Методология_Литература / ZashkilniakL_Metodologia_istorii

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

анґлійського історика Д.Барраклоу, який активно включився в дискусію з традиціоналістами. У 1978 р. він підготував для ЮНЕСКО фундаментальну працю “Головні тенденції в історії”, в якій контстатував переважний інтерес фахових істориків до “нової історії”, яка прагне усунути з минулого суб’єктивізм. “Доки історія не звільниться від міфології, як це зробила астрономія чи хімія,- писав учений,- доки вона не розірве раз і назавжди зі своїм міфологічним корінням, як астрономія розірвала з астрологією, а хімія — з алхімією, шанси історії розімкнути порочне коло, в яке історію завело її минуле, є невеликими” [157, 211].

Погляди “нових істориків” зустріли сильну протидію традиціоналістів. Зокрема, у Великобританії проти них виступив впливовий історик Д.Р.Елтон (“Практика історії”, 1967). Він наголошував на культурно-аксіологічному характері історичних оцінок, які не можна звести до “наукових” і безсторонніх, підкреслював особливості історичного методу, спрямованого на деталізацію і описовість, використання уяви та інтуїції. Заперечував можливість універсального підходу до історії, який, на його думку, скеровує людство до спекулятивних історіософських побудов, що вводять в оману. Історія існує заради історії, заради інтелектуального і культурного розвою суспільства, а не для виснування прогнозів на майбутнє [170, 6497]. У міркуваннях Елтона містилася розумна частка скепсису щодо втрати історією гуманістичного змісту. Дискусії “нових істориків” і традиціоналістів послужили приводом для переосмислення теоретичних підстав історії постмодерністами (про них нижче).

Найбільш плідним стосовно історії виявився напрям “нових істориків”, який отримав назву “нової економічної історії”, яскраві представники якого американські вчені Роберт В.Фоґель і Дуґлас К.Норт 1993 р. одежали Нобелівську премію в галузі науки. Напрям взяв початок у 1957 р., коли молоді гарвардські вчені А.Г.Конрад і Д.Р.Мейєр представили на конференції американської Асоціації Економічної Історії методологічну доповідь “Економічна теорія, статистичний підхід і економічна історія”. Вона мала переломове значення у дослідженні економічної історії, забезпечила поширення нових підходів у американських. а потім університетах багатьох країн. У доповіді йшлося про новий метод дослідження історії господарських відносин, який у загальних рисах вимагав: (1) концептуалізації (гіпотези) предмету вивчення, (2) створення гіпотези на підставі економічної теорії,

(3) однозначної постановки дослідницького завдання, яке б вимагало тільки позитивної або негативної відповіді, (4) квантифікації даних історичних джерел,

(5) обов’язкового перегляду вже отриманих раніше оцінок і результатів [182, 64-68]. Від 60-х років на перший план у розвитку “нової економічної історії” висунулися згадані вище Фоґель і Норт, які випускали книжку за книжкою, доводячи переваги нової методології, опертої на економічній теорії і квантифікації. Щорічні семінари і конференції, що скликалися з підтримкою різноманітних фондів, незабаром здобули світове визнання. Самі ж керівники ще 1960 р. оприлюднили результати своїх досліджень: Норт переконливо довів, що рабство було скасоване у США не внаслідок його економічної неефективності, а через вплив суспільнополітичних ідей (“Економічний розвиток США 1790-1860”); Фоґель спростував

202

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

твердження про неефективність залізничного транспорту у США і заміну його автомобільним (“Тихоокеанська залізниця: зразок підприємництва”). Крім цього обидва вчених та їхні послідовники поширили нову методологію також на соціальну і політичну історії, заохотивши насамперед до квантифікації джерельного матеріалу.

Ідеалом представників напряму є сувора “наукова”, доказова історія, що будується за зразком природничих і технічних наук. Вона вимагає поєднання (часом в одній особі, але не обов’язково) доброго історика, доброго економіста (соціолога і т.д.), комп’ютерника. Але вони категорично відмовляються від глобальної економічної історії і теорії, обмежуючися “мікроекономікою”, підкреслюючи, що не може бути теорії, яка визначає поведінку людини у будь-яких випадках, незалежно від обставин. Кожна теорія, у їхньому розумінні, має лише гіпотетичне прикладне значення і може підтверджуватися або не підтверджуватися на конкретному фактичному матеріалі.

Об’єктом дослідження вони вважають раціональні людські дії, які реалізуються в межах певних економічних (соціальних тощо) систем, параметри яких піддаються чіткому визначенню. Такі системи можна моделювати, а отримана модель слугує теорією, котру слід перевірити на фактичному матеріалі.

“Нова економічна історія” швидко знайшла прихильників у багатьох країнах, але й зустріла чимало опонентів, які закидали їй “зникнення людини” з історії, складну термінологію і логіку, доступні лише вузьким спеціалістам, а не загалу.

Подібні тенденції характеризують “нову соціальну історію”, яка знайшла активних прибічників у Великобританії, Франції й Німеччині. У Великобританії, після проведення 1963 р. загальнонаціональної конференції “Історія, соціологія і соціальна антропологія”, нові методи дослідження історії почали активно поширюватися [149, 35-39]. У 1976 р. за ініціативою Е.Брігґґса було створене “Британське товариство соціальної історії” та його орган “Сошіал хісторі”. Подібно до американської “нової економічної історії” британські історики застосовували математичні методи до аналізу соціальних структур і груп. Деякі дослідники намагалися назагал соціологічно трактувати історію, залучаючи марксистську соціологію (Р.Біверс, П.Берк тощо).

Близькими до британських були і залишаються погляди німецьких теоретиків “соціальної історії”, у працях яких, однак, більше пов’язань з теоретичною спадщиною К.Маркса, К.Лампрехта, М.Вебера.

Німецька “соціальна історія” інституалізувалася після створення 1972 р. часопису “Історія і суспільство”, а трохи згодом спеціальної дослідницької групи з теорії історії, в яку увійшли провідні вчені напрямку Ю.Коцка, Ю.Рюзен, Р.Козеллєк, Г.Пуле, В.Ю.Моммзен, Т.Ніппердей та ін. Група опублікувала тритомник методологічних досліджень (“Об’єктивність і партійність в історичному дослідженні”, 1977, “Історичний процес”, 1978, “Теорія і метод в історії”, 1979). Німецькі історики нав’язували до системно-структурного розуміння суспільства, в якому рівною мірою представлені правові, адміністративні, економічні та інші структурні елементи. Ці елементи у своїй взаємодії дають випадкову рівнобіжну,

203

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

якою є суспільство на даному етапі. До аналізу масових процесів слід застосовувати різноманітні теорії прикладних наук.

З “новою науковою історією” співзвучна “кліометрика” (від Кліо — музи історії у давньогрецькій міфології), яка народилася у США й там здобула найбільше прихильників (можливо правильніше було б назвати напрям “новою соціальнополітичною історією”). Поява ЕОМ і гучні успіхи інформатики сприяли виникненню надій, що квантифікація розв’яже усі теоретичні проблеми в історії, перетворить її у сувору науку на зразок природничих, усуне суб’єктивізм і описовість. Багато американських і європейських істориків у 60-70-х роках зацікавилися квантифікацією історичних досліджень і тими можливостями, які вона відкриває. Це торкалося насамперед прискорення нагромадження та обробки масових даних з соціально-економічної, політичної і культурної історії. Розпочалося активне створення “банків даних” у ЕОМ, які дозволяли ставити до нагромаджених фактів найрізноманітніші дослідницькі питання і отримувати точні відповіді.

У60-80-ті роки у країнах Європи, Америки і Азії виникли десятки асоціацій і товариств із квантифікації історичної інформації. 1976 р. у США повстала Асоціація соціально-наукової історії, яка нині об’єднує понад тисячу дослідників. У Європі крупні кліометричні центри діють у Франції, Бельґії, Голландії, Великобританії, ФРН та інших країнах. У 80-х роках перша науково-дослідна лабораторія із застосування математичних методів в історії була створена в Україні — у Дніпропетровському університеті (керівник — В.Підгаєцький). Тоді ж виникли й міжнародні осередки з кліометрики як от: Міжнародна асоціація “Історія і комп’ютеризація” у Голландії, Об’єднання з історії та інформатики у Бельґії.

Якщо у більшості країн Європи математичні методи відіграли допоміжну роль у історичних дослідженнях, то у США мали місце спроби побудувати на підставі матметодів і ЕОМ “нову наукову історію” — кліометрику [72, 21-45]. Теоретичною підставою для неї послужили положення соціальної психології, які у США отримали назву “біхевіористської” теорії. Ця теорія описувала закономірності поведінки людини або групи людей у певних соціальних ситуаціях. Застосування біхевіористської теорії до історії дало можливість задовільно пояснити поважні політичні події американської історії, наприклад, результати виборів президентів, губернаторів, прийняття законодавчих актів, визначити головні чинники, що впливали на політику США у той чи інший період. Так, дослідження Д.Сундквиста, А.Д.Боуґа, Л.Бенюна, Д.Сілбі, П.Г.Філда та інших виявили, що на політичну історію США у ХХ ст. переважний вплив чинили етно-культурні фактори, а не партійні, релігійні або якісь інші.

Уметодологічному плані кліометристи намагалися створити окрему теорію, уникаючи при цьому загальноісторичного синтезу. Суспільство вони розглядали як систему, в якій окремі структурні елементи функціонують майже цілком автономно від цілого суспільства. Тому активно пропагувалося створення різноманітних моделей структур, використання для цього теорій соціальних наук.

Разом з тим, великі сподівання, які покладалися на кліометрику, повністю не виправдались. Особливо це стосується теоретичного аспекту історичних досліджень

204

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

з використанням комп’ютерної техніки. Виявилося, що історична теорія потрібна як при постановці гіпотез і створенні моделей, так і при інтерпретації отриманих результатів. У цих випадках історик не може обійтися без того чи іншого розуміння суспільства та його організації на певних історичних етапах, ролі і місця окремих його структурних складових. Це змусило одного з ініціаторів кліометрики А.Боуґа ствердити: ”Наївні очікування піонерів квантифікації, що вони своїми точними результатами негайно розв’яжуть старі спори... і “закриють розкриті книги” в окремих галузях знання, не підтвердилися. Більше того, отримані з допомогою кількісних методів результати, як правило, підносять нові питання... Ми потребуємо професіонального визнання цього факту...” Справді, кліометрика значно розширила обрії і можливості історичного дослідження, проте не усунула, а, навпаки, загострила проблему світоглядної позиції вченого.

Окреме місце у західній історіографії посіла “психоісторія” — поєднання історії з психоаналізом. Прихильники цього напряму розглядають свою дисципліну, як галузь соціально-історичних досліджень. Теоретичною підставою для “психоісторії” послужив психоаналіз, засновником якого вважається австрійський лікар-психіатр Зиґмунт Фрейд (1856-1939). Його вчення про підсвідомі психологічні процеси, властиві людській особистості, послужило базою для філософськоантропологічних теорій, які отримали назву “фрейдизму” (пізніше — “неофрейдизму”). Це вчення зводило форми культурного і соціального життя до проявів первісних підсвідомих потягів людини: статтевого і самоутвердження.

“Психоісторія” виявилася придатною для вивчення історичних особистостей і певних соціальних груп. Так, 1958 р. вийшла праця американського історика Е.Еріксона “Молодий Лютер”, яка дала зразок пояснення діяльності німецького реформатора з допомогою психоаналізу. Незабаром з’явилися теоретичні праці У.Ленґнера з обґрунтуванням методу. Поступово склалися методологічні засади “психоісторії”, основою яких послужив біхевіоризм, про який згадувалося вище. Головним дослідницьким завданням прибічники напряму вважають “осмислення історії через мотиви, а мотивів — через історію” (Е.Еріксон). Мотиви є суб’єктивними реакціями людей на подразнення зовнішнього середовища і визначають їхню поведінку у конкретних соціальних ситуаціях. Добрі результати дає “психоісторія” при вивченні екстремальних суспільних ситуацій, коли реакція особистостей зумовлюється мотивами самозбереження (люди під час голоду, війни тощо).

Філософсько-пізнавальні засади “неофрейдизму” розробив американський філософ і соціолог Еріх Фромм (1900-1980), послідовник Франкфуртської філософської школи (див. пункт 2.3. розділу 6). 1941 р. побачила світ книга Фромма “Втеча від свободи”, в якій він піддав психоаналітичному дослідженню феномен фашизму. Пізніше вчений опублікував десятки монографій, в яких розвинув теоретичні положення своєї “гуманістичної соціальної філософії” (“Людина для самої себе”, 1947, “Розумне суспільство”, 1955, “Мистецтво любові”, 1956, “Без ланцюгів ілюзій”, 1962, “Анатомія людської дедуктивності”, 1973, “Мати чи бути?”, 1976 та ін.).

205

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Стрижнем філософії Фромма є концепція людини, згідно якої виникнення людської свідомості було переломовим актом, що порушив споконвічну гармонію з природою і народив екзистенціальну суперечність людського існування. Свідомість зробила людину чужою у світі, викликала відчуття самотності і страху, необхідність постійного пошуку гармонійних форм єднання з природою, іншими людьми і самою собою. Пошук гармонії і є джерелом всіх тих психічних сил, які визначають почуття, думки і поведінку людини [142, 7-10]. З суперечностей між людиною і природою вчений виводить усі фундаментальні психічні потреби, які є вічними, незмінними і позаісторичними, виступають у вигляді прагнень людського “Я”. Вони є рушійною силою історичного розвитку, його метою, яка полягає у встановленні майбутньої нової гармонії людини з природою і самою собою.

Таким чином, історія за Фроммом представляє собою драму народження і розвитку людини до стану гармонії. Попередні епохи демонструють трагічне неспівпадіння прагнень людської природи і можливостей її реалізації у суспільстві. Суспільство трактується вченим як сукупність психологічних особистостей, яку він називає “соціальним характером”. Цей останній є якби соціальною психологією, яка визначає межі індивідуальної адаптації людини у суспільній структурі, що відповідає даному “соціальному характеру”. Фромм визначає 4 типи “соціальних характерів”: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний і ринковий. У кожному з них людина розв’язує проблему власної екзистенції чотирма способами — мазохистським, садистським, деструктивістським, конформістським. Перші два є результатом набуття людиною власної ідентичності і прагненням самоутвердження у суспільстві, третій — компенсацією безсилля змінити обставини, четвертий — розчинення у масі і відмови від власного “я”. Соціальні умови завжди диктують переважання якогось одного зі способів розв’язання проблеми екзистенції.

Але усі ці способи є непродуктивними і заводять у завулок. Єдиним гуманістичним способом вирішення проблеми екзистенції є Любов — єдність зі світом та іншими особистостями, яка дозволяє зберегти власне “я”. Вибір людиною способу задоволення своїх екзистенціальних потреб визначається у підсумку її розумовими здібностями, усвідомленням цінностей незалежності, свободи і критичного мислення. Вони уможливлюють вибір нею життєвої орієнтації. Сучасна людина стоїть перед дилемою: бути чи володіти? Допомогти їй повинна добра віра

— нова релігія Любові, яка повинна утвердити у “соціальному характері” орієнтацію на “буття”, а не “володіння” (споживання). Підсумком історичного розвитку повинно стати гуманістичне суспільство “комунітарного” соціалізму.

2.4.Школа “Аннали” — 3: антропологічна історія

Пізнавальні принципи “нової наукової історії” викликали обґрунтовану критику не тільки істориків-традиціоналістів, але й тих, хто був невдоволений зникненням “людських вимірів” дослідження минулого, недооцінкою свідомісних аспектів історичних діянь. Від середини 80-х років у середовищі французької Школи “Аннали” розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання,

206

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

пролунали критичні голоси про відхід від теоретичних засад засновників напряму, необґрунтоване захоплення структурними соціологічними дослідженнями, кліометрикою. 1990 р. в друкованому органі Школи — “Анналах” з’явилася програмна стаття “Продовжуємо наш пошук”, яка визначила риси нової методологічної орієнтації істориків.

Корені нових підходів слід шукати ще у 50-60-х роках, коли група французьких істориків віддала перевагу дослідженню культурних процесів європейського середньовіччя, беручи за зразки праці Л.Февра, Й.Гойзінги, Н.Еліаса. Не без значення були впливи психоаналізу й структурної антропології (про неї нижче). Ще 1961 р. Ж.Дюбі у статті в енциклопедичному виданні “Історія та її методи” вказав на перспективність дослідження історії ментальностей. Але від того часу ця галузь історії розвивалася у тіні “нової наукової історії”, здобуваючи прихильників поза Францією (П.Берк у Великобританії, А.Гуревич у СРСР) [191, 127-138].

Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф, К.Ґінзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет — суспільну свідомість (слід зазначити, що стосовно менталітету і ментальності не виробилося чіткого визначення, підкреслюється їхній “пливкий” зміст, який можна звести до духовного та інтелектуального життя, певних психологічних типів і стереотипів). На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя.

Змін зазнав також об’єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість. Для її визначення застосовано ментальність, як віддзеркалення культурного стану особистості, групи, нації. Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію “живих”, “чуттєвих” людей. Таку історію називають “соціальною історією культури”, маючи на увазі передусім її антропологічні (внутрішньолюдські) виміри. Не випадково у літературі за цим підходом закріпилася назва антропологічної (або “антропологізуючої”) історії [123 7-20].

Антропологічна історія виникла під певним впливом антропологічного структуралізму і “нарративізму” (про них далі), постмодерністських тенденцій у історичній епістемології. Проте, вона зберегла традиційний погляд на минуле, як на реальне буття, яке вимагає кожен раз нових способів вивчення і розуміння. Історики Школи використовують ментальність з метою глибшого проникнення у життя минулих епох, з’ясування становища і “почування” людини в них. Вони намагаються поглянути на минуле через свідомість учасників історичних подій. Перелік тем історії ментальностей дуже широкий: ставлення членів суспільства до праці, власності. багатства, бідності, розуміння законів і звичаїв, сприйняття образу природи, часу, простору, ставлення до смерті, народження тощо. У підсумку, це дає

207

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

можливість нав’язати діалог з людьми минулого, їхніми очима побачити історичну дійсність.

Наслідком зміщення об’єкту дослідження від “зовнішніх” проявів людської діяльності на “внутрішні” (свідомість) було відсунення проблеми історичного синтезу на другий план (але не повне зникнення). Погляди дослідників у даний час зосереджені на вивченні, передусім, особливих свідомісних проявів окремих осіб і груп. У зв’язку з цим, виникла проблема співвідношення індивідуальної і колективної свідомості (ментальності) або впливу другої на першу. Деякі теоретики Школи (А.Буро, Р.Шартьє) дотримуються думки, що нинішня історія повинна дати відповідь на питання переломлення ментальних типів у індивідуальній ментальності. Поки що вони схильні надавати перевагу індивідуальній ментальності, пошукам її ірраціональних, алогічних проявів. Прикладом тут можуть послужити праці К.Ґінзбурга, який встановив тісний зв’язок містичного і реального у проповідях відомого теолога і церковного діяча ХV ст. Ніколи Кузанського, подав зразок виявлення підсвідомих мотивів творчості видатної особи.

У такому дослідженні зростає активна і конструктивна роль історика, його спроможність провадити “діалог” з джерелом, задавати щораз нові питання і отримувати відповіді, здобуваючи з нього “приховану” інформацію. Від такого дослідника вимагається високий рівень ерудиції, орієнтація у багатьох науках та їх методах і, як підкреслюють теоретики Школи, власний екзистенціальний досвід. Особистість історика, таким чином, накладає великий відбиток на його історичний твір, який має значну частку індивідуального бачення, часом недосяжного і незрозумілого читачеві.

Історики Школи нині все більше схиляються до постмодерністських поглядів стосовно великої частки суб’єктивності у працях дослідників минулого, котрі більшою мірою реконструюють історичні події відповідно до власного життєвого досвіду та інтелектуального рівня. Тому й “історична правда” насправді є “метафоричною правдою” або здатністю даної історіографічної формації дати задовільні відповіді на поставлені історичною наукою питання. Метафорою антропологічної історії є Людина — творець і носій культури.

2.5.Історія та інформатика

Інформатика, як зазначалося вище, вчинила великий вплив на розвиток наукової думки ХХ ст., спричинивши не тільки появу нових соціологічнофутуристичних прогнозів (“інформаційне суспільство майбутнього”), але й спроб з нових позицій підійти до минулого. Нові інформаційні технології, праці над створенням штучного інтелекту привернули увагу дослідників до психології творчості і народили нову науку “соціальну когнітологію”. Її прихильники вважають, що дослідження інформаційних механізмів людської творчості змушує переглянути і переосмислити вихідні методологічні положення соціальної та історичної діяльності в цілому. Слід зазначити, що ці ідеї активно розвиваються нині українським вченим Ю.Канигіним, знаним російським філософом А.Ракитовим та іншими.

208

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

На думку Ю.Канигіна, суспільні і гуманітарні науки в сучасних умовах переживають час “когнітивного” повороту, який характеризується особливою увагою до інтелектуальних механізмів людської і суспільної свідомості. Вони показують, що будь-які знання представляють собою семантичну інформацію, яку кожна людина набуває не завдяки спогляданню світу і переробці чуттєвого сприйняття, а через сферу соціальних комунікацій — від соціального оточення (батьки, вчителі, книжки, ТБ тощо). Живе споглядання відіграє у пізнанні другорядну роль (!) Рівень пізнання залежить передусім від “інформаційної наповненості мозку”. Крім того, пізнавальний процес зводиться до свідомісної обробки даних і перетворення їх у знання у вигляді семантичної інформації. Це і є інтелектуальний процес або здатність людини (суспільства) перетворювати інформацію у знання.

Людська свідомість має справу тільки з феноменами (предметною інтерпретацією відчуттів). Феномени є виключно результатом комунікативноінформаційного процесу — не речі, а слова творять свідомість людини. Свідомість людини визначає її об’єктивне буття (!)

Інформаційний світогляд відкидає онтологічне питання про первинність буття чи свідомості на бік: на перший план виходить нове конструктивне начало — інформація. Вона не є ані матерією, ані ідеєю, й представляє собою “об’єктивізовану ідею”, тобто ідею, яка може бути об’єктивізована при умові її реалізації. На рівні суспільства інформація виступає сукупним соціальним інтелектом, який визначає рівень суспільної організації на даному етапі розвитку.

За таких обставин, соціуми можна розглядати як “розумні системи”, які самоорганізуються і розвиваються не на основі “об’єктивних законів”, а на підставі збору, переробки і використання знань у організації взаємин між людьми [62, 5-46]. Іншими словами, рівень соціальної організації і весь комплекс взаємин у соціумі визначаються здатністю його членів сприймати і використовувати інформацію. На зміну парадиґмам психологічного, економічного, культурного і т.д. суспільств пропонується парадиґма “інформаційного” суспільства, в якій індивідуальний і соціальний інтелекти відіграють провідну роль.

Ю.Канигін досить обережно проектує інформаційний чинник на минуле, підкреслюючи, що його дія виявляється лише на такому рівні організації соціальних систем, коли з’являються механізми самоорганізації, тобто, коли люди усвідомлюють необхідність розумного влаштування суспільного життя (до часу досягнення цього стану у соціумі діють механізми “природного відбору і мутації”).

На думку Канигіна, марксистський формаційний, філософсько-історичний і культурно-цивілізаційний підходи до історії повинні бути доповнені “інформаційним”. Саме цей останній дозволяє уникнути крайнощів матеріалізму та ідеалізму, стверджує, що усі суспільні взаємодії — економічні. політичні, культурні

— мають інформаційну підставу.

Подібні погляди розвиває російський філософ А.Ракитов, який пропонує визначити історію як “інформаційно-культурний процес”, підставу якого складають “народження, трансформації, акумуляції і поширення інформації на підставі змінюваних одна другу технологій” [119, 25-26]. Розвиток цивілізації і культури, у

209

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

підсумку, визначаються рівнем та обсягом доступних даному соціуму знань, можливостями поширення, засвоєння, переробки і виробництва інформації (!)

Враховуючи рівень інформаційної озброєності суспільства, Ракитов пропонує нову періодизацію всесвітньої історії, віхами якої є “інформаційні революції”. Перша така революція пов’язнана з виникненням мови, як засобу переказу інформації. Друга — винайдення писемності, яка уможливила якісно нові умови поширення і збереження інформації. Третя інформаційна революція розпочалася з початком книгодрукування, яке розширило доступ до інформації. Четверта революція дозволила з допомогою електричних сигналів швидко поширювати інформацію по усій земній кулі. П’ята інформаційна революція — комп’ютерна — перетворює інформацію у головну галузь соціального виробництва. Вона робить реальністю побудову суспільства, заснованого на знаннях.

Запропонований вченими інформаційний вимір суспільної еволюції, відкриває ще один маловідомий у минулому кут зору на історію, який дозволяє з допомогою і через інформацію поєднати у єдине ціле суб’єктивне та об’єктивне, матеріальне та ідеальне. індивідуальне і соціальне (суспільство — “зовнішня структура людської пам’яті”).

3.”Нова філософія історії”: нарративізм

Сцієнтизація історії, яку принесла з собою “нова наукова історія”, поставила низку проблем, котрі можна охарактеризувати, як падіння громадського престижу історичного знання — праці “нових істориків” були занадто спеціальними і незрозумілими для широкої публіки, яка шукала у них “людського” виміру. Частина західних істориків почала бити на сполох, вимагаючи “віднаучнення” історії, повернення на магістральний шлях “історичного релятивізму” (О.Ексле). “Моделі” і “процеси”, зазначали вони, дегуманізують історію. Уже згадуваний вище анґлійський історик Д.Елтон 1970 р. писав: ”...Чим би не займалася історія, вона повинна бути по суті оповіданням (розповіддю) про змінні долі людей” [163, 5].

До певного часу такі думки виглядали ретроградством. Проте, практика історичних досліджень поставила перед вченими й суто методологічні проблеми, які виявилися не до розв’язання у рамках “нової наукової історії”. Це були проблеми історичної “наррації” — викладу (описування) історичних знань, здобутих у процесі дослідження. У дискусіях з проблем нарративу отримали поширення методологічні підходи, які незабаром викристалізувалися у “нову філософію історії” або “нарративну філософію історії”. Її концепти швидко поширилися на Заході у 70-х, а особливо 80-х роках.

Перш ніж розглянути головні аспекти нової методологічної парадиґми, доцільно спочатку зупинитися на її теоретичних джерелах, одним з яких була структурна антропологія.

210

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

3.1.Структурна антропологія та історія

Появу структурної антропології нерозривно пов’язують з іменем французького етнолога і соціолога Клода Леві-Строса, дослідника свідомості примітивних народів, який до своїх студій залучив математичні методи, антропологію, психоаналіз, лінгвістику, соціологію та інші науки. Це дало йому можливість створити власну теоретичну систему, яка виросла на підставі методу. Вона отримала назву від одноіменної праці вченого — “Структурна антропологія”

(1958).

Свій дослідницький погляд Леві-Строс спрямував на свідомість примітивних народів, шукаючи відповіді на питання про чинники, які визначають поведінку людини у реальному житті. Він прийшов до висновку, що усі форми соціального життя мають одну природу — вони складаються з систем поведінки, що представляють собою проекцію універсальних законів підсвідомої структури розуму на рівень свідомості і соціалізованої думки.

Щоб довести цей висновок, вчений, який тривалий час вивчав способи мислення примітивних народів, констатував відмінність фізичного світу від людського чуттєвого сприйняття. У процесі пізнання людина з допомогою органів чуття спотворює образ навколишньої дійсності, тому що такою є властивість цих органів і мислення. Щоб проникнути у механізми спотворення, слід вивчати людський розум і психіку. Таке вивчення можна здійснити тільки через мову, як засіб мислення, поступово сходячи від свідомого до несвідомого, досягаючи універсальних законів, властивих природі і людині.

Для вирішення поставленої мети вчений обрав структурний метод аналізу мовних конструкцій з наміром віднайдення у них інваріантних форм, котрі, у підсумку, вкажуть ті підсвідомі структури, які відповідають природній реальності. Таким чином, на думку Леві-Строса, дійсні об’єкти закладені у елементарних структурах думки, а мова дає можливість визначити їх. Здійснити це повинна нова наука — антропологія, наука, що об’єднає усі три головні виміри людини — природно-біологічний, психологічно-розумовий і соціальний.

Система структурної антропології має немало слабких місць, які неодноразово відзначалися критиками. Серед головних її недоліків, зокрема, безуспішні намагання сформулювати “універсальні закони” соціального життя. На основі докладного дослідження мови міфів Леві-Строс приходить до виокремлення найпростіших понять, які функціонують на засадах “бінарності” (життя-смерть, земля-вода, гора-діл, хижак-травоїд і т.д.). Проте, цього недостатньо для пояснення розвинених соціальних стосунків. Єдиний висновок, який витримує критику, полягає у певному впливі підсвідомих складових на соціальну поведінку людини, про що писав ще З.Фрейд.

211