Zag_OP

1. Основні поняття у галузі ОП, їх терміни та визначення.

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів,спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесітрудової діяльності. Виробнича санітарія - система організаційних і технічних заходів і засобів, яківиключають або зменшують вплив на працюючих шкідливих виробничихфакторів. Техніка безпеки - система організаційних і технічних заходів і засобів, яківиключають вплив на працюючих небезпечних виробничих факторів. Безпека праці - це стан умов праці, при якому виключається вплив на працюючихшкідливих і небезпечних виробничих факторів. служба доставки Киев Умови праці – сукупність факторів виробничого середовища і трудового процесу,які впливають на здоров’я і працездатність людини в процесі її трудовоїдіяльності. Пожежна безпека - стан об’єкта, при якому виключається можливість пожежі абопри її виникненні забезпечуються умови для її локалізації, ліквідації, захистулюдей і матеріальних цінностей. Роботодавець - власник підприємства, установи, організації або уповноваженийним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, іфізична особа, яка використовує найману працю. Працівник - особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконуєобов'язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом). Шкідливий виробничий фактор – виробничий фактор, вплив якого можепризвести до погіршення стану здоров’я, зниження працездатності працівника. Небезпечний виробничий фактор – виробничий фактор, дія якого за певнихумов може призвести до травм або іншого раптового погіршення здоров’япрацівника.

2) Виробничий травматизм і його причини.

Виробничий травматизм - явище, яке характеризується сукупністю виробничих травм і нещасних випадків на виробництві.

Успішна профілактика виробничого травматизму та професійно'! захворюваності можлива лише за умови ретельного вивчення причин їх виникнення. Для полегшення цього завдання прийнято поділяти причини виробничого травматизму і професійної захворюваності на наступні основні групи: організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, психофізіологічні.

Організаційні причини: відсутність або неякісне проведення навчання з питань охорони праці; відсутність контролю; порушення вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; невиконання заходів щодо охорони праці; порушення технологічних регламентів, правил експлуатації устаткування, транспортних засобів, інструменту; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування; недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням.

Технічні причини: несправність виробничого устаткування, механізмів, інструменту; недосконалість технологічних процесів; конструктивні недоліки устаткування, недосконалість або відсутність захисних загороджень, запобіжних пристроїв, засобів сигналізації та блокування.

Санітарно-гігієнічні причини: підвищений (вище ГДК) вміст в повітрі робочих зон шкідливих речовин; недостатнє чи нераціональне освітлення; підвищені рівні шуму, вібрації; незадовільні мікрокліматичні умови; наявність різноманітних випромінювань вище допустимих значень; порушення правил особистої гігієни.

Психофізіологічні причини: помилкові дії внаслідок втоми працівника через надмірну важкість і напруженість роботи; монотонність праці; хворобливий стан працівника; необережність; невідповідність психофізіологічних чи антропометричних даних працівника використовуваній техніці чи виконуваній роботі.

3) Конституція України про охорону праці

Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Розділ I: Загальні положенняРозділ II: Гарантії прав на охорону праціРозділ III: Організація охорони праціРозділ IV: Стимулювання охорони праціРозділ V: Нормативно-правові акти з охорони праціРозділ VI: Державне управління охороною праціРозділ VII: Державний нагляд і громадський контроль за охороною праціРозділ VIII: Відповідальність за порушення законодавства про охорону праціРозділ IX: Прикінцеві положення

4) Основні законодавчі акти України, щодо охорони праці та їх коротка х-ка

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв’язаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності.

Законодавство про охорону праці базується на положеннях, що закріплені Kонституцією України. Стаття 43 Kонституції гарантує право на працю, вільний вибір професії, роду трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці. Стаття 45 Kонституції визначає кожному, хто працює, право на відпочинок. У статті 46 громадянам передбачено право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості. Стаття 49 гарантує право громадянам на охорону здоров’я і забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.

Закон України «Про охорону праці» є одним з найважливіших актів законодавства про охорону праці. Він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між работодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

В новій редакції Закону визначені поняття «роботодавець» та «працівник».

Роботодавець — власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю.

Працівник — особа, яка працює на підприємстві, організації, установи та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).

Kодекс законів про працю України — це основний законодавчий документ, який регулює трудові відносини всіх працівників в усіх галузях народного господарства і на всіх підприємствах, незалежно від форм власності і виду трудової діяльності.

Закон України «Про пожежну безпеку» визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює

відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, а також регулюють суспільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов’язки державних органів, підприємств і громадян, а також порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. 

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємство зобов’язане забезпечити всім працюючим на ньому безпечні і нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров’ю та працездатності.

Закон України «Про транспорт» статтями 12, 16 зобов’язує підприємства транспорту забезпечити безпеку життя і здоров’я громадян, запобігання аваріям і нещасним випадкам, усунення причин виробничого травматизму і безпеку експлуатації транспортних засобів.

5) Основні положення законодавчих актів стосовно питань охорони праці.

Поняття охорони праці визначається ст.1 Закону України "Про охорону праці". "Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці".

Законодавство України про охорону праці складається із: Закону "Про охорону праці", "Кодексу законів про працю України", Закону "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Закону України "Про пожежну безпеку", "Норм радіаційної безпеки України (НРБУ-97)" та інших нормативно-правових актів, які регулюють взаємовідносини між різними суб'єктами права у сфері охорони праці

Закон України "Про охорону праці" визначає положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом (далі - власник) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У "Кодексі законів про працю України" визначається правове регулювання охорони праці у главах "Трудовий договір", "Робочий час", "Час відпочинку", "Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю", "Праця молоді", "Праця жінок", "Охорона праці".

Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" регулює відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права та обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідемічної служби і здійснення державного санітарно-епідемічного нагляду в Україні.

Закон України "Про пожежну безпеку", визначає економічні, загальні правові та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, встановлює відносини юридичних і фізичних осіб, державних органів з пожежної безпеки незалежно від виду їх діяльності та форм власності. Закон встановлює обов'язки установ, організацій, підприємств і громадян щодо забезпечення пожежної безпеки, а також обов'язки й права державного пожежного нагляду.

"Норми радіаційної безпеки України" встановлюють два принципово відмінні підходи до забезпечення протирадіаційного захисту - перший передбачається для усіх видів практичної діяльності за умов нормальної експлуатації індустріальних та медичних джерел випромінювання, другий - при втручанні, що пов'язано з опромінюванням населення за умов аварійного опромінення. Крім того, "Норми радіаційної безпеки" встановлюють три категорії осіб, які зазнають опромінення та визначають ліміти доз та допустимі рівні іонізуючого опромінення.

6) Принципи державної політики в галузі охорони праці

У Законі України "Про охорону праці" задекларовані основні принципи державної політики в галузі охорони праці:

- пріоритет життя і здоров'я працівників щодо результатів виробничої діяльності підприємства;

- повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

- підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції;

- обов'язковий соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- використання економічних методів управління охороною праці;

- комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямків економічної та соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля;

- запровадження єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності й виду діяльності;

- інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

- співробітництво і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці;

- міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

7) закон України про охорону праці

Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни

організації охорони праці в Україні. Прийнятий 14 жовтня 1992 р.

8. Охорона праці в кодексі законів про працю

Стаття 153. Створення безпечних і нешкідливих умов праці 

 Стаття 154. Додержання вимог щодо охорони праці при                   проектуванні, будівництві (виготовленні)                   та реконструкції підприємств, об'єктів і                   засобів виробництва 

     Стаття 155. Заборона введення в експлуатацію підприємств,                   які не відповідають вимогам охорони праці 

 Стаття 156. Заборона передачі у виробництво зразків нових                   машин та інших засобів виробництва, впровадження                   нових технологій, що не відповідають вимогам                   охорони праці 

     Стаття 157. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці 

 Стаття 156. Заборона передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці       Стаття 157. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці 

 Стаття 159. Обов'язок працівника виконувати вимоги                   нормативних актів про охорону праці 

 Стаття 159. Обов'язок працівника виконувати вимоги                   нормативних актів про охорону праці 

Стаття 160. Контроль за додержанням вимог нормативних                   актів про охорону праці 

Стаття 161. Заходи щодо охорони праці 

     Стаття 162. Кошти на заходи по охороні праці

Стаття 163. Видача спеціального одягу та інших                   засобів індивідуального захисту 

 Стаття 164. Компенсаційні виплати за невиданий спеціальний                   одяг і спеціальне взуття 

Стаття 165. Видача мила та знешкоджуючих засобів 

Стаття 166. Видача молока і лікувально-профілактичного                   харчування 

Стаття 167. Забезпечення працівників гарячих цехів                   газованою солоною водою 

 Стаття 168. Перерви в роботі для обігрівання і відпочинку 

Стаття 169. Обов'язкові медичні огляди працівників                   певних категорій 

 Стаття 170. Переведення на легшу роботу 

 Стаття 171. Обов'язки власника або уповноваженого ним                   органу щодо розслідування та обліку нещасних                   випадків, професійних захворювань і аварій                   на виробництві 

Стаття 172. Застосування праці інвалідів 

Стаття 173. Відшкодування шкоди в разі ушкодження                   здоров'я працівників 

9)Загально-обов’язковедержавне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання.

Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Законодавство про страхування від нещасного випадку складається з Основ законодавства України про загально­обов'язкове державне соціальне страхування, Закону Украї­ни "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня від нещасного

випадку на виробництві та професійного за­хворювання, які спричинили втрату працездатності", Кодек­су законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів.

Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціа­льне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату праце­здатності" відповідно до Конституції України та Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державно­го соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на вироб­ництві (далі — страхування від нещасного випадку).

Положення Закону поширюються на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі — підприємства), у фізичних осіб, на осіб, що забезпечують себе роботою самостійно, та громадян— суб'єктів підприємницької діяльності.

Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподія­ної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страху­ванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.

10) Нормативно-технічна документація з охорони праці

Нормативна документація визначає вимоги до умов праці, тобто до рівня шкідливих виробничих чинників.

Нормативно-технічна документація забезпечує захист тих, що працюють від дії небезпечних і шкідливих чинників, визначає вимоги до виробничого устаткування і виробничих приміщень, до організації і проведення технологічних процесів, створення і застосування засобів захисту.

Вимоги нормативної і нормативно-технічної документації повинні враховуватися як на етапі експлуатації споруд, устаткування, засобів захисту і проведення технологічних процесів, так і на етапі їх проектування.

Нормативна документація представляється нормами і правилами Мінохоронздоров'я і стандартами Держстандарту. Нормативно-технічна документація включає правила, норми, інструкції, стандарти.

Норми і правила по охороні праці підрозділяються на єдині, міжгалузеві і галузеві. Дія єдиних норм і правил розповсюджуються на всі галузі народного господарства. Вони приймаються директивними органами спільно або за угодою з профспілковими організаціями і містять найважливіші вимоги, єдині для всього народного господарства. Аналогічний порядок прийнятий для міжгалузевих норм і правил, що розповсюджуються на декілька галузей або на окремі види виробництва або робіт у всіх галузях. Галузеві норми і правила по охороні праці зважають на специфіку окремих галузей народного господарства і розповсюджуються на всі їх підприємства. Вони затверджуються міністерствами, органами державного нагляду спільно або за угодою з Центральним Комітетом профспілки галузі.

Інструкції по охороні праці бувають типовими (для робочих основних підприємств), галузевими і такими, що діють в масштабі підприємства. В даний час основними видами нормативно-технічної документації є система стандартів безпеки праці, що діє (ССБТ).

11. ОП в колективному договорі.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про охорону праці" у колективному договорі (угоді) сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому за передбачений законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійним захворюванням, аваріям і пожежам, визначають обсяги та джерела фінансування зазначених заходів.

Важливою правовою формою планування заходів

праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок щодо охорони праці є угода роботодавця з профспілками чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, що додається до колективного договору (ст. 161 КЗпП). Ця угода укладається з урахуванням причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві, а також загального стану умов праці. В угоді конкретизуються, уточнюються заходи з охорони праці по дільницях, цехах, агрегатах із установленням строків їх виконання і осіб, відповідальних за виконання. В угоді також визначаються асигнування, що виділяються на виконання запланованих заходів. Ці кошти використовуються тільки на виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.

У колективному договорі передбачаються також умови виплати працівникам грошової компенсації на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів при роз'їзному характері роботи.

Важливими правовими формами регулювання охорони праці є також Генеральні угоди між Кабінетом Міністрів України, роботодавцями і профспілковими об'єднаннями України.

12. Державні стандарти України з питань охорони праці

В стандарті України ДСТУ 1.0-93 встановлено, що стандартизація – це діяльність з метою досягнення оптимального ступеня упорядкування в певній галузі шляхом встановлення положень для загального і багаторазового використання щодо реально існуючих та можливих завдань.

До державної системи стандартизації України входять такі категорії нормативних документів та види стандартів):

ДСТУ – державний стандарт України;

ГСТУ – галузевий стандарт України;

СТТУ – стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок України;

ТУУ – технічні умови України;

СТП – стандарти підприємств.

До державних стандартів прирівнюються державні будівельні норми і правила (БНіП), а також державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації. Республіканські стандарти колишньої УРСР застосовуються як державні стандарти України до часу їх заміни або скасування.

Серед державних нормативно-технічних актів важливе місце посідають державні стандарти України (ДСТУ) з питань безпеки праці. Державні стандарти з питань охорони праці – це комплекс стандартів, спрямованих на забезпечення безпеки праці, збереження здоров′я і працездатності людини в процесі праці. До Державного реєстру міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці зараз включено 75 ДСТУ.

До цього часу діючими в Україні залишаються стандарти, правила, норми, положення, інструкції та інші нормативні акти, що затверджувались міністерствами та іншими уповноваженими на те державними органами колишнього СРСР. У Державний реєстр ДНАОП ці нормативні акти включені як “Міждержавні стандарти системи стандартів безпеки праці”.

13. Основні принципи держполітики в ОП.

Принципи державної політики задекларовані у Законі України

«Про охорону праці»:

– пріоритет життя і здоров’я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних умовпраці;

– підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпеченнясуцільного технічного контролю за станом виробництва,технологій та продукції, а також сприяння підприємствам устворенні безпечних та нешкідливих умов праці;

– комплексне розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки й техніки та охорони довкілля;

– соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

– встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх

підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності

незалежно від форм власності та видів діяльності;

– адаптація трудових процесів до можливостей працівника зурахуванням його здоров’я та психологічного стану;

– використання економічних методів управління охороноюпраці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охоронипраці, залучення добровільних внесків та інших надходженьна цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

– інформування населення, проведення навчання, професійноїпідготовки і підвищення кваліфікації працівників з питаньохорони праці;

– забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що опікуютьсяпроблемами охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, атакож співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями й працівниками (їх представниками), між усіма

соціальними групами під час прийняття рішень з охоронипраці на місцевому та державному рівнях;

– використання світового досвіду організації роботи щодополіпшення умов і підвищення безпеки праці на основіміжнародного співробітництва.

Реалізацію принципів державної політики в галузі охорони праці

забезпечує Кабінет Міністрів України

14. Особливості праці жінок, вагітних та з дітьми до 3х років.

Відповідно до ст. 174 КЗпП та ст. 10 Закону «Про охорону праці» забороняється застосування праці жінок на важких роботах і нароботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (не фізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує

встановлені для них граничні норми. При вивільненні з важких робіт та робіт із шкідливими умовамипраці жінкам надаються такі пільги:

– збереження середнього заробітку за місцем попередньої ро-

боти на час перенавчання або перекваліфікації, але не біль-

ше шести місяців;

– збереження права користування відомчою жилою площею, а

також дитячими дошкільними закладами за місцем

попередньої роботи.

Постановою Держкомпраці СРСР затверджений Перелік посад,пов’язаних з підземними роботами, на яких дозволяється, як виняток,застосування праці жінок. Цей Перелік включає такі посади та роботи:

– керівні та не пов’язані із застосуванням фізичної праці;

– пов’язані із санітарним та побутовим обслуговуванням;

– пов’язані з необхідністю час від часу спускатися в підземнічастини підприємства для виконання нефізичних робіт. Статтею 175 КЗпП обмежується праця жінок у нічний час. Так,залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за виняткомтих галузей народного господарства, де це викликається особливою

необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Зазначені у частині першій цієї статті обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї.

Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочнихробіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок іжінок, що мають дітей віком до трьох років

15. Праця неповнолітніх.

Неповнолітні приймаються на роботу лише після попередньогомедичного огляду та наступних періодичних (щорічних) до виповнення їм 21 року (ст. 17 Закону «Про охорону праці»). Не допускається прийняття нароботу осіб молодше шістнадцятироків. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть,як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли п’ятнадцятирічного вікуЗабороняється залучати працівників молодше 18 років до нічних,надурочних робіт і робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП). Окрім того, забороняється залучати до надурочних робіт працівників, які навчаються взагальноосвітніх школах іпрофесійно-технічних училищах без відривувід виробництва, в дні занять (ст. 220 КЗпП).Забороняється застосування праці осіб молодше 18 років наважких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовамипраці, а також на підземних роботах

16 Режим праці та відпочинку працівників.

Відповідно до Конституції, для робітників і службовців тривалість робочого часу встановлена не більше як 40 годин на тиждень.Нормування робочого часу здійснює держава за участю профспілок. Норми робочого часу не можуть змінюватись за згодою адміністрації і профспілок, якщо цього непередбачено законом. Для працівників встановлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними.На тих підприємствах, де за характером виробничого процесу та умовами праці введення п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний тиждень. При шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем тривалість робочої зміни становить 7 годин, а у передвихідний день — 6 годин.

Скорочена тривалість робочого часу встановлена для неповнолітніх працівників, з 15 до 16 років - 24 години на тиждень, з 16 до 18 років — 36 годин на тиждень.

Для осіб, що працюють в шкідливих умовах - не більше 36 годин. Скорочений робочий день встановлюється лише тоді, коли працюючий виконує роботу з шкідливими умовами протягом не менш як половини робочого часу. Право працюючого на скорочений робочий час встановлюється згідно із списком виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий час.

Скорочений робочий день (36 годин на тиждень) встановлений також для інвалідів І та II групи, що працюють на спеціально для них призначених робочих місцях, для викладачів, медичних працівників, а також осіб, що поєднують роботу з навчанням.

17. Осн принципи орг-ії Оп на підприємстві.

Організація праці на підприємстві — це система здійснення трудового процесу, що визначає порядок і умови поєднання та здійснення складових його часткових трудових процесів, взаємодії виконавців і їх груп із засобами праці й один з одним для досягнення поставленої предметної мети спільної діяльності і забезпечення заданого соціально-економічного ефекту.

Отже, можна виокремити три основні компоненти мети організації праці:

— предметний — забезпечення заданого обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) необхідної якості в необхідний строк;

— економічний — досягнення предметної мети діяльності за максимальної економічної віддачі кожної одиниці використовуваної живої праці (оцінюваної як продуктивність праці чи зарплатомісткість реалізованої продукції) і сукупних витрат на виробництво (оцінюваних через показник рентабельності);

— соціальний — у загальному значенні — гуманізація праці (удосконалення її умов і змістовне підвищення якості трудового життя, розвиток і реалізація трудового потенціалу працівника, оптимізація особистісних взаємин у процесі трудової діяльності і, зрештою, формування задоволення працею).

Мета організації праці досягається у процесі вирішення таких основних груп завдань:

— економічних: ефективне використання потенційного сукупного фонду робочого часу (включаючи вирішення завдань скорочення його резервоутворюючих прямих і прихованих втрат), зниження трудомісткості продукції (робіт, послуг), поліпшення використання устаткування за часом і потужністю, підвищення якості продукції;

— організаційних: визначення порядку і послідовності виконання робіт, створення умов для високоефективної, безперервної роботи виконавців, забезпечення повного і рівномірного їх завантаження, індивідуальної і колективної відповідальності за результати діяльності, створення дієвої системи стимулювання праці, а також системи його нормування, що відповідає специфіці

виробничої діяльності;

— психофізіологічних: оздоровлення і полегшення праці, усунення зайвих витрат енергії працівників, забезпечення їх психологічної сумісності і відповідності їхніх психофізіологічних характеристик особливостям трудової діяльності;

— соціальних: підвищення змістовності і привабливості праці, створення умов для розвитку працівників, підвищення їх кваліфікації та розширення професійного профілю, реалізації їх трудової кар'єри і зростання їх добробуту.

18. Держуправління ОП. Органи управління.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють: Кабінет Міністрів України, Державний департамент з нагляду за охороною праці в складі Міністерства праці та соціальної політики України (Держнаглядохоронпраці);на регіональному рівні — Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування;на галузевому рівні — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.Державне управління охороною праці здійснюється шляхом сукупності скоординованих дій органів державного управління охороною праці, органів місцевого самоврядування за участю об’єднань роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів з реалізації основних напрямів соціальної політики в галузі охорони праці, спрямованих на забезпечення безпечних і здорових умов праці. Управління охороною праці на всіх рівнях — державному, регіональному, галузевому, на рівні підприємства, підприємців базується на законодавчих та нормативно-правових актах про охорону праці. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо управління охороною праці, визначає функції міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, затверджує національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці й виробничого середовища. Для реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів України створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення. Вона розробляє та вживає заходів щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві, організовує контроль за виконанням відповідних законодавчих актів і рішень уряду України, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з цих проблем.

19. Система управління ОП

Система управління охороною праці (СУОП) - це сукупність органів управління підприємством, які на підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану, планомірну діяльність щодо здійснення завдань і функцій управління з метою забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці, запобігання травматизму та профзахворюванням, а також додержання прав працівників, гарантованих законодавством з питань охорони праці.

Створення СУОП здійснюється шляхом послідовного визначення мети і об'єкта управління, завдань і заходів щодо охорони праці, функцій і методів управління, побудови організаційної структури управління, складання нормативно-методичної документації.

У спрощеному вигляді будь-яку систему управління (керування) можна розподілити на дві підсистеми: таку, що управляє, і таку, якою управляють

До основних функцій управління охороною праці належать:

- прогнозування і планування робіт, їх фінансування;

- організація та координація робіт;

- облік показників стану умов і безпеки праці;

- аналіз та оцінка стану умов і безпеки праці;

- контроль за функціонуванням СУОП;

- стимулювання діяльності з охорони праці.

Основні завдання управління охороною праці:

- навчання працівників з питань охорони праці та пропаганда безпечних методів праці;

- забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будівель і споруд, виробничих приміщень;

- нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;

- забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту;

- забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку;

- організація лікувально-профілактичного та санітарно-побутового обслуговування працівників;

- професійний відбір працівників певних професій;

- удосконалення нормативної бази підприємства з питань охорони праці.

- Планування роботи з охорони праці.

20. Служба ОП підприємства

Створення та функціонування служби охорони праці обумовлені ст. 15 Закону України «Про охорону праці».На підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці. На підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охороні праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку, а при кількості працюючих

менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можутьзалучатися сторонні спеціалісти з охорони праці на договірних засадах. Умови комплектації служби охорони праці підприємства, ї

завдання, функції, права та відповідальність визначаються Положенням про службу охорони праці підприємства, яке затверджує його власник. Створюється служба охорони праці підприємства для організації івиконання працівниками підприємства правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на запобігання нещасним випадкам, професійним захворюванням і аваріям у процесі праці. Працівники служби охорони праці підприємства в своїйдіяльності керуються законодавством України, нормативно-правовими

актами з охорони праці, колективним договором та актами з охоронипраці, що діють у межах підприємства.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньороботодавцю, входить до системи управління охороною праці, а такождо структури підприємства як самостійний підрозділ.Ліквідується служба охорони праці у разі ліквідації підприємстваабо припинення використання найманої праці на підприємстві

21. Обов’язки власника і робітника в галузі охорони праці.

Основоположним законодавчим документом, яким визначаються основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону праці, їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, за участю відповідних органів державної влади регулюються відносини між роботодавцем і працівниками з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлюється єдиний порядок організації охорони праці в Україні є Закон України «Про охорону праці».

Визначається, що охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і

працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Роботодавець – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю.

Працівник – особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором.

Право працівників на охорону праці під час укладання трудового договору та під час роботи, право на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці, відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті, охорона праці жінок, неповнолітніх та інвалідів визначається статтями розділу ІІ Закону.

Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи в умовах, що не відповідають нормативним актам про охорону праці. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник порушує законодавство або умови колективного договору з питань безпеки праці. І в цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку (ст. 6).

Працівникам, які згідно з медичним висновком потребують переведення на легшу роботу, власник повинен надати таку роботу тимчасово, або без обмеження строку. Оплата праці таких працівників або виплата їм допомоги по соціальному страхуванню виконується

згідно із законодавством.

Відповідно до ст. 9 усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань у порядку визначеному законодавством.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги й компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку та колективним договором (ст. 7).

Згідно зі ст. 8 на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням, або які виконуються за несприятливих температурних умов, працівникам видається безкоштовно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби.

Роботодавець зобов’язаний забезпечити за власний рахунок придбання, комплектацію, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору.

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми (ст. 10).

Перелік важких робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджується Міністерством охорони здоров’я за погодженням з Державним Комітетом України з нагляду за охороною праці.

Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітніх дітей, регулюється чинним законодавством держави. Забороняється застосування праці неповнолітніх, тобто, осіб віком до вісімнадцяти років на важких роботах і роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (ст. 11).

Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професіям, пов’язаним з цими роботами, визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.

Забороняється також залучати неповнолітніх дітей до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт із шкідливими або небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, а також граничні норми підіймання і переміщення ними важких речей, затверджується Міністерством охорони здоров’я за погодженням з Держнаглядохоронпраці.

Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і у подальшому, до досягнення ними 21 року, підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду. Статтею 12 Закону роботодавець, який

використовує працю інвалідів, зобов’язується створювати умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) та індивідуальних програм її реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час не допускається.

Статтями 13–24 розділу ІІІ Закону України «Про працю» встановлюється єдиний порядок організації охорони праці на підприємствах, установах і організаціях в Україні незалежно від їх форм власності та виду діяльності. Законом визначені також обов’язки роботодавця щодо створення на підприємстві, умов праці та відповідно до нормативно-правових актів, обов’язки працівника щодо додержання ним вимог нормативних актів з охорони праці (ст. 13, 14).

Забезпечення додержання вимог законодавства стосовно медичних оглядів працівників, їх навчання з питань охорони праці та фінансування заходів з охорони праці покладається також на роботодавця (ст. 17–19).

Організацію розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій згідно зі ст. 22 повинен виконувати роботодавець в порядку визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з всеукраїнськими об’єднаннями профспілок.

З метою забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємстві за рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці (ст. 16).

22. Державний нагляд і громадський контроль в галузі охорони праці.

Розділ VI Закону визначає органи державного управління охороною праці в Україні:

– Кабінет Міністрів України;

– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої

влади з нагляду за охороною праці;

– міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

– Рада Міністра АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Статтями 32–36 цього розділу кожному органу державного управління визначені повноваження, а також межі їх компетентності.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці згідно статей 38, розділу VII здійснюють:

– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

– спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;

– спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;

– спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб’єктів підприємництва, громадських об’єднань, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування їм не підзвітні і не підконтрольні.

Вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів про охорону праці здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють професійні спілки, їх об’єднання в особі своїх виборних органів і представників (ст. 41).

У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль здійснює уповноважена найманими працівниками особа. Виборні органи та представники профспілок, а також уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємстві виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов’язкові для розгляду власником пропозиції про усунення виявлених порушень нормативних актів з безпеки і гігієни праці.

За порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичні та фізичні особи, які використовують найману працю, органами державного нагляду за охороною праці притягаються до сплати штрафу у порядку, встановленому законом.

За порушення законів та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкоди для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і представників профспілок винні працівники притягуються до дисциплінарної,

адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності згідно із законом (ст. 43, 44 розділу VII).

23. Органи нагляду та громадського контролю. Права та повноваження.

Державний нагляд здійснюється:

– спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці);

– спеціально уповноваженим державним органом з питань радіаційної безпеки (Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки);

– спеціально уповноваженим державним органом з питань пожежної безпеки (органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України);

– спеціально уповноваженим державним органом з питань гігієни праці (органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про охорону праці здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від жодних господарських органів, суб’єктів підприємства, об’єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні. Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється законами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

Посадові особи спеціально уповноваженого державного органу з нагляду за охороною праці (державні інспектори) мають право:

– безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства (об’єкти), виробництва фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та здійснювати у присутності роботодавця або його представника перевірку додержання законодавства з питань, віднесених до їх компетенції;

– отримувати від роботодавця і посадових осіб письмові чи усні пояснення, висновки експертних обстежень, матеріали та інформацію з відповідних питань, звіти про рівень і стан

профілактичної роботи, причини порушень законодавства та вжиті заходи щодо їх усунення;

– видавати в установленому порядку роботодавцям, керівникам та іншим посадовим особам юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування обов’язкові для виконання приписи (розпорядження) про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці, охорони надр, безпечної експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки;

– забороняти, зупиняти, припиняти, обмежувати експлуатацію підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць, будівель, споруд, приміщень, випуск та експлуатацію машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів праці, виконання певних робіт, застосування нових небезпечних речовин, реалізацію продукції, а також скасовувати або припиняти дію виданих ними дозволів і ліцензій до усунення порушень, які створюють загрозу життю працюючих;

– притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавчих актів про охорону праці;

– надсилати роботодавцям подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, передавати матеріали органам прокуратури для притягнення цих осіб до відповідальності згідно з законом.

Сфера діяльності державних інспекторів Держнаглядохоронпраці розповсюджується на підприємства, установи та організації незалежно від галузі господарства й форми власності.

Органи державного нагляду за охороною праці встановлюють порядок опрацювання і затвердження власниками положень інструкцій та інших нормативних актів про охорону праці, які діють на підприємствах, розробляють і затверджують типові документи з цих питань. Виконують контроль правильності і своєчасності розслідування всіх нещасних випадків, пов’язаних із виробництвом,

розслідують аварії, групові нещасні випадки та зі смертельними наслідками. Власник зобов’язаний за власні (підприємства) кошти створювати

необхідні умови для роботи представників органів державного нагляду за охороною праці.

Структурними підрозділами Держнаглядохоронпраці є територіальні управління, які можуть мати спеціалізовані інспекції.

Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці несуть відповідальність за виконання покладених на них обов’язків згідно із законодавством.

Відповідно до ст. 41 Закону України «Про охорону праці» громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють:

– професійні спілки, їх об’єднання – в особі своїх виборних органів і представників;

– трудові колективи – через обраних ними уповноважених.

Контроль за охороною праці профспілками

Професійні спілки згідно із ст. 21 закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» здійснюють громадський контроль за створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими видами індивідуального захисту.

Професійні спілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються та експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь. У разі загрози життю або здоров’ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах чи виробництвах фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, у цілому на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров’ю працівників.

Профспілкові органи також мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує закони про профспілки, про колективні договори та угоди, законодавство про працю.

Для здійснення функцій громадського контролю за охороною праці, визначених законодавством України, профспілки, їх об’єднання можуть створювати служби правової допомоги та відповідні інспекції, комісії, обирати уповноважених профспілок, затверджувати положення про них.

Технічна інспекція праці профспілок (далі – технічна інспекція праці) утворюється рішеннями виборних органів всеукраїнських профспілок, регіональних профоб’єднань та Президії Федерації профспілок України з метою кваліфікованого й ефективного виконання профспілками захисних функцій у галузі охорони праці.

Головним завданням технічних (головних технічних) інспекторів праці як повноважних представників профспілок з питань охоронипраці, є забезпечення практичної реалізації прав і повноважень,наданих цим представникам законами України «Про охорону праці»,«Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», іншиминормативно-правовими актами.

Контроль за охороною праці уповноваженими найманими працівниками

Інститут уповноважених трудових колективів (найманих працівників) з питань охорони праці створюється відповідно до Закону України «Про охорону праці» на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності та видів їх діяльності для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці.

Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці (далі – уповноважені з питань охорони праці) обираються простою більшістю голосів на загальних зборах (конференції) колективу підприємства або цеху, зміни, дільниці, бригади, ланки тощо відкритим голосуванням з числа досвідчених та ініціативних працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колективу.

Уповноваженим з питань охорони праці не може бути обраний працівник, який згідно з посадовими обов’язками відповідає за організацію безпечних та нешкідливих умов праці. Чисельність уповноважених з питань охорони праці визначається рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу залежно від

конкретних умов виробництва та необхідності забезпечення безперервного громадського контролю за станом безпеки та умов праці в кожному виробничому підрозділі.

Уповноважені з питань охорони праці в місячний термін після обрання за рахунок власника проходять навчання з питань охорони праці відповідно до програми, розробленої службою охорони праці підприємства, погодженої з органом самоврядування трудового колективу та профспілкою (профспілками) і затвердженої керівником підприємства.

Уповноважені з питань охорони праці мають право:

– безперешкодно перевіряти стан безпеки і гігієни праці, додержання працівниками нормативних актів з охорони праці на об’єктах підприємства чи виробничого підрозділу, колектив якого його обрав;

– вносити в спеціально заведену для цього книгу обов’язкові для розгляду власником (керівником відповідного структурного підрозділу підприємства) пропозиції щодо усунення виявлених порушень нормативних актів з охорони праці, здійснювати контроль за реалізацією цих пропозицій;

– вимагати від майстра, бригадира чи іншого керівника виробничого підрозділу припинення роботи на робочому місці у разі створення загрози життю або здоров’ю працюючих;

– вносити пропозиції про притягнення до відповідальності працівників, які порушують нормативні акти про охорону праці;

– брати участь у перевірках стану безпеки і умов праці, які проводяться посадовими особами органів державного нагляду і громадського контролю за охороною праці, міністерства, відомства, об’єднання, підприємства, місцевих органів державної виконавчої влади;

– бути обраними до складу комісії з питань охорони праці підприємства;

– бути представниками трудових колективів з питань охорони праці в районних (міських), міжрайонних (окружних) та товариських судах.

Гарантії для уповноважених з питань охорони праці щодо звільнення їх від роботи з ініціативи власника або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності передбачаються у колективному договорі.

Особи, які створюють перешкоди для діяльності уповноважених з питань охорони праці, несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.

Уповноважений з питань охорони праці може бути відкликаний до закінчення терміну дії своїх повноважень у разі незадовільного їх виконання тільки за рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу, котрим його було обрано.

24. Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

Відповідальність посадових осіб та працівників.

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об’єднань винні особи згідно із ст. 44 Закону України «Про охорону праці», ст. 25 КЗпП притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності згідно із законом.

Дисциплінарна відповідальність (гл.10 КЗпП) настає у випадках порушення законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці, наприклад, невиконання своїх обов’язків стосовно питань безпеки праці, створення перешкод для виконання посадовими особами органів державного нагляду за охороною праці та інші випадки, які не потягли і не могли потягти за собою важкі наслідки. КЗпП України (ст. 147) встановлено дисциплінарні стягнення у вигляді: догани та звільнення з роботи. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення: догана, попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу, або призначення на вищу посаду; зниження в посаді, звільнення тощо. Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці (ст. 148 КЗпП).

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під

розпис.

Адміністративна відповідальність (ст. 41 Кодексу України про адміністративні порушення (КпАП) настає у випадках порушення нормативно-правових актів з охорони праці, бездіяльність або протидія посадовим особам органів державного нагляду, представникам профспілок чи уповноваженим трудових колективів, ухилення осіб, які представляють договірні сторони, від участі в переговорах щодо укладання угод колективного договору або змін чи доповнень до нього, порушення чи невиконання зобов’язань щодо колективного договору, угоди, ненадання вказаними особами інформації, необхідної для ведення переговорів, контролю за виконанням колективних договорів та інших зобов’язань.

Норми, якими встановлюється така відповідальність, містяться як у КпАП, так і в окремих законах.

Адміністративна відповідальність передбачає накладення штрафів від п’яти до ста неоподатковуваних мінімумів на посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також власників підприємств чи уповноважених ними осіб.

Право накладання адміністративної відповідальності мають інспектори органів державного нагляду за охороною праці у порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні порушення.

Матеріальна відповідальність регулюється гл. ІХ КЗпП і покладається на працівників за шкоду заподіяну підприємству, установі чи організації внаслідок порушення покладених на них обов’язків, у тому числі і внаслідок порушення правил охорони праці. Матеріальна відповідальність покладається тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбаченому законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна винними протиправними діями (бездіяльність) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Працівник звільняється від матеріальної відповідальності, якщо ним заподіяна шкода у стані крайньої необхідності, або ж у стані необхідної оборони. Встановлення підстав і умов для покладення матеріальної відповідальності, а також її розмір, визначені цивільним законодавством.

Кримінальна відповідальність за порушення вимог чинного законодавства та інших нормативно-правових актів про охорону праці, які призвели до нещасного випадку із людьми або створили небезпеку для їх життя чи здоров’я, передбачена ст. 170, 172–175 та ст. 271–275

Кримінального кодексу України (далі – КК). До кримінальної відповідальності за порушення правил охорони праці притягуються будь-які службові особи підприємств, установ чи організацій незалежно від виду їх діяльності та форм власності, а також громадяни – власники підприємств чи уповноважені ними особи.

Статтею 270 передбачається кримінальна відповідальність за «Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки», а її міра, у тому числі, залежить від розміру майнової шкоди заподіяної пожежею. Майнова шкода вважається заподіяною у великих розмірах, якщо прямі збитки становлять суму, яка у 300 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливовеликих розмірах, якщо прямі збитки становлять суму, яка в 1 тис. і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Штрафні санкції до юридичних та фізичних осіб

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про охорону праці» за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичніта фізичні особи, які відповідно до законодавства використовуютьнайману працю, притягаються органами Держнаглядохоронпраці до сплати штрафу у порядку, встановленому законом.

Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п’яти відсотків місячного Фонду заробітної плати цієї юридичної чи фізичної особи. Але зазначена норма наразі фактично не застосовується, оскільки закон, яким має бути встановлений порядок сплати вказаного штрафу юридичними особами за порушення у сфері праці не прийнятий.

Положення про порядок накладання штрафів на підприємства, станови і організації за

порушення нормативних актів про охорону раці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7.09.1993 р. № 754, після запровадження у 2001 р. в Україні загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань після численних дискусій з червня 2004 р. втратило чинність.

Як економічний чинник впливу на підприємство стосовно відповідності умов виробництва підприємства вимогам законодавства та нормативним актам з охорони праці є віднесення підприємства до більш високого класу професійного ризику виробництва і як наслідки цього – збільшення суми страхових внесків до Фонду соціального страхування.

Розмір і порядок накладення зазначених штрафів визначається на підставі Положення про порядок встановлення розмірів і накладення штрафів на підприємства, установи і організації, які здійснюють діяльність у сфері використання ядерної енергії, у разі порушення ними норм, правил і стандартів щодо безпеки або умов дозволів на ведення робіт.

Відповідно до цієї постанови за базову величину штрафу береться величина, що дорівнює 5 000 неоподатковуваним мінімумам доходів громадян на день винесення постанови про накладення штрафу. Конкретний розмір штрафу залежить від виду діяльності підприємства, рівня порушення, тривалості роботи з порушенням до і після його виявлення, та факторів поправки величини штрафу, які випливають з характеру порушення та встановлюються у спеціальних таблицях, які включені до цього Положення.

Відповідальність посадових осіб Держнаглядохоронпраці та працівників служби охорони праці.

Посадові особи Держнаглядохоронпраці є державними службовцями, і на них поширюється дія закону України «Про державну службу». Вони несуть відповідальність згідно із законом за виконання покладених на них обов’язків.

Працівники служби охорони праці підприємств, установ, організацій їх об’єднань, міністерств, центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, згідно з Типовим положенням про службу хорони праці (ДНАОП 0.00-4.21-93) несуть персональну відповідальність за:

– невідповідність прийнятих ними рішень вимогам чинного законодавства з охорони праці;

– невиконання в повному обсязі своїх функціональних обов’язків;

– недостовірність та несвоєчасність підготовки статистичних звітів з охорони праці;

– низьку якість проведеного ними розслідування нещасних випадків на виробництві.

25. Організація навчання з охорони праці.

Згідно із статтею 18 Закону України «Про охорону праці» працівники під час прийняття на роботу і у процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця навчання та інструктаж з охорони праці.

Порядок проведення навчання та перевірки знань з питань охорони праці визначається Типовим положенням про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці (далі – Типове положення), затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці від 26.01.2005 р. № 15.

Типове положення встановлює порядок навчання та перевірки знань з питань охорони праці посадових осіб та інших працівників у процесі трудової діяльності, а також учнів, курсантів, слухачів та студентів навчальних закладів під час трудового і професійного навчання.

Типове положення спрямоване на реалізацію в Україні системи безперервного навчання з питань охорони праці посадових осіб та інших працівників, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки у разі виникнення аварій.

Вимоги Типового положення є обов’язковими для виконання всіма центральними і місцевими органами виконавчої влади, асоціаціями, концернами, корпораціями, іншими об'єднаннями підприємств, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та видів діяльності.

Суб’єкт господарської діяльності, який має намір проводити навчання з питань охорони праці працівників інших суб'єктів господарської діяльності або професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, які залучаються до виконання робіт з підвищеною небезпекою, повинен одержати відповідний дозвіл Держнаглядохоронпраці України або його територіального органу в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 15.10.2003 р. № 1631.

Нагляд за дотриманням вимог Типового положення здійснюють органи державного нагляду за охороною праці, а контроль – служби охорони праці центральних і місцевих органів виконавчої влади,

місцевого самоврядування та підприємств. Координацію і методичний супровід суб’єктів господарської діяльності, які проводять навчання працівників з питань охорони праці, здійснює Головний навчально-методичний центр Держнаглядохоронпраці та навчальні підрозділи експертно-технічних центрів Держнаглядохоронпраці.

Вивчення основ охорони праці у навчальних закладах і під час професійного навчання працівників на підприємстві.

Вивчення основ охорони праці в навчальних закладах, а саме: предмета «охорона праці» (професійно-технічні навчальні заклади), навчальних дисциплін «Основи охорони праці» та «Охорона праці в галузі» (вищі навчальні заклади), проводиться за типовими навчальними планами і програмами з цього предмета і навчальних дисциплін, які затверджуються спеціально вповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням із спеціально вповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Окремі питання (розділи) з охорони праці мають передбачатися у навчальних програмах загальнотехнічних і спеціальних дисциплін.

Теоретична частина дисципліни «Охорона праці» під час професійної підготовки працівників для виконання робіт, які не належать до переліку робіт з підвищеною небезпекою, вивчається в обсязі не менше 10 год., а під час перепідготовки та підвищення кваліфікації – не менше 8 годин.

Обсяг годин дисципліни «Охорона праці» не може зменшуватись під час розробки робочих навчальних планів і програм.

Організація навчання і перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві

Працівники під час прийняття на роботу і у процесі роботи, а також учні, курсанти, слухачі та студенти під час трудового і професійного навчання проходять на підприємстві за рахунок роботодавця інструктажі, навчання та перевірку знань з питань охорони праці, надання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також правил поведінки у разі виникнення аварії.

На підприємствах на основі Типового положення, з урахуванням специфіки виробництва та вимог нормативно-правових актів з охорони праці, розробляються і затверджуються наказами керівників відповідні положення підприємств про навчання та перевірку знань з охорони праці, а також формуються плани-графіки проведення навчання та

перевірки знань з питань охорони праці, з якими мають бути ознайомлені працівники.

Організацію навчання та перевірки знань з питань охорони праці працівників, у тому числі під час професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації на підприємстві здійснюють працівники служби кадрів або інші спеціалісти, яким роботодавцем доручена організація цієї роботи. Особи, яких приймають на роботу, пов’язану з підвищеною пожежною небезпекою, повинні попередньо пройти спеціальне навчання (пожежно-технічний мінімум). Працівники, зайняті на роботах з підвищеною пожежною небезпекою, раз на рік проходять перевірку знань відповідних нормативних актів з пожежної безпеки, а посадові особи до початку виконання своїх обов’язків і періодично (раз на три роки) проходять навчання і перевірку знань з питань пожежної безпеки.

Особи, які суміщають професії, проходять навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці як з їхніх основних професій, так і з професій за сумісництвом.

Перед перевіркою знань з питань охорони праці на підприємстві для працівників організується навчання у формі лекцій, семінарів та консультацій.

Перевірка знань на підприємстві здійснюється комісією з перевірки знань з питань охорони праці підприємства, склад якої затверджується наказом керівника. Головою комісії призначається керівник підприємства або його заступник, до службових обов’язків яких входить організація роботи з охорони праці, а у разі потреби створення комісій в окремих структурних підрозділах їх очолюють керівник відповідного підрозділу чи його заступник. Не допускаються до роботи працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці.

Спеціальне навчання і перевірка знань з питань охорони праці

Посадові особи та інші працівники, зайняті на роботах, зазначених у Переліку робіт з підвищеною небезпекою, затвердженому наказом Держнаглядохоронпраці України від 26.01.2005 р. № 15 (Додаток 6) та Переліку робіт, де є потреба у

професійному доборі, затвердженому наказом МОЗ України та Держнаглядохоронпраці України від 23.09.1994 р. № 263/121 (Додаток 7) (далі – роботи підвищеної небезпеки), проходять щороку спеціальне навчання і перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці.

Спеціальне навчання може проводитись як безпосередньо на підприємстві, так і іншим суб’єктом господарської діяльності, який отримав в установленому порядку відповідний дозвіл.

У разі здійснення професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації безпосередньо на підприємстві спеціальне навчання з питань охорони праці є складовою зазначеної професійної підготовки.

Спеціальне навчання проводиться роботодавцем на підприємстві за навчальними планами та програмами, які розробляються з урахуванням конкретних видів робіт, виробничих умов, функціональних обов’язків працівників і затверджуються наказом. Перевірка знань після проведення спеціального навчання проводиться комісією підприємства.

Навчання і перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб

Посадові особи, перелік посад яких зазначений у Типовому положенні (Додаток 8), проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці, під час прийняття на роботу і періодично, раз на три роки, згідно з Типовими тематичним планом і програмою навчання з

питань охорони праці посадових осіб.

Перші заступники та заступники міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, перші заступники та заступники міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади Ради міністрів Автономної Республіки Крим, заступники керівників обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; керівники об’єднань підприємств, керівники підприємств (чисельністю понад 1000 працівників), керівники та фахівці служб охорони праці, члени комісій з перевірки знань з питань охорони праці цих підприємств; експерти технічні з промислової безпеки; керівники та викладачі кафедр охорони праці вищих навчальних закладів, керівники і штатні викладачі галузевих навчальних центрів проходять навчання у Головному навчальнометодичному центрі Держнаглядохоронпраці.

Перевірка знань цієї категорії посадових осіб проводиться комісією, створеною наказом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Очолює комісію Голова (заступник Голови), до складу її входять керівники управлінь та відділів цього органу та представники інших органів державного нагляду за охороною праці, а також представники відповідних профспілок.

26. Види інструктажів з охорони праці.

Працівники, під час прийняття на роботу та періодично, повинні проходити на підприємстві інструктажі з:

– питань охорони праці;

– надання першої медичної допомоги;

– правил поведінки та дій при виникненні аварійної ситуації, пожеж і стихійних лих.

За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці (далі – інструктажі) поділяються на:

– вступний;

– первинний;

– повторний;

– позаплановий;

– цільовий.

Вступний інструктаж проводиться з:

– усіма працівниками, які приймаються на постійну або тимчасову роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи та посади;

– працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть безпосередню участь у виробничому процесі або виконують інші роботи для підприємства;

– учнями та студентами, які прибули на підприємство для проходження трудового або професійного навчання;

– екскурсантами у разі екскурсії на підприємство.

Вступний інструктаж проводиться спеціалістом служби охорони праці або іншим фахівцем відповідно до наказу (розпорядження) по підприємству, який в установленому Типовим положенням порядку пройшов навчання і перевірку знань з питань охорони праці.

Інструктаж проводиться у кабінеті охорони праці або у приміщенні, що спеціально для цього

обладнано, з використанням сучасних технічних засобів навчання, навчальних та наочних посібників за програмою, розробленою службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва. Програма та тривалість інструктажу затверджуються керівником підприємства (орієнтовний перелік питань інструктажу додається, Додаток 9).

Запис про проведення вступного інструктажу робиться в журналі реєстрації вступного інструктажу з питань охорони праці (Додаток 9), який зберігається службою охорони праці або працівником, що відповідає за проведення вступного інструктажу, а також у наказі про прийняття працівника на роботу.

Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:

– новоприйнятим (постійно чи тимчасово) на підприємство або до фізичної особи, яка використовує найману працю;

– який переводиться з одного структурного підрозділу підприємства до іншого;

– який виконуватиме нову для нього роботу;

– відрядженим працівником іншого підприємства, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві.

Проводиться також з учнями, курсантами, слухачами та студентами навчальних закладів:

– до початку трудового або професійного навчання;

– перед виконанням кожного навчального завдання, пов’язаного з використанням різних механізмів, інструментів, матеріалів тощо.

Первинний інструктаж на робочому місці проводиться індивідуально або з групою осіб одного фаху за діючими на підприємстві інструкціями з охорони праці відповідно до виконуваних робіт.

Повторний інструктаж проводиться на робочому місці індивідуально з окремим працівником або групою працівників, які виконують однотипні роботи, за обсягом і змістом переліку питань первинного інструктажу.

Повторний інструктаж проводиться в терміни, визначені нормативно-правовими актами з охорони праці, які діють у галузі, або роботодавцем (фізичною особою, яка використовує найману працю) з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:

– на роботах з підвищеною небезпекою –раз на три місяці;

– для решти робіт –раз на шість місяців.

Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці при:

– введенні в дію нових або переглянутих нормативно-правових актів з охорони праці, а також при внесенні змін та доповнень до них;

– зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на стан охорони праці;

– порушеннях працівниками вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що призвели до травм, аварій, пожеж тощо;

– перерві в роботі виконавця робіт більш ніж на 30 календарних днів – для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт – понад 60 днів.

Позаплановий інструктаж з учнями, студентами, курсантами, слухачами проводиться під час проведення трудового і професійного навчання при порушеннях ними вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж тощо.

Позаплановий інструктаж може проводитись індивідуально з окремим працівником або з групою працівників одного фаху. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили потребу його проведення.

Цільовий інструктаж проводиться з працівниками при:

– ліквідації аварії або стихійного лиха;

– проведенні робіт, на які відповідно до законодавства оформлюються наряд-допуск, наказ або розпорядження.

Цільовий інструктаж проводиться індивідуально з окремим працівником або з групою працівників. Обсяг і зміст цільового інструктажу визначаються залежно від виду робіт, що виконуватимуться.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник структурного підрозділу, майстер) або фізична особа, яка використовує найману працю.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі завершуються перевіркою знань у вигляді усного опитування або за допомогою технічних засобів, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці, особою, яка проводила інструктаж.

При незадовільних результатах перевірки

знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажів протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань.

При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.

Тематика та порядок проведення інструктажів з питань охорони праці для учнів, курсантів, слухачів, студентів під час трудового і професійного навчання у навчальних закладах визначаються нормативно-правовими актами у галузі освіти.

27. Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій.

1. Цим Порядком визначається процедура проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, що сталися на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду економічної діяльності або в їх філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах чи у фізичних осіб – підприємців, які відповідно до законодавства використовують найману працю (далі – підприємство), а також тих, що сталися з особами, які забезпечують себе роботою самостійно, за умови добровільної сплати ними внесків на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання (далі – особи, які забезпечують себе роботою самостійно).

2. Дія цього Порядку поширюється на:

– власників підприємств або уповноважені ними органи (далі – роботодавці);

– осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, які відповідно до законодавства уклали з роботодавцем трудовий договір (контракт) або фактично були допущені до роботи в інтересах підприємства (далі – працівники), а також на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно.

3. Розслідування нещасних випадків та професійних захворювань, що сталися з працівниками, які перебували у відрядженні за кордоном, проводиться згідно з цим Порядком, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

4. Згідно з цим Порядком проводиться розслідування та ведеться облік нещасних випадків, професійних захворювань, що сталися з особами, які відповідно до законодавства про працю працюють за трудовим договором (контрактом) у військових частинах (підрозділах) або на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міноборони, МВС, СБУ, Адміністрації Держприкордонслужби, Державного департаменту з питань виконання покарань, МНС. Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців та інших осіб, які проходять військову службу в зазначених частинах чи на підприємствах згідно із статутами військової служби.

5. Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, стажистами, клінічними ординаторами, аспірантами, докторантами під час навчально-виховного процесу, у тому числі під час виробничого навчання, практики на виділеній дільниці підприємства під керівництвом уповноважених представників навчального закладу, визначається МОН за погодженням з Держнаглядохоронпраці, відповідним профспілковим органом і виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (далі – Фонд).

6. Проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з працівниками під час прямування на роботу чи з роботи пішки, на громадському, власному або іншому транспортному засобі, що не належить підприємству і не використовувався в інтересах підприємства, здійснюється згідно з Порядком розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2001 р. № 270.

28. Порядок і терміни розслідування нещасних випадків та спеціальних нещасних випадків.

7. Розслідування проводиться у разі раптового погіршення стану здоров’я працівника або особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, одержання ними поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострого професійного захворювання і гострого професійного та інших отруєнь, одержання

теплового удару, опіку, обмороження, у разі утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, одержання інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани тощо), контакту з представниками тваринного і рослинного світу, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менш як на один робочий день, у разі зникнення працівника під час виконання ним трудових обов’язків, а також у разі смерті працівника на підприємстві (далі – нещасні випадки).

До гострих професійних захворювань і гострих професійних отруєнь належать захворювання та отруєння, спричинені впливом небезпечних факторів, шкідливих речовин не більш як протягом однієї робочої зміни.

8. Про кожний нещасний випадок потерпілий або працівник, який його виявив, чи інша особа – свідок нещасного випадку повинні негайноповідомити безпосереднього керівника робіт чи іншу уповноважену особу підприємства і вжити заходів до подання необхідної допомоги потерпілому.

У разі настання нещасного випадку безпосередній керівник робіт (уповноважена особа підприємства) зобов’язаний:

– терміново організувати подання першої медичної допомоги потерпілому, забезпечити у разі необхідності його доставку до лікувально-профілактичного закладу;

– повідомити про те, що сталося, роботодавця, керівника первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноважену найманими працівниками особу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки;

– зберегти до прибуття комісії з розслідування (комісії із спеціального розслідування) нещасного випадку обстановку на робочому місці та устаткований, у такому стані, в якому вони були на момент нещасного випадку (якщо це не загрожує життю чи здоров’ю інших працівників і не призведе до більш тяжких наслідків), а також вжити заходів до недопущення подібних випадків.

9. Лікувально-профілактичний заклад повинен про кожне звернення потерпілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві без направлення підприємства передати протягом доби з використанням засобів зв’язку екстрене повідомлення за формою згідно з Додатком 32:

10. Роботодавець, одержавши повідомлення про нещасний випадок (крім випадків, передбачених пунктом 41 цього Порядку), зобов’язаний негайно:

1) повідомити з використанням засобів, зв’язку про нещасний випадок;

2) утворити наказом комісію з розслідування нещасного випадку (далі – комісія) у складі не менше, ніж три особи та організувати розслідування.

11. До складу комісії включаються керівник (спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа, на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці (голова комісії), керівник структурного підрозділу підприємства, на якому стався нещасний випадок, представник робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства (за згодою), представник первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, інші особи.

13. Комісія зобов’язана протягом трьох діб:

– обстежити місце нещасного випадку, одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо, опитати свідків нещасного випадку та причетних до нього осіб;

– визначити відповідність умов праці та її безпеки вимогам законодавства про охорону праці;

– визначити, чи пов’язаний цей випадок з виробництвом;

– установити осіб, які допустили порушення вимог законодавства про охорону праці, розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;

– скласти акт розслідування нещасного випадку за формою Н-5 згідно з Додатком 33 у трьох примірниках (далі – Акт форми Н-5), а також акт про нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом, за формою Н-1 згідно з Додатком 34 у шести примірниках (далі – Акт форми Н-1), якщо цей нещасний випадок визнано таким, що пов’язаний з виробництвом, або Акт про нещасний випадок, не пов’язаний з виробництвом, за формою НПВ згідно з додатком 35,

якщо цей нещасний випадок визнано таким, що не пов’язаний з виробництвом (далі – акт форми НПВ), і передати їх на затвердження роботодавцю;

– у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння), пов’язаного з виробництвом, крім Акта форми Н-1 скласти також у чотирьох примірниках карту обліку професійного захворювання (отруєння) за формою П-5 згідно з Додатком 36 (далі – Карта форми П-5).

Акти форми Н-5 і форми Н-1 (або форми НПВ) підписуються головою і всіма членами комісії. У разі незгоди із змістом зазначених актів член комісії письмово викладає свою окрему думку, яка додається до Акта форми Н-5 і є його невід’ємною частиною, про що робиться запис в акті форми Н-5.

20. Нещасні випадки реєструються у журналі установленої форми роботодавцем, а у разі нещасного випадку, що стався з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, – робочим органом виконавчої дирекції Фонду, в якому зареєстровано цю особу.

29. Спеціальне розслідування нещасних випадків, в тому числі тих, що сталися під час ДТП.

40. Спеціальному розслідуванню підлягають:

– нещасні випадки із смертельними наслідками;

– групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками, незалежно від ступеня тяжкості ушкодження їх здоров’я;

– випадки смерті працівників на підприємстві;

– випадки зникнення працівників під час виконання трудових (посадових) обов’язків;

– нещасні випадки з тяжкими наслідками, у тому числі з можливою інвалідністю потерпілого (за рішенням органів Держнаглядохоронпраці).

Віднесення нещасних випадків до таких, що спричинили тяжкі наслідки, у тому числі до нещасних випадків з можливою інвалідністю потерпілого, здійснюється відповідно до Класифікатора розподілу травм за ступенем тяжкості, що затверджується МОЗ.

41. Про груповий нещасний випадок, нещасний випадок із смертельним наслідком, нещасний випадок з тяжким наслідком, випадок смерті працівника на підприємстві, а також випадок зникнення працівника під час виконання ним трудових (посадових) обов’язків роботодавець зобов’язаний негайно передати з використанням засобів зв’язку повідомлення за формою згідно з Додатком 39:

– територіальному органу Держнаглядохоронпраці за місце-знаходженням підприємства;

– органу прокуратури за місцем настання нещасного випадку;

– робочому органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства;

– органу, до сфери управління якого належить підприємство (у разі його відсутності – місцевій держадміністрації);

– установі державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, – у разі гострих професійних захворювань (отруєнь);

– первинній організації профспілки, членом якої є потерпілий;

– органу з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій за місцем настання нещасного випадку та іншим органам (у разі потреби).

42. Спеціальне розслідування нещасного випадку (крім випадків, передбачених пунктом 43 цього Порядку) проводиться комісією із спеціального розслідування нещасного випадку (далі – спеціальнакомісія), що призначається наказом керівника територіальногооргану Держнаглядохоронпраці за місцезнаходженням підприємства або за місцем настання нещасного випадку, якщо він стався з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно чи внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, за погодженням з органами, представники яких входять до її складу.

43. Спеціальне розслідування групового нещасного випадку, під час якого загинуло п’ять і більше осіб або травмовано десять і більше осіб, проводиться спеціальною комісією, яка призначається наказом Держнаглядохоронпраці. До складу цієї комісії включаютьсякерівники Держнаглядохоронпраці, органу, до сфери управління якогоналежить підприємство, місцевого органу виконавчої влади, виконавчої дирекції Фонду, галузевого або територіального об’єднання профспілок, роботодавця, представники первинних організацій профспілок,членами яких є потерпілі, або уповноважені найманими працівникамиособи з питань охорони праці, якщо потерпілі не є членамипрофспілок, відповідного органу з питань захисту населення ітериторій від надзвичайних ситуацій (у разі необхідності), органівохорони здоров’я та інших органів.

44. Спеціальне розслідування нещасних випадків, що сталися під час катастроф, аварій та подій на транспорті, проводиться з обов’язковим використанням матеріалів з їх розслідування, складених відповідними органами в установленому порядку.

Відомості про обставини і причини катастроф, аварій та подій на транспорті, що призвели до цих нещасних випадків, а також про осіб, які допустили порушення вимог законодавства, незалежно від

порушення кримінальної справи, передаються органами, які в установленому порядку розслідують їх обставини і причини, у десятиденний строк після закінчення розслідування голові спеціальної комісії.

У разі, коли нещасний випадок стався за кордоном і представник Держнаглядохоронпраці, відповідного робочого органу виконавчої дирекції Фонду, профспілки, членом якої є потерпілий, не можуть прибути на місце події, проведення розслідування може бути доручено цими органами представникові роботодавця.

45. Спеціальне розслідування нещасного випадку проводиться протягом десяти робочих днів. У разі необхідності строк спеціального розслідування може бути продовжений органом, який призначив спеціальну комісію.

46. Спеціальна комісія зобов’язана:

– обстежити місце, де стався нещасний випадок, одержати письмові чи усні пояснення від роботодавця і його представників, посадових осіб, працівників підприємства, потерпілого, якщо це можливо, опитати інших осіб – свідків нещасного випадку та осіб, причетних до нього;

– визначити відповідність умов праці та її безпеки вимогам законодавства про охорону праці;

– з’ясувати обставини і причини нещасного випадку; визначити, чи пов’язаний цей випадок з виробництвом;

– установити осіб, які допустили порушення вимог законодавства про охорону праці, а також розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;

– зустрітися з потерпілими або членами їх сімей чи особами, які представляють їх інтереси, з метою розгляду питань щодо розв’язання соціальних проблем, які виникли внаслідок нещасного випадку, внесення пропозицій щодо їх розв’язання відповідним органам, а також дати потерпілим (членам їх сімей, особам, які представляють інтереси потерпілих) роз’яснення щодо їх прав у зв’язку з настанням нещасного випадку.

51. За результатами спеціального розслідування складаються акт форми Н-5, акт форми Н-1 стосовно кожного потерпілого,нещасний випадок з яким визнано таким, що пов’язаний звиробництвом, або форми НПВ в іншому випадку, карта форми П-5 стосовно кожного потерпілого у разі настання гострого професійного захворювання (отруєння), пов’язаного звиробництвом, а також оформляються інші матеріали спеціального розслідування, передбачені пунктами 54 і 55 цього Порядку.

59. У разі незгоди роботодавця, потерпілого або члена його сім’ї чи особи, яка представляє його інтереси, із змістом затвердженого акта форми Н-5, форми Н-1 (або форми НПВ) рішення спеціальної комісії може бути оскаржено у судовому порядку.

62. У разі виявлення під час проведення спеціального розслідування ознак злочину керівники Держнаглядохоронпраці та його територіальних органів зобов’язані передавати в установленому порядку матеріали органам прокуратури для притягнення винних осіб до відповідальності.

30. Методи і показники аналізу травматизму та професійної захворюваності на виробництві.

Ефективна профілактика виробничого травматизму та професійної захворюваності не можлива без різнобічного аналізу їх причин і встановлення певних закономірностей виникнення. Як правило, за кожним нещасним випадком криється кілька пов’язаних між собою порушень вимог безпеки. Одна з яких головна – першопричина.

Виявлення такої першопричини і прийняття відповідних заходів її профілактики є одним із головних функцій осіб та служб охорони праці, а також комісій по розслідуванню нещасних випадків.

Прийнято [5, 29] причини виробничого травматизму та професійної захворюваності поділяти на чотири групи:

– організаційні;

– технічні;

– санітарно-гігієнічні;

– психофізіологічні.

Організаційні причини: незадовільний стан навчального процесу з питань охорони праці; відсутність інформації про вимоги нормативної документації щодо безпеки праці і слабкий контроль за їх дотриманням; порушення інструкцій експлуатації машин, механізмів, транспортних засобів, інструменту тощо; порушення технологічного процесу; залучення працівників до роботи не за спеціальністю та використання технічних засобів виробництва, інструментів тощо не за призначенням; ігнорування (відсутність) засобів індивідуального захисту та ін.

Технічні причини: технічна несправність

устаткування, механізмів та інструментів їх недосконалість; ненадійність; недосконалість або відсутність технічних засобів безпеки праці; відсутність або ненадійність засобів сигналізації та блокування технологічних процесів, які не відповідають нормованим параметрам.

Санітарно-гігієнічні причини: незадовільні метеорологічні умови, незадовільне або нераціональне освітлення робочої зони; наявність у повітрі шкідливих речовин, рівень яких перевищує ГДК; підвищений рівень шуму, вібрації; наявність різноманітних випромінювань, інфразвукових та ультразвукових коливань, радіації у робочій зоні; антисанітарний стан робочого місця; порушення правил особистої гігієни.

Психофізіологічні: помилкові дії працюючого внаслідок втоми через важкість, монотонність, напруженість, нераціональну організації робочого процесу; хворобливий стан працівника; невідповідність психофізіологічних та антропометричних даних працівника, використовуваній техніці чи роботі.

Причинами професійних захворювань є результат дії небезпечних і шкідливих виробничих факторів.

Основні заходи по запобіганню травматизму та професійної захворюваності поділяються на організаційні та технічні.

До організаційних заходів відносяться: дотримання працюючими вимог нормативно-правових актів з охорони праці; правил експлуатації обладнання; організація якісного навчання і забезпечення працюючих безпечними методами та засобами роботи; організація дієвого контролю та нагляду за охороною праці; встановлення раціонального режиму праці і відпочинку; забезпечення робітників спецодягом, спецвзуттям та засобами особистого захисту.

До технічних заходів належать: гігієнічні та санітарно-технічні заходи та засоби з охорони праці: створення відповідного мікроклімату на робочому місці; заміна шкідливих матеріалів та речовин нешкідливими, герметизація (ізолювання) шкідливих процесів; прийняття заходів для зниження рівня шуму та вібрації; захист від випромінювання та радіації; встановлення раціонального освітлення; організація необхідного режиму праці та відпочинку, забезпечення санітарного та побутового обслуговування; раціональне планування виробничих будівель, які б відповідали санітарним, будівельним і протипожежним вимогам; створення безпечного обладнання; комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів, розробка технічних засобів сигналізації і запобіганню небезпечних ситуацій; впровадження сучасних технологій, які виключають наявність шкідливих небезпечних факторів або їх контакт з працюючими тощо.

До організаційних заходів відносяться: правильна організація інструктажів та навчання з охорони праці, а також належний контроль за дотриманням працюючими нормативних актів з безпеки праці; здійснення постійного дійового нагляду за роботою; впровадження безпечних методів та наукової організації праці; своєчасне і якісне виконання планово–попереджувальних ремонтів устаткування, механізмів та інструментів а також забезпечення технічних оглядів і випробувань транспортних і вантажопідйомних механізмів; забезпечення робітників спецодягом та засобами захисту; забезпечення безумовного виконання працівниками правил експлуатації устаткування.

Важливе місце у запобіганні травматизму займають знання керівником робіт особливостей характеру підлеглих, їх ставлення до праці, дисциплінованості, уміння працюючого засвоювати і впровадити у роботу навичок раціональних безпечних прийомів, бажання освоїти і виконувати вимоги з безпеки праці, уміння підлеглого співпрацювати із керівництвом, колегами по роботі тощо.

31. Заходи щодо профілактики виробничого травматизму

З метою зменшення матеріальних збитків і моральної шкоди від виробничого травматизму на підприємствах різної форми господарювання розробляються заходи профілактики, що передбачають конкретні завдання, термін виконання, необхідні ресурси для їх реалізації та способи контролю за їх здійсненням.

Заходи по боротьбі з виробничим травматизмом розробляються на підставі їх аналізу конкретних ситуацій та конкретних умов праці і узгоджуються з професійними спілками. Такі заходи, залежно від конкретних умов виробничої діяльності можуть включати як технічні, санітарно-гігієнічні так і організаційні методи та засоби запобігання реалізації небезпечних ситуацій у небажані події.

До технічних заходів по забезпеченню безпечних умов праці належить – рівень механізації та автоматизації виробничих процесів, засоби огородження, сигналізації, дистанційне управління, зміна технологічних процесів на більш безпечні, вдосконалення конструктивних характеристик машин, механізмів, вдосконалення колективних та індивідуальних засобів захисту працюючих та ін.

До санітарно-гігієнічних заходів залежно від умов діяльності належить – облаштування вентиляційних систем, модернізація штучного і природного освітлення, централізоване питне водопостачання, забезпечення нормальних параметрів повітряного виробничого середовища, заходи по боротьбі з шумом та вібрацією, обладнання зон відпочинку та ін.

До організаційних заходів належить – дотримання трудової та технологічної дисципліни, правил та норм з охорони праці, проведення планово-запобіжних ремонтів, рівень кваліфікації штатних працівників, відомчий та громадський контроль за виконанням робіт, відповідне навчання та інструктаж працюючих та ін.

У кожному підприємстві щорічно розробляються заходи щодо профілактики виробничого травматизму й професійних захворювань які включаються в колективні договори, забезпечуються технічною документацією, джерелами фінансування та матеріальними ресурсами.

32. Забезпечення працівників спецодягом, миючими засобами та іншими засобами індивідуального захисту

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби. Працівники, які залучаються до разових робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварій, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами. Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору.

У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов'язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором.

Згідно з колективним договором роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування.

33. Забезпечення пільг та компенсацій працівників, робота яких пов’язана із шкідливими та небезпечними чинниками.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку.

При роз'їзному характері роботи працівнику виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.

Власник може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникам пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством.

Протягом дії трудового договору власник повинен своєчасно інформувати працівника про зміни у виробничих умовах та в розмірах пільг і компенсацій, включаючи й ті, що надаються йому додатково.

34. Забезпечення працівників лікувально-профілактичним харчуванням

Лікувально-профілактичне харчування видається робітникам, інженерно-технічним працівникам і службовцям з метою зміцнення їх здоров'я та запобігання професійним захворюванням. Видача лікувально-профілактичного харчування має проводитися відповідно

до Правил № 4/П-1.

Лікувально-профілактичне харчування видається безплатно лише тим робітникам, інженерно-технічним працівникам і службовцям, для яких видачу цього харчування передбачено Переліком № 4/П-1. При цьому слід мати на увазі, що працівникам, зайнятим у виробництвах, професіях та посадах, перелічених у розділі VIII та підрозділах 6, 7 розділу IX Переліку № 4/П-1, видаються безплатно тільки вітамінні препарати.

Лікувально-профілактичне харчування видається працівникам у дні фактичного виконання ними роботи у виробництвах, професіях та посадах, передбачених у Переліку № 4/П-1, а також у дні хвороби з тимчасовою втратою працездатності, якщо захворювання за своїм характером є професійним і хворого не госпіталізовано.

Лікувально-профілактичне харчування видається також:

а) працівникам інших виробництв, цехів підприємства та працівникам, зайнятим на будівельних, будівельно-монтажних, ремонтно-будівельних пусконалагоджувальних роботах, які працюють повний робочий день у діючих виробництвах, цехах (на дільницях) з особливо шкідливими умовами праці, в яких як для основних працівників, так і для ремонтного персоналу, установлено це харчування;

б) працівникам, які виконують чищення та підготовку обладнання до ремонту або консервації в цеху (на дільниці), для працівників якого передбачено видачу лікувально-профілактичного харчування;

в) інвалідам унаслідок професійного захворювання, які користувалися лікувально-профілактичним харчуванням безпосередньо перед настанням інвалідності з причини, викликаної характером їх роботи, — до припинення інвалідності, але не більше 6 місяців з дня встановлення інвалідності;

г) працівникам, які мають право на безплатне отримання лікувально-профілактичного харчування і тимчасово переведені на іншу роботу у зв'язку з початковими проявами професійного захворювання з причини, викликаної характером їх роботи, — на строк не більше 6 місяців;

ґ) жінкам, зайнятим до моменту настання відпустки по вагітності та пологах у виробництвах, професіях та посадах, що дають право на безплатне отримання лікувально-профілактичного харчування, — на весь час відпустки по вагітності та пологах. Якщо вагітні жінки відповідно до лікарського висновку переводяться на іншу роботу з метою усунення контакту з продуктами, шкідливими для здоров'я, до настання зазначеної відпустки, лікувально-профілактичне харчування видається їм на весь час до і в період відпустки по вагітності та пологах.

Видача лікувально-профілактичного харчування провадиться у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках за погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а за її відсутності — з місцевою санітарно-епідеміологічною станцією допускається видача цих сніданків в обідню перерву. Тим, хто працює в умовах підвищеного тиску (у кесонах, лікувальних барокамерах, на водолазних роботах), лікувально-профілактичне харчування має видаватися після вишлюзування.

Лікувально-профілактичне харчування не видається у:

а) неробочі дні;

б) дні відпустки;

в) дні службових відряджень;

г) дні навчання з відривом від виробництва;

ґ) дні виконання робіт на інших дільницях, де лікувально-профілактичне харчування не встановлено;

д) дні виконання державних та громадських обов'язків;

е) період тимчасової непрацездатності при загальних захворюваннях;

є) дні перебування в лікарні чи санаторії на лікуванні, а також у період перебування у профілакторії.

При неможливості отримання за станом здоров'я або

через віддаленість місця проживання працівників, які мають право на отримання цього харчування, допускається видача їм лікувально-профілактичного харчування додому у вигляді готових страв лише за відповідними довідками медсанчастини, а за її відсутності — за довідками санітарно-епідеміологічної станції.

У всіх інших випадках видача додому страв лікувально-профілактичного харчування не дозволяється. Видача лікувально-профілактичного харчування за минулий час та компенсацій за не отримане своєчасно лікувально-профілактичне харчування також не допускається.

Для приготування і відпуску гарячих сніданків лікувально-профілактичного харчування використовуються підприємства громадського харчування, з якими адміністрація промислових підприємств зобов'язана укласти відповідні договори.

Підприємства, що здійснюють видачу гарячих сніданків, своєчасно повідомляють підприємства громадського харчування про замовлення на приготування певної кількості сніданків лікувально-профілактичного харчування за окремими раціонами, які мають готуватися точно до призначеного часу для кожної зміни.

Підприємства громадського харчування, де здійснюється видача гарячих сніданків лікувально-профілактичного харчування та вітамінних препаратів, мають за своїм улаштуванням повністю відповідати чинним санітарним нормам і правилам.

Приготування та видача сніданків лікувально-профілактичного харчування і вітамінів здійснюються відповідно до затверджених для окремих виробництв раціонів та норм.

Сніданки лікувально-профілактичного харчування готуються відповідно до переліку продуктів та їх кількості, наведених у раціонах лікувально-профілактичного харчування. Допускається заміна в меню одних страв іншими, включення до меню супу та інших страв при обов'язковому дотриманні встановленої для раціону норми продуктів.

Лікувально-профілактичне харчування має видаватися працівникам за спеціальними талонами (абонементами). Ознайомлення працівників, які користуються лікувально-профілактичним харчуванням, з правилами харчування має бути включено до програми обов'язкового інструктажу за правилами техніки безпеки та виробничої санітарії.

35. Організація та проведення обов’язкових медичних оглядів.

Порядок організації медичних оглядів власником

2.1. Разом із санітарно-епідеміологічною станцією,

профспілковим комітетом визначає контингент осіб, які підлягають

періодичним медичним оглядам (додатки 4, 5), і складає в двох

примірниках поіменний список, узгоджуючи його в санепідстанції.

Один примірник списку направляється в лікувально-профілактичний

заклад, другий залишається на підприємстві (у відповідального за

організацію медогляду органу).

2.2. Направляє осіб, які приймаються на підприємство або

змінюють професію і місце роботи, для проходження попереднього

медичного огляду з направленням встановленої форми (додаток 6).

2.3. Знайомить особу, яка приймається на роботу, з

притаманними конкретній професії шкідливими і небезпечними

виробничими факторами і речовинами, з нормативними актами з

охорони праці.

2.4. Виділяє асигнування на організацію медоглядів, частково

відшкодовує витрати на обстеження і лікування працівників в

профпатологічних центрах, клініках науково-дослідних інститутів,

медичних інститутів (університетів), обстеження умов праці з

складанням санітарно-гігієнічних характеристик,

професійну

реабілітацію осіб з профзахворюваннями.

2.5. Видає наказ про проведення медоглядів в строки,

погоджені з лікувально-профілактичними закладами, призначає

відповідальних за організацію медогляду.

2.6. Сприяє створенню або покращенню матеріально-технічної

бази медико-санітарних частин, лікувально-профілактичних закладів

для проведення медичних оглядів, клінічних та інших досліджень.

2.7. Виділяє приміщення для проведення медоглядів.

2.8. Направляє працівників на медогляд в

лікувально-профілактичний заклад і здійснює контроль за терміном

його проходження.

2.9. Забезпечує працюючих медичними і санітарними книжками

згідно з формами, затвердженими Міністерством охорони здоров'я

України, та бланками-направленнями на медогляди (додаток 6).

2.10. Забезпечує виконання рекомендованих

оздоровчо-профілактичних заходів.

2.11. Здійснює працевлаштування працівників у відповідності з

результатами медичних оглядів.

2.12. Проводить облік, контроль і оцінку параметрів шкідливих

і небезпечних виробничих факторів і речовин на конкретних роботах,

які потребують проведення медоглядів працівників.

2.13. Проводить аналіз показників стану здоров'я працівників.

36. Атестація робочих місць за умовами праці.

1. Атестація робочих місць за умовами праці (надалі -

атестація) проводиться на підприємствах і організаціях незалежно

від форм власності й господарювання, де технологічний процес,

використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними

джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть

несприятливо впливати на стан здоров'я працюючих, а також на їхніх

нащадків як тепер, так і в майбутньому.

2. Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між

власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі

реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове

пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у

несприятливих умовах.

3. Атестація проводиться згідно з цим Порядком та методичними

рекомендаціями щодо проведення атестації робочих місць за умовами

праці, затверджуваними Мінпраці і МОЗ.

4. Атестація проводиться атестаційною комісією, склад і

повноваження якої визначається наказом по підприємству,

організації в строки, передбачені колективним договором, але не

рідше одного разу на 5 років.

Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації

покладається на керівника підприємства, організації.

Позачергово атестація проводиться у разі докорінної зміни

умов і характеру праці з ініціативи власника або уповноваженого

ним органу, профспілкового комітету, трудового колективу або його

виборного органу, органів Державної експертизи умов праці з участю

установ санітарно-епідеміологічної служби МОЗ.

5. До проведення атестації можуть залучатися проектні та

науково-дослідні організації, технічні інспекції праці профспілок,

інспекції Держгідротехнагляду.

Для організації та проведення атестації в компанії

видається наказ, відповідно до якого: створюється атестаційна комісія; визначається її склад; затверджується голова атестаційної комісії; фіксуються терміни і графіки проведення робіт з атестації робочих місць за умовами праці. Про це йдеться у пункті 9 Порядку.

Комісія створюється на паритетній основі фірмою, в якій проводиться атестація, і атестується організацією. Це робиться з метою координації, методичного керівництва і контролю за проведенням робіт з атестації (п. 10 Порядку). До складу комісії включаються:

керівники структурних підрозділів організації;

юристи;

фахівці служб охорони праці;

фахівці з кадрів;

фахівці з праці та заробітної плати;

представники лабораторних підрозділів;

головні спеціалісти;

медичні працівники;

представники профспілкових організацій або інших уповноважених працівниками представницьких органів;

представники комітетів з охорони праці;

уповноважені особи з охорони праці профспілок або трудового колективу;

представники атестує організації.

Оцінка шкідливих і (або) небезпечних виробничих факторів на аналогічних робочих місцях проводиться на підставі даних, отриманих при атестації 20 відсотків таких робочих місць за умовами праці від загального числа робочих місць (але не менше двох). При виявленні хоча б одного робочого місця, що не підпадає під ознаки аналогічності певних атестаційною комісією аналогічних робочих місць, оцінці піддаються 100 відсотків робочих місць. Після цієї оцінки визначається новий перелік робочих місць, заснований на результатах інструментальних вимірювань і оцінок. Для аналогічних робочих місць заповнюється одна карта атестації.

Умови праці та заходи щодо їх поліпшення, встановлені хоча б для одного робочого місця з числа 20 відсотків аналогічних робочих місць, відповідають всьому масиву аналогічних робочих місць (п. 12 Порядку). Аналогічні робочі місця характеризуються сукупністю таких ознак:

професія або посада – одного найменування;

виконання одних і тих же професійних обов'язків при веденні однотипного технологічного процесу в однаковому режимі роботи;

використання однотипного виробничого обладнання, інструментів, пристосувань, матеріалів і сировини;

робота в одному або декількох однотипних приміщеннях або на відкритому повітрі;

використання однотипних систем вентиляції, кондиціонування повітря, опалення та освітлення;

як правило, однакове розташування об'єктів (виробниче обладнання, транспортні засоби тощо) на робочому місці;

однаковий набір шкідливих і (або) небезпечних виробничих факторів одного класу і ступеня.

Нестаціонарними робочими місцями є місця з територіально мінливими робочими зонами, де робочою зоною вважається частина робочого місця, в якій один або кілька працівників виконують подібну за характером роботу або операцію (слюсарі-сантехніки, будівельники та ін.) Атестація таких робочих місць проводиться шляхом попереднього визначення типових технологічних операцій з відносно стабільним набором і величиною шкідливих і (або) небезпечних виробничих факторів і подальшою оцінкою цих операцій. Час виконання кожної операції визначається експертним шляхом (на підставі локальних нормативних актів).

37. Використання результатів атестації робочих місць за умовами праці

Відповідно до пункту 45 Порядку за підсумками атестації оформляється наступний пакет документів:

перелік атестованих робочих місць, з виділенням аналогічних робочих місць і зазначенням оцінюваних факторів умов праці (додаток № 1 до Порядку);

копії документів на право проведення вимірювань та оцінок умов праці атестує організацією;

карти атестації робочих місць за умовами праці (додаток № 2 до Порядку) з протоколами вимірювань і оцінок умов праці;

відомості робочих місць підрозділів та результатів їх атестації та зведена відомість робочих місць організації і результатів їх атестації за умовами праці (додатки № 6 і 7 до Порядку);

план заходів щодо покращення і оздоровлення умов

праці в організації (додаток № 8 до Порядку);

протокол засідання атестаційної комісії за результатами атестації робочих місць за умовами праці (додаток № 9 до Порядку);

наказ про завершення атестації робочих місць і затвердження її результатів.

Після проведення атестації роботодавець направляє до державної інспекції праці у суб'єкта Росії: перелік робочих місць; відомості робочих місць підрозділів організації та результатів їх атестації за умовами праці та зведену відомість робочих місць організації і результатів їх атестації за умовами праці; інформацію про атестує організації (додаток № 10 до Порядку). Такими є вимоги пункту 46 Порядку.

Цілі використання результатів атестації перераховані в пункті 4 Порядку. У Зокрема, це: контроль стану умов праці в робочих місцях і правильності забезпечення працівників сертифікованими засобами індивідуального та колективного захисту; обгрунтування обмежень праці для окремих категорій працівників, включення в трудовий договір характеристики умов праці та компенсацій працівникам за роботу у важких, шкідливих і (або ) небезпечних умовах праці.

Крім того, її результати можуть зіграти на руку фірмі в трудовому спорі або судовому позові з перевіряючими органами. Нещодавно в цьому переконалася якась організація з Свердловської області, з якою управління Росспоживнагляду виписало адміністративний штраф. Справа в тому, що контролери вважають неприпустимим рівень звуку та звукового тиску на двох робочих місцях компанії. Правда, контролери «забули» врахувати поправочний коефіцієнт, що застосовується при непостійному впливі шуму. Зі свого боку фірма мала «козир у рукаві» у вигляді атестації спірних робочих місць, проведеної згідно з чинним законодавством і демонструє їх відповідність необхідним нормам. У результаті служителі Феміди прийняли сторону комерсантів і визнали, що претензії ревізорів є необгрунтованими (постанова ФАС Уральського округу від 13 серпня 2008 р. № Ф09-5707/08-С1 у справі № А60-764/08).

38. Фінансування ОП

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про охорону праці" фінансування заходів з охорони праці на підприємстві здійснюється роботодавцем.

Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 % від суми реалізованої продукції, а для підприємств, що утримуються за рахунок бюджету, такі витрати передбачаються в Державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 % від фонду оплати праці.

Суми витрат з охорони праці, що належать до валових витрат юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю, визначаються згідно з переліком заходів та засобів з охорони праці, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Фінансування профілактичних заходів з охорони праці, виконання загальнодержавної, галузевих та регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, інших державних програм, спрямованих на запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням, передбачається, поряд з іншими джерелами фінансування, визначеними законодавством, у Державному і місцевих бюджетах, що виділяються окремим рядком.

39. Поняття фізіології, гігієни та виробничої санітарії.

Фізіологія праці – це галузь фізіології, що вивчає зміни стану організму людини в процесі різних форм трудової діяльності та розробляє найбільш сприятливі режими праці і відпочинку. Поняття діяльності нерозривно пов'язано як з ідейними явищами (ціль, план, інтерес і т.д.), так і трудовими рухами. В основі діяльності людини лежать фізіологічні і біохімічні процеси, що протікають в організмі, і, насамперед, у корі головного мозку. Вивчення трудової діяльності передбачає визначення фізіологічного змісту праці (фізичне навантаження; нервова й емоційна напруженість; ритм, темп і монотонність роботи, обсяги інформації що отримується і переробляється). Ці дані дозволяють визначити навантаження на організм під час роботи і розробити раціональні режими праці та відпочинку, раціональну організацію робочого місця, провести професійний відбір і таким

чином забезпечити оптимальну працездатність людини на протязі тривалого часу.

У будь-якій трудовій діяльності виділяють два компоненти: механічний і психічний.

Механічний компонент визначається роботою м'язів. Складні трудові процеси складаються з простих м'язових рухів, які регулюються нервовою системою. Під час роботи м'язів до них посилено надходить кров, що поставляє живильні речовини і кисень та видаляє продукти розпаду цих речовин. Цьому сприяє активна робота серця і легень, для інтенсивної роботи яких теж необхідні додаткові витрати енергії.

Психічний компонент характеризується участю в трудових процесах органів почуттів, пам'яті, мислення, емоцій і вольових зусиль.

Гігієна – це галузь медицини, яка вивчає вплив умов життя на здоров’я людини і розробляє заходи профілактики захворювань, забезпечення оптимальних умов існування, збереження здоров’я та продовження життя.

Гігієна праці це підгалузь загальної гігієни, яка вивчає вплив виробничого середовища на функціонування організму людини і його окремих систем. Організм людини формувався в умовах реального природного середовища. Основними чинниками цього середовища є мікроклімат, склад повітря, електромагнітний, радіаційний і акустичний фон, світловий клімат тощо.

Техногенна діяльність людини, залежно від умов реалізації, особливостей технологічних процесів, може супроводжуватись суттєвим відхиленням параметрів виробничого середовища від їх природного значення, бажаного для забезпечення нормального функціонування організму людини.

Результатом відхилення чинників виробничого середовища від природних фізіологічних норм для людини, залежно від ступеня цього відхилення, можуть бути різного характеру порушення функціонування окремих систем організму, або організму і цілому – часткові або повні, тимчасові чи постійні. Механізм впливу окремих чинників виробничого середовища на організм людини і можливі наслідки його та заходи і засоби захисту працюючих будуть розглянуті в наступних темах цього розділу.

Уникнути небажаного впливу техногенної діяльності людини на стан виробничого середовища і довкілля в цілому практично не реально. Тому метою гігієни праці є встановлення таких граничних відхилень від природних фізіологічних норм для людини, таких допустимих навантажень на організм людини за окремими чинниками виробничого середовища, а також допустимих навантажень на організм людини при комплексній дії цих чинників, які не будуть викликати негативних змін як у функціонуванні організму людини і окремих його систем так і генетичних у майбутніх поколінь.

Складовими частинами законодавства в галузі гігієни праці є закони, постанови, положення, санітарні правила і норми затверджені Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерством праці та соціального захисту, Держстандартом України (наприклад, закони “Про охорону атмосферного повітря“, “Про охорону праці”, санітарні правила ДСП 173-96 “Охорона атмосферного повітря населених місць”, ДСН 3.3.6.042- 99 “Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень”, Державний стандарт України ДСТУ ISO 14011-97 “Настанови щодо здійснення екологічного аудиту” і т. ін. ).

Санітарія – це сукупність практичних заходів, спрямованих на оздоровлення середовища, що оточує людину.

Виробнича санітарія – це галузь санітарії, спрямована на впровадження комплексу санітарно-оздоровчих заходів щодо створення здорових і безпечних умов праці. Згідно ДСТУ 2293-99 (п.4.60)виробнича санітарія – це система організаційних, гігієнічних і санітарно-технічних заходів та засобів запобігання впливу на працівників шкідливих виробничих факторів. Сфера дії виробничої санітарії – запобігання професійної небезпеки (шкідливості) яка може призвести до професійних або професійно обумовлених захворювань у тому числі і смертельних при дії в процесі роботи таких факторів як випромінювання електромагнітних полів, іонізуючого випромінювання, шумів, вібрацій, хімічних речовин, зниженої температури тощо.

40. Шкідливі та небезпечні виробничі фактори.

Залежно від виробничих обставин в процесі праці організм людини сприймає комплекс чинників, що можуть позитивно або негативно впливати на стан її здоров‘я та рівень працездатності.

Залежно від інтенсивності та часу дії ці чинники можуть бути небезпечними або шкідливими.

Небезпечними називаються чинники, здатні при відповідних умовах викликати гостре порушення здоров‘я або загибель організму; шкідливими – чинники, що чинять негативний вплив на працездатність або викликають професійні захворювання і інші професійні наслідки.

Організм людини може пристосуватися до виробничих умов лише тоді, коли шкідливі або небезпечні чинники не досить активні і їх рівень знаходиться в межах гранично допустимих нормативних значень. Якщо ж шкідливі і небезпечні чинники виробничого середовища досить активні, тоді організм людини не в змозі до них пристосуватися і його нормальне функціонування порушується, а стан здоров‘я погіршується внаслідок чого виникають виробничі травми або професійні захворювання.

Відповідно до державного стандарту шкідливі і небезпечні чинники за дією та природою впливу поділяються на чотири класи: фізичні, хімічні, біологічні й психофізіологічні.

До фізичних шкідливих та небезпечних чинників належить шум, вібрація і інші коливальні впливи, іонізуючі і неіонізуючі випромінювання, кліматичні параметри (температура, вологість і рух повітря), атмосферний тиск, рівень освітлення, а також фіброгенний пил і т.ін.

До хімічних шкідливих і небезпечних чинників за характером впливу на організм людини належать токсичні, подразнюючі, сенсибілізуючі, канцерогенні та мутагенні речовини різного агрегатного стану, що здатні викликати будь-які загальні, місцеві або віддалені в часі негативні наслідки на організм. За шляхами проникнення в організм людини вони можуть діяти через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкіряні покрови та слизові оболонки.

До біологічних шкідливих та небезпечних чинників належать патогенні мікроорганізми, мікробні препарати, біологічні пестициди, сапрофітна спороутворююча мікрофлора, мікроорганізми – продуценти мікробіологічних препаратів.

До психофізіологічних небезпечних й шкідливих виробничих чинників за характером їх дії належать фізичні статичні й динамічні перевантаження-піднімання й перенесення вантажів, незручне положення тіла, тривалий тиск на шкіру, суглоби, м‘язи та кістки; фізіологічно недостатня рухова активність (гіподинамія); нервово-психічні перевантаження – розумове перевантаження, емоційні навантаження, перенапруга аналізаторів.

Найбільш характерними специфічними наслідками впливу шкідливих й небезпечних чинників є виробничі травми і професійні захворювання.

Між виробничими небезпечними й шкідливими чинниками досить важко провести відповідну межу. Один і той же виробничий чинник за природою своєї дії може одночасно належати до різних класифікаційних груп. Наприклад, виробничий пил залежно від походження та інших характеристик може спричинити легеневий фіброз або травмування очей або інших ділянок тіла; іонізуюча радіація може викликати променеву хворобу або спричинити променеве смертельне ураження («смерть під променем»); шум може бути причиною професійного невриту або слухової травми і т. ін.

Відповідна форма організації праці та результати наукових розробок з питань гігієни та виробничої санітарії усувають дію деяких шкідливих небезпечних чинників, знімають негативні наслідки перевантажень як фізичного так й психофізіологічного характеру і створюють умови для тривалого довголіття та високого рівня працездатності .

41. вплив метеорологічних умов на працюючих,їх параметри

Мікроклімат (від грецького micros - малий) – це особливості клімату, властиві закритим приміщенням, незначним ділянкам земної поверхні (ліс, долина, галявина і т. ін.).

Чинниками мікроклімату є поєднання температури, вологості і швидкості руху повітря.

Мікроклімат виробничих приміщень залежить від характеру технологічного процесу, пори року, часу доби, кліматопогодних умов на ефективності засобів щодо його нормалізації.

В умовах виробництва переважають окремі елементи мікроклімату: висока або низька температура чи вологість повітря, швидкий або повільний його рух, інтенсивна інфрачервона радіація, або різноманітне їх поєднання .

Залежно від того, який компонент мікроклімату переважає виробництва бувають:

• переважно з конвекційним мікрокліматом;

• переважно з радіаційним мікрокліматом;

• з підвищеною вологістю, яка поєднується з високою або низькою температурою..

Терморегуляція – це процес забезпечення теплообміну між організмом і навколишнім середовищем та збереження температури тіла на постійному рівні незалежно від температури зовнішнього повітря.

Стійкість температури тіла (36,6 С) зберігається у тих випадках, коли кількість тепла, що утворюється в організмі й надходить до нього ззовні, відповідає кількості тепла, що віддається людиною у навколишнє середовище.

Суб’єктивні тепло-відчуття людини підтримуються шляхом зрівноваження процесів хімічної та фізичної терморегуляції.

Хімічна терморегуляція – це здатність організму змінювати інтенсивність обмінних процесів при вживанні їжі, підвищеному обміні речовин і надходженні теплоти ззовні за рахунок променевої енергії сонця, нагрітих предметів і т. ін. Фізична терморегуляція допомагає людині зберігати постійну температуру за рахунок конвекції, радіації та випаровування поту.

Здатність організму зберігати рівновагу при температурних перепадах має свою межу і визначає стан теплового балансу.

Тепловий баланс – це кількісне співвідношення виробленої організмом теплоти завдяки хімічній терморегуляції і загубленої теплоти внаслідок фізичної терморегуляції.

Тепловий баланс організму може бути позитивним (перегрівання), від’ємним (переохолодження) і нульовим, якщо надходження і витрата тепла збалансовані і воно не накопичується.

Одна і таж температура повітря відчувається людиною по різному залежно від ступеня його вологості.

Інтенсивна віддача тепла організмом залежить від відносної вологості повітря.

Відносна вологість повітря – це процентне насичення повітря водяними парами в момент спостереження, який визначається відношенням абсолютної вологості до максимальної.

Чим більший дефіцит вологості, тим сухіше повітря, а відтак воно більшу кількість водяної пари може поглинути і тим інтенсивнішою буде віддача тепла шляхом випаровування поту. Тому високу і низьку температуру середовища людина переносить легше коли повітря сухе, а не вологе. Несприятливий вплив сухого повітря проявляється тільки в разі крайнього ступеня сухості (менше 20%). На слизових оболонках виникають тріщини, які легко інфікуються, що призводить до запальних процесів.

Отже, залежно від температурного режиму рух повітряних мас має свої позитивні та від’ємні сторони. Велика рухомість повітря за низьких температур викликає неприємне відчуття холоду. Недостатня рухомість повітря за високої температури створює важке відчуття жари (спеки).

До метеопараметрів відносяться також барометричний тиск, який у професійній діяльності буває, у вигляді двох основних форм: пониженого й підвищеного.

Виконання робіт на висоті понад 3000м без кисневого приладу може призвести до виникнення гірської (висотної) хвороби, яка проявляється у вигляді запаморочення, нудоти, носової кровотечі, що є наслідком кисневої нестачі та розвитку явища гіпоксії. На висоті 7000м без кисневого приладу явище гіпоксії розвивається протягом 20хв. Усі симптоми зникають, якщо людину опустити на меншу висоту чи дати їй подихати чистим киснем.

З умовами підвищеного тиску людина стикається при виконанні робіт під водою або в глибоких шахтах. Роботи в таких умовах поділяються на три періоди: період компресії, коли відбувається

поступове зростання тиску вище атмосферного; період роботи за умов підвищеного тиску; період декомпресії – виведення робітника із зони дії підвищеного тиску.

Під час компресії та роботи в кесоні особливих патологічних змін в організмі не спостерігається. Небезпечним є період декомпресії, оскільки при швидкому переході людини від підвищеного тиску до нормальних умов може виникати кесонна хвороба. Азот, що виділяється у кров з бурхливим утворенням бульбашок може закупорити судини й призвести до газової емболії.

Отже, здатність організму пристосовуватися до метеорологічних умов хоч і висока, але не безмежна тому реакція організму на дію тепла або холоду може призводити до патологічного стану.

Так різке перегрівання організму може спричинити тепловий або сонячний удар. Симптомами якого є слабкість, головний біль, неправильне кольорове сприйняття, нудота, підвищення температури тіла. Висока температура повітря знесилює організм та послаблює його захисні сили внаслідок порушення водно-сольового балансу. При тяжкій формі теплового удару температура тіла може підвищуватися до +42 С, внаслідок чого може настати смерть людини.

Під дією низьких температур настає холодовий дискомфорт, який призводить до сильного охолодження. При температурі тіла +24С настає смерть.

В умовах низьких температур може спостерігатися загальне або місцеве переохолодження, що сприяє розвитку простудних захворювань. За таких умов знижується чутливість шкіри, вона стає припухлою із синюшним відтінком..

Отже, тривала дія тепла чи холоду може призвести до патологічного порушення функціонального стану організму або його окремих систем.

Оптимальними мікрокліматичними умовами є такі, які при тривалому впливові на людину забезпечують нормальний тепловий стан організму без напруги терморегуляції.

Допустимими мікрокліматичними умовами є такі параметри мікроклімату, які при тривалій дії призводять до зміни теплового стану організму шляхом напруги терморегуляції.

Оптимальні і допустимі метеорологічні умови у робочій зоні нормуються залежно від категорії робіт, пори року (холодна або тепла) і виду приміщень з незначними або значними надлишками тепла.

Оптимальна відносна волога згідно з ДСН 3.3.3.042-99 становить 40-60%. Допустима до 75%. Нормалізація параметрів мікроклімату здійснюється за допомогою комплексу засобів та заходів, що включають санітарно-гігієнічні, організаційно-технологічні та інші види захисту працюючих.

Заходи щодо нормалізації нагріваючого мікроклімату включають:

• запобігання виділення у приміщення надмірної кількості тепла і вологи або перебування працюючих поза зоною несприятливого мікроклімату;

• зниження температури повітря та інтенсивності інфрачервоного випромінювання у гарячих цехах;

• нормалізація теплового балансу організму шляхом швидкого відновлення порушених процесів терморегуляції.

Важливим профілактичним заходом в умовах нагріваючого мікроклімату є механізація важких робіт, дистанційне управління, автоматизація технологічних процесів, локалізація та ізоляція тепловиділень шляхом вловлювання або відведення їх з місць утворення, герметичність обладнання, закриття технологічних отворів, влаштування водяних завіс, аерація, повітряне душування і ін.

В умовах охолоджуючого мікроклімату облаштовують шлюзи, тамбури, перегородки, повітряні завіси і т. ін.

З організаційних заходів суттєве значення має режим праці та відпочинку, припинення робіт при відповідних несприятливих температурах за постановами місцевих адміністративних органів.

Значною мірою позитивно вирішується питання шляхом раціонального впровадження питного режиму та забезпечення працюючих раціональним спецодягом.

Згідно з вказівкою МОЗ працівники, які постійно працюють в умовах впливу високих температур мають проходити періодичні медичні медогляди не менше одного разу на два роки.

Санітарне законодавство передбачає відповідні протипоказання для роботи в умовах незадовільного мікроклімату. Протипоказаннями для роботи в умовах перегрівання є захворювання серцево-судинної системи, туберкульоз легенів, різко виражені форми захворювань

нервової системи і т. ін.

42.Мікроклімат робочого місця

Дослідження показали, що 80% життя людина проводить у приміщенні. Із цих вісімдесяти відсотків 40% – на робочому місці. І від того, у яких умовах кожному з нас доводиться працювати, залежить багато чого. Навіть здоров’я!!!

Проби повітря із різних офісних приміщень показали, що в них містяться численні бактерії, віруси, частки пилу, шкідливі органічні сполуки, такі як молекули вигарного газу й багато інші речовини, що несприятливо позначаються на здоров’ї службовців. За статистикою, 30% офісних службовців страждають підвищеною подразливістю сітківки ока, 25% відчувають систематичні головні болі, а в 20% – труднощі з дихальними шляхами.

Що ж зобов’язаний зробити роботодавець для поліпшення умов праці у власній організації? По-перше, щоб зменшити випадки респіраторних захворювань між працівниками, слід поліпшити або організувати систему вентиляції. У більшості офісних будинків розташовані кондиціонери, які «переганяють» повітря, змінюючи його температуру. Втім, у випадку якщо у приміщенні погана вентиляція, то згодом повітря, що проходить через кондиціонери, наповнюється мікробами, бактеріями цвілі й пилом.

Істотний вплив на стан організму людини, його працездатність створює мікроклімат (метеорологічні умови) у виробничих приміщеннях – клімат внутрішнього середовища цих приміщень, який визначається діючими на організм людини комбінаціями температури, вологості, швидкості руху повітря й теплового випромінювання нагрітих поверхонь. Мікроклімат виробничих приміщень, в основному, впливає на тепловий стан організму людини і його теплообмін з навколишнім середовищем. Незважаючи на те, що параметри мікроклімату виробничих приміщень можуть значно коливатися, температура тіла людини залишається постійною (36,6 °С).

Нормальне протікання фізіологічних процесів в організмі можливо лише тоді, коли тепло, що виділяє організм безперервно передається в навколишнє середовище. Віддача теплоти організмом людини в зовнішнє середовище відбувається трьома основними способами: конвекцією, випромінюванням і випаровуванням. Зниження температури при всіх інших однакових умовах призводить до росту тепловіддачі шляхом конвекції й випромінювання й може привести до переохолодження організму. При високій температурі практично все тепло, яке виділяється, віддається в навколишнє середовище випаром поту.

Недостатня вологість призводить до інтенсивного випаровування вологи зі слизових оболонок, їх пересиханню та ерозії, забрудненню хвороботворними мікробами. Вода й солі, виділювані з організму потім, повинні заміщатися, оскільки їх втрата приводить до згущення крові й порушенню діяльності серцево-судинної системи.

43. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату

Нормалізація параметрів мікроклімату здійснюється за допомогою комплексу заходів та засобів колективного захисту, які включають будівельно-планувальні, організаційно-технологічні, санітарно-гігієнічні, технічні та ін. Для профілактики перегрівань та переохолоджень робітників використовують засоби індивідуального захисту.

Розглянемо основні заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату, які використовуються на виробництві.

Удосконалення технологічних процесів та устаткування.

Впровадження нових технологій та устаткування, які не пов'язані з необхідністю проведення робіт в умовах інтенсивного нагріву дасть можливість зменшити виділення тепла у виробничі приміщення.

Наприклад, заміна гарячого способу обробки металу - холодним, нагрів полум'ям - індуктивним, горнових печей - тунельними тощо.

Раціональне розміщення технологічного устаткування.

Основні джерела теплоти бажано розміщувати безпосередньо під аераційним ліхтарем, біля зовнішніх стін будівлі й в один ряд на такій відстані один від одного, щоб теплові потоки від них не перехрещувались на робочих місцях. Для охолодження гарячих виробів необхідно передбачити окремі приміщення. Найкращим рішенням є розміщення обладнання, що виділяє тепло, в ізольованих приміщеннях або на відкритих майданчиках.

Автоматизація та дистанційне керування технологічними процесами.

Цей захід дозволяє в багатьох випадках вивести людину із виробничих зон, де діють несприятливі чинники (наприклад, автоматизоване завантаження печей у металургії, управління розливом сталі тощо).

Раціональна вентиляція, опалення та кондиціонування повітря.

Вони є найбільш поширеними способами нормалізації мікроклімату у виробничих приміщеннях. Так зване повітряне та водоповітряне душування широко використовується для запобігання перегріванню робітників у гарячих цехах.

Забезпечити нормальні теплові умови в холодний період року в надто габаритних та полегшених промислових будівлях дуже важко і економічно недоцільно. Найбільш раціональним варіантом у цьому випадку є застосування променистого нагрівання постійних робочих місць та окремих дільниць. Захист від протягів досягається шляхом щільного закривання вікон, дверей та інших отворів, а також влаштування повітряних і повітряно-теплових завіс на дверях і воротах.

Раціоналізація режимів праці та відпочинку

Досягається скороченням тривалості робочої зміни, введенням додаткових перерв, створенням умов для ефективного відпочинку в приміщеннях з нормальними метеорологічними умовами. Якщо організувати окреме приміщення важко, то в гарячих цехах створюють зони відпочинку - охолоджувальні альтанки, де засобами вентиляції забезпечують нормальні температурні умови. Для робітників, що працюють на відкритому повітрі взимку, обладнують приміщення для зігрівання, в яких температуру підтримують дещо вищою за комфортну.

Застосування теплоізоляції устаткування та захисних екранів.

Як теплоізоляційні матеріали широко використовуються: азбест, азбоцемент, мінеральна вата, склотканина, керамзит, пінопласт та ін.

На виробництві застосовують також захисні екрани для огородження джерел теплового випромінювання від робочих місць. За принципом дії теплозахисні екрани поділяються на:

- тепловідбивні (поліровані або покриті білою фарбою металеві листи, загартоване скло з плівковим покриттям, металізовані тканини, плівковий матеріал);

- теплопоглинальні (металеві листи та коробки з теплоізоляцією, загартоване силікатне органічне скло та ін.);

- тепловідвідні (водяні завіси та металеві листи або сітки, з яких стікає вода);

- комбіновані.

Використання засобів індивідуального захисту.

Важливе значення для профілактики перегрівання мають індивідуальні засоби захисту. Спецодяг повинен бути повітро- та вологопроникним (бавовняним, з льону, грубововняного сукна), мати зручний крій. Для роботи в екстремальних умовах (наприклад, при пожежі) застосовують спеціальні костюми з металізованої тканини. Для захисту голови від теплового опромінення застосовують дюралеві, фіброві каски, повстяні капелюхи; очей - окуляри (темні, або з прозорим шаром металу); обличчя - маски з відкидним прозорим екраном. Захист від дії зниженої температури досягається використанням теплого спецодягу, а під час опадів - плащів та гумових чобіт.

44. ШКІДЛИВІ РЕЧОВИНИ В ПОВІТРІ РОБОЧОЇ ЗОНИ

Оточуюче нас повітря (атмосфера) є найважливішим фактором забезпечення нашого життя. Без повітря, що потрапляє через дихальні шляхи в легені, вже через декілька хвилин настає смерть. В природних умовах повітря, як правило, не забруднене отруйними речовинами і життю людини не загрожує. Тільки з того часу, коли людина почала використовувати в своїй діяльності шкідливі для її організму речовини, з'явилася загроза її життю. При цьому з'ясувалось, що наші органи чутливості не дозволяють з достатньою точністю визначати якість повітря і запобігати загрозі отруєння.

Наше відчуття на нюх нездатне сигналізувати про наявність у повітрі деяких шкідливих речовин, наприклад, оксиду та діоксиду вуглецю, оксидів азоту та інших речовин. В той же час, коли ми і відчуваємо присутність у повітрі незначної кількості отруйних речовин (таких, як синільна кислота), наш організм не відповідає на це захисною реакцією. Реакція організму настає з запізненням, коли отрута вже накопичилась в організмі в значній кількості і стала небезпечною для життя. Ступінь отруєння залежить як від кількості отрути, що потрапила в організм, так і від індивідуальної чутливості організму людини до дії конкретної шкідливої речовини.

Зважаючи на викладене, можна констатувати, що для створення здорових і безпечних умов праці потрібно мати гігієнічне нормування шкідливих речовин, надійні способи визначення їх концентрацій у повітрі і сучасне технічне та організаційне забезпечення їх знешкодження.

45. Загальні заходи та засоби попередження забруднення повітряного середовища на виробництві та захисту працюючих

Загальні заходи та засоби попередження забруднення повітряного середовища на виробництві та захисту працюючих включають:

— вилучення шкідливих речовин з технологічних процесів, заміна шкідливих речовин менш шкідливими і т. п. Наприклад, свинцеві

білила замінені на цинкові, метиловий спирт — іншими спиртами, органічні розчинники для знежирювання — миючими розчинами на основі води;

— удосконалення технологічних процесів та устаткування (застосовування замкнутих технологічних циклів, неперервних технологічних процесів, мокрих способів переробки пиломатеріалів тощо);

— автоматизація і дистанційне управління технологічними процесами та обладнанням, що виключає безпосередній контакт працюючих з шкідливими речовинами;

— герметизація виробничого устаткування, робота технологічного устаткування під розрідженням, локалізація шкідливих виділень за рахунок місцевої вентиляції, аспіраційних укрить;

— нормальне функціонування систем опалення, загальнообмінної вентиляції, кондиціювання повітря, очистки викидів в атмосферу;

— попередні та періодичні медичні огляди робітників, які працюють у шкідливих умовах, профілактичне харчування, дотримання правил особистої гігієни;

— контроль за вмістом шкідливих речовин у повітрі робочої зони;

— використання засобів індивідуального захисту.

46. контроль стану повітряного середовища на виробництві

Контроль за чистотою повітря у виробничому приміщенні

Відомі засоби санітарно-хімічного аналізу повітря можна розділити на три основні групи: лабораторні, експресні й автоматичні (останні забезпечують постійний контроль повітря виробничих приміщень). При розробці

всіх типів засобів застосовують різні аналітичні методи: хімічні, фізичні, фізико-хімічні й біохімічні.

Аналітичні і лабораторні методи контролю шкідливих речовин включають відбір проб із подальшою доставкою й проведення їх аналізу у лабораторних умовах, що, буває, не дає змоги вчасно вжити дієвих заходів для забезпечення нормальних умов праці.

Лабораторні методи аналізу не завжди є досить оперативними, але вони забезпечують високу точність визначення наявних у повітрі хімічних речовин. До лабораторних належать фотохімічні, люмінесцентні, електрохімічні, хроматографічні, спектрофотометричні, полярографічні й інші методи.

Експресні методи визначення концентрацій у повітрі виробничих приміщень є простими та оперативними, крім того, не потребують джерел електричної і теплової енергії. Найчастіше в практиці експресного аналізу застосовується індикаційний метод, що передбачає вимірювання концентрації шкідливих речовин індикаторними трубками. В основі індикаційного методу аналізу повітряного середовища лежать колометричні реакції, що відбуваються на твердих носіях (папірцях, крейдах, порошках), просочених індикаторними реактивами.

Експресні методи також полягають у застосуванні спеціальних приладів-газоаналізаторів різних конструкцій. Наприклад, газоаналізатор типу УГ-2 - універсальний переносний прилад, призначений для експресного кількісного визначення різних шкідливих речовин (аміаку, ацетилену, ацетону, бензину, бензолу, оксидів азоту й вуглецю, сірководню, вуглеводнів нафти, хлору та ін.) у повітрі виробничих приміщень.

47.Природна вентиляція

Природна вентиляція відбувається в результаті теплового та вітрового напору. Тепловий напір обумовлений різницею температур, а значить і густини внутрішнього і зовнішнього повітря. Вітровий напір обумовлений тим, що при обдуванні вітром будівлі, з її навітряної сторони утворюється підвищений тиск, а підвітряної — розрідження. Природна вентиляція може бути неорганізованою і організованою. При неорганізованій вентиляції невідомі об'єми повітря, що надходять та вилучаються із приміщення, а сам повітрообмін залежить від випадкових чинників (напрямку та сили вітру, температури зовнішнього та внутрішнього повітря). Неорганізована природна вентиляція включає інфільтрацію — просочування повітря через нещільності у вікнах, дверях, перекриттях та провітрювання, що здійснюється при відкриванні вікон та кватирок.

Організована природна вентиляція називається аерацією. Для аерації в стінах будівлі роблять отвори для надходження зовнішнього повітря, а на даху чи у верхній частині будівлі встановлюють спеціальні пристрої (ліхтарі) для видалення відпрацьованого повітря. Для регулювання надходження та видалення повітря передбачено перекривання на необхідну величину аераційних отворів та ліхтарів. Це особливо важливо в холодну пору року. Перевагою природної вентиляції є її дешевизна та простота експлуатації. Основний її недолік в тому, що повітря надходить в приміщення без попереднього очищення, а видалене відпрацьоване повітря також не очищується і забруднює довкілля.

48.механічна вентиляція виробничих приміщень

У системах механічної вентиляції рух повітря здійснюється за допомогою вентиляторів. Механічна вентиляція може бути робочою або аварійною, яку проектують на тих виробництвах де можливе надходження у повітря значної кількості шкідливих або вибухонебезпечних речовин.

Аварійна вентиляція вмикається автоматично при досягненні граничної концентрації небезпечних речовин і має забезпечувати 8-12 кратний повітрообмін за годину.

Механічна робоча вентиляція може бути загальнообмінною, місцевою або комбінованою.

Щоб забезпечити нормальний повітрообмін необхідну кількість повітря визначають відповідно до наявних шкідливих чинників характерних для конкретного виробництва.

Необхідний повітрообмін (м/год) є основною

величиною для визначення параметрів вентиляційної системи та вибору необхідного вентиляційного обладнання.

За принципом роботи вентилятори бувають осьові, відцентрові й діаметральні. Вентилятори виготовляються різних розмірів і кожному з них відповідає номер, який показує величину діаметра робочого колеса в дециметрах .

Загальнообмінна вентиляція забезпечує створення відповідного мікроклімату у всьому об’ємі приміщення. Цей вид вентиляції має дві системи – припливну й витяжну, які одночасно подають у приміщення чисте повітря у нижню частину, а з верхньої зони видаляють забруднене.

Приймальні пристрої для забору зовнішнього повітря розміщують над покрівлею будівель, якщо відсутні викиди повітря, забрудненого шкідливими речовинами або якщо ці викиди відведені за межі аеродинамічної тіні, яку створює вітер, що набігає на будівлю.

Для приміщень в яких має бути надійний повітрообмін влаштовують припливно-витяжну загальнообмінну вентиляцію. Цей вид вентиляції облаштовують у приміщенні, де виділяється значна кількість шкідливих речовин і де витяжка має бути на 10% більшою ніж приплив, щоб шкідливі речовини не витіснялися у сусідні приміщення.

У цій системі вентиляції використовують не лише зовнішнє повітря, а й повітря приміщень після його очищення. Повторне використання повітря приміщень називається рециркуляцією. Вона використовується в холодний період року з метою економії тепла, що витрачається на підігрівання припливного повітря. Для рециркуляції використовуються лише повітря тих приміщень, де відсутні виділення шкідливих речовин.

Припливна механічна вентиляція проектується в приміщеннях зі значними тепловиділеннями і невисокою концентрацією шкідливих речовин. Ця система вентиляції забезпечує подачу чистого зовнішнього повітря у приміщення, а видалення забрудненого повітря здійснюється через вентиляційні отвори, фрамуги, дефлектори.

Витяжна загальнообмінна вентиляція проектується там де відсутні викиди шкідливих речовин та невелика кратність повітрообміну, а також у допоміжних, побутових та складських приміщеннях.

Повітря до складу якого входять вибухонебезпечні або неприємнопахнущі речовини видаляють в атмосферу вище рівня аеродинамічної тіні, яку створює будівля. Цього досягають за допомогою високих труб («факельні» викиди).

Загальнообмінну припливно-механічну вентиляцію приміщень без природного провітрювання проектують так, щоб забезпечувати в них не менше двох припливних і двох витяжних вентиляційних установок, з продуктивністю кожної не менше 50% потрібного повітрообміну. Об’єм подаваємого повітря засобами механічної вентиляції має становити не менше 60 м3/год на одного працюючого, але не менше однократного повітрообміну за годину. Дозволяється проектувати по одній припливній і одній витяжній установці тільки тоді, коли вони забезпечені резервним вентилятором, який автоматично включається при зупинці робочого.

Порядок розрахунку вентиляційної мережі є такий:

• вибирають конфігурацію мережі;

• визначають поперечні розміри повітроводів;

• розраховують опір мережі;

• за каталогом підбирають вентилятор і електродвигун

Основним завданням розрахунку вентиляційних систем є визначення кількості повітря (м3/год), необхідного для його надходження або вилучення з приміщення.

Повітрообмін визначають розрахунковим шляхом за конкретними даними про кількість шкідливих виділень (теплоти, вологи, пари, газу, пилу).

Розрахунки повітрообміну для проектування вентиляційних систем мають на меті забезпечення належного санітарно-гігієнічного стану у робочій зоні виробничого приміщення.

49. РОЗРАХУНОК МЕХАНІЧНОЇ ВЕНТИЛЯЦІЇ ДЛЯ ВИРОБНИЧИХ ПРИМІЩЕНЬ

Вентиляція призначена підтримувати у виробничих приміщеннях повітряне середовище, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам.

Підтримування в приміщенні нормальних санітарно-гігієнічних умов здійснюється шляхом видалення з приміщення забрудненого або дуже нагрітого повітря і заміни його чистим із зовнішньої

атмосфери.

Механічна вентиляція може бути загальнообмінною і місцевою.

Загальнообмінною вентиляцією називають таку, яка своєю дією змінює все повітря в приміщенні.Місцева вентиляція призначена для видалення шкідливого повітря безпосередньо з місця його утворення. За родом дії вентиляція поділяється на витяжну, припливну та припливно-витяжну.

При загальнообмінній вентиляції відношення об’єму засмоктуваного або видаленого вентилятором повітря протягом однієї години до об’єму приміщення називається кратністю повітрообміну. Знаючи встановлену для даного виробництва кратність повітрообміну, можна розрахувати необхідну продуктивність вентилятора. Обчислення ведуть за формулою:

,

де L – годинна продуктивність вентилятора, м³/год;

k – кратність повітрообміну (табл. 1);

V – об’єм приміщення, м³.

Якщо вентиляція призначена для видалення з приміщення пилу, її продуктивність розраховують за формулою

,

де P – кількість пилу, що виділяється в приміщенні, мг/год;

– допустима кількість пилу в приміщенні, мг/м³ (табл. 2);

– вміст пилу в засмоктуваному чистому повітрі, мг/м³.

Продуктивність вентилятора, призначеного для підтримки в приміщенні нормальної температури повітря, розраховують за формулою

,

де  – надлишок кількості тепла, що поступає у приміщення (визначається теплотехнічним розрахунком), ккал/год;

с – середня питома теплоємність повітря; для практичних розрахунків вагову теплоємність повітря приймають рівною 0,24 ккал/кг ^. градус;

 – температура повітря, що допускається у приміщенні, ^оС;

 – температура зовнішнього повітря, що поступає у приміщення, ^оС;

 – об’ємна вага повітря за температури приміщення, кг/м³ 

Розрахунок повітрообміну при вентиляції, призначеній для зниження в приміщенні вологості, виконують за формулою:

,

де m – кількість джерел утворення водяної пари;

q – кількість водяної пари, що виділяється кожним джерелом, г/год;

 – вміст пари в повітрі приміщення за нормованої відносної вологості цього повітря , що відповідає температурі приміщення , г/м³ (табл. 4);

 – вміст пари води в зовнішньому повітрі за відносної вологості  цього повітря при його температурі , г/м³.

50. види і системи освітлення

У виробничих приміщеннях використовують 3 види освітлення:

природне (джерелом його є сонце);

штучне (джерелом є штучне освітлення);

суміщене або інтегральне (поєднання природного і штучного).

Діючим ДБН В.2.5-28-2006 передбачені дві системи штучного освітлення:

система загального освітлення (світло розподіляється на всю площу приміщення);

система комбінованого освітлення (там, де проводяться роботи високої точності з напругою зорового аналізатора).

За функціональним призначенням штучне освітлення буває:

робочим (для забезпечення нормальної світлової обстановки на робочих місцях);

аварійним (на випадок виходу з ладу робочого освітлення);

евакуаційним (для забезпечення евакуації людей при аварійному вимкненні робочого освітлення);

охоронним (для освітлення території, яка охороняється).

Розрізняють два види аварійного освітлення: для продовження роботи;

для безпечної евакуації людей.

Аварійне освітлення для продовження роботи передбачають у тому випадку, коли вихід з ладу робочого може спричинити вибух, пожежу, отруєння людей або призведе до порушення безперервної роботи технологічного процесу, нормальної роботи життєво важливих об’єктів, таких як електростанції, вузли зв’язку, диспетчерські пункти, насосні станції і т. п.

Як облаштовують природне освітлення?

Природне освітлення - це поєднання світла від прямих сонячних променів і дифузного світла небосхилу (від сонячних променів розсіяних атмосферою).

Природне освітлення є біологічно і гігієнічно найбільш цінним видом освітлення, до якого максимально пристосовані очі людини. Його дія визначається спектральним складом, який поєднує рівномірний розподіл енергії в області видимого ультрафіолетового та інфрачервоного видів випромінювань. Воно виявляє позитивний психофізіологічний вплив на людину безпосереднім зв’язком з навколишнім середовищем через віконні отвори.

У виробничих приміщеннях використовують природне освітлення:

а) бокове - через світлопрорізи (вікна) у зовнішніх стінах;

б) верхнє — через світлові ліхтарі у перекриттях будівлі;

в) комбіноване — через світлові ліхтарі і вікна.

Та все ж для деяких виробничих приміщень природне освітлення не може бути єдиним видом, бо його інтенсивність і спектральний склад на рівні земної поверхні змінюється в надзвичайно широкому діапазоні і залежить від: часу доби, сезону року, стану хмарності, опадів, географічної широти і ступеня забруднення атмосферного повітря.

Які нормативи природного освітлення?

Оцінка природного освітлення через його зміну залежно від часу доби і атмосферних умов здійснюється у відносних показниках коефіцієнта природної освітленості (КІТО). КПО- відношення природної освітленості у точці всередині приміщення (£я) до одночасного значення зовнішньої (Е3) горизонтальної освітленості без прямих сонячних променів.

КПО виражається у відсотках і визначається за формулою:

На величину КПО впливає розмір і конфігурація приміщення, розміри і розташування вікон, відбиваюча здатність внутрішніх поверхонь і об’єктів, що його затіняють. КПО не залежить, від часу дня і змінюваності природного освітлення. У залежності від призначення приміщення і розташування в ньому світло прорізів, КПО нормується від 0,1 до 10%.

Норми природного освітлення приміщень встановлені окремо для бокового і верхнього розташування вікон. При односторонньому боковому освітленні нормується мінімальне значення КПО на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від вікон, а при двобічному освітленні всередині приміщення.

Рівень природного освітлення у приміщеннях може знижуватися через забруднення засклених поверхонь, які зменшують коефіцієнт пропускання, а забруднення стін та стелі зменшує коефіцієнт відбиття. Тому норми передбачають очистку скла світлових прорізів не менше 2 разів на рік у приміщеннях з незначним виділенням пилу, диму і кіптяви, і не менше 4 разів при значному забрудненні.

Як відомо, світлове призначення відповідних ділянок сонячного спектра чинить різну психологічну реакцію. Холодні тони у синьо-фіолетовій частині спектру чинять пригнічену, гальмівну дію на організм, жовто-зелений-заспокійливу, а оранжево-червона частина спектру посилює відчуття тепла, збуджує і стимулює. Цю властивість спектрального складу світла використовують для створення світлового комфорту при естетичному оздобленні виробничих приміщень, пофарбуванні обладнання і стін.

51. Основні одиниці виміру світлотехнічних величин. Розряди робіт за зоровою напругою,їх визначення.

Освітлення, або світло, характеризується кількісними та якісними показниками, при цьому застосовують стандартні одиниці та терміни.

Кількісні показники:

Світловий потік (Ф) - потік променевої енергії, що сприймається органами зору як світло, тобто характеризує потужність променевої енергії. Вимірюється:[люмен].

Одиниця світлового потоку - люмен (лм) - дорівнює потоку, який випромінюється доодиничного тілесного кута ω рівному 1 стерадіан точковимджерелом світла в 1 канделу.

Стерадіан - одиничний тілесний кут ω, який утворює на сферичній поверхні радіусом 1м поверхню, площа якої дорівнює 1м2. Значення ω=S/R2

Сила світла (і велике) або просторова чи кутова щільність світлового потоку – світловий потік віднесений до тілесного кута, в якому він випромінюється: І = Ф/ω, вим[кандела= 1 люмен/стерадіан].

Величину світлового потоку, який припадає на одиницю освітлювальної поверхні, називають освітленістю (Е):Е =Ф S , люкс

Яскравість залежить від сили світла, кута падіння світлового потоку та ряду іншихфакторів. Вимір: ніт.

Якісні показники:

Коефіцієнт відбиття (р) характеризує здатність поверхні відбивати падаючий на неї світловий потік:ρ =Ф Ф .

Контраст об’єкта з фоном (К) характеризується співвідношенням яскравостей розрізняльного об’єкта та фону

Видимість Vхарактеризує здатність ока сприймати об'єкт, залежить відосвітленості, розміру

об'єкта, контрасту та визначається числом пороговихконтрастів (тобто, найменшим розрізняльним контрастом):

V = K/ K_норм

Показник осліпленості Рє критерієм оцінки сліпучої дії освітлювальноїустановки:P = (S −1)⋅1000

Об'єкт розрізнювання - це мінімальні окремі його частини, які необхідно розрізняти в процесі роботи.

Характеристика зор. роботи	найменший обєкт розрізнення	Розряд зорової роботи
найвища точність	менше 0,15	1
дуже висока точність	0,15-0,8	2
висока точність	0,3-0,5	3
середня точність	0,5-1	4
мала точність	1 до 5	5
груба(дуже мала точність)	більше 5	6
вироби в гарячих цехах або осітлені предмети	більше 0,5	7
спостереження за ходом виробничого процесу	габаритні	8

52.Природне освітлення.

Природне освітлення – це освітлення приміщень світлом неба (прямим або відбитим), яке проникає через світлові прорізи в зовнішніх огороджуючих конструкціях.

Природне освітлення поділяють на бокове, верхнє і комбіноване:

бокове здійснюється через світлові прорізи в зовнішніх стінах;

верхнєздійснюється через світильники, світлові прорізи у покриттях;

комбіноване– це поєднання верхнього і бокового освітлень.

Через різкі коливання зовнішнього світла визначити постійні абсолютні показники природної освітленості неможливо. Критерієм природної освітленості прийнята відносна величина – коефіцієнт природної освітленості (КПО) – це відношення освітленості робочої поверхні всередині приміщення ( Е_вн) до одночасно виміряної зовнішньої освітленості на горизонтальній площині від розсіяного світла усього небосхилу ( Е_зов), %:

,

де – освітленість у заданій точці поверхні всередині приміщення;

– горизонтальна складова освітленості будинку зовні.

Коефіцієнт природної освітленості нормується СНіП П-4-79, яким встановлені оптимальні норми освітленості для восьми розрядів робіт залежно від їх точності, найменшого розміру об'єкта розрізнення, контрастності об'єкта розрізнення з фоном і характеристики фону.

53.Штучне виробниче освітлення.

Штучне освітлення нормується в люксах. При цьому використовуються такі ж самі характеристики, що й для природного освітлення: точність зорової роботи, яка характеризується розміром об'єкта розпізнавання; ступінь яскравості фону, на якому розміщені об'єкти; контрастність між об'єктом і фоном.

Розрізняють три види штучного освітлення: загальне, місцеве такомбіноване.

Згідно з нормами найраціональніше освітлення досягається при комбінованій (загальне та місцеве) і загальній системах освітлення. Застосування тільки місцевого освітлення на виробництві не дозволяється.

Відповідність освітленості встановленим нормам контролюється вимірюванням освітленості на контрольному об'єкті спеціальними приладами – люксметрами.

Для організації штучного освітлення використовують електричні лампи розжарювання або люмінесцентні лампи.

Нормами штучного освітлення встановлені мінімально допустимі значення освітленості у виробничих і допоміжних приміщеннях та адміністративних і житлових будівлях, а також освітлюваність територій промислових об'єктів.

54. Вібрація. Вплив вібрації на організм людини.

Вібрація - це механічні коливання, що призводять до розладу життєвих функцій людини, шкідливо впливають на роботу обладнання та руйнують будівельні конструкції.

Дія вібрації на людину оцінюється рівнем вібрації, виміряної логарифмічними одиницями – дБ через рівні віброшвидкості:

L_v= 20lgV| V₀(дБ),

або через віброприскорення:

La= 20lga|a₀(дБ), де Vо = 5·10-8м/с, ао= 3

Довготривалий вплив на людину загальної вібрації призводить до розладу вестибулярного апарату, центральної та вегетативної нервових систем, захворювання органів травлення, а також серцево-судинної системи.

Місцева вібрація викликає порушення периферійного кровообігу і нервової системи та м'язово-суглобного апарату. Тривала дія локальних вібрацій часто призводить до вібраційної хвороби з незворотними змінами в цих системах.

Середньогеометричні частоти октавних смуг частот вібрацій стандартизовані і становлять: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 63, 125, 250, 500, 1000, 2000 Гц.

55. Заходи та засоби захисту від вібрації.

У автоматизованих виробництвах засобом боротьби є дистанційне керування (виключаєконтакт) відповідним технологічним процесом. А у неавтоматизованих виробництвахвикористовують такі засоби та заходи:

1. Зниження вібрації в джерелах їх виникнень:

• підвищення точності опрацювання деталей;

• оптимізація технологічного процесу

2. Відстройка від режимів резонансу (збільшення жорсткості системи);

• вібродемпфірування (пружинні віброізолятори).

• використання вібропоглиначів.

3. Поліпшення організації праці вібронебезпечних процесів:

загальна кількість робочого часу в контакті з віброобладнанням не повинна перевищувати зміни; одноразова дія не повинна перевищувати для локальної - 20 хвилин, для загальної - 40 хвилин. До лікувально - профілактичних заходів відносяться: масаж; заходи, що загально укріплюють організм; гідропродцедури. Вібрація має властивість кумуляції (накопичення в організмі).

Також використовують індивідуальні засоби захисту для робітників на підприємствах.

56. Шум. Дія шуму на організм людини.

Шум - це коливання звукової хвилі в звуковому діапазоні, що характеризується змінною частотою і амплітудою, непостійні в часі, які не несуть корисної інформації людині.

Шумом прийнято називати безладне сполучення звуків різноманітної частоти й інтенсивності, що заважають нормальній трудовій діяльності і відпочинку людини. Всякий небажаний для людини звук, що заважає сприйняттю корисних сигналів, є шумом.

Шум шкідливо впливає на весь організм і, у першу чергу, на центральну нервову і серцево-судинну системи. Тривалий вплив інтенсивного шуму може призвести до погіршення слуху, а в окремих випадках до глухоти. Шум на виробництві несприятливо впливає на працюючого: послаблює увагу, прискорює стомлення, уповільнює швидкість психічних реакцій, утруднює своєчасну реакцію на небезпеку. Все це знижує працездатність і може бути причиною нещасних випадків.

57. Методи за заходи захисту від шуму.

Основні методи зниження виробничого шуму: усунення причин або ослаблення шуму в джерелі його виникнення; зниження шуму на шляхах його поширення; використання індивідуальних засобів захисту.

Ослаблення шуму в джерелі його виникнення – найбільш раціональний засіб боротьби з шумом.

Зниження шуму на шляху його поширення досягається комплексом будівельно-акустичних заходів. До них відносяться раціональні планувальні рішення (насамперед видалення джерел шуму на відповідну відстань від об'єктів, що захищаються, звукоізоляцію, звукопоглинання і звуковідбиття шуму).

Шум, що поширюється в повітрі (повітряний звук), найбільш радикально може бути знижений влаштуванням на шляху його поширення звукоізолюючих перешкод у вигляді стін, перегородок, перекриттів, спеціальних звукоізолюючих кожухів, кабін і т.п.

58. Інфразвук та ультразвук. Методи та засоби захисту.

Ультразвук - це коливання пружного середовища з частотою понад20000 Гц. Ультразвуковий діапазон частот поділяється на низькочастотні коливання (від 1,12-104 до 105 Гц), що розповсюджуються повітряним і контактним шляхом, та високочастотні коливання (від 105 до 109 Гц), що розповсюджуються тільки

контактним шляхом. Ультразвук, як і звук, характеризується ультразвуковим тиском (Па), інтенсивністю (Вт/м2) та частотою коливань (Гц). При розповсюдженні в різних середовищах ультразвукові хвиліпоглинаються тим швидше, чим вища їх частота. Поглинання ультразвукусупроводжується нагріванням середовища.

Із метою підвищення безпеки людини слід застосовувати ультразвук більш високих частот, які більш безпечні, передбачати дистанційне управління і системи блокування. Ультразвукові установки повинні мати кожухиабо екрани із органічного скла або сталевих листів, що оброблені протишумною мастикою, гумовим покриттям.

При обслуговуванні установок, що випромінюють ультразвук, слід застосовувати спеціальні рукавички з багатошарового матеріалу (гума, тканина) та захоплювачі-маніпулятори, що виключають безпосередній контакт людини з вібруючим обладнанням.

Інфразвук - це механічні коливання пружного середовища, що маютьоднакову із шумом фізичну природу, але різняться частотою коливань, яка неперевищує 20 Гц. У повітрі інфразвук поглинається незначно. У зв'язку з цимвін здатний поширюватися на великі відстані.Інфразвук характеризується інфразвуковим тиском (Па), інтенсивністю(Вт/м2), частотою коливань (Гц). Рівні інтенсивності інфразвуку та інфразвукового тиску визначаються в дБ.

У виробничих умовах інфразвук утворюється при роботі тихохіднихвеликогабаритних машин та механізмів (компресорів, металообробного обладнання, електричних та механічних приводів машин та ін.), що здійснюютьобертальні або зворотно-поступальні рухи з повторним циклом до 20 разів засекунду. Інфразвук аеродинамічного походження виникає при турбулентнихпроцесах, в потоках газів та рідин.

Практично неможливо зупинити інфразвук за допомогою будівельних конструкцій на шляху його поширення . Неефективні також засоби індивідуального захисту Дієвим засобом захисту є зниження рівня інфразвуку в джерелі його випромінювання Серед таких заходів можна виділити наступні: збільшення частот обертання валів до 20 і більше обертів на секунду; підвищення жорсткості коливних конструкцій великих розмірів; усунення низькочастотних вібрацій; внесення конструктивних змін в будову джерел, що дозволяє перейти з області інфразвукових коливань в область звукових; в цьому випадку їх зниження може бути досягнуте застосуванням звукоізоляції та звукопоглинання

59. Види іонізуючих випромінювань.

Розрізняють корпускулярне і фотонне іонізуючі випромінювання. У першому випадку при радіоактивному перетворенні ядра атома з нього вилітають частинки - альфа, бета, нейтрони, протони, мезони і т.д. При фотонному (електромагнітному) випромінюванні утворюється квант енергії - рентгенівське або гамма-випромінювання радіоактивних елементів

Альфа-розпад характерний для радіоактивних елементів з великими порядковими номерами (урану, плутонію, америцію). При цьому з ядра атома вилітає α-частинка, яка складається з двох протонів і двох нейтронів і являє собою ядро атома гелію. Альфа-розпад призводить до зменшення порядкового номера атома на дві одиниці, а масового числа – на чотири.

Альфа-випромінювання, що являє собою потік важких частинок, що складається із нейтронів і протонів, практично не здатне проникнути через зовнішній шар шкіри, утворений відмерлими клітинами, і затримується, наприклад, аркушем паперу. Тому воно не становить небезпеки до того часу, поки радіоактивні речовини, що випускають α-частинки, не потрапляють усередину організму через відкриту рану, з їжею або з повітрям. Тоді вони стають надзвичайно небезпечними

Бета-розпад існує у двох різновидах - електронний і позитронний. У першому випадку з ядра радіоактивного атома вилітає електрон, що має негативний заряд, у другому - позитрон, що несе позитивний заряд. Маючи меншу іонізуючу здатність, бета-частинки мають більшу проникну здатність. Однак одяг людини поглинає до 50% бета-частинок, а віконне або автомобільне скло і металеві екрани товщиною в кілька міліметрів затримують їх практично повністю.

К-захоплення - захоплення ядром одного з електронів з найближчої К-оболонки атома. У цьому випадку має місце таке саме перетворення ядра, як і при позитронному розпад

Поділ ядер (мимовільний і вимушений) характерний для елементів з великим атомним номером при захопленні їхніми ядрами нейтронів. У результаті поділу утворюються радіоактивні уламки.

Ядерний синтез відбувається при температурі більше декількох мільйонів градусів. У цих умовах ядра легких елементів об'єднуються в ядра більш важких. Прикладом штучно створеної ядерної реакції синтезу є воднева бомба.

Гамма-випромінювання являє собою потік електромагнітних хвиль, що випускаються окремими порціями (квантами) і поширюються зі швидкістю світла. Гамма-промені не несуть електричного заряду, але завдяки високій швидкості переміщення здатні вибивати електрони з атомів будь-яких хімічних елементів (фотоелектрична дія). Маючи велику проникну здатність, гамма-промені становлять небезпеку для живих організмів, насамперед при зовнішньому опроміненні

Рентгенівські промені виникають при сильному прискоренні заряджених частинок або при високоенергетичних переходах в електронних оболонках атомів або молекул. У процесі прискорення-гальмування лише близько 1% кінетичної енергії електрона йде на рентгенівське випромінювання, 99 % енергії перетворюється на тепло.

Рентгенівські промені можуть проникати крізь речовину, причому різні речовини по-різному їх поглинають. Поглинання рентгенівських променів є найважливішою їх властивістю в рентгенівській зйомці.

Рентгенівське випромінювання є іонізуючим. Воно впливає на тканини живих організмів і може бути причиною променевої хвороби, променевих опіків і злоякісних пухлин. Через це при роботі з рентгенівським випромінюванням необхідно дотримуватися заходів захисту. Рентгенівське випромінювання є мутагенним чинником

60. Вплив іонізуючих випромінювань на організм людини.

Джерело іонізуючих випромінювань діє на організм при зовнішньому або внутрішньому опромінюванні (попаданні всередину організму з їжею, палінням і т. ін.). Зовнішнє опромінювання — це дія на організм іонізуючих випромінювань від зовнішніх відносно нього джерел випромінювання. Внутрішнє опромінювання - дія на організм іонізуючих випромінювань радіоактивних речовин, які знаходяться всередині організму. Під дією іонізуючих випромінювань в організмі людини відбувається іонізація молекул і атомів тканини, порушується хімічна структура сполук, утворюються сполуки, не властиві живій клітині, що в свою чергу призводить до її відмирання. Зміни фізичних і біологічних процесів в організмі залежно від дози опромінювання, тобто функції окремих органів і всього організму людини можуть відновлюватись повністю або вести до функціональних порушень організму і виникненню променевої хвороби.

На першій стадії хронічної променевої хвороби спостерігається порушення сну, погіршення апетиту, з'являється головний біль, слабкість і т. ін.

На другій стадії ці симптоми загострюються ще більше, порушується обмін речовин, з'являються порушення в роботі серцево-судинної системи і органів травлення.

На третій стадії порушується робота кровотворних органів, яка призводить до недокрів'я, лейкемії, відбувається крововилив в серцево-судинній системі, вражаються статеві органи, а також виникають зміни в генетичному апараті живого організму, якщо радіоактивне опромінювання діє на статеві органи і органи зародкового шляху. Спадкові зміни призводять до нежиттєздатності зародка як в першому, так і в наступних поколіннях.

Радіоактивні випромінювання викликають місцеві ураження: захворювання шкіри, злоякісні пухлини, катаракту, з'являється сухість шкіри, ламкість нігтів, випадає волосся. Небезпечність дії радіоактивних випромінювань обумовлюється ще й тим, що людина органами чуттів не відчуває їхньої дії доти, доки не з'явиться та або інша зміна в організмі.

61. Методи та засоби захисту від іонізуючого опромінення

Організаційні заходи від іонізуючого випромінювання передбачають забезпечення виконання вимог норм радіаційної безпеки. Приміщення, які призначені для роботи з радіоактивними ізотопами повинні бути ізольовані від інших і мати спеціально оброблені стіни, стелі, підлоги. Відкриті джерела випромінювання і всі предмети, які опромінюються повинні знаходитись в обмеженій зоні, перебування в якій дозволяється персоналу у виняткових випадках, та й то короткочасно. На контейнери, устаткування, двері приміщень та інші об'єкти наноситься попереджувальний знак радіаційної небезпеки (на жовтому фоні - чорний схематичний трилисник).

На підприємствах складаються та затверджуються інструкції з охорони праці, у яких зазначено порядок та правила безпечного виконання робіт. Для проведення робіт необхідно, за можливістю, обирати якнайменшу достатню кількість ізотопів ("захист кількістю").

Застосування приладів більшої точності дає можливість використовувати ізотопи з меншою активністю ("захист якістю"). Необхідно також організувати дозиметричний контроль та своєчасне збирання і видалення радіоактивних відходів із приміщень у спеціальних контейнерах.

До технічних заходів та засобів захисту від іонізуючого випромінювання належать: застосування автоматизованого устаткування з дистанційним керуванням; використання витяжних шаф, камер, боксів, що оснащені спеціальними маніпуляторами, які копіюють рухи рук людини; встановлення захисних екранів.

Санітарно-гігієнічні заходи передбачають: забезпечення чистоти приміщень, включаючи щоденне вологе прибирання; улаштування припливно-витяжної вентиляції з щонайменше п'ятиразовим повітрообміном; дотримання норм особистої гігієни, застосування засобів індивідуального захисту.

До лікувально-профілактичних заходів належать: попередній та періодичні медогляди осіб, які працюють з радіоактивними речовинами; встановлення раціональних режимів праці та відпочинку; використання радіопротекторів - хімічних речовин, що підвищують стійкість організму до іонізуючого опромінення.

Захист працівника від негативного впливу джерела зовнішнього іонізуючого випромінювання досягається шляхом:

- зниження потужності джерела випромінювання до мінімально необхідної величини ("захист кількістю");

- збільшення відстані між джерелом випромінювання та працівником ("захист відстанню");

- зменшення тривалості роботи в зоні випромінювання ("захист часом");

- встановлення між джерелом випромінювання та працівником захисного екрана ("захист екраном").

Усі прилади для радіометричного та дозиметричного контролю і вимірювання поділяються на чотири групи: для вимірювання зовнішніх потоків радіоактивного випромінювання - дозиметри; для вимірювання рівнів забруднення - індикатори рівнів та радіометри; для індивідуального дозиметричного контролю - індивідуальні дозиметри; для вимірювання радіоактивності повітря та води. Дозиметричні прилади складаються з давача (іонізаційна камера, газовий чи сцинтиляційний лічильник) та вимірювального блока, який складається з підсилювача, блока живлення та вимірювального приладу. Такими приладами можна реєструвати заряджені частинки, гамма-випромінювання та нейтрони.

62. Захист від електромагнітних випромінювань

Вибір того чи іншого способу захисту від дії електромагнітних випромінювань залежить від робочого діапазону частот, характеру виконуваних робіт, напруженості та щільності потоку енергії ЕМП, необхідного ступеня захисту. До заходів щодо зменшення впливу на працівників ЕМП належать: організаційні, інженерно-технічні та лікарсько-профілактичні. Організаційні заходи здійснюють органи санітарного нагляду. Вони проводять санітарний нагляд за об'єктами, в яких використовуються джерела електромагнітних випромінювань. Інженерно-технічні заходи передбачають таке розташування джерел ЕМП, яке б зводило до мінімуму їх вплив на працюючих, використання в умовах виробництва дистанційного керування апаратурою, що є джерелом випромінювання, екранування джерел випромінювання, застосування засобів індивідуального захисту (халатів, комбінезонів із металізованої тканини, з виводом на заземлюючий пристрій). Для захисту очей доцільно використовувати захисні окуляри ЗП5-90. Скло окулярів вкрито напівпровідниковим оловом, що послаблює інтенсивність електромагнітної енергії при світлопропусканні не нижче 75%. Взагалі, засоби індивідуального захисту необхідно використовувати лише тоді, коли інші захисні засоби

неможливі чи недостатньо ефективні: при проходженні через зони опромінення підвищеної інтенсивності, при ремонтних і налагоджувальних роботах в аварійних ситуаціях, під час короткочасного контролю та при зміні інтенсивності опромінення. Такі засоби незручні в експлуатації, обмежують можливість виконання трудових операцій, погіршують гігієнічні умови. У радіочастотному діапазоні засоби індивідуального захисту працюють за принципом екранування людини з використанням відбиття і поглинання ЕМП. Для захисту тіла використовується одяг з металізованих тканин і рідіопоглинаючих матеріалів. Металізовану тканину роблять із бавовняних ниток з розміщеним всередині них тонким проводом, або з бавовняних чи капронових ниток, спірально обвитих металевим дротом. Така тканина, наче металева сітка, при відстані між нитками до 0,5 мм значно послаблює дію випромінювання. При зшиванні деталей захисного одягу треба забезпечити контакт ізольованих проводів. Тому електрогерме-тизацію швів здійснюють електропровідними масами чи клеями, які забезпечують гальванічний контакт або збільшують ємнісний зв'язок неконтактуючих проводів.  Лікарсько-профілактичні заходи передбачають проведення систематичних медичних оглядів працівників, які перебувають у зоні дії ЕМП, обмеження в часі перебування людей в зоні підвищеної інтенсивності електромагнітних випромінювань, видачу працюючим безкоштовного лікарсько-профілактичного харчування, перерви санітарно-оздоровчого характеру.

63. Санітарно-гігієнічні вимоги до підприємства та виробничих приміщень де обслуговується автомобільний транспорт.

Промислові підприємства повинні виконуватися відповід-но до вимог проектування промислових підприємств. Виробни-чі території повинні забезпечуватися належними умовами при-родного освітлення, водопостачання, а також провітрюватись. Виробничі будинки повинні розташовуватися залежно від тех-нологічного процесу і шкідливих виробничих факторів на цьому підприємстві.

Приміщення, у яких виробничі процеси пов'язані з виділенням шкідливих газів, пару, пилу та іншими негативними виробничими факторами, розташовуються стосовно інших будинків і населених пунктів з підвітряної сторони для вітрів переважного напрямку. У підприємствах медичної промисловості до таких виробництв відно-сяться:

-          лабораторії по вивченню та синтезу хімічних сполук;

-          виробництво шкідливих речовин, лікарських препаратів;

-          ділянки переробки паливно-мастильних матеріалів;

-          гальванічні ділянки, лакофарбові ділянки та інш. Установлено п'ять класів санітарно-захисних зон згідно з ха-рактером шкідливих виробничих факторів: I клас має ширину за-хисної зони 1000 м; II клас – 500 м; III клас – 300 м; IV клас – 100м і V клас – 50м.

Для винятково шкідливих виробництв ширина захисної зони може бути збільшена, але не більше ніж у три рази. Однак, з погляду на наявність таких шкідливих виробничих факторів, як шум великої інтенсивності, електромагнітні випромінювання ВЧ і НВЧ діапазо-нів радіотехнічних засобів та інші, ширину санітарно-захисної зони варто збільшувати до трьох км. На території санітарно-захисної зони можуть бути розміщені підприємства з менш шкідливими ви-робничими факторами, підсобні приміщення, склади, приміщення для охорони. Ця територія повинна бути упоряджена. Територія підприємств повинна бути обладнана водопроводом і каналізацією, мати асфальтовані чи інші тверді покриття проїздів і проходів, зна-ки безпеки руху.

121

 

Основи охорони праці

Виробничі приміщення проектуються і будуються за умови, що на одного робітника повинно бути не менше 15 м3 об’єму приміщен-ня або 4,5 м2 площі при мінімальній висоті 3,2 м. Стіни і стелі пови-нні бути мало теплопровідними, не затримувати пил, підлоги – те-плими, еластичними, рівними і не слизькими.

Якщо в процесі роботи використовуються отруйні речовини (наприклад, ртуть, свинець, тетраетилсвинець та інш.), під час вну-трішньої обробки приміщень дотримуються спеціальних вимог.

Виробничі приміщення повинні мати наступні санітарно-побутові приміщення:

-          гардеробні з умивальниками і душовими;

-          кімнати для знепилювання, просушування і збезводнювання одягу;

-          приміщення для прийому їжі й відпочинку;

-          курильні кімнати;

-          оздоровчі пункти для надання першої допомоги потерпілим на виробництві і хворим, а також для проведення лікувальної і санітарно-профілактичної роботи. Розміри мінімально допустимих площ зазначених приміщень на

одного працюючого наведені в табл.9.1.

Таблиця 9.1

Мінімально допустимі площі санітарно-побутових приміщень, м2

 

Гардеробні     0,05-1,2

Душові кабіни            0,81-1,62

Вільна площадка перед душовою кабіною 0,54

Приміщення для сушіння одягу       0,2

Курильні кімнати      0,03

Приміщення для обігріву      0,1

Кімната для прийому їжі      1

Коли потрібні допоміжні приміщення, то вони повинні розташо-вуватись в прибудовах виробничих будинків чи в окремих будин-ках, з'єднаних з виробничими опалюваними переходами.

64. Основні вимоги техніки безпеки до технологічного обладнання та технологічних процесів в тому числі підвищено небезпеки.

Безпечність виробничого устаткування - це властивість виробничого устаткування відповідати вимогам безпеки праці під час монтажу (демонтажу) і експлуатації в умовах, установлених нормативною документацією.

Загальні вимоги безпеки виробничого устаткування визначені ГОСТом 12.2.003-91. Відповідно до цього нормативного документа безпечність виробничого устаткування досягається: правильним вибором принципів дії, конструктивних схем, елементів конструкції; використанням засобів механізації, автоматизації та дистанційного керування; застосуванням у конструкції засобів захисту; дотриманням ергономічних вимог; включенням вимог безпеки в технічну документацію з монтажу, експлуатації, ремонту, транспортування та зберігання устаткування; використанням у конструкції устаткування безпечних та нешкідливих матеріалів.

При проектуванні устаткування необхідно враховувати умови його експлуатації з тим, щоб при дії на нього вологи, сонячної радіації, механічних коливань, високих та низьких тисків і температур, агресивних речовин і т. ін. устаткування не ставало небезпечним.

Складові частини виробничого устаткування (приводи, трубопроводи, кабелі тощо) необхідно виконати таким чином, щоб не допустити їх випадкового пошкодження, яке може призвести до появи небезпеки. Якщо в конструкції устаткування є газо-, пневмо-, гідро- та паросистеми, то вони повинні відповідати вимогам безпеки, що є чинними для таких систем. Рухомі частини устаткування, які являють собою небезпеку, необхідно огороджувати, за винятком тих частин, огородження яких не допускається з огляду на їх функціональне призначення. У такому випадку необхідно передбачати спеціальні заходи чи засоби захисту.

Елементи устаткування, з якими може контактувати людина не повинні мати гострих країв, кутів, а також нерівних, гарячих чи переохолоджених поверхонь. Виділення та поглинання устаткуванням тепла, а також виділення ним шкідливих речовин і вологи не повинні перевищувати гранично допустимих рівнів (концентрацій) у межах робочої зони. Конструкція устаткування повинна забезпечувати усунення або зниження до регламентованих рівнів шуму, ультразвуку, інфразвуку, вібрації та різноманітних випромінювань.

У процесі експлуатації устаткування не повинно забруднювати навколишнього середовища шкідливими речовинами вище встановлених норм та створювати небезпеку вибуху чи пожежі.

65. Дія електричного струму на людину.

Дія електричного струму на організм людини має різносторонній характер і різносторонні прояви – від слабих подразнень до смертельних наслідків.

Електричний струм , що проходить через тіло людини, може спричинити термічну, хімічну, світлову, механічну та біологічну дію.

Біологічна дія є виключною властивістю живої тканини. Вона проявляється сильним збудженням нервової тканини, що призводить до порушення внутрішніх біоелектричних процесів, які пов’язані з життєвими функціями організму. Зовнішній струм при взаємодії з біоелектричними процесами людини може викликати судоми м’язів, життєво важливих органів, у

тому числі серця і легенів, що призведе до зупинки дихання і кровообігу.

Електричне ураження організму струмом буває місцевим (електричні травми) і загальним(електричні удари) коли уражається весь організм.

Характерними видами місцевих електричних травм є:

• електричні опіки;

• електричні знаки;

• металізація шкіри;

• механічні ураження;

• електрофтальмія.

Залежно від умов виникнення опіки бувають трьох видів: струмовий (контактний), дуговий і змішаний, під дією струму і електричної дуги. “Ствол” електродуги має високу температуру – від 4000 до 150000С і вище. Очевидно, що людина яка потрапляє у таку ситуацію отримає опіки того чи іншого ступеню тяжкості. Тканини, що лежать на шляху струму,внаслідок великої кількості теплоти висушуються, обвуглюються і навіть безслідно щезають.

Внаслідок контакту з електромережею виникають електричні знаки. Шкіра в місці контакту затвердіває подібно до мозоля.

Металізація шкіри виникає внаслідок короткого замикання і потрапляння в глибину шкіри газоподібних або розплавлених часток металу, які розлітаються у всі сторони.

Механічні ураження є наслідком судомних скорочень м’язів під дією струму,що призводить до розриву кровоносних судин, м’язів, сухожилків, вивиху суглобів або перелом кісток. Вони виникають тоді, коли людина тривало перебуває під напругою 380В.

Електрофтальмія – ураження очей при горінні електричної дуги потужним ультрафіолетовим випромінюванням.

Електричний удар – це збудження живих тканин організму струмом, що супроводжується судомним скороченням м’язів. Це найнебезпечніший вид ураження, при якому порушується функціонування серцевої, дихальної і мозкової системи людини навіть без жодних зовнішніх ознак, що бувають при електротравмах.

Залежно від наслідків електричні удари умовно поділяються на чотири ступеня:

І – скорочення м’язів без втрати свідомості;

ІІ – скорочення м’язів з втратою свідомості, але зі збереженим диханням і роботою серцево-судинної системи;

ІІІ – втрата свідомості з порушенням дихання або роботи серця;

ІV – клінічна смерть, відсутність дихання і кровообігу.

Клінічна смерть – це перехідний стан від життя до смерті, який настає з моменту припинення діяльності серця і дихання. Хоча у людини відсутні всі ознаки життя, воно ще повністю не згасло - на дуже низькому рівні відбуваються обмінні процеси достатні для підтримування мінімальної життєдіяльності. Довгастий мозок зберігає здатність функціонування протягом 6-10 і більше хвилин. Це дозволяє вжити відповідних заходів, щоб відновити згасаючі або щойно згаслі функції організму.

Причиною смерті від електроудару може бути зупинка серця, дихання або електричний шок, коли струм діє на організм безпосередньо або рефлекторно через центральну нервову систему.

При надмірному збудженні організму людини електричним струмом виникає дуже важка нервово-рефлекторна реакція організму внаслідок чого виникає фібриляція серця або електричний шок.

Фібриляція серця – це такий стан, коли воно перестає скорочуватися як одне ціле у відповідній послідовності (спочатку пересердя, а потім шлуночок), настають окремі некоординовані посіпування серцевих м’язів (фібрил) і серце перестає працювати як насос.

Електричний шок має дві форми:

• сильне нервове збудження;

• глибоке гальмування і знесилення нервової систем

Шоковий стан знесилює людину, вона стає байдужою до оточуючого середовища при наявності свідомості протягом кількох хвилин або діб. Після чого настає одужання або смерть від повного згасання життєво важливих функцій організму.

66. Чинники,що впливають на наслідки ураження електричним струмом

Сила струму, що проходить через тіло людини, є основним чинником, який зумовлює наслідки ураження. Різні за величиною струми справляють і різний вплив на організм людини.

Розрізняють три основні порогові значення сили струму:

• пороговий відчутний струм — найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через організм людини відчутні подразнення;

• пороговий невідпускаючий струм — найменше значення електричного струму, яке викликає судомні скорочення м'язів руки, в якій затиснутий провідник, що унеможливлює самостійне звільнення людини від дії струму;

• пороговий фібриляційний (смертельно небезпечний) струм — найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через тіло людини фібриляцію серця.

У таблиці 7.1 наведено порогові значення сили струму при його проходженні через тіло людини шляхом "рука — рука" або "рука — ноги".

Струм (змінний та постійний) більше 5 А викликає миттєву зупинку серця, минаючи стан фібриляції.

Чим вище значення напруги, тим більша небезпека ураження електричним струмом. Умовно безпечною для життя людини прийнято вважати напругу, що не перевищує 42 В (в Україні така напруга залежно від умов роботи та середовища становить 36 та 12 В), при якій не повинен статися пробій шкіри людини, що призводить до різкого зменшення загального опору її" тіла.

Шлях проходження струму через тіло людини ? важливим чинником. Небезпека ураження особливо велика тоді, коли на шляху струму знаходяться життєво важливі органи — серце, легені, головний мозок. Є багато можливих шляхів проходження струму через тіло людини (петель струму), їх характеристики наведені в табл. 7.2. Як видно з таблиці, найбільшу небезпеку становить шлях "голова — руки" (при ньому частка потерпілих, що втрачали свідомість, становить 92 %), за ним іде — "голова — ноги", потім — "права рука — ноги", а найменшу небезпеку становить шлях "нога — нога".

Допустимі значення струмів і напруг

Напруга доторкання — це напруга між двома точками електричного кола, до яких одночасно доторкається людина.

Гранично допустимі значення напруги доторкання та сили струму для нормального (безаварійного) та аварійного режимів електроустановок при проходженні струму через тіло людини шляхом "рука — рука" чи "рука — ноги" регламентуються за допомогою ГОСТ 12.1.038-82 (табл. 7.3).

При виконанні роботи в умовах високої температури (більше 25 °С) і відносної вологості повітря (більше 75 %) значення табл. 7.3 необхідно зменшити у три рази.

67. Класифікація виробничих приміщень за ступенем небезпеки ураження електричним струмом.

За ступенем небезпеки ураження електричним струмом усі приміщення поділяються на три категорії: приміщення без підвищеної небезпеки; приміщення з підвищеною небезпекою; особливо небезпечні приміщення.

Приміщення з підвищеною небезпекою

характеризуються наявністю в них однієї з таких умов, що створюють підвищену небезпеку: висока відносна вологість повітря (перевищує 75 % протягом тривалого часу); висока температура (перевищує 35 °С протягом тривалого часу); струмопровідний пил; струмопровідна підлога (металева, земляна, залізобетонна, цегляна та ін.); можливість одночасного доторкання до металевих елементів технологічного устаткування чи металоконструкцій будівлі, що з'єднані із землею, та металевих частин електроустаткування, які можуть опинитись під напругою.

Особливо небезпечні приміщення характеризуються наявністю однієї з умов, що створюють особливу небезпеку: дуже високої відносної вологості повітря (близько 100 % ), хімічно активного середовища; або одночасною наявністю двох чи більше умов, що створюють підвищену небезпеку.

Оскільки наявність небезпечних умов впливає на наслідки випадкового доторкання до струмопровід-них частин електроустаткування, то для ручних переносних світильників, місцевого освітлення виробничого устаткування та електрифікованого ручного інструменту в приміщеннях з підвищеною небезпекою допускається напруга живлення до 42 В, а в особливо небезпечних приміщеннях — до 12 В.

68. Захисне заземлення , побудова і захисні властивості

Призначення захисного заземлення полягає в тому, щоб у випадку появи напруги на металевих частинах електроустаткування (наприклад, внаслідок замикання на корпус при пошкодженні ізоляції) забезпечити захист людини від ураження електричним струмом при її доторканні до цих частин. Захист від ураження струмом забезпечується шляхом приєднання корпуса до заземлювача, який має малий опір заземлення та малий коефіцієнт напруги доторкання. 

Якщо корпус устаткування є незаземленим і відбулося замикання на нього однієї із фаз, то доторкання людини до такого корпуса рівнозначно доторканню до фази.     

Заземлювальний пристрій, як правило, складається із сукупності заземлювачів (провідників, електродів), які з’єднані між собою і перебувають у безпосередньому контакті із землею або її еквівалентом, та заземлювальних провідників, котрі з'єднують заземлювані частини електроустановки із цими заземлювачами. 

Заземлювачі використовуються як природні так і штучні. В якості природних заземлювачів можуть використовуватися:

1) металеві та залізобетонні конструкції будівель, які знаходяться в контакті із землею, у тому числі їх залізобетонні фундаменти, які мають захисні гідроізоляційні покриття в неагресивних, малоагресивних і середньоагресивних середовищах;

2) металеві труби водопроводу, прокладені в землі та інші металеві конструкції, які знаходяться в землі;

4) металеві оболонки броньованих кабелів, прокладених у землі.

Не допускається використовувати в якості природних заземлювачів трубопроводи горючих рідин, горючих або вибухонебезпечнх газів і сумішей, а також трубопроводів каналізації та центрального опалення. Однак ці обмеження не виключають необхідність приєднання таких трубопроводів до заземлюючого пристрою з метою вирівнювання потенціалів.     

Можливість використання природних заземлювачів за умовою густини протікаючих по них струмів, а також можливість використання фундаментів у сильноагресивних середовищах повинна бути доведена розрахунковим шляхом.

Штучні заземлювачі повинні виготовлятися із чорної або

оцинкованої сталі чи міді. Фарбувати їх забороняється.

Уникнення небезпечних наслідків корозії заземлюючих пристроїв забезпечується:          

1) або збільшенням розмірів поперечних перерізів заземлювачів і заземлюючих провідників із врахуванням розрахункового терміну їх служби;           

2) або застосовуванням заземлювачів і заземлюючих провідників із гальванічним покриттям чи мідних.

       При цьому потрібно враховувати можливе збільшення опору заземлюючих пристроїв, обумовлене корозією.

       Траншеї для горизонтальних заземлювачів повинні заповнюватися однорідним ґрунтом, який не містить щебеню та будівельного сміття.

       Не можна розміщувати заземлювачі у місцях, де земля підсушується під дією тепла від трубопроводів та інших джерел.

       Провідник, який сполучає заземлювач із головною заземлюючою шиною (шина, яка є частиною заземлюючого пристрою електроустановки напругою до 1 кВ і призначена для приєднання певної кількості провідників із метою заземлення і вирівнювання потенціалів) в електроустановках напругою до 1 кВ, повинен мати наступні розміри поперечного перерізу:   

       - мідний – не менше 10 мм²;     

       - алюмінієвий – не менше 16 мм²;       

       - сталевий – не менше 75 мм².

       У місцях введення заземлюючих провідників у приміщення повинен бути передбачений пізнавальний знак  .

В якості штучних заземлювачів використовують сталеві труби діаметром 35-50 мм  з товщиною стінок не менше 3,5 мм і кутники розмірами 40x40 мм та 60x60 мм довжиною 2,5-3,0 м, а також сталеві прути діаметром не менше ніж 10 мм та довжиною до 10 м. У більшості випадків штучні вертикальні заземлювачі знаходяться у землі на глибині 0,5-0,8 м. Вертикальні заземлювачі з'єднують між собою сталевою стрічкою з поперечним перерізом не менше ніж 4x12 мм або прутком з діаметром не менше 6 мм за допомогоюзварювання.

Переріз головної заземлюючої шини (як правило мідної) повинен бути не меншим за переріз провідника лінії живлення. У місцях, доступних тільки для кваліфікованого персоналу, шина встановлюється відкрито, а у місцях, доступних для сторонніх осіб (наприклад, під’їздах та  підвалах будинків), вона повинна мати захисну оболонку – шафу або ящик із закритими на ключ дверцятами, на яких повинен бути нанесений знак . Якщо приміщення має декілька окремих вводів, то головні заземлюючі шини повинні виготовлятися для кожного ввідного пристрою і бути з’єднані між собою.

69. Класифікаційні групи з електробезпеки. Допуск до роботи.

До електротехнічного персоналу належать особи, які обслуговують і експлуатують електроустановки. Від кваліфікації електротехнічного персоналу, його знань та навичок істотно залежить безпека при експлуатації та обслуговуванні електроустановок. Для електротехнічного персоналу встановлено п'ять кваліфікаційних груп з електробезпеки.

I група

Надається особам, які не мають спеціальної електротехнічної підготовки, але мають елементарну уяву про небезпеку ураження електричним струмом і про заходи електробезпеки під час роботи на обслуговуваній дільниці, електроустановці. Незалежно від посади і фаху працівник повинен пройти інструктаж з електробезпеки. Для І групи мінімальний стаж роботи в електроустановках і видача посвідчень працівникам не передбачається.

II група.

Особи цієї групи повинні бути елементарно технічно обізнаними з електроустановками, чітко уявляти небезпеку ураження електрострумом, наближення до струмовідних частин, знати основні заходи безпеки під час роботи на електроустановках, уміти надати першу допомогу потерпілим.

III група.

Особи, що належать до цієї групи, повинні: знати будову і улаштування електричних установок та вміти їх обслуговувати; мати уявлення про небезпеку під час обслуговування електричних установок; знати загальні правила безпеки, правила допуску до роботи в електричних установках напругою до 1000 В, спеціальні правила безпеки з тих видів робіт, які входять до кола обов'язків даної особи; вміти здійснювати нагляд за тими, хто працює з електроустановками та надавати першу допомогу потерпілим.

IV група.

Особи цієї групи повинні бути обізнаними з електротехніки в обсязі спеціалізованого профтехучилища; чітко уявляти небезпеку під час роботи на електроустановках; досконало знати правила технічної експлуатації (ПТЕ) та правила технічної безпеки (ПТБ) при експлуатації електроустановок; знати установку настільки, щоб вільно орієнтуватись у тому, які саме елементи повинні бути вимкненими для безпечного виконання робіт; перевіряти дотримання необхідних вимог безпеки; вміти організовувати безпечне виконання робіт та здійснювати нагляд за ними в електричних установках напругою до 1000 В; знати схему та обладнання своєї дільниці; вміти навчати працівників інших груп правилам безпеки і наданню першої допомоги потерпілим.

V група.

Особи цієї групи повинні знати всі схеми та обладнання своєї дільниці; ПТЕ та ПТБ у загальній та в спеціальній частинах; усвідомлювати, чим зумовлена та чи інша вимога правил; уміти організувати безпечне виконання робіт та здійснювати нагляд в електричних установках будь-якої напруги; вміти навчати працівників інших груп правилам безпеки і наданню першої допомоги потерпілим.

70. Допомога потерпілим від дії електроструму

При ураженні електричним струмом необхідно, перш за все, негайно звільнити потерпілого від дії струму, оскільки від тривалості такої дії суттєво залежить важкість електротравми. Необхідно пам'ятати, що діяти треба швидко, але в той же час обережно, щоб самому не потрапити під напругу. Найбезпечніший спосіб звільнення потерпілого від дії електричного струму - це вимкнення електроустановки, до якої доторкається потерпілий, за допомогою найближчого вимикача, рубильника чи іншого апарата для знеструмлення.

Якщо вимкнути установку досить швидко немає змоги, то необхідно звільнити потерпілого від струмовідних частин, до яких він доторкається.

Для звільнення потерпілого від струмовідних частин або проводу напругою до 1000 В необхідно скористатись палицею, дошкою або будь-яким іншим сухим предметом, що не проводить електричний струм). При цьому бажано ізолювати себе від землі

(стати на суху дошку, неструмопровідну підстилку). Можна також перерубати проводи сокирою з сухим дерев'яним топорищем або перекусити їх інструментом з ізолювальними рукоятками (кусачками, пасатижами тощо). Перерубувати чи перекусувати проводи необхідно пофазно, тобто кожен провід окремо, та на різній висоті.

Для звільнення потерпілого від струмовідних частин можна також відтягнути його за одяг (якщо він сухий і відстає від тіла), наприклад, за поли халата чи піджакаПри цьому необхідно уникати доторкання до навколишніх металевих предметів та відкритих частин тіла. Для ізоляції рук, особливо коли необхідно доторкнутися до тіла потерпілого, рятівник повинен надягнути діелектричні рукавички або обмотати руку сухим одягом (наприклад, шаликом або сухою тканиною). Відтягувати потерпілого від струмопровідних ділянок рекомендується однією рукою.

Якщо електричний струм проходить у землю через потерпілого і він судомно стискає у руці один струмопровідний елемент (наприклад, провід), то простіше припинити дію струму, відокремивши потерпілого від землі (підсунувши під нього суху дошку або відтягнувши ноги від землі мотузкою, чи за сухі штани). При цьому необхідно пам'ятати про власну безпеку.

Для звільнення потерпілого від струмовідних частин та проводів, що знаходяться під напругою понад 1000 В, необхідно надягнути діелектричні рукавички та боти і діяти ізолювальною штангою або кліщами, що розраховані на відповідну напругу. При цьому необхідно пам'ятати про небезпеку крокової напруги, якщо провід лежить на землі.

71.Основні вимоги техніки безпеки до посудин, що працюють під тиском

Посудини, що працюють під тиском - це герметично закриті ємкості, які призначені для ведення хімічних, теплових та інших технологічних про­цесів, а також для зберігання і перевезення газоподібних, рідких та інших ре­човин, що знаходяться під надлишковим тиском. До них належать парові та водогрійні котли; компресори; холодильні установки; стаціонарні посудини; балони і газгольдери; трубопроводи пари, газу та гарячої води.

Небезпека при експлуатації полягає у можливому раптовому вибуху великої потужності за рахунок вивільнення енергії адіабатичного розширен­ня пари або газу. Так, при вибуху посудини, яка знаходиться під тиском 1 МПа, при її об'ємі 1 м , вивільняється енергія близько 10 МВт. При цьому руйнуються технологічні конструкції, що часто супроводжується важкими травмами.

19.1. Класифікація, реєстрація та технічне опосвідчення посудин, що працюють під тиском

Посудини, що працюють під тиском, належать до обладнання підвище­ної небезпеки. Залежно від умов роботи посудини поділяються на дві групи.

Усе обладнання першої групи реєструється і перебуває під контролем органів Держнаглядохоронпраці України.

Посудини з умовами роботи, відмінними від посудин першої групи, на­лежать до другої групи. Вимоги безпеки до таких посудин наведені у галузе­вих правилах безпеки. Вони не підлягають реєстрації в органах Держнагля­дохоронпраці України. Нагляд за об'єктами цієї групи здійснює підприємст­во, яке несе відповідальність за безпечну експлуатацію, виконання ремонт­них робіт та контроль за цими об'єктами.

Обладнання, що працює під тиском, підлягає технічному опосвідченню до пуску в роботу, періодично в процесі експлуатації і, в необхідних випад­ках, - позачергово.

Посудини, що належать до першої групи, до пуску в роботу повинні пройти опосвідчення органами Держнаглядохоронпраці і отримати дозвіл на експлуатацію.

Технічне опосвідчення посудин, що працюють під тиском, буває двох

видів:

• зовнішній і внутрішній огляд - не рідше одного разу на 4 роки;

• гідравлічне випробування - не рідше одного разу на 8 років. Технічне опосвідчення посудин, що працюють під тиском, проводиться

представником Держнаглядохоронпраці і представником підприємства. Об­ладнання, що не підлягає реєстрації, опосвідчується технічним керівництвом підприємства або спеціально призначеною ним комісією з компетентних ін­женерно-технічних працівників.

Зовнішній і внутрішній огляд проводиться після попередньої підготов­ки обладнання. Наприклад, котел охолоджують і ретельно очищують від на­кипу, сажі та шлакових відкладень. За необхідності частково чи повністю знімається обмуровка. Якщо товщина стінок посудини зменшилась на 30% і більше, порівняно з розрахунковою, то посудина бракується.

Гідравлічні умови випробування наведено в табл. 19.2.

При гідравлічному випробуванні котел перебуває під пробним тиском не менше 10 хв., а стаціонарна посудина - не менше 5 хв.

Результати технічного опосвідчення заносяться у паспорт обладнання.

Холодильні установки оглядаються і випробуються 1 раз на 3 роки під тиском азоту або діоксиду вуглецю, оскільки потрапляння води в систему може призвести до її псування.

Технічне опосвідчення балонів проводиться на підприємствах або газо-наповнюючих станціях, а також на спеціальних ремонтно-випробувальних пунктах.

Трубопроводи пари і гарячої води поділяються на чотири категорії за­лежно від робочих параметрів середовища. До категорій І, II, III належать трубопроводи з тиском 1,6 ... 3,9 мПа і температурою середовища 250... 580°С, до IV категорії - трубопроводи з температурою середовища 115... 250 °С та тиском 0,07... 1,6 мПа. Держнаглядохоронпраці контролює трубопрово­ди І категорії з умовним проходом більше 70 мм та трубопроводи II, III кате­горій з умовним проходом більше 100 мм. Технічне опосвідчення цих трубо­проводів проводиться Держнаглядохоронпраці у такі терміни:

• зовнішній огляд та гідравлічне випробування до початку експлуатації;

• зовнішній огляд - не рідше одного разу на 3 роки;

- зовнішній огляд та гідравлічне випробування після кожного ремонту з використанням зварювання, а також при пуску трубопроводів, що були на консервації більше 2 років.

Трубопроводи IV категорії та всі інші, що не відповідають наведеним вище параметрам, контролюють та випробують підприємства, що їх експлуа­тують, у встановленому порядку.

Гідравлічне випробування трубопроводів на міцність і щільність швів та з'єднань проводиться пробним тиском, який дорівнює 1,25 робочого.

72. Основні вимоги техніки безпеки при експлуатації котельних установок

Організаційними причинами вибуху котлів є порушення правил екс­плуатації і режимів роботи, відповідно до інструкцій правил безпеки.

Основними технічними причинами вибуху котлів є різке зниження рів­ня води в колекторі котла, перевищення робочого тиску, незадовільний вод­ний режим котла, що призводить до утворення накипу, накопичення вибухо­небезпечних паливних газів, дефекти конструкційних елементів і брак основ­них вузлів, що знижує їх механічну міцність і надійність у процесі експлуа­тації.

Котли оснащуються пристроями автоматичного контролю рівня води та припинення подачі палива до горілок, водомірним склом, манометрами та запобіжними клапанами, термометрами та термопарами, апаратурою контро­лю тяги у топці котла, запірною і регулюючою арматурою, що попереджують можливість аварії.

Котельні розміщують в окремих будівлях, які не прилягають до вироб­ничих та інших будівель. Приміщення котельної будується з незгораючих матеріалів. Воно повинне мати два виходи і бути обладнане вентиляцією та аварійним освітленням.

73.Основні вимоги техніки безпеки при експлуатації компресорів, трубопроводів, балонів для скраплених і стиснених газів

Правила безпеки при експлуатації компресорних та холодильних установок

Вибухи при роботі компресорів можуть відбуватися внаслідок переви­щення тиску стисненого повітря, підвищення його температури при стиснен­ні та утворення вибухонебезпечних сумішей кисню з продуктами розкладу мастил, а також при порушенні вимог безпеки в процесі обслуговування, експлуатації та догляду за технічним станом компресорів. Вони призводять до руйнування обладнання, будівлі, а також можуть призвести до травмуван­ня обслуговуючого персоналу.

Холодильні установки небезпечні, тому що холодоагенти, які викорис­товуються в них, можуть спричинити отруєння, а суміш холодоагента із пові­трям може бути вибухонебезпечною.

Для безаварійної експлуатації компресорних і холодильних установок необхідно суворо дотримуватися правил безпеки.

Компресорні установки є небезпечними, тому що при стисненні повіт­ря від атмосферного тиску до 1 МПа його температура може підвищитись з 20°С до 300°С, мастила при цьому частково випаровуються, а при надмірно­му змащуванні розпилюються у вигляді туману, що може утворювати вибу­хонебезпечну суміш з повітрям. Дотримання вимог до мастил та режимів змащування у поєднанні з надійним охолодженням є основним заходом по­передження вибухів парів мастила при його розкладі. У компресорах низько­го тиску і малої продуктивності достатньо повітряного охолодження, а в ін­ших необхідно застосовувати водяне охолодження.

Кожна компресорна установка повинна бути оснащена системою авто­матики та контролю, арматурою, манометрами, запобіжними клапанами, термометрами і термопарами, контактними пристроями та іншими прилада­ми контролю, що забезпечують її надійну і безаварійну роботу. Компресори продуктивністю біля 50 м /хв мають бути обладнані пристроями для автома­тичного регулювання тиску нагнітання.

Компресорні станції з трьома і більше компресорами обладнуються си­стемою дистанційного контролю, сигналізацією роботи установок і блокую­чими пристроями, які автоматично вимикають привод компресора при пере­вищенні температури і тиску стисненого повітря та температури води, що надходить з компресора після охолодження.

Вибухи та аварії холодильних установок інколи трапляються внаслідок гідравлічного удару, відмови запобіжних пристроїв і розриву нагнітального трубопроводу чи балонів з холодильним агентом та витоку холодоагента (аміаку або фреону) крізь нещільні з'єднання. Аміак утворює з повітрям ви­бухонебезпечну суміш, що особливо небезпечно при ремонтних роботах з ві­дкритим полум'ям. Газоподібний аміак токсичний, його граничнодопустима концентрація у повітрі робочої зони дорівнює 20 мг/м . Рідкий аміак викли­кає тяжкі опіки шкіри та опіки очей, що може призвести до сліпоти.

Компресори, як правило, слід розміщувати в окремих одноповерхових будівлях. Допускається розміщення компресорів продуктивністю до 20 м /хв у прилягаючих приміщеннях за умови відокремлення від суміжних примі­щень перегородкою, висотою не менше як 3 м і товщиною не менше ніж 12,5 см. Окремі компресори продуктивністю до 10 м /хв можуть встановлюватися на нижніх поверхах багатоповерхових виробничих будівель за умови їх відо­кремлення глухими вогнестійкими стінами.

Аміачні холодильні установки розміщують з дотриманням протипоже­жних норм. Машинне й апаратне відділення холодильних установок не слід з'єднувати проходом з виробничими приміщеннями. Вони обладнуються проточною вентиляцією з підігрівом повітря у холодний період року, яка за­безпечує двократний повітрообмін, аварійною вентиляцію, аварійним освіт­ленням та двома евакуаційними виходами.

Правила безпеки при експлуатації балонів

У виробничих процесах часто застосовують різноманітні балони, які призначені для зберігання, перевезення та використання стиснених (азот, по­вітря, кисень, сірководень), зріджених (аміак, сірчистий ангідрид, діоксид ву­глецю, фреон) чи розчинних (ацетилен) газів під тиском 0,6 15 МПа.

Найчастішими причинами вибухів балонів є:

- удари або їх падіння, особливо при високих чи низьких температурах, оскільки у першому випадку різко зростає тиск у балоні за рахунок нагріван­ня газу, що міститься у ньому, а у другому - матеріал, з якого виготовлений балон, набуває крихкості;

• переповнення балона зрідженим газом без залишення вільного нор­мованого об'єму (біля 10% усього об'єму балона);

• нагрівання балона сонячними променями чи іншими джерелами, що спричиняє збільшення тиску у ньому вище допустимого;

• помилкове використання балона, наприклад наповнення кисневого балона метаном;

• занадто швидке наповнення балона, яке також супроводжується різ­ким нагріванням газу і, як наслідок, збільшенням тиску.

Застосування спеціальних матеріалів і способів виготовлення, що під­вищують механічну міцність балонів, обладнання запобіжними ковпаками й опірними башмаками підвищує їх безпеку. Балони виготовляють з вуглецевої та легованої сталі

безшовними при тиску 3 МПа і вище, та зварними зі швами при меншому тиску.

Вентилі та редукційні клапани забезпечують відбір газу при більш ни­зькому тиску, ніж у балоні, що запобігає вибуху балону при наповненні чи відборі.

Для запобігання неправильному використанню балонів, призначених для різних газів, вентилі мають різну різьбу (для кисню та інертних газів -праву, для горючих - ліву). Крім того, балони фарбують у різні кольори та наносять на них кольорові смуги та відповідні надписи (табл. 19.3).

При зберіганні балонів необхідно їх розміщувати на відстані не менше ніж 1 м від джерел тепла та на відстані не менше ніж 5 м від джерел відкри­того полум'я. Переміщення балонів здійснюють за допомогою спеціально пристосованих для цього візків або інших пристроїв.

Балони зберігаються і транспортуються з накрученими запобіжними ковпаками. Під час перевезення у горизонтальному погодженні між балона­ми встановлюються підкладки із дерев'яних брусів з вирізаними гніздами, та одягаються мотузкові або гумові кільця товщиною не менше 25 мм (по два кільця на балон), на які балони опираються, при цьому вентилі балонів укла­дають в один бік. Перевезення балонів у вертикальному положенні здійсню­ють у спеціальних контейнерах або без них з використанням прокладок між балонами і стропувальним закріпленням від можливого падіння.

Газові балони зберігаються як у спеціальних приміщеннях (складах), так і на відкритому повітрі за умови їх захисту від сонячних променів та дії атмосферних опадів.

Наповнені балони зберігаються у вертикальному положенні в спеціаль­них гніздах, клітках або огороджуються бар'єром для запобігання їх падіння. Балони без башмаків можуть зберігатись у горизонтальному положенні на дерев'яних рамах або стелажах.

Склади для зберігання балонів з газами будуються одноповерхові з не­горючих матеріалів. При зберіганні на балони не повинно потрапляти соняч­не проміння, стіни і підлога складу повинні бути виконані з матеріалів, що не утворюють іскор, не допускається зберігати разом з балонами вибухо- та по-жежонебезпечні матеріали, приміщення повинні добре вентилюватися, елек­тричні мережі виконуються у іскрозахисному варіанті.

Балони з отруйними газами зберігають в спеціальних закритих примі­щеннях.

При обслуговуванні, переміщенні і транспортуванні балонів повинні виконуватись правила безпеки, що виключають можливість травмування лю­дей та пошкодження балонів.

Правила безпеки при експлуатації газового господарства

У промисловості й побуті широко застосовується природний та штуч­ний газ, який потребує виконання відповідних правил і норм безпеки. Облад­нання, яке використовує газ, по якому він подається, регулюється та обліко­вується, належить до об'єктів підвищеної небезпеки і вимагає особливої обе­режності при експлуатації.

Природний газ легший за повітря (густина 0,72 кг/м ) і у випадках виті­кання може накопичуватися у верхній частині приміщення, а зріджений газ, який майже удвічі важчий за повітря, -у нижній частині приміщення.

Газопроводи, газорегуляторні пункти і газорегуляторні установки, що розташовані на території та в приміщеннях підприємства, працюють під тис­ком до 0,6 МПа. Тому їх експлуатацію треба здійснювати у відповідності із затвердженими Держнаглядохоронпраці України Правилами безпеки в газо­вому господарстві, які містять вимоги безпеки до будови газопроводів всере­дині приміщень та споживаючого газ технологічного і виробничого облад­нання, порядок приймання об'єктів в експлуатацію, їх обслуговування та на­гляд за ними. До обслуговування газового обладнання, газопроводів і газоре-гуляторних установок допускаються особи віком від 18 років, що пройшли курс навчання та склали відповідні іспити.

На підприємствах, що використовують газ як паливо, наказом робото­давця призначаються особи, відповідальні за безпечну експлуатацію газового господарства, а для забезпечення нагляду за його технічним станом створю­ється газова служба або ці функції по договору виконує районна служба га­зового господарства.

Працівники, що експлуатують газові установки, проходять періодичну перевірку знань з безпечних прийомів роботи щорічно, а інженерно-технічні працівники - один раз на три роки.

Прокладання газопроводів і монтаж газових об'єктів проводять із суво­рим дотриманням правил безпеки в газовому господарстві та правил безпеки в будівництві.

Газопроводи прокладаються з ухилом не менше 0,003. На газових тру­бах встановлюються пристрої для спуску газового конденсату. Внутрішні (всередині цеху) газопроводи монтують відкрито на висоті не менше 2 м від підлоги шляхом зварювання сталевих труб. Нарізні й фланцеві з'єднання за­стосовують лише на місцях встановлення арматури та підключення облад­нання. Через стіни і перекриття газопровід прокладають у сталевих патруб­ках більшого діаметру. Газопроводи комплектуються продувними свічками із запірною арматурою, а на кожному відводі до джерела споживання встанов­люються вимикальні пристрої. При цьому діаметр відводу має забезпечувати необхідний тиск і витрату газу для нормальної роботи кожного виду облад­нання. Після монтажу газопроводи та інші газові об'єкти приймаються комі­сією, до якої входять представники замовника, будівельно-монтажної органі­зації, служби газового господарства міста або району та органу Держнагля-дохоронпраці. Приймання об'єктів оформляється відповідним документом(актом), що дозволяє їх експлуатацію. Газопроводи випробовують на міц­ність та щільність при робочому тиску до 0,3 МПа повітрям. При більшому тиску їх випробовують на міцність водою, а на щільність - повітрям. Перед випробуванням газопроводи продувають повітрям. Умови випробування (тиск, час випробування, допустиме падіння тиску) наведені у Правилах без­пеки в газовому господарстві.

Особливих заходів безпеки належить дотримуватися операторам тех­нологічних печей на початку роботи. Топку та газоходи перед розтоплюван­ням необхідно протягом 10 ... 15 хв. вентилювати для видалення з них вибу­хонебезпечних газів. Із газопроводу має бути спущений конденсат, а сам га­зопровід продутий через продувну свічку. Після цього можна приступити до запалювання газових пальників, при дотриманні встановленого посадовою інструкцією порядку виконання даної операції та заходів безпеки. Примі­щення, де розташовують газові установки, обов'язково обладнуються спеціа­льними автоматичними звуковими та світловими індикаторами або сигналі­заторами наявності вибухонебезпечних концентрацій газу у повітрі, а також постійно діючою приточно-витяжною вентиляцією та аварійною вентиляці­єю.

Усі дефекти в роботі газових об'єктів усуваються тільки після припи­нення подачі газу. Місце роботи огороджують і охороняють. Роботи у газо­небезпечних місцях повинні виконувати не менше двох робітників при наяв­ності протигазів, а у газових колодязях чи котлованах - ще й при наявності страхового пристрою.

74.Основні вимоги техніки безпеки до підіймально-транспортного обладнання

На підприємствах машинобудівної, харчової, переробної, легкої проми­словості та багатьох інших для завантаження, розвантаження та переміщення різноманітних вантажів широко застосовуються стаціонарні та нестаціонарні різноманітні вантажопідйомні і транспортні машини та механізми.

У більшості випадків, це електрифіковані машини або механізми з руч­ним приводом - тельфери, талі, підйомні крани різноманітних типів, підвісні шляхи, лебідки, домкрати, похилі спуски тощо. Всі вони небезпечні при екс­плуатації. Небезпека полягає в можливості механічного травмування робіт­ника в процесі транспортування та виконання ручних операцій по заванта­женню і розвантаженню механізмів, а для електрифікованих машин також існує небезпека ураження працівника електричним струмом при недотри­манні правил експлуатації та електробезпеки.

Талі - це підвісні вантажопідйомні механізми з ручним або електрич­ним приводом. Ручні талі призначені для піднімання вантажів масою до 10 т, головним чином, при монтажі і демонтажі обладнання, їх приводять в дію за допомогою перетягування руками безкінечного (замкнутого) ланцюга. В цьому пристрої є небезпечним зношення (спрацьовування) ланок ланцюга і ведучої зірочки. В цьому випадку зубці зірочки не збігаються при роботі з отворами ланок ланцюга, і це призводить до зриву та різким ривкам ланцюга, що викликає перенапругу в механізмі і веде до його поломки (можливий об­рив ланцюгів або канатів).

Механізми з ручним приводом (талі, лебідки, домкрати) для утриму­вання вантажу, що піднімається, повинні мати храпове колесо. У домкратів з гідравлічним приводом для цієї мети служить зворотній клапан. Для спуску піднятого вантажу у храповиків відводиться закриваюча собачка, а у гідрав­лічних домкратів відкривається зворотній клапан.

Ручні вантажопідйомні талі повинні мати

суцільноковані, без тріщин та зносів, ланки підвісного ланцюга і направляючих, провушину для ведучого ланцюга; бути добре змащені та мати вільний хід. Талі з електричним приво­дом можуть бути встановлені стаціонарно або на візках, що рухаються по пі­двісним шляхам (монорейкам). До початку роботи перевіряють справність вантажного ланцюга і захватних органів, надійність кріплення талі до візка або до нерухомої опори: балки, козлів або до монорейки.

Лебідки. Лебідки призначені для піднімання і переміщення вантажів, а також вони є складовою частиною ліфтів, кранів та інших підіймачів. При роботі з лебідками випадки травмування можуть виникнути внаслідок падін­ня вантажу (при поганому його кріпленні або обриві зношеного тросу), від удару рукояткою при спусканні вантажу (при зношенні чи пошкодженні хра­повика тормозу лебідки), від затягування руки чи одягу в зубчасті передачі чи тросовий барабан (при недотриманні правил експлуатації), від удару тро­сом (при його розриві), від удару лебідкою (при поганому кріпленні самої лебідки) тощо. Тому перед підніманням вантажу необхідно впевнитися в справності лебідки і її надійному закріпленні.

Трос на лебідках необхідно щорічно перевіряти на міцність і придат­ність до подальшої роботи.

Не допускається застосовувати сталевий трос, який має на будь-якій дільниці по довжині, що дорівнює 8 діаметрам троса, більше 10 % пошко­джень дроту, а також ознаки надмірного зносу, іржавість чи інші механічні пошкодження.

При роботі лебідок люди не повинні знаходитись під вантажем і побли­зу натягнутого сталевого тросу.

Лебідки з ручним приводом повинні мати храпові зупинки, а з електри­чним приводом - колодкові гальма, що автоматично діють при відключенні електродвигуна. Частини лебідки, що обертаються, ретельно огороджують, а корпус лебідки з електричним приводом заземлюють.

Всі лебідки повинні надійно закріплюватись на місці за допомогою ба­лансного вантажу, що дорівнює подвійному робочому навантаженню лебід­ки.

Тельфери обладнуються двома електродвигунами із яких один приво­дить в дію вантажопідіймальну лебідку, а другий - рухає катки, за допомогою яких візок переміщується в горизонтальному напрямку. Керування електрод­вигунами здійснюється з підлоги за допомогою кнопочної панелі, яка підві­шена на електричному гнучкому кабелі до візка талі. Електричні талі вигото­вляються вантажопідйомністю до 5 т. На тельферах встановлюють кінцеві аварійні вимикачі, які обмежують висоту піднімання гака, щоб запобігти об­риву троса у випадку упору гака в механізм піднімання, а також вимикачі, які обмежують шлях переміщення талі по рейці. До управління тельферами мо­жуть бути допущені робітники, що пройшли навчання, атестовані, і з якими проведено інструктаж по правилам безпеки. В приміщеннях з підвищеною електронебезпекою використовують талі і тельфери з електродвигунами на­пругою до 42 В.

При експлуатації вантажопідйомних механізмів повинні виконуватися такі умови безпеки: підйомно-транспортний пристрій встановлюється над вантажем, що підлягає переміщенню; забороняється підправляти вантаж ру­ками в підвішеному стані і залишати його в такому вигляді після закінчення робіт; переміщення вантажу по горизонталі здійснюється не вище 0,5 м над всіма предметами, що зустрічаються на шляху. Категорично забороняється переміщати вантаж над людьми.

Елеватори. Для транспортування сипких або штучних вантажів на не­обхідну висоту застосовують елеватори, які оснащуються ковшами для сипу­чих вантажів, або поличками з гніздами (або штирями) для штучних. Елева­тори ковшові (або норії) закривають кожухами для захисту від пилу, в яких через кожні 4 м встановлюють оглядові люки. Кожухи ковшових елеваторів (або норій) повинні бути міцної конструкції і не пропускати пил. Елеватори для штучних вантажів, як правило, відкриті, вони можуть бути вертикальни­ми або похилими. Робочими органами елеваторів може бути сталевий ланцюг або багатошарова прогумована стрічка, до яких кріпляться ковші чи полички, що утримують вантаж.

Для запобігання просипання сировини і попадання пилу у виробничі приміщення, проєми та люки в перекриттях поверхів, через які проходять шахти (кожухи) елеватора, ущільнюють. Для видалення пилу кожух голівки норії ( верхня частина з привідною станцією і зоною розвантаження) і баш­мака

норії (де завантажуються ковші) аспіруються.

Елеватори оснащуються автоматизованими пристроями, які відключа­ють привід, якщо спадає ланцюг з приводної зірочки або обривається ковшо­ва стрічка. Кришки оглядових люків заблоковані з приводом елеватора так, щоб при їх відкриванні елеватор автоматично зупинявся. Безпечність при огляді і ремонті елеваторів забезпечується пристроями, що запобігають мож­ливості зворотного ходу і падінню ковшової стрічки.

Пуск елеватора дозволяється тільки з визначеного місця після поперед­нього сигналу. Система сигналізації повинна забезпечувати двосторонній си­гнальний зв'язок місця запуску елеватора з ділянками обслуговування голо­вок і башмаків елеваторів. Для зручного обслуговування елеватора, підхід з трьох боків до головки та башмака повинен бути не менше 1,2 м, крім того, повинна бути забезпечена можливість вільного підходу до натяжних при­строїв і підшипників.

Забороняється: запускати елеватор при недостатньому натягненні ков-шової стрічки чи ланцюгів; зупиняти елеватор під час завантаження; заван­тажувати елеватор без перевірки готовності до роботи наступного за ним об­ладнання транспортної лінії.

75. Основні вимоги техніки безпеки при вантажно-розвантажувальних роботах

Автонавантажувачі, електронавантажувачі та електрокари. Пра­вила безпеки при їх експлуатації

Автонавантажувачі. Автонавантажувачі застосовуються тільки на ві­дкритих ділянках, для розвантажувально-завантажувальних робіт та міжце­хового і міжскладського транспортування вантажів. В залежності від харак­теру вантажу автонавантажувачі можуть бути обладнані крюком, ковшем, безблочною стрілою, вилковими захоплювачами. Автонавантажувачі можуть працювати тільки на території, що має тверде покриття. Перед початком ро­боти автонавантажувач повинен бути перевірений на відповідність правилам безпеки та експлуатації згідно з інструкцією. До роботи на ньому допуска­ються особи віком від 18 років, що пройшли навчання, здали іспити і отри­мали право на керування автонавантажувачами. Основною умовою безпечної роботи автонавантажувача є відповідність маси вантажу, що підіймається, допустимим нормам навантаження. Вантажопідйомність механізму зміню­ється в залежності від положення центра тяжіння вантажу відносно опорної рами. Тому піднімати вантаж, центр тяжіння якого розміщений на відстані від рами, що перевищує встановлену інструкцією, забороняється. Порушення цієї вимоги може призвести до перевертання навантажувача і травмування робочих. Заборонено перевозити вантаж масою, яка перевищує вантажопід­йомність автонавантажувача. Довгомірні вантажі дозволяється транспортува­ти тільки на відкритих ділянках території, причому спосіб утримання ванта­жу повинен виключати можливість його руйнування або падіння. Вантажі великих розмірів, які закривають водію видимість, переміщують при русі ав­тонавантажувача заднім ходом. При цьому відповідальна за навантаження особа вказує дорогу і подає сигнали. Робота з вантажами повинна виключати можливість їх падіння під час захвату, підйому, транспортування, опускання і розвантажування. Забороняється укладати на автонавантажувач вантаж ви­ще захисного пристрою, який захищає робоче місце водія.

Піднімати і опускати вантаж дозволяється лише при повній зупинці ав­тонавантажувача.

Дрібні штучні вантажі транспортують тільки в спеціальній тарі, яку за­повнюють не вище її бортів. У випадку втрати автонавантажувачем стійкого положення негайно опускають вантаж.

Особливої обережності потребує транспортування у вузьких проїздах. В нічний час передбачають добре електричне освітлення складських або ро­бочих ділянок.

При виконанні навантажувально-розвантажувальних робіт автонаван­тажувачем забороняється: піднімати і перевозити людей; залишати наванта­жувач з вантажем на вилах або з піднятими вилами; продовжувати роботу при нестійкому положенні автонавантажувача. Швидкість руху навантажува­ча не повинна перевищувати 7 км/год при русі по головним проїздам і 5 км/год при русі в інших місцях. Не можна залишати автонавантажувач з пра­цюючим двигуном близько легкоспалахуючих матеріалів без нагляду та за­лишати кермо управління при піднятому вантажі.

По закінченні роботи водій повинен оглянути і очистити всі частини та зробити відповідний запис у змінному журналі про помічені недоліки в робо­ті автонавантажувача.

Електрокари та електронавантажувачі. Електрокари та електронаван-тажувачі застосовуються як міжцеховий та внутрішньо-цеховий транспорт для транспортування та обробки вантажів. На відміну від автонавантажува­чів, ці машини є екологічно чистими і можуть працювати як на відкритих те­риторіях, так і

всередині приміщень. До керування електрокарами та елект-ронавантажувачами допускаються особи віком від 18 років і старші, що ма­ють посвідчення на право їх керуванням. Перед початком роботи водій пови­нен перевірити, у відповідністю з інструкцією, справність всіх вузлів і меха­нізмів та акумуляторної батареї.

Електронавантажувачі не рідше одного разу на рік випробовують на надійність і вантажопідйомність, для чого піднімають вантаж, який переви­щує номінальну вантажопідйомність на 20-25%. При експлуатації електрока­рів та електронавантажувачів треба дотримуватися правил пожежної та елек­тробезпеки. Пожежа може статися внаслідок замкнення акумуляторної бата­реї через пошкодження електропроводки на електрокарі або електронаванта-жувачі, або залишеного на акумуляторній батареї якогось інструмента або металевої деталі. Не можна допускати окислення і послаблення контактів в батареї, курити і користуватися відкритим полум'ям близько акумуляторної батареї.

Підйом і опускання вантажу треба здійснювати тільки при нерухомому електронавантажувачі. Забороняється перевозити вантажі при висоті вилок електронавантажувача від рівня підлоги більш ніж на 0,3-0,5 м. Мінімальна ширина проїздів для міжцехового електротранспорту дорівнює максимальній ширині електротранспорту з транспортуємим вантажем плюс один метр.

Перед транспортуванням вантажу водій зобов'язаний впевнитися в то­му, що вантаж відповідає вантажопідйомності електронавантажувача, а його габарити - розмірам проїзду. Швидкість руху електрокарів та електронаван-тажувачів в приміщеннях не повинна перевищувати 6 км/год, а при русі по естакадам та проїздам - 3 км/год.

Зарядка акумуляторних батарей проводиться в спеціальних підзаряд-них пунктах, що повинні розташовуватися в окремих приміщеннях, обладна­них припливно-витяжною вентиляцією, яка забезпечує 5-10-ти кратність по­вітрообміну при лужних акумуляторних батареях і 10-15-ти кратність - при кислотних. Корпуси зарядних електричних машин і апаратів заземлюють. Пі-дзарядні пункти належать до приміщень особливо небезпечних за небезпе­кою ураження людини електричним струмом і вибухонебезпечних по вибу-хопожежонебезпеці, тому там слід дотримуватись відповідних правил елект-ро- та пожежної безпеки.

76.Класифікація вантажів,маркування вантажів

За ваговими властивостями вони поділяються на три категорії: І – вантажі вагою одного місця до 80 кг, а також сипучі, штучні, що перевозяться навалом;  ІІ - вантажі вагою одного місця від 80 до 500 кг;  ІІІ - вантажі вагою одного місця понад 500 кг.  За ступенем небезпеки при навантажуванні, розвантажуванні вантажі поділяються на сім груп: - вантажні мало небезпечні;  - горючі вантажні;  - пилові і горючі;  - балони зі стиснутим газом;  - обпікаючі рідини;  - вантажні небезпечні за своїми розмірами;  - вантажні особливо небезпечні.  Кожен вантаж має своє маркування, що дозволяє вибирати способи складування,зберігання і переміщення, а також безпечні прийоми при виконанні вказаних операцій.

Безпека вантажно-розвантажувальних і транспортних робіт залежить від того, наскільки правильно розміщені вантажі на транспортних засобах. Для перевезення вибухових, радіоактивних, легкозаймистих і отруйних речовин існують відповідні правила та інструкції. На перевезення великогабаритних вантажів потрібно отримати дозвіл від ДАІ. Транспортування нафтопродуктів являє собою певну небезпеку. Транспортні засоби повинні мати іскрогасники, а при наливі і зливі заземлення. Основною умовою при їх транспортуванні – не переповнювати рідиною ємності і забезпечувати їх герметичність. Для безпечної організації робіт важливе значення має правильний вибір вантажопідйомних механізмів, транспортних засобів та пристосувань. Способи складування вантажів залежать від їх призначення, методів строповки, методів монтажу і т. ін.

При влаштуванні зон складування встановлюють відповідні проходи між штабелями, але вони мають бути не меншими за шириною як 1 м. Підвищені вимоги безпеки стосуються зберігання отруйних, легкозаймистих і вибухонебезпечних

речовин. Дозволяється їх зберігання тільки в окремих приміщеннях, віддалених від житла. Працівники, зайняті на вантажно-розвантажувальних роботах зобов’язані проходити попередні і періодичні медичні огляди у відповідності з чинним законодавством. Особи, допущені до навантаження і розвантаження небезпечних і особливо небезпечних вантажів, проходять спеціальне навчання з наступноюатестацією.

77. Пожежна безпека, визначення

Вогонь, що вийшов із під контролю, здатний викликати значні руйнівні та смертоносні наслідки. До таких проявів вогняної стихії належать пожежі.

Пожежа - неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що розповсюджується у часі і просторі.

Залежно від розмірів матеріальних збитків пожежі поділяються на осо­бливо великі (коли збитки становлять від 10000 і більше розмірів мінімальної заробітної плати) і великі (збитки сягають від 1000 до 10000 розмірів мініма­льної заробітної плати) та інші. Проте наслідки пожеж не обмежуються суто матеріальними втратами, пов'язаними зі знищенням або пошкодженням ос­новних виробничих та невиробничих фондів, товарно-матеріальних ціннос­тей, особистого майна населення, витратами на ліквідацію пожежі та її нас­лідків, на компенсацію постраждалим і т.ін. Най відчутнішими, безперечно, є соціальні наслідки, які, передусім, пов'язуються з загибеллю і травмуванням людей, а також пошкодженням їх фізичного та психологічного стану, зрос­танням захворюваності населення, підвищенням соціальної напруги у суспі­льстві внаслідок втрати житлового фонду, позбавленням робочих місць тощо.

Не слід забувати й про екологічні наслідки пожеж, до яких, у першу чергу, можна віднести забруднення навколишнього середовища продуктами горіння, засобами пожежогасіння та пошкодженими матеріалами, руйнуван­ня озонового шару, втрати атмосферою кисню, теплове забруднення, поси­лення парникового ефекту тощо.

Цілком закономірно, що існує безпосередня зацікавленість у зниженні вірогідності виникнення пожеж і зменшенні шкоди від них. Досягнення цієї мети є досить актуальним і складним соціально-економічним завданням, ви­рішенню якого повинні сприяти системи пожежної безпеки.

Пожежна безпека об'єкта - стан об'єкта, за якого з регламентованою імовірністю виключається можливість виникнення і розвитку пожежі та впливу на людей її небезпечних факторів, а також забезпечується захист ма­теріальних цінностей.

Основними напрямками забезпечення пожежної безпеки є усунення умов виникнення пожежі та мінімізація її наслідків. Об'єкти повинні мати си­стеми пожежної безпеки, спрямовані на запобігання пожежі, дії на людей та матеріальні цінності небезпечних факторів пожежі, в тому числі їх вторинних проявів. До таких факторів, згідно ГОСТ 12.1.004-91, належать: полум'я та іскри, підвищена температура навколишнього середовища, токсичні продук­ти горіння й термічного розкладу матеріалів і речовин, дим, знижена концен­трація кисню.

Вторинними проявами небезпечних факторів пожежі вважаються: ула­мки, частини зруйнованих апаратів, агрегатів, установок, конструкцій; радіо­активні та токсичні речовини і матеріали, викинуті зі зруйнованих апаратів та установок; електричний струм, пов'язаний з переходом напруги на струмоп-ровідні елементи будівельних конструкцій, апаратів, агрегатів внаслідок по­шкодження ізоляції під дією високих температур; небезпечні фактори вибу­хів, пов'язаних з пожежами; вогнегасні речовини.

78. Організація пожежної безпеки на підприємстві

Основним законодавчим документом, що регламентує вимоги щодо пожежної безпеки, є Закон України "Про пожежну безпеку", прийнятий 17 грудня 1993 р. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Загальні принципи організації пожежної безпеки

Забезпечення пожежної безпеки — невід'ємна частина державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства та навколишнього середовища.

Власники підприємств, установ та організацій, а також орендарі зобов'язані:

• розробляти комплексні заходи щодо

забезпечення пожежної безпеки;

• відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють у межах підприємства, здійснювати постійний контроль за їх додержанням;

• забезпечувати додержання протипожежних вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного пожежного нагляду;

• організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки та пропаганду заходів щодо їх забезпечення;

• утримувати у справному стані засоби протипожежного захисту і зв'язку, пожежну техніку, обладнання та інвентар, не допускати їх використання не за призначенням;

• створювати у разі потреби відповідно до встановленого порядку підрозділи пожежної охорони та необхідну для їх функціонування матеріально-технічну базу;

• подавати на вимогу державної пожежної охорони відомості та документи про стан пожежної безпеки об'єктів і продукції, що ними виробляється;

• здійснювати заходи щодо впровадження автоматичних засобів виявлення та гасіння пожеж;

• своєчасно інформувати пожежну охорону про несправність пожежної техніки, систем протипожежного захисту, водопостачання тощо;

• проводити службові розслідування випадків пожеж. Відповідно до ст. 6 Закону громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, зобов'язані:

а) виконувати правила пожежної безпеки, забезпечувати будівлі, які їм належать на праві особистої власності, первинними засобами гасіння пожеж і протипожежним інвентарем, виховувати у дітей обережність у поводженні з вогнем;

б) повідомляти пожежну охорону про виникнення пожежі та вживати заходів до її ліквідації, рятування людей і майна.

Державний пожежний нагляд

Органи державного пожежного нагляду відповідно до покладених на них завдань:

• розробляють з участю зацікавлених організацій та органів і затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки;

• погоджують проекти державних і галузевих стандартів, норм, правил та інших нормативно-технічних документів, що стосуються забезпечення пожежної безпеки, а також проектні рішення, на які не встановлено норми і правила;

• встановлюють порядок опрацювання і затвердження нормативних актів з питань пожежної безпеки, що діють на підприємстві, в установі та організації;

• здійснюють контроль за додержанням вимог законодавчих актів з питань пожежної безпеки;

• проводять згідно з чинним законодавством перевірки і дізнання за повідомленнями та заявами про злочини, пов'язані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки.

Посадовими особами органів державного пожежного нагляду є державні інспектори з пожежного нагляду, які мають право:

• проводити в будь-який час у присутності власника чи його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підконтрольних об'єктів незалежно від форм власності, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію;

• давати (надсилати) керівникам органів виконавчої влади та самоврядування різних рівнів, керівникам та іншим посадовим особам підприємств, установ та організацій, а також громадянам обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки;

• здійснювати контроль за виконанням протипожежних вимог, передбачених нормативно-технічними документами, під час проектування, будівництва, реконструкції, технічного переоснащення чи розширення, капітального ремонту підприємств, будівель, споруд та інших об'єктів. У разі виявлення порушень забороняти до їх усунення випуск і застосування проектів, зупиняти проведення будівельно-монтажних робіт;

• припиняти чи забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, агрегатів, експлуатацію будівель, споруд, окремих приміщень, опалювальних приладів, дільниць електричної мережі, проведення пожежонебезпечних робіт, випуск та реалізацію пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту у разі порушення правил пожежної безпеки, що створює загрозу виникнення пожежі або перешкоджає її гасінню та евакуації людей, а також у випадку випуску пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням

від стандартів чи технічних умов або у разі їх відсутності;

• притягати до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств, установ, організацій та громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, постанов органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням;

• застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду.

Завдання та види пожежної охорони

Основними завданнями пожежної охорони є:

• здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог;

• запобігання пожежам і нещасним випадкам на них;

• гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги у ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха.

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов'язаний:

1) негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому необхідно назвати адресу об'єкта, вказати кількість поверхів будівлі, місце виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність людей, а також повідомити своє прізвище;

2) вжити (за можливості) заходів щодо евакуації людей, гасіння (локалізації) пожежі та збереження матеріальних цінностей;

3) якщо пожежа виникне на підприємстві, повідомити про неї керівника чи відповідну компетентну посадову особу та (або) чергового по об'єкту;

4) у разі необхідності викликати інші аварійно-рятувальні служби (медичну, газоаварійну тощо).

79. Навчання та інструктажі працівників з питань пожежної безпеки

Існує перелік посад, при призначенні на які працівники зобов’язані проходити навчання й перевірку знань з питань пожежної безпеки.

Система вивчення правил пожежної безпекиздійснюється відповідно до «Типового положення про спеціальне навчання, інструктажі та перевірку знань з питань пожежної безпеки на підприємствах, в установах та організаціях».

Програма обов’язкового протипожежного інструктажу передбачає, що всі без винятку працівники, які приймаються на роботу, мають пройти первинний інструктаж про заходи пожежної безпеки.

Програми навчання з питань пожежної безпеки мають бути погоджені з органами Державного пожежного нагляду. Програми мають включати причини можливого виникнення пожежі, заходи їх попередження та дії працівника на випадок виникнення пожежі.

Особи, що наймаються на посади пов’язані з підвищеною пожежною небезпекою мають пройти спеціальне навчання (пожежно-технічний мінімум) за більш складною програмою ніж програма первинного інструктажу.

Навчання за програмою пожежно-технічного мінімуму є обов’язковим для таких посад як електрики, електрозварювальники, апаратники хімічних, нафтопереробних підприємств і т.ін.

Контингент працівників, що має навчатися за програмою пожежно-технічного мінімуму визначається наказом керівника об’єкту.

Працівники, що зайняті на роботах з підвищеною пожежною небезпекою, мають один раз на рік проходити перевірку знань з відповідних нормативних актів пожежної безпеки. Посадові особи проходять перевірку знань періодично один раз на три роки.

Головною метою навчання є отримання персоналом відповідних знань з питань пожежної безпеки та навичок практичного діяння на випадок виникнення пожежі.

Головною метою навчання є отримання персоналом відповідних знань з питань пожежної безпеки та навичок практичних дій на випадок виникнення пожежі.

80. Суть процесу горіння. Характеристика видів горіння

Для кращого розуміння умов утворення горючого середовища, джерел запалювання, оцінки та попередження вибухопожежонебезпеки, а також ви­бору ефективних заходів і засобів систем пожежної безпеки, треба мати уяв­лення про природу процесу горіння, його форми та види.

Горіння - екзотермічна реакція окислення

речовини, яка супроводжу­ється виділенням диму та виникненням полум'я або світінням.

Для виникнення горіння необхідна одночасна наявність трьох чинників - горючої речовини, окислювача та джерела запалювання. При цьому, горюча речовина та окисник повинні знаходитися в необхідному співвідношенні один до одного і утворювати таким чином горючу суміш, а джерело запалю­вання повинно мати певну енергію та температуру, достатню для початку ре­акції. Горючу суміш визначають терміном "горюче середовище". Це - сере­довище, що здатне самостійно горіти після видалення джерела запалювання. Для повного згоряння необхідна присутність достатньої кількості кисню, щоб забезпечити повне перетворення речовини в його насичені оксиди. При недостатній кількості повітря окислюється тільки частина горючої речовини. Залишок розкладається з виділенням великої кількості диму. В цих умовах також утворюються токсичні речовини, серед яких найбільш розповсюдже­ний продукт неповного згоряння - оксид вуглецю (СО), який може призвести до отруєння людей. На пожежах, як правило, горіння відбувається за браком окисника, що серйозно ускладнює пожежогасіння внаслідок погіршення ви­димості або наявності токсичних речовин у повітряному середовищі.

Слід зазначити, що горіння деяких речовин (ацетилену, оксиду етиле­ну), які здатні при розкладанні виділяти велику кількість тепла, можливе й за відсутності окисника.

Горіння може бути гомогенним та гетерогенним.

При гомогенному горінні речовини, що вступають в реакцію окиснен-ня, мають однаковий агрегатний стан - газо- чи пароподібний.

Якщо початкові речовини знаходяться в різних агрегатних станах і ная­вна межа поділу фаз в горючій системі, то таке горіння називається гетеро­генним.

Пожежі, переважно, характеризуються гетерогенним горінням.

У всіх випадках для горіння характерні три стадії: виникнення, поши­рення та згасання полум'я. Найбільш загальними властивостями горіння є здатність осередку полум'я пересуватися по всій горючій суміші шляхом пе­редачі тепла або дифузії активних частинок із зони горіння в свіжу суміш. Звідси виникає й механізм поширення полум'я, відповідно тепловий та дифу­зійний. Горіння, як правило, проходить за комбінованим теплодифузійним механізмом.

За швидкістю поширення полум'я горіння поділяється на:

- дефлаграційне горіння - швидкість полум'я в межах декількох м/с;

• вибухове - надзвичайно швидке хімічне перетворення, що супрово­джується виділенням енергії і утворенням стиснутих газів, здатних виконува­ти механічну роботу. Ця робота може призводити до руйнувань, які виника­ють при вибуху у зв'язку з утворенням ударної хвилі - раптового стрибкопо­дібного зростання тиску. При цьому швидкість полум'я досягає сотень м/с.

• детонаційне - це горіння, яке поширюється із надзвуковою швидкіс­тю, що сягає кількох тисяч метрів за секунду.

Виникнення детонацій пояснюється стисненням, нагріванням та пере­міщенням незгорілої суміші перед фронтом полум'я, що призводить до прис­корення поширення полум'я і виникнення в суміші ударної хвилі, завдяки якій і здійснюється передача теплоти в суміші.

За походженням та деякими зовнішніми особливостями розрізняють такі форми горіння:

• спалах -швидке загоряння горючої суміші без утворення стиснених газів, яке не переходить у стійке горіння;

• займання - горіння, яке виникає під впливом джерела запалювання;

• спалахування - займання, що супроводжується появою полум'я;

• самозаймання - горіння, яке починається без впливу джерела запалю­вання;

• самоспалахування - самозаймання, що супроводжується появою по­лум'я;

• тління - горіння без випромінювання світла, що, як правило, розпізна­ється за появою диму.

Залежно від агрегатного стану й особливостей горіння різних горючих речовин і матеріалів пожежі, за ГОСТ 27331-87, поділяються на відповідні класи та підкласи:

клас А - горіння твердих речовин, що супроводжується (підклас А1) або не супроводжується (підклас А2) тлінням;

клас В - горіння рідких речовин, що не

розчиняються (підклас В2) у

воді;

клас С - горіння газів;

клас Д - горіння металів легких, за винятком лужних (підклас Д1), лу­жних (підклас Д2), а також металовмісних сполук (підклас ДЗ); клас Е - горіння електроустановок під напруг

81.пожежонебезпечні властивості матеріалів і речовин: Горючість (спалимість) - це здатність речовини або матеріалу до горіння (рис . 3 . 54) . За показником горючості всі речовини та матеріали поділяються на негорючі, важкогорючі та горючі

Негорючі - речовини та матеріали не здатні до горіння на повітрі нормального складу Це неорганічні матеріали, метали, гіпсові конструкції

Важкогорючі - це речовини не здатні до займання в повітрі від джерела запалювання, однак після його вилучення не здатні до самостійного горіння До них належать матеріали, які містять горючі та негорючі складові частини . Наприклад, асфальтобетон, фіброліт

Горючі - матеріали, які здатні до самозаймання, а також займання від джерела запалювання і самостійного горіння після його вилучення

До них належать всі органічні матеріали В свою чергу горючі матеріали поділяються на легкозаймисті, тобто такі, які займаються від джерела запалювання незначної енергії без попереднього нагрівання та важкозаймисті, які займаються від порівняно потужного джерела запалювання

Температура спалаху - найнижча температура горючої речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння За температурою спалаху розрізняють:

- легкозаймисті рідини (ЛЗР) - рідини, які мають температуру спалаху, що не перевищує 61°С у закритому тиглі (бензин, ацетон, етиловий спирт);

- горючі рідини (ГР) - рідини, які мають температуру спалаху понад 61°С . у відкритому тиглі (мінеральні мастила, мазут, формалін)

Займання - початок горіння під дією джерела запалювання Температура займання - найменша температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння.

Температура спалахування - найнижча температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння

Температура спалаху - найнижча температура речовини, при якій відбувається різке збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до виникнення полум'янистого горіння Температури спалаху та спалахування належать до показників пожежовибухонебезпечності лише рідин та твердих речовин

Температура у вогнищі пожежі досягає 700-900°С . Особливістю пожеж, що розпочинаються у приміщенні з закритими дверима та вікнами, є порівняно повільний розвиток горіння протягом

перших 30-40 хвилин через недостатню кількість повітря в зоні горіння

На розвиток пожежі у приміщеннях та спорудах значно впливає здатність окремих будівельних елементів чинити опір впливу теплоти, тобто їх вогнестійкість (рис 3 55)

Вогнестійкість - це здатність конструкцій, матеріалів затримувати поширення вогню, виражена в

годинах Усі будови і споруди за вогнестійкістю поділяються на 5 ступенів Ступінь вогнестійкості залежить від вогнетривкості та займистості будівельних конструкцій, а також від межі поширення вогню по цих конструкціях

У будівлях 1-го ступеню вогнестійкості всі конструктивні елементи неспалимі, з високою межею вогнестійкості (1,5-3 години)

2-го ступеню - також негорючі, але з меншою межею вогнестійкості (0,5-2,5 год . ) .

3-го ступеню - будови, які мають основні несучі конструкції негорючі, а ненесучі (міжповерхові й перекриття на горищі) - важкогорючі (0,25-2 год . ) .

4-го ступеню - будови, які мають всі конструкції важко спалимі (0,25-0,5 год )

5-го ступеню - всі конструкції горючі .

Багато неорганічних матеріалів хоч і не горять, але мають порівняно невелику термічну стійкість Наприклад, вапняки і мармур руйнуються при температурі 300-400°С, а шифер і азбоцементні вироби при температурі 300°С втрачають воду, стають крихкими, а при температурі 600°С при попаданні на них води - розтріскуються

Межа вогнестійкості - це час (у годинах) від початку вогневого стандартного випробування зразків до виникнення одного з граничних станів елементів та конструкцій (втрата несучої та теплоізолюючої спроможності, щільності)

Межа поширення вогню - максимальний розмір пошкоджень, см, яким вважається обвуглення або вигорання матеріалу, що визначається візуально, а також оплавлюванням термопластичних матеріалів

83.методи гасіння пожеж та протипожежні заходи: Загальні методи гасіння пожеж Гасити пожежі можна за допомогою таких методів: – припинення надходження окислювача (кисню повітря) до зони горіння; – зниження температури горючої речовини чи матеріалу нижче за температуру займання; - зменшення надходження горючої речовини до зони горіння; – зниження концентрації горючих речовин додаванням не­горючих матеріалів; – інтенсивне гальмування швидкості хімічних реакцій; – механічний відрив полум'я сильним струменем газу чи води.

Заходи пожежної безпеки

Досить часто виникають питання щодо забезпечення приміщень, будівель, споруд згідно ГОСТ 12.4.026-76* "Цвета сигнальные и знаки безопасности" знаками пожежної безпеки, які призначені для привернення уваги працюючих до безпосередньої небезпеки, попередження про можливу небезпеку, припису та дозволу певних дій з метою забезпечення пожежної безпеки, а також для надання необхідної інформації. Найбільш розповсюджені з них такі:

Забороняється користуватися відкритим вогнем Встановлюється на зовнішній стороні дверей складів з легкозаймистими та вибухонебезпечними матеріалами та речовинами, всередині складів; при вході на ділянки, де проводяться роботи з указаними матеріалами та речовинами; на обладнанні, що являє небезпеку вибуху або займання, в інших місцях, де забороняється користування відкритим вогнем.

Забороняється куріння Встановлюється там же, де і знак "Забороняється користуватися відкритим вогнем", а також в інших місцях, в яких забороняється курити.

Забороняється користування електронагрівальними приладами Встановлюється біля входів у зони (приміщення), де за вимогами пожежної безпеки користуватися електронагрівальними приладами заборонено.

Вогнегасник. Встановлюється у приміщеннях та на територіях для вказівки щодо місцезнаходження вогнегасників.

Місце куріння. Встановлюється у приміщеннях та на територіях для вказівки щодо місць куріння.

84.Первинні засоби гасіння пожеж.необхідність їх застосування: Первинні засоби пожежогасіння призначені для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу підприємства до прибуття штатних підрозділів

пожежної охорони, а також –.ліквідації невеликих осередків пожеж. Вони є у всіх виробничих приміщеннях, цехах, складах, лабораторіях, майстернях і передаються під охоронну відповідальність безпосередньо керівникам цих об’єктів або іншим посадовим особам з числа інженерно-технічних працівників. До первинних засобів гасіння пожежі належать вогнегасники, як ручні так і пересувні, бочки з водою, відра, сокири, багри, лопати, ящики з піском, азбестові полотна, повстяні мати, шерстяні ковдри, ломи, пилки тощо. На промислових підприємствах застосовуються в основному пінні, рідинні, вуглекислотні, вуглекислотно-брометилові, аерозольні та поро­шкові вогнегасники.їх застосування припиняє подальший розвиток вогню.

85.Побудова та принципи дії вогнегасників:

Вогнегасники розрізняють за способом спрацьовування:

• автоматичні — стаціонарно монтуються в місцях можливого виникнення вогню.

• ручні (приводяться в дію людиною) — розташовуються на спеціально оформлених .

У залежності від акумуляторної вогнегасної речовини вогнегасники поділяються на п'ять видів:

• вуглекислотні,

• повітряно-пінні,

• порошкові,

• водні,

• аерозольні.

За обсягом корпуса:

• ручні малолітражні з обсягом корпуса до 5 л;

• промислові ручні з обсягом корпуса від 5 до 10 л;

• стаціонарні й пересувні з обсягом корпуса понад 10 л.

За способом подачі вогнегасного складу:

• під тиском газів, що утворюються в результаті хімічної реакції компонентів заряду;

• під тиском газів, що подаються зі спеціального балончика, розміщеного в корпусі вогнегасника;

• під тиском газів, закачаних у корпус вогнегасника;

• під власним тиском вогнегасного засобу.

По виду пускових обладнань:

• з вентильним затвором;

• із запірно-пусковим обладнанням пістолетного типу;

• з пуском від постійного джерела тиску.

Вогнегасники маркуються буквами, щохарактеризують вид вогнегасника, і цифрами,що

позначають його місткість.

Типи порошкових вогнегасників

Порошкові вогнегасники можна розділити на закачні й газогенераторні.

Закачні

Заряджені вогнегасним порошком й інертним газом під тиском до 16 атм. Це може бути азот, вуглекислота або повітря. Даним типом вогнегасника можливе гасіння пожеж класу А, В, З або ВР залежно від виду застосовуваного порошку. У конструкцію даного вогнегасника входить запірний пристрій, що дозволяє відкривати й закривати його простим рухом руки, не прикладаючи особливих зусиль. Перевагою даного типу вогнегасника є манометр, установлений на голівці вогнегасника, який показує ступінь його працездатності (на відміну від газогенераторного вогнегасника).

Газогенераторні

Принцип дії полягає у використанні енергії генерованого газу для аерування викиду вогнегасної речовини.

Призначені для комплектації легкових автомобілів. Цей вид вогнегасника також може застосовуватися в побутових умовах з метою первинного засобу гасіння пожеж класу А, В, З, а також електроустановок, що перебувають під напругою до 1000 В, це вже залежить від марки вогнегасного порошку. Клас А — гасіння твердих речовин, В — горючих рідин або твердих тіл, що плавляться, З — горючих газів.

Гасіння може проводитися як на відкритому повітрі, так й у приміщеннях.

Особливості застосування порошкових вогнегасників

• Відсутність при гасінні охолоджуючого ефекту, що може привести до повторного запалення вже погашеного пального від нагрітих елементів будівельних конструкцій або устаткування;

• Значне забруднення порошком об'єкта, не дозволяє використати порошкові вогнегасники для захисту обчислювальних залів, електронного устаткування, електричного устаткування з обертовими елементами, музейних експонатів тощо.

• У результаті утворення порошкової хмари при гасінні утвориться багато пилу і різко знижується видимість (особливо в приміщеннях невеликого розміру);

• Маючи високу дисперсність, вогнегасні порошки при зберіганні проявляють схильність до комкання й злежування, що може призвести до втрати вогнегасної здатності. Тому при використанні порошків у вогнегасниках необхідно суворо дотримуватися рекомендованого режиму зберігання.

Вогнегасники пінні Призначені для гасіння пожеж вогнегасними пінами: хімічної або повітряно-механічної. Хімічну піну одержують із водних розчинів кислот і лугів, повітряно-механічну утворюють із водних розчинів і піноутворуючих речовин потоками робочого газу: повітря, азоту або вуглекислого газу. Хімічна піна складається з 80% вуглекислого газу, 19,7% води й 0,3% піноутворуючої речовини, повітряно-механічна приблизно з 90% повітря, 9,8% води й 0,2% Піноутворювачі.

Пінні вогнегасники застосовують для гасіння піною загорянь, що починаються, майже всіх твердих речовин, а також горючих і деяких легкозаймистих рідин на площі не більш 1 м². Гасити піною електричні установки, що загорілися, і електромережі, що перебувають під напругою, не можна, тому що вона є провідником електричного струму. Крім того, пінні вогнегасники не можна застосовувати при гасінні лужних металів натрію й калію, тому що вони, взаємодіючи з водою, що перебуває в піні, виділяють водень, який підсилює горіння, а також при гасінні спиртів, тому що вони поглинають воду, розчиняючись у ній, і при влученні на них піна швидко руйнується. Сучасні пінні вогнегасники використовують у якості газотвірного реагенту азид натрію, який легко розкладає з виділенням великої кількості азоту.

ДО недоліків пінних вогнегасників ставиться вузький температурний діапазон застосування (5-45 °C), висока корозійна активність заряду, можливість ушкодження об'єкта гас Вогнегасники порошкові

Порошкові вогнегасники діляться на:

• вогнегасники з порошком загального призначення, яким можна гасити пожежа класів A,B,C,E;

• вогнегасники з порошком загального призначення, яким можна гасити пожежа класів B,C,E.^[1]

Є найбільш універсальним по області застосування й по робочому діапазоні температур (особливо із зарядом типу ABCE), якими можна успішно гасити майже всі класи пожеж, у тому числі й електроустаткування, що перебуває під напругою 1000 В. Вогнегасники не призначені для гасіння загорянь лужних і лужноземельних металів й інших матеріалів, горіння яких може відбуватися без доступу повітря.

іння, необхідність щорічного перезарядження.

Вогнегасники газові До їхнього числа відносяться вуглекислотні, у яких у якості вогнегасної речовини застосовують зріджений диоксид вуглецю (вуглекислоту), а також аерозольні й вуглекислотно-брометилові, зарядом у яких слугує галойодовані вуглеводні, при подачі яких у зону горіння гасіння наступає при відносно високій концентрації кисню (14-18%).Вуглекислотні вогнегасники випускаються як ручні, так і пересувні. Ручні вогнегасники однакові по пристрої й складаються зі сталевого високоміцного балона, у горловину якого вкручене запірно-пусковий пристрій вентильного або пістолетного типу, сифонної трубки, що служить для подачі вуглекислоти з балона до запірно-пускового пристрою, і раструба. Для приведення в дію вуглекислотного вогнегасника необхідно направити раструб на вогнище пожежі й

відвернути до відмови маховичок або натиснути на важіль запірно-пускового пристрою. При переході вуглекислоти з рідкого стану в газоподібне відбувається збільшення її обсягу в 400–500 разів, супроводжуване різким охолодженням до температури −72 °C і частковою кристалізацією; щоб уникнути обмороження рук не можна доторкатися до металевого розтруба. Ефект полум'ягасіння досягається подвійно: зниженням температури вогнища загоряння нижче крапки запалення, і витисненням кисню із зони горіння негорючим вуглекислим газом.

86.Автоматичні системи гасіння пожеж: Водяна система автоматичного пожежогасіння

        Водяні системи автоматичного пожежогасіння є найбільш поширеними в силу їх досить низької вартості і високої ефективності. Водні системи діляться в свою чергу на:     * Установки для гасіння локальних ділянок загоряння (спринклерні установки пожежогасіння);     * Установки для гасіння пожежі по всій території об'єкта (дренчерні системи гасіння пожежі).          Локальні (спринклерні) системи пожежогасіння спрацьовують безпосередньо на ділянці спалаху, вузли розпилення води в таких системах бувають «сухого» і «мокрого» типу. Це залежить від специфіки об'єкта - опалюване, або не опалюване приміщення. Дані системи мають слабкою чутливістю. Дренчерні системи пожежогасіння часто застосовують у виробничих цехах. На складах. Зараз з'явилися спеціальні розпилювачі, які не просто розбризкують воду, а створюють водяний туман, що дозволяє ефективно боротися з вогнищами спалаху. Однак водні системи пожежогасіння мають один недолік - обмеження сфер застосування. Є цілий ряд матеріалів, які не можна гасити водою. Набагато менше обмежень мають піноутворюючі системи. Такими системами обладнають нафтосховища, заводи з виробництва і переробки нафти, спирту, різні хімічні виробництва.

Аерозольні та порошкові системи пожежогасіння

          Дані системи використовуються як в автономних системах пожежогасіння, так і в мобільних засобах. Автономні системи пожежогасіння в яких використовується порошок як гасящій складу оснащують високочутливими датчиками, які дозволяють локалізувати вогнище спалаху на самих початкових стадіях. До недоліків таких систем відноситься той факт, що після певного періоду часу потрібно міняти порошок, так як він має властивість злежуватися. Так само заборонено встановлювати аерозольні системи пожежогасіння в приміщеннях, які персонал не може покинути до початку роботи подібних установок, в місцях великого скупчення народу, у спорудах 3 та нижче ступенях вогнестійкості. Комбіновані системи автоматичного пожежогасіння           Саме комбіновані системи пожежогасіння найбільш ефективні в боротьбі з вогнем. Дана система дозволяє максимально повно використати всі позитивні властивості того або іншого способу гасіння вогню і в той же час дозволяє значно економити гроші. До негативних властивостям можна віднести хіба що складність даної системи.

87.Пожежна сигналізація.Види сповіщувачів: Головною умовою для успішної ліквідації пожежі є швидке повідомлення пожежно-рятувальної служби про виникнення

загоряння.

Для виклику пожежної команди на кожному об’єкті має бути телефонний або радіозв’язок.

Для швидкого повідомлення про пожежу облаштовують електричну пожежну сигналізацію, яка виявляє займання на початковій стадії, що забезпечує успішну боротьбу з вогнем.

До автоматичних систем пожежної сигналізації належать: теплові, димові, світлові й комбіновані сповіщувачі;

• Теплові автоматичні сповіщувачі реагують на підвищення температури навколишнього середовища.

• Димові сповіщувачі реагують на появу диму.

• Комбіновані сповіщувачі здатні одночасно реагувати на підвищення температури у навколишньому середовищі і появу диму.

• Світлові сповіщувачі мають фотоелемент, що реагує на ультрафіолетову або інфрачервону частину спектра полум’я.

Ефективність і надійність пожежних сповіщувачів залежить від оптимального добору їх типу, установки та умов експлуатації.

Кожну точку приміщення, яка потребує захисту від пожежі, має контролювати не менш як два автоматичних пожежних сповіщувачів.

Кількість пожежних оповісників у приміщенні визначають, виходячи з необхідності виявлення загорання у початковій стадії по всій площі.

Допустима висота установки пожежних сповіщувачів не повинна перевищувати:

• теплових — 9 м;

• димових — 12 м;

• комбінованих — 20 м;

• світлових — 30м.

Періодично сповіщувачі перевіряються на справність:

• теплові — один раз на рік;

• димові і комбіновані — один раз на місяць.

88.Евакуація людей при пожежах: Захист людей у разі пожежі є найважливішим завданням всієї системи протипожежного захисту. Вирішення цього завдання становить велику складність, оскільки має власну специфіку та здійснюється іншими шляхами, ніж захист будівельних конструкцій чи матеріальних цінностей. Рятування являє собою вимушене переміщення людей назовні при впливові на них небезпечних факторів пожежі або при виникненні безпосередньої загрози цього впливу. Вимушений процес руху людей з метою рятування називається евакуацією. Евакуація людей із будівель та споруд здійснюється через

евакуаційні виходи. Шляхом евакуації є безпечний для руху людей шлях, який веде до евакуаційного виходу. Евакуаційний вихід - це вихід з будинку (споруди) безпосередньо назовні або вихід із приміщення, що веде до коридору чи сходової клітки безпосередньо або через суміжне приміщення. Виходи вважаються евакуаційними якщо вони ведуть із приміщень: - першого поверху безпосередньо назовні або через вестибуль, коридор, сходову клітку; - будь-якого поверху, крім першого у коридор, що веде на внутрішню сходову клітку або сходову клітку, що має вихід безпосередньо назовні або через вестибуль, відокремлений від прилеглих коридорів перегородками із дверима; - у сусіднє приміщення на тому ж поверсі, яке забезпечене виходами. Із приміщень, розташованих на другому та більш високих поверхах (висотою не більше 30 м) допускається передбачати евакуаційний (запасний) вихід на зовнішні сталеві сходи. Кількість евакуаційних виходів із приміщень та з кожного поверху будівель потрібно приймати за СНиП 2.09.02-85, але не менше двох. Евакуаційні виходи повинні розташовуватись розосереджено.

89.Знаки безпеки праці: Безпека виконуваних робіт суттєво залежить від дохідливості, швидкості та точності сприйняття зорової інформації. На цьому ґрунтується широке використання на підприємствах кольорів безпеки та знаків безпеки праці, які відіграють роль закодованого носія відповідної інформації.

Знаки заборони: Заборонено відкрите полум’я

…

заборонено гасити водою

Попереджувальні знаки:

Пожежонебезпечно. Окисники

Вибухонебезпечно. Вибухові матеріали

Обережно! Отруйні речовини ……..

Зобов'язувальні знаки:

Работать с применением средств защиты органов дыхания!

Работать в защитной обуви!

Работать в каске! ………

Та інш…

90.Кабінет з охорони праці: Кабінет охорони праці

організаційний та навчально-методичний осередок пропаганди знань з питань охорони праці серед працівниківКабінет охорони праці створюється на підприємстві з чисельністю працівників 400 і більше осіб за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженої ним особи. На підприємствах чисельністю до 400 працівників кабінет охорони праці може бути суміщений з приміщенням для навчальних занять.(Держнаглядохоронпраці, Наказ "Про затвердження Типового положення про кабінет охорони праці" від 18.07.1997 N 191)

Створення кабінету з охорони праці починається з визначення приміщення для його розміщення. Рекомендації не регламентують площу приміщень для обладнання кабінетів (кутків) охорони праці. Це питання підприємства вирішують самостійно, виходячи з власних можливостей.

Виділивши приміщення, обладнати його необхідними меблями, обладнанням та наочними посібниками можна через підрядні підприємства або власними силами. Виходячи вже з існуючого приміщення, потрібно розробити проект його обладнання.

Залежно від функціонального призначення та можливостей підприємства підбирають меблі, стенди, пристосування, наочні посібники, технічні засоби, необхідну літературу. Приступаючи до створення кабінету з охорони праці , важливо правильно організувати зусилля проектувальників, методистів та інших служб, які беруть участь в його матеріально-технічному забезпеченні, професійну підготовку працівників та пов’язати це з економічними можливостями підприємства.

При цьому необхідно враховувати завдання кабінету з охорони праці, необхідність правильної організації простору й вирішення інтер’єру, норми освітленості, вентиляції та інші питання створення комфортних умов для проведення роботи в кабінеті. Ефективність роботи з профілактики виробничого травматизму на підприємстві залежить від рівня обладнання та організації роботи кабінету з охорони праці. Для його створення необхідно розробити план організаційно-технічних заходів, тематичну структуру та визначити функціональні завдання, враховуючи при цьому специфіку виробництва, технологію та організацію ведення робіт і рекомендації щодо організації роботи кабінету промислової безпеки та охорони праці .

Питанню створення кабінетів протягом тривалого часу в Україні приділялася серйозна увага. Існували нормативні документи з цього приводу; видавалась спеціальна література, плакати та наочні посібники.

В 1988 році видавництво «Будівельник» (Київ) видало книгу «Оборудование кабинетов охраны труда» (автори В. Харченко, Б. Пухляк, І. Ольшанецький). Час не стоїть на місці, і багато матеріалів, викладених в цій книзі, втратили свою актуальність. Разом з тим, багато рекомендацій із створення та організації роботи кабінетів охорони праці будуть корисними і зараз.

82.категоріїї приміщень і будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою: Вимоги щодо конструктивних та планувальних рішень промислових об'єктів, а також інших питань забезпечення їхньої пожежо- та вибухобезпеки значною мірою визначаються категорією приміщень та будівель за вибухопожежною та

пожежною небезпекою. Визначення категорії приміщення проводиться з урахуванням показників пожежовибухонебезпечності речовин та матеріалів, що там знаходяться (використовуються) та їх кількості. Відповідно до ОНТП 24-86 приміщення за вибухопожежною та пожежною небезпекою поділяються на п'ять категорій (А, Б, В, Г, Д).

Категорія А. Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 °С в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні парогазоповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа. Речовини та матеріали, здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним в такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні перевищує 5 кПа.

Категорія Б. Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні пилоповітряні або пароповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.

Категорія В. Горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали, речовини та матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться, або використовуються, не відносяться до категорій А та Б.

Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум'я; горючі гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.Категорія Д. Негорючі речовини та матеріали в холодному стані. В основу розрахункового методу визначення категорій вибухопожежної та пожежної небезпеки виробничих приміщень покладено енергетичний підхід, що полягає в оцінці розрахункового надлишкового тиску вибуху в порівнянні з допустимим. Розрахунковий максимально можливий надмірний тиск, що виникає при згоранні вибухонебезпечного середовища в приміщенні, визначається за формулою

де Нт — теплота згорання горючої речовини, Дж/кг (для нафтопродуктів, розчинників Нг = 40 х103Дж/кг);

Р0— початковий тиск, кПа (приймається рівним 101 кПа);

z — коефіцієнт, що характеризує ступінь участі горючої речовини в утворенні вибухонебезпечної суміші (для горючих газів та пилу z=0,5, для ЛЗР і ГР, нагрітих вище температури спалаху, z=0,3);

m — маса горючої речовини, кг;

V3 — вільний об'єм приміщення, м3 (береться

рівним 0,8 геометричного об'єму);

Ср — питома теплоємність газової суміші в приміщенні, кДж/(кгК) береться рівною теплоємності повітря 1 кДж/(кгК);

р — густина газового середовища в приміщенні, кг/м3 (дорівнює густині повітря при заданій температурі; р=1,2 кг/м3);

k — коефіцієнт, що враховує роботу аварійної вентиляції ((с = Ах( +Ь Де ^ — кратність аварійної вентиляції); t — тривалість надходження горючих газів і парів;

Кн — коефіцієнт негерметичності приміщення (Кн=3);

Т0 — температура в приміщенні (Т0=300 К).

При використанні в приміщенні горючих газів, легкозаймистих або горючих рідин для визначення маси, що входить в формулу (4.2), допускається враховувати роботу аварійної вентиляції, якщо забезпечений її автоматичний пуск при перевищенні гранично допустимої вибухонебезпечної концентрації та електропостачання за першою категорією надійності. Дія вентиляції враховується згідно з ОНТП 24-86

Об'єм приміщення, в якому вибухонебезпечна суміш буде утворювати концентрацію на межі нижньої межі поширення полумя, м3:

B=1,5(E/C_нкм)

де 1,5 — коефіцієнт запасу;

Е — кількість вибухонебезпечної речовини, котра надійшла у приміщення, г;

Снкм — нижня концентраційна межа запалення речовини, г/м3. Згідно з категоріями приміщень визначають вимоги до конструктивних та планувальних рішень будівель, споруд, приміщень та до їх вогнестійкості. Категорії приміщень та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою на стадії проектування визначають розробники технологічного процесу згідно з нормами технологічного проектування ОН И 1-24-86 та відомчими нормами технологічного проектування. Для діючих підприємств категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою можуть визначатися технологами самих підприємств, організаціями, що мають відповідних фахівців та дозвіл (ліцензію) органів державного пожежного нагляду. Категорія щодо вибухопожежної та пожежної небезпеки, а також клас зони за правилами улаштування електроустановок, в тому числі для зовнішніх виробничих і складських дільниць, повинні бути позначені на вхідних дверях до приміщення, а також на межах зон всередині приміщення та назовні.