темно-русе. (Є.Гуцало.)

5. Перед присудком стоїть частка не, крім випадків, коли підмет і присудок (або тільки присудок) виражені неозначеною формою дієслова: Слово не стріла, а глибше ранить. (Нар. творч.)

 6. Перед присудком є другорядний член речення, що відноситься до нього, вставне слово, сполучник або частка: Життя, безумовно, добрий учитель, але дуже дорого бере за свої уроки. (Нар. творч.)

43.Розділові знаки при вставних словах, словосполученнях і реченняхУ текстах часто зустрічаються прості речення, ускладнені встав-ними словами, словосполученнями, реченнями.Вставними називаються такі конструкції, за допомогою яких мовець може висловити своє ставлення до того, про що говорить, наприклад:Може, знайдете хоч одного? Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кілька грубих вербових полін (Коцюбинський). Найважливіше, здається мені, для письменни-ка протягом усього життя не втратити чуття єдності, спіль-ності своєї особистої долі з долею народною (Гончар); Перева-га надається проектам забезпечення поставки оптових партій нафтопродуктів (насамперед сирої нафти) на пільгових умовах кредитування та за цінами, найбільш прийнятними для спожи-вачів (Із документів).Вставні слова й словосполучення за значенням бувають різні. Вони:виражають модальну оцінку (вірогідність, впевненість, невпевненість, можливість, не-можливість, передба-чення) безсумнівно, без-перечно, без усякого сумніву, в усякому разі (випадку), звичайно, здається, зрозуміло, дійсно, думаю, ма-буть, напевно, певно, слід гадати, скажімо, сподіваюся Певно, це і є велике щастя: В саджанцях побачить мудрий ліс (Дорошко). Ну, без-перечно, знає цілий світ Про роль почесну трактора й комбайна (Рильський).вказують на ступінь звичайності викладе-них фактів було, буває, бувало, трапляється, як зви-чайно, як завжди, як водиться Буває, часом сліпну від краси (Костенко).виражають емоції мов-ця, які він переживає під час повідомлення (застереження, збенте-ження, здивування) на щастя, на жаль, на радість, на біду, ніде правди діти, нічого гріха таїти, чого доброго, на диво На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Яновський).вказують на порядок думок та їх зв’язок, послідовність викладу по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, отже, нарешті, словом, одним сло-вом, власне кажучи, можна сказати, передусім, між іншим, наприклад, повторюю, підкреслюю, головним чином, проте, однак, крім того та ін. І, нарешті, досягнемо того, до чого закликає час (Олійник). Отже, треба змінити план роботи. Тут, з одного боку, починається най-тонше шліфування осо-бистих переконань…Вставні слова й словосполучення за значенням бувають різні. Вони:вказують на джерело інформації кажуть, повідомляють, за повідомленням…, за даними…, за визначен-ням…, з погляду…, по-моєму, пам’ятаю, на думку…, за словами Кажуть, тільки у горі, у печалі, у тузі Пізнаються хороші безкорис-ливі друзі (Бичко).вказують на способи оформлення думок або характер висловлю-вання взагалі, власне ка-жучи, одним словом, можна сказати, м’яко кажучи, так би мови-ти, що називається, як кажуть, якщо гово-рити правду та ін. Ця програма, м’яко кажучи, обростатиме супутніми проблемами (Олійник). Біда біду, як кажуть,перебуде(Костенко).вставні слова, звернені до співрозмовника або до читача з метою активізації його уваги до повідомлюваного розумієте, бачите, розумієш, уявіть, вірите, по-слухайте, погодьтеся, пробачте мені, дозволь-те Я шану, повірте, знаю не з книг (Соколов). У кожного, погодьтеся, мусить бути своє сонце, своя заповітна верховина (Олійник).Вставні слова й словосполучення на письмі виділяються кома-ми: Отже, вістить легенда, на високій скелі над рікою Кам'янкою лицар заснував поселення і назвав його власним ім'ям (Шевчук). По-між людьми, як кажуть, добре й нам (Глібов). Шкода, той час не вернеться ніколи (Л. Українка).Запам'ятайте!Не є вставними такі слова: адже, буквально, все-таки, до того ж, за традицією, майже, між іншим, мовби, ніби, нібито, немовби, наче, неначе, от, навіть, при цьому, тим часом, у кінцевому підсум-ку, якраз, як-не-як та ін. Вони не виділяються комами.Вставними можуть бути і речення. Вони передають додаткові по-відомлення, роблять побіжні зауваження до висловлюваного.Вставні речення виділяються:комами: І золотої й дорогої Мені, щоб знали ви, не жаль Моєї долі молодої (Шевченко); Любов до цієї хати, це я знаю напевне, розбудила в мені любов до нашої культури і всього зеленого світу(Шевчук);дужками: Іван Кочерга пише тут «Фею гіркого мигдалю» (му-зику до п'єси написав житомирянин В. Косенко); «Майстри часу», «Алмазне жорно» (в основу покладене минуле Житомира) (Шев-чук), Відцвів воронець, облетіли на вітрах маки польові (рано вони зацвітають і швидко гаснуть), зате літосмагляве вже виглядає із-за кучугур (Гончар); тире: Є ж люди на землі, – а то б не варто й жити, – Що крізь щоденний труд уміють і любити, І усміхатися, і мислити, й шу-кать…(Рильський).

44.Однорідні й неоднорідні означення

Однорідними називаються означення, які, перелічуючи споріднені ознаки, однаково відносяться до того самого пояснюваного слова і мають з ним безпосередній зв'язок. Однорідні означення пов'язуються одне з одним сполучниками сурядності, інтонацією переліку, єднальними паузами. Якщо озчення пов'язані між собою сполучниками, вони завжди однорідні: «А з поля йшла, струмка і тонковида, ще несвідома чарівничих зваб, богиня квітів, юнаяХлорида, у жовтому віночку із кульбаб...» (Л.Костенко); «Запашна, співуча, гнучка і милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів — рідна мова...» (О. Гончар).

Однорідні означення: а) характеризують предмет з одного боку (при переліку різновидів чогось): «Сиві, рожеві, блакитні дими кучеряві плинуть з високих, мов башти, стрімких димарів» (М.Рильський); «Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина» (Л.Костенко); б) вказують на різні споріднені ознаки (позитивні або негативні риси, розміри предмета тощо), часто одного узагальненого характеру: «Я люблю тебе, друже, за те... за волосся твоє золоте, за чоло молоде і одкрите, я люблю тебе, друже, за те...» (В.Сосюра); «Збирають світлі, золоті медивеселокрилі та прозорі бджоли» (М.Рильський); в) посилюють, уточнюють або пояснюють одне одного: «Всі звели очі в дивні вигляди на Дніпро, на небо, то ніби помальоване чудовими кольорами на заході, то сизе, аж чорне за горою Царського садка» (І. Нечуй-Левицький).

Однорідними є також художні означення (епітети): «Пекучий день, лісів солодка млява, смага стежок, сонливиці левад, іде гроза дзвінка і кучерява, садам замлілі руки цілувать» (Л. Костенко); «Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень» (М.Стельмах); «Гасне зірка найясніша, ангел ангела втіша... То — жіноча, найніжніша, найчарівніша душа» (П. Грабовський).

Неоднорідними називаються такі означення, які характеризують предмет з різних боків. Кожне попереднє з неоднорідних означень стосується всього подальшого словосполучення, а не безпосередньо означуваного (пояснюваного) слова. Неоднорідні означення найчастіше стоять перед означуваним словом, але можуть бути й після нього; неоднорідними є також означення, одне з яких виражене займенником, а друге — прикметником або дієприкметником, оскільки займенник відноситься до всього словосполучення. Неоднорідні означення виражаються, як правило, сполученням якісного і відносного, якісного і присвійного прикметників. Характеризуючи предмет з різних боків, неоднорідні означення можуть стати однорідними, коли вживаються для опису зовнішності, інтер'єру, позитивної або негативної оцінки тощо: «Сонце вдаршо з-за лісу червоним потужним промінням на київські гори. Широка зелена Оболонь і Поділ укрились тінню і потемнішали. Виразніше виступили високі смужки кимських гір під ясним чистим небом, обсипані збоку червонястим промінням. Вигляд став якийсь фантастичний... Київські сизі гори стали фіолетові... Ліс чорнів широкою смугою на горяному правому березі Дніпра. Вишгород розкинувсь по широкому невисокому шпилі... Весь вишгородський широкий шпиль був ніби помережаний смугами розкішних зелених городів. На сукупних, скрізь одгороджених тинами городах зеленіла розкішна соковита бутина та бадилля кукурудзи. Коло хатів у садках темніли купи вишень та стриміли здорові старі дикі груші» (І. Нечуй-Левицький)

45.Розділові знаки при однорідних членах речення, з’єднаних розділовими сполучниками

 

48.Розділові знаки в реченнях з узагальню вальними словами

У реченнях з однорідними членами можуть бути узагальнювальні слова. Узагальнювальне слово — це граматична форма, що вживається як назва найближчого родового або більш широкого поняття, яке об'єднує видові й конкретні поняття в межах однорідного ряду. Між узагальнювальним словом й однорідними членами речення існують змістові відношення родо-видового типу й відношення частини й цілого: «Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, і маківки, і навіть ледачі гарбузи в різнобарвних сорочках...» (М.Стельмах); «На степу росте багато їстівного зела; різні там брандушки, або козельці, або молочайчик, або пасльон та дикий мак — це все неабиякі ласощі, степові гостинці... Бачиш, скільки в степу живих друзів: і жайворонок, і орел, і чорногуз, і ящірка, дикі бджоли, ховрашок, цвіркунці... скільки їх у тебе!» (Ю. Яновський). Узагальнювальні слова виражаються різними частинами мови, але найчастіше — займенниками (означальними або заперечними), іменниками, прислівниками; також словосполученнями й синтаксичними конструкціями. Узагальнювальні слова можуть стояти перед однорідними членами або після них. Узагальнювальне слово й однорідні члени — однойменні синтаксичні категорії, виступають у ролі того самого члена речення. Між однорідними членами й узагальнювальним словом установлюються синтаксичні відношення уточнення, тому однорідні члени відповідно будуть називатися уточнювальними підметами, присудками, додатками, означеннями та обставинами: «Усе в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі, І тиша в тиші, і тумани в полі...» (Б. Олійник). У реченні узагальнювальне слово — означальний займенник усе, що виступає в ролі підмета, однорідний ряд складається з уточнювальних підметів, виражених іменниками. Узагальнювальне слово стоїть перед однорідними членами: «Вся краса, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року — все, що дороге й любе живій людині, все це наше» (О.Довженко) — узагальнювальне стоїть після однорідних членів, спосіб вираження аналогічний попередньому реченню; «Всяке птаство, як-от: деркачів, перепілок, куликів, курочок — можна було викосити косою в траві або впіймати» (О. Довженко) — узагальнювальне слово виражається іменником, далі йдуть слова типу як-от, а саме, наприклад, потім однорідні члени речення, уточнювальні додатки. Уточнювальний характер однорідних членів речення підтримується інтонацією: узагальнювальне слово має інтонацію, що попереджує про наступний перелік.

При узагальнювальних словах уживаються такі розділові знаки: 1) якщо узагальнювальне слово стоїть перед однорідними членами й указує на перелік, то після нього у вимові робиться пауза, а на письмі перед першим однорідним членом або словом, яке до нього відноситься, ставиться двокрапка: «Ось такий і є вересень: удень надійний, вночі тривожний» (М.Стельмах); «Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами піднімаються: і горшки, і миски, і полумиски, і глечики, і ринки, і макітри, а жінки руками вибирають із них передзвін» (М.Стельмах); 2) якщо узагальнювальне слово стоїть після однорідних членів, то перед ним робиться пауза, а на письмі ставиться тире: «Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокіт копит — усе резонувало тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо!» (О.Гончар); 3) якщо однорідні члени речення йдуть за узагальнювальним словом і не закінчують речення, то перед однорідними ставиться двокрапка (рідше тире), а після них тире: «Тут усе: і повітря, і тиша, і вода, і дерева — сповнене такої сили, що й сам мимоволі сильнішим стаєш» (газ.).

 

49.Розділові знаки при відокремлених означенняхОзначеннявідокремлюють у таких випадках:

1) якщо вони вираженіприкметниковимичи, дієприкметниковимизворотами і стоять післяозначуваного слова: Типахнеш, як росивжиті, як столи, рушниками накриті, як співаюча стружка ялова, як мамина лагіднамова (Д. Павличко); Днілетять, повнісонця й музики (В. Сосюра);2) якщоозначеннянепоширені і стоять післяозначуваного слова, перед яким уже є означення: Досвітнівогні, переможні, урочі,прорізалитемрявуночі (Леся Українка);

Примітка. Якщо ж перед означуваним словом немаєозначення, то означення, що стоять ціслянього, можутьвідокремлюватисяабо не відокремлюватисязалежновідбажання автора: А потімминалидні за днями, миналитижні й місяці, довгі, безрадісні, одноманітні (А. Шиян); / даль небес холодних, синіхдаруєзновжиттямені (Л. Первомайський).

3) якщоозначеннявідноситься до члена речення, вираженогоособовимзайменником: Утомленісвоїмдовічним рабством, вони жадаютьрозірватипута і скинути ярмо з своєїшиї (Леся Українка);4) якщопрепозитивнеозначення, вираженеприкметниковимчидієприкметниковимзворотом, маєдодатковийобставиннийвідтінок: Заглиблена в спогади, Ніна не почула, як розчинилисядвері і мати переступила через хатнійпоріг (А. Шиян);5) якщоозначеннявідірваневідозначуваного слова іншими членами речення: Село ще спало, намокле, змерзле, ховалосяпідбілуковдруквітучихсадків і ждало сонця, щобобігрітися (М. Карплюк);

6) якщонеузгодженіозначення стоять післяузгоджених: В хату ввійшовстарийДжеря, високий, тонкий, з сивуватимидовгимивусами, з нужденнимблідимлицем та смутнимиочима (І. Нечуй-Левицький);

7) неузгодженіозначення, вираженінеозначеною формою дієсловавідокремлюютьсялише в тому випадку, якщо є спеціальнаінтонація й можнапідставити слово а саме: Солдатимализавдання, вийти до набережної (О. Гончар).

Не відокремлюються:

1) означення, якістосуються не лишепідмета, а й присудка: Стоїтьлістемний і сумний (М. Рильський);

2) означення, щостосуютьсянеособовихзайменників: Одягненівсіпівколом ставали навкругпамлтника;

3) означення, вираженізворотами, що стоять безпосередньо перед означуваним словом і не маютьобставинногозначення: І дощамивмитіжуравлі в блакитіодлітають у тривожнийдальній шлях (А. Малишко).

50.Розділові знаки у реченні з відокремленою прикладкоюПоширені й непоширені прикладки бувають відокремленими і виділяються комами, якщо:1) стоять після пояснюваного іменника: Секвойя, найвище дерево у світі, росте в Північній Америці і сягає заввишки до 120 метрів (Журнал); Микола, Прокопів хлопчик, такий школярик гарненький був (А. Тесленко);

2) стоять перед пояснюваним іменником і мають обставинний відтінок: Природний співак, Петро любив пісні і в душі пишався своїм артистичним хистом (Газета);3) стосуються особового займенника (незалежно від місця в реченні): Заслужений митець, він з радістю передає багатий досвід молоді (Газета);4) приєднуються за допомоги сполучника як і мають обставинний відтінок причини: У горах Брянський, як командир, зустрівся з новими труднощами (О. Гончар);

Примітка. Прикладка зі сполучником як не відокремлюється комами, коли вона означає в ролі кого чи чого виступає предмет: Соняшник як декоративна рослина довго прикрашав тільки квітники та оранжереї (В. Уткін).

5) приєдується за допомоги слів родом, на ім'я, на ймення, так званий: Полтавець родом, Симоненко закінчив свій короткий життєвий шляху Черкасах, у Шевченковім краю (О. Гончар); Козак Бобренко, на ім'я Григорій, єдиний син достойної вдови (Л. Костенко);

6) приєднуються до пояснювальних членів речення словами або, тобто, особливо, як-от: Вікова психологія, тобто галузь психології, включає дитячу психологію, психологію розвитку дорослої людини і геронтопсихологію (3 підр.).Примітка. Якщо прикладка має уточнювальне значення чи потрібно підкреслити самостійність або ж коли поширена прикладка має вже в своєму складі розділові знаки, вона відокремлюється за допомоги тире: За городом у нас стояв столітній кучерявий дуб - свідок мого захоплення Кобзарем (М. Познанська); Тільки стрічалися нам земляки наші - білі берези, явори й темні дуби... (Леся Українка).

51. Розділові знаки при відокремлених обставинах

Відокремлені обставини можуть бути виражені одиничними дієприслівниками, дієприслівниковими зворотами, а також іменниками з прийменниками. Вони бувають поширеними й непоширеними.

1. Обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, незалежно від їх місця в реченні: Жовте листя, тремтячи і коливаючись у повітрі, тихо раз по раз сідало на землю, вкриваючи її пишним золотим накриттям (Грін.); Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисає душу (Підм.).

Примітки: 1. Два чи більше дієприслівникових звороти, з’єднаних між собою інтонацією або повторюваними сполучниками, на письмі один від одного відділяється комою: Хустину кинувши на плечі, Надівши плаття весняне, Берізка вибігла надвечір І жде чи вітру, чи мене (Буд.); Він несподівано з’являвся в степу на шляху, чи вийшовши з-за могили, чи випроставшися з яру, високий, кремезний. (Підм.).

2. Якщо дієприслівникові звороти з’єднані між собою неповторюваними єднальними чи розділовими сполучниками, то кома між ними не ставиться: Він устав разом із сонцем, довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі і туго обіпнувши рябою плащ-палаткою (Тют.).

3. Якщо дієприслівниковий зворот стоїть після сполучника, то він відокремлюється комою:

Він наближався й, кинувши гострий погляд з-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок. (Підм.);

4. Обставини, виражені одиничними дієприслівниками:

Щохвилі творим ми нове, Йдучи, співаючи і мислячи (Бич.).

Примітка. Якщо одиничний дієприслівник означає спосіб дії, своїм значенням близький до прислівника і стоїть після дієслова-присудка, то він не відокремлюється: Людина! Це ж яке слово! Його треба завжди говорити стоячи і кашкета скидати (Зар.).

Не відокремлюються:

а) обставини, виражені дієприслівниковими зворотами фразеологічного типу: Працювати не покладаючи рук; Сидіти склавши руки; Бігти не чуючи ніг; Говорити не переводячи духу;

б) обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, на початку яких стоїть підсильна частка і(й): Можна переказати зміст статті і не перечитуючи її вдруге;

в) дієприслівникові звороти, за змістом тісно пов’язані з дієсловом-присудком: Вона читала лежачи на піску;

г) дієприслівникові звороти, однорідні з іншими невідокремленими членами речення: Оксана стояла непорушно й не зводячи з Андрія очей;

д) дієприслівникові звороти, утворені дієприслівником і сполучним словом який, у складі підрядного речення: Це книга, прочитавши яку одержиш насолоду.

Відокремлені обставини, виражені сполученням іменників з прийменниками.

1. Завжди відокремлюються обставини допусту, виражені іменником з прийменником незважаючи на: Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня (Гонч.).

2. обставини, виражені іменниками з прийменниками у зв’язку з, залежно від, на відміну від, завдяки, внаслідок, з причин, за браком, згідно з, за згодою, відповідно до, на випадок, можуть відокремлюватися і не відокремлюватися. Відокремлення залежить від того, наскільки зворот поширений, близький за змістом до основної частини речення, від його стилістичної функції, а також наміру автора: Усі мовні органи, залежно від їх участі у процесі мовлення, поділяються на активні й пасивні; Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції й ступенем підняття язика (З підр.); Всупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці (Гонч.); Всупереч тим віщуванням проходили грози (Рил.).

52. Розд.знаки у реченні з відокремленими додатками

На відміну від означень і обставин, додатки відокремлюються досить рідко. Їхнє відокремлення залежить від смислового навантаження. Відокремлюються насамперед додатки, які вводяться до речення за допомогою слів крім, окрім, опріч, зокрема, замість, за винятком, на відміну від, навіть. Вони виступають з іменником у родовому відмінку. Ці додатки виражають насамперед значення виключення, виділення або заміщення і перебувають у тісному зв’язку з невідокремленими додатками у реченні або з дієсловом-присудком (А я не знаю нічого ніжного, окрім берези (Леся Українка)).

Усередині речення відокремлені додатки з обох боків відокремлюються комами (Всі, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на свого шкіпера (М. Тараненко).

Деякі відокремлені додатки з прийменником замість не відокремлюються і на письмі комами не виділяються. Це буває у випадках, коли додаток з цим прийменником не означає предмет вибору серед інших, а вжитий у значенні заміщення чогось іншого (Замість відповіді мати голосно сміється). У таких випадках прийменник замість можна замінити прийменником за (Іду в подорож замість брата) або й весь додаток замінити конструкцією з часткою не (Замість квітів біля школи посадили декоративні кущі. — Не квіти посадили біля школи, а декоративні кущі).

53. Розділові знаки у складносурядному реченні

Складносурядним називається речення, синтаксично рівноправні предикативні частини якого поєднані в одне граматичне і смислове ціле сурядними сполучниками (єднальними: /, й, та (у значенні /); протиставними: а, але, та (у значенні але), проте, зате, однак; розділовими: або, чи, чи... чи, то...то, чи то...чи то).

1. Між частинами складносурядних речень, з'єднаних єднальними, протиставними і розділовими сполучниками, ставиться кома: Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя (Панч); Нас розлучали з рідними, з життям і навіть - з мрією, Але ніщо й ніколи нас не розлучало з вірою (Б. Ол.); Чарівне море, та наймиліша серцю таки земля (Іван.); То мати гукає, то мати шепоче, Мене виряджаючи в дальню дорогу (Вор.).

Кома між частинами складносурядного речення не ставиться, якщо вони:

а) мають спільний другорядний член або спільне вставне слово і поєднуються неповторюваними сполучниками /, та (у значенні /); спільними для обох частин можуть бути також видільні частки тільки, лише, мабуть; На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні (Смол.); Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася (Гол.); Тільки невсипуще море бухає десь здалеку та зорі тремтять в нічній прохолоді (Коц.).

Примітка. Якщо сполучники / (й), та (і) повторюються, то кома ставиться: Здавалося, І вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний, як смола (Гонч.);

б) мають спільне підрядне речення: Коли ж одчинили вікно, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога (Коц.);

в) виражені двома спонукальними або питальними реченнями: Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом не летів? (Олесь); Хай лягають зморшки на обличчя І все вище тисне кров моя, Юності в Вітчизни я позичу І пісень позичу в солов 'я (Сос);

г) виражені двома називними або безособовими реченнями: Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто не забуде (Довж.); Дощило і в повітрі віяло прохолодою (Гол.).

Примітка. Між безособовими реченнями кома ставиться, якщо їх присудки неоднорідні за значенням: Розвиднілось, і в повітрі помітно потеплішало (Гол.);

ґ) виражені окличними реченнями: Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу! (Мас).

2. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і (й), та (і), та й, а, виражають швидку або несподівану зміну подій або різке протиставлення, то перед сполучником ставиться тире: Хвилина ще - і схід розпише в сліпучі барви небосхил (Мас); Закрався вечір, одшуміла праця. Як сльози, затремтіли ліхтарі - Та діти наші ночі не бояться (Рил.).

3. Якщо друга частина складносурядного речення виражає наслідок або висновок з того, про що йдеться у першій, перед нею ставиться тире (інколи кома й тире): Зима летіла над землею, І от весна - і все в цвіту (Coc.J; Я вірю в диво! Прийде час, - І вільні й рівні встануть люди Й здійсняться мрії всі ураз! (Олесь).

4. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками а, але, проте, все ж, однак (рідше єднальними та), дуже поширені, або вже мають усередині розділові знаки, або далекі за змістом, або автор хоче підкреслити їхню самостійність, то ставиться крапка з комою: Отак ми їхали, то з надсадним виттям мотора пнулись угору, то повільно спускаючись вниз; і чорний Черемош спочатку пінився з лівого боку, а потім з правого; і гори злітали увись із святковою легкістю; і блакитного серпанку було повно і попереду, і ззаду, й над нами (Гуц.).

54. Складнопідрядні речення та розділові знаки в них

Складнопідрядним називається складне речення, у якому прості речення, з’єднані підрядні сполучником чи сполучним словом, нерівноправні граматично й за змістом.

Наприклад: В душі я славлю світлий парус, бо в мене в серці сум (П.Тичина).

У структурі складнопідрядного речення виокремлюють:

Головне Підрядне

– граматично провідне;

– незалежне;

– від нього здебільшого можна

поставити питання до підрядного

(В душі я славлю світлий парус). – пояснює один з членів головного речення

або стосується головного речення в цілому;

– залежне;

– відповідає на питання головного речення.

Частини складнопідрядного речення можуть з’єднуватися:

Сполучником Сполучним словом

– не є членом речення;

– лише з’єднують підрядне речення з головним;

– до них не можна поставити питання.

– прості (що, щоб, бо, як, чи, ніби, мов, ніж,

хоча, хай, якщо, якби та ін.) та

складені (тому що, через те що, дарма що,

незважаючи на те що та ін.); – повнозначні слова;

– зв’язуючи підрядне речення з головним,

виступають членами підрядного речення;

– цю роль виконують відносні займенники

(хто, кого, кому, ким, на кому, що, чого,

чому, чим, на чому, який, яка, яке, які, чий,

чия, чиє, чиї, котрий, котра, котре, котрі,

скільки, скількох та ін.) і

прислівники (де, куди, звідки, коли, як,

чому, навіщо та ін.).

За значенням і будовою розрізняють такі види речень:

– з підрядними означальними

– з підрядними з’ясувальними

– з підрядними обставинними (способу дії, ступеня, порівняльні, місця, часу, причини, мети,

умови, допустові, наслідкові).

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕННЯХ

Кома ставиться

Підрядне речення, яке стоїть на початку,

в середині або у кінці речення Благословенна будь, родино,

де в згоді сестри і брати (М.Ткач).

Перед підрядним означальним, що

починається сполучними словами хто, що,

який, котрий Те, що ніколи не народжувалось,

померти не може (П.Загребельний).

Якщо підрядне речення, що стоїть після

головного, складається з відносного

слова чи словосполучення, до якого

прилягає інше слово або частка Стала я під вербою, не тямлю,

чого стою! (О.Кониський).

Неповні підрядні речення і порівняльні

звороти, які приєднуються до головного

сполучниками як, мов, немов, ніби, ніж, щоб Переді мною далеч океанна, мов

задум ще не здійснених пісень

(М.Вінграновський).

Між однорідними підрядними реченнями,

не з’єднаними сурядними сполучниками У навстіж розчинений простір, де

квіти і трави похилі, де жито під

обрій хлюпоче, любов’ю палаючи,

йду (М.Чернявський).

Між однорідними підрядними реченнями,

з’єднаними повторюваними сполучниками

сурядності Учнів цікавило у друкарні і як

народжуються газети, і як

друкуються книги.

Якщо підрядне стоїть після головного,

з’єднується складеними сполучниками

типу тому що, в міру того як, так що

тощо, кома ставиться перед усім

сполучником або в середині його Розквітло нове життя, так що

старому нема вороття (Нар.тв.).

Перед складеним сполучником, якщо підрядне

речення з’єднується з головним сполучниками

в той час як, перш ніж, лише коли, тоді як,

навіть якщо Навіть тоді, як людина згорить,

совість людини продовжує жить

(М.Вінграновський).

При збігу двох сполучників, якщо при вилучені

підрядного не вимагається перебудова головного Ті, що вийшли з тьми, у пітьму і

кануть, бо, коли сходить світило

дня, тьмяніють світила ночі (Я.Галан).

Кома не ставиться

Якщо після головної частини перед сполучником

підрядності або сполучним словом стоїть частка

не або повторюваний сполучник сурядності Діти любили каштан не тільки коли

він оживав після зими, але й коли

засвічував блідо-рожеві свічки.

Якщо підрядне речення, що стоїть після головного,

складається тільки з одного відносного слова або

словосполучення (займенники) Підв’язуючи світлий виноград,

сміється дівчина не знати з чого.

Якщо перед сполучниками як, ніби стоять слова

зовсім, майже Син заввишки майже як батько.

У словосполученнях більш ніж, менш ніж,

не пізніше як, не раніше як Урожай буде зібрано не пізніше

як у серпні.

У цілісних висловах, близьких за значенням до

іменної частини складеного присудка або до

обставини способу дії, а також у порівняннях

фразеологічного типу А дощ все ллє як із відра.

Між однорідними підрядними реченнями,

з’єднаними неповторювальними єднальними або

розділовими сполучниками У природі ніч існує для того, щоб у

тиші росло усяке зілля і відпочивала

людина (М.Стельмах).

Якщо підрядне речення зі складеним сполучником

стоїть перед головним, то сполучник не розділяється Після того як луг покосять, знову

трави ростуть в цвіту (В.Ткаченко).

Тире ставиться між головною і підрядною частиною для протиставлення інтонаційного та смислового виділення підрядної частини: Коли копають картоплю – стелиться дим над землею (М.Рильський).

Поширені однорідні підрядні речення, які мають у своєму складі розділові знаки, відділяються одне від одного крапкою з комою: Є лагідна земля, де діви, мов кришталь, а діти ніби сталь – незламні неодмінно; де ангелів вино в холодній тиші заль п’ють змієборці, ставши на коліна (Г.Білоцерківець).

55. Розділові знаки в безсполучниковому складному реченні

Частини безсполучникового складного речення можуть відділятися одна від одної комою, крапкою з комою, двокрапкою та тире.

Кома і крапка з комою ставляться між реченнями, що входять до складу безсполучникового складного речення, якщо вони є рівноправними і між ними можна поставити єднальні сполучники. Кома між реченнями ставиться тоді, коли вони тісно пов’язані одне з одним(Земля чорніє, дрімає розум, серце мліє (Т. Шевченко)). Якщо частини безсполучникового речення значно поширені, далекі за змістом або вже мають в середині розділові знаки, то між ними ставиться крапка з комою (Всі женці стояли мовчки; в руках наче заклякли жмені жита та серпи; всі поглядали то на осавулу, то на Миколу (І. Нечуй-Левицький)).

Двокрапка ставиться в таких випадках: 1) Якщо друге речення пояснює, доповнює або розкриває зміст першого (Надворі було видно, як удень: було видно усе дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий листок… (І. Нечуй-Левицький)). У таких реченнях між частинами можна поставити слова а саме. 2) Якщо друге речення вказує на причину того, про що говориться в першому реченні (А вас просив би я зразки ліпити: (чому?) ви чоловік тямущий і бувалий (Леся Українка)). 3) Якщо в першій частині є слова так, такий, одно, бачити, знати, чути, розуміти, вирішувати, які разом з інтонацією попереджають, що в наступному реченні буде викладений якийсь факт (Я відчував: пахне м’ятою (М. Хвильовий)).

Тире ставиться в таких випадках: 1) у реченні відображається швидка зміна подій (Пройшла мить — літак зник за лісом); 2) між висловленими реченнями маємо причинно-наслідковий зв’язок (Тепловоз на станції чмихнув дуже — у лісі покотилася луна); 3) зміст першого речення протиставляється змісту другого (До неї люди говорять — не чує, не слухає (Марко Вовчок)); 4) у першому реченні вказується на час або умову того, про що говориться в другому (Защебетав соловейко — пішла луна гаєм (Т. Шевченко)); 5) зміст першого речення порівнюється зі змістом другого (Подивилась ясно — заспівали скрипки (П. Тичина)).

56. Класифікація документів

Документ (від лат. взірець, зразок) – це засіб закріплення на спеціальному матеріалі (папері) результатів діяльності установи або фірми.

Класифікація службових документів – це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.

Документи поділяють за такими основними ознаками:

¨за назвою - наказ, протокол, статут, акт, довідка;

¨за походженням - службові та особисті;

¨за місцем складання - внутрішні та зовнішні;

¨за напрямком - вхідні та вихідні;

¨за формою - типові, трафаретні, індивідуальні;

¨за способом фіксації - письмові, графічні, акустичні, фото- та кінодокументи;

¨за стадіями створення - оригінали та копії;

¨за терміном зберігання - тимчасового зберігання (до 10 років), тривалого зберігання (понад 10 років), постійного зберігання;

¨за змістом - організаційно–розпорядчі, фінансово–розрахункові, постачально–збутові тощо.

В управлінській (службовій) діяльності установ і фірм особливе місце займає організаційно-розпорядча документація (ОРД), яку поділяють на 5 груп:

¨організаційна – положення, правила, статути, інструкції;

¨розпорядча – розпорядження, постанови, накази;

¨довідково-інформаційна – листи, телеграми, доповідні записки, довідки, акти тощо;

¨з кадрових питань (по особовому складу) – заяви про працевлаштування, автобіографії, резюме, характеристики, накази по особовому складу, особові листки з обліку кадрів, особові картки, трудові книжки тощо;

¨офіційно-особисті документи - пропозиції, заяви та скарги громадян, розписки та доручення.

57. Основні реквізити документів

Документ становить сукупність окремих елементів, які називають реквізитами. Залежно від виду ділового папера набір реквізитів і порядок їхнього розташування різний. Однак існують встановлені єдині моделі побудови однотипних документів - формуляр-зразок, що відповідає вимогам чинних державних стандартів.

Формуляр-зразок встановлює такий склад реквізитів4:

1. Державний герб України.

2. Емблема організації чи підприємства.

3. Зображення державних нагород.

4. Код установи, організації чи підприємства за Українським класифікатором підприємств і організацій (УКПО).

5. Код форми документа за Українським класифікатором управлінської документації (УКУД).

6. Назва міністерства або відомства.

7. Повна назва організації, установи чи підприємства.

8. Назва структурного підрозділу.

9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, факсу, номер рахунка в банку, електронна адреса.

10. Назва виду документа.

11. Дата.

12. Індекс (вихідний номер документа),

13. Посилання на індекс і дату вхідного документа.

14. Місце укладання або видання.

15. Гриф обмеження доступу до документа.

16. Адресат.

17. Гриф затвердження.

18. Резолюція.

19. Заголовок до тексту.

20. Відмітка про контроль.

21. Текст.

22. Відмітка про наявність додатка.

23. Підпис.

24. Гриф погодження .

25. Віза.

26. Печатка.

27. Відмітка про засвідчення копії.

28. Прізвище виконавця та номер його телефону.

29. Відмітка про виконання документа й скерування його до справи.

30. Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій.

31. Відмітка про надходження документа.

32. Запис про державну реєстрацію.

На основі формуляра-зразка проектують бланки документів, тобто друковану стандартну форму документа, що містить тільки ті реквізити, які відповідають змісту документа і фіксують постійну інформацію. Звичайно виготовляють бланки для документів з високим рівнем стандартизації (довідки, доручення, договори, супровідні листи тощо). Вони мають трафаретний текст-дослівне відтворення постійної інформації (постійні реквізити) з пропусками для подальшого заповнення (змінні реквізити).

Загальні правила оформлення реквізитів такі:

1. Державний герб України - Тризуб.

Розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.

2. Емблема організації чи підприємства.

Розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.

3. Зображення державних нагород.

Розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.

4. Код підприємства, установи, організації. Розташовується у верхньому правому кутку.

5. Код форми документа.

Розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.

6. Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа (назва вищої установи або засновника).

Розташовується посередині рядка або у верхньому лівому кутку.

7. Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа.

Розташовується посередині рядка або у верхньому лівому кутку під попереднім реквізитом. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.

8. Назва структурного підрозділу.

Розташовується у верхньому лівому кутку або під попереднім реквізитом. Дозволяється друкувати машинописним способом. Усі реквізити, що позначають автора документа, розміщують у такій послідовності, яка чітко передає їхню підлеглість. Усі назви подають у називному відмінку, напр.:

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Економічний факультет

9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, телефону, факсу, номер банківського рахунка, електронна адреса.

Розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил; вул. Володимира Великого, 21, м. Черкаси, 18022, тел. [phone] . На бланку для листів, що призначені для виконання розрахункових операцій, вказується номер розрахункового рахунка у відділенні банку, напр.: Розрахунковий рахунок МІ5324J 749/ 215149 в Укрінбанкум. Львова МФО 1 і 1321.

10. Назва виду документа.

Розташовується зліва або посередині сторінки. Є в усіх документах, крім листів. Залежно від назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу. Допомагає кращому сприйняттю тексту, його швидкій обробці, полегшує роботу з ним.

11. Дата.

Документ датують днем його створення або затвердження. Документи колегіальних органів (протоколи, акти та ін.) датують днем, коли відбулася подія, яку задокументовано. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом з індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку (заява, характеристика, автобіографія тощо), то дату ставлять під текстом зліва. Існує два способи подання дати-цифровий і цифрово-словесний. Цифровий передбачає написання трьох пар арабських цифр на позначення дня, місяця, року: 04.03.05 або 24.06.05 (крапки ставимо між парами). Цифрово-словесний має такий вигляд: 4 березня 2005 року або 24 червня 2005 р. Його використовують у документах матеріально-фінансового характеру.

Дати на певну тривалість події, заходу, роботи записують у такий спосіб: з 15.10 до 07.11.05 або з 16.12.04 до 08.01.05.

12. Індекс.

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит забезпечує оперативний пошук документа, контроль виконання. Складається з трьох пар арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, в якому уклали документ; друга пара - номер справи за номенклатурою для підрозділу; третя пара - порядковий номер за журналом обліку, напр.: № 12-14/49.

13. Посилання на індекс і дату вхідного документа. Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та

індекс, вказані установою, яка уклала чи видала документ, напр.: на №12-14/49 від 23.01.05. Таке посилання роблять у разі оформлення листа-відповіді. Це допомагає організації, що одержує лист, знайти копію документа, на який отримано відповідь. Укладач відповіді переписує дату та індекс вхідного документа.

14. Місце укладання чи видання.

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видано документ.

15. Гриф обмеження доступу до документа.

Розташовується з правого боку під кодом форми документа. Записують від середини рядка:, Для службового користування", "Таємно", "Цілком таємно".

16. Адресат.

Розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Складається з таких елементів:

- назва установи, організації, підприємства (у називному відмінку);

- назва структурного підрозділу (у називному відмінку);

- назва посади особи-адресата (у давальному відмінку);

- прізвище та ініціали особи-адресата (у давальному відмінку);

- поштова адреса.

58. Загальні вимоги до змісту і оформлення документів

Важливе місце в діловодстві посідають правила оформлення документів. Згідно з ними документ повинен:

— надходити від установи чи юридичної особи, які мають на це право;

— бути юридично правильно оформленим;

— подавати об’єктивні відомості про події, які висвітлює, базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки;

— бути максимально стислим, але не за рахунок зменшення інформації; без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістовне навантаження;

— бути грамотним і зрозумілим кожному, хто його читає;

— оформлятися за встановленою формою згідно з реквізитами;

— бути бездоганно відредагованим, мати копії та чернетки;

—- складатися на відповідних бланках або папері стандартного формату.

Кількість реквізитів у кожному документі не однакова.

Вона визначається видом документа та його змістом.

Діють такі єдині вимоги щодо оформлення ділової документації.

1. Для складання службових документів в установах належить використовувати папір форматів А4 (210×297 мм) та А5 (148×210 мм). Складання документів на папері довільного формату не дозволяється.

2. Як правило, усі службові документи мають оформлятися на бланках установи. Бланки виготовляються згідно з вимогами державних стандартів з обов’язковим додержанням таких правил:

— встановлюється два види бланків: бланк для листів і загальний бланк для інших видів організаційно-розпорядчих документів;

— бланки кожного виду слід виготовляти на основі кутового або поздовжнього розміщення реквізитів. Реквізити заголовка розміщуються центрованим (початок і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від меж площі) або прапоровим (кожний рядок реквізиту починається від лівої межі площі) способом;

— бланки належить виготовляти друкарським способом на білому папері або на папері світлих тонів;

— бланки документів повинні мати такі поля:

а) ліве — 20 міліметрів;

б) верхнє — не менш як 10 міліметрів;

в) праве й нижнє — не менш як 8 міліметрів. Деякі внутрішні документи (заяви працівників, окремі службові довідки тощо) та документи, створювані від імені кількох або більше організацій, оформляються на бланках.

Закріплення за реквізитами постійних місць робить документи зручними для користування, спрощує їх обробку, дає можливість використати при цьому технічні засоби. Реквізити в документі розміщують з урахуванням послідовності операцій його підготовки, оформлення й виконання.

59. Заява. Її реквізити та оформлювання

Заява — це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.

Заяви бувають від організацій, установ та особисті. В особистій заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:

1. Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява.

2. Нижче у стовпчик — назва професії, місце роботи, прізвище, ім`я, по-батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду та місце роботи чи структурний підрозділ).

3. Ще нижче посередині рядка пишеться слово заява з великої літери й не ставиться крапка.

4. З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обгрунтуванням.

5. Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч — підпис особи, яка писала заяву.

У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності висловленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом).

Заява пишеться від руки в одному примірнику.

60. Написання автобіографії

Автобіографія – це самостійний опис життя людини. До цього визначення слід додати ще одну складову – це вільни опис. Складається автобіографія на чистому аркуші, де немає ніяких підказок (граф, питань, тощо). Тому людина, яка не пов’язана якими-небудь «регуляторами», самостійно описує своє життя.

Відомості в автобіографії вказуються у хронологічному порядку. Основними блоками інформації в автобіографії, є такі відомості про укладача:

1. Прізвище, ім’я, по батькові; дата і місце народження. Ці дані можуть вказуватися по-різному. Наприклад: «Я, Смирнов Сергій Павлович, народився 9 вересня 1964 року в місті Подільську Московської області». Можна вказати ці відомості і за типом анкети: «Смирнов Сергій Павлович. Дата народження: 9 вересня 1964 року. Місце народження: місто Подольськ Московської області».

2. Раніше в автобіографії було прийнято вказувати соціальний статус батьків, наприклад «у сім’ї інтелігентів (робітників, селян)». Зараз чоловік молодше 50 років так уже не напише – зникла необхідність у вказівці соціального класу. Але потреба у відомостях про батьків не зникла, тому відразу після зазначення прізвища, імені, по батькові, дату та місце свого народження логічно вказати ці відомості. Наприклад: «Народився в сім’ї лікарів – батько, Іван Павлович Ручкін – хірург, мати, Софія Миколаївна Ручкіна – терапевт».

3. Отримана освіта (які освітні установи, періоди, результати). Зазвичай, пишуть так: «Середню школу № 3 міста Астрахані закінчив у 1974 році». Якщо укладач автобіографії закінчив школу з медаллю, і він вважає цю інформацію важливою, не слід обмежувати його в бажанні розповісти про свої успіхи і досягнення.

Після школи ідуть усі рівні освіти (середній, вищий, аспірантура і т.д.). Якщо якийсь навчальний заклад не закінчено – вказується причина. Оскільки навчання (особливо, в середніх і вищих освітніх установах) дуже часто співпадає з першими етапами трудової діяльності, бажано вказати, що одночасно з навчанням працював (на таких-то підприємствах, в такі-то періоди, в такій-то посади або за такою -то професією).

4. Трудова діяльність. Тут важливою є інформація про те, на якому підприємстві, в установі або організації почав працювати, в якому підрозділі, на якій посаді або за якої професії. Наприклад: «У вересні 1986 року з розподілу поступив на роботу на завод« Орбіта »на посаду техніка».

При описі етапів трудової діяльності можна звернути увагу «автобіографа» на причини звільнень, переміщень і зміни професії. Зазначені блоки інформації є головними, але не єдиними.

Для чоловіків обов’язковим є зазначення періодів військової служби (наприклад, «на військову службу був призваний в жовтні 1991 року») і терміновості, відношення до військового обов’язку, військових звань. Жінкам у автобіографії бажано відобразити періоди перебування у відпустці по вагітності та пологах, по догляду за дітьми. Інформація про заохочення та нагороди в автобіографії, як правило, розкривається упорядником більш повно, ніж в інших документах.

Наприкінці автобіографії вказуються паспортні дані, домашня адреса і телефон, дата складання автобіографії, а також проставляється підпис укладача. Автобіографія не завіряється ні підписом працівника відділу кадрів, ні іншої посадової особи. Не ставиться на ній і печатки. Автобіографія заповнюється від руки розбірливим почерком, чорнильною або кульковою ручкою. Використання зелених і червоних чорнил (пасти) не дозволяється. В автобіографії не допускаються виправлення і помарки.

Остаточний варіант автобіографії поміщається в особисту справу. Але не слід забувати про неї назавжди. Зміни, що відбулися в автобіографії упорядника за час роботи на підприємстві, відображаються в окремому документі-додатку, т.зв. «Додатку до автобіографії».

61.Правила складання резюме.Резюме - це найперший і дуже важливий документ, який забезпечує заочне знайомство роботодавця з претендентом на робоче місце. За ним формується перше місце і, звісно, найбільш важливе враження про людину. Тому зміст резюме повинен базуватися саме на позитивних якостях претендента.

Основні вимоги до оформлення резюме:

1. Резюме повинно мати яскраво виражену структуру і просту мову викладу. Роботодавець має витратити мінімум часу на перегляд резюме і ухвалення рішення по ньому. В тексті повинні впадати в очі ваші здібності, досягнення та досвід.

2. Резюме повинно бути правильно оформлене. Необхідно поєднувати акуратні пробіли, рівні поля і не нехтувати абзацами.

3. Резюме повинно бути коротким. Оптимальний обсяг - одна сторінка. Зупиняйтеся детально на Вашому досвіді. Обов'язково висловлюйте думки грамотно, уникайте другорядних деталей.

4. Резюме повинно бути продуманим. Його зміст повинен повністю відповідати вимогам вакансії, на яку Ви претендуєте.

5. Резюме повинно бути доказовим. Покажіть реальний результат Вашої діяльності.

6. Резюме повинно бути точним.

7. Резюме повинно бути акуратним. Вказуючи на свій позитивний досвід, не перебільшуйте і не вихваляйтеся.

8. Резюме повинно бути зовнішньо привабливим. Використовуйте якісний папір, бажано білого кольору. Шрифт має легко читатися.

9. Резюме повинно бути простим. Не захоплюйтеся графічними малюнками, рамками та іншим. Не ускладнюйте текст абревіатурами, які можуть бути невідомі роботодавцю. Повністю пишіть назви шкіл, університетів і міст.

10. Резюме повинно бути коректним. Використовуйте короткі фрази і не захоплюйтеся довгими словосполученнями.

11. Резюме повинно бути граматично бездоганним. Не довіряйте комп'ютерному редактору. Обов'язково перечитайте його текст після написання, щоб переконатися у відсутності помилок і двозначностей.

12. Резюме повинно бути читабельним. Пам'ятайте, що нерозбірливе резюме найчастіше залишається непрочитаним.

13. Резюме повинно бути офіційним. Не перевантажуйте його даними особистого характеру, а саме: відомостями про родичів, Вашу вагу, ріст, здоров'я. В жодному випадку не прикладайте до резюме свою фотографію (окрім тих випадків, коли цього вимагає роботодавець).

14. Резюме повинно бути закінченим.

62.

Звіт

Звіт (рос. отчет) - документ, який містить письмове повідомлення про виконання роботи (завдань, доручень тощо) за певний проміжок часу.

Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові. Статистичні звіти складають на спеціально віддрукованих бланках, а текстові пишуть на звичайному папері за встановленим зразком.

У звітах зазвичай пишуть про роботу (завдання, доручення, практику, підготовку розділів дисертації), виконану протягом певного періоду (року, місяця, кварталу).

Реквізити звіту:

1. Штамп установи.

2. Назва виду документа.

3. Заголовок (зазначають установу, напрям діяльності, звітний період).

4. Текст, який складається з таких частин:

o вступ (завдання, які було поставлено перед установою або конкретною особою за звітний період);

o основна частина (опис та аналіз виконаної роботи);

o висновки (пропозиції, зауваження, перспективи на майбутнє);

o підпис керівника установи або особи, відповідальної за складання звіту.

5. Дата складання.

6. Печатка.

Звіт повинен мати композиційну чіткість, логічну послідовність у викладі, достатню обґрунтованість висновків і пропозицій, стислість, точність формулювань. Великий за обсягом звіт поділяють на частини, кожній з яких має відповідати свій заголовок (наприклад, навчальна робота; виховна робота у студентських групах; наукова, науково-методична робота тощо).

Печатка, штамп установи й підпис керівника мають бути лише у звітах, які будуть надіслані за межі установи.

63.Пояснювальна записка — це документ, в якому:

- особа викладає причини якихось подій, фактів, допущених нею порушень (укладається з власної ініціативи або ж на вимогу керівника структурного підрозділу чи установи);

- міститься додаток чи доповнення до основного до¬кумента, в якому пояснюється зміст окремих йо¬го положень (мета, актуальність, структура, зміст призначення та ін. плану, звіту, проекту тощо).

Пояснювальні записки можуть бути службовими (відтворюються, як правило, на бланках) й особис¬тими (відтворюються на аркушах паперу за підписом автора).

Службова пояснювальна записка містить такі рекві¬зити:

1. Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ (розміщується вгорі ліворуч).

2. Адресат (посада, установа, прізвище, ініціали, розміщується вгорі праворуч).

3. Назва документа.

4. Дата.

5. Номер.

6. Заголовок (Про…).

7. Текст.

8. Посада адресанта.

9. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.

Приклад службової пояснювальної записки

Відділ капітального Проректорові з адміністративно-

будівництва господарської роботи ДДУ

Литовченку Г. О.

Пояснювальна записка

12.11.2008 р.

№ 22-1/18

Про тимчасове припинення електропостачання.

11.11.2008 р. о 18.30 було припинено електропостачан¬ня в гуртожитках № 3, 5, 12, 14 по вул. Миру в зв’язку з тим, що шквальним вітром було зламано дерево в районі підстанції № 2, яке впало й пошкодило лінію електропе¬редач. Подачу електроенергії було терміново припинено. Пошкодження було усунено протягом наступних двох го¬дин. Електропостачання було повністю відновлене о 20.35.

Інженер-електрик (підпис) Р. О. Шведов

64.Вимоги до виконання та оформлювання курсової, дипломної робіт

Курсова робота - самостійна робота дослідницького характеру спрямована на вивчення конкретної проблеми.Метою курсової роботи є:

- поглиблення знань студентів з актуальних проблем;

- подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел;

- формування у них дослідницьких умінь та навичок;

- стимулювання їх до самостійного наукового пошуку;

- розвиток умінь аналізувати сучасний досвід;

- формування вмінь самостійної обробки навчально-методичних матеріалів та їх практичної реалізації.

Курсова робота дає можливість виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати отримані знання під час розв'язання практичних завдань; формулювати висновки, пропозиції, рекомендації з предмета дослідження.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи - написання дипломної або магістерської роботи.

Основні вимоги до написання курсової роботи:

o обсяг - 20-25 сторінок тексту для студента II курсу, 30-35 сторінок для студента ІП курсу;

o робота повинна мати чітку структуру, список використаної сучасної літератури (20-25 джерел, переважно останніх років);

o оформлення має відповідати естетичним і мовним нормам;

o обов'язкові компоненти: визначення актуальності дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних матеріалів;

o її зброшуровують, акуратно і грамотно оформлюють. Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.

Структура курсової роботи

1. Титульна сторінка

2. План (заголовок дається словом ЗМІСТ)

3. ВСТУП - обґрунтовується актуальність теми, ЇЇ значення для теорії та практики певної науки, мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження.

4. Основна частина поділяється на теоретичний і практичний розділи.

- Теоретичний розділ включає аналіз опрацьованої наукової літератури відповідно до завдань дослідження; певні авторські висновки з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків.

- Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних та досліджуваних матеріалів.

5. ВИСНОВКИ

6. ДОДАТКИ (за потреби).

7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: на усі наукові джерела, що представлені в бібліографії, повинні бути покликання в тексті курсової роботи.

Під час захисту курсової роботи студент стисло доповідає про результати дослідження, відповідає на запитання. На підставі захисту та попередньої оцінки керівника, пропонованої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.

Дипломна робота - самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.

Теми дипломних робіт обираються студентами на основі розробленого і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення.

Матеріали дипломної роботи можуть бути використані для виголошення доповіді на загальноуніверситетській науково-практичній конференції, написання статті, а також накопичення фактичного матеріалу для подальшої дослідницької роботи.

65.ВСТУП, як вступна частина дослідження, повинен віддзеркалювати ту роботу, яку автор провів згідно з рекомендаціями, наведеними вище. Тут важливо дати обґрунтування актуальності, проблемної ситуації дослідження, чітко визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, гіпотези. Остаточне редагування вступної частини роботи доцільно виконувати на завершальній стадії дослідження, коли досліджувана проблема постає перед автором у повному обсязі.

У вступі реферату, який розпочинають з окремої сторінки, коротко викладають:

– оцінку сучасного стану проблеми;

– мету роботи;

– завдання роботи.

Вступ включає 1-2 аркуші друкованого тексту.

У вступі курсової роботи, який розпочинають з окремої сторінки, коротко викладають:

• актуальність даної роботи;

• проблемна ситуація;

• об’єкт і предмет дослідження;

• мету роботи;

• завдання роботи;

• гіпотези;

• структуру роботи.

Кількість завдань має дорівнювати кількості підрозділів у дослідницькій роботі та містити такі пункти:

• уточнення головного поняття проекту;

• вивчення історії розвитку поглядів на проблему чи основні підходи;

• визначення принципів, методів і основних понять дослідження;

• виявлення генезису, сутності і змісту явища, що досліджується;

• структурно-функціональний аналіз явища, проблеми, що досліджується;

• типологізація явища або критерій його зрілості;

• аналіз стану справ, явища на практиці;

• рекомендації з оптимізації явища, що вивчається.

Обсяг вступу складає 2 сторінки.

66.

Правила цитування та посилання на використані джерела

При написанні курсової роботи необхідно давати посилання на джерела, з яких автор роботи наводить цитати чи думки.

Якщо аналізується якась робота, чи викладається інформація з певної роботи, то потрібно у квадратних дужках вказати цифру, яка є номером цієї роботи у списку літератури, без пробілів до і після цієї цифри, наприклад, [14].

Цитати потрібно оформляти таким чином: точна цитата в лапках «…», пробіл, після цього у квадратних дужках ставиться номер за переліком літературних джерел, кома, пробіл, маленька буква «с» (сторінка), крапка, пробіл, номер сторінки за першоджерелом, наприклад: «Я знаю лише одне, що нічого не знаю» [15, с. 56] чи, якщо багатотомна праця – [2, т. 5, с. 75], після відкриття квадратної дужки і перед її закриттям пробіл не ставиться. Після викладу певної цитати «своїми словами» використовується аналогічна форма посилання – [1, с. 35].

Якщо цитата наводиться не з роботи автора думки, а з дослідження, у якому аналізується творчість автора наведеної у цитаті думки, то посилання роблять таким чином: у квадратних дужках пишеться «цит. за» ( після крапки – пробіл) і далі цифра, яка є номером роботи, з якої наводиться цитата у списку літератури, потім – кома, пробіл, буква «с», крапка, пробіл і номер сторінки за джерелом цієї цитати, після відкриття квадратної дужки і перед її закриттям пробіл не ставиться, наприклад, [цит. за 7, с. 345].

Якщо в цитаті пропущені слова чи фрази, то на їхньому місці ставлять трикутні дужки (через редакцію «вставка» – «символ») і три крапки в них, наприклад: «Якщо люди потребують лише матеріальні цінності, <…> то вони істоти свиноподібні» [3, с. 261].

Усі цитати і посилання повинні бути ретельно перевірені.

Оформлення списку використаних джерел

Список використаної літератури складається на основі робочої картотеки і відображає обсяг використаних джерел та ступінь вивченості теми, свідчить про рівень володіння автора навичками роботи з науковою літературою. До списку використаних джерел включається весь перелік наукових видань, якими користувався автор в процесі і підготовки робот, як друковані тексти, так і електронні ресурси. Бібліографія містить, як ті твори, на які є посилання в тексті, так і ті, які не цитуються, але були використані в процесі підготовки роботи.

Список використаних джерел містить бібліографічні описи і розміщується після висновків. Список літератури, як друкованих текстів, так і електронних ресурсів складається в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків. У разі використання електронних ресурсів (Інтернету) потрібно вказувати прізвище автора, назву роботи та обовязково надавати посилання на сайт, на якому розміщена ця робота. Не дозволяється використовувати анонімну інформацію з Інтернету, списувати («скачувати») реферати за обраною темою. Відомості про джерела, включені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту.

67.

Цитати. У наукових дослідженнях часто використовуються цитати – дослівні уривки з використаних джерел, щоб за їхньою допомогою обґрунтувати, підтвердити або доповнити власну думку.

Текст цитати береться у лапки і наводиться без жодних змін, зі збереженням особливостей авторського написання, зокрема орфографії, пунктуації і шрифтових виділень. Якщо доводиться цитувати не все речення, а лише окремі слова чи фрази (за умови, що думка автора не буде спотворена), то такі вислови беруться в лапки, пропуск позначається трьома крапками, вказується джерело, звідки запозичена думка. В такому разі може змінюватися навіть відмінок у слові чи словосполученні, якщо цитати не є повною і підпорядковується синтаксичній будові фрази, частиною якої вона стає.

При цитуванні та переказі джерел найчастіше використовуються такі словосполучення: Автор писав /пише: „…”; Як твердив / твердить…; Згідно з уявленням…; За словами…; На думку…; Як справедливо зазначив / зазначає…; Учений так характеризує (описує, подає)…; Можна навести такі слова видатного вченого…; Автор наголошує на…; З точки зору автора…; Автор виділяє (пропонує, рекомендує, вважає, стверджує, підкреслює)…” і т.д.

Цитати мають подаватися лише з першоджерел, а не з праць інших авторів. Лише в тих випадках, коли першоджерело недоступне, можна скористатися цитатою, опублікованою в іншому виданні; тоді перед бібліографічним джерелом вказується: „цитується за:” або „цит. за…”.

Якщо автор наукового дослідження робить у чужій цитаті певні виділення (курсив, розрядка, жирний шрифт тощо), аби акцентувати увагу на певному понятті чи фразі, то слід в дужках зробити відповідне застереження, вказуючи власні ініціали. Наприклад, (виділено мною. – Н. С.), (курсив наш. – Н. С.), (підкреслено мною. – Н. С.) і т.д. Подібні позначення доречні при власному перекладі тексту з іншої мови, якщо такого перекладу не існує чи він не збігається із уже відомим (переклад наш. – Н. С.). Доцільно подавати перекази текстів інших авторів, максимально точно дотримуючись їхнього викладу, не допускаючи викривлення думок.

Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело. Недотримання цієї обов’язкової умови веде до плагіату.

Коли текст дослідження перевантажений цитатами і суцільними посиланнями на авторитетів, то виникає підозра у відсутності авторських міркувань і знань самого дослідника; робота набуває характеру компіляції, перетворюється на „дайджест” чи хрестоматію „розумних ідей” попередників.

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело того чи іншого друкованого літературного джерела слід наводити цитати. Існує вимога точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі:

– текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;

– цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

– кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

– при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути максимально точним у викладі думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і робити відповідні посилання на джерело;

– цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;

– якщо автор наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. – М.Х.), (підкреслено мною. – М.Х.), (розрядка моя. – М.Х.).

68.

Структура науково-дослідної роботи. Науково-дослідні роботи (курсові, кваліфікаційні, дипломні тощо) повинні містити:

• титульний аркуш,

• зміст,

• перелік умовних позначень (за необхідності),

• вступ,

• основну частину,

• висновки,

• список використаних джерел,

• додатки (за необхідності).

Вступ науково-дослідної роботи визначає загальну концепцію дослідження і має чітку структуру, що включає актуальність дослідження, мету та завдання, об'єкт, предмет, гіпотезу. У вступі також мають бути відображені методи та організація дослідження, наукова новизна, практичне значення, обгрунтовано надійність і вірогідність результатів дослідження.

Актуальність теми. Визначення актуальності дослідження передбачає обгрунтування практичної (стосовно потреб суспільної, педагогічної практики) та теоретичної (у контексті попередніх досліджень у даній проблематиці) значущості досліджуваної проблеми.

Мета і завдання дослідження. Формулюють мету роботи і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети.

Об'єкт дослідження - це процес або явище, визначає проблемне поле дослідження.

Предмет дослідження міститься в межах об'єкта і характеризує вузьку, чітко окреслену частину психологічної реальності, що безпосередньо досліджується у даній роботі.

Гіпотеза дослідження - це зроблене на основі аналізу наукових джерел, власних міркувань та спостережень припущення про основні результати дослідження.

Гіпотезою науково-дослідної роботи є припущення про зв'язок між незалежною та залежною змінними при різних параметрах додаткової змінної. Отже, вона містить у собі: незалежну змінну (твердження про неї), залежну змінну та додаткову змінну.

Гіпотеза може ставитись різними шляхами: на основі літературного аналізу проблеми, на основі побудови теоретичної моделі явища, що вивчається або може бути запозиченою з інших досліджень (4,с.13).

Методи дослідження. Перераховуються методи та методики, використані при проведенні дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів (визначається за умови її наявності). Подають коротку анотацію нових положень (рішень), запропонованих дослідником особисто.

Практичне значення одержаних результатів. Подають відомості про наукове або практичне використання результатів дослідження або рекомендації щодо їх використання.

Необхідно дати короткі відомості щодо впровадження результатів досліджень із зазначенням назв організацій, в яких здійснена реалізація (наприклад, загальноосвітня середня школа, школа-інтернат тощо), та форм реалізації (наприклад, система уроків, факультатив, комплекс виховних заходів тощо).

Надійність і вірогідність дослідження. Як правило, визначається репрезентативністю вибірки (кількістю і складом досліджуваних, які б повністю відтворювали характеристики явища, що вивчається у генеральній сукупності, наприклад у певній віковій групі), узгодженістю теоретичної моделі досліджуваного явища з методами його дослідження, застосуванням методів, які адаптовані саме для подібних досліджень і соціокультурної ситуації і доповнюють один одного або дозволяють робити контроль результатів.

Апробація результатів дослідження. Вказується, на яких наукових з'їздах, конференціях, симпозіумах, нарадах були представлені результати досліджень, викладені у дослідній роботі.

Публікації (якщо вони є у автора науково-дослідної роботи). Вказують у скількох статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій опубліковані результати дослідження.

У розділах основної частини науково-дослідної роботи подають:

• огляд літератури за темою і вибір напрямів дослідження;

• відомості про проведені теоретичні дослідження;

• виклад загальної методики й основних методів дослідження;

• відомості про проведені експериментальні дослідження;

• аналіз і узагальнення результатів досліджень.

При проведенні психологічного експерименту необхідно пам'ятати про культуру дослідження та етичні вимоги до його проведення:

• експериментальні процедури не повинні зашкодити взаєминам і психологічному комфорту вчителів та школярів, викладачів та студентів;

• необхідно дотримуватися принципу конфіденційності інформації про окремі характеристики досліджуваних, отримані у дослідженні (імена та прізвища досліджуваних для оформлення науково-дослідної роботи - шифруються);

• за умови використання стандартних методик дослідження доцільно виготовити і роздати респондентам стандартні бланки для відповідей;

• при користуванні не стандартизованими процедурами, слід підготувати деякі необхідні матеріали (наприклад, однотипні аркуші паперу), що не лише заощаджує час проведення дослідження, але й дозволяє якісно оформити його результати;

• всі продукти діяльності, одержані у ході дослідження, мають бути наведені у науково-дослідній роботі: бланки з відповідями, малюнки тощо - у конверті у додатках, дані спостережень - систематизовано у таблицях.

Висновки. Викладають найважливіші наукові і практичні результати, одержані у науково-дослідній роботі, які повинні містити формулювання розв'язаної наукової проблеми (задачі), її значення для психолого-педагогічної практики. Далі формулюють висновки та рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів.

У висновках необхідно наголосити на якісних і кількісних показниках здобутих результатів, обгрунтувати достовірність результатів, викласти рекомендації щодо їх використання.

Головною вимогою до написання науково-дослідної роботи [9] є однозначна відповідність назви роботи - категоріального апарату дослідження - завдань роботи - змісту роботи в цілому та наявних у тексті підрозділів - висновків та рекомендацій.

69.Анота́ція(лат. annotatio — зауваження, помітка) — короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тощо. Дозволяє робити висновки про доцільність їх докладнішого вивчення. При анотуванні крім змісту твору, враховується його призначення, цінність, направленість.

У етимологічному значенні слово трапляється в другій пол. І ст. н.е., але функціонально анотація була присутня вже в каталогах Александрійської бібліотеки (ІІІ ст до н.е.). Пізніше анотація у вигляді короткої характеристики тих чи інших авторів, відомостей про тематику їхніх праць, оцінки останніх використовувалась в бібліографічних словниках. З появою наукових журналів у другій пол. XVII ст. анотація дає початок жанрам наукової періодики, а пізніше – становленню анотованої бібліографії.

Обов’язковим елементом анотації є бібліографічний опис у редукованій формі (автор, назва, індекс тощо). Якщо бібліографічний опис ідентифікує документ чи його частину, то анотація ідентифікує зміст документа, вона є не формальною, а змістовою моделлю документального джерела.

Різновиди анотацій[ред. • ред. код]

Виокремлюють такі види анотації:

1. сигнальна чи довідкова, характерна для видань державної бібліографії (уточнює назву чи доповнює бібліографічний опис фактичними відомостями);

2. оціночна, характерна науково-допоміжній бібліографії (критична оцінка документа);

3. рекомендаційна, що співвідноситься з відповідним видом бібліографії (характеризує зміст з врахуванням потреб цільової групи).

4. описова

5. реферативна

6. методична

7. педагогічна

За повнотою відбиття змісту розрізняють 2 категорії анотацій – загальну (характеризує зміст документа в цілому) і аналітичну (характеризує частину чи аспект змісту), а за кількістю анотованих документів – монографічну та групову. За сферами використання анотації бувають – бібліографічні, видавничі та книготоргівельні.

Вимоги до анотацій[ред. • ред. код]

1. Анотація повинна мати лаконічну,конкретну форму, але при цьому давати містку характеристику виданню без побічної інформації.

2. Обсяг її зазвичай не має перевищувати 500 - 600 знаків.

3. Під час написання анотації використовуються загальноприйняті слова, загальновживана лексика.

4. Якщо у назві є малозрозумілі слова, їх потрібно пояснити.

5. Не рекомендується наводити цитати з тексту.

6. Рекламні елементи не повинні викривляти об'єктивну характеристику видання.

Анотування наукових праць[ред. • ред. код]

В Україні місце розташування анотації, її обсяг, структура і зміст визначаються Держстандартом України та суб‘єктами видавничої діяльності. Поява електронних версійнаукових видань та об‘єднання веб-ресурсів наукової періодики, в якому бере участь низка українських періодичних видань, спонукає переглянути практику анотування наукових праць. В електронних версіях зарубіжних наукових видань анотації статей часто становлять не менше 1000 знаків. У журналі «Українознавство» відбувся перехід від стислої анотації наукових статей до розгорнутої (близько 700 знаків), де в узагальненій формі має подаватися головний результат здійсненого авторомдослідження.