Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ Microsoft Word.doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
01.03.2016
Размер:
141.31 Кб
Скачать

1.Українці в російській культурі 18ст.(ф.Покопович,д.Левицький,в.Боровикоський,і.Матрос,м.Березовський,д.Бортнонський

Об'єднання України з Росiєю в серединi ХVII ст. мало для останньої, крiм всього iншого, те величезне значення, що в другiй половинi ХVII ст. i у ХVIІІ ст. до Росiї хлинув могутнiй потiк української культури i через Україну - культури Європи.

Навiть  деякi  неупередженi росiйськi автори визнають величезний вплив української культури на життя Росiї в ХVII- ХVIII столiттях. Так, в колективнiй працi "Русское  православие: вехи истории",  яка видана в Москвi в 1989 роцi (720 стор.), говориться:  "В ХVII в. Украина была поставщиком  кадров  образованного духовенства для России.  Заметный  след  в истории русской  культуры и церкви оставили писатели и учителя школ. Важную роль сыграли  ученики  и преподаватели Киево-Могилянской коллегии (с 1701 г.  переименована  в академию). Хорошо  подготовленные и опытные проповедники, они  были участниками острой религиозной борьбы.  Самым значительным  лицом  из  духовенства  первой  половины ХVIII века был Феофан Прокопович". 

Феофан Прокопович- корінний киянин,вихованець,а потім і професор Києво-Могилянської академії один із засновників Російської адемії наук Санкт-Петербурга,вчений,письменнмк,радник і соратник Петра І,оратор,політолог,ерудит.

Феофан Прокопович належить до тих «малоросів», які пов’язали свою долю з Російською імперією і служили їй вірою, правдою і своїми талантами.

Петро I, перебуваючи в Києві, звернув на здібного молодого професора свою увагу і «наблизив його до себе». І вийшло так, що у протистоянні Петра I з українськими козаками на чолі з Іваном Мазепою Феофан Прокопович беззастережно став на бік російського царя, засудивши інсургентів як розбійників, свавільників і навіть зрадників. Цар запросив Прокоповича переїхати до Санкт-Петербурга, стати «членом його команди». Попри це, Феофан зволікав, не хотів розлучатися з Академією, її бібліотекою, її атмосферою творчого спілкування, диспутів; не хотів кидати свої наукові заняття. 1716 року, не дочекавшись, Петро I категоричним наказом викликав Феофана до Санкт-Петербурга. Почався новий період у житті колишнього професора та ректора Києво-Могилянської академії — він став одним із найближчих радників царя з питань освіти й церкви. І не тільки радником — Прокопович власноручно розробляв проекти змін, які пропонував. Ще однією його функцією була апологія царя та теоретичне обґрунтування його реформ. Красномовний киянин робив це у своїх творах, проповідях, «похвальних словах», розвиваючи російський варіант ідеї «просвіченого абсолютизму». Надзвичайним успіхом користувалася його трагікомедія «Володимир», де під іменем князя Володимира-хрестителя автор зображує царя, а в образах тупих і підступних поганських жерців уїдливо висміює тих, хто протистояв реформам. Немало вельмож і духовних осіб пізнало себе в тих персонажах, що, звичайно, не побільшило число його друзів. 

 У Санкт-Петербурзі Прокопович, на той час архієпископ Новгородський і Великолуцький, зблизився з освіченою елітою, такими людьми, як Татищев, Кантемир, художник Матвєєв та іншими. Невдовзі він заснував філософсько-літературний гурт, так звану «Вчену дружину», звідки вийшло чимало реформаторських ідей. Колишній ректор Києво-Могилянської академії всіляко сприяє організації Академії наук Санкт-Петербурга, підтримує становлення там кафедр філософії, математики, природознавства та науково-дослідницької роботи. Прокопович писав багатьма мовами — старослов’янською, тогочасною українською, російською, польською, німецькою, англійською, французькою, шведською, латинською, грецькою. Про його ерудицію історик Татищев писав пізніше синові: «Наш архієпископ Прокопович був у науці нової філософії та в богослов’ї настільки вченим, що в Русі рівного йому не було». Історики ж твердять, що киянин Феофан Прокопович стояв біля витоків російського просвітництва. У своєму петербурзькому домі Прокопович на власні кошти створив школу для бідних та осиротілих дітей, із якої вийшло кілька відомих російських науковців. Найбільш здібних учнів Прокопович направляв до Академії або за кордон. Активна громадська діяльність Прокоповича на російському ґрунті продовжувалася 9 років — до смерті Петра I. Після смерті вінценосного покровителя у вихорі владних змін вороги Феофана підняли голови, активізувалися. Він навіть збирався емігрувати до Швеції. І тільки надзвичайна присутність духу і ясний розум, винахідливість, а також неабияка придворна спритність зберегли йому голову на плечах. Феофан Прокопович уцілів, хоча вже ніколи більше не користувався особливим впливом на російський трон. До Києва, однак, не повернувся

Дмитро Левицький. Найвизначнішим портретистом свого часу був Дмитро Левицький (1735 — 1822), син відомого маляра і гравера Григорія. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо рисував, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань. Потім дістався до Петербурга й тут учився спочатку в Антропова, а відтак у робітнях Лагрена й Валер’яні.

Вже в 1763 р. Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства. В женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу. «Найбільшим російським митцем цього часу, — каже І. Грабар, — є учень Антропова — Левицький, твори якого належать до кращих подвигів європейського портретного мистецтва XVIII в. Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із засліплюючою технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного, невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя — не мав він собі пари. Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнольдса виходить жорстким і холодним віртуозівством, але й музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар — настирливим, а прийоми — завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії, несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу».

Мартос. Українське мистецтво, що так буйно і всебічно розвинулось у XVIII в., мало великий вплив на Московщину. Українські митці, яким довелося жити в Петербурзі чи Москві, не тільки дотримували кроку місцевим майстрам, а й нерідко ставали їхніми вчителями. «Малярство Московщини XIX в., — говорить Д. Антонович, — без українських майстрів являло б собою окремі відривки, окремі, іноді високоталановиті явища; але ледве чи далось би історію малярства XIX в. в Московщині представити як одноцільний, природний процес, якби виключити з нього українських митців. У кожному разі цей процес починається від українських великих митців XVIII в. і далі, на протязі століття, українськими майстрами держиться».

Російська різьба аж до появи в ній українських митців не виходила поза межі декоративного кустарництва. Митцем, що вивів її на світ, був українець Іван Мартос (1752 — 1835). Був він учнем Канови й Торвальдсена, першорядним представником класицизму, але разом із тим й оригінальним творцем. По науці в Петербурзькій академії художеств їде Мартос як стипендист Академії за кордон. У 1774 р. був у Римі, де працював у робітні Торвальдсена, німецького класициста-еклектика Рафаеля Менгса й нарешті у Вієнна й Помпея Баттоні. В 1776 р. Мартос різьбить свого «Нарциса» й «Сонного Ендиміона», які два роки згодом здобули йому титул «академіка скульптури». В 1779 р. Мартос повертається з-за кордону й живе в Москві та Петербурзі напереміну, виконуючи цілий ряд пам’ятників і намогильників. Із діяльності його в Україні залишилися пам’ятники Катерини II у Катеринославі, Рішельє в Одесі, Олександра І в Таганрозі й Потьомкіна в Херсоні. Поза тим Мартос прислужився російській культурі як педагог, будучи спочатку професором, а потім ректором Петербурзької академії художеств. Із-під його руки вийшла ціла низка видатних різьбарів, але ніхто з них не дорівняв учителеві. Російські мистецтвознавці запевняють, що зі смертю Мартоса «зайшло сонце різьби в Росії».

На рік молодшим від Мартоса був другий різьбар українського походження й культури — Михайло Козловський (1753 — 1802), якому російське мистецтво також чимало завдячує. Формально він був представником класицизму, але фактично в його душі дрімали ще невижиті ідеали рококо й навіть бароко. Вчився він у Петербурзькій академії, а потім у франції, звідки привіз замилування для форм, що на них революція видала присуд смерті. Його «Амур» чи пам’ятник Суворову в Петербурзі мають в основі класицистичну тематику, але оформлення їх ще рококове. На жаль, коротке життя не дозволило Козловському розвинути свій талант в усю широчінь.

Поряд з українськими різьбарами у Петербурзі працюють українські малярі, які в ще більшій мірі заважують на розвитку мистецтва Московщини.

Боровиковський. На тлі тогочасного мистецтва й життя московської Півночі відбиває постать українського релігійного маляра й портретиста Володимира Боровиковського (1757 — 1825). Він походив із Миргорода на Полтавщині, зі старої козачої рідні, в якій малярство було до деякої міри родовим. Малярем-іконописцем був його батько Лука Боровик, малярами були його дядько Олексій, його родич Дамян й нарешті всі три брати — Василь, Петро та Іван. Молодий Володимир навчився малярства у родинній хаті і вже як відомий маляр іконостасів виїхав до Петербурга. Тут працював у робітні Дмитра Левицького, а потім, у 1791 р., — у Лампі. Крім портретів, Боровиковський мав цілу низку замовлень на більші, монументальні роботи, як розпис Михайлівського замку (1802), а найбільше на іконостаси, яких залишив кілька по різних церквах Московщини. «Якась м’якість і особливий смуток — це національні, українські питоменності релігійних картин Боровиковського, — пише В. П. Горленко. — Такими почуваннями надихані релігійні твори Гоголя, так близького духом Боровиковському. Тут немає відчуження від життя й мрячної однобічності, а є тільки глибока туга за самодосконалістю і прагнення в інший, зоряний світ».

«Портрети, — пише Гнедич, — виходили в Боровиковського деколи задивляючі. Він прегарно володів гамою барв і надавав одностроям катерининської й олександрівської доби чаруючої око гармонії фарб, ні на йоту не відступаючи від природи. Тільки він знав таємницю такої розв’язки гри самоцвітів і перлів на грудях орденованих достойників, коли із звичайних орденів виходив цілий барвовий акорд. Усі його портрети пройняті якимсь сентименталізмом, куди різкіше підкресленим, ніж у Левицького, рисунок якого був досконаліший, ніж у Боровиковського».

Із збереженої переписки митця із земляками (1795 — 1819) довідуємося, що Боровиковський залишився типовим «полтавцем» і на далекій чужині, додержуючись українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися в Україну перед смертю.

Венеціанов і Штернберг. Одним із кращих учнів Боровиковського був Олекса Венеціанов (1779 — 1847), син грека й українки з Ніжина. Він мав відвагу піти врозріз зі своїм учителем та класицистичними ідеалами Академії й, підглянувши чар московського народного побуту, стати піонером «національного російського жанру». Застав його ще в Академії Шевченко, доля якого зворушила старого Венеціанова й примусила допомогти геніальному кріпакові, але для самого Шевченка-маляра, засліпленого «генієм Карла Великого» (Брюллова), Венеціанов був тільки «старим чудаком»...

Людиною й митцем, що вмів захопити уяву Шевченка-маляра мальовничістю українського побуту, був його товариш по Академії і приятель, німець за походженням Василь Штернберг (1818 — 1845). Вже на 17-му році життя він був «казьонним» учнем Академії художеств у класі краєвидів і перспективи проф. В. Воробйова. Не знаходячи вдячних мотивів для свого романтичного олівця й палітри на московській Півночі, Штернберг їздив рік-річно на український Південь, звідкіля привозив свої етюди. В 1837 р. за сім картин, намальованих на Київщині й Полтавщині, Штернберг дістав золоту медаль, а відтак за «Свячення пасок в українському селі» дістав брильянтовий перстень, золоту медаль першого класу й «чин художника XIV-го рангу». В 1838 р. він познайомився й задружив із Шевченком. Два роки згодом їздив з експедицією графа Перовського до Хіви, а потім виїхав за державний кошт до Італії, де й помер усього двадцятисемилітнім молодиком. Із картин, намальованих Штернбергом на теми з українського побуту, найкращі «Великдень на Україні», «Шинок», «Мажі в степу», «Гра в кота й мишу», «Вид Києва з-за Дніпра» та відома гравюра до Шевченкового «Кобзаря» 1840 р.

Штернберг не мав змоги розвинутися у великого митця, але його заслуга в тому, що він першим відкрив українську природу й українського селянина.

Дмитро Степанович Бортнянський народився в Глухові на Сумщині. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнили з-поміж однолітків за сильний голос і музикальність і забрали до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальника Бальдассаре Галуппі.

Згодом Галуппі за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібретто "Креонт" (1776), "Алкід" (1778), "Квінт Фабій" (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі "Сан Бенедетто".

У 28-річному віці Бортнянський повертається в Петербург, де стає придворним капельмейстером, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже виключно з вихованців Глухівської співацької школи. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його "Херувимська", 1784 року — триголосний хор "Хай виправиться молитва моя".

Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Під час керівництва капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, опери на французькі лібретто "Сокіл" (1786), "Син-суперник" (1787), пасторальну комедію "Свято сеньйора" (1786) тощо. 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Д.Бортнянського. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів.

Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн "Співець у стані руських воїнів" на слова поета М.Хераскова, присвячений подіям війни 1812 року. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, такі як "Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д.Бортнянським".Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою. Постійна практична робота з таким колективом допомогла Бортнянському глибоко осягнути специфіку церковного хору, про що свідчать його кращі концерти 15, 16, 19, 24 і 30-й. І особливо останній, тридцятий концерт, написаний у 1790-х роках. Він вирізняється особливою безпосередністю, щирою задушевністю. В ньому теплим ліричним струменем, немов духовний рефрен, звучить інтонація рідної Бортнянському української пісні.

Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії. Водночас Бортнянський своїми коренями належить українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, М.Дремлюги, Л.Ревуцького, К.Домінчена, Б.Лятошинського тощо.