похило фылософыя

24

План

1. Особливості формування світогляду в культурі Київської Русі ………..3

2. Номіналізм та реалізм. Релігійно-філософське вчення Фоми Аквінського……………………………………………………………..…..9

3. Гегель «Енциклопедія філософських наук»……………………………..14

4. Список Використаної літератури………………………………………..24

1. Особливості формування світогляду в культурі Київської Русі

В сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з Х-ХІІ століття, тобто періоду формування могутньої держави - Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрідність цього процесу - проникнення християнства в культуру Київської Русі, яке прийшло на зміну давньослов’янському міфологічному пантеону з шести богів на чолі з Перуном та засвоєння греко-римської та візантійської філософської думки. Загальна спрямованість філософської думки в культурі Київської Русі визначалась суворими ідеологічними та політичними завданнями побудови міцної централізованої держави. Поширення християнства, яке пов'язують а розвитком письменності і освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загального культурного рівня народу, залучення його культурних верств до надбань європейської, насамперед античної філософської та соціально-політичної думки. Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняної філософської думки того періоду, яка спирається на особливості світоглядних позицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна "дуальність", паралельне існування "книжної" і народної культур, що ведуть між собою інтенсивний діалог.

Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг, текстів отців церкви, уривків текстів античних та елліністичних авторів відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формування підходів до розуміння світу, його пізнання. Слід звернути увагу на значення творів Іоана Дамаскіна, його визначення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов'ю до мудрості - істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істинною філософією.

На перше місце за своїм світоглядним і філософським значенням слід поставити твір київського митрополита Іларіона "Слово про Закон і Благодать", що написаний в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пом’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, в яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним "Філософське-історичним вступом", що витлумачує смисл світової історії.

Аналіз першого питання цієї теми неможливий без звернення до літописних джерел, зокрема знаменитої "Повісті врємєнних літ" монаха Києво-Печерського монастиря Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель, засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідність згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах не тільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалися рік у рік, але моралізує з приводу нещасливих подій, вбачаючи в них кару божу за гріхи людські.

Для філософської традиції Київської Русі характерною є етична спрямованість, яка виразно звучить в "Поученії" видатного державного діяча і мислителя князя Володимира Мономаха. Мономах дає своєрідну настанову володарю держави, суть якої потягає в тому, що разом з отриманням влади зростає міра відповідальності, що моральний борг князя - завжди залишатись справедливим. Мірою справедливості є знання, отже, володар повинен вміти все, бо інакше він стане залежним від інших. В творі Мономаха виразно звучить принципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадської справи, незалежної від церкви. В настанові Мономаха досить чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і Богом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою звернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам'ятати про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.

Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського /близько 1130-1182 рр./, єпископа у Турові. Його проповіді звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого і кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий - це алегоричне тлумачення людських вед душі і тіла, які, об'єднуючись, творять зло. Але ця притча виходить далеко за межі моралі і поведінки особистості, оскільки єпископ князівства туровського ганьбить політику, що будується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як рефрен в пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла, що визначають смисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як мораліст, але й добрий психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкати людську гординю, звільнитись від пороків, знайти душевний спокій.

Такий процес формування і зміни світогляду дає можливість зробити висновок, що філософські ідеї Київської Русі мають свої корені в міфологічному, міфоепічному, язичницькому уявленні східних слов'ян. Народна культура, народна творчість стала головним джерелом формування української філософії. Як зазначає Д. Чижевський, "національними підвалинами", на яких виросла національна філософія, був народний світогляд. Проте були й інші джерела української філософії. Як пише Д. Чижевський, він не знає в історії культури Європи випадків, "коли б філософічний інтерес та філософічна творчість проявилися в якогось народу спонтанно, незалежно від чужих впливів... Не роблять виїмку в цьому відношенні і українці".

З введенням християнства, поширенням писемності, грамоти та особливо з розвитком літературної мови давньоруська культура отримала можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та інших мислителів минулого. Значне місце у формуванні філософських ідей займають Біблія, перекладені твори "священного писання", твори "отців церкви". Серед представників патристики на Русі популярними були імена Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського та ін. Саме християнська філософія першою підвищила інтерес до філософської думки на Русі.

Велике значення для давньоруської філософської думки мала творчість Іоанна, екзарха Болгарського, автора досить популярного на Русі "Шестиднева". Цікаві роздуми містяться у відомому на Русі того періоду "Ізборнику" 1073 р., який включає понад 300 статей, присвячених питанням богослов'я, етики, логіки, поетики, історії, філософії, ботаніки, астрономії тощо. Поширеними на Русі були збірники "Діоптра", або "Зерцало", "Бджола" та ін. Та й саме розуміння філософії київськими "книжниками" формувалося значною мірою на основі попереднього духовного розвитку, в першу чергу християнської філософії, якою вона була в патристичній, а потім у специфічно візантійській традиції.

В "Ізборнику" 1073 р. наводиться переклад уривку з "Діалектики" одного з найавторитетніших християнських авторів — візантійського філософа VII — VIII ст. Іоанна Дамаскіна, у якому філософія є майже універсальною системою знань. "Філософія, — говориться там, — є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнанням природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть, як довільну, так і природну... Далі, філософія є уподібненням Богові... Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільки філософія є початком усякого мистецтва... Далі, філософія є любов'ю до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" [1, с. 622]. Характерною рисою філософської думки Київської Русі було "софійне" розуміння філософського знання. "Софія" (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне знання.

Вітчизняною філософською думкою велись пошуки відповідей на фундаментальні онтологічні проблеми. Тут значною мірою відчутний вплив античної філософії, особливо праць Арістотеля. Характерним у цьому плані є "Ізборник" 1073 р., у якому міститься добре розроблена система категорій для змалювання картини буття світу.

Проте не варто обмежувати давньоруську культуру, навіть початкового періоду, тільки запозиченими досягненнями. У тих же міфологічних уявленнях східних слов'ян виробилась своя "модель світу" з наївно пантеїстичної, натуралістичної позиції. Пізніше, у християнському світогляді, ця міфологічна "модель світу" була роздвоєна на "наявне" буття (природа, людина) і "бажане" (божественний, трансцендентний світ). Природа втрачає божественну сутність, вона створена Богом з нічого і може в ніщо перетворитись. Лише Бог вічний, він начало всього.

Незважаючи на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, позаяк він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, передовсім, проблема відношення духовного і матеріального, яка вирішувалась з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони становили єдине, гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з'явились спроби віднайти посередників, які б подолали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів поставали Богоматір Діва Марія, ангели, насамперед архангел Михаїл, які й забезпечували єдність світу.

З вирішенням проблеми єдності світу розв'язувались і натурфілософські проблеми, проблеми розуміння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, у якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об'єктом божественного світоправління і кінцевою ціллю світоустрою.

Глибоке бачення світу природи, Всесвіту київські книжники знаходили у "Шестидневі" Іоанна, екзарха Болгарського, в "Ізборниках" 1073, 1076 рр. та ін. Тут же містяться певні уявлення про Землю, Сонце, Місяць та інші планети з позицій геоцентризму, викладаються ідеї про першоелементи, про "стихії", з яких складається світ матеріальних речей, про живу й неживу природу, деякі погляди на простір і час.

Центральною філософською проблемою давньоруської думки була проблема людини. У Київській Русі філософська думка сприймалась передусім як філософія людини, суть якої полягала в тому, щоб навчити людину, як їй наблизитись до ідеалу, якими є смисл її життя та покликання.

Слід зазначити, що у давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація зміщується у духовний світ людини. Людина мислилась не як частина космосу, природи, вона усвідомлювала себе її господарем, її "вінцем". Складалась думка про людину як про "малий світ", "мікрокосм", у ній бачилось відтворення Богом моделі Всесвіту як цілого. У цьому погляді помітний вплив середньовічного світогляду, Іоанн Дамаскін пише: "Створив Бог людину... наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина — це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом, і є серединою між розумом і матерією, він пов'язує собою видиме й невидиме, чуттєве й те, що тільки розумом осяжне" .

Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників,які в її вирішенні спирались на "Шестиднев", "Ізборник" 1073 р. та інші пам'ятки писемності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, безсмертна, являється "сутністю живою", але тільки в поєднанні з тілом вона стає реальністю. Робилася спроба обгрунтувати дуалізм двох субстанцій у людині. Як зазначає В. С. Горський, "домінуючу інтенцію давньоруської філософської думки складає так би мовити екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання" .

Виходячи з такого погляду на людину, формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та моральні ідеали. Характерним є те, що саме цей бік людського життя вважався настільки важливим, що це призвело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через усю філософську проблематику.

Отже, філософська культура Русі постає як результат попереднього духовного розвитку східних слов'ян. Крім того, на основі сприйняття, творчого осмислення перекладних джерел світової культури на початку XI ст. створювались оригінальні твори вітчизняної книжності.

2. Номіналізм та реалізм. Релігійно-філософське вчення Фоми Аквінського

У XI ст. в схоластиці виникли два напрямки, представники яких зосередили свою увагу на з'ясуванні питання: загальне (універсали) існує об'єктивно чи воно є тільки іменем одиничних предметів?

Ті, які визнавали, що загальне існує реально, називались реалістами. Представники реалістичного напрямку А. Кентерберійський, Гільом з Шампо, Б.Клервоський та ін. доводили, що загальне (універсали) є ідеальним прообразом, згідно з яким Бог створив усі одиничні предмети і явища. Номіналісти ж (П.Абеляр, Дуне Скот, Уільям Оккам та ін.) вважали, що загальне не має ніякого онтологічного значення. Вони вважали, що реально існують тільки окремі речі з їх індивідуальними якостями. Крайній номіналізм заперечував існування загального навіть в голові суб'єкта, зводячи загальне до слів-знаків (імен). Правда, деякі з номіналістів, наприклад, Іоанн Дуне Скот (1265-1308 pp.), висловлювали обережно думку про те, що загальне, яке має основу в речах, є продуктом діяльності розуму.

І реалізм, і номіналізм розвивалися в руслі схоластики, але якщо реалізм зміцнював вплив католицької церкви, то номіналізм його розхитував, і тому вона рішуче виступила проти будь-яких спроб поширити номіналістичні погляди. Тож не випадково вже 1092 р. на церковному соборі в Суассоні погляди одного з перших номіналістів Іоанна Росцеліна — мислителя з Франції — було піддано анафемі, а самого Росцеліна богослови примусили відмовитись від занять філософськими питаннями. Проте справу Росцеліна продовжив П'єр Абеляр. Цей мислитель, окрім проблеми універсалій, активно вивчав питання співвідношення віри і розуму. В праці «Діалог між філософом, іудеєм і християнином» Абеляр доводить, що будь-яке філософське положення повинно узгоджуватись не з вірою, а з розумом, одержувати всебічне раціональне пояснення.Стверджуючи примат розуму стосовно віри, П.Абеляр різко засуджував тих філософів-реалістів, які спираються не на наукові аргументи, а на твердження «отців церкви».

Сміливі виступи П.Абеляра викликали занепокоєння в таборі реалістів. Вчення мислителя-номіналіста було засуджене на Суассонському соборі 1121 р. і вдруге на Санському соборі 1140 p., незадовго до смерті філософа.

Погляди Абеляра знайшли своє відображення і розвиток у працях наступних поколінь номіналістів. Так, У.Оккам, розвиваючи ідеї Абеляра, доводив, що розум і віра — прямо протилежні субстанції. Філософія повинна відокремитись від теології, інакше одержати істину в процесі пізнання буде неможливо. Оккам зазначав, що один і той самий на вигляд висновок неможливо знайти на основі двох родів знань, оскільки вони суперечать один одному.

Виступаючи проти реалістів, Оккам відстоював свободу слова і думок, проте не підтримував Абеляра, який піддавав сумніву пізнавальну цінність віри. Більше того, мислитель запевняв, що слід всіляко підтримувати християнські засади. «Навіть погрози,— вказував він,— випробування і небезпеки,— ніщо не може відвернути нас від захисту християнської релігії, за яку ми звикли нести всілякі незгоди і страждання».

Згідно з концепцією номіналістів, Бог не може бути пізнаний безпосередньо, шляхом споглядання. Ні наші відчуття, ні розум не дають нам відомостей про Бога. Людина довідується про нього лише через певні поняття. Але останні не свідчать про їх адекватність об'єктові пізнання. Так, Дуне Скот, розділяючи богослов'я і філософію, доводив, що теологія, спираючись на висловлювання «отців церкви», має своїм предметом Бога, тим часом як філософія — буття. Бога, твердив він, можна пізнати через пізнання буття. Але людина опановує лиш те, що може відчути. Бог — нематеріальна істота. Нематеріальне (поняття) існує остільки, оскільки існує чуттєве, а Бог нам не дається у відчуттях. Отже, робить висновок Дуне Скот, пізнання його неможливе, і буття Бога викликає сумнів. Поставивши питання про реальність існування надприродного, номіналісти вирішували його водночас із питанням про відношення духу, раціонального до чуттєвого.

Серед представників класичного періоду схоластики вирізняється помітна постать Фоми Аквінського (1225-1274 pp.), одного з головних представників реалізму. З появою в релігійній філософії саме його настає кінець епохи августино-платонівської орієнтації та розпочинається нова епоха — епоха томізму. Спираючись на Арістотеля, Фома Аквінський зумів утвердити своє бачення світу, релігії, віри, філософії і т.д.

На відміну від інших схоластів, Фома Аквінський відділяв віру від знання, царину розуму від внутрішніх переживань людини, але, всупереч номіналістам, які теж поставили питання про окремішність сфер духовного життя людини, він вважав, що розум пізнає не тільки матеріальні речі, але і Бога, його існування, його особливості, його дії. Проте, писав Фома, є такі істини, які для розуму недосяжні, а саме: що таке Трійця, першорідний гріх, релігійна віра, створення світу в часовому вимірі.

Як і Дуне Скот, Фома Аквінський розрізняв філософію і теологію. Згідно з ним, теологія будує свої концепції на основі одкровення, філософія — на основі розуму. Філософія служить теології, але не в буквальному значенні цього слова, а як пропедевтика до віри.

Спираючись на арістотелівське розуміння форми і матерії, Фома Аквінський доводив, що фізичні тіла складаються з форми і матерії, де формою є те, що в одиничних речах якісне, а матерія — те, що індивідуально різне. Форма є виразом єдності субстанції, матерія — її множини. Форма є активним началом стосовно матерії.

Розвиваючи вчення про Бога, Фома Аквінський стверджував, що існування Бога не є істиною очевидною. Це існування слід довести, і воно доводиться шляхом аналізу діянь Бога, які ми спостерігаємо в природі, суспільстві, логічному мисленні.

Спираючись на Біблію та вчення «отців церкви», Фома Аквінський приходить до висновку, що створення світу — безпосередня дія Бога, а не посередницьких інстанцій, як це доводили неоплатоніки. В своїй фундаментальній праці «Сума теології» мислитель запевняє, що створення світу є актом Божої волі, а не необхідності, і відбувалось воно відповідно до ідеї, запрограмованої Богом у певнім часі.

В теорії пізнання Фома Аквінський стояв на позиції поєднання чуттєвої і раціональної форм пізнавальної діяльності людини. В «Сумі теології» він зазначав, що всяке пізнання повинно спиратись на досвід у чуттєвій його формі, але чуттєве недосконале, коли воно не послуговується раціональним. Завдяки раціональному пізнанню людина проникає в сутність речей безпосередньо, але це стосується матеріальних предметів. Коли ж ми пізнаємо Бога, душу і т. п., то тут пізнання йде опосередковано «через щось».

Розглядаючи сутність універсалій, Фома Аквінський дещо змінив вчення реалістів. Він вважав, що загальне існувало спочатку до речей в божественному розумі. Універсали є не тільки в голові людини, але і в речах, адже останні, як і розум,— творіння Бога.

Для філософії Фоми Аквінського характерні риси, які підтверджують, що цей мислитель творчо узагальнив і розвинув усі філософські концепції, що існували до нього. Такими рисами є:

• гілеморфізм (душа і тіло людини — нерозривне ціле);

• об'єктивізм (наше пізнання спрямоване насамперед на оточуючий нас світ);

• емпіризм (знання — результат досвіду. Фома Аквінський рішуче заперечував апріорне походження знань);

• реалізм (Фома Аквінський був реалістом, але його реалізм мав поміркований характер. З одного боку, він засуджував крайній реалізм послідовників Платона, з іншого — крайній номіналізм, зокрема Росцеліна, який доводив, що загальні поняття — це лише звуки, які потрясають повітря, і більше нічого);

• раціоналізм (інтелектуалізм). Фома Аквінський вважав, що пріоритет у пізнанні має розум, який, спираючись на відчуття, формує їх у певній послідовності і на основі спільного, що їх об'єднує, робить висновок. Впродовж свого життя він рішуче виступав проти волюнтаризму, августинізму і абсолютизації чуттєвого пізнання містиків.

3. Гегель «Енциклопедія філософських наук»

Головна мета філософської творчості Гегеля — сприяння перетворенню філософії на науку, дійсне, істинне знання. Формулюючи цей намір у передмові до "Феноменології духу", мислитель, як і Фіхте та Шеллінг, наближав поняття науковості до поняття системності: істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її. Але на відміну від своїх попередників автор "Феноменології духу" вніс до розуміння системності дещо принципово нове. Він відмовився від такої дорогої для Шеллінга інтелектуальної інтуїції і на її місце поставив поняття, відкинув фіхтеанський метод приклеювання до всього небесного і земного, до всіх природних і духовних форм парних визначень загальної схеми та розкладання всього по поличках і стверджував, що система філософських наук повинна бути виведена з історії дійсності, яку ці науки відображають. На місце схеми "Я є Я" Гегель поставив системоутворюючий принцип історизму, або розвитку. Від попередніх його система відрізняється тим, що методом її побудови є найбільш розвинена форма діалектики.

Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) народився в Штутгарті, столиці королівства Вюртемберг. Його батько, Георг Людвіг Гегель, служив секретарем казначейства. Мати, Марія Магдалина, добра і чуйна жінка, померла, коли Гегелю ледь виповнилося 13 років. У 1777—1787 рр. Гегель вчився у латинській школі й класичній гімназії. З величезним інтересом вивчав математику, риторику, мови, та найбільше захоплювався всесвітньою історією. Недаремно для свого випускного твору він обрав досить оригінальну тему: "Сумний стан мистецтв і наук у турків". Праця дістала високу оцінку.

Після закінчення гімназії Гегель вступив до Тюбінгенського теологічного інституту, де познайомився і дружив з Шеллінгом, Гельдерліном. Восени 1793 р. він успішно склав випускний кандидатський іспит з теології. Відмовившись від кар'єри протестантського пастора, Гегель став домашнім учителем у дворянській сім'ї у Берні (Швейцарія). Робота залишала досить багато вільного часу, і протягом трьох років він глибоко студіював Канта, Фіхте, написав свої перші праці "Життя Ісуса" (1795), "Позитивність християнської релігії" (1796), У 1797 р. Гегель повернувся до Німеччини і через посередництво Гельдерліна отримав посаду домашнього вчителя у сім'ї купця Гогеля у Франкфурті-на-Майні. Продовжуючи заняття філософією, вивчав англійську політичну економію та право. Але його дедалі більше привертала університетська викладацька робота.

Завдяки підтримці Шеллінга Гегель приїхав до Йєни, де захистив дисертацію "Про орбіти планет", читав лекції в університеті, займався літературною діяльністю. Саме у Йєні він написав і видав відому "Феноменологію духу" (1807). Тут сформульована власна, протилежна Шеллінгу, оригінальна філософська позиція. Якщо Шеллінг, у якого в цей період з'явилися релігійно-містичні ухили, розглядав філософію лише як шлях до знання, то Гегель прагнув перетворити її на науку, сприяти наближенню філософії до форми науки, до тієї мети, досягнувши якої, вона могла б відмовитись від свого імені любові до знання і бути дійсним знанням.

Шеллінг вважав, що абсолютне єдине начало (тотожність), в якому збігаються "Я" і "не-Я", пізнається людиною безпосередньо, подібно до того, як ми відчуваємо красу або биття власного серця. Гегель заперечував безпосереднє пізнання і вважав за необхідне починати не з абсолютного знання, а показати логічний шлях розвитку пізнання від нижчого ступеня (безпосередньо чуттєвого сприйняття) до вищого (повного, абсолютного знання).

Фінансові ускладнення та зубожіння Йєнського університету в умовах війни з Францією змусили Гегеля шукати іншу роботу. В березні 1807 р. він переїхав до Бамберга, де став редактором місцевої газети. В грудні 1808 р. приїхав до Нюрнберга і став директором гімназії. Окрім адміністративної та педагогічної діяльності, в Нюрнберзі Гегель багато писав. Саме тут створена і видана "Наука логіки" (Велика логіка), до якої увійшли три книги - "Вчення про буття" (1812), "Вчення про сутність" (1813) та "Вчення про поняття" (1816). У Нюрнберзі з'явився чорновий варіант "Енциклопедії філософських наук" - системи філософії Гегеля. В 1811 р. Гегель одружився з Марією фон Тухер - двадцятирічною дівчиною зі знатної дворянської сім'ї.

Ще в Йєні Гегель мріяв про університетську кафедру. В серпні 1816 р. він отримав запрошення до Гейдельберзького університету, де читав по два-три курси що семестру, видав "Енциклопедію філософських наук", яку пізніше (в 1827 та 1830 рр.) перевидавав з виправленнями.

Гегелівська система має назву "Енциклопедія філософських наук". У § 18 праці пояснюється, що її загальним предметом є абсолютна ідея - субстанція і суб'єкт творення дійсності. Ось деякі характеристики абсолютної ідеї: 1) ідея не інертна, а діяльна, вона є взагалі діяльність; 2) ідея діалектична, вона являє собою єдність відмінного - суперечливість; 3) ідея цілеспрямована, вона є ентелехією, а це арістотелеве поняття виражає фіналізм, телеологію, прагнення до мети і самовдосконалення. Абсолютна ідея існує об'єктивно, тобто незалежно від окремих індивідів, більше того, передує не лише індивідам, а й світові в цілому (природі, суспільству).Буттям чистої абсолютної ідеї є її розуміння самої себе. Зміст її - царство чистого розуму, чистої думки. Це царство є істина, якою вона є без прикриття, в собі й для себе самої. Тому можна висловитися так: цей зміст є зображення Бога, яким Він постає у своїй вічній сутності до створення природи і того чи іншого кінцевого духу. Саме як чистий розум абсолютна ідея є предметом "Науки логіки" - першої частини "Енциклопедії філософських наук".

Наступна стадія розгортання абсолютної ідеї полягає у тому, що остання реалізується як природа. Гегель тлумачив природу як відчуження ідеї, яка вільно "відпускає" себе з царства чистої думки до протилежного царства матеріальної природності. Природа теж є ідея, але у формі інобуття. Саме у такій якості вона є предметом другої частини "Енциклопедії" - "Філософії природи".