37,41,42,

26.Вплив меншості на малу группу.

Дослідження проблеми впливу норм меншості започаткував французький соціальний психолог С. Московічі, з'ясовуючи умови, за яких меншість може не тільки чинити опір, а й бути активним джерелом впливу. Спершу вчений звернув увагу на те, що індивід не завжди поступається тиску групи. Аналіз цього феномену вилився в концепцію "активної меншості”, згідно з якою конформність може бути формою переговорів між втягненими у конфлікт щодо певної реальності меншістю і більшістю. Невдовзі було зроблено висновок, що підпорядкування індивіда вимогам групи є не єдиним способом розв'язання конфлікту. Ефективним і навіть неминучим нерідко може бути прийняття більшістю або її частиною позицій меншості (поняття "меншість" використовується в його буквальному значенні). В подальших дослідженнях меншість стали визначати не - за кількісним критерієм, а за критерієм впливу.

Меншість — частина групи, наділена меншими можливостями впливу (авторитетом, статусом та ін.).

З таких позицій чисельна меншість фактично може бути більшістю, якщо зможе нав'язати свою думку іншим.

Значущість експериментальних досліджень С. Московічі, його колег та послідовників полягає у встановленні факту існування нормативного впливу меншості та його механізмів, в апробуванні нової моделі соціального впливу, у з'ясуванні залежності впливу меншості від різноманітних змінних (порядок відповідей підставних осіб, тип відповідей та ін.). Ці дослідження навели на висновок, що вплив меншості не можна пояснити тими механізмами, які традиційно використовувалися для пояснення впливу більшості, адже вона не має стільки однодумців, як більшість. Крім того, меншість часто позбавлена змоги здійснювати нормативний контроль над більшістю, доступу до інформаційних засобів впливу. Тому джерела, сутність, чинники впливу меншості є принципово іншими, ніж у більшості. Найвідчутніші з них пов'язані з манерою (стилем) поведінки меншості. Компонентами і водночас параметрами цього стилю є послідовність, постійність, впевненість у собі, здатність залучати до меншості представників більшості, стійкість, структурування і виклад відповідних аргументів. Особливо відчутним є вплив послідовної поведінки меншості на позицію у групі. Стійкість опозиції підриває групову єдність, демонструючи, що думка більшості не є абсолютною і остаточною. Беззаперечне й те, що меншість, яка твердо стоїть на своїх позиціях, впливовіша, ніж хитка меншість. За спостереженнями С. Московічі, прямування меншості за більшістю є просто публічною у ступкою, а погодження більшості з меншістю означає і відтворює справжнє нове сприймання дійсності (в експерименті — це сприймання блакитної смужки як зеленої).

У процесі експериментів було з'ясовано, що письмово сформульовані пропозиції меншості у формі закликів та безкомпромісних висловлювань впливали менш ефективно, ніж сформульовані стримано. Послідовна меншість, яка поводить себе у надто ригідній манері (безкомпромісній, категоричній, догматичній, суворій у висловлюваннях), впливає значно слабше, ніж меншість, що використовує гнучкий (адаптивний, м'який у формулюваннях, відкритий для компромісів) стиль переговорів. Вплив постійної меншості залежить і від глибини й сили переконаності представників більшості, від взаєморозуміння між ними, одностайності у висловлюванні думок та пропозицій.

Узагальнені порівняння особливостей впливу більшості та меншості можна звести до таких положень:

— більшість здійснює сильніший вплив на рівні реакції людей на факти, меншість — на рівні правильності позиції;

— вплив більшості стає помітний доволі швидко, вплив меншості може виявитися не в даній ситуації, а в наступних, хоча б частково пов'язаних із нею за змістом.

По-різному виявляється вплив більшості та меншості на внутрішній стан людини. Переживаючи конфлікт з більшістю, індивід часто відчуває свою некомпетентність, незахищеність. Позицію меншості більшість чи її представники розглядають з іронією, роздратуванням, кваліфікують як помилкову. Послідовна меншість сприймається як достатньо впевнена у собі. Меншість викликає відчутніші когнітивні зусилля, ніж більшість, зумовлює виникнення багатьох альтернатив. Крім того, наявність іншої позиції суттєво підвищує вірогідність вироблення індивідом і групою нових креативних (творчих) підходів, оригінальних, прогресивніших суджень і рішень.

Оскільки в реальному житті вплив більшості і меншості існує у єдності, то для побудови цілісної концепції функціонування малої групи ці впливи доцільно розглядати як динамічну систему, в якій вплив більшості виконує для групи роль стабілізуючого механізму, оскільки об'єднані у ній індивіди є запорукою існування групи як цілісності на певний момент розвитку. Водночас високий рівень конформності індивідів у групі, відсутність меншості, яка не поділяє загальної позиції, може спричинити застій, надмірне підвищення конформності. Меншість, порушуючи своїми поглядами і діями цю рівновагу, якщо не забезпечить відповідні зміни, то, принаймні, запропонує різноманітні варіанти розв'язання проблеми.

27. Проблеми лідерства. Теорії

Помимо воли администрации в каждом коллективе складываются малые неформальные группы из трех — семи человек. Если такая группа оказывает существенное влияние на общественное мнение коллектива, то ее называют референтной, или эталонной.

Референтная группа может включать людей разных возрастов и не обязательно работающих, например, в одном отделе, т.е. она может быть "сквозной". Главная психологическая предпосылка образования подобной группы — потребность в неформальном общении, взаимодействии с другими людьми. Взаимодействие и взаимозависимость служат удовлетворению частных (ситуативных), а также общих потребностей, например, в уважении, престиже, принадлежности к группе, власти. Кроме того, деятельность в составе группы приводит к возникновению новых потребностей, например, к сохранению стабильности группы.

Важнейшим признаком неформальной группы является наличие общей цели, которая, во-первых, не всегда осознается членами группы и, во-вторых не обязательно связана с решением производственных задач. Потребность в общении может возникнуть в связи с совместной учебой, общим хобби и т.д. Цели малой группы могут быть позитивными, т.е. способствовать сплоченности коллектива, нейтральными либо негативными.

Потребность в целеполагании, формулировке цели и организации деятельности по ее достижению приводит к появлению лидеров. Этот феномен просматривается во всех неформальных группах, насчитывающих более трех человек.

Теорії:

• Бере свій початок в 20-х роках 20-го століття, коли вперше появився інтерес до управління,як до науки. Перше,на що звернули увагу, то це можлива наявність загальних рис характеру у різних відомих лідерів. Так з’явилась «теорія рис» чи «теорія великих людей»

• Ситуаційна теорія. Згідно цієї теорії, лідер породжується сформованою ситуацією. В залежності від задач лідер може орієнтуватися на рішення задач чи на відносини в колективі. В середній сприятливості, де є проблеми в колективі і співробітники не знають,як сприймати лідера,який орієнтований на відносини. Створити сприятливу ситуацію, налагодити відносини в колективі – одна з перших задач лідера.

• Системна теорія. Тут лідерство та лідер розглядаються з точки зору групової динаміки. Група розглядається як система, лідерство – організація відношень в групі, лідер – суб’єкт управління цим процесом.

28.Функції лідерства і лідера.

1. Лідер як адміністратор. Найбільш очевидною для лідера є роль верховного координатора діяльності групи. Незалежно від того, чи сам він розробляє основні напрями ділової політики або вони наказують йому згори, в коло його відповідальності незмінно входить функція спостереження за виконанням. Причому суть адміністративної функції полягає не в самостійному виконанні роботи, а в делегуванні її іншим членам групи [7, с. 160].

2. Лідер як стратег. Лідер часто приймає обов'язки розробника методів і засобів, за допомогою яких група досягає цілей. Ця функція може включати як визначення безпосередніх кроків, так і розробку довгострокових планів діяльності. Часто лідер є єдиним хранителем плану дій; він один знає подальші шляхи, решті членам групи знайомі лише окремі, не пов'язані між собою частини плану .

3. Лідер як політик. Однією з найважливіших функцій лідера є встановлення цілей і основної лінії поведінки групи.

Проте, незалежно від джерел, визначення групових цілей і методів їх досягнення є обов'язковою функцією лідера.

4. Лідер як експерт. Лідер часто є тією особою, до якої звертаються як до джерела достовірної інформації або кваліфікованого фахівця. Безумовно, при високому ступені розділення функцій у великих групах лідери (керівники організацій) вдаються до послуг різних заступників, фахівців і консультантів [4, с. 124]. В даному випадку сам вибір цих експертів другого ступеня наочно характеризує здібності самого керівника

5. Лідер як представник групи в зовнішньому середовищі. Лідер є офіційною особою групи, він виступає в зовнішньому середовищі від імені всіх. Тому учасникам групи не байдуже, хто і як їх представлятиме; лідер у цьому випадку ототожнює собою всіх членів групи, їхній колективний розум, волю тощо. Він трансформує через себе всю інформацію, що виходить від групи і отримується групою. У цьому сенсі він є «сторожем»

6. Лідер як регулятор стосунків усередині групи. Регулювання особистісних і ділових стосунків усередині групи здійснюється через комунікативну мережу, яка може мати різний вигляд. У деяких групах вся інформація проходить через лідера; іноді існують в групі наближені до лідера особи, які замикають на собі цю мережу; існує тип груп, де лідер є «одним зі всіх».

7. Лідер як джерело заохочень і покарань. Особливо важливою обставиною, з погляду члена групи, є система заохочень і покарань, яку лідер застосовує для контролю за діяльністю учасників групи [9, с. 247].

8. Лідер як третейський суддя і миротворець. Ця функція певною мірою пов'язана із попередньою. В умовах конфліктів між членами групи лідер повинен виступати як суддя і розраджувач одночасно, тобто когось заохочувати і когось карати. У зв'язку із цією функцією в руках лідера опиняється засіб, завдяки якому він може зменшувати або підтримувати тенденцію до фракціонізму усередині групи, залежно від того, які його особисті плани [9, с. 248 - 249].

9. Лідер як приклад. У деяких типах груп лідер може служити моделлю поведінки для решти членів групи, тобто забезпечує їх наочною вказівкою того, ким вони повинні бути і що вони повинні робити. Командир відділення, який хоробро веде своїх солдатів у бій, служить саме таким прикладом [4, с. 148].

10. Лідер як символ групи. Групи із високим ступенем згуртованості прагнуть не тільки до внутрішніх, але і зовнішніх відмінностей від решти індивідуумів. Члени таких груп вдаються до різних відмінностей в одязі і поведінці (наприклад, члени масонських лож, політичних партій, клубів і т. д.). Лідери, будучи ядром таких груп, починають виконувати функцію символів: їхні імена привласнюють всьому руху (і побічно його учасникам), в приватно - промисловому світі власники фірм самі здійснюють таке символізування, розглядаючи свою справу як продовження своєї особи, релігійні течії і секти продовжують носити імена своїх засновників дуже тривалий час і т. д. Однаковою мірою це стосується різних наукових шкіл, представники яких навіть після смерті лідера ідентифікують себе з ним [12, с. 68].

29.Класифікація стилів лідерства за К.Левіним.

К.Левін з точки зору стиля і методів роботи виділив такі види лідерів:

• Авторитарний – людина,наділена владою, сама приймає всі рішення, віддає накази. Такий керівник «деспот». Проблеми співробітників його мало цікавлять, йому важливий робочий процес. Він єдиний правитель.

• Демократичний – керівник працює в контакті з підлеглими. Колектив приймає участь в обговоренні задач та прийнятті рішень. Такий стиль спрощує рішення задач, підтримує більш теплі відносини в колективі. Але задачі виконуються не так швидко,як при авторитарному стилі.

• Покустичний – лідер є,але його не видно. Група працює самостійно. Сама обговорює та приймає рішення. Лідер майже не впливає на роботу групи. При такому стилі група може працювати ефективно, але витрачає багато часу на організацію робочого процеса.

30.Ефективність діяльності групи і стилі лідерства.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ ГРУПИ (лат. effectivus — такий, що дає певний результат, дійовий) — відношення досягнутого результату (за тим чи іншим критерієм) до максимально досяжного або заздалегідь запланованого результату. Е.д.г. може бути визначена тільки в тому випадку, коли будуть чітко виділені кількісні або якісні критерії як основи (підстави) для порівняння досягнутого і запланованого результату й одиниці вимірювання результатів. Враховуючи множинність факторів, що впливают­ь на Е.д.г., дослідники, як правило, обмежують число критеріїв, за якими здійснюється оцінка ефективності. Виділяют­ь два універсальних критерії: 1) продуктивність — найчастіше економічна, яка виражається в одиницях продукції, співвіднесеної з витратами на її виробництво (напр. прибуток ФП); 2) задоволеність (роботою, процесом навчання, належністю до групи), під якою слід розуміти психологічний стан, викликаний співвідношенням певних домагань суб’єкта діяльності та можливістю їх здійснення. Окрім цього, виділяють безліч інших соціально-психологіних критеріїв, за допомогою яких враховують соціально-психологічні аспекти Е.д.г., напр. всебічний розвиток особистості; безкорисливе і сумлінне ставлення до праці, суспільно-корисна активність; згуртованість і рівень керованості колективу; ціннісні орієнтації і ціннісні норми; величина і склад групи; психологічний клімат у колективі тощо. Складність визначення Е.д.г. на ФП за цими критеріями полягає в труднощах виділення одиниць їх вимірювання і розробки вимірювальних процедур. Особливу складність становить вимірювання ефективності діяльності навчальної групи вищого навчального закладу, у т.ч. й фармацевтичного. Для навчальних груп, як правило, вибір критеріїв концентрується навколо показників успішності (тобто суб’єктивної оцінки досягнень студента) і результативності (тобто обсягу засвоєної інформації). У дослідженнях Е.д.г. (навчальної) використовують і такі психологічні критерії, як рівень мотивації до навчання, ставлення до навчання, інтелектуальні здібності тих, хто навчається. В умовах організованої спільної діяльності критеріями сприяння взаєморозвитку в навчальній групі майбутніх провізорів є: 1) позитивна динаміка товариськості (або контактності); 2) комунікативна готовність і прагнення до взаємодії; 3) доброзичливість і взаємний інтерес до потреб, бажань і емоційних станів один одного. Дослідження свідчать, що, якщо за цими критеріями в ході навчання спостерігаються позитивні зміни, то використаний метод навчання забезпечує високу психологічну і соціально-психологічну ефективність.

Левін з точки зору стиля і методів роботи виділив такі види лідерів:

• Авторитарний – людина,наділена владою, сама приймає всі рішення, віддає накази. Такий керівник «деспот». Проблеми співробітників його мало цікавлять, йому важливий робочий процес. Він єдиний правитель.

• Демократичний – керівник працює в контакті з підлеглими. Колектив приймає участь в обговоренні задач та прийнятті рішень. Такий стиль спрощує рішення задач, підтримує більш теплі відносини в колективі. Але задачі виконуються не так швидко,як при авторитарному стилі.

• Покустичний – лідер є,але його не видно. Група працює самостійно. Сама обговорює та приймає рішення. Лідер майже не впливає на роботу групи. При такому стилі група може працювати ефективно, але витрачає багато часу на організацію робочого процеса.

31.Чинники висунення лідера в малій групі

Лідером є такий член малої групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи для організації групи при вирішенні конкретної завдання. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу в рішенні даної задачі. Таким чином, лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують з лідером такі відносини, які припускають, що він буде вести, а вони будуть веденими. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер немислимий в поодинці, вона завжди даний як елемент групової структури, а лідерство є система відносин у цій структурі. Тому феномен лідерства відноситься до динамічних процесів малої групи. Цей процес може бути досить суперечливим: міра домагань лідера і міра готовності інших членів групи прийняти його провідну роль можуть не збігатися.

З'ясувати дійсні можливості лідера - значить з'ясувати, як сприймають лідера інші члени групи. Міра впливу лідера на групу також не є величиною постійною, за певних обставин лідерські можливості можуть зростатиме, а при інших, навпаки, знижуватися. Іноді поняття лідера ототожнюється з поняттям "авторитет", що не зовсім коректно: звичайно, лідер виступає як авторитет для групи, але не всякий авторитет обов'язково означає лідерські можливості його носія. Лідер повинен організувати рішення якоїсь задачі, авторитет такої функції не виконує, він просто може виступати як приклад, як ідеал, але зовсім не брати на себе вирішення завдання. Тому феномен лідерства - це вельми специфічне явище, що не описуване ніякими іншими поняттями.

32.Феномен політичного лідерства.

Феномен лідерства характеризує суспільну діяльність особистості та відносини між особистістю й спільнотою, групою. Він існує абсолютно в усіх сферах життя людей.

Розглядаючи політичне лідерство, слід відзначити його визначальний вплив на суспільство. Це пояснюється декількома факторами. По-перше, масштабністю політичного впливу, який здатний формувати і трансформувати суспільні відносини, стосунки між органами державної влади і громадянським суспільством, міжнародну політику тощо. По-друге, функціональним призначенням політичного лідерства, тому що політичний лідер управляє політичними і державними інституціями, організаціями, рухами, здійснює урядування. По-третє, роль лідерів зростає у перехідні періоди, а у точці біфуркації саме особистісний вплив політичного лідера може запрограмувати суспільний розвиток, визначити його напрямок.

Політичний лідер також виступає символом певної ідеології, цінностей та норм громадської поведінки, формує громадську позицію, яка стає «силовим полем», до якою притягуються інші.

У сучасних дослідженнях існує плюралізм підходів до визначення сутності, функцій та місця лідерства у суспільно-політичних відносинах. Але спільним виступає розуміння політичного лідерства як певного тривалого процесу взаємного впливу лідера і групи, неможливість ототожнення понять «політичне лідерство» і «політичний лідер» (які співвідносяться як процес і суб’єкт).

Можна навести визначення феномену політичного лідерства, які віддзеркалюють основні концептуальні напрямки досліджень:

– політичне лідерство – це процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство;

– політичне лідерство як статус, що надається певною керівною посадою та уособлюється політичним лідером;

– політичне лідерство як особливий тип підприємництва на специфічному ринку політичної боротьби;

– політичне лідерство як функція середовища, тобто вибір, що робить електорат з приводу політичних акторів;

– політичне лідерство розуміється як процес, що складається із таких етапів, як селекція, висунення, легітимація та діяльність соціально-значимих особистостей за допомогою і посередництвом специфічних політичних технологій;

– лідерство як прояв мистецтва політичної діяльності.

На думку російської дослідниці О. Гаман-Голутвіної, у сучасній науковій літературі можна виокремити такі основні підходи до інтерпретації поняття «політичної еліти»: 1) позиційний. Він встановлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, враховуючи її позиції в системі влади. До еліти, згідно з цим підходом, відносять передусім членів уряду, парламенту (особливо, у контексті нашого дослідження слід відзначити «регіональну», або «місцеву» еліту, до якої входять члени керівництва окремою областю чи містом, депутати обласних, міських рад, голова, заступники та апарат обласної державної адміністрації тощо); 2) репутаційний. Цей підхід базується на виявленні рейтингу політика за допомогою експертних оцінок та громадської думки; 3) концептуальний [Гаман-Голутвина О. Определения основных понятий элитологии / О. Гаман-Голутвина // Политические исследования. – 2000. – № 3. – C. 98].

Окремо слід відзначити інтерпретацію політичного лідерства як продовження функцій політичної еліти суспільства. Звичайно, невід’ємною частиною політичного лідерства виступає достатньо тривалий, легітимний вплив особистості на групу, спільноту, або суспільство в цілому. Але безперечний евристичний потенціал мають і елітарні підходи до лідерства, згідно яких лідер втілює усі, або більшість позитивних людських якостей, що дає йому право на владу, у той час як громадянам відводиться пасивна роль глядачів, виконавців наказів. Слід відзначити, що при цьому лідеру часто приписуються надприродні якості (детальний аналіз саме такого сприйняття лідера з боку послідовників можна знайти у роботах Дж. Кемпбела «Герой із тисячею облич» та Е. Канетті «Маса і влада»).

33.Поняття колективу, його основні ознаки

Колектив — це соціально значуща група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення означеної мети та мають органи самоврядування. Отже, для дієвого колективу характерні взаємозалежні ознаки: спільна мета, колективна діяльність, наявність органів самоврядування. A.C. Макаренко наголошував: "Колектив — це соціальний живий організм, який має органи, що там є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то немає і колективу, а є просто юрба або зборище"

Життя та діяльність учнівського колективу вибудовуються на таких принципах:

а) єдність і цілісність. Первинні колективи й об'єднання не повинні організовувати свою діяльність ізольовано, а мають спрямовувати її на досягнення загальної мети виховання всебічно розвиненої особистості;

б) постійний рух уперед. А. Макаренко основним законом колективу вважав рух як форму його життя, а будь-яке його зупинення - формою його смерті. Реалізація цього принципу потребує послідовної постановки завдань, залучення вихованців до їх розв'язання, вияву з їх боку активності, переживання радості від успішного їх виконання;

в) організація різноманітної діяльності. Людська особистість формується тільки в діяльності, і що різноманітніші її види, то кращі умови для її всебічного розвитку. З урахуванням цього учнів, крім навчальної діяльності, залучають до суспільно корисної праці, спорту, художньої самодіяльності. Завдяки цьому збагачується духовне життя колективу взагалі й кожного учня зокрема;

Реалізація цих принципів у життєдіяльності колективу робить його згуртованим, цілісним, ефективним у всіх процесах внутрішньої та зовнішньої взаємодії, привабливим для учнів.

34.Стадії розвитку колективу за Л. Уманським та А.Петровським.

Російський дослідник Л. Уманський, розгортаючи свою концепцію поетапного розвитку групи, взяв за основу послідовну зміну стадій, які різняться ступенем психологічної інтегрованості у діловій та емоційній сферах (рис. 14). Груповий розвиток, на його погляд, починається з точки, яка знаходиться всередині стадії і називається конгломерат (лат. — нагромаджений) — сукупність незнайомих один одному індивідів. Розвиток групи може відбуватися за двома напрямами: за просоціальної орієнтації (рух до позитивного полюса) група, долаючи різні стадії, розвивається уверх аж до найвищої точки, якою є колектив. За асоціальної спрямованості (рух до негативного полюса) група перетворюється на антиколектив. Поступальний розвиток групи, на думку Л. Уманського, стримують (і зумовлюють) такі суперечності

:— між потенційними можливостями групи та її реальною діяльністю;

— між зростаючою інтеграцією членів групи і потребою кожного з них реалізуватися в ній особистісно;

— між посиленням орієнтації групи на спільне "Ми" і усвідомленням місця і ролі групи в ширшій соціальній спільності.

Загалом підхід Л. Уманського зосереджується на динаміці групових процесів, характеристиці відмінних ознак розвитку групи.

Петровський:

На стадії адаптації, яка зазвичай збігається з періодом дитинства, людина виступає як об'єкт суспільних відносин, на який спрямована величезна кількість зусиль батьків, вихователів, вчителів та інших людей, що оточують дитину і знаходяться в тій чи іншій мірі близькості до нього.

Відбувається входження в світ людей: оволодіння деякими знаковими системами, створеними людством, елементарними нормами і правилами поведінки, соціальними ролями; засвоєння простих форм діяльності.

Людина навчається бути особистістю.

Це не так просто.

Прикладом тому є феральние люди.

Феральние люди - це ті, хто з якихось причин не пройшов процесу соціалізації, тобто не засвоювали, не відтворювали в своєму розвитку соціального досвіду.

Це ті індивідууми, які виросли в ізоляції від людей і виховувалися в співтоваристві тварин (К. Лінней).

На стадії індивідуалізації відбувається деяке відокремлення індивіда, викликане потребою персоналізації. Тут особистість - суб'єкт суспільних відносин.

Людина, вже засвоїв певні культурні норми суспільства, здатний проявити себе як унікальна індивідуальність, створюючи щось нове, неповторне, те, в чому, власне, і виявляється його особистість.

Якщо на першій стадії найбільш важливим було засвоєння, то на другий - відтворення в індивідуальних і неповторних формах.

Індивідуалізація багато в чому визначається протиріччям, яке існує між досягнутим результатом адаптації та потребою в максимальної реалізації своїх індивідуальних особливостей.

Стадія індивідуалізації сприяє прояву відмінностей між людьми.

Інтеграція передбачає досягнення певного балансу між людиною і суспільством, інтеграцію суб'єкта об'єктних відносин особистості з соціумом.

Людина знаходить той оптимальний варіант життєдіяльності, який сприяє процесу її самореалізації в суспільстві, а також прийняття ним його мінливих норм.

Даний процес дуже складний, оскільки сучасне суспільство характеризується багатьма суперечливими тенденціями у своєму розвитку.

Проте існують оптимальні способи життєдіяльності, які найбільшою мірою сприяють адаптації конкретної людини.

На цій стадії складаються соціально-типові властивості особистості, тобто такі властивості, які свідчать про приналежність даної людини до певної соціальної групи

35.Спілкування як проблема соціальної психології.

А.А. Бодальов стверджує, що в історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми спілкування: інформаційний (орієнтований на передачу і прийом інформації); інтеракційний (орієнтований на взаємодію); реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування і взаємини). Незважаючи на очевидну схожість концепцій, термінології та дослідницької техніки, кожен підхід спирається на різні методологічні традиції і передбачає хоч і взаємодоповнюючі, але, тим не менш, різні аспекти аналізу проблеми спілкування [5, С.58].  О.М. Леонтьєв підкреслює, що проблеми спілкування в науці представлені в різних теоретичних підходах неоднозначно. [15, С. 289]. Інформаційні підходи. Були розвинені в основному в 30-ті - 40-ті роки і з тих пір широко використовуються до теперішнього часу. Об'єктом досліджень є передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між «учасниками» - спільнотами, організаціями, індивідами, тваринами, технічними пристроями, які здатні посилати і приймати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів або символів.  Інтеракційний підходи [15, С. 289] були розвинені головним чином у 60-70-і роки. На відміну від інформаційного підходу, який розглядає спілкування як трансакції з передачі інформації (окремі комунікаційні акти), в інтеракційний підході спілкування розглядається як ситуація спільної присутності, яка взаємно встановлюється і підтримується людьми за допомогою різних форм поведінки і зовнішніх атрибутів (зовнішності, предметів, обстановки і тощо). І це поведінкове управління ситуацією спільної присутності, її підтримка відбувається відносно незалежно від наміру беруть участь індивідів. Хоча вони мають дійсним контролем за входом або виходом із ситуації у відповідності зі своїми намірами, до тих пір, поки учасники беруть присутність і поведінку один одного в ситуації, вони не можуть уникнути постійної координації поведінки по відношенню один до одного.  Інтеракційний підхід визнає становище, що сама взаємодія включає обмін повідомленнями. Але головний дослідницький інтерес більше спрямований на організацію поведінки. Теоретичні основи цього підходу: орієнтація на багатоаспектність аналізу людської поведінки в безлічі життєвих умов і обставин (у різних соціальних контекстах); поведінка є не стільки функцією внутрішніх спонукань індивіда, його мотиваційних чи особистісних чинників, а більше - функцією самої ситуації взаємодії і соціальних взаємин ( позиція ситуаційного підходу в соціальній психології). [15, С. 290].  Реляційний підхід. Цей підхід почав поступово розвиватися з середини 50-х років (Р. Бедвістел, 1968; Г. Бейтсон, 1973) [15, С. 291].  Основне положення цього підходу полягає в тому, що соціальний контекст і людське середовище не утворюють умови і обставини, в яких перетворюєтьсяінформація і відбувається міжособистісна взаємодія, а є самим спілкуванням як таким і розуміються як системи взаємовідносин. Іншими словами, термін «спілкування», «комунікація» - це позначення загальної системи взаємовідносин, які люди розвивають один з одним, з громадою і середовищем існування, в якій вони живуть. Будь-яка зміна будь-якої частини цієї системи, що викликає зміну інших частин, називається «інформацією».  Відповідно до цього підходу, не можна сказати, що люди, тварини або інші організми набувають спілкування (інформаційний підхід) або беруть участь у ньому (інтеракційний підхід), оскільки вони вже є невід'ємною частиною цього процесу незалежно від того, хочуть вони цього чи ні, частиною як локальної, так і глобальної екосистеми взаємин. Вони включаються в цю систему з моменту народження і не залишають до моменту смерті.  За твердженням Г.М. Андрєєвої, три напрямки теоретичних досліджень виявилися інструментальними і сприяли появі реляційної теорії комунікацій; а)кібернетика і теорія загальних систем; б) теорія логічних типів, яка ідентифікує розриви безперервності між різними рівнями абстракції (наприклад: «індивід-спілкування», «індивід-взаємини »і т.д.); в) біологічні дослідження екосистем і динаміки взаємовідносин між організмами і середовищем проживання [2, С.54].  Категорія спілкування є базовою для соціально-психологічної науки. Внаслідок складності даного явища, існує досить багато підходів до його розгляду. Крім соціальної психології, спілкування розглядають і інші науки. Так, загальнофілософська концепція представляє спілкування як актуалізацію реально існуючих суспільних відносин: саме суспільні відносини обумовлюють форму спілкування. Спілкування - це спосіб реалізації актуальних відносин в соціальній взаємодії [8, С.42].  Соціологічна концепція обгрунтовує спілкування як спосіб здійснення внутрішньої еволюції або підтримки статус-кво соціальної структури суспільства, соціальної групи в тій мірі, в якій ця еволюція передбачає діалектичну взаємодію особистості і суспільства. Соціально-педагогічний підхід до аналізу сутності спілкування спирається на його розуміння як механізму впливу (з метою соціального виховання) суспільства на особистість. У зв'язку з цим в соціальній педагогіці всі форми спілкування розглядаються як психотехнічні системи, що забезпечують взаємодію людей. При психологічному підході спілкування визнається найважливішою соціальною потребою і засобом розвитку вищих психічних функцій [8, С.67].  Н.В. Казарінова підтверджує, що рішення проблеми спілкування є дуже специфічним у межах вітчизняної соціальної психології. Сам термін «спілкування» не має точного трактування в традиційній соціальній психології. Він не цілком еквівалентний зазвичай употребляемому англійському терміну «комунікація», під яким розуміється процес передачі інформації від відправника до одержувача [13, С.73].  Таким чином, можна зробити висновок, що перераховані вище теоретичні підходи не вичерпують актуальність дослідження проблеми спілкування в соціальній психології. Разом з тим вони показують, що спілкування має вивчатися як багатовимірне явище, а це передбачає вивчення явища за допомогою методів системного аналізу. 

36. Види і функції спілкування.

Види:

1. За кількістю учасників:(Міжособистісне, особистісно – групове,між групове);

2. За особливістю сприймання суб’єктів:( безпосереднє, опосередковане).

3. За тривалістю:(короткочасне, довготривале);

4. За характером взаємин суб’єктів: (гармонійне,конфліктне);

5. Залежно від досягнення мети: (завершене, незавершене);

Функції:

• Контактна-встановлення контакту і підтримка взаємозв’язку.

• Інформаційна-обмін інфо.

• Спонукальна-стимулювання партнера по спілкуванню

• Координаційна- взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності.

• Амотивна-збудження емоційних станів у партнера

• Становлення і фіксація свого місця в системі зв’язків

38.Засоби передачі інфо.у процесі спілкування. Вербальна і невербальна комунікація.

Передача будь-якої інфо.можлива лише через знакові системи. Тому в соц..психології виокремлюють комунікацію вербальну(словесну) та невербальну.

Вербальна комунікація – комунікація за допомогою усної і письмової мови.

Невербальна комунікація – комунікація за допомогою жестів,інтонацій,образів,міміки і т.д. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації виявляє емоції тих, хто спілкується, утворює невербальний аспект обміну інфо.

Засоби невербальної комунікації як «мова почуттів» значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Мовчання, погляди, жести іноді дають більше інфо.,ніж слова.. В деяких ситуаціях в спілкуванні на невербальні його компоненти припадає до 80% загального змісту спілкування. Психологи также визначають рівні спілкування: маніпулювання(від грубого поводження з людьми до такої поведінки, де зовнішні прояви мають навіть приємний характер), суперництво( від спілкування по принципу «людина людині-вовк» до такого, коли суперництво сприяє певному рухові вперед), співробітництво( спілкування на основі принципу «людина людині – людина».) Спілкування,в якому виявляються гуманістичні установки, високий рівень його культури.

39.Комунікативні бар’єри у процесі спілкуванні.

Форми міжособистісного спілкування дуже різноманітні, до них відносяться і випадкова коротка розмова, і тематична бесіда, і пояснення вимог, і суперечка з якихось питань. Проте під час спілкування нерідко виникають труднощі, непорозуміння. Такі непорозуміння можуть зробити неможливими комунікації, адже можуть перешкоджати доходженню інформації у повному обсязі, тобто може доходити лише частина інформації, або ж одержувачі будуть неправильно інтерпретувати значення повідомлення. Серед явищ, що ускладнюють спілкування в організації, а іноді призводять до повного його блокування, провідну роль відіграють комунікативні бар’єри. У загальному вигляді комунікативні бар’єри можна визначити як перешкоди па шляху передачі інформації від комунікатора (відправник інформації) до реципієнта (одержувача). За психологічною природою вони слугують механізмом захисту від небажаної інформації. Психологічна перешкода, яку реципієнтвстановлює на шляху небажаної, небезпечної інформації, може мати різну прозорість, від цього можна сказати залежить "величина" бар’єру. [25, с.507-514] Комунікативні бар’єри є однією з причин виникнення і розгортання внутрішньоособистісних, міжособистісних, внутрішньогрупових і міжгруповихконфліктів, які виникають в організаціях. Вони також можуть призводити до зниження результативності діяльності менеджерів і персоналу організацій, впливати на їх міжособистісні стосунки, емоційний стан, ступінь задоволення роботою тощо. За своїм змістом комунікативний бар’єр - це один з різновидів психологічного бар’єру, психологічного стану, який виявляється у неадекватній пасивності суб’єкта, що заважає виконанню тих чи інших дій. [17, с.231] Також існують такі визначення: Комунікативні бар’єри - психологічні перешкоди, що виникають на шляху отримання інформації. Комунікативні бар’єри - це деформація комунікаційного процесу, викликана різними причинами, яка може приводити до неадекватних дій адресата. Виникають вони на макро- і мікрорівнях. Макробар’єри пов’язані з середовищем, у якому відбуваються міжособистісна взаємодія, комунікативний процес. Проявляються вони в інформаційному перевантаженні (великий обсяг інформації знецінює її зміст), великій кількості носіїв інформації (газети, телебачення, конференції, звіти), використанні інформації (ексклюзивні дані застосовують для впливу на інших, доступ до обмеженої, призначеної для внутрішнього користування інформації розширює владні повноваження індивідів). Мікробар’єри породжують особливості інтелекту учасників спілкування, неоднакове знання предмета розмови, різне володіння понятійним апаратом з певної галузі знань, відсутність єдиного розуміння ситуації спілкування, психологічні особливості партнерів, соціальні, політичні, професійні, релігійні відмінності у трактуванні інформації і ситуації взаємодії тощо.

Психологічні особливості партнерів по спілкуванню можуть виявлятися, наприклад, як надзвичайна відвертість чи інтелігентність, інтуїтивне сприймання світу, напористість тощо.

У складі основних параметрів бар’єра розглядаються:

складові психологічного бар’єру, тобто сукупність факторів, на підставі яких було виявлено негативне відношення працівників;

масштаб психологічного бар’єра, тобто частка працівників, у яких було виявлено це негативне відношення;

висота психологічного бар’єра, тобто ступінь негативного відношення;

характер психологічного бар’єра, тобто конкретні форми прояву негативного бар’єра.

Бар’єри перешкоджають оптимальному протіканню процесів адаптації співробітників до нових факторів зовнішнього середовища. Вивчення перешкод на шляху спілкування та способів їх уникнення є дуже важливим, адже сприяє досягненню мети спілкування, поліпшенню психологічного клімату і взаємодії вколективі.

Причинами комунікативних бар’єрів є змістові й формальні характеристики повідомлення (логічні, фонетичні, стилістичні, семантичні). На цій підставі виокремлюють їх види. Далі розглянемо класифікації комунікативних бар’єрів, які виділяються вченими.

40.Проблема взаємодії у соціальній психології. Види інтеграції.

Соціальна взаємодія та соціальні зв'язки Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів. Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших. У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними. Види соціальної взаємодії класифікують: — за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами; — за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі); — за терміном: короткочасні й довгочасні; — за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані; — за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені; — за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.

Аналізу соціальної взаємодії присвячено чимало наукових теорій.

Теорія соціального обміну: її автор Дж. Хоманс розглядав соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження винагород і затрат. Стверджуючи, що суб'єкти взаємодіють на підставі свого колишнього досвіду, виділяє чотири принципи взаємодії: 1) чим вище винагороджується певний тип поведінки, тим частіше він повторюватиметься; 2) якщо винагорода залежить від якихось умов, людина намагається відтворити їх; 3) якщо винагорода велика, людина здатна витратити більше зусиль для її отримання; 4) коли потреби людини близькі до насичення, вона докладатиме менше зусиль для їх задоволення. За цими критеріями, на думку Хоманса, можна аналізувати навіть складні види взаємодії: відносини влади, переговорний процес, лідерство тощо. Найповніше відображення в американській соціології. Один із засновників чиказької школи соціальної екології Р. Парк обґрунтував чотири основні види соціальної взаємодії: змагання, пристосування, соціальний конфлікт та асиміляцію. Суспільство, стверджував він, є найважливішим елементом соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв'язків.

Теорія символічного інтеракціонізму: Сформулював її американський філософ і соціолог Джордж Мід (1863—1931), який заперечував, що поведінка людей — це пасивна реакція на винагороду чи покарання. Розглядаючи вчинки людини як соціальну поведінку, засновану на комунікації, в якій вона реагує не тільки на дії, але й на наміри інших людей, Мід виділив два типи дій: значущі й незначущі. Для усвідомлення мотивів дії людини слід уявити себе в її ролі. Значущі події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи предмет символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета. А взаємодія між людьми є безперервним діалогом, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного та реагують на них.

Види інтеграції.На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає об єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

" інтеграція "вниз" (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

" виробнича інтеграція "вгору" (наприклад, придбання сталеплавильної компанії заводу, що виробляє металоконструкції);

" невиробнича інтеграція "вгору", що включає сферу розподілу.

43.Механізми міжособового пізнання.

Соціальна перцепція — це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків.

Отже за основу для визначення поняття легендованого спілкування ми приймаємо спілкування як сукупність трьох його складових компонентів, а саме комунікативного, інтерактивного та перцептивного у контактах між окремими індивідами. Механізми та ефекти міжособистісної перцепції.

Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку.

Оскільки до цього процесу залучено як мінімум дві особи й кожна є активним суб'єктом, то в побудові стратегії взаємодії кожному необхідно брати до уваги не лише потреби, мотиви іншого, а й те, як інший розуміє потреби й мотиви партнера. Перш за все, це відбувається за допомогою такого механізму, як ідентифікація (від лат.identicus — тотожній), який у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої Людини є уподібнення себе до неї. Це поняття має неоднозначне тлумачення. Його трактують як:

• процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, в основі якого лежить емоційний зв'язок;

• набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків;

• копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю, та ін.

Ідентифікація— це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до світу й до себе, поставивши себе на її місце.

Наступним механізмом, котрий тісно пов'язаний з ідентифікацією, є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати). Емпатія — надзвичайно складне, багатогранне поняття, яке означає: осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дас змогу зрозуміти чужі переживання (емпатія як механізм пізнання); дію індивіда, що допомагає йому особливим чином побудувати спілкування (емпатія як особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість індивіда, його здатність проникати в психічний стан іншої людини, з якою вступає в контакт (емпатія як характеристика особи, тобто емпатійність). Встановлено, що здатність до прояву емпатії зростає за умови разючої подібності людей між собою, а також у набутті життєвого досвіду. Доведено, що емпатія є тим вищою, чим краше людина здатна уявити собі, як одна й та ж сама подія сприйматиметься різними людьми, і чим більше вона допускає право на існування різних поглядів. У психологічній літературі наводяться характеристики індивіда, здатного до емпатії: проявляє терпимість до вираження емоцій іншою людиною; здатний глибоко вникати в суб'єктивний внутрішній світ свого співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готовий адаптувати своє сприймання до сприймання іншої людини з метою досягнення ше більшого розуміння того, шо з нею відбувається. . В певних ознаках механізм емпатії подібний до механізму ідентифікації, адже наявна здатність поставити себе на місце іншого, подивитися на речі з його погляду. Але це не передбачає ототожнення себе з тією людиною. Таким чином, коли людина ототожнює себе з кимось, то це означає, що вона будує свою поведінку так, як і цей інший. Водночас, якщо людина виявляє до іншої людини емпатію, то вона просто бере до уваги лінію її поведінки. При цьому власну поведінку може будувати зовсім інакше. Емпатійність, здатність до емпатичної уваги може розглядатися як одна з найважливіших професійних якостей психолога, педагога, лікаря, керівника. К. Роджерс, описуючи емпатичну увагу (слухання), охарактеризував цей феномен як особливе ставлення до партнера, яке засноване на поєднанні ідентифікації та емпатії. Від ідентифікації в ньому — включення в іншу людину, поєднання душ, що дає змогу досягги глибини та відкритості контакту. Однак таке «занурення» в іншого має негативні наслідки для ситуації надання допомоги, оскільки психолог може бути «зв'язаний» труднощами співрозмовника, може «захворіти» його проблемою. Для надання дієвої допомоги є другий аспект емпатичної уваги — відсторонення від актуального стану партнера, «позазнаходженість» (термін М. Бахтіна). У сукупності ці два чинники забезпечують створення ситуації надання допомоги людині психологом. Отож емпатія виявляється в повсякденному житті й завжди пов'язана з певною ситуацією. І якщо вона не реалізується достатньою мірою, то виникають порушення в міжособистісних стосунках.

Виокремлюють адекватні й неадекватні емпатичні переживання стосовно переживань об'єкта емпатії. Наприклад, одні люди радіють чужому горю, а інші — ні. Також розрізняють емпатію: емоційну, яка заснована на механізмах проекції і наслідування моторним та афективним реакціям іншої людини; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах; предикативну, котра проявляється як здатність людини пророкувати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях. Важливими формами емпатії є співпереживання, тобто переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, через ототожнення з ним, і співчуття — переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego — я та centrum — центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. У дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання й мислення), моральний (характеризується нездатністю до розуміння причин вчинків інших людей) і комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів зі спілкування).

Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio — вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія — це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Тобто, цей важливий момент соціального пізнання означає й пізнання іншого через те, що він (як мені здасться) думає про мене, і пізнання себе через те, що думає про мене інший. І чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше індивід знає про себе та людей, що його оточують.

Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом (1922 р.) для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого індивіда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим. Загалом такі операції, як селекція, обмеження, категоризація великої кількості соціальної інформації, формують когнітивну основу стерео-типізації. Мотиваційну ж основу цього механізму становлять процеси оціночної поляризації на користь своєї групи, що дають індивідові почуття належності й захищеності.

Стереотип виконує низку функцій, одні з яких реалізуються на індивідуальному рівні, а інші — на груповому: селекція соціальної інформації; створення й підтримка позитивного «я-образу»; формування й підтримка групової ідеології, яка пояснює й виправдовує поведінку групи; створення й підтримання позитивного «ми-обра-зу». Стереотипи — регулятори соціальних відносин, їх вирізняє економія мислення, своєрідний «захист», тобто виправдання власної поведінки, задоволення агресивних тенденцій, спосіб виходу групового напруження, стійкість. Учені зазначають, що остання ознака (стійкість) має відносний характер. У лонгітюдних дослідженнях виявлено ефект «затухання», рух у напрямку більшої схематизації та абстракції. Є кілька класифікацій стереотипів. Згідно з однією з них (В. Панферов), стереотипи поділяють на три класи: антропологічні, соціальні, етнонаціональні. Друга класифікація (А. Реан) пропонує виокремити такі групи соціально-перцеп-тивних стереотипів:

• антропологічні (проявляються у тому разі, якщо оцінка внутрішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей фізичного вигляду);

• етнонаціональні (виявляються тоді, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи);

• соціально-cmamy'сні (полягають в залежності оцінки особистіс-них якостей індивіда від його соціального статусу);

• соціально-рольові (проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям);

• експресивно-естетичні (визначаються залежністю оцінки особистості від зовнішньої привабливості людини: чим привабливішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяють);

• вербально-поведінкові (пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей — мови, міміки, пантоміміки та ін.).

Відомі й інші класифікації, згідно з якими виокремлюють професійні (персоніфікований образ професії, тобто узагальнений образ типового професіонала), фізіогномічні (в основу покладено зв'язок рис зовнішності і особистості), етнічні та інші стереотипи. Найбільш дослідженими й вивченими є національні стереотипи. Вони фіксують стосунки між етнічними групами, є частиною самосвідомості й менталітету нації, мають яскраво виражений зв'язок із національним характером.

Виникаючи за умов обмеженої інформації про об'єкт сприймання, стереотипи можуть виявитися помилковими й виконувати консервативну, іноді навіть реакційну роль, формуючи неправильні уявлення про людей і деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Саме тому визначення істинності або помилковості соціальних стереотипів має базуватися на аналізі конкретних ситуацій. Ідеться про те, що'будь-який соціальний стереотип, який є істинним в одному випадку, в іншому — може виявитися зовсім хибним або таким, шо найменшою мірою відповідає об'єктивній дійсності, а отже, неефективним для вирішення завдань орієнтації особистості в навколишньому середовищі. Виокремлюють такі наслідки, до яких може призвести стереотипізація в процесі пізнання людьми один одного:

• до певного спрощення і скорочення процесу пізнання іншої людини (у цьому разі стереотип не обов'язково має оціночне навантаження);

• до виникнення упередження у сприйманні іншої людини (якщо судження про іншу людину грунтується на основі попереднього обмеженого негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї ж самої групи забарвлюється неприязню).

Часто, не знаючи чи недостатньо знаючи справжні причини поведінки іншого індивіда, люди за умов дефіциту інформації починають приписувати один одному як причини поведінки, так і її зразки або загальніші характеристики. Цей феномен у соціальній психології дістав назву «каузальна атрибуція» (від лат. causa — причина та attributio — приписування). Дослідження каузальної атрибуції дає змогу наблизитися до механізмів взаєморозуміння, до процесів своєрідної інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей. Ф. Гайдер одним з перших сформулював основні теоретичні уявлення про каузальну атрибуцію. Зокрема, він поділяв потенційні джерела дії на внутрішні і зовнішні. Виходячи з цього, той, хто сприймає, намагається вирішити, чи відбувається дана дія завдяки чомусь у самій людині (приміром здібності, зусилля та ін.), яка її здійснює, чи тому, що є поза нею (наприклад важкість завдання, везіння та ін.). За Ф. Гайдером, розуміння того, який набір чинників варто використовувати з метою інтерпретації поведінки іншого, зробить світ того, хто сприймає, більш передбачуваним*. Це також дасть відчуття контролю.

Вивчаючи те, як люди інтерпретують поведінку окремого індивіда, дослідники помітили явище, яке стали називати фундаментальною помилкою атрибуції. Воно пов'язане з тим, що переоцінюється значення особистісних рис та недооцінюється роль ситуації. Інші дослідження виявили феномен «егоцентричне приписування» (Г. Келлі). Дослідження процесу інтерпретації повеЛінки людини, заснованою на знанні її групової належності, показали, що егоцентричність виражається в приписуванні успіху собі, а невдачі — іншим людям. Відповідно до того, чи є суб'єкт сприймання сам учасником якоїсь події або її спостерігачем, Г. Келлі виокремив три типи атрибуції:

• особистісну атрибуцію (причина приписується особисто тому, хто здійснює вчинок);

• об'єктна атрибуція (причина приписується тому об'єктові, на який спрямована дія);

• атрибуція, пов язана із обставинами (причина того, що відбувається, приписується обставинам).

Було виявлено, що спостерігач частіше вдається до особистісної атрибуції, а учасник схильний більшою мірою пояснити те, що відбувається, обставинами. Саме ця особливість чітко проявляється в приписуванні причин успіху і невдачі: учасник дії звинувачує в невдачі переважно обставини, а спостерігач — самого виконавця (Г. Андреева).

У дослідженні каузальної атрибуції важливим є питання про роль установки в процесі сприймання людини людиною, особливо у формуванні першого враження про незнайому людину. Це було виявлено в експериментах О. Бодальова, сутність яких зводиться до того, шо різним групам людей демонстрували фотографію однієї і тієї ж людини, супроводжуючи її короткою установочною характеристикою типу «герой», «злочинець», «письменник». У тих випадках, коли установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально різнилися. Також виявилося, що є люди, котрі не піддаються стереотипному сприйманню, і такі, які вибірково стереотипні.

На грунті стереотипів формуються ефекти міжособистісної перцепції. Ефект ореолу — це тенденція того, хто сприймає, перебільшувати однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (чи несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші його якості. При формуванні першого враження ефект ореолу проявляється в тому, що загальне позитивне враження, викликане людиною, спонукає до позитивних оцінок і тих якостей, які не представлені у сприйманні, і навпаки, загальне неприємне враження породжує, відповідно, негативні оцінки. Ефект первинності виявляється тоді, коли сприймається незнайома людина. Під час оцінки цієї людини роль установки відіграє інформація, подана раніше. Ефект новизни діє в ситуації сприймання знайомої людини, який полягає в тому, що остання, новіша інформація стає найзначущішою.

Будь-яке формування уявлення про іншу ВІКОВІ особливості людину починається з оцінки й відтворення її соціальної перцепції фізичного вигляду, манери поведінки, загалом з аналізу тієї інформації, яку дає зовнішність особи. У подальшому ця інформація стає основою у сприйманні й розумінні іншої людини. Інформація залежить від багатьох чинників: індивідуальних особливостей того, хто сприймає, його соціального досвіду, рівня культури, естетичних уподобань та ін. Важливим чинником є вікові особливості того, хто сприймає.

Так, дитина, яка тільки-но почала відвідувати дитячий садочок, спирається у спілкуванні з іншими на ті первинні, елементарно узагальнені уявлення про людей, які сформувалися в неї передусім під час взаємодії з батьками чи в яслах. І залежно від того, як у малюка складалися стосунки з людьми раніше, він проявляє довірливість чи недовіру, дратівливість чи поступливість, слухняність чи впертість.

О. Бодальов, досліджуючи вікові особливості соціальної перцепції, стверджує, що надалі нові переживання, які виникли в дитини у процесі спілкування з однолітками й дорослими, під час виконання завдань із самообслуговування, у грі, на заняттях, які готують її до школи, полегшують розвиток одних уявлень про людей і погіршують розвиток інших, сприяють формуванню однозначного чи диференційованого уявлення про ставлення до людей. Уже на цій стадії формування в дитини образу інших людей визначається не лише простою поведінкою й діями цих людей, а й тим, що являє собою сама дитина як особистість, які первинні риси характеру в неї вже сформувалися, як вона вміє поводитися серед собі подібних, контактувати з ними, слухатися дорослих тощо. Особливістю думки, яку дошкільник висловлює про іншу людину, є її велика змінність, яскраво виражена нестійкість, ситуаційність. Загалом, доведено, що велику роль у виробленні в дитини уявлення про іншу особу відіграє зовнішній вигляд, поведінка тієї людини, особливості взаємин між ровесниками в дитячій групі.

Стосовно дітей молодшого шкільного віку, то одним з основних об'єктів пізнання в цьому віці стає поведінка однолітків, їхні дії та вчинки. Відомо, що діти молодшого шкільного віку можуть вичле-нувати в зовнішньому вигляді ровесника тільки найзагальніші елементи, такі як зріст, колір очей, волосся та ін. Якщо увага фіксується на одязі, то переважає простий перелік ознак, відсутні характеристики мімічних особливостей однолітків, специфіки їхньої мови, постави, ходи. У характеристиці обраних елементів переважає невизначена оцінка — «нормальний». У цьому віці, на думку багатьох дослідників, соціальна перцепція сформована недостатньо, а інформація, яка надходить іззовні, повільно усвідомлюється, не виражається в чітких поняттях. Тобто можна констатувати, що в цьому віці вміння оцінити поведінку ровесників приходить поступово, в міру того, як школяр сам засвоює вимоги оточення й виробляє еталони для оцінки інших.

У підлітковому віці значенню фізичних даних іншої особи надається більше уваги. В уявленні підлітка анатомічні особливості, риси обличчя, особливості будови тіла більше характеризують людину, аніж її одяг чи зачіска. Найчастіше підліток фіксує волосся, зріст, очі, обличчя. І в цих елементах не всі ознаки виокремлюються однаково часто. Доведено, що найбільш значущими є колір волосся, колір очей, зріст. Щодо характеристик обличчя, то із усіх його ознак (колір, форма, риси, ластовиння, родимки, зморшки, оцінка естетичної привабливості), найчастіше вирізняються колір і форма. На відміну від дорослого, підліток недооцінює такі експресивні риси, як міміка, жестикуляція, специфіка мови й мовлення. Він дуже рідко включає їх у портретну характеристику іншої людини. У віці 13—14 років обсяг і адекватність ознак, котрі підлягають оцінці, значно збільшується і процес змін у соціальній перцепції відбувається особливо інтенсивно.

Доведено, що різниця у віці всього лише в один рік — 14 і 15 років — характеризується в підлітків суттєвими кількісними змінами. Для прикладу, група чотирнадцятирічних підлітків характеризує добре знайому їм людину, її поведінку, зовнішній вигляд так: комунікабельна, рухається не поспішаючи, багато палить, обличчя у зморшках, на вигляд їй років п'ятдесят, любить порядок, до людей ставиться приязно, вбирається в темні костюми. Через рік до виокремлених ознак додаються такі: дуже уважні очі; на чолі велика кількість зморшок; коли посміхається, то очі стають теплішими; під час ходи руки тримає в кишенях; людина вольова, з твердим характером.

Інтенсивність розвитку сприймання й розуміння в підлітковому віці пояснюється не лише визріванням усіх психічних функцій, розвитком інтелекту, накопиченням життєвого досвіду взаємодії, зростанням самосвідомості, але й засвоєнням соціальних норм, цінностей, еталонів і стереотипів поведінки, соціальних установок. В міру того, як спілкування підлітків з іншими людьми виходить за межі навчання, як у підлітків встановлюються контакти і зв'язки з різними особами поза класом, у формуванні в них системи знань про інших людей відбуваються нові зміни. Йдеться передусім про важливі й суттєві якісні зміни у відтворенні основних рис зовнішності іншої людини. Описуючи іншу людину, підліток дедалі частіше «за деревами бачить ліс», тобто не лише перелічує окремі ознаки зовнішності, але й виокремлює ті властивості, які відтворюють індивідуальні, характерологічні особливості того, кого він сприймає. І чим більше людина усвідомлює себе особистістю, тим більше вона починає придивлятися до людей та їхніх взаємин. Ширшою стає емпірична база для розвитку в підлітка узагальненого знання людської психології. Перед школярем відкривається можливість побачити поведінку інших людей з таких боків, які за умов навчання навіть не проявлялися. При цьому спостерігається двосторонній процес: практика спільного навчання, спілкування, відпочинку з новими людьми не лише збагачує враження підлітка про інших людей, примушує його розмірковувати про їхні вчинки та поведінку, а й постійно спонукає школяра до активного застосування здобутих знань у спілкуванні.

Проблема соціальних зв'язків і контактів важлива як у підлітковому, так і в юнацькому віці. Юнак потребує допомоги дорослого у збагаченні його моральними, естетичними уявленнями про самого себе й людей, які його оточують. Загалом, зіставлення школярів різних вікових груп показує, шо виявляється поступовий перехід від розкриття змісту особистості шляхом описання та оцінки її дій і поведінки до безпосередніх вказівок на психічні властивості і якості, притаманні цій особистості.

З віком подальший розвиток соціальної перцепції виявляється, головним чином, у зміні суб'єктивної значущості різних груп відтворюваних ознак для побудови образу іншого. Так, якщо для дітей молодшого шкільного віку важливішими виявляються одяг і загальний зовнішній вигляд, для підлітків — переважно виокремлення рис зовнішності, то для дорослої людини в більшості випадків — виразна поведінка іншого. Чим старшою стає людина, тим частіше вона використовує елементи зовнішності іншої людини для визначення її професійної, національної, расової належності, а елементи експресії — для суджень про її темперамент, характер, професію. У дитини, так само як і в дорослої людини, риси зовнішності, поведінка, що ними сприймається в іншої людини, можуть значною мірою трансформуватися, перекручуватися під впливом самооцінки, що склалася, рівня домагань, характеру взаємостосунків з людиною, що сприймається. Саме тому індивідуальні відмінності у сприйманні дорослим однієї і тієї ж людини набагато більші, ніж у підлітків за тих самих умов. Тобто образ людини, що сприймається, у свідомості дорослого формується як гармонійне ціле, де важливими є як елементи зовнішності, так і особистісний підтекст і соціальний контекс

44.Загальні помилки в оцінках людьми один одного.

Сприймання і розуміння людьми один одного як аспект міжособистісних стосунків

У процесі людських взаємин важливе значення має сприйняття, оцінка і розуміння людьми один одного. Важко придумати більше покарання, писав У Джеме, ніж якби хто-небудь потрапив у спільність людей, де ніхто на нього не звертав би уваги. У цьому глибоко психологічному і життєво правдивому висловлюванні точно підмічено не лише потребу людини в увазі до себе з боку інших людей, а й у певному їхньому ставленні.

Один із механізмів сприйняття і розуміння людьми один одного отримав назву імпліцитна теорія особистості. її суть полягає в уявленні людини про те, як взаємопов'язані між собою риси характеру, зовнішній вигляд і поведінка людей. Виходячи з такого досвіду, індивід на основі зовнішнього вигляду іншої людини судить про наявність у неї певних особистісних рис, прогнозує її вчинки і завчасно, налаштовується на певні форми власної поведінки стосовно цієї людини. Такі уявлення складаються в процесі тривалого індивідуального досвіду спілкування з іншими людьми і стають досить стійкою структурою, яка визначає сприйняття людини людиною. Взаємодіючи потім з людьми, які зовнішньо чимось нагадують індивіду тих, враження про кого вже відклалися в його пам'яті, він несвідомо починає приписувати цим людям ті риси характеру, які входять у закріплену структуру його уявлень (каузальна атрибуція). Якщо ця структура правильна, то це сприяє швидкому формуванню точного образу іншої людини навіть при відсутності інформації про неї (стериотипізація). Це позитивний соціально-психологічний бік цього явища.

Однак коли структура неправильна, що трапляється досить часто, то це може призвести до побудови помилкового апріорного (наперед визначеного) образу іншої людини, що породжує неправильне ставлення до неї і, як наслідок, негативну відповідну реакцію з її боку. Оскільки це відбувається на підсвідомому рівні, то між людьми можуть виникнути неконтрольовані і некеровані взаємні антипатії, що часто є причиною расових, національних, соціальних і релігійних упереджень.

Ще одним чинником, який впливає на правильність сприйняття і розуміння людьми один одного, є ефект первинності (ефект ореола). Суть його полягає в тому, що перше враження про людину, перша інформація (позитивна чи негативна) про особистість здатна справити сильніший і стійкіший вплив на формування її образу, ніж наступна. Це відбувається принаймні на початкових етапах міжособистісних стосунків людей і може або ускладнювати їх, коли перша інформація виявляється неправильною, або, навпаки, сприяти швидкому й ефективному налаштовуванню людей один на одного, коли перша інформація була правильною.

З ефектом первинності логічно пов'язаний ефект новизни, що стосується останньої інформації (вражень) про людину (за винятком найпершого враження). Над цією інформацією індивід може спокійно подумати і оцінити її. Вона ніби витісняє з пам'яті (на певний час) те, що раніше було відомо про людину.

45.Міжособистісна атракція як психологічний феномен.

У широкому сенсі під міжособистісної атракцією розуміється формування позитивного емоційного ставлення в процесі сприйняття людьми один одного.  Дослідження факторів міжособистісної атракції почалося в 1930-і рр.. з аналізу питань, хто кого приваблює і чому. Особливий вплив на розвиток досліджень надали Морено і Ньюкомб. У ці ж роки виходить популярний бестселер Дейла Карнегі "Як завойовувати друзів і впливати на людей", що витримав п'ятьдесят перевидань у США і став таким же бестселером в 80-і рр.. в нашій країні. Адаптація рекомендацій Карнегі до практики міжособистісного взаємодії отримала відображення і у вітчизняній психологічній літературі.  Увага, що приділяється цьому феномену, призвело до появи численних і різноманітних досліджень. Особливий інтерес викликали питання виникнення атракції при першому знайомстві, в дружбі і любові. У дослідників в силу різних причин була присутня ілюзія того, що закономірності, виявлені в експериментах зі студентами, носять виключно універсальний характер.  Слід відзначити і традиційну стимульно-реактивну орієнтацію досліджень. Численні детермінанти атракції, виявлені в них, як правило, виступають в якості стимулів, що й обумовлює побудова відповідних (за Карнегі) рекомендацій. Властива той час дослідницька ейфорія відкриття загальних законів людських взаємин в подальшому змінилася періодом песимізму, особливо характерним для поведінкової психологічної традиції. На доказ корисності роботи, проведеної представниками поведінкової традиції, можна констатувати: без неї не були б можливі як фіксація феномену атракції, так і його екстенсивний вивчення, що створило необхідну базу для подальшого поглибленого аналізу.  У 70-і рр.. в поведінкової традиції до феномену міжособистісної атракції почала використовуватися ланцюг підкріплення, розроблена Лотт і намагається акумулювати ідеї теорії балансу та обміну, відповідно до яких вирішальною передумовою міжособистісної атракції є включення у взаємини підкріплень. Якщо ваші дії отримують підкріплення з боку інших людей, ставлення до них і формується атракція.  Інша модифікація інтерпретації теорії навчання до міжособистісної атракції отримала назву моделі підкріплення-емоцій Барна і Клора. У ній підкріплення доповнено емоційним компонентом. Логіка цілком відповідає класичному обумовлення І.П. Павлова. Як собака навчається встановленню асоціацію між їжею і дзвінком, так і людина встановлює асоціації з позитивними характеристиками інших людей і оточення.  Модель підкріплення-емоції включає наступні положення:  1. Люди ідентифікують впливають на них стимули заохочення або покарання і прагнуть до знаходження перших і уникнення другого.  2. Позитивні почуття асоціюються із заохоченням, а негативні - з покаранням.  3. Стимули оцінюються у визначеннях викликаються ними почуттів. Оцінка позитивна у разі виникнення позитивних почуттів і негативна - при виникненні негативних почуттів.  4. Будь-який нейтральний стимул, асоційований з позитивним підкріпленням, викликає позитивні почуття і навпаки.  Відповідно, викликання симпатії чи антипатії конкретними людьми пов'язане з тими почуттями, які асоціюються з ними. Безумовно, поведінкова інтерпретація феномену міжособистісної атракції є занадто спрощеною, але, одночасно, повністю відповідної загальної стимульно-реактивної методологічної моделі.  Останнім часом починає розумітися складність феномена міжособистісної атракції, його динамічна і процесуальна природа.  Єдино чітко зафіксованої констатацією є той факт, що люди вважають за краще вибудовувати позитивні відносини з тими, хто створює можливості для взаімопоощренія. Багато в чому ці ідеї базуються на теорії соціального обміну Хоманса. Описуючи міжособистісні стосунки за допомогою концептуального апарату, запозиченого в економіки, Хоманс використовує коефіцієнт витрат / придбань, розшифровуються знову-таки за допомогою раціональної аналогії - людина зважує можливі витрати на досягнення мети, і що надходить вигоду. Якщо витрати окупаються - відносини позитивні, якщо вони перевищуютьприбуток, то відносини стають негативними. Логічно взаємовигідні відносини, здавалося б, складають фундамент міжособистісної атракції. Але в реальному житті людина далеко не завжди раціональний у своїх почуттях і вчинках і не завжди уподібнюється бухгалтеру, що підводить баланс взаємин.  Психологи Фоа стверджують шість типів міжособистісних відносин, що включають обмін ресурсами:  1. Товари - будь-які продукти або об'єкти.  2. Інформація - поради, висновки або рекомендації.  3. Любов - ніжні погляди, тепло або комфорт.  4. Гроші - будь-які гроші або все те, що має ціну.  5. Обслуговування - будь-яка тілесна активність або приналежність людині.  6. Статус - оціночні рішення, надають високий чи низький престиж.  Будь-які з цих ресурсів можуть бути об'єктами взаємообміну у взаєминах людей. Відповідно до даного підходу в більшості міжособистісних відносин ми намагаємося використовувати мінімаксних стратегію, яка передбачає мінімізацію витрат і максимізацію вигоди. Ця стратегія може реалізовуватися як навмисно, так і ненавмисно. 

46. «Я – концепція» індивіда.

Я-концепція особистості. Формується вона в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяльність і поведінку особистості, як установка щодо себе.

Я-концепція (лат. conceptio — сприйняття) — динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємовідносини з іншими людьми.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивний — уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, в якому відображається ставлення до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);

3) поведінковий — прагнення завоювати авторитет, підвищити свій статус чи намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.

Внаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з іншими людьми в особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розрізняють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-фантастичне та ін. Я-реальне — уявлення людини про себе в даний момент. Я-ідеальне — уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність між Я-реальним і Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи особистості над собою.

Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на ставлення особистості до себе. Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка

47.Переконання як механізм впливу у спілкуванні.

Поняттю переконання в соціальній психології дають такі визначення:

1.Убежденіе - це система світоглядних знань людини, які пройшли через його розум, почуття і волю [2].

2. Переконання - це сукупність різнобічних впливів на особистість з метою виховання у неї суспільно необхідних якостей .

3. Переконання - це спонукання людини до певної діяльності [14]. Переконувати - це означає спонукати людей словом, справою, своїм прикладом і цілеспрямованому організацією соціальної сфери [14].

4.Убежденіе - особистісне утворення, що ставлення людини до дійсності і характеризується єдністю когнітивного і потребностно-особистісного компонентів [3]. Якості переконання залежать від способу засвоєння певних знань, думок оцінок.

5.Убежденіе - це вплив на свідомість, почуття, волю людей за допомогою повідомлення, роз'яснення та докази важливості того чи іншого положення, погляду, вчинку або їх неприпустимість з метою змусити слухача змінити існуючі погляди, установки, позиції, відношення та оцінки або розділити думки або подання мовця [5].

Переконання - основний, найбільш універсальний метод керівництва і виховання [3]. Механізм переконання заснований на активізації розумової діяльності людини, на зверненні до раціональної стороні свідомості. Передбачається, що переконує повинен здійснити свідомийвибір шляхів і засобів досягнення мети, тобто щоб переконати, треба привернути увагу об'єкта впливу, викласти і роз'яснити нову інформацію, привести вражаючі аргументи.

Переконати кого-небудь у чому-небудь - означає домогтися такого стану, коли переконується, внаслідок логічних міркувань і висновків, погодиться з певною точкою зору і буде готовий захищати її або діяти відповідно до неї [14].

Основними засобами переконання виступають графічний знак, образ, тембр мови, жест, міміка, емоційно-вольові стани, ритм мови і дій, світло і колір наочного кошти, результати праці, статус і авторитет переконує. Слід додати, що не всі люди в рівній мірі володіють готовністю прийняти точку зору впливає особи. Найчастіше сприймається лише та інформація, яка узгоджується з наявними установками [1].

У даному випадку поняття, яке ми будемо розглядати в даній роботі найбільш повно відображено у п'ятому визначенні, його доповнюють третє і четверте визначення. При цьому розуміємо, звичайно, діалектичний взаємозв'язок і єдність усіх названих сторін переконання.

Види переконання

На думку Майерса [11], існує два способи переконання прямий і непрямий.

Прямий спосіб переконання - це переконання, що має місце, коли зацікавлена ​​аудиторія зосереджує всю увагу на сприятливих аргументах [11].

Непрямий спосіб переконання - це переконання, що має місце в тому випадку, коли на людей впливають випадкові фактори, наприклад: привабливість автора [11].

Прямий спосіб переконання має місце, коли люди від природи схильні аналізувати ці події, чи зацікавлені у пропонованій темі. Якщо тема не приваблює стійкої уваги аудиторії, переконання може здійснюватися за засобом непрямого способу, коли люди використовують випадкові ознаки або евристику для поспішних висновків [11]. Переконання, що здійснюється прямим способом, є більш аналітичним і менш поверховим, воно більш стійко і з більшою ймовірністю здатне вплинути на поведінку

48.Зараження як процес впливу у процесі спілкування.

Психічне зараження — спосіб психологічного впливу, відомий із сивої давнини. Психологи цим терміном означають пряму, безпосередню і, як правило, неусвідомлену передачу від однієї людини до іншої якихось думок, переживань, образів [229, ч. 1, с. 196]. На відміну від навіювання та переконання, які часто застосовуються в міжособистісних взаєминах та в організованих групах, психічне зараження яскраво виявляється як засіб впливу в групах малознайомих людей (особливо це спостерігається під час релігійного екстазу, паніки тощо). Це спосіб, при якому передається емоційний стан від однієї людини до іншої на несвідомому рівні. Внаслідок такого впливу людина швидко переймається психічним станом інших людей. При цьому багаторазово посилюється емоційний вплив за рахунок його "відбиття" від багатьох людей [252]. У таких ситуаціях люди несвідомо йдуть за іншими, наслідуючи їх поведінку. Наприклад, під час аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р. то підіймалася, то опускалася хвиля паніки серед населення. Хвилюючись за дітей, життя близьких, одні люди, дивлячись на інших, кидалися до залізничних кас, атакували аеропорти, готові були йти пішки світ за очі. У таких ситуаціях свідомі характеристики, звичайно, заміняються несвідомими.

Найбільшого зараження зазнають люди в натовпі. Натовп — це сукупність індивідів, які утворюють численну аморфну групу, члени якої водночас взаємопов´язані чимось спільним і на певний час постійним інтересом. Людина в натовпі щезає як культурна особистість, стає істотою інстинктивною й імпульсивною, втрачає почуття відповідальності за те, що робить разом з усіма. При цьому люди в натовпі легко піддаються впливові, не завжди сприймають розумних доказів [254, с. 154]. Відомий священик-філософ, якого по-звірячому вбили нелюді, Олександр Мень писав: "Маса — некритична. Вона підвладна емоціям. її легко можна повернути в потрібний бік, маніпулювати у вигідному напрямку. Одразу перед нами постає євангельський образ натовпу, який спочатку на честь Ісуса Христа кричав "Осанна!", а через кілька днів — "Розіпни його!" [209]. Оскільки в натовпі народжуються бурхливі емоції, вплинути на них можна тільки сильними засобами: перебільшувати, стверджувати, навіювати, заражати, повторювати. Люди в натовпі не чують аргументів, не переносять запитань, заперечень. Якщо якийсь оратор не поділяє думку, що захопила більшість людей, його виступ викликає у них гнів і вияв ворожості, і його можуть навіть стягнути з трибуни. У натовпі люди інстинктивно шукають собі лідера, вожака і підкоряються йому. Проте нерідко вожаками стають нервово збуджені люди, які глибоко вірять у те, про що говорять, до чого закликають. Через цю віру вони впливають на людей. Чим коротші фрази-ствер-дження, кинуті у натовп, тим більший вплив вони мають. Багаторазово повторена основна думка-ідея закріплюється в глибинах несвідомого, потім вона перетворюється на установку як готовність до дії. Цю установку вже нелегко змінити. Чим привабливіший лідер, чим більшу силу волі він має, тим сильніше він може впливати на натовп.

Психічне зараження може відігравати як деструктивну, так і позитивну роль. Найчастіше конструктивна дія зараження ентузіазмом спостерігається у професійній діяльності. Наприклад, процес взаємозараження відбувається під час виконання менеджером і його партнерами складного завдання, і це стимулює їхній творчий розвиток. Якщо люди люблять свою справу, то успіхи одного заражають інших, викликаючи у них інтерес, захоплення, а не заздрість і поганий настрій. Здібні люди (наприклад, актори, юристи, оратори) своїми словами, діями можуть так вплинути на людей, що ті переймаються чужими переживаннями як своїми власними, починають плакати і сміятися, сумувати і радіти, обурюватися і співчувати.

49.Навіювання як механізм впливу у процесі спілкування.

Навіювання — це цілеспрямований вплив однієї людини на іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання висловлених думок та волі [229, ч. 1, с. 122]. Процес навіювання ґрунтується на впливі словом, який умисно перебудовує щось у діяльності і скерований на підвищення результативності дій [104, с. 168]. У нашій країні значення навіювання тривалий час недооцінювалось і його називали буржуазним способом впливу. Насправді ж навіювання посідає дуже важливе місце в нашому житті, воно є механізмом, який дає можливість вплинути на несвідоме: на установки, емоційні реакції, очікування тощо. Під час навіювання не досягається згода, а лише забезпечується прийняття інформації, що містить готовий висновок. Використовуючи отриману інформацію, людина, на яку впливають, має дійти сама необхідного висновку.

Навіювання може бути навмисним. Це цілеспрямований і свідомо організований вплив, коли той, хто користується цим способом, знає, кому і що він хоче навіяти і відповідно до цього добирає прийоми впливу. Якщо це робить людина авторитетна, то їй довіряють. Якщо людині не довіряють, то її вплив не буде ефективним. Прикладом навмисного навіювання є реклама. Причому нерідко ті, хто робить рекламу, йдуть на те, щоб впливати на людей на їх несвідомому рівні. У разі ненавмисного навіювання не ставиться спеціальна мета впливу, проте своїми словами та діями одна людина навіює іншій саме той стан, який би спонукав її до відповідної дії. Прикладом такого навіювання може бути створення певного іміджу. Його соціально-психологічний феномен у тому, що він живе у думках людей, хоча вони цього чітко не розуміють.

За змістом впливу та кінцевим результатом навіювання буває позитивним та негативним, етичним та неетичним; за засобами впливу — прямим і непрямим. При прямому навіюванні людина, яка навіює, закликає до певної дії. Воно передається як наказ, вказівка, розпорядження і заборона (наприклад: "Усім бути завтра о 9 годині на роботі, бо зранку прибуде ревізор"). У разі непрямого навіювання не говорять прямо про свою мету, проте висловлюється ставлення до предмета, а основними формами навіювання є натяк, схвалення, засудження (наприклад; "Наші сусіди вже закінчили роботу" або "Наші конкуренти почали випускати новий вид продукції" та ін.). Непряме навіювання розраховане на некритичне сприймання інформації, тому для цього використовуються не наказові, а оповідні форми. Мета досягається за рахунок того, що збуджуються сильні емоційні реакції. Такі реакції, наприклад, спричинюють чутки.

Одним із видів навіювання є самонавіювання. Це свідоме саморегулювання, навіювання самому собі уявлень, почуттів, емоцій. У цьому процесі людина сама створює модель стану або дій і вводить її у свою психіку. Моделі самонавіювання, на думку відомого психіатра В. Леві, "уводяться в пам´ять, переходять з короткочасної пам´яті в довготривалу, із свідомості в підсвідомість і, врешті-решт, автоматично, мимоволі починають впливати на самовідчуття й поведінку самої людини" [172, с. 296]. Самонавіювання може допомогти людині позбутися певних недоліків. Проте для цього, по-перше, їх треба виявити, а по-друге, розробити формулу самонавіювання. Формули мають бути спрямованими на себе і створювати їх слід від імені першої особи. Вони повинні бути не дуже розгорнутими, стверджуючими і складатись із дієслів, що мають найвпливовішу силу (наприклад: "Я дотримуватимуся цього плану", "Я закінчу цю роботу сьогодні", "Я стану хорошим менеджером"). Самонавіювання — найкращий спосіб для людини, яка хоче самовдосконалюватися, виправити свої недоліки, набути якихось вмінь. Менеджерам доцільно цим способом користуватися.

50.Наслідування як механізм впливу у процесі спілкування.

Наслідування – відтворення індивідом певних зовнішніх рис і зразків поведінки, дій, вчинків, що характеризуються емоційною і раціональною спрямованістю. Під його впливом формуються не тільки прості звички діяльності, але і духовні цінності, ідеї, смаки, манери поведінки. Особливо велике значення наслідування має на ранніх етапах становлення і розвитку людини.

У якійсь мірі проявом наслідування є мода (від латів. modus – норма, правило, міра) – форма стандартизованої масової поведінки людей, яка виникає стихійно, під впливом настрою, смаків, захоплень, переважаючих в суспільстві. Наслідування моді, з одного боку, приводить до певної стандартизації поведінки, робимо людину схожою на інших. Разом з тим розумне наслідування моді звільняє людину від необхідності витрачати енергію у сфері побуту, тим самим зберігаючи сили для реалізації інших справ, творчої активності.

Будь-якій людині важливо не тільки знати суть і механізми процесу спілкування, але і володіти практичними прийомами підвищення його ефективності.

До таких прийомів відносять, зокрема, формування атракції (від латів. Attrahere – привертати, притягати) – виникнення при сприйнятті людини людиною привабливості одного з них для іншого. Відомо, що здатність свідомості людини не дозволяє йому сприймати і переробляти всю інформацію, що сприймається органами чуття. Частина сигналів, що поступають з навколишнього світу, зокрема від співбесідника, людиною не усвідомлюється. У спілкуванні представляється можливим усвідомлено посилати сигнали, значущі для неусвідомлюваних потреб партнера по спілкуванню, і, таким чином, усвідомлено формувати відповідне емоційне відношення до себе. До прийомів формування атракції відносять:

• прийом ім'я власне (при зверненні до співбесідника називати його ім'я або ім'я-по батькові), в основі якого лежить задоволення неусвідомлюваної потреби в престижі (а силу нероздільності імені і особи людини);

• прийом дзеркало відносин (при спілкуванні із співбесідником зберігати на обличчі добрий, приємний вираз, легку усмішку), що грунтується на задоволенні потреби в безпеці через установку: Обличчя – дзеркало душі;

• прийом золоті слова (невелике перебільшення яких-небудь позитивних сторін людини, комплімент), заснований на задоволенні неусвідомлюваних потреб в безпеці, престижізації;

• прийом особисте життя (вести розмову в руслі інтересів співбесідника), в основі якого лежить задоволення неусвідомлюваної потреби в престижі;

• прийом терплячий слухач (вислухування проблем співбесідника, не перериваючи його), заснований на тому ж механізмі, що і попередній прийом.

51. Однією з форм поведінки натовпу є паніка. Слово «паніка» походить від імені грецького бога Пана, покровителя пастухів і стад. Своїм гнівом він викликав паніку ( від грец. panikon – несвідомий жах) у стада. Тварини кидались у прірву без видимої причини. Жах, що виникає ненароком, розповсюджується з величезною швидкістю і приводить всіх тварин до загибелі. Панічна поведінка властива людям у натовпі. Панікою називається емоційний стан, що виникає як наслідок недостачі чи надлишку інформації в умовах реальної чи уявної загрозливої ситуації. Для виникнення паніки необхідні умови.

1. Ситуативні умови. Ймовірність масових панічних настроїв зростає у періоди загострення суспільних ситуацій. Коли люди чекають певних подій, вони краще сприймають будь - яку загрозливу інформацію.

2. Фізіологічні умови. Змореність, голод, алкогольне та наркотичне сп’яніння, недосипання виснажують людей фізіологічно і психічно. Унаслідок цього зменшується спроможність раціонально сприймати і оцінювати ситуацію, люди стають більш емоційно сприйнятливими. Усе це разом сприяє виникненню масової паніки.

3. Психологічні умови. Це раптові загрозливі події, сильне хвилювання, здивування, переляк.

4. Ідеоголічні та політичні умови. Сюди належать нечітке усвідомлення людьми цілей, недостатньо організоване управління і недостатня згуртованість групи. У недостатньо слабо згуртованих груп за умови екстремальної ситуації швидко руйнуються загальні цінності і норми в ім’я індивідуального порятунку. За умов високої згуртованості, спеціальної підготовки, тренувань і загальних цінностей військові підрозділи під час бойових дій демонструють високий рівень стійкості до паніки.

Окремим приводом для паніки є чутки. У 1917 році у Росії був високий урожай. Чутки про можливий голод викликали паніку. Всі крамниці, комори були очищені.

Для того щоб стимул викликав паніку, він має бути:

досить інтенсивним;

досить тривалим;

повторюватися (це вибухи, постріли, сирени…).

Такий стимул має привертати зосереджену увагу і викликати неусвідомлений, тваринний страх. Виникнення паніки проходить кілька етапів.

Перший. Стимул викликає збентеження, сприймання ситуацій як кризової, і навіть безвихідної.

Другий. Збентеження переходить у потрясіння та індивідуальні недоцільні спроби зрозуміти подію. Необхідність негайного усвідомлення заважає логічному мисленню і викликає страх. Якщо страх не ліквідувати, то «циркулярна реакція» викликає третій етап.

Третій. Страх одних відображається іншими, що посилює страх. Зростаючий страх зменшує впевненість у спроможності протистояти ситуації і створює почуття приреченості.

Четвертий. Страх викликає дії, що, на думку людей, є рятівними, а насправді вони не є рятівними і викликають панічну втечу (у прірву). Якщо втікати нікуди, виникає агресивна поведінка, бо небезпечним стає навіть боязливий звір, «загнаний у кут».

П’ятий. Паніка закінчується виходом окремих людей з втечі. Змореність людей зупиняє будь - які дії та емоційні переживання. Якщо ситуація не розв’язується, то натовп може бути готовий до повторного прояву паніки.

Оцінюючи цикл панічної поведінки, слід мати на увазі:

1. Якщо інтенсивність стимулу дуже велика, то етапи ніби «згортаються» і натовп переходить до дій. Типовий приклад: атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі 1945 р. Панічним проявом стала масова втеча.

2. Словесне позначення стимулу може викликати страх і паніку. Страхом і панікою реагували солдати під час Першої світової війни на крик «гази».

3. Завжди необхідно брати до уваги соціально - політичні умови, характер і рівень загрози, об’єктивність інформації. Це дасть можливість попередити або припинити паніку.

Вплив на панічну поведінку є нічим іншим як соціально – психологіч­ним впливом на масу. Тут діють всі механізми натовпу: зменшити інтенсивність емоційного зараження, вивести людей із гіпнотичного стану, раціоналізувати та індивідуалізувати психіку. У випадку паніки слід урахувати її специфічні особливості.

Перша. Хто є зразком для наслідування натовпу. Після появи стимулу є декілька секунд, коли натовп готується до дій. Тут натовпу можна і потрібно «підсунути» бажаний приклад для наслідування. Хтось може крикнути «Лягай», «По місцях». Той, хто виконає команду, стає зразком для наслідування. Жорстке управління людьми у панічні моменти є способом ефективного зупинення паніки.

Друга. Особлива роль у масових поведінках належить ритму. Якщо його немає, то слід ввести ззовні. У 1930 р. на велодромі у Парижі закінчився мітинг. Люди пішли до виходу. Почалася давка, що могла б перерости у паніку. Група друзів – психологів швидко оцінила ситуацію і почала ритмічно кричати «Не – штов – хай». Цей крик підхопили інші. Паніка зникла.

Ритмічна хорова музика і співи мають величезне значення для регуляції масової стихійної поведінки. Невипадково суботники супроводжуються маршовою музикою. Таку роль має хоровий спів у військових на марші. Революційні та патріотичні пісні мають подібну ритміку. Чилійська «Venceremos», французька «Марсельєза», польська «Варшав’янка», радянська «Вставай страна огромная» - стали засобом протистояння страху та паніці у гострих ситуаціях.

Відомі і протилежні засоби. Якщо у вас є бажання зірвати мітинг політичних противників, то підгоніть до місця мітингу радіофікований автобус і почніть транслювати щось типу «Ви стали жертвою пали…» або інший реквієм. Це викличе негативні емоції і панічні настрої.

52. Слід розрізняти поняття масових комунікацій, масової інформації та засобів масової комунікації (ЗМК). Масові комунікації вирізняє насамперед застосування ЗМК, або мас-медіа. За Ч. Райтом, масова комунікація спрямована на великі та гетерогенні авдиторії, анонімні щодо самого комунікатора. Повідомлення передаються публічно, з метою досягнути якомога більшої авдиторії швидко та, як правило, одночасно. Зазвичай ці повідомлення швидкоплинні.

Для В. Петіли дослідження ЗМК є лише частиною процесу вивчення масових комунікацій. Він пише, що масові комунікації/медії щодо культури, економіки, ідеології, особистості чи групи, політики, суспільства, інформаційних, комунікаційних і медіа-технологій можуть виступати як автономна дисципліна, також як інтердисциплінарне поле досліджень, складова різноманітних дискурсів з окремими поглядами на дискусії, цінності, теорії, значення та відношення з іншими дисциплінами.

Д. де Флер та Е. Деніс розглядають масову комунікацію як процес, що включає в себе кілька стадій:

• Повідомлення формулюється професійними комунікаторами.

• Повідомлення надсилається швидко і безперервно за допомогою медій.

• Повідомлення поширюється відповідно до величини та складу масової авдиторії, яка звертає увагу на медії різними шляхами.

• Окремі представники авдиторії інтерпретують значення повідомлення згідно з їхнім досвідом, що більшою чи меншою мірою співвідноситься з намірами професійних комунікаторів.

• Як результат засвоєння цих значень члени авдиторії зазнають певного впливу. Це означає, що комунікація має якийсь ефект. Під масовими комунікаціями розуміють складний процес представлення і взаємодії через мас-медіа поглядів та інтересів різних соціальних верств суспільства. З такого погляду вживаємо цей термін у множині, бо йдеться про багато різноманітних комунікацій. Масові комунікації відбивають стосунки всередині суспільства і забезпечують його ефективність. Вони мають свої внутрішні закони й закономірності. Д. Мак-Квейл називає масову комунікацію концептом, теоретичною парадигмою і системою, що спирається на велику кількість медіа-каналів. У такому розумінні цей термін вживається в однині. Він також може означати медіа-виробництво як таке. В. Різун відзначає загальнокультурний аспект масової комунікації: це організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності. О. Чекмишев пише про журналістику як певний соціальний інститут, що забезпечує функцію масової комунікації, уможливлює і підтримує процес соціальної взаємодії за допомогою інформаційних повідомлень. Тобто завдяки своїй професійній діяльності журналісти виступають професійними комунікаторами.

Деякі дослідники розширюють поняття масової комунікації. Так, О. Кузнєцова вважає, що це явище не обов'язково співвідноситься із ЗМК, а з'являється водночас із виникненням людського суспільства і навіть до появи мови існує як живе спілкування через жести, міміку, звуки, предмети. Таке доволі дискусійне твердження потребує окремого розгляду та системи аргументації, щоб з'ясувати, що саме автор має на увазі під масовою комунікацією. Необов'язковість зв'язку масової комунікації та ЗМК може бути також простежена через зауваження Б. Потятиника про те" що на Майдані під час Помаранчевої революції, безсумнівно, здійснювалася масова комунікація, але без посередництва ЗМК. Однак подібні пропозиції все ж мають локальний характер, оскільки відділення мас-медіа від масової комунікації є неприродним.

В. Шульц зазначає, що масова комунікація є комунікаційною взаємодією за допомогою технічних засобів. Масова комунікація завжди публічна, тобто принципово доступна для кожного, і орієнтується переважно на велику анонімну авдиторію. І. Бертнанд та П. Гаґес пишуть, що в комунікаційній теорії медіюм (засіб) є посередником, що дає змогу чи шанс спілкуватися крізь час і простір. Навіть між двома людьми медіюмом може виступати третя людина або якісь засоби зв'язку на кшталт телефону, листа чи факсу. Коли ми говоримо про масову комунікацію, маємо на увазі зв'язки між великими масами людей, які здійснюються за допомогою мас-медіа.

під засобами масової комунікації розуміють спеціальні канали, завдяки яким відбувається поширення інформаційних повідомлень для масової авдиторії. В Україні має місце деяка плутанина у вживанні термінів ЗМК і ЗМІ (засоби масової інформації), які є синонімами. Спостерігаються спроби підкреслити особливий комунікативний наголос, що нібито має місце у ЗМК і відсутній у ЗМІ. Насправді ключовим словом для розуміння обох визначень є слово медії (засоби) для поширення масової інформації: друковані періодичні видання, книжки, радіо, мобільні телефони, кіно, телебачення, аудіо та відеозаписи, засоби кабельного і супутникового зв'язку" відеоігри, Інтернет. Комунікативне значення у цьому разі полягає не у збільшенні зворотного зв'язку між медіями та їхніми авдиторіями, а в тому, що ЗМК/ЗМІ обслуговують інтереси різних соціальних груп суспільства, розвиваючи зв'язки" тобто комунікацію між ними.

На цю термінологічну колізію з дещо іншого погляду звертає увагу О. Гриценко. На її думку, засоби масової комунікації - це поняття, синонімічне мас-медіям. Поруч із тим, авторка відзначає, що у працях сучасних українських і російських авторів1 вживається вужче радянське поняття "засоби масової інформації", яке, за визначенням, передбачає лише інформування пасивної авдиторії з боку держави. У цьому ж контексті Б. Потятиник нагадує призабутий сталінський термін ЗМІП - "засоби масової інформації та пропаганди", що виступає джерелом для теперішнього скороченого варіанта: ЗМІ. Обидва поняття калькувалися з російської" відповідно СМИП та СМИ.

53. Стандартная модель коммуникации, принятая всеми, состоит из следующих элементов:

источник —> кодирование —> сообщение —> —> декодирование —> получатель

Каждая из рассмотренных точек схемы может пред­ставлять определенную сложность для коммуникатора. Тем более, что процесс этот носит динамичный характер, и часто удается узнать, что мешало удачному его заверше­нию, только после того, как процесс завершен и вы уже не имеете возможности ни повторить, ни изменить его.

Фрейзер Зейтель называет несколько часто возникающих ошибок в коммуникации:

плохое слушание - слушание должно быть активным; кстати, на Западе даже существуют курсы, обучающие, как слушать активно;

неиспользование ориентации на слушающего - люди за­интересованы в том, что они лично, а не организация, могут получить, поэтому основным должен стать "вы"-подход, опирающийся на интересы аудитории;

неверные невербальные сигналы — по разным исследо­ваниям коммуникация, передаваемая невербально, зани­мает до 65% того, что передает говорящий. При воспри­ятии сообщения люди одновременно учитывают язык тела, контакт глазами, использование молчания и т.д.;

неумение писать так, чтобы быть понятым — хороший письменный текст — это особое искусство. Часто пишущему человеку может казаться, что он все делает прек­расно, но читатель не ощущает этого;

незнание аудитории — сообщение должно опираться на интересы, характеристики, потребности конкретной аудитории;

неучет того, что коммуникация является двусторонним процессом — процесс выдачи информации еще не является коммуникацией, большую роль играет обратная связь;

неучет элементарных правил вежливости - агрессивного и грубого коммуникатора будут воспринимать совсем по-другому, чем вежливого и заинтересованного в ауди­тории.

Первой и наиболее известной моделью коммуникационного процесса стала так называемая "формула ЛАССУЭЛЛА": 

Модель была создана и применялась главным образом для того, чтобы придать структурную организованность дискуссиям о коммуникации. Сам Г.Лассуэлл использовал ее для обозначения различных направлений в исследованиях коммуникации. Каждый элемент формулы представляет собой самостоятельную область анализа коммуникационного процесса: "Кто говорит" - изучение коммуникатора; "Что говорит" - контент-анализ сообщений; "По какому каналу" – изучение СМК; "Кому" - исследования аудитории; "С каким результатом" - измерение эффективности коммуникации. Для знакомства с опытом исследований процесса коммуникации эта схема даже сегодня является наиболее подходящей, поскольку наглядно соотносит элементы между собой (а также потому, что большое количество исследований последующих лет проводилось уже в ее русле).

Обобщающий характер модели подразумевает включение в ее структуру всех факторов, имеющих влияние на процесс коммуникации. Так что, каждый элемент формулы в действительности является совокупностью переменных. Доказано влияние на восприятие коммуникатора характера его позиции, установок, внешности и многих других характеристик.

Найдя модель Лассуэлла применимой, хотя и сильно упрощенной, некоторые исследователи стали развивать ее дальше. Р.Брэддок добавил к ней еще два элемента коммуникативного акта: условия, в которых протекает коммуникация, и цель, с которой говорит коммуникатор [5]. "Формула Лассуэлла" отражает характерную особенность ранних моделей коммуникации - она предполагает, что коммуникатор всегда старается повлиять на реципиента, и, следовательно, коммуникация должна трактоваться как процесс убеждения. Это допущение ориентирует модель на применение прежде всего в области анализа политической пропаганды.

В модели ШЕННОНА-УИВЕРА коммуникация также описывается как линейный односторонний процесс. Математик Шеннон работал над своей коммуникационной моделью в конце 40-х годов по заказу лаборатории "Белл Телефон" и это во многом определило "технический" характер созданной модели, ее "дистанционность". Главной задачей было снижение "шума" и максимальное облегчение обмена информацией. Модель описывает пять функциональных и один дисфункциональный (шум) факторы коммуникативного процесса. К функциональным элементам относятся: источник информации, продуцирующий сообщение; отправитель, кодирующий сообщение в сигналы; канал, проводящий это сообщение; получатель; цель, или место назначения.

Сигнал уязвим настолько, насколько он может быть искажен шумом. Примером искажения может являться наложение сигналов, одновременно проходящих через один канал.

Преимущество данной схемы состоит в очевидности того, что сообщение, отправленное источником и сообщение, достигнувшее реципиента, имеют неодинаковое значение. Позднее положение об искажении информации было дополнено другими причинами исходной и конечной информации. В связи с работами по селективности восприятия стало известно, что коммуникационный канал включает последовательность фильтров, приводящих к тому, что количество информации на входе в систему больше той информации, которая срабатывает на выход .

Неспособность участников коммуникации осознать, что посланное и полученное сообщение не всегда совпадают, является частой причиной затруднений коммуникационного обмена. Эта важная мысль, заложенная в модели Шеннона-Уивера привлекла внимание и получила развитие в исследованиях ДеФЛЮЕРА.

Он в частности, отмечает, что в коммуникативном процессе "значение" трансформируется в "сообщение" и описывает каким образом отправитель переводит "сообщение" в "информацию", которую затем посылает по каналу. Получатель декодирует "информацию" в "сообщение", которое, в свою очередь, трансформируется в месте назначения в "значение". Если между первым и вторым значениями есть соответствие, то коммуникация состоялась. Но, согласно ДеФлюеру, полное соответствие является весьма редким случаем.

В модели ДеФлюера учтен основной недостаток линейной модели Шеннона-Уивера - отсутствие фактора обратной связи. Он замкнул цепочку следования информации от источника до цели линией обратной связи, повторяющей весь путь в обратном направлении, включая трансформацию значения под воздействием "шума". Обратная связь дает коммуникатору возможность более приспособить свое сообщение под коммуникационный канал для повышения эффективности передачи информации и увеличивает вероятность соответствия между отправленным и принятым значением.

Но окончательным преодолением упрощенной трактовки коммуникации как одностороннего линейного процесса явилась циркулярная модель ОСГУДА-ШРАММА . Ее главная отличительная черта - постулирование циркулярного характера процесса массовой коммуникации. Другая ее особенность определяется тем, что если Шеннона интересовали в первую очередь каналы - медиаторы между коммуникатором и аудиторией, то Шрамм и Осгуд обратили свое внимание на поведение главных участников коммуникации - отправителя и получателя, основными задачами которых являются кодирование, декодирование и интерпретация сообщения.

Обзор определений "коммуникации" проведенный У.Шраммом, позволил выделить то общее, что их объединяет - существование набора информационных знаков. В этот набор могут входить не только факты, предметы, но и эмоции, латентные значения ("беззвучный язык")

Спиралевидная модель ДЭНСА не претендует на статус полноправной модели и возникла лишь как яркий аргумент в дискуссиях, посвященных сравнению линейной и циркулярной моделей коммуникации. Дэнс отмечает, что в настоящее время большинство исследователей согласятся с тем, что циркулярный подход является более адекватным для описания коммуникативных процессов. Но циркулярный подход имеет также некоторые ограничения. Он предполагает, что коммуникация проходит полный круг до той точки, с которой начинается. Эта часть аналогии с кругом явно ошибочна. Спираль же показывает, что процесс коммуникации продвигается вперед, и то, что находится в данный момент в процессе коммуникации, будет влиять на структуру и содержание коммуникации в дальнейшем. Большинство моделей дают так называемую "замороженную" картину коммуникативного процесса. Дэнс же подчеркивает динамическую природу этого процесса, который содержит элементы, отношения и условия, непрерывно изменяющиеся во времени. Например, в разговоре когнитивное поле постоянно расширяется для тех, кто в него включен. Участники получают все больше и больше информации по обсуждаемому вопросу, о партнере, его точке зрения. Знания в дискуссии расширяются и углубляются. В зависимости от хода беседы спираль принимает различные формы в различных условиях и для различных индивидов.

54. Просоциальное поведение - поведение индивида, которое ориентировано на благо социальных групп. Противоположно антисоциальному поведению. Просоциальное, поведение можно определить как такое, которое осуществляется ради блага другого человека и без надежды на вознаграждение.

Альтруизм - система ценностных ориентаций личности, где центральный мотив и критерий направленной оценки - это интересы другого человека или социальной общности. Центральная идея альтруизма - идея бескорыстия как непрагматически ориентированной деятельности, осуществляемой в интересах реального вознаграждения. Альтруизм может стать осознанной целостной ориентацией, определяющей поведение личности в целом; тогда он превращается в смысл жизни личности. Реальная значимость альтруистического поведения личности определяется характером ценностей, лежащих в основе взаимоотношений с другими людьми. Альтруизм может выступать как социально-психологическое проявление гуманности, а также в повседневном общении и деятельности людей. Механизмом проявления альтруизма может оказаться ситуативная альтруистическая установка, актуализуемая в конкретных опасных ситуациях (например, спасение ребенка ценой собственной жизни).

Под оказанием помощи, альтруистическим, или просоциальным поведением могут пониматься любые направленные на благополучие других людей действия. Действия эти весьма многообразны. Диапазон их простирается от мимолетной любезности (вроде передачи солонки) до помощи человеку, оказавшемуся в опасности, попавшему в трудное или бедственное положение, вплоть до спасения его ценой собственной жизни. Соответственно могут быть измерены затраты помогающего своему ближнему: внимания, времени, труда, денежные расходы, отодвигание на задний план своих желаний и планов, самопожертвование.

Под оказанием помощи, альтруистическим, или просоциальным поведением обычно понимаются любые направленные на благополучие других людей действия. Действия эти часто весьма многообразны. Их диапазон может простираться от проявлений любезности, благотворительной деятельности до помощи человеку, оказавшемуся в опасности, попавшему в трудное или бедственное положение, и даже вплоть до его спасения ценой собственной жизни.

Социальный обмен

Одно из возможных объяснений альтруизма содержится в теории социального обмена: взаимодействие людей направляется «социальной экономикой». Мы обмениваемся не только материальными ценностями и деньгами, но и такими социальными ценностями, как любовь, услуги, информация и статус (Foa & Foa, 1975). При этом мы используем стратегию «минимакса» — стремимся свести к минимуму собственные затраты и получить максимально возможное вознаграждение. В теории социального обмена не утверждается, что мы сознательно «отслеживаем» затраты и вознаграждения; она лишь допускает, что подобные рассуждения прогнозируют наше поведение.

Представьте себе, что в вашем кампусе идет поиск доноров и к вам обращаются с просьбой сдать свою кровь. Разве вы не станете взвешивать возможные негативные последствия согласия (болезненная процедура, потеря времени, усталость) и отказа (чувство вины, недовольство собой)? И сможете ли вы не сравнивать позитивные последствия обоих поступков, а это, с одной стороны, удовлетворенность тем, что помогли кому-то, и бесплатный завтрак в случае согласия, а с другой — сохраненное время, нервы и хорошее самочувствие в случае отказа. В ходе изучения доноров в штате Висконсин в полном соответствии с теорией социального обмена было экспериментально подтверждено: такие скрытые расчеты всегда предшествуют принятию решения о том, оказывать помощь или нет (Piliavin et al., 1982). Словно в поиске предлога для оправдания собственной щедрости, люди жертвуют больше денег на благотворительность тогда, когда получают что-либо взамен, например сласти или свечи. Даже если то, что они получают, им совершенно не нужно и они сами никогда не стали бы этого покупать, важен сам факт, свидетельствующий о том, что имеет место социальный обмен.

Оказание помощи как замаскированный эгоизм

Вознаграждения, мотивирующие оказание помощи, могут быть внешними и внутренними. Когда бизнес жертвует деньги на благотворительность, чтобы сделать свой корпоративный имидж более привлекательным, или когда кто-либо предлагает подвезти кого-либо в расчете на благодарность или дружбу, речь идет о внешнем вознаграждении. Мы отдаем, чтобы получать. А это значит, что мы более склонны помогать тем, кто нам симпатичен и чье одобрение мы стремимся заслужить (Krebs, 1970; Unger, 1979).

К вознаграждениям, которые мы получаем, помогая другим, относятся также и внутренние самовознаграждения. Находясь рядом с человеком, который чем-то расстроен, мы, как правило, сочувствуем ему. Если через окно до вас донесется женский крик, вы встревожитесь и испугаетесь. Если вы не можете интерпретировать этот крик как шутливый или игривый, то для того, чтобы успокоиться, вы постараетесь узнать, в чем дело, или оказать помощь (Piliavin & Piliavin, 1973). То, что это действительно так, экспериментально доказал Деннис Кребс (Krebs, 1975): те из его испытуемых, студентов Гарвардского университета, самоотчеты и физиологические реакции которых свидетельствовали о наиболее эмоциональном восприятии чужой беды, оказывали попавшему в нее человеку и самую существенную помощь. Эверетт Сандерсон, спасший девочку, которая упала с платформы на станции метро, сказал: «Если бы я не попытался спасти эту малышку, если бы я просто стоял и ждал развязки, как все остальные, моя душа умерла бы. И я бы никогда не простил себе этого».

Совершая альтруистические поступки, мы вырастаем в собственных глазах. Едва ли не все доноры из тех, что приняли участие в исследовании, проведенном Джейн Пильявин, согласились, что донорство «заставляет человека уважать себя» и «дает ему чувство самоудовлетворения». Зная это, легче понять, почему люди оставляют чаевые официантам, даже если знают, что они никогда больше не вернутся в этот ресторан, и проявляют доброту по отношению к незнакомым, которых никогда больше не увидят.

Эмпатия как источник подлинного альтруизма

Верно ли, что единственная цель, которой руководствуются герои, спасающие людей, безвестные доноры и волонтеры Корпуса мира [Корпус мира — организация, созданная в 1961 г. в США и объединяющая квалифицированных учителей, строителей и других специалистов, работающих на добровольных началах в развивающихся странах. — Примеч. перев.], — бескорыстная забота о других? Или они всегда стремятся к одному — в той или иной форме удовлетворить собственные потребности: получить вознаграждение, избежать наказания или чувства вины или избавиться от душевного дискомфорта? Иллюстрацией этой философской проблемы служит эпизод из жизни Авраама Линкольна. Во время поездки в почтовой карете он обсуждал ее со своим попутчиком. Не успел Линкольн сказать, что все добрые дела совершаются благодаря эгоизму, как заметил свинью, которая истошно визжала. Оказалось, что тонули ее поросята, свалившиеся в пруд. Попросив кучера остановиться, Линкольн выпрыгнул из кареты, бросился к пруду и вытащил поросят на сушу. Когда он вновь сел в карету, его попутчик заметил: «Ну, Эйб, какое отношение эгоизм имеет к тому, что только что произошло?» — «Побойся Бога, Эд! Самое прямое! Я бы целый день места себе не находил, если бы бросил на произвол судьбы это несчастное семейство! Неужели ты не понимаешь, что я сделал это только для того, чтобы меня не мучила совесть?» (Sharp, цит. по: Batson et al., 1986). До недавнего времени психологи были согласны с Линкольном. Однако психолог Дэниел Бэйтсон полагает, что наша готовность помогать другим есть следствие обеих причин — заботы о собственных интересах и альтруистических соображений (рис. 12.1) (Batson, 2001).

Рис. 12.1. Оказание помощи: механизмы, основанные на эгоизме и на альтруизме. Зрелище чужого несчастья способно вызвать в человеке смешанные чувства — сосредоточенность на собственном душевном дискомфорте и сочувствие (эмпатию) к тому, кто страдает. Исследователи согласны с тем, что собственный душевный дискомфорт «запускает» механизм, основанный на эгоистических мотивах. Но вопрос о том, способна ли эмпатия «запустить» механизм подлинного альтруизма, остается дискуссионным. (Источник:Batson, Fultz & Schoenrade, 1987)

Душевный дискомфорт, который мы испытываем, наблюдая за страданиями другого человека, побуждает нас избавиться от него, а сделать это можно, либо пройдя мимо неприятной ситуации (именно так поступили священник и левит), либо оказав помощь (как самаритянин). Но, по мнению Бейтсона и его коллег, мы также испытываем эмпатию, особенно если страдает близкий нам человек. Любящие родители страдают и радуются вместе со своими детьми; тем, кто жестоко обращается с детьми и вообще склонен к проявлениям жестокости, эмпатия неведома (Miller & Eisenberg, 1988). Мы также испытываем эмпатию к тем, с кем мы идентифицируем себя. В сентябре 1997 г. английскую принцессу Диану и ее осиротевших сыновей оплакивали миллионы людей, которые никогда в жизни не видели ее, но воспринимали ее как близкого человека благодаря сотням газетных статей и 44 передовицам в журнале People;однако те же самые люди остались совершенно равнодушными к судьбе миллиона безымянных руандийцев, убитых или умерших после 1994 г. в лагерях для беженцев.

Социальные нормы

Нередко мы помогаем другим не потому, что, сознательно просчитав последствия этого поступка, пришли к выводу: это в наших интересах, а потому, что что-то подсказывает нам: мы должны так поступить. Мы должны помочь новому соседу устроиться на новом месте. Мы должны выключить свет в припаркованном автомобиле. Мы должны вернуть найденный бумажник. Мы должны защищать своих друзей на поле боя. Нормы (возможно, вы помните об этом из главы 5) — это социальные ожидания. Они предписывают правила поведения и оговаривают то, что мы обязаны делать. Исследователи, изучающие оказание помощи, идентифицировали две социальные нормы, мотивирующие альтруизм.

Норма взаимности

Социолог Элвин Гоулднер утверждал, что норма взаимности есть единственный универсальный кодекс чести: тем, кто помогает нам, мы должны помогать, а не причинять зло.Гоулднер считал эту норму столь же универсальной, как и табу на инцест. «Инвестируя» в других, мы вправе рассчитывать на дивиденды. Отправители анкет (если опросы общественного мнения проводятся по почте) или отправители писем с настоятельными просьбами нередко присовокупляют к почтовым отправлениям в качестве подарков небольшие денежные суммы или отправляют их в персональных, предназначенных специально для данного получателя конвертах в надежде на то, что письмо не останется без ответа. Политики знают, что человек, оказавший услугу, вправе в будущем надеяться на ответную услугу. Норма взаимности «работает» даже в браке. Порой один из супругов отдает больше, чем получает. Но в конечном итоге наступает равновесие: обмен становится сбалансированным. Во всех подобных взаимоотношениях получать, ничего не отдавая взамен, значит нарушать норму взаимности. Взаимность внутри социальных связей помогает характеризовать «социальный капитал» — связи, являющиеся источником поддержки, информационные потоки, доверие и совместные действия — все то, от чего зависит здоровье общества. «Не упускать друг друга из поля зрения» — таков девиз социального капитала в действии.

Норма социальной ответственности

Норма взаимности напоминает нам о том, что в социальных отношениях необходим баланс между «отдаю» и «получаю». Но если бы норма взаимности была единственной нормой, действующей в социальных отношениях, Элизабет Вебер не стала бы поддерживать переписку с родителями своих покойных друзей, а самаритянин не был бы добрым. В этой притче Иисус явно имел в виду некий более глубокий гуманизм, нечто такое, что недвусмысленно выражено в другой его проповеди: «Если вы любите тех, кто любит вас [норма взаимности], какое право вы имеете ставить это себе в заслугу? Говорю вам: любите врагов своих» (Мф. 5:46, 44).

По отношению к тем, кто явно зависим и не способен ответить взаимностью — дети, немощные, инвалиды и все, кто воспринимаются нами как неспособные участвовать в равноценном обмене, — действует другая норма, стимулирующая нашу помощь. Это — норма социальной ответственности, согласно которой нуждающимся в помощи нужно помогать без оглядки на какую бы то ни было компенсацию в будущем (Berkowitz, 1972b; Schwartz, 1975). Именно эта норма побуждает людей поднять книгу, которую уронил человек на костылях. В Индии, в стране с относительно коллективистской культурой, люди более привержены норме социальной ответственности, нежели на индивидуалистическом Западе (Baron & Miller, 2000). Там принято публично брать на себя обязательства помогать даже тогда, когда речь не идет об угрозе чьей-либо жизни или когда нуждающийся в помощи человек, например больной, которому требуется пересадка костного мозга, не принадлежит к числу твоих близких родственников.

Эволюционная психология

Третий подход к трактовке альтруизма базируется на эволюционной теории. В главах 5 и 11 уже говорилось, что, согласно представлениям эволюционных психологов, квинтэссенцией жизни является сохранение генофонда. Наши гены заставляют нас вести себя так, чтобы создать условия, максимально благоприятные для их выживания. Гены наших предков пережили их самих; именно им мы обязаны своей предрасположенностью к такому поведению, которое обеспечит их передачу грядущим поколениям.

Как следует из названия популярной книги Ричарда Доукинза «Ген эгоизма» (TheSelfishGene),эволюционные психологи не слишком высокого мнения о человеке (Dawkins, 1976). Созданный ими образ психолог Дональд Кэмпбелл назвал биологическим подтверждением глубокого «первородного греха», отражающего предрасположенность человека в пользу его собственного Я (Campbell, 1975a, b). Гены, делающие человека готовым жертвовать собой ради благополучия незнакомца, не имели никаких шансов выжить в конкурентной борьбе видов за существование. Однако благодаря генетическому эгоизму мы склонны к особому, неэгоистичному альтруизму, который может быть даже назван жертвенным и проявляется как защита рода и взаимный обмен.

Защита рода

Наши гены располагают нас к заботе о тех, кто, как и мы, являются их носителями. Следовательно, одна из форм самопожертвования, которая может увеличить шансы генов на выживание, — привязанность к собственным детям. У родителей, ставящих интересы своих детей выше собственных, больше шансов передать потомкам свои гены, нежели у тех, кто пренебрегает своими обязанностями. Как писал психолог-эволюционист Дэвид Бараш, «гены помогают себе тем, что любят друг друга, даже если находятся в разных телах» (Barash, 1979, р. 153). Хотя эволюция и «поощряет» альтруизм по отношению к собственным детям, последние меньше зависят от выживания родительских генов. Именно поэтому родители, как правило, более преданы детям, нежели дети — родителям.

Что же касается других родственников, то у них количество общих генов определяется их биологическим родством. С родными братьями и сестрами у нас половина общих генов, с двоюродными — одна восьмая. Отбор по принципу родовой принадлежности — фаворитизм по отношению к тем, с кем у нас есть общие гены, — послужил основанием для шутливой реплики биолога-эволюциониста Дж. Б. С. Холдэйна, который сказал, что не стал бы жертвовать жизнью ради одного родного брата, но отдал бы ее за трех родных братьев или за девятерых двоюродных. И то, что между однояйцевыми, т. е. генетически идентичными, близнецами существует более тесная связь, чем между двуяйцевыми (Segal, 1984), Холдэйна не удивило бы. При проведении одного игрового эксперимента, в ходе которого испытуемые играли двое на двое, они в полтора раза чаще выбирали в качестве партнера своего однояйцевого близнеца, если игра шла на деньги, а выигрыш был общим (Segal & Hershberger, 1999).

<Синтаксис и словарь любого языка не зависят от биологической природы человека (в противном случае не было бы такого множества разных языков), а являются продуктом человеческой культуры. Точно так же и моральные нормы определяются не биологическими процессами, а культурными традициями и принципами, являющимися продуктами человеческой истории. Эволюционный биолог Франсиско Айала,Что значит быть человеком? 1995>

Речь вовсе не о том, что, прежде чем помочь кому-либо, мы «вычисляем» генетическое родство, а о том, что мы самой природой запрограммированы на заботу о близких родственниках. Медаль Карнеги за героизм редко присуждается тем, кто спасает члена собственной семьи. Когда игрок TopontoRaptors,одной из команд НБА, Карлос Роджерс объявил о своем решении оставить спорт и пожертвовать почку родной сестре (к сожалению, она не дожила до этого момента), все восхищались его жертвенной любовью. Однако подобные поступки в отношении близких родственников отнюдь не неожиданность. Чего мы не ожидаем (а потому восхваляем), так это альтруизма от тех, кто, подобно Эверетту Сандерсону, спасшему ребенка в подземке, рискует собой ради незнакомцев.

У нас есть общие гены не только с близкими родственниками. Специфические общие гены есть у всех голубоглазых людей. Что помогает нам выявлять тех, в ком присутствие копий наших генов наиболее очевидно? Как следует из примера с голубоглазыми людьми, один из признаков — физическое сходство. История эволюции учит также, что общие гены более вероятны у соседей, нежели у тех, кто живет далеко друг от друга. Можно ли, исходя из этого, утверждать, что мы биологически предрасположены к большему альтруизму в отношении тех, кто внешне похож на нас или живет по соседству? Порядок оказания помощи пострадавшим от стихийных бедствий или в других ситуациях, когда речь идет о жизни или о смерти, не удивляет психологов-эволюционистов: в первую очередь люди спасают детей, членов собственных семей и соседей, во вторую — стариков, друзей или посторонних (Burnstein et al., 1994; Form & Nosow, 1958).

Некоторые эволюционные психологи полагают, что следует принимать во внимание и внутригрупповой этнический фаворитизм — источник бесчисленных прошлых и современных конфликтов. «Отбор по принципу групповой принадлежности, — писал Э. О. Уилсон, — враг цивилизации. Если люди по большей части запрограммированы на фаворитизм по отношению к собственным родственникам и племенам, о гармонии в мире не может быть и речи» (Wilson, 1978, р. 167).

Взаимный обмен

Раз существует генетический эгоизм, должен существовать и взаимный обмен. По мнению биолога Роберта Триверса, один организм помогает другому, потому что ожидает ответной услуги (Binham, 1980). Дающий рассчитывает со временем стать берущим, а отказ «платить долги» наказуем. Все презирают обманщиков, ренегатов и предателей.

<Нравственность, определяющая наши поступки по отношению к окружающим, во многом аналогична гравитации, определяющей движение планет: ее сила обратно пропорциональна квадрату расстояния между нами и ими. Джеймс К. Уилсон,Универсальное стремление, 1993>

Взаимный обмен наилучшим образом «работает» в небольших, обособленных группах, в которых человек, оказавший услугу, часто встречается с теми, кого он выручил. Когда летучая мышь-вампир остается без пищи в течение суток или двух — а прожить без нее она может не более 60 часов, — она обращается за помощью к своей сытой соседке, и та отрыгивает ей часть проглоченной еды (Wilkinson, 1990). Мышь-донор делает это добровольно: при этом она теряет меньше, чем приобретает мышь-реципиент. Но такое возможно только среди «подруг», живущих по соседству и обменивающихся взаимными услугами. Те летучие мыши, которые только берут, но ничего никогда не дают, и те, кто не имеет никаких отношений с мышью-донором, обречены на голодную смерть.

По этой же причине взаимный обмен больше развит на Островах Кука в Южной части Тихого океана, чем в Нью-Йорке (Barash, 1979, р. 160). Маленькие школы, города, церкви, немногочисленные рабочие группы, студенческие общежития — все это хорошие «проводники» общинного духа, который благоприятствует проявлениям взаимной заботы. По сравнению с обитателями небольших городов или сельских районов жители мегаполисов менее склонны передавать друг другу информацию о телефонных звонках, отправлять «потерянные» кем-то письма, они также менее охотно беседуют с теми, кто проводит опросы общественного мнения, помогают заблудившимся детям и менее склонны оказывать небольшие услуги (Hedge & Yousif, 1992; Steblay, 1987).

Если верно, что в борьбе за существование всегда побеждает генетический индивидуализм, откуда берется бескорыстный альтруизм в отношении незнакомых людей? Что заставило мать Терезу делать то, что она делала? Почему солдаты бросаются на неразорвавшиеся гранаты?

Один ответ на этот вопрос (в свое время в его пользу высказывался Дарвин, затем его отвергли сторонники теории «гена эгоизма», но сейчас он снова котируется) заключается в групповой селекции: группы альтруистов выживают успешнее, чем группы неальтруистов (Krebs, 1998; Sober & Wilson, 1998). Швейцарские биологи-эволюционисты Клаус Ведекинд и Манфред Милински продемонстрировали, как группы способны побуждать к альтруизму через косвенный взаимный обмен, в котором участвует третья сторона (Wedekind & Milinski, 2000). Они придумали игру, в которой студенты должны были жертвовать деньги человеку, лишенному возможности ответить им тем же. Но их щедрость могла быть вознаграждена другими игроками. К концу игры самые щедрые оказывались самыми богатыми. Побеждали добрые.

Другое объяснение одностороннего альтруизма предложено Дональдом Кэмпбеллом: человеческое общество выработало этические и религиозные правила, которые играют роль тормозов для биологической предрасположенности в пользу эгоизма (Campbell, 1975). Такие заповеди, как «Возлюби ближнего своего», убеждают нас в необходимости сочетать заботу о самих себе с заботой о группе и вносить свой вклад в ее выживание. Ричард Докинз предложил следующее решение проблемы: «Давайте попытаемся учить великодушию и альтруизму, потому что мы рождаемся эгоистами. Давайте, наконец, поймем, на что способны наши гены эгоизма, потому что тогда у нас хотя бы появится шанс противостоять их намерениям, т. е. сделаем то, на что никогда не замахивался ни один биологический вид» (Dawkins, 1976, р. 3).

56. Личность – одна из базовых категорий психологической науки. Человек как сверхсложное существо живет в бесконечно сложном мире, точнее во множестве миров, из которых Юрген Хабермас, выдающийся социальный философ, в качестве основных предложил выделить три мира: внешний мир, социальный мир ("наш мир", мир, в который вместе со мной входят и другие люди), внутренний мир ("мой мир", индивидуальность и неповторимость "моего" существования).

Включение человека в социальный мир основано на его понимании и освоении системы существующих в этом мире субъект-объектных отношений. С этой точки зрения, субъективные, психологические отношения человека к окружающему его миру составляют его основное содержание как личности. Бытие личности в социальном и внешнем мире – это деятельность. В деятельности личность формируется, выражается и осуществляется. Трудно найти такую область деятельности, в которой использование психологических знаний и методов не было бы тесно связано с необходимостью учитывать целостность личности как субъекта и объекта психологического воздействия. В психологической практике невозможно "работать" лишь с одной частью личности, отдельным процессом, не затронув всей личности и ничего не изменив в системе ее отношений, в мотивах, переживаниях.

Сложность и многогранность феномена личности ведет к тому, что в области психологии личности сосуществуют различные теории, описывающие личность как интегрированное целое и вместе с тем объясняющие различия между людьми. В многочисленных и разнообразных определениях предмета социальной психологии заложена некоторая противоречивость суждений относительно того, какое место должна занять проблема личности в этой науке. Но, так или иначе, акцент был сделан на личность, на ее социально обусловленные характеристики, на формирование в ней определенных качеств в результате социального воздействия и т.д. Вместе с тем другая позиция в дискуссии основывалась на том, что для социальной психологии личность — отнюдь не главный объект исследования, поскольку сам "замысел" существования этой особой отрасли психологическом знания состоит в том, чтобы изучать "психологию группы". При такой аргументации предполагалось, хотя это и не всегда было выражено открыто, что собственно личность выступает как предмет исследования в общей психологии, а отличие социальной психологии от последней и состоит в другом фокусе интереса.

Социальная структура личности

При изучении социального поведения личности социологам приходится сталкиваться с рядом сложных теоретических проблем, без решения которых невозможно построить концепцию личности, отвечающую научным критериям и потребностям современной практики. К числу таких проблем относится социальная структура личности. Структурный анализ личности представляет собой одну из главных задач как социологии, так и социальной психологии. В рамках последней проделана большая работа по изучению социально-психологической структуры личности, основанная на значительном эмпирическом материале. Структура сложных явлений, а к ним безусловно относится человеческая личность, представляет собой совокупность, иерархию и определенное взаимодействие различных элементов. Любая структура обладает определенной устойчивостью и в то же время подвержена различным изменениям – прогрессивным и регрессивным – вплоть до распада, который характеризуется понятием деструкции. Деструктивные явления в структуре личности приводят к разного рода отклонениям, получившим название девиантного поведения (о нем пойдет речь в другом разделе пособия). В первом приближении личность может рассматриваться как структурная целостность биогенных, психогенных и социогенных компонентов, что дает основание для выделения биологической, психологической и социальной структур личности, изучаемых, соответственно, биологией, психологией и социологией. Биологическая структура личности, конечно, не может не учитываться социологией, но лишь в аспекте деформации этой структуры, поскольку при этом нарушаются нормальные взаимодействия между людьми. Больной или увечный человек не может выполнять все те социальные функции, которые выполняет здоровый человек. Больше с социальной структурой личности связана ее психологическая структура, включающая совокупность эмоций, переживаний личности, ее волевые устремления, память, способности и т.д. Здесь важны не только разного рода отклонения, но и нормальное психическое поле деятельности индивида. Но социальная структура личности не сводится к совокупности психических, по сути дела, субъективных качеств. Следовательно, при определении социальной структуры личности нельзя сводить дело только к субъективной стороне. Ведь главное в личности – ее социальное качество. Социальная структура личности включает совокупность объективных и субъективных социальных свойств индивида, формирующихся и функционирующих в процессе его разнообразной деятельности, под влиянием тех общностей и объединений, в которые он входит. Отсюда важнейшей характеристикой социальной структуры личности является ее деятельность, понимаемая как самодеятельность и как взаимодействие с другими людьми, что фиксируется понятием "субъект деятельности". Анализ структуры личности без анализа форм ее деятельности невозможен.

Элементы социальной структуры личности. На основании сказанного в социальной структуре личности можно выделить следующие элементы:

1) способ реализации в деятельности социальных качеств, проявляющийся в образе жизни и таких видах деятельности как трудовая, общественно-политическая, культурно-познавательная, семейно-бытовая. При этом труд должен рассматриваться как центральное, сущностное звено структуры личности, определяющее все ее элементы;

2) объективные социальные потребности личности. Личность – органическая часть общества, поэтому в основе ее структуры лежат общественные потребности. Другими словами, структура личности детерминируется теми объективными закономерностями, которые определяют развитие человека как общественного существа. Личность может осознавать или не осознавать эти потребности, но от этого они не перестают существовать и определять ее поведение;

3) способности к творческой деятельности, знания, навыки. Именно творческие способности и отличают сформировавшуюся личность от индивида, находящегося на стадии формирования как личности (некоторые остаются на этой стадии всю свою жизнь). Причем творческие способности могут проявляться не обязательно в таких сферах деятельности, которые по природе своей требуют творческих личностей (науки, искусства), но и в таких, которые, на первый взгляд, творческими не назовешь, например, рутинная работа в трудовой сфере, а между тем и в ней проявляется творчество и создаются различные приспособления, машины и механизмы, облегчающие труд людей, делающие его интересным и эффективным. Словом, творчество – основная отличительная черта человека как личности;

4) степень овладения культурными ценностями общества, т.е. духовный мир личности. А.Н. Леонтьев писал, что основной вопрос становления личности – превращение мотивов (побуждений) в то устойчивое, что характеризует личность. Он выделял три параметра в строении личности: "...широту связей человека с миром, степень иерархизированности и общую их структуру".

5) нравственные нормы и принципы, которыми руководствуется личность. И, наконец, убеждения – самые глубокие принципы, которые определяют главную линию поведения человека. Убеждения связаны с осознанием личностью своих объективных (существующих независимо от сознания) потребностей, составляющих как бы ядро структуры личности. Все эти структурные элементы в той или иной степени присущи каждой личности. Каждая личность так или иначе участвует в жизни общества, обладает знаниями, чем-то руководствуется. Социальная структура личности постоянно изменяется, поскольку постоянно меняется ее социальное окружение ("ближнее" – родственники, друзья, знакомые и т.д. и "дальние" – общество в целом). Личность получает новую информацию, новые знания. Эти знания превращаются в убеждения. В свою очередь, убеждения определяют характер поступков человека. Отсюда и социализация может быть понята как изменение социальной структуры личности в соответствии с требованиями общества.

55. Ситуационные факторы. Соц.

Одним из наиболее распространенных ситуационных факторов является возникновение эффекта наблюдателя. Эффект свидетеля - это явление уменьшения вероятности помощи со стороны отдельного человека, если в критической ситуации присутствуют пассивные наблюдатели. Например, если кто-то роняет пачку бумаг на людной улице, большинство людей, вероятно, пройдут мимо. Этот пример можно применять к более серьезным ситуациям - например, к автокатастрофе или стихийному бедствию. В модели решения, принимаемого наблюдателем относительно вмешательства, показано, что оказание или неоказание человеком помощи зависит от его анализа ситуации. Человек будет решать вопрос о том, требует ли ситуация его помощи или нет, лежит ли на нем обязанность помочь, и, если да, то каким образом. В этой модели описывается пять вещей, возникновение которых заставляет человека вмешаться:

Обратить внимание на ситуацию.

Рассматривать ее как чрезвычайную ситуацию.

Развивать чувство ответственности.

Полагать, что у них имеются навыки, необходимые для успеха.

Принять сознательное решение помочь.

Количество лиц, находящихся в ситуации, когда им требуется помощь, также являются фактором-посредником в решении человека оказать помощь. Чем больше людей присутствуют в такой ситуации, тем меньше вероятность оказания помощи отдельно взятым лицом из-за уменьшения воспринимаемого им чувства личной ответственности.[16] Это явление называется размытием ответственности, когда ответственность, ощущаемая человеком за оказавшееся (-ихся) в нужде лицо(лиц), делится на количество наблюдателей. Еще один вступающий в игру фактор - боязнь оценки, который означает просто страх быть осужденными другими наблюдателями. Наконец, плюралистическое невежество также может приводить к невмешательству лица. Это означает, что лицо полагается на реакцию других лиц, прежде чем отреагировать самому. Кроме того, Пилавин и др. (1981) отмечали, что люди с большей вероятностью доводят до максимума свое вознаграждение и сводят к минимуму свои расходы при решении вопроса о том, оказывать или не оказывать помощь в определенной ситуации - то есть люди рационально самомотивированы. Просоциальное поведение с большей вероятностью имеет место, когда стоимость помощи другому низка (т.е. минимальное время, минимальные усилия), если помощь фактически может быть полезна лицу, оказывающему такую помощь, тем или иным образом, и если вознаграждения, связанные с оказанием таком помощи, огромны. Если оказание помощи отвечает интересам лица, вероятно, оно окажет помощь, особенно если стоимость неоказания помощи велика.[17] Люди также с большей вероятностью помогают тем, кто находится в их социальной группе, или «в группе». Благодаря чувству общей идентичности с лицом, которому требуется содействие, альтруист с большей степенью вероятности окажет помощь, исходя из того, что человек уделяет больше времени и энергии, чтобы помочь лицам, относящимся к их собственной группе. Обозначение другого человека как члена «группы» приводит к повышению чувства близости, эмоциональному возбуждению, росту чувства личной ответственности за благосостояние других людей - и все это повышает мотивацию действовать просоциально.[17] Исследователи также обнаружили, что социальная изоляция снижает вероятность возникновения просоциального поведения. В серии из семи экспериментов, проведенных Твенге и другими (2007), исследователи манипулировали социальной интеграцией или исключением, говоря участникам исследования, что другие участники целенаправленно исключили их, или что они, вероятно, в конечном итоге останутся в одиночестве в конце жизни. Они обнаружили, что это предварительное социальное исключение привело к значительному снижению просоциального поведения, и отметили: «Исключенные из общественной жизни люди внесли меньше пожертвований в студенческий фонд, не хотели добровольно участвовать в дальнейших лабораторных экспериментах, меньше помогали человеку, попавшему в беду, и меньше сотрудничали в игре со смешанной мотивацией с другим студентом». [18] Считается, что этот результат связан с тем, что просоциальное поведение опять-таки мотивируется чувством ответственности, когда человек заботится о людях из собственной группы или делится ресурсами с людьми из собственной группы.

Индивидуальные факторы

Люди могут быть вынуждены действовать просоциально, исходя из знаний и социализации, полученных ими в детстве. Условия и социальное обучение Действующего лица оказывают положительное воздействие на отдельные случаи просоциального поведения. Таким образом, навыки оказания помощи и постоянная мотивация помогать другим лицам социализированы и укрепляются по мере того, как дети начинают понимать, почему необходимо использовать навыки помощи для того, чтобы помогать окружающим.[19] Социальные и индивидуальные стандарты и идеалы также мотивируют людей заниматься просоциальным поведением. Нормы социальной ответственности и нормы социальной взаимности усиливают мотивацию действующих просоциально людей. В качестве примера рассмотрим ребенка, получающего положительное подкрепление «совместного использования предметов» в раннем детстве. Действуя просоциально, люди подкрепляют и сохраняют свои положительные представления о себе или личные идеалы, а также способствуют удовлетворению личных потребностей. Другой важный психологический определяющий фактор просоциального поведения - чьи-то личные или моральные нормы. Например, в исследовании благотворительности ван дер Линден (2011) обнаружил, что (в отличие от социальных норм) моральные нормы были единственным наиболее важным фактором, прогнозирующим намерения человека заняться благотворительностью. Автор утверждает, что такое просоциальное поведение, как благотворительность, часто диктуется личными представлениями о том, что «правильно» сделать в определенной ситуации (с этой точки зрения просоциальное поведение считается определенным внутренними, а не внешними мотивами). Возможное объяснение заключается в том, что, когда такое просоциальное поведение, как, например, пожертвование, происходит в частной обстановке (в отсутствие какого-либо внешнего социального давления), такое поведение с большей вероятностью определяется внутренними моральными соображениями. Однако следует отметить, что социальные и моральные нормы тесно связаны между собой: поскольку социальные группы устанавливают представления о «правильном» и «неправильном» поведении, необходимо время для того, чтобы социальные нормы были усвоены человеком и превратились в его личную моральную норму, которая будет применяться независимо от непосредственного социального контекста. Эмоциональное возбуждение является дополнительным важным стимулом для социального поведения в целом. В модели сопереживания и альтруизма, предложенной Бэтсоном (1987), изучается эмоциональный и мотивационный компонент просоциального поведения. Чувство сопереживания по отношению к другому человеку, нуждающемуся в помощи, повышает вероятность предоставления помощи. Это сопереживание называется «эмпатической обеспокоенностью» за другого человека и характеризуется чувствами нежности, сострадания и сочувствия. Доброжелательность считается чертой личности, в наибольшей степени связанной с внутренней просоциальной мотивацией личности. Просоциальные мысли и чувства можно определить как чувство ответственности за других лиц, а также как более высокую вероятность проявления сопереживания («сопереживание, ориентированное на другого человека»), как аффективно (эмоционально), так и познавательно. Эти просоциальные мысли и чувства соотносятся с диспозиционной эмпатией и диспозиционной доброжелательностью.

58. Ценности – одна из самых древних абстракций в ментальности людей, которая занимает особое место в мировоззрении. Наряду с социальными установками и социальными представлениями ценности представляют собой, пожалуй, наиболее устойчивое психическое образование человечества. Они формировались на протяжении многих тысячелетий и отлились у каждого народа в виде специальных слов-понятий. Эти слова-понятия, не имеющие предметного воплощения и не связанные с определенными эмоциями или действиями, тем не менее при всей своей многозначности легко узнаваемы и всем понятны. Можно предположить, что первыми ценностями для людей стали: Здоровье как состояние не-болезни и основное условие долгой жизни; Безопасность как отсутствие угроз; Материальное Благополучие как условие выживания, Любовь и Дружба как состояние желаемой близости с другими и возможность продления рода. Более сложные социальные ценности, такие как Традиции и Авторитет, Власть и Красота, Равенство и Справедливость, были осознаны позднее. Они получили свое название в процессе осознания людьми их значимости в жизни человеческих сообществ.

Личные ценности являются источником индивидуальной мотивации, они функционально эквивалентны потребностям. Можно сказать, что ценности связаны, с одной стороны, с удовлетворением жизненно важных биологических потребностей, а с другой – они основаны на социальном взаимодействии и выполняют функцию, регулирующую поведение людей. Ценности разделяются другими людьми и могут сохраняться на протяжении жизни нескольких поколений.

Ценность – это приобретенное, усвоенное из опыта предыдущих поколений людей обобщенное понятие о том, что для человека и сообщества является значимым. Содержание ценностей отражает цели, которыми руководствуются люди, когда думают, принимают решения и действуют.

Ценности можно рассматривать как этический показатель того, чего можно и должно хотеть в этой жизни, как оценивать других людей и себя в отношениях с ними и к чему следует стремиться и чего стараться достичь, но только с помощью тех средств, которые одобряются обществом. В свою очередь, средства достижения целей тоже являются ценностями. Выражение «цель оправдывает средства» было многократно опровергнуто самой жизнью, потому что грязными руками чистую работу сделать невозможно.

Изучение ценностей показало, что они связаны с возрастом, полом и культурой сообщества. Так, например, в молодости человек может больше всего ценить независимость и свободу, а к старости – благополучие и жизненный комфорт. Мужчины больше стремятся к достижениям, а женщины в большей степени ориентированы на ценности любви и семьи. Различия же ценностей в разных культурах требуют отдельного рассмотрения, поэтому будут представлены в последней части главы.

Ценности отличаются значительной стабильностью и образуют ядро формирования личности. В них выражены мотивирующие цели и соответствующие способы действий для их достижения. Люди придерживаются примерно одних и тех же ценностей: семья, благополучие, здоровье, свобода, равенство, справедливость и др. Однако ценности изменяют свою значимость в разные эпохи, так как связаны с условиями жизни и культурой общества. Ценности играют центральную роль в социальном познании и представляют собой ту самую основу, которая необходима для понимания ментальных обобщений.

Таким образом, ценности – это понятия, с помощью которых психологи пытаются обозначить и объединить целый ряд явлений, состояний и целей, достойных того, чтобы к ним стремиться. Поскольку социальная психология исследует отношения людей во всем их многообразии, проблема ценностей имеет принципиальное значение. По мнению современного исследователя ценностей профессора Иерусалимского университета Ш. Шварца, ценности отражают три универсальные потребности человеческого существования: биологические потребности, потребность в скоординированных социальных действиях, а также все, что необходимо для выживания и функционирования группы. Следует также уточнить, что счастье, к которому стремится человек как к высшему моральному благу, тоже представляет собой совокупность физических и духовных ценностей.

59. Под социальной установкой (attitude) в социальной психологии понимается "определенная диспозиция индивида, в соответствии с которой тенденции его мыслей, чувств и возможных действий организованы с учетом социального объекта" (Smith M.B., 1968,-P.26). Этим понятием определяется едва ли не самый важный психологический механизм включения индивида в социальную систему. Аттитюд функционирует одновременно и как элемент психологической структуры личности, и как элемент социальной структуры.

Сложность и многогранность понятия "аттитюд" зачастую служат причиной его неоднозначного толкования. Понимание природы социальной установки, функций, которые она выполняет, определяется концептуальным подходом к ее изучению.

Так, в психоаналитической концепции социальная установка выступает в роли регулятора реакций, уменьшающих внутриличностную напряженность и разрешающих конфликты между мотивами.

Традиция изучения социальных установок сложилась в западной социальной психологии и социологии. Отличие этой линии исследований заключается в том, что с самого начала категориальный строй исследований, расставленные в них акценты были ориентированы на проблемы социально-психологического знания. В западной социальной психологии для обозначения социальных установок используется термин «аттитюд», который в литературе на русском языке переводится как «социальная установка».

В истории исследований аттитюдов в западной социальной психологии выделяются четыре периода:

1) от введения этого термина в 1918 г. до второй мировой войны (характерная черта этого периода — бурный рост популярности проблемы и числа исследований по ней);

2) 40—50-е гг. (характерная черта — упадок исследований по данной проблематике в связи с рядом обнаружившихся затруднений и тупиковых позиций);

3) 50—60-е гг. (характерная черта возрождение интереса к проблеме, возникновение ряда новых идей, но вместе с тем признание кризисного состояния исследований);

4) 70-е гг. (характерная черта — явный застой, связанный с обилием противоречивых и несопоставимых фактов)

В 1918 г. У. Томас и Ф. Знанецкий, установили две зависимости, без которых нельзя было описать процесс адаптации: зависимость индивида от социальной организации и зависимость социальной организации от индивида. Эти зависимости были лишь модификацией старой постановки проблемы о взаимодействии личности и общества. Томас и Знанецкий предложили характеризовать две стороны описанного отношения при помощи понятий «социальная ценность» (для характеристики социальной организации) и «социальная установка», «аттитюд» (для характеристики индивида). Таким образом, впервые в социально-психологическую терминологию было внесено понятие аттитюда, которое было определено как «психологическое переживание индивидом ценности, значения, смысла социального объекта», или как «состояние сознания индивида относительно некоторой социальной ценности».

После открытия феномена аттитюда начался своеобразный «бум» в его исследовании. Возникло несколько различных толкований аттитюда, много противоречивых его определений. Из этих семнадцати определений были выделены те черты аттитюда, которые отмечались всеми исследователями. В окончательном, систематизированном виде они выглядели так. Аттитюд понимался всеми как:

а) определенное состояние сознания и нервной системы,

б) выражающее готовность к реакции,

в) организованное,

г) на основе предшествующего опыта

д) оказывающее направляющее и динамическое влияние на поведение

Аттитюд служит удовлетворению каких-то важных потребностей субъекта. Были выделены четыре функции аттитюдов:

1) приспособительная (иногда называемая утилитарной, адаптивной) — аттитюд направляет субъекта к тем объектам, которые служат достижению его целей;

2) функция знания — аттитюд дает упрощенные указания относительно способа поведения по отношению к конкретному объекту;

3) функция выражения (иногда называемая функцией ценности, саморегуляции) — аттитюд выступает как средство освобождения субъекта от внутреннего напряжения, выражения себя какличности;

4) функция защиты — аттитюд способствует разрешению внутренних конфликтов личности.