1.Методологічною основою всіх прикладних наук, у тому числі і юридичній психології, є філософія. "Ця обставина, - підкреслює В. П. Тугарінов, - випливає з положення філософії серед інших наук, а саме: філософія є підсумком, узагальненням усього попереднього розвитку науки й практики. Ця обставина робить філософію теоретичною основою, ідейним фундаментом всіх соціальних наук". Філософія допомагає вирішувати ряд найважливіших проблем, серед яких насамперед варто назвати питання про природу, рівні психічного стану й про концепції людини й особистості.

Юридична психологія розвивається на стику двох наук - психології і юриспруденції, які, у свою чергу, безпосередньо пов'язані з людиною як особистістю й членом суспільства. Методологічна особливість юридичної психології полягає в тому, що центр ваги в пізнанні переноситься на особистість як суб'єкт діяльності. Таким чином, якщо право в першу чергу виділяє в людині правопорушника, те юридична психологія досліджує людину в правопорушнику, свідку, що потерпів і т.д.

Психічний стан так само, як і стійкі особливості характеру й особистості потерпілого, правопорушника, свідка, розвивається й протікає не інакше, як підкоряючись загальпсихологічним і психофізіологічним законам. Специфіка предмета юридичної психології полягає у своєрідності бачення цих станів, у дослідженні їхнього правового значення в процесі встановлення істини, у пошуках науково обґрунтованих методів зниження можливості порушенні правових норм шляхом психологічної корекції цих станів, так само як і властивостей особистості правопорушників.

Видатний радянський психолог Б.Г.Ананьев писав, що всезростаюче різноманіття аспектів людинопізнання - специфічне явище сучасності, пов'язане із прогресом наукового пізнання і його додатком до різних областей суспільної практики, що проблема людини стає загальної для всієї науки в цілому, що для наукового вивчення людини характерні всезростаючі диференціація, спеціалізація окремих дисциплін, тенденція до об'єднання різних наук, аспектів і методів дослідження в комплексних системах, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку.

Якщо в самому загальному виді охарактеризувати стан сучасного наукового знання й методологічні потреби, що формуються на цій основі, те, видимо, треба насамперед констатувати, що наукове знання стало більше глибоким і складним, багаторівневим і багатомірним. Саме цим властивостям і разом з тим потребам розвитку сучасного наукового знання й відповідають основні напрямки системного підходу. Юридична психологія може успішно розвиватися й вирішувати комплекс вартих перед нею завдань тільки завдяки системному підходу.

Для юридичної психології продуктивне застосування одного із принципів системного аналізу - ієрархії систем, суть котрої полягає в тім, що будь-яка система розглядається як частина іншої, більше широкої системи, а її елементи - як самостійні системи. Цей принцип дозволяє, з одного боку, акцентувати увагу на багаторівневій організації досліджуваної дійсності, а з іншого боку, представляє можливість зосередити дослідження на певнім якісно своєрідному явищі.

Одним з методологічних принципів юридичної психології є особистісний підхід. Юридична психологія завжди має об'єктом дослідження особистість, оскільки саме до неї адресована система правових норм. Це дозволяє побудувати структуру особистості й виділити такі її елементи, які є значимими в криміногенних ситуаціях, у різних сторонах правоохоронної діяльності, при розробці стратегії ресоціалізації правопорушників і т.д.

Одне з важливих завдань юридичної психології - виділення внутрішніх особистісних передумов, які у взаємодії з певними зовнішніми факторами можуть створити для даної особистості криміногенну ситуацію, тобто виділення криміногенних особистісних якостей і передумов.

У цьому зв'язку особливу цінність здобуває розвиток провідної у вітчизняній науці загальпсихологічної теорії - теорії діяльності. Будь-яка діяльність включає мету, умови, у яких вона дана, способи й засоби її досягнення, мотив, заради якого людина прагне до досягнення певної мети і який сам виступає як віддалена мета, і, нарешті, результат діяльності.

К. К. Платонов дає наступне визначення діяльності: "Людська діяльність або, що є синонімом, свідома діяльність - це така форма взаємозв'язку із середовищем, у якій людина здійснює свідомо поставлену мету... Структура будь-якої діяльності може бути покладена в таку загальну схему: ціль - мотив - здатності - результат".

2.3.4.5. Юридична психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми психічної діяльності людей у сфері відносин, що регулюються правом.

Об’єктом психологічної науки є психіка особистості як властивість високоорганізованої матерії, яка є особливою формою відображення суб’єктом правовідносин об’єктивної реальності, саморегуляції на цій основі своєї поведінки і діяльності. предметом юридичної психології є вивчення психічних явищ, механізмів і закономірностей особистості (особи), які проявляються у сфері дії права.

К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію (предмет — правосвідомість), кримінальну (предмет — причини злочинності, пов’язані з якостями особистості), судову психологію і виправно-трудову.

Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні складові вирішують свої специфічні завдання:

1) правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відображення людиною правових явищ, досліджує психологічні аспекти ефективної правотворчості, психологію правової соціалізації особистості, психологію індивідуальної і суспільної право-

свідомості;

2) кримінальна психологія вивчає психологічні механізми правопорушень і психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і розпаду злочинних груп;

3) судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які стосуються судочинства (психологію суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів і адвокатури, психологічний зміст їхньої діяльності; психологію звинувачених, підозрюваних, потерпілих, свідків; психологічні основи слідчих дій; методологію і методику судово-психологічної експертизи);

4) виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особливості виправлення і перевиховання правопорушників переважно у виправно-трудових закладах (процес адаптації цих осіб до перебування у виправних закладах; їхній психічний стан, викликаний позбавленням волі; формування установки на виправлення; реадаптація звільненого до життя на волі та ін.).

6. Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в юридичній діяльності. методологія — це система принципів і способів організації і побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему.

принцип розвитку, бо явища, що вивчаються нею, відзначаються високою динамічністю. Суть цього принципу полягає в направленій,необоротній, закономірній зміні матерії і свідомості. У результаті розвитку виникає новий якісний стан суспільного об’єкта. Об’єктом юридичної психології є людина як суб’єкт правоохоронної діяльності і учасник суспільних правовідносин, а також група людей (колектив). Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особистість чи психолого-правові явища в групі (колективі) в їхньому розвитку, в динаміці. Оцінюючи, наприклад, звинуваченого, юрист-практик повинен простежити життєвий шлях цієї людини: час, місце народження і проживання, дитинство, навчання в школі, трудову діяльність, сімейне життя і т. д. Використання принципу розвитку дасть йому змогу з’ясувати, як змінилася свідомість звинуваченого в часі, які причини і тенденції цих змін, що собою представляє ця людина сьогодні. Якщо мова йде про оцінку будь-якої групи людей, то принцип розвитку вимагає розглядати розвиток цієї спільноти як обумовлений розвитком спільної діяльності її членів із урахуванням специфіки завдань, які розв’язуються, і особливостями групи. При цьому сам розгляд “руху” групи повинен відбуватися в досить широкому часовому діапазоні. Нарешті, вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибираючи той чи інший метод психологічного впливу на них, важливо завжди пам’ятати, що психіка особистості й психологія групи не є щось застигле, нерухоме. Вони безперервно змінюються, знаходяться в постійному русі. Зміни психіки особистості й психології групи обумовлені вирішенням різного роду суперечностей під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Тому логіка психолого-правового пізнання повинна відтворювати логіку розвитку явища, що вивчається, історію його виникнення і розвитку.

Гносеологічний зміст принципу загального зв’язку полягає в тому, що, вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються явища, що розглядається. Важливо виявити ієрархію зв’язків між елементами, які входять до структури явища, що вивчається, виділити в них головні й другорядні. Важко говорити про розуміння того чи іншого соціального явища, про можливість прогнозувати його подальший розвиток у тому разі, коли не визначені основні зв’язки його з іншими явищами. Насправді, будь-який юридичний феномен пов’язаний багато в чому з іншими явищами, і його ізольоване однобічне вивчення безперечно призводить до викривленого, помилкового висновку. Для прикладу: одне із завдань юридичної психології — виділення криміногенних особистісних якостей і передумов. Вивчення цього явища може привести до успіху лише в тому разі, коли аналізуються у взаємозв’язку всі фактори, що діють на особистість: її взаємозв’язок із середовищем, у котрому ця особистість здійснює свідому діяльність; цілі і цінності, моральні норми й інтереси особистості; характер взаємин в сім’ї і з тими, хто нас оточує; потреби і можливості їхнього задоволення професією, яку має ця людина, та ін.

Системні зв’язки в предметі пізнання існують об’єктивно і притаманні всім галузям соціальної дійсності, в тому числі і тим, які вивчаються юридичною психологією. За допомогою принципу загального зв’язку досліджуються психологічна сторона права і правосвідомості, правомірна і протиправна поведінка людей, діяльність злочинної групи тощо.

Принцип системного підходу в загальному випадку припускає:

• розгляд явища, що вивчається як система, тобто як система багатьох взаємодіючих елементів;

• визначення складу, структури, організації елементів і частин системи, виявлення провідних взаємодій між ними;

• виявлення зовнішніх зв’язків системи, виділення серед них головних;

• визначення функції системи і її ролі серед інших систем;

• виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

В юридичній психології принцип системного підходу означає розгляд психології державних і правових утворень як сукупності елементів, кожен із яких прямо чи побічно залежить від інших, впливає на них, породжує разом із ними відносно самостійне державне чи правове установлення більш високого порядку.

Системне вивчення, наприклад, дає можливість представити юридичну психологію, з одного боку, як систему, яка входить в системи більш високого порядку — в психологію і правознавство, а з іншого — як систему, котру можна поділити на підсистеми більш низького рівня — правову психологію, кримінальну, судову, пенітенціарну.

Принцип системного підходу в юридичній психології дозволяє юристу-практику встановити механізм визначального впливу соціального середовища (його особливостей) на правомірну чи протиправну поведінку окремої людини і соціальної групи. За допомогою цього принципу вивчається якісний характер, цілісність об’єкта і

предмета пізнання юридичної психології, вплив змін у державноправовій системі на психіку окремої особистості, її діяльності та поведінки.

Філософський принцип єдності теорії і практики випливає з самого змісту ставлення людини до навколишнього світу. Людина не пристосовується до природи, як тварина, вона активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об’єктивного світу як до природного, так і до суспільного. Така діяльність представляє собою процес практико-теоретичного перетворення і освоєння навколишнього світу. Теорія і практика — дві нерозривно пов’язані і взаємообумовлені сторони життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини і визначальну роль практики в процесі пізнання. Практика — критерій істинності того чи іншого теоретичного положення. Теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною. Практика, яка не спрямовується теорією, страждає стихійністю, відсутністю необхідної цілеспрямованості. Саме в цьому виявляється єдність теорії і практики. Сказане характерне і для юридичної психології. Результативне вирішення завдань, які ставить перед юридичною психологією практика, можливе лише на основі добре розробленої теорії. Більше того, чим ширше і складніше коло практичних завдань, тим гостріше відчувається потреба в теорії. Разом з тим, постійно відчувається необхідність переходу від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного. Будь-яке вивчення психолого-правового явища починається з аналізу практики, життєвих ситуацій. Але робиться це не навмання, а з наукових позицій, котрі мають бути продумані, вироблені юристом ще до постановки завдань вивчення. Отримавши в результаті дослідження сукупність фактів, він проводить теоретичне узагальнення і пояснення цих фактів, завершуючи свою роботу висновками, покликаними втілитися на практиці в конкретні заходи і дії.

Принцип конкретно-історичного підходу у філософії виступає як загальний принцип пізнання, який однаковою мірою застосовується як при дослідженні явищ природи і суспільства, так і при вивченні свідомості й мислення людини. Вимоги цього принципу діалектики — розгляд предметів і явищ дійсності в їхніх конкретних історичних зв’язках і відносинах. Він передбачає аналіз предмета чи явища пізнання як такого, що виникає, функціонує і розвивається, відмирає в часі, коли кожний теперішній стан цього предмета чи явища обумовлений попереднім. Специфіка застосування принципу конкретно-історичного підходу в юридичній психології полягає в тому, що за його допомогою простежується поетапний розвиток особистості правопорушника чи злочинця, індивідуальної і соціальної правосвідомості з урахуванням місця, часу, обставин, що склалися, та інших факторів. Слід відзначити, що конкретно-історичний підхід у дослідженні дає змогу проаналізувати психологію різних правопорушників, які жили в різні епохи, виділяти їхні особливості, спільні і відмінні риси. Розглянуті принципи методології філософського рівня — принципи розвитку, загального зв’язку, системного підходу, єдності теорії і практики, конкретно-історичного підходу — однаково справедливі, необхідні і дійсні при пізнанні проблем біології і математики, соціології і економіки, психології й управління, педагогіки й інформатики і т. д.

На базі загальних філософських принципів склалися методологічні принципи психології, котрі безпосередньо стосуються і юридичної психології. Суть принципу детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої особистості обумовлена загальним буттям, яке формує її поведінку. У застосуванні до юридичної психології це означає, що соціальне оточення (і “макросередовище”, і “мікросередовище”) впливає на свідомість як окремої особистості, так і малої групи. Це виявляється у формуванні потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особистості і малої групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємин та ін. Цей принцип означає, що психіка людини обумовлена умовами її існування. Практична діяльність і соціальне середовище, в якому знаходиться індивід, є основними факторами, що визначають і формування її психіки, і специфічні особливості її властивостей. орієнтує юриста, по-перше, на пояснення багатьох психолого-правових явищ, виходячи з життєдіяльності людини і тих соціальних груп, членом котрих він є. По-друге, принцип націлює на те, що, змінюючи матеріальні, соціальні, духовні умови життя і діяльності людей, можна добиватися необхідних змін у поведінці людини, в її відносинах із законом. вимагає від юристів-практиків враховувати вплив різних факторів буття на розвиток психолого-правових явищ. Він спонукає слідчого і суддю, адвоката і прокурора, працівника кримінального розшуку і відділу по боротьбі з економічними злочинами тощо спрямовувати зусилля на з’ясування конкретної причинної обумовленості тих чи інших психолого-правових явищ об’єктивними суспільними відносинами, на пошук зв’язків індивідуальної чи групової свідомості з умовами праці та побуту людей, з характером виробництва, з тим господарським механізмом, який в цей момент діє.

Принцип єдності свідомості та діяльності розкриває складну діалектику людської свідомості та діяльності як особливого виду людської активності. Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в цей момент представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розвиває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкування як специфічний вид діяльності). Чим глибше і детальніше відомий життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, її результати, тим більш точно і всебічно можна оцінити її особистість. Свідомість і діяльність взаємопов’язані і взаємообумовлені. С. Рубінштейн так розкривав суть цього принципу: “Основний позитивний зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в утвердженні їх взаємозв’язку і взаємообумовленості: діяльність людини обумовлює формування її свідомості, її психічних зв’язків, процесів і властивостей, а ці останні, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою їх адекватного виконання”1. В іншій праці він підкреслив: “Діяльність і свідомість — не два в різні боки обернені аспекти. Вони утворюють обмежене ціле — не тотожність, але єдність” Група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну структуру якої складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досягнення. Зміст і характер спільної діяльності справляє формуючий вплив на психіку кожного члена групи і психологію групи в цілому, котрі, в свою чергу (і психіка індивіда, і психологія групи), виявляються в діяльності. Для юридичного працівника вкрай важливе розуміння того, що психіка особистості й психологія групи формуються і розвиваються в процесі діяльності, в діяльності вони і виявляються.

Прикладне значення цього принципу для юридичної психології дуже велике:

• аналіз спільної діяльності, її результатів, а також вчинків і дій членів групи дають змогу юристові робити висновки про рівень не лише свідомості та інших властивостей окремої особистості, а й про зміст, розвинутість і спрямованість психолого-правових явищ, притаманних цій групі;

• зміни, корекція самої діяльності людей в позитивний бік може сприятливо відобразитися на розвитку індивідуальної свідомості й групових психологічних феноменів;

• враховуючи офіційні й неофіційні ролі конкретної особистості в тій чи іншій групі, можна повніше вивчати процес формування цієї особистості.

Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психології давно. “У відповідності з особистісним підходом жодне з психічних явищ, чи то процес, стан чи властивість особистості, яке проявляється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи — дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без урахування особистісної їх обумовленості”. передбачає розгляд конкретної особистості як пов’язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (елементів структури особистості), які відображають всі зовнішні впливи. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов потребує, писав С. Рубінштейн, “…йти до пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості, виходячи із зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків”.

Психолого-правовий аспект у наведених положеннях полягає в тому, що вчинки, поведінка і справи здійснюються в соціальному середовищі, в певній групі. Більше того, мікросередовище (соціальне оточення, групові феномени) справляють на дії і поведінкові вчинки особистості людини великий вплив. При врахуванні принципу особистісного підходу розглядаються в єдності якості людини як представника певної соціальної групи й індивідуальні особливості її способу мислення і почуттів. Особистісний підхід не просто пов’язаний з іншими методологічними принципами психологічної науки, а й вбирає всі основні принципи психології (недарма в окремих працях використовується термін особистісно-соціально-діяльнісний підхід). Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості в її залученні до групи у поєднанні головних факторів її розвитку — соціального середовища, діяльності особистості, її внутрішньої активності.

Знання методологічних принципів філософського і загальнонаукового рівня і вміле застосування їхніх вимог дозволяє уникнути грубих помилок у роботі юриста, підвищити якість вивчення юридичної проблеми і скоротити час. Методологічні принципи наукового пізнання практики є основою, базою, на якій будується змістовний аналіз об’єкта і предмета юридичної психології.

7. Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469–399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427–347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливості людей; Аристотель (384–322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості. У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У XVIII–XIX ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847–1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія” (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з’явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж “Психологія і злочин” (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох “Правова і кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон “Кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835–1909) і його послідовниками Е. Феррі (1856–1929) і Р. Гарофало (1847–1926). У книжці “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції “вроджених” злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній критиці.

У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців висловлювався І. Посошков (1652–1726). В його працях давалися психологічні рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців. Князь М. Щербатов (1733–1790) один із перших авторів вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології народу, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, порушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання. У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці І. Баршева “Погляд на науку кримінального законознавства”, К. Яновича-Яневського “Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології”, А. Фрезе “Нариси судової психології”, Л. Владимирова “Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях”, в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — кримінального). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінальноправових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасовича “Кримінальне право” (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе “Нариси судової психології”(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти. На початку ХХ ст. в юридичній психології з’являються експериментальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду присвячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева “Мрійлива брехня” (1903 р.), Г. Португалова “Про показання свідків” (1903 р.), Є. Кулішера “Психологія показань свідків і судове слідство” (1904 р.).

На цю ж тему були доповіді М. Хомякова “До питання про психологію свідка” (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова “Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків” (1904 р.), О. Гольдовським “Психологія доказів свідків” (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки “забування є правилом, а спогад — винятком”. Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали велику зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам’яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ять людини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбству тощо.

Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських юристів. Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Гольдовський, професори Казанського університету А. Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно провели серію дослідів, подібних дослідам В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О. Гольдовський зазначав, що психологічні основи помилок дуже відмінні і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, а тільки її сурогат. Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов збірник “Проблеми психології. Брехня і показання свідків”. Багато статей збірника пронизувала ідея про недостовірність показань свідків.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857–1927). Під його керівництвом було здійснено перше експериментальне дослідження малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.)

Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочинність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослідження були викладені в його працях “Про експериментальне психологічне дослідження злочинців” (1902 р.) і “Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні і вивченні злочинності” (1912 р.). Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні (1844–1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор.

Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих положень і порад із психології судової діяльності та психології судді як головної фігури в кримінальному процесі, про психологію прокурора і адвоката. У праці “Достоєвський як криміналіст” А. Коні розкрив важливе значення для слідства і суду вивчення внутрішнього світу злочинця. Він читав курс лекцій “Про злочинні типи”, закликав ввести на юридичному факультеті Петербурзького університету курси психології і психопатології. 1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений Науково-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого входила і розробка курсу “Судова психологія”. На базі цього інституту 1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психологією почали займатися професійні психологи, визначилося коло специфічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судовопсихологічна експертиза та ін.

1920 р. при Московському університеті було створено Інститут радянського права, до якого вже наступного року увійшов відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті Київського інституту народного господарства відкривається кримінальна клініка.

Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм запобігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридична психологія брала активну участь у розв’язанні цих проблем.

1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Упродовж перших п’яти років Інститут опублікував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одночасно проводилися дослідження з психології показань свідків, психологічної експертизи та деяких інших проблем.

Цікаві дослідження провів психолог А. Лурія в лабораторії експериментальної психології, створеної 1927 р. при Московській губернській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів і сформулював принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву “викривача брехні” (лай-детектор).

Суть судово-психологічних шукань того періоду сучасний радянський психолог А. Петровський охарактеризував так: “У 20-ті роки “судова психологія” — це авторитетна і обширна галузь науки, яка має за предмет вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і судово-психологічну експертизу, психологію ув’язненого (тюремна психологія) і т. п.”

У цей же період багато уваги приділяв питанням психології показань свідків відомий судовий психолог харківської школи О. Брусиловський. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера, який немало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це найбільш реальний дослідницький процес і що формування і вивчення наукових основ його передумов не може не дати значного матеріалу для законотворчості.

17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив на раді Психологічного інституту з доповіддю “Про підсумки і перспективи вивчення судової психології”. Разом з О. Брусиловським, С. Познишевим, С. Геллерштейном він брав активну участь у роботі І Всесоюзного з’їзду з вивчення поведінки людини (Москва, 1930). З’їзд мав спеціальну секцію з судової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психологічних проблем, які стосуються боротьби зі злочинністю. Були заслухані доповіді А. Тагера “Про підсумки і перспективи вивчення судової психології” і О. Брусиловського “Основні проблеми психології в кримінальному процесі”.

Достатньо серйозна робота в 20–30-ті роки велася з вивчення психології ув’язнених. Так, учений-криміналіст М. Гернет (1874–1953) 1925 р. видав працю “У в’язниці”, в якій розкриваються особливості психології людей, що відбувають тюремне покарання.

З досліджень того часу цікавими є праці К. Сотоніна, в яких висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної брехні.

На початку 30-х років через негативні політичні зміни і посилення комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової психології, так само, як і дослідження в царині трудової, соціальної, медичної психології, були призупинені. І лише починаючи з 60-х років стали знову обговорюватися пекучі проблеми юридичної психології.

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні”, котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965–1966 рр. почалося викладання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і основних проблем цієї науки.

У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конференція із судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюзному з’їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.

Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конференція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступили з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регіонів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвивається на теренах новостворених суверенних держав.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:

• загальні питання юридичної психології (система, методи, зв’язки з іншими науками);

• психологічні проблеми протиправної поведінки;

• психологія слідчого і слідчої тактики;

• психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

• психологія організованої злочинності тощо

8. Місце юридичної психології в системі наук

Юридична психологія - самостійна галузь знання, що знаходиться на межі психології та юриспруденції. Вона вивчає психологічні явища, пов'язані з правом, його виникненням 1 застосуванням у цілісній системі "людина - суспільство - право". В центрі її уваги - психологічні аспекти свідомості, особистості та поведінки у сфері права, оскільки саме право - результат людської діяльності, звернений, передусім, до особистості.

Юридична психологія вивчає лише ті психічні факти, закономірності та механізми, що виникають у межах правотворчої.

Інтеграція між юриспруденцією та психологією відбувається на трьох рівнях: 1) безпосереднє застосування психологічних знань фахівцями-психологами (експертами, спеціалістами або консультантами) в кримінальному, цивільному, адміністративному процесі або на стадії виконання покарання чи реалізації інших заходів правового впливу; 2) використання психологічних знань фахівцями-юристами (в оперативно-розшуковій та процесуальній діяльності, перевихованні правопорушників і ресоціалізації засуджених тощо); 3) синтез психологічних та юридичних знань у новій галузі знання-юридичній психології (уточнення та удосконалення юридичних понять та інститутів, зокрема, вина, осудність, мотив, мета тощо).

Виходячи з двоєдиного характеру юридичної психології, вона включається в систему як психологічних, так і юридичних наук водночас. Загалом можна вважати, що юридична психологія як елемент цілісної системи психологічної науки більшою або меншою мірою пов'язана та взаємодіє з усіма її елементами.

Загальна психологія є для юридичної психології теоретичною базою, оскільки використовується її понятійний та категоріальний апарат, знання про загальні закономірності психічної діяльності людини. Має місце І зворотний зв'язок, оскільки розвиток юридичної психології збагачує загальну психологію новим емпіричним та галузевим знанням.

Соціальна психологія вивчає психологічні особливості виникнення та функціонування малих і великих соціальних груп, витоки формування суспільної думки, проблеми лідерства та конформізму тощо. Це сприяє більш повному дослідженню суспільної та Індивідуальної правосвідомості, специфіки групової делінквентної поведінки. Дослідження в галузі юридичної психології, в свою чергу, активізують розвиток соціальної психології.

Педагогічна психологія досліджує психологічні засади навчання та виховання і забезпечує юридичну психологію знаннями методів впливу на правопорушника з метою перевиховання, підготовки курсантів, слухачів і студентів до специфіки майбутньої професійної діяльності. Водночас, набуті юридичною психологією знання про особливості правопорушників, методи їх перевиховання можуть використовуватися педагогічною психологією (наприклад, всесвітньо відома система роботи A.C. Макаренка з неповнолітніми та молодими злочинцями, безпритульними дітьми).

Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини на різних вікових етапах її життя: в дитинстві, підлітковому віці, юності, зрілості та старості. Використання юридичною психологією даних цієї науки дозволяє більш точно диференціювати психологічні особливості правопорушника, потерпілого, свідка залежно від їх віку, підбирати адекватні та необхідні засоби психологічного впливу з метою забезпечення справедливого правосуддя. Відповідно юридична психологія збагачує вікову психологію даними щодо особливостей та закономірностей делінквентної поведінки осіб різновікових груп, що сприяє цілісному уявленню про особистість людини взагалі.

Патопсихологія досліджує різні форми порушення нормальної психічної діяльності людей, отже-може забезпечувати юридичну психологію даними про психологічні особливості правопорушників із психічними аномаліями. Одержані юридичною психологією відомості про суб'єктів юридичного процесу з психічними аномаліями, особливості вчинення правопорушень цими особами, специфіку їх поведінки можуть використовуватися патопсихологією для підвищення ефективності соціальної та психологічної реабілітації.

9.10.11. Процес складання основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей та ін.) відбувається в певних соціальних умовах шляхом засвоєння і перетворення індивідами соціального досвіду, накопичення людством досягнень культури. Ще у ХІХ ст. англійський письменник В. Годвін відзначав: “Все, чим людина зі своїм розумом відрізняється від тварини, є результатом життя в суспільстві”.

Соціалізація особистості — це процес і результат засвоєння і відтворення людиною соціального досвіду, який здійснюється в ході діяльності й спілкування. З цього визначення випливає, що соціалізація є двостороннім процесом, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду (як соціальне середовище впливає на людину за рахунок її входження в систему соціальних зв’язків), а з другого — відтворення соціального досвіду (як сама людина впливає на середовище за рахунок власної діяльності). Важливо підкреслити, що “…людина не просто засвоює соціальний досвід, а й перетворює його у власні цінності, установки, орієнтації”. Соціалізація особистості — процес багатогранний. Одним із основних його напрямів є правова соціалізація, під якою мається на увазі вироблення в ході освоєння соціального досвіду ціннісно-нормативної орієнтації особистості, за якою приписи суспільних норм сприймаються нею як власні життєві установки.

Правова соціалізація як процес включає в себе:

а) засвоєння критеріїв оцінок юридично значущих ситуацій;

б) вивчення законів і соціальних вимог, які визначають міру можливої і належної поведінки в суспільстві;

в) усвідомлення своїх прав та обов’язків і способів їх реалізації;

г) оволодіння необхідними соціальними навиками шляхом навчання того, як користуватися правовими знаннями, вимогами, правилами.

Кожен громадянин повинен не лише з’ясувати, що в суспільстві діють конкретні закони і правила, а й віднести їх до самого себе, тобто усвідомити, що вони означають для нього, що йому дозволяють, а що забороняють (у тому числі усвідомити і ті покарання, які він може понести за порушення законів).

Існують різні способи засвоєння норм права і правових цінностей у ході соціалізації особистості. Зазначимо деякі з них:

1) предметний спосіб. Засвоєння відповідного способу дій, шаблонів поведінки відбувається в процесі тієї чи іншої діяльності людини, її взаємодії з іншими людьми;

2) традиційний спосіб, коли людина, спостерігаючи дії і поведінку людей в різних ситуаціях, засвоює відповідні звички і шаблони поведінки в ситуаціях соціальної взаємодії, що найчастіше трапляється;

3) раціональний спосіб. У цьому разі людина дізнається про правові цінності, стандарти правової поведінки на уроках у школі, із бесід з іншими людьми, з книжок і по каналах засобів масової інформації.

Усе людське життя проходить у рамках певних соціальних груп. І в школі, і на роботі, і на відпочинку людина весь час вступає у взаємодію з оточуючими. Тому значний арсенал навиків соціальної поведінки формується завдяки стійким емоційним реакціям оточуючих на ті чи інші способи поведінки.

У соціальній психології виділяють три основні стадії процесу соціалізації:

• дотрудова стадія охоплює період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія поділяється на ранню соціалізацію (від народження дитини до вступу до школи) і на весь шкільний період життя людини, її навчання в технікумі, коледжі, вищих навчальних закладах;

• трудова стадія включає період трудової діяльності людини;

• післятрудова стадія охоплює пенсійний період життя.

Процес засвоєння правових норм, оволодіння стандартами правової поведінки проходить послідовно, згідно з виділеними вище стад ями соціалізації особистості. Перші елементи правової культури дитина набуває вже в ранньому віці. “Вона включається в правоподібну діяльність, набуває навиків і засвоює стандарти нормативно-оціночної поведінки, отримує перші юридичні уявлення з казок, набуває в рольових іграх поняття про функції права і його представників і поступово формує, хоч і примітивну, дитячу, але власну картину правового життя. З віком, у міру розширення кола спілкування, ускладнення діяльності, відбувається інтенсивне збагачення і розвиток цієї та інших сфер свідомості”.

Головне завдання правової соціалізації — забезпечення правомірної поведінки особистості, що передбачає формування і розвиток у неї правосвідомості. У широкому розумінні слова під правосвідомістю розуміється весь правовий досвід поведінки особистості чи групи людей. Правосвідомість виступає як одна з форм суспільної свідомості, зміст і розвиток її обумовлені матеріальними і духовними умовами існування суспільства. Як орієнтовна основа правознавчих дій правосвідомість визначає поведінку людини в сфері найсуттєвіших соціальних відносин. Її основа — не стільки знання численних правових норм, скільки усвідомлення і прийняття соціальних цінностей, які знаходять своє відображення в праві.

До основних ознак правосвідомості можна віднести такі:

а) правосвідомість не лише відображає соціальну реальність, але й активно на неї впливає;

б) як механізм правосвідомості виступає мовно-розумова діяльність людей; саме друга сигнальна система відображає систему правових знань і понять, яка регулює суспільні відносини;

в) правосвідомість не може існувати без конкретного носія — людської особистості чи групи (категорія групової правосвідомості виникає тоді, коли за ознакою єдності усвідомлення своїх правових норм у суспільстві відбувається об’єднання людей у групи);

г) правосвідомість не лише відбиває правовий досвід особистості, а й мотивує її поведінку. Інакше кажучи, вона виконує функцію регулятора поведінки людей.

Правова інформованість і мотивація правомірної поведінки залежить від соціальних зв’язків людини, від ступеня її залучення в правову культуру суспільства, а також від залучення в соціальні групи, які істотно впливають на розвиток правосвідомості.

Як один із компонентів свідомості особистості правосвідомість включає в себе три елементи:

• когнітивний (пізнавальний) — характеризується сукупністю правових знань і вмінь;

• емоційний — визначається оціночними судженнями і ставленням людини до норм права (позитивне, нейтральне, негативне);

• поведінковий (вольовий) — припускає наявність психологічної установки на правослухняну поведінку, звички до виконання норм права і нетерпимого ставлення до правопорушників.

Щоб стати справжнім регулятором правослухняної поведінки, правові знання повинні отримати позитивне емоційне забарвлення і перейти в ціннісні установки особистості, перетворитися в її внутрішні переконання, у звичну форму поведінки.

Дуже важливими інститутами правової соціалізації є сім’я і школа.

При цьому основними психологічними механізмами формування правосвідомості у дітей і підлітків є наслідування (усвідомлене чи неусвідомлене) будь-якого прикладу чи зразка і навіювання (неусвідомлене відтворення індивідом досвіду тих людей, з якими він спілкується). Морально-правові ціннісні орієнтації для дитини персоніфіковані у фігурах її батьків, родичів. Саме від них вона дізнається, як необхідно себе поводити в різних ситуаціях, копіює з них моделі соціальної поведінки. При цьому ступінь засвоєння правових норм і установок, зразків поведінки суттєво залежить від ставлення дитини до батьків чи родичів, які виступають носіями певних соціальних цінностей і норм права.

Якщо до батьків, родичів, учителів у дитини сформоване позитивне емоційне ставлення, то вона засвоює відповідно з механізмами наслідування та навіювання і конкретний зміст процесу спілкування, а також їхній спосіб мислення, звички, ставлення до речей, явищ, подій.

Важливо підкреслити, що в цьому разі засвоюються і ті моральноправові цінності, якими керуються в своєму житті батьки, родичі, вчителі, формуються основні морально-правові категорії. Якщо ж ставлення дитини до батьків, родичів, учителів негативне, то вона не визнає не лише конкретних осіб, а й систему морально-правових цінностей, носіями яких вони є. У молодої, ще не до кінця сформованої людини відбувається переорієнтація на інших людей з іншою, часто деформованою, системою цінностей.

Правова соціалізація продовжується на спеціальних уроках у школі і на навчальних заняттях у вузах. Вона здійснюється не лише у вигляді розповідей-бесід, а й у формі зустрічей школярів і студентів із представниками правоохоронних органів. На заняттях і зустрічах учні отримують інформацію про принципи державного устрою, про роль і функції права в суспільному житті, про права та обов’язки громадян, про сумні наслідки недотримання правових норм тощо. Слід зазначити, що в останні роки в Україні стали значно більше уваги приділяти правовому вихованню.

Розвиток правосвідомості відбувається також під час трудової стадії процесу соціалізації. Тут основним інститутом правової соціалізації виступає трудовий колектив. Поведінка людини в групі залежить від розуміння нею своєї соціальної ролі, а регламентується системою соціальних норм і системою соціальних заходів впливу. Широка система заходів схвалення і примушення, аж до використання заходів припинення, використовується для впливу на особистість у тих її проявах, які стосуються інтересів суспільства.

Сфера морально-правових відносин у людини безпосередньо пов’язана з поняттям соціальної справедливості, яке характеризує міру можливостей для самореалізації особистості в цих суспільних умовах. Кожна людина звертається до цього поняття в ситуації зіткнення належного і бажаного. Соціальна несправедливість унеможливлює самореалізацію особистості (а це вищий рівень її соціалізації), звідки й виникає соціальна напруженість у вигляді агресивності, заздрощів та ін.

Справедливість — категорія морально-правової свідомості, поняття про належне, пов’язане з історично мінливими уявленнями про необмежені права людини. Вона містить вимогу відповідності між реальною значущістю відмінності індивідів (соціальних груп) і їхнім соціальним становищем, між їхніми правами й обов’язками, між діянням і віддачею, працею і винагородою, злочином і карою і т. п. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється людиною як несправедливість.

Соціальна справедливість — категорія, яка має відношення не лише до права взагалі, а й до окремих його галузей і правових інститутів. Одним із прикладів дії принципу соціальної справедливості при правовому регулюванні майнової відповідальності робітників і службовців за шкоду, завдану підприємству (організації), є звільнення від обов’язку відшкодовувати збитки, яка може бути віднесена до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Оправданий виробничий і господарський ризик, спрямований на досягнення суспільно корисної мети, не може вважатися злочином і, значить, тягнути за собою повну і підвищену майнову цивільно-правову відповідальність.

Соціальної справедливості часто-густо не вдається досягти при нанесенні шкоди, оскільки неможливо виявити того, хто її заподіяв, або через некредитоспроможність. Наприклад, аварія на Чорнобильській АЕС показала, що самому власнику джерела підвищеної небезпеки не під силу відшкодувати багатомільйонні суми збитків, тому втрати, заподіяні аварією, залишаються невідшкодованими. Отже, правова соціалізація включає в себе засвоєння правових норм і вимог, формування навиків правослухняної поведінки, усвідомлення особистістю обов’язку перед суспільством і розуміння необхідності дотримання соціальних норм, що в кінцевому підсумку повинно забезпечувати високий ступінь правової вихованості людини і її нормативну поведінку

12.

Вивчення ефективності правових норм — одне з серйозних завдань правової науки, тому що соціальні норми є важливим засобом впливу на індивіда. Розуміння законів соціального розвитку, ролі права у формуванні особистості, знання тих шляхів і способів, якими право виконує завдання розвитку правосвідомості громадян, дає змогу ліпше виявити соціально-психологічні й психологічні причини, скоєння правопорушень.

Оскільки правова норма завжди пов'язана з людськими стосунками, то оцінити дієвість правової норми можна лише на основі аналізу соціальних факторів, у тому числі й тих, які мають психологічне забарвлення.

Спеціалісти в галузі юридичної психології виділяють такі групи умов дієвості правових норм1:

макросоціальні умови (рівень соціально-економічного розвитку суспільства, правова система і культура, соціальні інститути, ідеологія і т. д.);

мікросоціальні умови (найближче оточення людини — формальні і неформальні малі групи);

3) особистіші умови суб'єкта, який реалізує право.

Розглянемо ці групи умов дієвості правових норм

Право як сукупність правил поведінки (норм), санкціонованих владою, здійснення яких забезпечено заходами державного примусу з метою охорони захисту і розвитку суспільних відносин, що відповідають об'єктивним потребам суспільства та інтересам народу, буде ефективним на практиці. Суть і зміст правових норм визначаються характером економічних відносин, рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Ефективність правових норм залежить також від політичної стабільності держави, від роботи державних і суспільних інститутів, правової культури членів суспільства.

Істотно впливає на реалізацію правових норм громадська думка, під якою розуміється виражене у формі певних суджень, уявлень і оцінок ставлення соціальних груп до різних явищ чи проблем соціального життя, які стосуються загальних інтересів. Суспільна думка виникає як продукт усвідомлення назрілих і тих, що потребують розв'язання, соціальних проблем і проявляється в зіставленні, а іноді й у зіткненні різних поглядів і позицій щодо правового акта (закону), який обговорюється, в схваленні, підтримці чи, навпаки, запереченні тих або інших правових норм, які приймаються законодавцями. Тому не випадково при розробці того чи іншого правового акта в Україні проводяться опитування, спрямовані на з'ясування громадської думки щодо правової норми. Завдання законодавців при цьому — виявити міру погодження з основними положеннями нормативного акта тієї частини суспільства, інтересів якої він торкається. Цілком очевидно, що наявність погодження з правовим актом у суспільній думці, підтримка його громадянами країни створює сприятливі соціально-психологічні умови для його реалізації. І навпаки, якщо законодавці ігнорують суспільну думку, не прислухаються до неї і не враховують у своїй роботі, то прийнятий правовий акт виконуватиметься далеко не в кожному конкретному випадку.

Наприклад, відсутність повних правових гарантій щодо запобігання шкоді від діяльності атомних електростанцій викликає негативну реакцію широкого загалу громадськості. Необгрунтованим юридично і несправедливим по суті є твердження, що катастрофа ядерних реакторів є неподоланна сила1, а значить, власник не зобов'язаний відшкодовувати втрати.

Часом соціальні норми закріплюються в документах без будь-якого обговорення з громадянами країни.

Значно впливає на дієвість правової норми престиж права в суспільстві. Високий ступінь поваги до права в суспільстві дозволяє реалізувати різні нормативні акти без суворого використання інструментів санкцій і контролю. Повага до права, внутрішня згода з правовими вимогами і впевненість у необхідності дотримання правових норм, свідоме ставлення до них — свідчення того, що рівень правосвідомості членів суспільства досить високий. Повага до права лежить у самій суті правового виховання, мета якого полягає в тому, щоб добитися такого ставлення громадянина до правових норм держави, коли вона у своїй практичній діяльності та спілкуванні визнає особистісну цінність закону, конкретного правового припису.

Значущою соціально-психологічною умовою дієвості правових норм є соціальна орієнтація особистості як система ціннісного ставлення до об'єктів соціальної дійсності. В основі соціальних орієнтацій лежить сукупність потреб і установок особистості, які формують схильність до певного сприйняття і оцінки дійсності. Відповідно, соціальні орієнтації є одним із джерел соціальної, в тому числі й правової, діяльності особистості. У процесі взаємодії з макросередовищем, зокрема з наукою, культурою, традиціями і звичаями, людина вступає в так звані ціннісні відносини чи відношення значущості (здатність того чи іншого явища або предмета задовольняти певні потреби особистості). Соціально-психологічною формою виявлення ціннісних відносин виступають ціннісні орієнтації. У зв'язку з цим слід відзначити, що правопорушникам притаманна нестійка система ціннісних орієнтацій, яка відзначається гіпертрофованим характером основних її елементів, серед яких головне місце займає егоцентризм, що оснований на уявленнях особистості про себе як про найважливішу соціальну цінність. Завищена оцінка значущості своєї особистості нерідко супроводжується негативним ставленням до суспільного порядку, норм моралі та права.

Друга група психологічних умов ефективності правових норм — мікросоціальні умови — виконує функцію соціально-психологічного забезпечення правореалізації. В чому особливість мікросоціальних умов? Як вони проявляються в реальному житті людини?

Мікросоціальні умови пов'язані з найближчим оточенням людини, із тими, з ким вона безпосередньо контактує (формальні малі групи — сім'я, навчальний клас, робоча бригада, співробітники відділу фірми і т. д., неформальні малі групи — коло друзів, компанія відпочивальників у санаторії тощо). Основне призначення малої соціальної групи — цілеспрямоване регулювання міжособистісних відносин з метою реалізації інтересів групи. Маючи в наявності певні санкції (міри впливу), внутрішньогрупові стосунки впливають на поведінку людини. Якщо норми права схвалюються і визнаються цією соціальною групою, то її члени свідомо дотримуються правових приписів. У цьому разі ефективність правореалізації підвищується за рахунок того, що соціальні норми, які склалися, самої групи доповнюють, закріплюють правові. Можливий варіант, коли в соціальній групі офіційні правові приписи не схвалюються, виникає спокуса їх порушити, але загроза покарання змушує людей цього не робити.

Дієвість правових норм знижується в тому разі, коли людина потрапляє в малу групу антисоціальної спрямованості, члени якої не визнають норм права і порушують їх у своїй життєдіяльності. Серед соціально-психологічних підтримок, які безпосередньо впливають на виконання членами такої групи правових норм, слід вказати на прояви уваги мікрооточення до особистості правопорушника у зв'язку з його конкретними діями, а також заохочення, схвалення цих дій, чи, навпаки, їх засудження. Найбільш сильними криміногенно значущими негативними підтримками, які стимулюють антигромадську поведінку правопорушників, є алкоголізм і наркоманія. Задоволення цих викривлених потреб об'єктивно суперечить інтересам суспільства, послаблює соціально корисні зв'язки правопорушників, створює напружену мікросоціальну обстановку, часто штовхає людину на злочин.

Досить важливу роль у механізмі антигромадської поведінки правопорушників відіграє конкретна життєва ситуація. Вона являє собою сукупність обставин життя особи, які сприяють виникненню в неї за певних умов рішучості вчинити суспільно небезпечне діяння. Володіючи невеликою протяжністю у часі й просторі, конкретні життєві ситуації характеризуються також різним ступенем їх психологічної напруженості, взаємозв'язком із соціальним середовищем і впливом на особистість правопорушника. На відміну від мотиву — внутрішнього спонукання, конкретна ситуація в усвідомленні особи виступає як привід, який потребує прийняття певного рішення. Багато спеціалістів зазначають, що вплив соціального середовища як життєвої ситуації носить актуалізований характер, оскільки особистість взаємодіє з ним у цей момент перед скоєнням злочину1. У цьому, по суті, й полягає відмінність життєвої ситуації від несприятливих умов формування особистості, які володіють відносно великою протяжністю у часі та поступовим характером накопичення негативної інформації.

Третя група умов ефективності правових норм відноситься до індивідуально-психологічних особливостей індивіда, який ухвалює рішення про правильність поведінки. Річ у тім, що вибір варіанта поведінки залежить не лише від сили впливу зовнішніх обставин (макросоціальні умови), а й від особистості, зокрема від її інтелектуальних, емоційних і вольових особливостей, системи потреб, нахилів, інтересів, психічного стану тощо, які є як наслідком середовища і виховання, так і особисто вроджених якостей.

Мотиви правослухняної поведінки особистості різні:

а) переконаність у суспільній корисності вчинку, який здійснюється;

б) правовий обов'язок, обов'язок перед суспільством;

в) професійне почуття відповідальності;

г) практична корисність вчинку для інших людей;

ґ) стереотип, звична поведінка;

д) конформізм (підкорення більшості);

е) боязнь правової чи моральної відповідальності;

є) особиста користь від здійснення вчинку;

ж) егоїстичні інтереси;

з) негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються пра-

вомірними засобами2.

Найвищим рівнем мотивації правослухняної поведінки слід вважати переконаність особистості в соціальній цінності вчинку, який здійснюється, корисного для суспільства і найближчого соціального оточення.

Відповідно, дієвість нормативного акта визначається тим, наскільки він відповідає об'єктивним потребам суспільства в цілому, підтримується різними соціальними групами і якою мірою реалізується громадянином, який з повагою ставиться до права.

Водночас у житті нашого суспільства існують ситуації опору закону, неприйняття правових норм різними соціальними групами і окремими індивідами. Основні фактори, які зумовлюють негативне ставлення до права і його норм, наведено в табл. 3.

Таблиця 3

Фактори, які негативно впливають на дієвість правових норм

Групи умов дієвості правових норм

Основні фактори

І. Макросоціальні умови

1. Війна законів, викликана кризовими явищами в

політичній, економічній і правовій сферах

2. Важке матеріальне становище більшості населення

країни, його різке розшарування на багатих і бідних

3. Певна криміналізація та корумпованість окремих

гілок влади

4. Корумпованість правової системи

ІІ. Мікросоціальні умови

1. Наявність у суспільстві соціальних груп зі

специфічною субкультурою:

• групи організованої злочинності

• владно-кланові угруповання

• молодіжне і підліткове середовище

• групи, основними потребами яких є вживання алкоголю і наркотиків

2. Прагнення окремих антисоціальних впливових груп

до влади

ІІІ. Особистісні умови

1. Неповага окремих громадян до основних морально-

правових норм

2. Правовий нігілізм (заперечення загальноприйнятих

цінностей)

Представлені в табл. 3 фактори, які негативно впливають на ефективність правових норм, — це основні напрями в діяльності державних органів, законодавчої і виконавчої влади з вирішення поставлених перед суспільством завдань для закріплення правопорядку.

Інтереси особистості і суспільства дуже різноманітні, і не всі взаємовідносини між членами суспільства піддаються правовій регламентації. Особливість правових норм полягає в тому, що вони відображають найсуттєвіші стосунки між людьми.

13. Психологічна характеристика юридичної діяльності Однією з центральних проблем юридичної психології є вивчення і розкриття закономірностей юридичної діяльності. Це потребує, насамперед, встановлення психологічної структури діяльності, що дає можливість більш повно і глибоко вивчити всі особливості діяльності, отже — ретельніше підготуватись до її виконання. Виявлення та вивчення психологічної структури є необхідною передумовою і для вирішення проблем наукової організації цієї діяльності. Виявити психологічну структуру — це означає, передусім, визначити основні компоненти даного виду діяльності, що можна зробити, лише розглядаючи людину як суб'єкт праці, пізнання і спілкування. Таке розуміння сутності людини вперше сформульовано видатним російським психологом Б. Г, Ананьєвимі. Будь-яка професійна діяльність людини у всіх випадках складається з цих трьох елементів, тому й психологічна випадках складається з цих трьох елементів, тому й психологічна структура діяльності повинна базуватись на їх аналізі. Але в різних видах діяльності співвідношення цих елементів різне. Саме це й визначає самостійність психологічної структури різних видів діяльності.

Будь-яка діяльність характеризується спрямованістю, наявністю специфічних цілей; особливостями об'єктів діяльності;

конкретними методами і засобами досягнення мети; наявністю специфічних умов діяльності. Сказане повною мірою стосується і юридичної діяльності.

Мета (чи сукупність цілей) юридичної діяльності визначається необхідністю забезпечення умов для функціонування правової держави та нормальної життєдіяльності (безпеки життя і здоров'я, права власності тощо) кожного конкретного громадянина такої держави. Жоден з інших видів діяльності не є носієм сукупності цілей, притаманних правоохоронній та правозастосовчій діяльності, що власне й визначає специфічність її психологічної структури.

Об'єкти діяльності — переважно особи, що перебувають у конфліктних стосунках із законом, порушують правові норми чи є носіями інформації, значимої для розкриття та розслідування злочинів, їх профілактики. Сюди ж слід віднести специфічні емоційні стани об'єктів, специфічність інформації, що збирається в процесі діяльності, особливості її опрацювання та закріплення.

Особливі умови діяльності створюються тими психологічними відносинами, які супроводжують її здійснення. Вони визначаються поведінкою осіб, що порушили закон чи є носіями інформації про нього, їх ставленням до суб'єкта діяльності — працівника правоохоронних чи правозастосовних установ.

3.1. Психологічна структура юридичної діяльності

Юридична діяльність є різновидом трудової діяльності. Вона розрізняється за профілем (правоохоронна, правозас-тосувальна, судова) та за суб'єктами її реалізації (опера-тивно-розшукова, слідча, по здійсненню правосуддя, пенітенціарна, прокурорська, адвокатська, нотаріальна).

За структурою юридична діяльність поділяється на:

1) пізнавальну;

2) конструктивну;

3) комунікативну;

4) організаторську.

Слід також виділяти два допоміжні види юридичної діяльності, які не визначають змісту, але супроводжують її як невід'ємні частини: 1) профілактична та 2) посвідчувальна.

При здійсненні діяльності у сфері правовідносин кожен із зазначених різновидів (компонентів загальної структури) може виступати як самостійний елемент, у тісному взаємозв'язку з іншими видами або ж як допоміжний, що забезпечує інші види. Кожен із них може бути складовою частиною психологічної структури будь-яких видів діяльності людини, специфіка ж юридичної діяльності визначається саме змістовними її характеристиками. Розглянемо докладніше кожен структурний компонент.

Пізнавальна діяльність. У психологічній структурі різних професій та видів діяльності процес пізнання має різний зміст, що визначається його метою, об'єктами, обсягом необхідної інформації, методами та засобами, умовами реалізації пізнання, опрацювання і закріплення інформації тощо. У юридичній діяльності всі зазначені елементи суттєво своєрідні, що й надає їй специфіки. Щоб встановити істину, потрібно, насамперед, пізнати значну кількість фактів, обставин, взаємозв'язків, що стосуються як теперішнього, так і минулого. Пізнавальна діяльність необхідна для встановлення факту наявності чи* відсутності правопорушення, причетності до нього певної особи та ступеня її вини, адекватно до якої визначається міра покарання. Для досягнення останньої мети потрібне глибоке вивчення особи, її ставлення до вчиненого і лише після цього — планування заходів її ресоціалізації.

Таким чином, пізнавальна діяльність не є самоціллю (хоча це можливе в певних науках, на певних етапах тощо); вона є засобом реалізації інших різновидів юридичної діяльності, водночас останні можуть стати засобами для забезпечення пізнання. Сутність пізнавальної діяльності може бути зрозуміла лише з урахуванням такого діалектичного взаємозв'язку між різними видами діяльності. Це не тільки ускладнює процес пізнання, а й призводить до його виняткової суперечливості. Здійснення воднораз із пізнанням інших різновидів діяльності постійно виявляє нові факти, зв'язки між фактами, змінює ставлення до них.

Характерною особливістю пізнання в юридичній діяльності є високий ступінь невизначеності первісного, вихідного мислительного завдання. Мета пізнання постійно уточнюється, змінюється, що призводить до специфічного використання в пізнавальній діяльності мислених моделей. Чим активніше здійснюється взаємодія з об'єктом, тим продуктивніший процес мислення. Звідси можна зробити висновок, що одним із засобів активізації процесу мислення є збільшення обсягу спілкування фахівця з об'єктами, з приводу яких здійснюється процес мислення.

Але в пізнавальній діяльності у юридичному процесі можливість безпосереднього контакту з об'єктом пізнання обмежена. Суб'єкт цієї діяльності не спостерігає самої події (факту), він відтворює її за окремими деталями, штрихами, створюючи мислену модель. Слід також врахувати, що певні мислені моделі вже є у фахівця ще до початку здійснення пізнавальної діяльності у конкретній справі. З ними весь час порівнюється мислена модель події, що пізнається. Окрім того, існує найбільш загальна мислена модель — модель закону, роль якої виняткова при здійсненні пізнавальної діяльності.

Специфічною рисою пізнання у юридичній діяльності є спрямованість на події (факти, явища) минулого, теперішнього й майбутнього часу. Якби в ній пізнавалися тільки події минулого, не можна було б вирішувати багатьох цілей кримінального судочинства: викривати тривалі у часі злочини, здійснювати профілактичні функції, впливати на причини і умови, що сприяють вчиненню злочинів. У цьому багатоплановому процесі пізнання є певна закономірність: передусім, у процесі збору фактичних обставин створюється мислена модель теперішнього, яка постійно змінюється та доповнюється під впливом встановлення нових фактів, логічного пошуку нових зв'язків між ними; через факти теперішнього пізнавальна діяльність розповсюджується на явища і події минулого, а вже на базі пізнання теперішнього і минулого здійснюється прогнозування майбутнього. Побудована модель немов би пропускає через себе всю інформацію, що надходить до суб'єкта. Відбір необхідної інформації для доповнення моделі відбувається як свідомо, так і підсвідоме, коли особистість навіть не концентрується на цих процесах.

Окрім побудування мисленої моделі, постійного її доповнення, здійснюється й перевірка правильності як усієї моделі, так і окремих її елементів. Це необхідно тому, що значна кількість елементів моделі відтворюється зі слів інших осіб, у тому числі й тих, хто не зацікавлений у досягненні істини. Тому на момент закінчення перевірки опрацьовується декілька мислених моделей, що по-різному відображають певні групи фактів.

Пізнавальна діяльність є безперервним процесом побудови ймовірнісних моделей, доповнення 'їх перевіреними фактами, новою інформацією задля формулювання кінцевої, вихідної моделі, яка цілковито відображає подію, що відбулася, причому в межах, зазначених законом. Від цілої низки елементів та взаємозв'язків, що не мають юридичного значення, у даному випадку свідомо абстрагуються. Це зумовлює складне й специфічне переплетення пізнавальної діяльності з конструктивною, організаторською та іншими видами, створює необхідність застосувати методи впливу до інших осіб задля подальшого пізнання. Наявність та необхідність психологічного впливу — ще одна специфічна риса пізнавальної діяльності.

Суттєвою особливістю пізнавальної діяльності слід вважати надзвичайновеликий обсяг інформації, яку опрацьовує кожен суб'єкт. Тут завжди присутня суттєва невизначеність у шляхах побудови мислених моделей із відновлення дійсних фактів, подій, їх взаємозв'язків, що спричиняє необхідність маніпулювання значною кількістю елементів при проведенні мислительних операцій. У зв'язку з цим вся інформація, що надходить, перевіряється ще раз із позицій її можливої приналежності до побудови даних мислених моделей.

Складність процесів виявлення, переробки та відбору інформації полягає також у тому, що вона не статична, а надзвичайно динамічна, постійно змінюється. Це призводить до того, що сприйняття інформації в багатьох випадках не може бути повторене. Отже, момент сприймання повинен бути одночасно й моментом вирішення питання про значущість даної ситуації для конкретної пізнавальної діяльності щодо встановлення певних фактів, явищ, подій.

Уся інформація, що надходить у процесі пізнавальної діяльності, може бути розподілена на таку, що процесуальне закріплюється, та іншу, що цього не потребує. Цим визначаються можливості використання інформації у різних галузях право-застосовної та правоохоронної діяльності. Так, наприклад, для профілактичної діяльності не має значення, закріплена чи ні процесуальне інформація, що є основою для виховного впливу. Але для прийняття рішення, що змінює процесуальне становище осіб, необхідна лише процесуальне закріплена інформація. Тому в кожному окремому випадку попередньо оцінюється не тільки значимість інформації, а й способи її одержання та форми закріплення для майбутнього використання.

Пізнавальна діяльність не тільки має пошуковий характер: інформація почасти здобувається при протидії (явній чи замаскованій) зацікавлених осіб та в емоційно забарвлених умовах. Емоційний стан може полегшувати пізнання — при наявності позитивних емоцій, чи утруднювати його — при негативних емоціях. Тому пізнавальний процес має не тільки пізнавальну сторону, а й емоційно-вольову, бо рішення приймається особистістю, на яку впливають не просто факти, а факти, що мають певний емоційний фон (певне сприймання та переживання дійсності, ставлення до підозрюваних, потерпілих, свідків тощо). Причому умови та об'єкти пізнання здебільшого впливають на суб'єкта негативним, а не позитивним чином.

Головним змістом конструктивної діяльності є відбирання та композиція отриманого матераілу, а також планування послідовності та змісту дій (поведінки).

Відбір та композиція матеріалу — це відновлення певної події за матеріальними (зміни в матеріальному середовищі) та ідеальними (пам'ять та мислення людей) слідами. Приміром, у слідчій діяльності це може відбуватись як версифікація (висунення версії) події. Слідча версія, перш за все, спрямована на створення модельного уявлення про подію злочину. Але, окрім цього, версія відіграє важливу роль у визначенні способів одержання інформації, спрямованої на з'ясування причин відомих фактів та явищ, а також на встановлення зв'язків між подіями та невідомих обставин події, що відбулася. Тобто, по суті, версія і є планом розслідування, що складається з суттєвих інформаційних зон (факти, особи, предмети, явища), на підставі яких визначаються засоби та джерела додаткової інформації.

Суто планування складається з таких елементів: планування змісту майбутньої діяльності — визначення предмета, його змісту та меж фактичних обставин, захо--дів, які мають бути реалізовані; планування організації перевірки версій;

планування системи та послідовності власних дій (що і в якій послідовності потрібно виконувати);

планування системи та послідовності дій учасників розслідуваної справи — підозрюваного, свідків, потерпілих, працівників правоохоронних та інших органів, які сприяють розслідуванню.

Планування має кілька етапів:

перший — орієнтовного планування, коли усвідомлюються й оцінюються можливості досягнення поставленої мети;

другий — організаційного планування, на якому визначаються всі умови, обставини та організаційні різновиди майбутньої діяльності;

третій — планування виконання (полягає в мисленій побудові системи діяльності та її компонентів); четвертий — планування самоконтролю, оцінювання та зіставлення одержаних результатів, регулювання подальшого ходу розслідування.

Таким чином, у найбільш широкому смислі під конструктивною діяльністю розуміють планування дій для досягнення мети. У зв'язку з цим конструктивна діяльність завжди тією чи іншою мірою є попереднім ть завжди тією чи іншою мірою є попереднім мисленим уявленням ходу і результатів дій та обов'язковим компонентом будь-якого виду діяльності.

Але конструктивна діяльність у юридичній практиці має свої відмінності: елемент передбачення завжди охоплює лише певний етап загальної мети. Така особливість визначається пошуковим характером пізнання, де кожен новий факт може змінювати, доповнювати уявлення, що склалося, змінювати планування наступних дій.

Конструктивна діяльність нероздільно пов'язана з комунікативною. Планування майбутніх психічних стосунків дозволяє завчасно вивчити їх, встановити лінію власної поведінки, висунути гіпотези щодо можливої поведінки інших осіб, визначити декілька варіантів своєї поведінки залежно від можливих змін ситуації, деталізувати проміжні та кінцеві цілі спілкування тощо.

У юридичній діяльності слід завжди мати на увазі необхідність конструювання, враховувати його обов'язкове сполучення з іншимикомпонентами психологічної структури. Без урахування цього не може бутидосягнута загальна мета. Під час аналізу помилок пізнання видно, що вонизначною мірою є результатом ігнорування чи неповного здійсненняконструктивної діяльності, яка може виявлятись як у мисленому відтворенні майбутніх дій по досягненню результату, так і в прийнятті рішення за результатами аналізу і синтезу зібраних фактів.

Юридична діяльність не обмежується лише пізнанням та комунікативними зв'язками. Обов'язковими є розробка та вживання активних заходів для ліквідації фактів порушень закону, покарання та ізоляції від суспільства злочинця, для уне-можливлення повторення порушень закону. Усе це єпроявами конструктивної діяльності у юрисдикційному процесі, спрямованої на прийняття позитивних рішень, зумовлених як правами, так і обов'язками відповідної уповноваженої державою особи.

Особливість даного різновиду конструктивної діяльності виявляється також у тому, що вона в усіх випадках регламентована законом. Для прийняття рішення на провадження певних дій завжди необхідне попереднє з'ясування їх порядку та умов відповідно до правових норм. Як стверджує А. В. Дулов', конструктивна діяльність являє собою мислене співставлення ситуації з певною нормою закону, прийняття рішення про можливість (необхідність) застосування передбачених нею повноважень. Найбільшою мірою конструктивна діяльність знаходить застосування при співвідношенні конкретної ситуації (пізнання обставин злочинних дій) з нормою кримінального закону, при вирішенні питання про винність особи, при визначенні міри покарання. Цей бік конструктивної діяльності у найбільш завершеному вигляді реалізується у вироку суду.

Одним з обов'язків компонентів психологічної структури правоохоронної діяльності є комунікація, під якою слід розуміти особливості взаємодії в процесі спілкування людей. При вирішенні будь-яких складних завдань у багатьох галузях науки і практики основною є взаємна, одночасно здійснювана в спілкуванні взаємодія, результати якої можуть бути досягнуті тільки завдяки спілкуванню. При спілкуванні люди обмінюються інформацією, здійснюють необхідний вплив один на одного, навчаються та обмінюються досвідом. Дуже часто досягнення мети неможливе без попереднього впливу однієї особи на іншу, без попередньої складної комунікативної діяльності. За словами О. О. Бодальова, «пізнання та взаємний вплив людей один на одного — обов'язковий елемент будь-якої свідомої діяльності».

У комунікативній діяльності можна виділити деякі загальні елементи, пізнання яких дозволяє більш повно вивчати особливості комунікації в конкретній галузі. Якщо комунікативні зв'язки між людьми розглядати за загальними принципами процесу передачі та отримання інформації, то ці елементи будуть такими:

1) джерела передачі інформації. У процесі спілкування кож-_на із сторін є джерелом інформації для іншої, причому ця інформація надзвичайно різноманітна — вона надходить не тільки від мови, а й від зовнішнього вигляду людини, її одягу, міміки, пантомімики тощо. У свою черу, мова теж містить у собі значні можливості для передачі інформації через швидкість, модуляції, тембр голосу та ін.;

2) канали передачі інформації — згідно з раніше сказаним, залежно від умов може використовуватись один або ж кілька з них. Так, фахівець може прагнути сприйняти інформацію лише через зміст мови, або ж доповнює її «зчитуванням» невербальних сигналів, або ж використовує ще й письмові зображення, пред'явлення певних об'єктів тощо;

3) канали прийому інформації — людина здатна сприймати інформацію, що надходить від різних органів відчуття, тобто активно і одночасно користуватись одним каналом чи декількома. Повнота сприймання інформації у даному випадку прямо зумовлюється кількістю каналів, через які йде сприймання;

4) контроль як за передачею інформації, так і за її отриманням — здійснюється за допомогою так званого «зворотного зв'язку». Зворотний зв'язок при спілкуванні забезпечується одержанням інформації від особи, що є партнером по спілкуванню. Це можуть бути реакції у формі словесного підтвердження розуміння переданої інформації, а також певних невербальних проявів. Причому зворотний зв'язок не обов'язково означає згоду з інформацією, це може бути й негативне реагування;

5) переробка інформації, що здатна видозмінювати суть самого спілкування, збільшувати чи зменшувати можливості взаєморозуміння один одного, створювати умови для продовження спілкування або ж відмови віднього.

Однією з характерних особливостей комунікації в юридичній діяльності є та обставина, що вона реалізується не тільки в теперішньому часі, а йзначною мірою орієнтована на майбутнє. Це не тільки процес обмінуінформацією, взаємодія зараз, вона визначає певне ставлення до особи надовго. З урахуванням теперішнього (чи минулого) ставлення відбувається оцінювання конкретної поведінки, повідомлюваних фактів та доказів.

роблема комунікативних зв'язків має велике значення для здійснення правоохоронних та правозастосовних функцій. Стосунки між підозрюваним та слідчим, між звинувачуваним і судом та їх вплив на вирок повинні ретельно вивчатись, бо без цього неможливо правильно зрозуміти всі особливості перебігу психічних процесів кожного з учасників. Без вивчення відносин, що складаються на різних етапах діяльності, не можна також достатньо обгрунтовано аналізувати весь процес взаємодії та конкретні дії по встановленню об'єктивної істини, шляхи і засоби ресоціалізації правопорушників (злочинців) та вирішувати інші завдання правосуддя.

Комунікативний процес завжди є взаємовпливом, взаємодією людей, причому стосовно юридичної діяльності в цілому йому притаманні прагнення регламентації та контролю. Відносини регламентуються таким чином, щоб забезпечувався в основному односторонній вплив, щоб найменшою мірою під нього підпадали суб'єкти діяльності — фахівці-юристи. Цій меті слугують певні процесуальні норми, у тому числі владні повноваження, та відповідна психологічна підготовка, спрямована на формування моральних і професійних якостей. З урахуванням зазначеного, процес взаємодії часто свідомо регулюється в односторонньому порядку, що не виключає, а навпаки, передбачає накопичення професійного досвіду, збагачення позитивних якостей особистості фахівця в результаті спілкування з особами — носіями негативних якостей, пізнання негативних аспектів життя.

Специфічною особливістю спілкування в юридичній діяльності є також його примусовий характер: об'єкти часто залучаються до взаємодії без урахування наявності у них такого бажання, закон зобов'язує їх робити це під загрозою застосування певних санкцій, що не може проходити безслідно, особливо на початкових стадіях спілкування. На усвідомлення примусовості впливає, підсилюючи його, наявність упередженого ставлення до правоохоронних органів у цілому, причини якого ми не будемо тут аналізувати. Упередженість, у свою чергу, зростає внаслідок нерівноправності в спілкуванні, наявності утиску особистих прав, що зумовлюється суттю слідчих, судових та інших дій, та залежності об'єктів взаємодії від її суб'єктів.

Слід ураховувати, що в професійному спілкуванні відбувається не тільки вивчення певною посадовою особою об'єкта, а й останній уважно слідкує за поведінкою працівника (особливо це стосується підозрюваних, звинувачуваних), інколи спеціально збираючи інформацію про нього. Специфічний стан цих осіб, специфічні цілі та умови спілкування, наявність визначених процесуальне чи непроцесуально форм спілкування — все це неминуче призводить до вельми загостреного сприйняття інформації і може породжувати відповідний стиль і тактику взаємодії, що виявляється в конфліктності.

Наявність у психологічній структурі конструювання не виключає такого обов'язкового компоненту, як організаторська діяльність, що спрямована на створення оптимальних умов для здійснення діяльності в цілому. Її необхідність визначається такими особливостями юридичної праці:

1) множинність та багатоплановість — установлення фактів, їх аналіз, прийняття рішення, здійснення виховних та профілактичних функцій тощо. Усе це стає можливим лише за умови строгої організації, тобто узгодження та координації дій усіх учасників цього процесу;

2) пошуковий характер пізнання — ніколи не можна точно визначити, яким чином та які саме факти будуть установлені; факти не просто вивчаються,їх спочатку потрібно віднайти, причому часто при протидії зацікавленихосіб;

3) висока інтенсивність розумового процесу, що характеризуєтьсянеобхідністю вирішення численних задач за короткий проміжок часу;

4) циклічність, різний ступінь напруженості й інтенсивності діяльності,що призводить до нерівномірності повсякденного навантаження (розумовогота фізичного).

За відсутності організаторської діяльності зазначені умови можутьпризвести до небажаних наслідків, до змін в особистості та неможливостіефективно здійснювати професійні функції.

Стосовно кожного компоненту юридичної діяльності організаціяпроявляється по-різному. Так, організація пізнання означає упорядкуванняпроцесу сприймання і переробки інформації, створення умов для її збереження і систематизації. Залучення інших осіб потребує забезпечення їм відповідних умов та здійснення загального керівництва, оптимального розподілу функцій. Особливої уваги потребує самоорганізація — визначення загальної та спеціальної мети, оптимальної послідовності дій, врахування індивідуально-психологічних особливостей динаміки процесу працездатності тощо. Здійснення організаторської діяльності передбачає також наявність умінь розчленувати кожну дію на відповідні складові елементи, що є неодмінною умовою організації діяльності інших осіб, контролю за їх діями. Організація виявляється також у керівництві процесом комунікації на будь-якому етапі правоохоронної та правозастосовної діяльності.

Одним з допоміжних компонентів структури юридичної діяльності є профілактика — правове виховання громадян для попередження порушень закону та вплив на правопорушників (злочинців) із метою недопущення ними протиправних дій надалі. У більш загальному плані профілактична діяльність може вважатись різновидом виховання, в якому цілі, умови та об'єкт мають свою специфіку; відрізняються й принципи такої виховної роботи. Це зумовлюється, насамперед, особливими якостями людей, що є носіями негативних рис характеру, а також і носіями антисоціальних установок.

При здійсненні профілактики вплив може спрямуватись на конкретну особу (праворушника), на групу людей, на суспільство в цілому. Це потребує збору та розробки певних матеріалів, здійснення загальнопрофілактичних заходів, організації та керівництва діяльністю громадських організацій тощо.

Усі види профілактичного впливу на осіб з асоціальною спрямованістю можна поділити на такі групи:

1) вплив при проведенні дізнання, на стадії попереднього розслідування та судового розгляду — здійснюється слідчим, працівником органу дізнання, прокурором та судом, а також особами і соціальними групами, що залучаються до даної діяльності, з обов'язковим врахуванням специфічних до даної діяльності, з обов'язковим врахуванням специфічних умов та процесуальної регламентації;

2) вплив в установах виконання покарань;

3) вплив у трудових колективах, де перебуває особа після відбуття покарання — як сукупність зусиль адміністративних органів, громадських організацій, колективу в цілому та окремих його представників.

З урахуванням існуючих відмінностей на різних етапах здійснення правосуддя і неоднакових можливостей по реалізації виховної функції, слід розрізняти: загальні цілі профілактичної діяльності та конкретні цілі профілактичної діяльності на даній стадії здійснення правосуддя. У свою чергу, конкретні цілі характеризуються процесуальними умовами даної стадії, кінцевими завданнями, тривалістю контакту з об'єктами профілактичного впливу, умовами цього контакту та рядом інших обставин.

Виховна (профілактична) функція займає різний обсяг у загальній діяльності різних посадових осіб, але вона завжди має місце і є обов'язковим компонентом юридичної діяльності.

Суттєвою особливістю правоохоронної діяльності є те, що вона в усіх випадках потребує відповідного закріплення, засвідчування (посвідчення) одержаних у процесі пізнання фактів. Істина встановлюється не лише для досягнення певної віддаленої мети чи задоволення власної зацікавленості, але й для переконання інших осіб у існуванні певних фактів, для можливості перевірки правильності прийняття певних рішень. Усі досягнуті результати повинні бути закріплені, збережені для їх сприймання та оцінки в подальшому: діяльність не завершується збором фактів, вони переходять від однієї особи до іншої, від однієї стадії юридичного процесу до наступної. Пізнання є не самоціллю, а лише засобом досягнення мети.

Засвідчувальна (посвідчувальна) діяльність супроводжує не тільки процесс пізнання істини, а й прийняття та реалізацію рішень, пов'язаних з правовими повноваженнями суб'єктів юридичної діяльності: обов'язковість дотримання законів (Конституції України, КК та КПК України) при обмеженні прав людини, у т. ч. позбавленні її волі, потребує виключної уважності та виваженості. Письмове засвідчення (аналіз фактів та співставлення їх з нормами закону) покликане гранично обмежувати можливість прийняття помилкового рішення під впливом негативного емоційного стану чи будь-якої іншої причини, а також полегшує наступний процес перевірки його правильності.

Таким чином, засвідчувальна діяльність полягає в наданні всій одержаній інформації спеціальних, передбачених законом форм (протокол, постанова тощо), причому найбільше значення вона має в слідчій та судовій діяльності як найбільш процесуальне регламентованій. У засвідчувальній діяльності слід враховувати такі психологічні чинники:

1) надходження інформації відбувається, як правило, в ситуації зовнішньомовної взаємодії та розуміння. Тому професійно значимою рисою фахівця-юриста є професійна культура мови та мовлення, яка полягає в чистоті мови, точності побудови речень, володінні тембровими та інтонаційними характеристиками, відсутності формально-суттєвих, рмально-суттєвих, лексичних та артикуляційних дефектів;

2) досить часто викривлення інформації, її спотворення виникає через неправильне розуміння жаргонних висловів і сленгів, притаманних певним соціальним прошаркам та групам. Необхідно врахувати також національні діалекти, звичаї та ритуали спілкування;

4) особливі вимоги висуваються до процедури оформлення процесуальних документів: а) бездоганність мислення у граматичному, стилістичному, юридичному відношенні, лаконійність висловлювань; б) збереження особливостей лексикону співбесідника, при можливості — коментування інтонаційних характеристик мови та їх мімічного супроводу; в) небажаність одночасного вислуховування та запису, оскільки графічне оформлення думок не тільки потребує переключення уваги (це не автоматична діяльність), але й перериває психологічний контакт.

3.2. Психологічні особливості юридичної діяльності

Юридична діяльність відноситься до професій, що передбачають виконання службових обов'язків у напружених, екстремальних, стресогенних умовах. Тому їй притаманні всі особливості, характерні для інших «критичних» видів діяльності: 1) дефіцит часу; 2) вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при нестачі позитивних; 3) підвищена відповідальність прийняття рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів. Усі вони набувають особистої значимості та призводять (як кожен окремо, так і в сукупності) до виникнення стану психологічної напруженості.

Дефіцит часу породжується такими чинниками: 1) неможливість повного прогнозування змін оперативної обстановки та стану злочинності, що призводить до нерівномірного навантаження фахівців у різні періоди часу; 2) наявність правової (процесуальної) регламентації термінів виконання переліку дій; 3) значні відволікання фахівців на виконання непритаманних їм функцій чи на участь у загальних заходах; 4) наявність проблем кадрового забезпечення, особливо на найбільш складних ділянках (слідча та оперативно-розшукова діяльність), у тому числі й через відсутність відповідної професійної підготовки та досвіду роботи, неналежне матеріально-технічне забезпечення.

Вплив на особистість особливо сильних подразників із переважанням негативних емоцій — похідна від екстремального характеру та високого ступеня конфліктності діяльності. Вчинення правопорушення (злочину) не тільки об'єктивно призводить до конфлікту конкретної людини з законом і суспільством у цілому, а й усвідомлюється нею як протиборство і породжує конфліктні стосунки з оточуючими. Вони можуть існувати протягом досить тривалого часу і проектуватись на іншу особу — представника правоохороних органів, як свідчення раніш існуючої у правопорушника негативної установки на взаємодію. Причому поведінка правопорушників практично ненормована, вони можуть поводитися будь-яким чином, особливо в слововиявленні, працівник правоохоронних органів повинен діяти відповідно до норм закону, у певних визначених рамках. Конфліктність призводить до виникнення стану емоційної напруженості та трансформації оційної напруженості та трансформації особистості (переважання стереотипного реагування на ситуацію, втрата пильності тощо), в подальшому — до переносу негативних новоутворень на неслужбову сферу і суперечностей у найближчому оточенні.

Підвищена відповідальність та необхідність невідкладного вжиття заходів призводить до екстремальності діяльності, що зростає внаслідок необхідності приймати рішення в обмежений проміжок часу, причому ці рішення забарвлюються елементами небезпеки й ризику, бо можуть мати небажані осо-бистісні наслідки.

Юридична, у тому числі правоохоронна, діяльність має також перелік особливостей, що визначаються специфікою взаємодії в системі «людина — право». Вони пов'язані з тим, що рівень злочинності невпинно зростає, а сама злочинність наповнюється новим змістом — це потребує від працівників застосування спеціальних знань, інколи у дуже вузьких та спеціфичних сферах людської діяльності, нових форм та методів роботи.

До чинників психологічного характеру слід, насамперед, віднести:

1) наявність правової регламентації діяльності — суворе правове регулювання розкриття злочинів, піднесене до норми закону і обов'язкове для виконання. Реалізація професійних функцій у інших сферах людської діяльності регламентується загальними планами та інструкціями, які дозволяють досить вільно тлумачити уявлення про найбільш ефективну організацію праці. Діяльність фахівця-юриста підпорядковується суворо встановленим нормам. Звичайно, з цього не випливає, що її суб'єкт обмежений у своїх волевиявленнях щодо вибору засобів виконання діяльності, її раціональної організації;

2) наявність владних повноважень, тобто права та обов'язку застосування влади від імені закону. Психологічний стан підвищеної відповідальності, поряд із необхідністю винесення обгрунтованих та виважених рішень, надає юридичній діяльності напруженого характеру і може призвести до появи негативних тенденцій. Перша з них полягає в надмірному застосуванні владних повноважень, зловживанні службовим становищем, друга — в нерішучому застосуванні владних повноважень, пов'язаному із сумнівами, побоюваннями щодо можливої відповідальності;

3) наявність елементів небезпеки і ризику у тому числі й при прийнятті рішень, які можуть мати небажані особистісні наслідки. Практика свідчить, що «вдалий» ризик заохочується керівництвом, а «невдалий» визнається невиправданим і спричиняє до відповідальності;

4) багатоплановість службових ситуацій, неможливість чіткого планування й прогнозування результатів — у кожній ситуації можна виділити декілька аспектів (правовий, психологічний, моральний, соціально-економічний та ін.), кожен із яких потребує своєї оцінки, тому визначити власне ставлення до конкретного об'єкта (підозрюваного, свідка, потерпілого) не завжди просто. Неочевидність ситуацій (те, що «лежить на поверхні», часто не відображає суті) потребує складних інтелектуальних зусиль, а малопрогно-зована зміна видів діяльності, одночасове вирішення декількох завдань, у тому числі й таких, що формально є поза межами компетенції рмально є поза межами компетенції (працевлаштування, внутрісімейна адаптація, оздоровлення дітей тощо) може створювати передумови для розвитку у працівника стану фрустрації;

5) високі вимоги до навичок професійного спілкування — у тому числі прогнозування можливих варіантів поведінки співбесідника, наявність індивідуальних «технік» спілкування, вміння «дистанціюватись від ситуації», «не вийти з ролі», хоч би яким складним не було завдання. У цих умовах психологічні вимоги до особистості не тільки високі, а й неоднорідні, бо передбачають наявність у фахівця сукупності якостей, що рідко сполучаються в одній особі (швидкість реагування та аналітичний склад розуму, розвинена просторова уява та здібності до лінгвістики тощо). Звичайно, вони можуть компенсуватися за рахунок індивідуального стилю діяльності, але незавжди і не повною мірою (наприклад, професійна компетентність не може врівноважити моральну нестійкість).

Таким чином, наявність специфічних для юридичної діяльності психологічних особливостей дає нам змогу зробити висновок про необхідність виділення нового самостійного напряму юридичної психології — «Психологія юридичної діяльності». На наш погляд, її можна визначити наступним чином: психологія юридичної діяльності — це галузь наукового знання про психологічні закономірності діяльності у сфері правозастосовних і правоохоронних відносин, відносин у зв'язку із судочинством, та засновані на їх пізнанні вимоги до особистості фахівця-юриста, психологічні методи і засоби удосконалення даного виду діяльності.

Важливе місце в цьому визначенні займають психологічні закономірності. Під закономірностями у гносеології розуміється суттєвий, сталий, загальний, необхідний і повторюваний зв'язок між явищами природи, суспільства і мисленням. У відповідності з цим предметом психології юридичної діяльності є суттєві, сталі, загальні, необхідні і повторювані психологічні взаємозв'язки в галузі юридичної праці. Розкриття цих закономірностей не слід ототожнювати з простим використанням уже відомих положень психологічної науки. Застосування психологічних знань у тому чи іншому виді людської діяльності ще не складає самостійного напряму науки. Знання психології необхідні в багатьох видах діяльності, і якщо виходити лише з цього критерію, то можна виділити безліч психологічних наук. Право на самостійне існування мають лише ті дисципліни, що вивчають специфічні, тільки їм притаманні закономірності. Це повною мірою стосується психології юридичної діяльності.

Можна виділити такі основні її проблеми:

1) закономірності впливу психіки суб'єктів на успішність 'їх діяльності. Слід відзначити, що залежності між психічними явищами і успішністю діяльності потребують свого вивчення і кількісного виразу. Для розкриття цих закономірностей недостатньо виділити особливості особистості, які впливають на продуктивність роботи того чи іншого суб'єкта, необхідно визначити, якою мірою вони повинні бути виражені, щоб він ефективно здійснював професійні функції. Так, спостережливість, емоційна стабільність, творче мислення та інші властивості повинні бути притаманні оперативному працівнику, слідчому і експерту-криміналісту, прокурору і адвокату, але якісні та кількісні їх значення мають різнитися. Отже, подальші дослідження слід спрямовувати на конкретизацію названих у спеціальній науковій літературі професійно значущих якостей та властивостей особистості юриста, визначення меж варіювання психічних властивостей, що забезпечують продуктивне виконання професійних завдань;

2) закономірності впливу юридичної діяльності на психіку її суб'єктів, причому він може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, відбувається адаптація до особливостей роботи, набуваються необхідні знання, формуються вміння і навички, виникають нові позитивні якості, людина стає фахівцем своєї справи, з іншого — можливі небажані зміни психіки суб'єктів, аж до виникнення професійної деформації та появи психічних новоутворень.

Одні й ті ж чинники впливають на психіку людей по-різному, у залежності від їх мотивації та індивідуально-психологічних особливостей. Як зазначав С. Л. Рубінштейн, зовнішні причини завжди діють на людину опосередковано, через внутрішні умови'. Чим вищий рівень мотивації, тим більше особа захищена від негативних впливів. Разом з тим, якщо людині притаманні низька емоційна врівноваженість, вразливість, імпульсивність у діях і вчинках, невпевненість у собі, надмірна потреба в безпеці — це показники низької витривалості до стресу і, відповідно, залежності від чинників, які викликають психологічну напруженість. У цілому можна зробити висновок, що стабільність щодо впливу негативних чинників знаходиться у прямій залежності від відповідності індивідуально-психологічних якостей особистості вимогам діяльності. Невідповідність може стати причиною неадекватних дій, які не тільки негативно впливають на ефективність роботи, але й роблять її небезпечною для життя та здоров'я працівника.

Андросюк В.Г. та ін.

14.Психолого-педагогічні аспекти формування особистості правознавця.

Принаймні ускладнення різних сторін юридичної діяльності зростають вимоги, пропоновані до особистості людини, яка обрала роботу правознавця в якості основної життєвої мети.

Готовність особистості молодої людини до професійної діяльності у правозастосовчій системі, будучи цілісним особистісним утворенням, включає в себе мотиваційні, пізнавальні, емоційні та вольові компоненти.

Так, мотиви відображають прагнення молодої людини стати слідчим, адвокатом, нотаріусом або прокурором і потреба успішно виконувати свої посадові обов'язки з розкриття злочинів, всебічному і повному розслідуванню кримінальних справ, дослідженню причин злочинності та їх кваліфікованої профілактики. У цій же сфері перебуває прагнення майбутнього фахівця до досягнення професійних успіхів, бажання показати себе як фахівця з найкращого боку.

До пізнавальним аспектам відноситься розуміння абітурієнтом стоять перед ним в майбутньому завдань у сфері професійної діяльності, ясне уявлення про різні сторони цієї діяльності та її психологічних особливостях, уявлення про професійні ситуаціях (наприклад, слідчих ситуаціях), здатність бачити себе в майбутньому в якості спеціаліста, дозволяючого ці ситуації.

Емоційною стороною готовності є почуття особистої відповідальності майбутнього молодого фахівця за результати діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, а також впевненість у своїх силах і здатності подолати багато об'єктивні і суб'єктивні перепони, які можуть виникнути в процесі досягнення професійних цілей. Важливі також почуття задоволення у процесі досягнення торжества закону над беззаконням, соціальної справедливості і т. д.

Нарешті, вольові компоненти відображають зосередженість людини на виконанні професійного завдання, на досягненні гармонії між вимогами професії і своєї особистістю і забезпечуються двома напрямками - професійною орієнтацією і професійним відбором. Обидва ці напрямки вирішують одну і ту ж проблему, але з різних сторін. Професійна орієнтація йде «від людини» і відповідає на питання: «Яка саме з нескінченного розмаїття професій найбільше підходить для даної людини?», Професійний відбір йде «від вимог професії», і його завданням є вибір з низки кандидатів одного, найкращим чином пристосованого (в силу своїх особистих особливостей і властивостей) для даної професії. Професійний відбір набагато складніше, ніж профорієнтація, і вимагає для свого здійснення великої підготовчої роботи. Причому все більшого значення набувають психологічні чинники: наявність у абітурієнтів відповідних задатків і особистісних якостей, які в ході навчання в юридичному вузі повинні бути розвинені в системи навичок, умінь і знань, що забезпечують успіх на практичній роботі.

Профорієнтація - це знання особливостей професії, професійно необхідних і протипоказаних для неї якостей і властивостей особистості фахівця.

Профпропаганда - найбільш легко виконуваний етап профорієнтаційної роботи, на стадії проведення якого повинні використовуватися всі форми: лекції, бесіди, екскурсії, зустрічі з представниками професії, конкурси.

Одним з найбільш важливих її аспектів повинна бути профконсультация, яка допоможе абітурієнту зробити досить обгрунтований вибір професії.

Істотну роль може зіграти професійна консультація в слідчих органах, яку абітурієнту дадуть прокурор-криміналіст і найбільш досвідчені слідчі.

Профотбор передбачає цілеспрямовану діяльність ВНЗ та органів прокуратури з відбору абітурієнтів і розподілу студентів за спеціалізацією на основі і з урахуванням необхідних і протипоказаних для певної професії якостей і властивостей особистості та відбір в процесі стажування в слідчих органах.

«Резервом» підбору абітурієнтів для правоохоронних органів можуть бути такі системи:

- військкомати, що представляють списки демобілізованих воїнів;

- « школи юних юристів », які організовані при деяких юридичних вузах;

- підготовчі (платні) курси на юридичних факультетах;

- підготовчі факультети для навчання в юридичному вузі;

- інститут громадських помічників прокурорів і слідчих, який дає можливість найбільш повно і всебічно проаналізувати особистісний потенціал майбутнього абітурієнта.

На одному із завершальних етапів профвідбору з абітурієнтами рекомендується проводити співбесіду, в процесі якого аналізуються й оцінюються різні сторони особистості абітурієнта і надається допомога у правильному виборі професії (спеціальності).

15. Професіограми юридичних спеціальностей

У суспільстві існує ряд юридичних спеціальностей, які традиційно належать до 1 числа провідних і мають особливе значення у справі забезпечення правопорядку і законності. Це суддя, прокурор, слідчий, інспектор карного розшуку, адвокат, юрисконсульт, нотаріус.

Суддя — це посадова особа, виключно якій надано право від імені держави здійснювати правосуддя шляхом розгляду у судовому засіданні кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і виносити відповідне судове рішення. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України /ст.6 Конституції України/.

Крім, судів загальної компетенції в Україні створений і діє Конституційний Суд,

Який є єдиним органом конституційної юрисдикції, призначений вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і давати офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Робота судді надзвичайно складна, багатогранна і відповідальна. Високий рівень судової діяльності, винесення компетентного і справедливого рішення судом є однією з найважливіших гарантій надійного забезпечення прав і законних інтересів громадян. Відправлення правосуддя завершальна і вирішальна ланка ланцюга проходження юридичної справи від початку до кінця. Від рішення суду залежить її кінцевий результат, а то і доля людини. Соціальна значимість діяльності суду виявляється також і у її впливі на активізацію профілактики правопорушень. Все це зобов'язує суддю до об'єктивної оцінки своїх професійних якостей і культивує такі риси характеру, які специфічні і необхідні саме для такого роду діяльності. Особливостями мислення судді є незалежність від будь-яких впливів зовні, об'єктивність у підході до оцінки суті справи і прийняття рішення, глибокий і всебічний аналіз усіх її обставин, вміння бачити за чисто зовнішніми деталями справжні мотиви поведінки людей, дійсні причини виникнення подій і явищ. інтелект судді найбільш виявляється у встановленні, визнанні істотних для справи фактів і відокремлення їх від недостовірних, сумнівних даних.

Організаційні здібності судді — неодмінна властивість його особистості, як керівника судового процесу. Його воля, висока дисциплінованість, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість у встановленні істини в поєднанні з правовою культурою у вирішальній мірі визначають належну поведінку учасників процесу, високий рівень організації відправлення правосуддя. Комунікабельність, тобто вміння спілкуватися — риса, без якої немислиме повноцінне виконання суддею своїх функцій. Характер його роботи зумовлює повсякденні відносини з багатьма людьми різного рівня освіти, складу розуму, віку, способу життя, характеру тощо. І до кожного з них потрібний відповідний підхід, розуміння. Тут особливо важливі такі якості судді, як чуйність, врівноваженість, такт, вміння вислухати і у той же час допомогти людині зрозуміти сутність питання, чесно і правдиво висловитися по справі.

Професіограма судді була би неповною, якщо б не зазначити засвідчувальну сторону його діяльності, яка виявляється у відповідному оформленні усієї здобутої в ході процесу інформації: складанні І відпрацюванні судових документів - протоколів, вироків, ухвал тощо. Виконання цієї роботи потребує від судді високої загальної і правової культури, досконалого володіння державною мовою, наявності необхідних професійних навичок документоведення.

Прокурор — державна посадова особа, яка покликана здійснювати вищий нагляд за дотриманням і вірним застосуванням законів органами держави, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру покладено:

1. Підтримання державного обвинувачення в суді.

2. Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

3. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшуко-ву діяльність, дізнання, досудове слідство.

4. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян.

З метою забезпечення реальних можливостей при здійсненні своїх функцій прокуророві законом надані певні права:

1. Безперешкодно входити у державні або громадські установи, підприємства, відомства і мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки.

2.Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи її забезпечення.

3.Вимагати від керівників, інших посадових осіб державних органів проведення перевірок, ревізій підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для проведення перевірок, ревізій.

4. Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.

5. Давати вказівки працівникам слідчих органів з питань розслідування конкретних кримінальних справ, виконання яких обов'язкове.

6. Давати санкції на арешт, проведення обшуків, застосування певних заходів у здійсненні оперативно-розшукової роботи, затверджувати обвинувальні акти з кримінальних справ, що направляються до суду.

З метою припинення, усунення правопорушень, відновлення порушених прав і свобод громадян прокурор при наявності відповідних підстав правомочний винести протест або подання на незаконний акт, порушити кримінальну справу, дисциплінарне переслідування, притягти винних до адміністративної відповідальності, пред'явити у суді позов на користь потерпілих від порушень закону. Разом з тим, прокурор не має права втручатися у господарську діяльність та підміняти органи відомчого управління і контролю. Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зважувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх.

Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час. Прокурор повинен оцінювати явища з урахуванням усіх деталей, прораховувати найближчі і віддалені, прямі і побічні результати. Прокурор, за висловом славнозвісного юриста А.Ф.Коні, — "промовляючий суддя". У цьому контексті прокурор постає, як викривач суспільних пороків, антигромадських проявів, злочинності, свавілля. Але тут йдеться і про значення його ораторських здібностей, культуру володіння письмовою мовою для передачі широкому загалу у яскравій, переконливій і зрозумілій формі його думок і почуттів.

Слідчий — спеціаліст-юрист, призначення якого розслідувати скоєні злочини і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготувати матеріали кримінальної справи для віддання його до суду. У даний час посади слідчих є у штатах органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України...

Проведення слідства різними відомствами визначено нормативними актами в залежності від тієї чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежності від зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них. Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут

Особливого значення набуває талант, наполегливість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає високої позитивної 'мотивізації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб"єктами попереднього розслідування.

Інспектор кримінального розшуку, інспектор по боротьбі з економічними злочинами — спеціалісти-юристи, працівники внутрішніх справ. Вони призначені розкривати найнебезпечніші злочини, провадити дізнання, що включає в себе здійснення первинних невідкладних заходів оперативно-пошукового характеру, затримання злочинця після скоєння злочину (затримання "по гарячих слідах"). Працюючи по розкриттю злочинів, інспектор органів внутрішніх справ обов'язково повинен думати про перспективу даної кримінальної справи, про те, яким кінцевим результатом може обернутися її подальше попереднє і судове слідство. Для цього потрібна часто величезна і ретельна робота на етапі дізнання по виявленню і закріпленню доказів. Оперативні працівники діють, як правило, у дискомфортных умовах, більша частина їх часу використовується на виконання роботи поза стінами службових кабінетів. Службові завдання нерідко треба вирішувати в умовах невизначеності. Часом виникає необхідність діяти негайно у відповідності з обставинами, що складаються, коли не зрозумілі її параметри, коли виникають раптово ситуації, не передбачені ніякими нормативними актами, інструкціями.

Юридична діяльність оперативних працівників за своєю суттю пов'язана з конфліктними ситуаціями, а тому вони часто піддаються високим психічним і фізичним перенавантаженням. Гідно переносити їх спроможні лише справжні, належним чином підготовлені професіонали. Діяльність оперативних працівників вимагає від них високої фізичної підготовки, великої особистої сміливості, здібності миттєво реагувати на події, що виникають під час проведення оперативно-розшукових заходів. Необхідними умовами успішної роботи інспекторів ОВС по розкриттю злочинів є їх професійна спостережливість, аналітичний розум, вміння відновити картину злочину. Ознакою високого класу оперативного працівника є його організаторські здібності, вміння спілкуватися з людьми, схиляти їх до щирої і відвертої розмови, викликати у них бажання сприяти роботі ОВС. Значною підмогою у діяльності інспектора ОВС є знання особливостей криміногенного контингенту, їхніх звичаїв, лексикону. Його зусилля мають бути спрямовані на запобігання злочину, створення таких умов, які б перешкоджали здійсненню злочинних намірів.

Адвокат — професіональний юрист, який покликаний своєю діяльністю, відповідно до Конституції та законів України, сприяти захисту прав і свобод, представляти інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу. Адвокат діє у складі адвокатури України, яка, згідно Закону України "Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, є добровільним професійним об'єднанням. Вона функціонує на підставі верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфеденціальності. Адвокат не може суміщати свою діяльність з роботою в органах прокуратури, внутрішніх справ, службі безпеки, державному нотаріаті, системі державного управління. Законом також передбачено право адвоката здійснювати адвокатську діяльність індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами у колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. У межах своєї компетенції адвокати дають консультації та роз'яснення, довідки щодо законодавства, складають заяви, скарги та інші документи правового характеру, здійснюють представництво у суді та в інших державних органах в інтересах громадян і юридичних осіб, надають юридичну допомогу суб'єктам права, сприяють правовими засобами здійсненню підприємницької діяльності. Для забезпечення реальних можливостей щодо виконання адвокатами своїх функцій вони наділені відповідними правами:

— збирати дані про факти, які мають істотне значення по судових справах, зокрема, запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, а від громадян за їх згодою;

— знайомитися на підприємствах, в установах і. організаціях з необхідними документами, за винятком таємних;

— отримувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань;

— доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб і, відповідно до закону, одержувати від них мотивовані відповіді;

— бути присутніми під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо їх сутності;

— виконувати інші дії, передбачені законодавством.(21) Разом з тим, адвокати мають суворо дотримуватись і певних обов'язків, покладених Законом "Про адвокатуру". Під час здійснення своїх професійних обов'язків адвокат зобов'заний неухильно виконувати вимоги діючого законодавства, використовувати усі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, а також відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат не має права приймати доручення про надання юридичної допомоги у випадках, якщо він по даній справі надавав раніше або надає зараз юридичну допомогу особам, інтереси яких протирічать інтересам того, хто звернувся з проханням про ведення його справи, або брав участь, як слідчий, дізнавач, прокурор, суддя, цивільний позивач тощо. Крім високої кваліфікації, адвокат має володіти глибокими знаннями не тільки у галузі юриспруденції, а і в інших сферах науки, бути тонким психологом, вміти робити необхідні висновки. Для нього дуже важливо бути добрим промовцем, мати змогу майстерно складати документи. Неодмінна'вимога до адвоката - скрупульозне дотримання свого призначення.— захищати не злочин, а людину, мати високі моральні якості, неухильно додержуватися адвокатської етики.

Нотаріус — юрист, в обов'язки якого входить посвідчення безперечних прав і фактів, засвідчування документів та виконання інших нотаріальних дій, спрямованих на юридичне закріплення цивільних прав і попередження їх можливого порушення надалі. Робота нотаріусів базується на певних принципах, до яких належать: законність, дотримання таємниці нотаріальних дій, що вчиняються, принцип об'єктивної істини, сприяння громадянам і організаціям у здійсненні їх прав і захисті законних інтересів, принцип державної мови нотаріального провадження. Закон допускає поряд з державшими нотаріусами діяльність приватних нотаріусів. У населених пунктах, де немає нотаріальних контор, ряд нотаріальних дій виконують виконавчі комітети сільских, селищних і міських Рад. У відповідності із Законом України "Про державний нотаріат" від 2 вересня 1993 року, до компетенції нотаріусів входить вчинення таких дій :

— посвідчення угод ( договорів, заповітів, доручень тощо);

— вжиття заходів до охорони спадкового майна;

— видача свідоцтв на право спадщини;

— видача свідоцтв про право власності на долю у спільному майні подружжя;

— засвідчення вірності, дійсності підписів, документів, фактів тощо;

— прийняття у депозит грошових сум і цінних паперів;

— вчинення виконавчих надписів;

— прийняття на зберігання документів та інше.

Притаманні нотаріусу якості виявляються у професійній роботі з юридичними документами, їх ретельному дослідженні, комунікативності, вмінні встановлювати психологічний контакт з клієнтами і разом з тим пильності. Характер роботи нотаріуса потребує від нього глибоких знань не тільки суто нотаріального законодавства, а і інших галузей законодавства — цивільного, цивільно-процесуального, шлюбно-сімейного, аграрного, земельного, трудового, проявляти високу правову культуру.

Юрисконсульт — спеціаліст, який здійснює правову роботу у державній або недержавній установі, організації, на підприємстві, у комерційних структурах і т.п. Це одна з найпоширеніших юридичних спеціальностей: за своїм характером вона близька до адвокатської діяльності. Разом з тим, вона має свою специфіку, яка, зокрема, виявляється не тільки у захисті інтересів даної організації, відстоюванні їх інтересів при розгляді господарських спорів у арбітражі, судах та інших державних органах, а і в юридичному забезпеченні ефективності роботи його підприємства, установи, організації. Необхідні якості юрисконсульта — вміння здобути авторитет у колективі, порядність, чіткість і оперативність у роботі, принциповість, здатність відстояти свою точку зору, вимоги закону.

16.Поняття особистості злочинця багатогранне, з яскраво вираженимміждисциплінарний характер, оскільки вивчається не тільки психологами, алеі юристами, зайнятими розробкою питань, що відносяться до карного права іпроцесу, кримінології та криміналістиці. В юридичній психології данапроблема одна з центральних.

Поняття особистості злочинця, тобто особистості людини, що зробиласуспільно небезпечне діяння, заборонене законом під загрозою притягнення докримінальної відповідальності, виражає його соціальну сутність, складнийкомплекс характеризують його властивостей, зв'язків, відносин, його моральний тадуховний світ, взяті в розвитку, у взаємодії з соціальними умовами,з психологічними особливостями, в тій чи іншій мірі вплинули наскоєння ним злочину.

Вивчення проблеми особистості правопорушника - суттєва передумовауспішної розробки теорії попередження злочинів, оскільки самеособистість є носієм причин їх вчинення.

Поняття особистості злочинця включає в себе цілий комплекс соціально -демографічних, соціально-рольових (функціональних), соціально -психологічних ознак, які в тій чи іншій мірі пов'язані зі злочиннимдіянням, характеризують його суспільну небезпеку. Пояснюють причини йогоздійснення.

Саме тому юридична психологія вивчає більш широкий аспектхарактеристик особистості людини, яка вчинила злочин, звертаючиувагу не тільки на його моральні якості, знання, навички, звички,форми психічного відображення, темперамент, але й на фізичну сутність особияк людського індивіда, його вік, психічну здатність дозобов'язанні, деякі його функціонально-рольові ознаки, наприкладпосадове становище, особливі обов'язки або особливе положення по відношеннюдо потерпілого і т.д., а також психологічну характеристику особистостізлочинця в усьому складному комплексі інтелектуальних, емоційно -вольових та інших його якостей.

Усі ці якості, ознаки, особливості особистості мають досить ємнезміст.

В юридичній психології особистість суб'єкта, яка вчинила злочин,вивчається з метою надання допомоги правоохоронним органам.

1.2 Співвідношення соціального і біологічного в особистості злочинця

Одна з корінних проблем вивчення особи злочинця - співвідношеннясоціального і біологічного. Специфічним для кримінології підставоюпідвищеного інтересу до соціально-біололгіческой і соціально-психіатричноїпроблематики виступає необхідність більш глибокого поясненнянасильницької злочинності, рецидиву злочинності неповнолітніх танеобережної, пов'язаної з використанням джерел підвищеної небезпеки.

У психології ця проблема розглядається діалектично.

Біологічне та соціальне виступають в ньому у взаємодії. Визначальнимфактором психічного розвитку особистості є соціальне середовище.

Біологічне в людині не заперечується, не знищується, а включається дояк співпідпорядкованість елемента у вищий (соціальний) в перетвореному

(соціалізованої) вигляді. Біологічне впливає на поведінкулюдини не прямо, а опосередковано.

Опосередковане вплив біологічних елементів особистості можепозначатися в деяких формах антигромадської поведінки: унасильницькі злочини проти особистості, хуліганських вчинках,які є різновидом або формами агресивної поведінки.

Деякі вчені пояснюють агресивна поведінка людини, у тому числі ізлочинні форми його вираження, прямим проявом вроджених агресивнихпрагнень людини. Це не зовсім так. Біофактори можуть створюватисхильність до того чи іншого типу реагування на зовнішнійподразник: неврівноважений тип вищої нервової діяльності, можепривертає до агресивної поведінки в ситуації фрустрації. Однакпсихологічні дослідження показують, що агресивна поведінка в ційситуації не успадковується, а засвоюється, виробляється в людини, починаючиз дитячого віку.

Стає очевидним психологічний механізм формуванняагресивної поведінки у цих осіб:

1. дитина, яку батьки постійно фізично карають, переймає їх власну поведінку.

2. часте фізична поведінка викликає в нього стан фрустрації. Накопичилася образу, озлобленість дитина відшкодовує на доступних йому осіб, перш за все, на однолітків.

Таким чином, соціальні чинники є вирішальними у формуванні тарозвиток у дитини, а потім і дорослої людини агресивної поведінки,що може приймати у випадку моральної деформації особистостіантисоціальні форми вираження.

Важливий напрямок дослідження впливу біологічних факторів назлочинна поведінка пов'язана з випадками, коли у злочинця єфізичні або психічні аномалії, які впливають на поведінку. Їхнеобхідно враховувати при оцінці суспільної небезпеки особистості.

До психічних аномалій (прикордонним станом), які повиннівраховуватися при оцінці суспільної небезпеки осіб, які вчинилизлочину, відносяться психопатії, алкоголізм, наркоманія, недоумство вформі дебільності, травми центральної нервової системи, епілепсія. Вонизнижують опірність до впливу конфліктних ситуацій.

Серед осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, найчастішезустрічаються такі аномалії: психопатії та психопатичні стану - у 33%; органічні ураження центральної нервової системи - 19%; забої головногомозку - 18%, хронічний алкоголізм - у 17%. У цілому серед убивць особи зпсихічними аномаліями становлять понад 70%.

Також відзначається інтенсивне зростання злочинності середнеповнолітніх з аномаліями психіки, що випереджає за темпами майже в 4рази зростання злочинності серед неповнолітніх в цілому.

Таким чином, психічні аномалії впливають на поведінку, в томучислі злочинне, не самі по собі, а через що формує вплив напсихологічні особливості особистості. Саме ці особливості, а непсихічні аномалії, слід визнати криміногенними.

Визначаючи силу впливу психічних аномалій, потрібно підкреслити, щовони автоматично призводять до скоєння злочину. На індивідуальномурівні можна говорити про можливість скоєння злочину особами з такимивідхиленнями, і тільки на статистичному рівні криміногенність цьогочинника стає «неминучою». Необхідно відзначити, що на злочиннеповедінка впливає не окремий ознака психічного розладу,а таке комплексне утворення, як «патопсихологічний синдром».

Значну складність представляє аналіз біосоціальних імпульсів. Усвітовій практиці зафіксовані випадки, коли особи, здійснивши злочинупід впливів непереборної тяги до кривавих злочинів, засуджувалися івідбували тривалі терміни покарання. При появі імпульсів до кривавихзлочинів у місцях позбавлення волі або після виходу на свободу вонидобровільно зверталися до фахівців, які надавали їм достатньоефективну медичну допомогу.

2. Особистість злочинця

Характеристика особистості злочинця

Вивчення особистості злочинця передбачає дослідження видівсоціальних характеристик, які допомагають з'ясувати всі їїструктуротворчі елементи. Система цих соціальних характеристиквключає: a) Кримінально-правову b) Соціально-демографічну c) Соціально-психологічну d) Індивідуально-психологічну характеристику.

1. Кримінально правова характеристика. Вона грунтується на кримінально-правових категоріях, таких, як вид, характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, співучасті, вчинення злочину вперше або повторно, тривалість злочинної діяльності, форма вини, вид і розмір призначеного покарання. Останнім часом стали виділяти деякі нові риси особистості злочинця, що вказують на його приналежність до угруповань злодіїв у законі, лідерів і активним учасникам злочинних спільнот, до числа професійно діючих злочинців та ін

2. Соціально-демографічна характеристика. Вона надає інформацію про соціальний статус, безлічі зв'язків і соціальних ролей, які визначають особистість злочинця як суб'єкта та об'єкта суспільних відносин. Тому Соціально-демографічні властивості є суттєвим компонентом узагальненого уявлення про особу злочинця і мають важливе значення для розробки і здійснення заходів профілактики.

А) Стать. Співвідношення жінок і чоловіків серед злочинців складає, в середньому 1:7. але чинник жіночої статі стає значним при здійснення певних видів злочину.

Б) Вік. Вікова диференціація злочинців показує, що найчастіше трапляються злочини у віці від 25-29 років, потім слідують 18-24, 14-17 і 30-40-річні. Рідше всіх скоюють злочини особи старше 50 років. Найбільша кримінальна активність у злочинців у віці до 24 років. Віковий фактор впливає на вибірковість злочинної діяльності. Так, у віці до 25 років найчастіше відбуваються крадіжки, викрадення транспортних засобів, хуліганство, згвалтування. Особи старше 30 років переважають серед тих, хто здійснює посадові та економічні злочини.

В) Освіта. Характеристика освіти осіб, які вчинили злочини, має кримінологічне значення, оскільки пов'язана з культурою особистості, її соціальним статусом, кругом контактів, життєвих планів і можливостей їх реалізації. Рівень освіти у злочинців в цілому нижче, ніж у законослухняних громадян. Найнижчий рівень освіти в осіб, що скоюють насильницькі, корисливо-насильницькі злочини і крадіжки особистого майна. Вище рівень освіти у тих осіб, що вчиняють розкрадання шляхом привласнення і розтрати, зловживання службовим становищем, посадові та економічні злочини.

Г) Сімейний стан. Близько половини всіх злочинців холості (не замужем). Шлюб, сім'я є значним моральним і соціальним стабілізуючим фактором. Навпаки, розпад сім'ї, розлука з дітьми внаслідок засудження жінок до позбавлення волі призводить до бездоглядності дітей.

Д) Соціальний стан. Розподіл злочинців, виходячи з їх приналежності до різних соціальних груп, показує, що частка робітників становить постійну величину і становить приблизно 50%.

Переважання робітників, що займаються некваліфікованим важкою працею пояснюється тим, що їм характерні ряд ознак, наприклад , низьким освітнім і культурним рівнем, вузькістю і деформованістю кола потреб та інтересів.

Зберігається тенденція зростання злочинності серед учнів і студентів.

3. Соціально-психологічна характеристика. Розкриття цієї характеристики сприяє виявленню механізмів взаємодії особистості з найближчою мікросередовища, з'ясування несприятливих умов, під впливом яких формується особистість злочинця. Соціально-психологічна характеристика особистості передбачає аналіз соціально-рольових функцій індивіда, з'ясування того, який статус займає особа в сім'ї, в трудовому колективі ...

4. Індивідуально-психологічна характеристика. Дана характеристика охоплює безліч найрізноманітніших проявів суб'єктивного світу. Під психологічними особливостями особистості розуміють щодо стабільну сукупність індивідуальних якостей, що визначають типові форми поведінки.

Отримані за останні 2 десятиліття результати емпіричноговивчення особистості злочинців у порівнянні з законослухняними громадянамисвідчать про наявність деяких відмінних рис у структуріособистості.

Виявлено відмінності в оціночному відношенні до правоохоронних органів таїх діяльності у обстежених груп. Злочинці оцінюють каральнупрактику як надмірно сувору, особливо з тих видів злочину, заякі самі засуджені. Найбільш скептично до правоохоронних органіввідносяться корисливі злочинці, найбільш негативно і вороже --корисливо-насильницькі.

Результати дослідження дозволяють дати психологічний портретобстежених злочинців і виділити характерні для них риси.

Перш за все, злочинців відрізняє погана соціальнапристосованість, загальна незадоволеність своїм становищем у суспільстві.

У них виражена імпульсивність, яка виявляється в зниженому самоконтролісвоєї поведінки, необдумані вчинки, емоційної незрілості,інфантилізм.

Морально-правові норми не впливає на їх поведінку істотноговпливу. Такі люди зазвичай або не розуміють, чого від них вимагає суспільство,або розуміють, але не бажають виконувати ці вимоги. У таких осібдеформований нормативний контроль, вони оцінюють соціальну ситуацію,виходячи з особистих переживань, образ, бажань. Вони характеризуються стійкимпорушенням соціальної адаптації.

Їм властиві порушення в спілкуванні: нездатність встановлюватиконтакти з оточуючими, невміння подивитися на себе з боку. Все цеформує такі риси як замкнутість, відгородженому, з одного боку, іагресивність, підозрілість - з іншого.

Психолого-кримінологічні дослідження свідчать про те, щозначної частини злочинців притаманна така властивість, як відчуження,тобто знаходження особи на виразно соціально-психологічної дистанціївід суспільства і його нарвственно-правових цінностей. У психологічному планівідчуження являє собою відхід людини з міжособистісноговзаємодії, який має суттєві психологічні та соціальнінаслідки, в тому числі й кримінального характеру.

Узагальнена характеристика осіб, що скоюють злочини, і їх вивченняна статистичному рівні дозволяють виявити типові особливості, притаманніпевних груп, і вжити відповідних заходів для планування тапопередження злочинності.

17. Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія “типологія особи злочинця” і класифікація злочинців. Профілактична діяльність, що пов’язана із запобіганням злочинності на рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є основою методики прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування заходів профілактичного та правового впливу.

У кримінологічній літературі розрізняють типологію і класифікацію. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює сукупність типових для всіх або певних груп соціальних особливостей, а класифікація поділяє злочинців на групи за певною одиничною, індивідуальною ознакою. Класифікація передує типології.

У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації злочинців:

– за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) — чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;

– за ознаками соціального становища і роду занять — робочі, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;

– за ознаками місця проживання і тривалості проживання — житель міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

– за інтенсивністю і характером злочинної діяльності — повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

– за даними про стан особи в момент вчинення злочину — у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;

– за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна класифікувати й на інших підставах.

У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три групи типології.

До першої групи належать топології, в яких злочинці диференціюються залежно від характеру особистісно-мотиваційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного порядку, необережних.

Друга група об’єднує типології, в яких злочинці розподіляються за характером взаємодії криміногенної особи зрізним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуаційний.

До третьої групи входять типології, де критерієм типологізації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:

– професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;

– звичний тип — для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями “можна” та “не можна”. Від професійного типу відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

– нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є “привід”, особистісна інтерпретація якого може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;

– необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;

– випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що викликаний не правомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.

Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.

Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлюють дві підстави типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість антисоціальності особи.

За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:

– насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здоров’я, честь і гідність людини — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм;

– корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

– корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, рекетири, корисливі й наймані вбивці;

– що вчинили злочини проти суспільного порядку управління;

– необережних.

За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:

– випадкових — вперше вчинили нетяжкі злочини під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч власним ціннісним орієнтаціям;

– ситуативних — схожі з випадковими, але вчиняють тяжкі злочини (умисне вбивство з ревнощів);

– нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але раніше вчиняли правопорушення і проступки;

– злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час (у тому числі рецидивісти, лідери організованих злочинних груп);

– особливо злісних — “злодії в законі”, “авторитети”, лідери організованих злочинних угруповань.

Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А. Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість, але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст. вітчизняним кримінологом А. Лазурським понятті “збочений тип особи”. За морально-поведінковою підставою А. Зелінський розташовує представників цього типу на трьох рівнях психологічної активності — вищому, середньому й низькому з урахуванням сили, стійкості та динамічності психічних процесів. Оскільки вищий рівень становлять “унікальні злодії” масштабу Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні — середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб збоченого типу поділяють на розсудливих, слабовільних, імпульсивних та емоційних.

Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень) і лицемірів (середній рівень). Відповідно слабовільних злочинців поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній рівень). До імпульсивних злочинців належать безладні імпульсивні (низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців низького рівня називають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних підтипів людей, яким притаманні моральні й психологічні особливості, що перешкоджають їх соціалізації. Внаслідок цього вони дістали назву “збочені”.

А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, наявність у його особи тяжких вад можуть спричинити несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість злочинної поведінки.

18. Кожна особистість включена залежно від видів діяльності та спілкування в різноманітні соціальні групи, в яких вона виконує певну соціальну роль. Соціальна роль не зводиться лише до правового статусу індивіда, вона характеризується як його певними правами і обов'язками, так і комплексом нормативних вимог до поведінки. Річ у тім, що формальна і неформальна соціальна група є носієм тих чи інших соціальних цінностей, норм поведінки, а також служить джерелом примусового впливу, спрямованого на забезпечення відповідності поведінки членів групи вказаним нормам.

У навчальному, трудовому, спортивному, військовому та іншому колективі, а також у дворовій компанії чи іншій неформальній групі людей, окрім вказаних, спрацьовує такий соціально-психологічний механізм соціалізації, як конформність1. За своєю суттю — конформність — це прагнення пристосувати свою поведінку до вимог решти членів колективу чи групи людей. Від інших механізмів правової соціалізації кон-формність відрізняється тим, що виникає конфлікт між тим, що думає людина, і тим, як поводить себе насправді, між тим, що вона говорить, і тим, як діє реально. Інакше кажучи, конформність фіксується там, де є конфлікт між власною думкою індивіда і думкою групи (колективу), до якої він належить, якщо подолання цього конфлікту здійснюється шляхом згоди з думкою групи (колективу).

Розглядаючи співвідношення конформності й дотримання норм права, О. Яковлєв виділяє такі ситуації:

а) особистість схвалює правові норми і підкоряється їм, тому що

внутрішньо приймає їх зміст;

б) людина не схвалює ті чи інші правові норми, але підкоряється їм;

в) індивід не схвалює (не приймає) правові норми і не підкоряється їм;

г) людина погоджується зі змістом правових норм, але не підко-

ряється їм2.

Якщо особистість свідомо дотримується соціальних норм, враховує їх у своїй взаємодії з іншими людьми, — наявний свідомий конформізм, який характеризує морально-правову зрілість особистості, її здатність оцінити норми права і на цій основі будувати свою поведінку.

Якщо ж особистість дотримується соціальних норм, у тому числі й норм права, під впливом групового тиску і факторів зовнішнього порядку, — це підкорений конформізм, який може стати на шлях протиправного типу. Це пояснюється тим, що, використовуючи "сприятливу" для себе ситуацію (наприклад, відсутність соціального контролю членів групи), особа з конформізмом, який підкоряється, може обрати незаконні засоби для досягнення своєї мети.

Конформність (від лат. conformis — подібний, відповідний) — тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей таким чином, щоб вона відповідала думкам оточуючих.

За соціальною спрямованістю групи поділяються на соціальні й антисоціальні. Можливі випадки деградації нормальної соціальної групи (наприклад, у рамках трудового колективу об'єднуються особи — розкрадачі майна, а водночас нормальна сім'я перетворюється в аморальну та ін.).

Як уже зазначалося, сім'ї належить особлива роль у правовій соціалізації. Тому дефект соціалізації в сім'ї найнебезпечніший. Порушення в засвоєнні морально-правових норм, прийнятих у суспільстві, спостерігається "з вини" сім'ї у таких випадках1:

батьки словесно і своїми вчинками стверджують аморальні і навіть антисоціальні способи поведінки (відбувається пряме засвоєння дитиною чи підлітком норм асоціальної поведінки);

батьки словесно дотримуються загальноприйнятих моральних норм поведінки, але здійснюють дії і вчинки, які їм суперечать (у дітей виховується лицемірство, з'являються асоціальні установки);

батьки словесно і на ділі дотримуються загальноприйнятих по-ведінкових норм, але при цьому не задовольняють емоційних потреб дитини (підлітка), що значно ускладнює нормальний процес соціалізації;

батьки застосовують як основні методи виховання такі: насилля, примушування, приниження особистості дитини (підлітка).

Сім'ї, для яких характерні дефекти правової соціалізації, що провокують дитину (підлітка) на скоєння правопорушень і злочинів, кримінологи називають неблагополучними. Виділяють такі види не-благополучних сімей ( рис. 12):

Розглянемо особливості кожного виду неблагополучної сім'ї з окремими прикладами із життя Закарпаття та інших країв і областей.

Криміногенна сім'я відрізняється тим, що її дорослі члени скоюють злочини. Злочинна поведінка батька чи старшого брата демонструє дітям (підліткам) зразки антигромадської поведінки, породжує внутрішньосімейні конфлікти і суттєво збільшує ймовірність здійснення злочину неповнолітніми1.

П'ятнадцятирічний Іван М. має на своєму рахунку вже два звірячих убивства. 11 січня 2001 року він убив у п'яній сварці бомжа, який запросив його до свого "будинку", а 28 січня — 13-річного Женю Стародубцева, учня московської школи № 267, в якій раніше вчився й сам. Разом зі своїм приятелем Миколою і двома юнками він сидів на лавці біля під'їзду одного з будинків і нахвалявся своєю "крутизною", переконуючи подруг, що запросто може "замочити" будь-кого. Побачивши Женю, який проходив мимо, він схопив його за руку, потяг у бік поліклініки, знаючи, що там у такий час не повинно бути людей, і по-звірячому його вбив. Потім повернувся до своєї компанії, з гордістю доповів про скоєне і навіть показав труп своєї жертви...

З'ясувалося, що він ріс у сім'ї, в якій батько відсидів 10 років за вбивство людини. Його старшого брата, який вчився в тій самій 267-й школі, досі з жахом і тремтінням згадують учителі. В юному віці Іван пристрастився до алкоголю, бавлячись водночас різноманітними "дурницями " — від токсичних речовин до наркотиків. Гроші на розваги добував дрібними крадіжками, грабуючи іноді власну матір.2

Для аморальної сім'ї характерні пияцтво й алкоголізм її дорослих членів, систематичні конфлікти (скандали та бійки), розпусні дії батьків. Виховання в таких умовах дітей, як правило, деформоване (батьки залучають своїх дітей до випивки, застосовують до них тілесне покарання, часом навіть у жорстокій формі, та ін.). Такі сім'ї калічать дітей, формують психопатичні риси характеру, розвивають у них озлобленість і агресивність. Так формується потенційний правопорушник.

Згідно з кримінологічними дослідженнями судимість одного з членів сім'ї збільшує ймовірність скоєння злочину неповнолітніми в 4-5 разів. Див.: Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С.34.

Руслан К. (12 років) засуджений за жорстоке побиття свого однокласника. Батько, який неодноразово лікувався, — хронічний алкоголік, постійно бив хлопця. Мати Руслана сама боялася свого чоловіка і тому не могла захистити сина. Вчився Руслан погано, ні в яких громадських справах участі не брав, часто прогулював шкільні уроки. Щодо однокласників вів себе озлоблено, грубо, часто бив їх (особливо тих, хто слабший за нього). Був неввічливий і в стосунках із учителями — дозволяв собі грубі жести, плювався.

Відчуваючи, що клас його відкидає, набув нових "друзів", серед яких один був раніше судимий, а двоє перебували на обліку в дитячій кімнаті міліції. Утік з дому, весь вільний від школи час проводив разом з дружками, почав вживати спиртні напої. Коли один із його "друзів" в стані алкогольного сп 'яніння сказав йому, що він не може побити свого однокласника Ігоря, тому що той вищий за нього і сильніший фізично, Руслан "завівся " і того ж вечора жорстоко побив його металевим прутом.

Проблемна сім'я характеризується суперництвом між батьками за головне становище в сім'ї, роз'єднаністю, ізоляцією між батьками і дітьми. Постійна атмосфера напруженості між батьками призводить до того, що дитина (підліток) прагне якомога менше перебувати вдома, втрачає емоційний контакт із батьками, виходить з-під соціального контролю дорослих. І в цьому разі створюються умови для криміногенного формування дітей (підлітків).

Неповна сім'я з дефектами в структурі часто створює певну складність у правовій соціалізації дітей і підлітків. Це пов'язано насамперед з тим, що дитина (підліток) відчуває емоційний дискомфорт, який виявляється в емоційному голоді, почутті власної неповноцінності, "ущербності".

Ольга С. (14 років) вчиться в сьомому класі. Сім'я розпалася, живе з матір 'ю. Стосунки у них конфліктні. Вчиться в школі незадовільно, всі її інтереси спрямовані на придбання нових речей, косметики. До інших людей байдужа, часто каже неправду, не вміє співчувати іншим, подавити небажані емоційні прояви, злісно жартує, лається. Щоб задовольнити свої потреби в одязі, дорогих речах та ін., щосуботи і щонеділі стала виїжджати в районний і обласний центри і займатися проституцією. При черговій зустрічі вкрала у чоловіка гаманець із документами і грошима, була швидко затримана і відправлена в колонію для неповнолітніх.

Псевдоблагополучна сім'я відрізняється безперечним домінуванням одного з батьків, наявністю жорстоких стосунків між членами сім'ї, застосуванням насильства, фізичного покарання як основних методів виховання. Часом трапляються сім'ї, в яких виховання дітей можна назвати варварським. Часті фізичні покарання призводять, по-перше, до появи у дитини (підлітка) дратівливості, озлобленості, агресивності, по-друге, до заниженої самооцінки особистості дитини (підлітка), по-третє, до втрати чуйності і здатності співпереживати іншим людям, по-четверте, до появи ворожості стосовно батьків. У подібних сім'ях діти часто тікають із дому, вступають в якесь злочинне угруповання і скоюють правопорушення аж до злочину.

Алік Д. (15 років) засуджений за розбійний напад у складі групи і зараз знаходиться в колонії для неповнолітніх. Ріс у повній сім "ї з непоганим матеріальним достатком. Починаючи з п 'яти-шести років батько за найменшу провину його суворо карав, часом застосовував фізичну силу. Хлопчик ріс боязливим і лякливим, щодо батька у нього виникло почуття ненависті. У13 років уперше втік з дому і повернувся лише через 2 тижні. Як тільки він зайшов до хати, був побитий батьком. Через місяць, не витримавши образ, погроз і побоїв, знову втік. У сусідньому районному центрі познайомився з такими ж, як він, кинутими напризволяще хлопцями. Щоб якось виживати, вони крали продукти на ринку, відбирали гроші у малолітніх дітей і, нарешті, зважилися на розбійний напад. Всі, в тому числі й Алік, швидко були затримані й засуджені.

Таким чином, дефекти сімейної правової соціалізації призводять до формування в особистості викривленої структури потреб і до соціально-негативних відхилень у поведінці.

Нерідко стають правопорушниками, а потім і злочинцями так звані важкі учні через те, що для них школа перестає бути місцем, де вони задовольняють потреби в пізнаванні, спілкуванні, належності до групи. Річ у тім, що здебільшого шкільні педагоги ставляться до "важких" учнів негативно, в роботі з ними використовують лише методи покарання, повчальних бесід, уражають самолюбство дітей, виставляючи перед класом напоказ усі негативні риси цих учнів. Через невмілі дії вчителів стосунки "важких" учнів із класом порушуються, що наносить їм душевну травму і налаштовує їх проти "всіх і вся". Конфліктні стосунки з педагогами і адміністрацією школи, розрив взаємин із однокласниками, стан відкинутого штовхають дітей на розваги і розвивають у них потяг до алкоголю, наркотиків і т. п. Рано чи пізно вони поповнюють ряди правопорушників, для яких характерні зв'язки з тими особами, які мають аналогічні погляди на життя, близькі ціннісні орієнтації і поведінку.

Важливо мати на увазі, що у таких підліткових (а часом і дитячих) групах різко послаблюється соціальний контроль однієї з функцій процесу правової соціалізації — спадкоємність між поколіннями. Річ у тім, що морально-правові норми і цінності (повага до закону, працелюбс-тво, соціальна відповідальність, справедливість та ін.) можуть бути засвоєні лише у процесі спілкування з дорослими, в ході спільної діяльності з ними. В разі коли підлітки знаходяться в контакті лише зі своїми ровесниками, то зразки правослухняної поведінки, зумовленої правовими нормами і культурними традиціями, ними не засвоюються. Такі групи за несприятливих соціальних умов можуть переростати з розважальних в асоціальні, а поведінка їхніх членів — спочатку в аморальні вчинки, а потім в серйозні правопорушення.

Законослухняна поведінка індивіда формується соціальними устоями конкретного суспільства. Саме соціальне середовище створює передумови для реалізації тих чи інших правових норм. Законослухняна поведінка є результатом правової соціалізації, у ході якої відбувається засвоєння особистістю моральних і правових заборон, соціальних стереотипів поведінки. Вона визначається почуттям соціальної відповідальності, соціальної справедливості, повагою до права. При формуванні особистості в нормальних умовах соціалізації правові заборони приймаються людиною і стають звичними нормами її поведінки. У неї розвивається механізм соціального саморегулювання, під яким розуміється звична готовність чинити і діяти в конкретній обстановці певним чином.

Що ж лежить в основі правового регулювання? Воно базується на співвідношенні прав і обов'язків особистості та суспільства. Повнота і ступінь реалізації прав багато в чому залежать від соціальних установок особистості, її ціннісних орієнтацій та інших психологічних явищ.

Отже, як зазначалося, розвиток правосвідомості завжди зумовлений навколишнім соціальним середовищем. На його формування впливають численні фактори макросередовища (політика, економіка, ідеологія, культура та ін.) і мікросередовища, які переломлюються через конкретні умови життєдіяльності особистості. Регулятивна сторона правосвідомості пов'язана з інтересами і потребами особистості, а також із волею. Схильність людини дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у суспільстві норм, її готовність дати звіт за свої дії та вчинки пов'язана з соціальною відповідальністю. Її суть — зіставлення вчинків людей з тим, як вони повинні поступати за цих обставин. Особливо виділимо правову відповідальність як визначену законом міру обов'язкових вимог, які ставляться державою до кожного члена суспільства. Правова відповідальність — це примусовий спосіб впливу на поведінку тих осіб, які ухиляються від виконання основних вимог суспільства.

19. Структуру конкретного злочину можна охарактеризувати як дiяння, що складається з чотирьох елементiв: об’єкта (на що спрямоване діяння), об’єктивної сторони (способу вчинення дiяння), суб’єкта (особи, що вчинила дiяння) і суб’єктивної сторони (ставлення до дiяння та його результатiв). Але видiлення цих елементiв, вiрно вiдображаючи структуру злочину за формою, в психологічному сенсі недостатньо продуктивне, бо не містить вказівок на змістові ознаки і динаміку процесу, що розгортається у часi та просторi.

Злочин, як правило, не вчиняється спонтанно, стихiйно, вiн практично завжди пiдготований досить тривалим процесом формування особи. Йому передує низка етапiв життєдiяльностi суб’єкта, що поступово формують його антисуспiльну спрямованiсть. Оскільки злочинний результат є своєрiдною формою взаємодiї особистості з середовищем, то й етапи формування злочинної поведiнки слiд розглядати на тлi соцiальної дiйсностi. Вони виглядають наступним чином:

1) формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю;

2) мотивацiя антисуспiльного вчинку (мотиваційний етап);

3) прийняття конкретного рiшення про його здiйснення (етап цілепокладання);

4) реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв (операціональний етап).

На кожному з етапiв взаємодiя особи з середовищем вiдбувається по-рiзному, суб’єкт може бути бiльш чи менш активним, причому на останньому етапi вiн стає найбiльш активно дiючим началом: впливає на соцiальну дiйснiсть у негативному напрямi, що викликає вiдповiднi соцiальнi санкцiї (позбавлення свободи чи застосування інших заходів покарання). Рiзнi й часовi параметри етапiв злочинної поведінки: антисуспiльна спрямованiсть формується протягом досить тривалого часу, мотивацiя й прийняття рiшення потребує кiлькох днiв чи годин, реалiзацiя рiшення може вiдбутися протягом декількох хвилин.

Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийняття рiшення може бути зовсiм вiдсутнiм (злочин із необережностi), тривати роками чи протягом лiчених секунд (злочин у станi фізіологічного афекту).

Не викликає сумнiву теза, що особистiсть, реалiзуючи той чи iнший вид дiяльностi, в цiй дiяльностi формується i розвивається. У злочинi особистiсть виступає як складна бiосоцiальна система: всі структурнi компоненти особистостi так чи iнакше впливають на процес формування злочинної поведiнки. Наприклад, тип нервової системи (наслiдувана властивість) значною мiрою визначає протиправнi установки: кишеньковим злодiям притаманнi висока чутливiсть, прискорена обробка iнформацiї й прийняття рiшення, що визначає успiшнiсть їх злочинної дiяльностi. З iншого боку, неадекватна завищена самооцiнка (соцiальна властивість) хулiгана зумовлює вiдповiдну спрямованiсть його дiй.

Людина активно поводиться тільки відносно того, що є для неї певною цінністю. Але цінності злочинця є індивідуальними, вони не співпадають з загальноприйнятими і мають не позитивну, а соціально негативну спрямованість. Отже, соціальна небезпека злочинця визначається не якимось особливими його потребами і цінностями, а несприйняттям ним системи існуючих соціальних цінностей.

У процесі становлення особистості велике значення має спосіб життя відповідних прошарків, соціальних груп, суспільства в цілому. Поняття “спосіб життя” включає наступні чинники: матеріальне середовище, в якому зростає і живе особа; система суспільних стосунків і зв’язків; соціально-психологічна атмосфера, що сприяє виникненню та закріпленню позитивних чи негативних рис особистості та відповідних форм поведінки. Дефектність навіть одного з чинників способу життя створює передумови для формування антисуспільних установок та антисуспільної спрямованості – відсутність соціально-психологічної спільності при повному матеріальному статку; матеріальні труднощі в поєднанні зі сприятливими психологічними відносинами тощо.

Поведінка, у тому числі злочинна, складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем свідомості; діяльність – сукупність послідовно здійснюваних поведінкових актів, що спричиняють зміни в оточуючому середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати також із позиції їх значимості для людини, оточуючих, суспільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політичної, моральної, релігійної тощо). Саме при такому підході вживається термін “поведінка”, тобто зовнішньо виражена форма діяльності, що підлягає оцінці. Поведінка завжди пов’язана з системою тих соціальних зв’язків і відносин з іншими людьми, суспільством, державою у цілому, у яких індивід проявляє себе як особистість. Саме тому вони є об’єктом правової і моральної оцінки та регуляції поведінки.

Усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб’єкта та є похідною від його соціальних властивостей, що складають ядро особистості, її “керуючої” системи – особистісної спрямованості (світорозуміння, переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінкових проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Слід зазначити, що більшість злочинців звичайно будують задля свого виправдання систему аргументів, нейтралізуючи ті цінності, що стоять на перешкоді досягнення їх цілей. Таким чином вони створюють для себе психологічний комфорт, душевну рівновагу. Причини злочинної поведінки при цьому вбачаються не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, в поведінці інших. Вчинення злочину, як правило, визначається високою самооцінкою та низьким рівнем самокритичності[2].

Поведінка – ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Елементарною ланкою поведінки є вчинок – одинична цілеспрямована дія, взята у нерозривній єдності суб’єктивних спонукань і соціально значимих наслідків. Злочин – вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчинення.

Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями – суспільної небезпеки і протиправності. До них часто додається винуватість і покарання, хоча, на наш погляд, це не цілком вірно, оскільки без вини немає злочину, а покарання – наслідок, результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної.

Злочинна поведінкає процес, що розгортається у просторі та часі і включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю; мотивацiя антисуспiльного вчинку; прийняття конкретного рiшення про його здiйснення; реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати й попередні етапи, тим більше, що їх розподіл достатньо умовний: усі компоненти поведінкового акту динамічні, причому окремі з них можуть немов би “випадати”, не відображатися в свідомості особи.

Людина – не пасивний об’єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистiсть. Ця активнiсть виявляється, передусiм, у соцiальних ролях.

Соціальна роль – це реальна суспільна функція особи, зумовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до певної соцiальної групи, взаєминами з iншими людьми та соціальними інститутами в рiзних сферах суспільного життя. Кожна спільнота (сім’я, мала чи велика соціальна, суспільство в цілому) встановлює для соціальної ролі певний норматив поведiнки, якої чекають вiд суб’єкта. Відповідність нормативу поведiнки, прийнятому (схвалюваному) в суспільстві, характерна для законослухняних осіб. Небажання чи нездатність дотримуватися соціальних нормативів призводить до морального конфлікту чи правопорушення (злочину), причому причина цього може критися як в особливостях особистостi, так i в самому суспільстві.

Будучи знехтуваним позитивно орієнтованою соціальною групою, особа стає членом неформальної соцiальної групи, суспільна спрямованiсть якої може варiювати в досить широких межах. При розбіжності фактичної соцiальної ролі i рiвня домагань виникає особистісний конфлікт, що переноситься на соцiальне оточення i переростає в антисуспiльну поведiнку. Це ще раз підтверджує безпідставність уявлень про бiологiчну, наслідувану схильнiсть до вчинення злочинiв з посиланням на високу частоту антисуспільних проявів у дітей, батьки яких були злочинцями: причина тут у своєрідній негативній “соціальній спадковості” – звичках, традиціях, загалом способі життя батьків та в їх інтенсивному психологічному впливі (наслідування, навіювання та ін.) на дітей.

Загальновідомо, що основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що в подальшому визначають механізм формування мотивів. Значна частка потреб має бiологiчну природу (напр., у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та iн.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб – суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнаннi й повазі та iн., тобто їх задоволення можливе тiльки в соціальному середовищі.

Загалом потреби злочинця відрізняються такими ознаками: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матеріально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення.

Важливо наголосити, що ніяких власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованiстю та інтенсивністю. Так, психологічні дослідження свідчать, що в осiб, якi вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином:

- потреба у спілкуванні – в насильство над оточуючими;

- потреба у самоствердженні – у прагнення домінувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину;

- потреба у визнаннi – в егоцентризм;

- потреба у повазі – в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свiдчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистостi, як брутальність, примітивізм, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважатися привабливими. Більше того, констатація зазначених потреб зовсiм не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до iнших людей, до суспiльства в цілому.

Таким чином, вибір того чи iншого варіанту злочинної поведiнки залежить переважно вiд специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соцiального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив мало мотивовану чи зовсiм немотивовану, на перший погляд, агресивну дiю. Це підтверджується численними експериментально-психологічними дослідженнями. Одне з них, проведене американськими вченими у Стенфордськiй тюрмі, мало на меті визначити, як будуть поводитися люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися з числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Всі вони були фізично та психічно здорові, і не мали кримінальних ексцесів у минулому.

Результати експерименту вражаючі. “В’язні” швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікросередовища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув’язнених, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміністрації. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведiнцi з’явилися антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень.

“Наглядачі” також швидко призвичаїлися: вони почали з презирством ставитися до в’язнів, застосовувати лайку та рукоприкладство i, нарештi, жорстокість та знущання. У раніше спокійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, приниження та пригноблення ув’язнених увійшло до сфери їх інтересів. Деякі “наглядачі” продемонстрували навіть садистські тенденції, немотивовану лють i т.iн.

Отже, соцiальнi умови буття мали у цьому випадку вирішальне значення для появи та ескалації агресивності. До аналогiчних висновків дійшов Ю.М. Антонян: 76% осiб, що вчинили “немотивованi” насильницькі злочини, з дитинства потерпали вiд принижень, зневаги, психічного та фізичного насильства. Поступово психотравмуючi ситуацiї призвели до формування певних рис особистостi, якi й спровокували агресію.

На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інтерес – це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потреби і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об’єкти, спричиняючи виникнення безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії – при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до самих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередковують виникнення мотиву – обгрунтування свідомого рішення діяти задля її задоволення. Це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; в юридичній практиці наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т.ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному сенсі.

Характеризуючи мотиви злочинів, чинне кримінальне законодавство звичайно користується узагальненою термінологією, називаючи “низинні спонукання”, “мотиви особистої зацікавленості”, “хуліганські спонукання”, що завжди потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів – статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив – динамічна категорія, взаємозв’язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли.

За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Окрему групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, забарвлені їх віковими особливостями, що за умови недостатньої сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдосоціалізації нерідко призводить до неповного чи викривленого усвідомлення спонукань та змісту фактично вчиненого.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того – спровокуватися потерпілим (наприклад, при хуліганстві).

Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Термін “мотивація”, похідний від “мотиву”, вживається у декількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій “боротьбі мотивів” (“за” і “проти”) та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної, зокрема, співвідносяться як загальне, окреме і одиничне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Злочин – не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично це результат дії, що становить суспільну небезпеку і протиправність, які суб’єкт міг чи повинен був передбачити.

Мотив необхідно відрізняти від наміру – мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки – цілепокладанні – різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають за наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому – вони допускаються. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів через необережність не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні.

Мета – форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій – основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення – психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосередньо пов’язаний із її вибірковістю. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому), модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації, і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший – ігнорує, третій – над ним не задумується.

Структура процесу прийняття рішення представлена наступними етапами: 1) підготовчий – переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний – вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний – оцінка рішення з позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі – сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу.

Заключним (операціональним) етапом психологічної структури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення – безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Психологічна структура злочинної поведінки може бути розгорнутою чи скороченою, а етапи – тривалими в часі або швидкоплинними. Так, на поведінку при реалізації прийнятого рішення вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець може змінювати план дій (час, місце та ін.), відкласти злочин, відмовитися від його продовження тощо. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним – злочин, що складається з двох дій, котрі призвели до одного чи кількох наслідків, або низки дій, об’єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Існують також довготривалі злочини (напр., втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

При ознайомленні з проблемою може скластись враження про різний психологічний зміст механізму злочинної поведінки залежно від форми вини – умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а останні фактично стосуються, насамперед, ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків (коли йдеться про злочини з матеріальним складом) та до самих дій (стосовно злочинів із формальним складом), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Спроби трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять – суспільно небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психіки і суспільно небезпечних, злочинних дій осудних суб’єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової поведінки. У останньому випадку йдеться про правосуб’єктність -досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій.

Поза свідомістю та волею немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але якщо повернутися до попередніх психологічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб’єкта були присутніми мотивація і цілепокладання, які при вчиненні злочину з необережності не мали прямого відношення до наслідків, що фактично наступили. Йдеться швидше про ігнорування, зневажання загальноприйнятими чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це призвело (наприклад, відволікання уваги водія спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він повинен бути уважним). Очевидно, що при вчиненні злочину в формі злочинної необачності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самовпевненість означає не тільки певне усвідомлення суспільно небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, скориставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб’єкта не підтвердилися.

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з’явилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі – прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його реалізацію. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус – невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб’єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше – результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться та яка поведінка йому передувала. Причини злочинностi – результат складної взаємодiї особливостей особистостi та середовища, причому стосовно конкретного факту вчинення злочину вони виявляються в рiзних сполученнях, щоразу – по-своєму.

20. Немотивированная преступность

На практике нередко приходится встречаться с так называемыми немотивированными преступлениями. Они поражают своей бессмысленностью и не укладываются в привычные представления о механизме преступного поведения. В правовой литературе "безмотивные" преступления не получили еще надлежащего анализа. Кажущаяся на первый взгляд "безмотивность" преступления и отсутствие научно обоснованных рекомендаций по этой категории дел нередко приводят к следственным и судебным ошибкам.

Каков же механизм немотивированного преступления? Действительно ли оно совершается без мотивов, как это принято считать? Или же в подобных случаях мы имеем дело со специфическими особенностями процесса мотивации преступного поведения, которые подлежат выявлению и изучению? К "безмотивным" преступлениям, как правило, относят преступления, мотивы которых неадекватны внешнему поводу, а также "отсроченные", "замещающие" и ряд других преступных действий, психологическая природа которых в общем достаточно изучена.

К первой группе немотивированных преступлений относятся преступления, совершаемые по неадекватным мотивам, т.е. по мотивам, сила которых явно не соответствует породившему их поводу. В большинстве случаев следователь и судья в своей профессиональной деятельности имеют дело с мотивами, которые так или иначе соразмерны вызвавшему их поводу. К подобным мотивам, например, относятся корысть, месть, ревность, иные побуждения, возникающие на почве личных неприязненных отношений. Обычно это мотивы, порождаемые типичными, повторяющимися ситуациями.

Другое дело - неадекватные мотивы преступления. Это сугубо индивидуальные мотивы, явно не соответствующие поводам, их породившим. Они не типичны, т.е. присущи не ситуациям, а лишь отдельным личностям. В силу этого неадекватные мотивы нередко выступают синонимом отсутствия видимого (привычного) мотива. Само же деяние расценивается как "немотивированное преступление". Фактически мотивы совершения преступления есть и в этих случаях. Но они настолько несоразмерны поводу и порожденным ими преступным последствиям, что вызывают подчас серьезные сомнения у следователей, судей и окружающих людей.

Это можно проиллюстрировать на следующем примере. Некто Джон позвонил в полицию и сообщил об убийстве неизвестным своего друга Билла. В дальнейшем он показал, что отдыхал на втором этаже дачи, а когда спустился вниз и стал звать Билла, то споткнулся и упал на труп последнего. Испугавшись, он вернулся в комнату, где до этого спал (при этом перемазал подушку в крови). Затем вновь спустился вниз, осмотрел труп и орудие убийства - нож, который оказался их кухонного набора, после чего позвонил и вызвал полицию.

Подозрение в убийстве пало на самого Джона. Каков мог быть мотив преступления? Исследовались следующие версии: а) ревность; б) корысть; в) конфликт в личных взаимоотношениях. Все эти мотивы после проверки отпали. В результате следствие пришло к выводу, что никакого мотива для убийства Билла у Джона не было и он преступления не совершал. Дело было прекращено.

Однако через полгода новым расследованием было установлено, что Билла убил все же Джон. И мотив для этого был, хотя и весьма нетипичный. Оказалось, что на даче Билл сделал коктейль, который не понравился Джону. На этой почве между ними произошла размолвка. Для Джона изготовление коктейля, как оказалось, было делом личного престижа. Второй раз коктейль сделал Джон и дал попробовать Биллу. Тот не уловил никакой разницы. Между ними произошла ссора, которая оказалась для Джона достаточной, чтобы привести его в ярость и вызвать убийство.

"Безмотивность" преступлений нередко возникает вследствие примитивной "подстановки" следователем себя на место правонарушителя. Происходит так называемая проекция психики, т.е. подмена одного типа сознания (правонарушителя) другим типом(следователя, свидетеля). Это может привести подчас к серьезным ошибкам в анализе реального психологического механизма преступления. Для следователя совершенное подозреваемым действие представлялось непонятным, бессмысленным и в силу этого - немотивированным.

К неадекватным мотивам преступления могут относиться эмоции гнева и ярости, особенно если возникли по незначительному поводу. В таком случае и складывается представление о "загадочных" мотивах совершения преступления, и процесс мотивации (т.е. подготовка в сознании) подобного противоправного поведения становится "необъяснимым". В действительности эмоциональный отклик лица на затронувшее его событие приобретает такую силу, что как бы противоречит любой логике. И для окружающих людей подобные правонарушения выглядят как немотивированные.

Между тем для самого правонарушителя подобное поведение отнюдь не случайно. Все дело в негативной социальной направленности такой личности, которая нередко внутренне уже "созрела" для преступления. Для подобного субъекта совершение преступления является подчас столь же будничным фактом, как, например, употребление алкоголя. Этим можно объяснить то, что в качестве предпосылок, определяющих содержание мотивов, в подобных случаях выступают не столько внешние поводы и стимулы, сколько внутренние состояния и побуждения искривленного сознания, в частности стремление любыми средствами (в том числе преступным путем) утвердить себя в собственных глазах и глазах других людей. Бедность и деформированность социально-психологического содержания личности в сочетании с недооценкой возможных последствий приводят ее к совершению насильственного преступления как к средству, дающему возможность доказать окружающим свою "правоту", "силу" и т.п.

Неадекватные мотивы имеют место, как правило, в насильственных преступлениях. В корыстных и иных преступлениях против собственности вопрос о неадекватных мотивах и о "безмотивных" преступлениях почти не возникает.

Ко второй группе "безмотивных" преступлений относятся так называемые замещающие действия. Суть их в том, что если первоначальная цель становится недостижимой, то лицо стремится заменить ее другой - достижимой. Благодаря замещающим действиям происходит разрядка (снятие) нервно-психического напряжения. Подобные факты также встречаются в основном при совершении насильственных преступлений. Как правило, эти преступления направлены против определенных лиц. В отдельных же случаях применение насилия (и в этом проявляются элементы "бессознательного" в волевом поведении) перемещаются на другое лицо или объект, а не на то, поведение которого явилось непосредственным поводом для совершения преступления. Это создает иллюзию отсутствия какой-либо психологической причины в действиях преступника, представление о неадекватности его поведения.

Замещение действия, а точнее, смещение в объекте действия может происходить разными путями. Во-первых, путем генерализации поведения, когда насильственные побуждения обращаются не только против лица, которое вызвало недовольство преступника, но и против других лиц, близко связанных с ним (родственников, знакомых и др.). В этих случаях правонарушитель, поссорившись с одним человеком, переносит свои враждебные чувства на друзей и близких этого человека. Во-вторых, посредством так называемых смежных ассоциаций. Например школьник, недовольный учителем, рвет учебники по этому предмету. Третий путь развития замещающих действий состоит в том, что они направляются против лица или неодушевленного предмета, которые первыми "попались под руку". В этих случаях реализация замещающего действия связана в основном с беззащитностью объекта нападения, а также с заботой нападающего о собственной безнаказанности. Четвертым видом замещающих действий выступает "автоагрессия", т.е. перенос насилия на самого себя. Не имея возможности выполнить свои агрессивные намерения вовне, лицо начинает бичевать себя, нередко причиняет себе увечья или кончает жизнь самоубийством.

При каких условиях совершаются замещающие действия? Как правило, они возникают тогда, когда на пути к достижению цели образуются непреодолимые барьеры, вызывающие у субъекта состояние психического напряжения (фрустрации). Разрядка возникшего нервного напряжения проявляется в виде агрессивной реакции личности "не по адресу". Это, как уже отмечалось, затемняет действительные психические причинные связи и затрудняет выявление подлинных мотивов преступного поведения.

Примером подобного замещающего действия может служить дело М. Будучи рабочим по кухне, М. с корзиной отходов полез через окно выдачи продуктов, вместо того, чтобы вынести отходы через дверь. Дежурный фельдшер, возмущенный нарушением санитарного режима, вытащил М. из окна раздачи и отругал его. М. обозлился и решил отомстить фельдшеру. Он нашел кувалду весом 10 кг и поставил ее у двери, чтобы ударить фельдшера.

Через которое время фельдшер опять пришел в столовую. М. побежал за кувалдой, но ее там не оказалось. Тогда М. отыскал кухонный нож для разделки мяса и выбежал в зал столовой. Однако около фельдшера стояли люди, и М. не решился в их присутствии напасть на него.

Раздосадованный случившимся, с ножом в руках М. вышел из столовой и пошел в ближайший лесок, чтобы "успокоиться". По дороге в раздражении он вырвал с корнем молодую березку. Встретив 11-летнего мальчика, М. начал расспрашивать его, зачем он идет в лес, с кем живет, а сам в это время строгал кухонным ножом случайно подобранную ветку.

Пройдя несколько десятков метров, М. вдруг схватил мальчика и стал ножом наносить ему удары в грудь. Мальчик отбивался руками и ногами и кричал: "Дядя, что вы со мной делаете?". Когда мальчик упал на землю, М. решил, что он мертв, и отошел в сторону. Затем он вернулся к месту, где оставил мальчика, но его там не оказалось (мальчик был еще жив и прополз от места нападения 200 метров, где его и обнаружили свидетели). Не найдя мальчика, М., успокоенный, ушел домой.

Лишь через две недели, когда уже шло расследование, подозрение пало на М. У следователя и суда возникло сомнение в его психическом здоровье. Была назначена судебно-психиатрическая экспертиза, которая установила, что М. психически здоров и вменяем. Он был осужден за убийство.

Еще одну, третью группу "безмотивных" преступлений составляют так называемые отсроченные действия. Как и в предыдущих случаях, из-за внешних препятствий или противодействия заинтересованных лиц виновный не может в данный момент удовлетворить возникший у него мотив. Возникает фрустрация. Однако в данном случае она решается не путем переноса (замещения), а несколько иначе. На первых порах кажется, что никакой реакции субъекта не произойдет. Однако на самом деле она только отсрочена. Ничтожный повод может вызвать острое раздражение, и у лица возникают мотивы к противоправному поведению.

По существу в этих случаях мотивы прошлой (незавершенной) деятельности переносятся в настоящее и будущее. Между тем нередко при расследовании ищут мотивы преступления только в настоящем. И, естественно, не находят их. Отсюда и возникает мнение о "безмотивности" подобных преступлений. В действительности "отсроченные" преступления достаточно мотивированы. Однако их мотивы возникли не сейчас, а раньше, оставаясь в сознании личности как нереализованные. При появлении же определенных поводов они вновь стали действующими мотивами.

Психологический анализ так называемых немотивированных правонарушений свидетельствует о ряде особенностей в их мотивации, связанных с наличием элементов "бессознательного" в механизме преступного поведения. Выявление процесса мотивации во всех видах преступлений должно основываться на общих закономерностях, присущих любому волевому акту. Ни одно преступление не совершается безмотивно. Мотив определяет смысл всех волевых поступков, в том числе и противоправных. Мотив - это психологическое основание поступка, без которого он превращается в слепую физическую силу.

Борьба с неадекватными, замещающими, отсроченными и другими так называемыми немотивированными преступными действиями должна строиться на основе знания их мотивационного механизма, связанного не столько с настоящим поводом, сколько с прошлой (оставшейся в сознании лица) причиной преступного поведения.

21. Здійснення будь-якої дії пов’язане зі змінами психологічного стану особи, який певною мірою впливає на її психологічну структуру. Найбільш значущі у цьому аспекті є зміни, обумовлені вчиненням протиправних діянь. Незвичність вчинюваного призводить до сильного перенапруження психіки індивіда, яке може бути короткочасним або досить тривалим і в цьому випадку переростає у стійкі зміни психологічної структури особистості.

Психологічні стани, викликані виконанням будь-якого виду діяльності, мають свої особливості, але загальним для всіх наслідків діяльності людини є спад психічного напруження, пов’язаний із задоволенням тих потреб, що є спонукальними причинами при виконанні певних дій. Однак при вчиненні протиправних дій звичайний стан зняття напруження і психічне задоволення не набувають загальноприйнятого характеру. Якщо задоволення заздалегідь планованої чи ситуаційної потреби пов’язане з протиправною діяльністю, психічне напруження різко підсилюється, що обумовлено не лише самою протиправністю дій, але і тими психічними перевантаженнями, що ними викликані (небезпечністю їхнього виконання, страхом викриття, стресовими станами, які спричиняють вчинення дій, не властивих людині в звичайній обстановці, та ін.). Психічні перевантаження, таким чином, пов’язані з двома взаємовизначальними чинниками: оцінкою емоційного впливу вчиненого і встановленням протиправності вчинюваних дій, тобто соціальною значущістю злочину.

Ці чинники впливають на усвідомлення індивідом вчинених ним дій у плані їхньої невідповідності існуючим у суспільстві моральним і правовим настановам і формують в особи почуття винності або інші почуття, викликані викривленим уявленням про значущість учиненого. Викривлене уявлення, що виявляється в браваді або у впевненості щодо правильності і правомірності вчиненого, має своїм джерелом дефекти у соціалізації особистості, а в окремих випадках — і правову непоінформованість індивіда. Однак у всіх ситуаціях наслідком злочину є конфлікт із суспільством, його моральними і правовими настановами, який спричиняє психічний стан розгубленості, страху, розпачу, ізоляції. Почуття провини посилюється можливістю викриття і пов’язаною з ним утратою колишніх суспільних і особистих зв’язків. Сильний емоційний вплив цих почуттів і їхня тривалість створюють передумови для появи стійкого психічного стану (домінанти), у якому саме ці почуття переважають. Під їхнім впливом індивід позбавляється колишніх психічних якостей і здобуває нові, негативна спрямованість яких призводить до зниження активної психічної діяльності, втрати інтересів, депресивного стану. Іноді прагнення вийти з такого стану індивід компенсує діями, що виправдовують учинене ним, протиставляє себе як виняткову у власній інтерпретації персону іншим особам. Психічне напруження в особи, яка вчинила злочин, посилюється у період, що передує його виявленню і викриттю. Це пов’язано насамперед з усвідомленням вини, страхом викриття і тією невизначеністю, у якій якийсь час перебуває злочинець. Постійна спрямованість мислення індивіда щодо злочинної події, що поступово домінує в його психіці, виражається і в зовнішніх проявах: прагненні говорити про подію, цікавитися будь-якою інформацією про цей злочин, оцінювати вчинене ним з позиції інших осіб, у тому числі тієї референтної групи, до якої злочинець тяжіє, тощо. Водночас подібні прояви помітні й в інших діях злочинця, зокрема в його намірі побувати на місці події, взяти наявні там і поки що не виявлені слідством предмети чи документи, вжити всіх заходів, щоб уникнути викриття, тощо. У ряді випадків поява індивіда на місці вчинення злочину викликана бажанням відновити в пам’яті минулі події, перевірити емоційний вплив на нього обстановки, а також ступінь своєї адаптації до вчиненого як подразника, що порушує нормальний психологічний режим суб’єкта. Це «тяжіння» до місця злочину пояснюється необхідністю зняти емоційне напруження і пов’язані з ним прояви психічної активності.

Коли злочин тривалий час залишається нерозкритим, у злочинця поступово формується настанова на безкарність і, отже, створюються умови для вчинення подібних дій у майбутньому. Зовнішні прояви такого стану можуть наростати, виражаючись у формі відвертого цинізму, хвастощів, жорстокості, нехтування нормами моралі і правовими заборонами (при вчиненні вбивства, розбійного нападу, хуліганських дій, зґвалтування). Усвідомлення злочинцем своєї безкарності спричиняє негативне ставлення до правових розпоряджень, формує відверто антисоціальну настанову. Остання є передумовою, що підсилює мотиви злочинної діяльності і стимулює спроби індивіда задовольняти власні потреби способами, які суперечать нормам моралі. У психіці суб’єкта наростають процеси, що штовхають його на вчинення нових злочинів, притупляється почуття відповідальності і страху перед покаранням, створюється враження ординарності вчинюваних ним злочинних дій, що різко змінює його психологічний статус. Зовнішні прояви антисоціальної настанови, яка сформувалася в індивіда, виявляються в зневажливому ставленні до власних дій, необережності, нерозбірливості у засобах досягнення злочинних цілей, відсутності дій, спрямованих на приховування злочину. Зовнішня байдужість до наслідків учиненого відповідає внутрішній структурі особистості, що втрачає свою цілісність, вольові якості та інші характерологічні риси. Так, у випадку такої поведінки при огляді місця події можна знайти численні сліди і речові докази, що свідчать про непродуманість дій злочинця, ігнорування ним можливостей, що у цей момент створюються для його виявлення. Сказане однаковою мірою стосується всіх злочинів, незалежно від їхнього характеру. Наприклад, при вчиненні вбивства злочинець залишає на місці ніж, пістолет; крадіжки — знаряддя злому; при заволодінні майном шляхом зловживання службовим становищем — документи, що відображають злочинний характер дії. Такі наслідки злочину на відміну від допущених промахів у підготовчих діях підтверджують відверту зневагу злочинця до тих обставин, що свідчать про його винуватість і характер злочинної діяльності.

22. Попередження антигромадської і соціально небезпечної поведінки — надзвичайно складне завдання, обумовлене безліччю чинників, що впливають на її відновлення, розвиток і становлення. Проблема попередження пов’язана насамперед з концепцією подолання антигромадських спонукань на основі удосконалення соціального життя суспільства. Тому у соціологічній, кримінологічній і психологічній літературі виділяють такі напрями реального впливу, як економічний, соціальний, правовий. При усій важливості і правильності виділення цих напрямів не можна не надавати великого значення об’єкту (людині), яка удосконалюється або деформується під впливом названих чинників, а отже, неадекватно їх сприймає, інтерпретує відповідно до свого психологічного статусу, системи потреб, інтересів, ідей.

В основі антигромадських і соціально небезпечних проявів лежить поведінка людини. Як же визначається така поведінка, коли вона є антисуспільною? Антису- спільна поведінка — це «поведінка людини, спрямована проти інтересів суспільства в цілому, окремих його осередків, конкретних людей, контрольована її свідомістю і волею»[38]. Як видно з наведеного визначення, воно охоплює два елементи: а) соціальні інтереси, проти яких спрямована поведінка; б) психічні якості особи (свідомість, воля), якими визначається конкретна дія, прояв, що характеризується як антисуспільна поведінка. Саме останнє є найбільш складною і найменш дослідженою сферою, що дає змогу встановити (вичленувати) і заходи (рівень можливих проявів залежно від психологічної характеристики особистості), і ситуаційно обумовлені форми прояву у поведінці.

Будь-яка антисуспільна поведінка виражається в трьох основних формах: 1) антисуспільний проступок, головною особливістю якого є порушення моральних норм і правил; 2) правопорушення, особливістю якого є порушення моральних і правових норм; 3) злочин — найбільш небезпечна антисуспільна поведінка, що спричиняє кримінальне покарання. Таким чином, ступінь антисуспільної поведінки визначається насамперед комплексом тих моральних і охоронюваних правом благ, які є об’єктом посягання. При цьому слід враховувати, що ступінь психічного ставлення до вчиненого, тобто мотив антисуспільної поведінки, формується суб’єктом і, зрештою, визначається рівнем його моральних і правових уявлень, якщо не відбувається імпульсивно (неусвідомлено).

У цьому аспекті важливо з’ясувати ті психологічні характеристики, які включаються до системи чинників, що визначають антисуспільну поведінку. До них можуть належати темперамент і характер людини (при різному рівні соціалізації особистості), її реакції на подразник у тих або інших ситуаціях, у тому числі стресових, котрі у більшості випадків є передумовою прояву антисуспільної поведінки. В жодному разі цим характеристикам не можна надавати вирішального значення як таким, що найбільш вагомо визначають прояви людини, оскільки вони обумовлені більш складним і багатоаспектним комплексом чинників, що впливають на неї. Проте не можна і недооцінювати роль цих характеристик у процесі спілкування, де конфліктні або якимось чином об’єктивно чи суб’єктивно провокуючі обставини спричиняють антисуспільну поведінку.

Характер особистості як комплекс рис, які виявляються щодо праці, інших людей, власної особи, є наслідком формування особистісних уявлень про цінність цих категорій і їхній вплив на особистість у процесі її соціалізації. Тут зустрічаються різні варіанти прийняття або неприйняття особою моральних чи соціальних цінностей, вироблення власних уявлень про ступінь їхнього прийняття в процесі становлення характеру. Комплекс чинників, що впливають на індивіда, багатосторонній: моральні норми суспільства, проголошувані ним принципи, реальність перетворення останніх у життя, умови існування, ступінь задоволення потреб, умови виховання, родина, референтна група, з одного боку, й інтерпретація цих чинників особою для себе — з іншого. Результати такого впливу в процесі формування характеру можуть бути різноманітними — від позитивних до гостро негативних, що відкидають позитивний вплив і формують негативні уявлення про способи задоволення своїх потреб і ціннісної орієнтації. Такі результати, що, здавалося б, сприяють позитивному формуванню особистості, можна спостерігати в антисуспільно налаштованих осіб. Неприйняття особою існуючих цінностей — наслідок свого розуміння цілей і сенсу життя, де домінують не прийняті у суспільстві канони, а власні уявлення, обумовлені ступенем інтелектуального розвитку, психічними і фізичними характеристиками, виробленням особистої позиції стосовно всіх обставин, що формують індивіда. Отже, у процесі соціалізації особистість зазнає різних змін і формується у позитивний або негативний бік, залежно від інтерпретації чинників, що впливають на неї, у тому числі соціальних цінностей. Ціннісна орієнтація особистості у більшості випадків досить пластична, і це обумовлює можливість і результативність впливу на неї, що лежить в основі попереджувальної діяльності.

Темперамент особистості як швидкість протікання психічних процесів визначає багато рис структури особистості, у тому числі її характер. Водночас вивчення темпераменту особистості становить значний інтерес для розуміння антисуспільної поведінки — від провини до злочину. Темперамент як відприродна функція особистості не існує у процесі соціалізації у первозданному вигляді, чітко обумовленому окремими рисами (сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік). Він зазнає змін, обумовлених потребами індивіда у спілкуванні в процесі життєдіяльності. Проте основні типові риси темпераменту звичайно зберігаються і досить чітко проявляються у поведінці індивіда, головним чином у його реакціях на ті чи інші подразники. Тому прояви людини можуть бути діагностовані з різною метою, у тому числі для визначення ступеня її можливої конфліктності в стресових ситуаціях, здатності виконувати певні трудові операції, можливості спілкування в групі, де виконання тих або інших функцій пов’язане із ситуацією, яка вимагає швидкого вирішення розумових і організаційних завдань, прийняття владних рішень тощо. У цьому аспекті значний інтерес становить метод тестування, застосовуваний для визначення реакцій індивіда на можливий подразник, непередбачені ситуації, психологічну сумісність працівників у групі. Купюри у вигляді окремих малюнків, що зображують ситуацію раптового телефонного дзвінка о третій годині ночі, забризкування брудом машиною, що проїжджає, пальто тощо, дають змогу зробити висновок щодо темпераменту, який характеризує особистість і може проявитися в тій або іншій ситуації.

Можливі прояви темпераменту повинні братися до уваги і при дослідженні конфліктних ситуацій, що спричиняють антисуспільну поведінку. Але у цих обставинах значення темпераменту іноді недооцінюється.

Найбільш чітко темперамент індивіда виявляється у ситуаціях конфлікту, що нерідко переростають у злочин (хуліганство, нанесення тілесних ушкоджень, убивство та ін.). Будь-яка стресова ситуація — це свого роду тест для прояву рис темпераменту. Безумовно, процес соціалізації особистості суттєво впливає на темперамент у тому аспекті, що передбачає його перетворення стосовно моральних норм і норм спілкування. Проте стресові ситуації часто знімають ці соціальні нашарування, оголюють риси темпераменту, демонструють його непластичність у важких обставинах.

Антисоціальна поведінка у всіх випадках вчинення злочинів, за винятком неусвідомлених, визначається тими або іншими мотивами. Тому в їхньому попередженні, розробці різноманітних форм попереджувального впливу головна роль належить встановленню і вивченню мотивів антисуспільної поведінки, яка проявляється у проступках і злочинах. Без знання мотивів дуже важко встановити причину злочину, ті спонукальні чинники, які обумовили його вчинення, а також правильно кваліфікувати вчинений злочин, обрати міру покарання, яка буде найбільш обґрунтованою й забезпечить певний виховний ефект. Зазначимо, що саме виявлення мотивів створює необхідні передумови для обрання попереджувальних і виховних заходів під час перебування особи в установі з виконання покарань. В усіх випадках складний у психологічному плані період адаптації особи, направленої до такої установи, визначається її ставленням до вироку (справедливий, несправедливий), що певною мірою пов’язано з правильним розумінням судом мотивів вчиненого злочину. Досить складний процес вивчення мотивів злочину одночасно ускладнюється тим, що до цього часу немає методик (наукових і практичних), які давали б змогу виявляти мотиви, психологічний механізм злочинної поведінки.

Недостатність відповідних психологічних досліджень утруднює практичне використання рекомендацій щодо профілактики правопорушень. Вивчення мотивів антисуспільної поведінки пронизує багато напрямів діяльності правоохоронних органів і, що особливо важливо, дає змогу визначити ті конкретні заходи впливу, які співвідносяться з окремими мотивами або їхнім комплексом як основою злочинних проявів.

Велике значення у профілактичній діяльності має вивчення мотивів антисуспільної поведінки для прогностичних цілей. Систематизація й аналіз мотивів є необхідною базою для прогнозу можливих злочинних діянь стосовно вікового середовища, соціальної групи і — в окремих випадках — регіону.

Дослідження мотивів тих або інших антисуспільних проявів вимагає глибокого аналізу структури особистості. Найважливішим тут є аналіз потреб і спонукань особистості, її ставлення до прийнятих в її середовищі і самому суспільстві соціальних норм. Слід також ураховувати склад мікрогрупи, до якої ця особа тяжіє, наявність референтів, конформність та інші показники, які дають змогу розкрити причини антисуспільної поведінки, її мотивацію. Серед зазначених чинників особливе значення мають реакції на подразники, які багато в чому зумовлюють поведінку особи в конфліктних і стресових ситуаціях. Подібні прояви іноді спостерігаються в законослухняних осіб, які не мають антисуспільної спрямованості, однак у конфліктних ситуаціях ці особи діють як особи з явною антисуспільною настановою. При виявленні мотивів поведінки, що спричиняють антисуспільні дії, слід враховувати вплив на ту або іншу особу пануючих чи прийнятих у її середовищі тенденцій, напрямів, ідеалів. Такі характеристики спостерігаються у металістів, рокерів, інших представників неформальних молодіжних об’єднань, осіб, які сповідують вчення індуїзму, тощо. Негативізм як заперечення, опір, неприйняття традиційних моральних канонів і настанов — головне підґрунтя зазначених проявів. Однак їхня груба заборона, втручання, що заперечують прийняті певною частиною молоді «ідеали», можуть призвести не лише до конфліктних ситуацій, але і до різного роду антисуспільних учинків, аж до вчинення злочинів.

Вивчення мотиву взагалі і з метою попередження антисуспільної поведінки зокрема не повинно виходити із шаблонних юридично прийнятих уявлень: крадіжка — користь; убивство дружини, чоловіка — ревнощі; хуліганство — порушення громадського порядку тощо. Такі визначення найчастіше є наслідком поверхового розгляду діяння. Насправді ж мотивами вчинення таких дій можуть бути інші, зокрема прагнення показати свою «хвацькість», прагнення визволитися від тяжкої життєвої ситуації, бажання заслужити авторитет сильного або бути лідером у групі однолітків, показати свою перевагу над ними тощо.

Отже, внутрішні мотиви, що спонукають особу до вчинення протиправних дій, нерідко маскуються зовнішніми проявами, що неадекватно відображають мотиви дій. Саме ці обставини визначають необхідність глибокого вивчення структури особистості. Як відомо, великий вплив на формування особистості, у тому числі на вчинення нею антисуспільних учинків, справляє середовище, яке може розглядатися у двох напрямах: соціальне середовище (шкільний, інститутський, робітничий (виробничий) колектив, сім’я) і мікросередовище, в якому особа знаходить і проявляє свої інтереси, прагнення, потреби. Ці напрями можуть збігатися, але можуть і не збігатися, і тоді певне роздвоєння особистості позначається на формуванні її ідеалів, ціннісній орієнтації, ставленні до встановлених у суспільстві моральних і правових норм. З цього погляду вивчення мотивів антисуспільної поведінки дає досить повний матеріал, що дає змогу уявити не лише їхню сутність, але і ступінь виникнення, формування, прояву. Таке дослідження необхідне, оскільки містить у собі подвійне завдання - вивчення особистості шляхом вивчення впливу на неї середовища.

Формування мотиву похідне від комплексу формуючих умов, які поєднують соціальне середовище, мікросередовище й особисту інтерпретацію чинників, що впливають на особу. Складність цієї схеми визначає і складність психологічних характеристик мотивів злочинної поведінки, як і необхідність їхнього вивчення з метою попередження анти суспільних явищ. Важливе значення має також з’ясування причин впливу зовнішніх обставин на формування антисуспільної установки і її прояв у поведінці індивіда.

Причина будь-якої антисуспільної поведінки — суперечності між бажаннями, потребами особи і реальною, конкретною ситуацією, у якій вона повинна прийти до того чи іншого рішення. Виходом з такої ситуації у багатьох випадках є протиправна поведінка. Отже, у постановці і шляхах вирішення цієї проблеми у першу чергу потрібно акцентувати увагу на особистості у всьому різноманітті її характеристик, тобто на тому психологічному статусі, що інтегрує безліч соціальних і особистісних аспектів. Найбільш привабливим і практично значущим тут є питання про зовнішнє вираження внутрішньої структури особистості. Невідповідність зовнішньої поведінки внутрішнім настановам часто вводить в оману осіб, які вивчають особистість правопорушника і натикаються, з їхнього погляду, на парадокс між доброзвичайною поведінкою і раптовим анти суспільним проявом. Насправді ж така суперечність трапляється дуже рідко. Вивчення поведінки особи, яка вчинила злочин, показує, що в ЇЇ «історії» подібного роду або близькі до нього прояви вже спостерігалися, і тому вчинення протиправних дій не є несподіваним, раптовим. Це орієнтує правоохоронні органи на більш ретельне з’ясування тих внутрішніх мотивів поведінки, що нібито суперечать зовнішнім проявам.

Проблема інтерпретації особою соціальних і моральних цінностей завжди вважалася складною, і її вирішення не може бути однозначним. Проте тут важливим є те, що об’єктом дослідження, а отже, його основною метою є особа з антигромадською поведінкою, її взаємовідносини з пануючими у суспільстві постулатами, вивчення впливу всіх формуючих чинників суспільного життя на особу, їхній попереджувальний ефект. У цьому складному комплексі одним з основних чинників є антиправова мотивація, яка є визначальною або складовою всієї системи криміногенної мотивації.

Деформованість правових уявлень у правопорушників проявляється насамперед у правовій неграмотності, неправильному ставленні до права і до виконання правових приписів[39]. Цікавою з цього погляду є ще одна сторона формування антисуспільної поведінки. Особа може бути згодна з правовими приписами, однак ступінь їхнього засвоєння, а отже, і використання у тій або іншій ситуації може бути дуже низьким. Так, дослідженнями, проведеними під керівництвом О. Р. Ратінова, встановлено, що коефіцієнт згоди з правом у злочинців становить 0,62 %, а ступінь стійкого засвоєння правових вимог — 0,14 %[40]. Можна припустити, що для законослухняних осіб ці коефіцієнти зростають, але розрив між ними, а отже, реальний ступінь їхнього використання досить низький.

Велике значення у психології профілактичної діяльності має рівень правової поінформованості населення. Правова поінформованість — необхідна передумова правової культури. Розглядаючи ланки правової культури, важливо враховувати, що знання правових гарантій і заборон не є ще правовою культурою. Вона стає дійовою лише у тому разі, якщо ці знання реалізуються у поведінці, тобто становлять ціннісно-мотиваційний рівень особи. Прояв низької правової культури є наслідком не лише правової непоінформованості, хоча вона є ще досить значною, але насамперед і відсутності тих ціннісних орієнтацій, що лежать в основі поведінки людини в процесі її спілкування, виконання соціальних функцій.

Певну роль у формуванні антисуспільних вчинків відіграє правовий нігілізм. Джерелами його є, по-перше, недостатня поінформованість щодо покарання за вчинене, по-друге, відсутність відомостей про міру покарання і її диференціацію відповідно до характеру вчиненого, по- третє, значний відсоток латентних злочинів, що залишаються нерозкритими, а отже, створюють ілюзію, а часто і реальне уявлення про безкарність вчинюваних протиправних дій. Щоб усунути такий нігілізм, необхідно ширше вести правову пропаганду, у тому числі кримінального законодавства, знання основних напрямів якого досить ефективно виконує функцію загальної пре- венції. В усіх напрямах діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, пов’язаної з правовою пропагандою, важливим є також виховання ціннісно- нормативної настанови, що визначає нормальне функціонування особи у суспільстві.

23. Останнім часом важливе місце в криміналістичних дослідженнях відводиться ролі жертви в генезисі самого злочину, її міжособистісним зв'язкам і стосункам із злочинцем. Понад 65% жертв в момент вбивства перебували в нетверезому стані, а більше половини з них вживали спиртні напої разом із засудженими безпосередньо перед скоєнням злочину.

Дослідження показують, що кожен восьмий потерпілий не працював, більше 10% вели паразитичний спосіб життя, в 40% випадків поведінка потерпілих перед злочином була аморальною або протиправною, в тому числі і провокаційною. Такі особливості особистості та поведінки потерпілих могли сприяти збільшенню ризику скоєння стосовно них важких протиправних дій.

Взаємозв'язок і взаємозумовленість особистості та негативної поведінки потерпілого до злочину і динаміку психологічного механізму їх розвитку можна певною мірою простежити на прикладі прояву деяких встановлених дослідженнями морально-психологічних рис у частини потерпілих від вбивств, нанесення тілесних ушкоджень та згвалтувань, скоєння яких провокувало поведінку потерпілих. Домінуючими за стійкістю та значенням в структурі морально-психологічного образу потерпілих були такі якості, як агресивність, деспотизм у відношенні близьких, неуживчивість, схильність до вживання алкоголю, статева розбещеність, нерозбірливість у виборі знайомих, зокрема внаслідок схильності до веселого проведення часу при не виправданою обставинами довірливості. Багато хто з них обумовлюють скоєння різних за характером злочинів.

Важливим регулятором поведінки особистості є рівень розвитку її самооцінки. У дослідженнях вітчизняних і зарубіжних психологів підкреслюється, що в підлітковий період формується уміння оцінювати себе не тільки через вимогу авторитетних дорослих, але й через власні вимоги. Головним критерієм в оцінці себе стають морально-психологічні аспекти взаємин підлітка з іншими людьми.

В процесі психологічного аналізу жертви важливим є аналіз її ціннісних орієнтацій, одного з основних структурних утворень зрілої особистості. Ціннісні орієнтації обумовлюють спрямованість особистості, визначають позицію людини.

Як правило, показання потерпілого є одним із джерел доказів і займають самостійне місце в системі доказів. Вони мають багато спільних рис з показаннями свідків, однак не можуть ні ототожнюватися з ними, ні розглядатись як їх різновид. Від показань свідків свідчення потерпілого відрізняються як за своїм суб'єкту, так і за процесуальною природою та змістом. Ці свідчення даються особою, якій заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду і яка за своїм процесуальним становищем, є учасником процесу. Потерпілий наділений правами, що забезпечують йому можливість домагатися задоволення своїх законних інтересів, порушених конкретним злочином.

Показання потерпілого відрізняються від показів свідків і за процесуальною природою: вони не тільки джерело доказів, але й засіб захисту його інтересів. В них може бути виражене і ставлення потерпілого до скоєного злочину, можуть міститися його пояснення тих чи інших фактів, висунуті ним версії, аргументи і їх обгрунтування. Інтереси потерпілого повністю відповідають завданню встановлення істини у випадках, коли потерпілий зацікавлений у розкритті злочину і викритті його справжнього винуватця. Специфічні риси показань потерпілого повинні враховуватися при дослідженні та оцінці їх. Потерпілий обов'язково повинен бути допитаний, бо дача свідчень є його гарантованими законним правом як учасника процесу ..

Показання потерпілого є важливим процесуальним документом, який потрібно оцінити з точки зору його доказового значення, знаючи особливості особистості потерпілого. Дуже важливий фактор в розслідуванні злочину - правосвідомість потерпілого. Від того, наскільки нетерпимо відноситься потерпілий до правопорушень, хоче допомогти слідству і правосуддю, часто залежить достовірність і точність його свідчень.

Слідчому дуже важливо встановити психологічний контакт з потерпілим, враховуючи його психічний стан та індивідуальні особливості, і таким чином забезпечити повноту і точність показань. Вивчення психофізіологічних властивостей потерпілого, сили, рухливості нервових процесів, типу вищої нервової діяльності, темпераменту допомагає визначити можливість здійснення потерпілим тих чи інших дій, а в цілому - створити правильну картину події. Ці якості необхідно враховувати і при встановленні такту з потерпілим, організації слідчих дій.

Дії злочинця, наслідки злочинного діяння нерідко призводять потерпілого в стан сильного душевного потрясіння, збудження, страху, важкої депресії, гніву, обурення, відчаю, розгубленості. Без урахування цих особливостей, їх правильного психологічного аналізу, зняття стресового стану потерпілого важко розраховувати на повноту і правильність його показань.

З метою виключення помилок у показаннях потерпілого важливо враховувати особливості сприйняття їм у момент скоєння злочину обставин справи, особистості злочинця. Експериментально доведено, що випробовувані їм почуття страху, гніву, сорому, образи і т. п. можуть сприяти спотворення сприйняття, звужуючи його обсяг, приводячи до неправильної оцінки низки фактів, ознак, деталей. При фізіологічному афекті, який зустрічається нерідко в результаті злочинного посягання на особистість, у потерпілого ускладнюється самоконтроль, правильна оцінка своїх дій, погіршується сприйняття реальної обстановки. У подібних станах потерпілий може помилитися, оцінюючи фізичні дані злочинця, кількість правопорушників, характер дій нападників і т. п. Однак сильні переживання, які відчувають потерпілими в момент скоєння злочину, найчастіше роблять їх сприйняття більш глибоким, яскравим, дають можливість надовго запам'ятати багато, навіть незначні деталі, події, ознаки зовнішності злочинця.

Оскільки злочин завдає душевну травму потерпілому, він подумки багаторазово повертається до того, що трапилося, згадуючи різні обставини злочинної події. При цьому потерпілому нерідко вдається згадати якісь суттєві обставини, про які він не повідомив при першому допиті. Ось чому з урахуванням фізичного і психічного стану потерпілого, намагаючись не заподіювати йому зайвих психологічних травм, доцільно в разі необхідності провести повторний допит. Слід мати на увазі, що часті спогади того, що трапилося і пов'язаних з цим переживань активізують розумові процеси потерпілого, підсилюють його прагнення знайти винних. Ось чому потерпілі часто схильні самі висувати численні припущення про те, хто і чому скоїв злочин. Допускаючи, що багато з таких припущень не засновані на будь-яких фактичних даних, слідчий не повинен відкидати їх із порога. По-перше, це допомагає встановленню психологічного контакту. По-друге, у версіях потерпілого цілком може бути здорове зерно. Слідчій практиці відомо чимало випадків, коли припущення потерпілого підтверджувалися в ході розслідування.

Виходячи з того, що потерпілим заподіюється безпосередній збиток діями злочинця, багато криміналісти, посилаючись на особисту зацікавленість потерпілих, приходять до думки про необхідність особливо ретельної перевірки їх свідчень 1. Справа в тому, що показання потерпілих далеко не завжди об'єктивні. Причин може бути багато. Потерпілий, наприклад, прагне помститися злочинцеві за заподіяні страждання, біль, позбавлення, образи і т. п.; бажає отримати максимальну матеріальну компенсацію в разі засудження правопорушника. При цьому потерпілий може переслідувати і корисливі цілі, перебільшуючи розміри заподіяної йому шкоди; має намір пом'якшити участь звинувачуваного під впливом умовлянь родичів і друзів злочинця, жалю до нього і т. д.; хоче приховати власне непристойна поведінка.

Слідчий повинен постійно мати на увазі можливість такого віктимологічні (жертовного) аспекту в показаннях потерпілого.

Аналіз слідчої практики показує, що нерідко потерпілими виявляються особи, що ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, схильні до конфліктів, сварок.

Необ'єктивність показань потерпілого може пояснюватися також і тим, що він, отримавши ту чи іншу інформацію слідчого про матеріали справи, підпадає під її вплив. У таких випадках показання потерпілого містять відомості не особисто ним сприйняті, а повідомлені іншими особами. Невідповідність показів потерпілого справжнім обставиною справи іноді є наслідком сором'язливості, збентеження, незручності при необхідності розповісти про дії злочинця або про власні дії в момент скоєння злочину. Такі ситуації виникають, зокрема, при допиті потерпілих у справах про статеві злочини. Показання потерпілого можуть не відповідати дійсності й тому, що він побоюється помсти з боку злочинця, його співучасників, родичів і друзів.

Фактором, що впливає на показання потерпілого, може виявитися навіювання навмисне або ненавмисне. В більшій мірі це характерно для неповнолітніх потерпілих, але навіюванню можуть бути піддані і дорослі. Потерпілі взагалі сугестивності більше, ніж свідки, особливо тоді, коли вселяється відомості відповідають їх інтересам. Неповнота, неточність даних потерпілого також сприяє навіюванню. Для того щоб уникнути шкідливої ​​дії навіювання, на допиті передбачені певні процесуальні заходи, зокрема заборонені навідні питання, які можуть підказати потерпілому бажану відповідь.

На закінчення можна сказати, що особистість потерпілого відіграє велику роль для роботи органів правосуддя.

Одне з важливих питань - вивчення особистості потерпілого на попередньому слідстві з метою отримання від нього достовірних свідчень. Таке вивчення проводиться як традиційними методами (спостереження, бесіда, аналіз документів, узагальнення незалежних характеристик), так і специфічними (психологічна експертиза).

Показання потерпілого залежать від багатьох суб'єктивних і об'єктивних чинників. Знання психологічних закономірностей процесу формування показань і їх особливостей у потерпілого, вивчення мотивації останнього допомагають слідчому обрати потрібні тактичні прийоми для отримання достовірних відомостей. Дані про потерпілого використовуються не тільки на допиті, але і при проведенні інших слідчих дій.

24. „ динамічна сфера' - тобто поведінка потерпілого в період, який безпосередньо передував події злочину та під час злочину, і зв'язок цієї поведінки з поведінкою злочинця (наприклад, втеча від потерпілого).

До спеціальних методів дослідження особистості і поведінки потерпілого відноситься аналіз слідчої і судової статистики, слідчої і судової практики, вивчення матеріалів судово-психологічні дослідження конфліктних ситуацій.

Поведінка потерпілого в момент скоєння злочину залежить від:

1) впливу зовнішнього середовища, в даному випадку, злочинного нападу або іншого впливу;

2) індивідуальних особливостей особистості, які забезпечують різну гаму реакцій на зовнішній злочинний вплив (від втрати свідомості до самооборони або активного нападу на злочинця).

Ці особливості особистості характеризуються типом вищої нервової діяльності потерпілого, рисами його характеру. Життєвий досвід має велике значення в поведінці потерпілого у справах про статеві злочини, злочинах на транспорті, в сфері порушення правил техніки безпеки. На поведінку потерпілого має суттєвий вплив правосвідомість: знання закону, своїх прав дає додаткові можливості при відображенні злочинного нападу, створює переконаність в правильності дій, які перешкоджають злочинному посяганню.

При вивченні злочину на рівні індивідуальної злочинної поведінки потерпілий представляє інтерес в тій мірі, в якій його поведінка вписується в подію злочину і несе у собі заряд криміногенності. Таку властивість має негативно оцінювана суспільством, причинно пов'язана із злочином, поведінка потерпілого.

25. Психологические аспекты воздействия преступления на личность потерпевшего и на формирование его показаний.

Специфическое виктимное содержание личность субъекта приобретает в момент преступного воздействия, которое вносит определенные, в большинстве случаев временные изменения в личность и обусловливает тем самым качественную характеристику получаемых от потерпевших фактических сведений. Безусловно, материал, составляющий впоследствии содержание показаний потерпевших, формируется в основном под влиянием тех же самых разнообразных психологических закономерностей, что и показания свидетелей. Эта общие для свидетелей и потерпевших закономерности предопределяют особенности их воспитания, запоминания, воспроизведения показаний. Вместе с тем, как мы уже отмечали, формирование показаний потерпевших имеет свои особенности, что обусловлено прежде всего их специфическими переживаниями, связанными с совершаемыми в отношении потерпевших преступными посягательствами и их различными последствиями, которые, в конечном счете, накладывают свой отпечаток на процесс формирования показаний этой категории допрашиваемых.

Психические переживания потерпевших, особенно когда преступное воздействие в той или иной степени направлено против жизни, здоровья и достоинства личности, характеризуются эмоциональной глубиной, особой остротой и резко отличаются по условиям образования и содержанию от переживаний свидетелей и даже свидетелей-очевидцев.

Свидетели-очевидцы, как правило, наблюдают преступление со стороны, и испытываемые ими чувства вызваны совершением преступления в отношении другого лица. Потерпевшие же, являясь объектом преступного посягательства, воспринимают картину совершаемого преступления, испытывая на себе его непосредственное воздействие. В отличие от свидетелей, у потерпевших при переработке и сохранении запечатленной в момент посягательства информации довольно часто более значительная роль переживаний, связанных с физическими, психическими и социальными последствиями преступления.

Специфические переживания потерпевших и предопределяют их психические состояния, которые являются своеобразным отражением тех изменений, которые происходят в личности под воздействием преступления и его последствий. На фоне психических состояний чаще всего проявляется действие других психологических закономерностей, в частности влияющих на психические процессы (ощущения, восприятия, память, мыслительные, волевые, эмоциональные процессы)[7 стр. 100]. Как отмечают психологи, в типичных для данного человека состояниях находят свое выражение и психические свойства личности. Психические состояния всегда ситуативны, они по существу - реакция на ситуацию. Психические состояния рассматриваются психологами как своеобразная психическая категория, которая имеет многие общие черты с индивидуальными свойствами личности и в первую очередь с характером.

Следует отметить, что психическое состояние потерпевших можно определить как относительно устойчивое проявление всех компонентов психической деятельности лица, оказавшегося жертвой преступления. Это состояние зависит от характера, силы и интенсивности преступного воздействия, а также предшествующего психического состояния и психических свойств личности, и выражается в своеобразии психических процессов, показаний, поведения и отношения к делу потерпевшего в ходе предварительного следствия и в суде.

В зависимости от личностных особенностей и ситуации, в которой они возникли, психические состояния обычно подразделяются на глубокие и поверхностные, положительно или отрицательно действующие на человека, продолжительные или краткие. Они также различаются по степени осознанности личностью в зависимости от доминирования в них того или иного компонента, от степени их адекватности ситуации и в зависимости от причин возникновения[8 стр. 27].

Практика показывает, что психические состояния потерпевших не всегда укладываются в рамки этой классификации и поэтому в силу их специфичности и многообразия нуждаются, на наш взгляд, в дополнительных критериях для разграничения. В этой связи, мы поддерживаем точку зрения Е.Е. Центрова, который предлагает провести разделение психических состояний потерпевших в зависимости от трех основных этапов их образования:

психические состояния, возникающие при совершении преступления;

психические состояния в период от совершения преступления до возбуждения уголовного дела и проведения расследования;

психические состояния в процессе предварительного и судебного следствия.

И хотя это деление несколько условно, оно заслуживает внимания, так как удобно для наглядного и всестороннего исследования каждой группы психических состояний.

Различные формы преступного воздействия, способы и средства, к которым прибегают лица, совершающие преступления, вызывают и разнообразные психические состояния потерпевших, обуславливая специфичность формирования их показаний. В этой стадии большое значение имеют и психические состояния, которые возникли у потерпевшего до преступления. В частности, к ним можно отнести состояния, возникающие в результате психической беспомощности потерпевших (душевная болезнь, бессознательное состояние, малолетний возраст) и физической беспомощности, вызванной болезнью, не связанной с расстройством душевной деятельности, физическими недостатками, престарелым возрастом или в результате сложившейся ситуации. Беспомощность потерпевшего может быть обусловлена и состоянием алкогольного опьянения или приема наркотиков. Предшествующее психическое состояние потерпевшего может в определенной мере усиливать отрицательное воздействие преступного посягательства, вызывая дополнительные дефекты в формирующихся показаниях.

Компонентами психических состояний в большинстве случаев являются страх, боль и нравственные, психические страдания, обусловленные совершаемым посягательством.

Наиболее характерной реакцией потерпевших на ситуацию нападения является состояние страха. Страх как эмоциональное отражение опасности обусловлен неизвестностью ситуации, неверием в свои силы, отсутствием информации о благоприятном выходе из создавшейся обстановки. Состояние страха может приобретать различные формы, степени и оттенки.

Отметим, что преступления против личности, в частности угроза убийством, нанесением тяжких телесных повреждений или применением физического воздействия, очень часто порождает у жертвы астеническую форму страха, которая проявляется внешне как дрожь, оцепенение, скованность, нецелесообразные поступки. Являясь пассивно-оборонительным рефлексом, она парализует волю потерпевшего к сопротивлению и довольно часто приводит к неадекватному отражению ситуации, преувеличению опасности и, в конечном счете, к увеличению силы страха.

Развитию астенической формы страха способствуют не только угрозы преступника и интенсивность его действий, но и сама обстановка нападения, его внезапность, грубое обращение, что порождает состояние растерянности, отчаяния, безысходности и обреченности.

В состоянии астенического страха потерпевшие часто, преувеличивая опасность, искаженно воспринимают события, запечатлевая их в памяти также в искаженном гипертрофированном виде. Угроза авторучкой или расческой испуганному воображению потерпевшего кажется угрозой ножом, а число напавших часто представляется большим, чем на самом деле. Одновременно жертва преуменьшает возможность избежать опасности, преувеличивая силы напавших и недооценивая свои.

Следует отметить, что осознание опасности нередко вызывает у потерпевших и стеническую форму страха, которая, являясь активно-оборонительным рефлексом, повышает жизнедеятельность организма. При таком состоянии потерпевшие оказывают преступникам активное сопротивление, прибегая к различным способам для предотвращения отрицательных последствий посягательства. В это время все их силы отдаются борьбе с лицом или лицами, совершающими нападение, мыслительная деятельность направлена на оценку обстановки, выбор средств борьбы и принятие наиболее приемлемого решения. Поэтому внимание при этом разбросано и концентрируется лишь на отдельных моментах происходящего, высвечивая их в сознании и оставляя в тени многие существенные детали события. В условиях борьбы, которая чаще всего происходит при недостаточном освещении, потерпевшие нередко плохо или искаженно запоминают приметы преступника. Часто быстротечность события не позволяет уловить последовательность и отдельные моменты происходящего. Часто потерпевшие не запечатлевают в памяти действий каждого из напавших и не могут поэтому вспомнить, кто из них первым совершил те или иные насильственные действия.

Известно однако, что опасность не всегда подавляет и угнетает умственную деятельность. В отдельных случаях большое самообладание, стремление преодолеть нападение способствуют хладнокровному, трезвому расчету, ясному пониманию и видению сложившейся обстановки, появлению так называемого стенического боевого возбуждения, активизирующего психическую деятельность. Известно практике также и немало примеров, когда потерпевшим в подобном состоянии с помощью различных уловок удавалось избежать нападения или значительно ослабить его воздействие. Стеническое боевое возбуждение обычно положительно влияет на продуктивность восприятия и запоминания, их точность, полноту и объективность.

В разные периоды борьбы психическое состояние потерпевших может в зависимости от меняющихся обстоятельств переходить из одних форм страха в другие.

Стеническое боевое возбуждение в результате длительности и безнадежности борьбы и применения преступниками грубых физических методов принуждения может смениться после истощения сил и ослабления волевого усилия стенической или астенической формой страха. Тогда четко и ясно запечатленная в памяти потерпевшего картина начала нападения сменяется отрывками и искаженными воспоминаниями о перипетиях последующей борьбы.

Страх в результате особо грубого преступного воздействия может вылиться и в аффективные формы - ужаса, связанного с резким изменением психической деятельности, нарушением логического мышления, расстройством ориентировки в окружающей обстановке. При нанесении побоев, жестоком, носящем характер истязания избиении, удушении, извращенных действиях преступников и ранениях к психическому состоянию страха присоединяется чувство боли. Боль усиливает состояние страха[9 стр. 45] и образует своеобразное психическое состояние, определяющее совокупность физиологических процессов в центральной нервной системе, вызванных каким-либо сверхсильным или разрушительным раздражением. Острая мучительная боль затрудняет и изменяет течение психических процессов, способствует образованию доминантного очага возбуждения, который притягивает к себе возбуждение из других нервных центров и подавляет их деятельность.

При допросе потерпевших и оценке получаемых от них показаний необходимо иметь в виду, что возникающее в результате боли психическое состояние само зависит от предшествующего психического состояния. Усталость и бессонница повышают чувствительность человека к боли, однако при глубоком утомлении боль притупляется. На холоде ощущение боли усиливается, а тепло, наоборот, способствует ослаблению болевого ощущения. Тяжелые психические переживания, состояние нервного напряжения нередко подавляют чувство боли. Страх, например, может не только усиливать чувство боли, но и действовать прямо противоположным образом. Поэтому в период борьбы и сопротивления, оказываемого потерпевшим, ощущение боли от полученного ранее может оказаться по времени несколько отсроченным от момента его нанесения, поскольку внимание потерпевшего сосредоточено в это время на защите. Довольно часто по этой причине показания потерпевших о времени нанесения ранения могут быть неточными и противоречить другим доказательствам.

Следует отметить, что возникающие под воздействием преступления страх, боль, физические страдания, желание освободиться от преступного посягательства или скорее его прекратить, возбуждение и напряжение, обусловленные борьбой, а в случаях совершения полового преступления, кроме того, еще и личностные, интимные переживания, создавая сплав различных, взаимосвязанных между собой эмоций и чувств, образуют сложное, своеобразное состояние потерпевших.

Воздействие преступления на потерпевших может быть настолько сильным, что в отдельных случаях у них возникают временные состояния, близкие по своему внешнему выражению и реакциям к определенным душевным расстройствам и напоминающие состояния маниакальные, шизофренические, депрессивные. Описывая свое состояние, некоторые потерпевшие отмечали, что все происходящее казалось им каким-то нереальным, кошмарным сном, отдельные детали и последовательность событий которого, как и в настоящем сне, они вспомнить не в состоянии. Один из участников группового изнасилования дал следующие показания о состоянии потерпевшей после совершенного в отношении нее преступления: «Она была в таком ужасном состоянии, что вряд ли что-либо понимала... Она была как ненормальная, как будто лишилась рассудка, разводила перед собой руками и ничего не говорила».

В отдельных случаях переживаемые волнения вызывают афазии, то есть временные расстройства или потерю речи, лишающие потерпевшего возможности позвать на помощь или сообщить о совершенном нападении. Одна из потерпевших, например, в результате внезапного нападения в кабине лифта двух преступников, угрожающих ей ножом, от страха лишилась голоса и не сумела позвать на помощь. Потерпевший по другому делу, хотя разбойное нападение было прекращено в самом начале работниками милиции, от испуга и волнения не мог некоторое время говорить.

При проведении допроса и оценке сообщаемых потерпевшими сведений следует иметь в виду, что психические состояния потерпевших довольно часто в значительной степени определяют полноту и качество получаемых от них показаний. В момент преступления поток информации об окружающей обстановке и действиях преступников может быть ограничен переживаемыми потерпевшими эмоциями и чувствами и связанными с ними сигналами раздражении, преобладающими в это время в психической жизни. Круг сознания оказывается суженным, логическая, мыслительная переработка информации угнетена и искажается разнородностью и множественностью раздражении, поступающих из внутренних и внешних органов. Внимание лишь в отдельных случаях концентрируется на деталях происходящего события, а мысль навязчиво возвращается к страхам и опасениям, связанным с действиями преступников.

Психологами психическое состояние в трудной или экстремальной ситуации обозначается как нервно-психическое напряжение или стресс. В стрессе выделяются эмоциональная, физическая, операционная напряженности, которым соответствуют определенные физиологические изменения в организме (учащение сердцебиения, дыхания и т.д.). Эти компоненты нервно-психического напряжения влияют на результаты деятельности человека, однако большое значение при этом приобретает степень выраженности эмоционального напряжения. Испытываемое потерпевшими состояние стресса влияет на процессы сохранения, переработки и воспроизведения запечатленной информации. Так, под влиянием эмоционального напряжения потерпевшие очень часто на первых допросах не могут вспомнить об обстоятельствах, которые предшествовали событию преступления. Случается, что потерпевшие сразу же после посягательства в результате так называемого проактивного торможения не могут вспомнить последующие события. Все это и объясняет, почему на повторных допросах показания потерпевших оказываются, как правило, более полными, чем в самом начале расследования.

Следует отметить, что процесс переработки воспринятого материала может продолжаться у потерпевших и спустя несколько месяцев после проведенных с их участием следственных действий, что нередко влияет и на их показания в суде. Иной раз может потребоваться несколько допросов, чтобы в сложных случаях восстановить все существенные обстоятельства, выявить не обнаруженные на первом допросе «сбережения памяти».

В показаниях потерпевших отмечаются следующие наиболее характерные дефекты:

преувеличенное представление о некоторых моментах пережитого события (например, преувеличенные показания о числе преступников и о предметах, которые они использовали);

обобщенность, особенно в первоначальных объяснениях и показаниях о действиях виновных лиц («все держали», «все принимали участие в совершении преступления»);

пробелы, пропуски при описании некоторых важных элементов происшедшего;

заблуждения относительно последовательности развития события - путаница, перестановка при воспроизведении его отдельных деталей и действий конкретных участников преступления.

Возможны в показаниях потерпевших также ошибки при определении времени протекания того или иного события. Отрицательно окрашенные переживания происшедшего могут привести к сильной переоценке временных интервалов. Так, при совершении разбойного нападения участники преступной группы под видом работников районного жилищного управления проникли в квартиру Ильинской. Угрожая оружием, они связали Ильинскую, завязали ей глаза, затем забрали деньги и скрылись. И хотя материалами расследования было установлено, что преступники в квартире находились не более 15 минут, потерпевшая впоследствии утверждала, что все происходившее длилось не менее часа[10 стр. 52-61].

Как показывает практика, психические состояния, осложненные дополнительными факторами, часто более значительно, чем уже рассмотренные, отражаются на полноте, качестве и объективности материала, составляющего впоследствии содержание показаний потерпевших.

Качество показаний потерпевших зависит не только от силы и интенсивности преступного воздействия, личностных особенностей жертвы, характера возникающих в момент преступления психических состояний, но также от ценности той информации, которая была утрачена при наступлении запредельных форм нервно-психического напряжения. Иными словами, полнота и достоверность передаваемой в процессе допроса информации зависят и от того, насколько полно и глубоко дезорганизация психической деятельности у потерпевших охватывала те или иные периоды прошедшего, сведения о которых имели важное значение в процессе доказывания.

26.

27. Напружена, нестійка соціальна і економічна обстановка, яка склалася нині в Україні, зумовлює зростання різних відхилень в особистісному розвитку і поведінці дітей. Серед них особливу тривогу викликають не лише відчуженість, яка прогресує, підвищена настороженість неповнолітніх, а й їхній цинізм, жорстокість, агресивність.

Найбільш гостро цей процес виявляється у перехідному — підлітковому — віці.

Сучасний підліток живе у світі, складному за своїм змістом і тенденціями соціалізації. Це пов’язано, по-перше, з економічною і екологічною кризою, яка вразила наше суспільство, що викликає у дітей почуття безнадійності й роздратування (додамо — при відсутності почуття особистої відповідальності). По-друге, з темпом і ритмом техніко-технологічних перетворень, які ставлять до підлітків нові вимоги.

По-третє, з насиченим характером інформації, що глибоко впливає на дитину, яка ще не виробила чіткої життєвої позиції (варто особливо зазначити у зв’язку з цим серйозний дефіцит позитивної інформації в засобах масової інформації, в кіно- і телефільмах). У підлітків бурхливо розвивається почуття протесту, часто неусвідомленого, відбувається втрата загальносоціальної зацікавленості, що призводить до егоїзму. Річ у тім, що підлітки більше, ніж інші вікові групи населення, страждають від нестабільного соціального, економічного і морального становища в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях та ідеалах, — старі зруйновані, нові лише створюються. Підлітки не лише не знають у що вірити, а й вважають, що більшість дорослих зазвичай говорить неправду, що “зараз кожен живе для себе, намагається якось викрутитися, обдурити іншого”1.

Типовий стан агресивності підлітка характеризується гострим, часто афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною активністю, бажанням на комусь чи навіть на чомусь “зірвати зло”. Агресивні дії неповнолітніх виступають як:

1) засіб досягнення якої-небудь значущої для цього підлітка мети;

2) спосіб психічної розрядки, заміщення, задоволення блокованої потреби і забороненої діяльності;

3) спосіб задоволення в самореалізації і самоутвердженні.

Агресивність в особистісних характеристиках неповнолітніх формується в основному як форма протесту проти нерозуміння дорослих, через незадоволеність своїм станом у суспільстві. Водночас на розвиток агресивності підлітків впливають і окремі природні особливості (наприклад, збуджуваність і сила емоцій), а також найближче оточення. Суттєво те, що агресивність неповнолітніх виявляється не лише в деструктивних формах поведінки (бійки, сварки, злі жарти і т. п.), а й в злочинах — бандитизм, убивство, зґвалтування і т. д.

Безумовно, не всі правопорушення неповнолітніх настільки злісні та трагічні. Багато правопорушень молодших школярів і підлітків скоюються на ґрунті бешкетництва, неправильно зрозумілої романтики (наприклад, крадіжка яблук чи груш у чужому саду). Але водночас треба мати на увазі, що більше 50 % злочинців-рецидивістів свій перший злочин скоїли у підлітковому віці.

У середовищі неповнолітніх останнім часом поширюються нові види злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим. Це торгівля наркотиками, розбійні напади на підприємців, комп’ютерні злочини, рекет у своєму середовищі та ін. Нетовариськість підлітка і конфліктні ситуації, в які він потрапляє, дуже часто є наслідками його неправильної самооцінки. При цьому перешкодою для нормального розвитку особистості підлітків із завищеною самооцінкою є занижена критичність до себе, до своїх дій і вчинків, а із заниженою — підвищена самокритичність.

Відомо, що в людському житті найскладнішим перехідним етапом є саме підлітковий вік, коли людина відзначається підвищеною вразливістю до всього того, що робить її дорослою. У цьому віці відбувається формування і розвиток моральних уявлень, понять і переконань, засвоєння моральних норм, цінностей, суспільних вимог до поведінки, в тому числі і правових норм. У віці 11–15 років закладаються самосвідомість, самооцінка, які є важливими факторами в процесі особистісного самовизначення і саморегулювання. І будь-які несприятливі соціально-економічні умови, в яких знаходиться підліток, можуть привнести негатив у його моральну позицію, життєві цінності (важко втриматися, щоб не навести приклад негативного впливу на розвиток психіки дітей пияцтва їхніх батьків).

Для цього віку характерні поведінкові стереотипи, серед яких найпоширенішими є такі:

• реакція опозиції, яка викликається завищеними вимогами до навчання, поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неувагою до його інтересів дорослих. Така реакція проявляється у втечах із дому, в браваді сп’янілого стану, а часом і в антисоціальних діях;

• реакція імітації за своєю суттю є наслідування певної особи. На жаль, зразком для деяких підлітків може стати й антисоціальний герой;

• реакція компенсації пов’язана з відшкодуванням невдач в одній сфері успіхом в іншій (неуспіхи в навчанні багато підлітків компенсують успіхами в бійках);

• реакція емансипації проявляється в бажанні підлітка звільнитися від надокучливої опіки батьків і вчителів (крайня форма — заперечення загальноприйнятих цінностей і норм закону);

• реакція групування пов’язана з об’єднанням ровесників у групи, які відзначаються однорідною спрямованістю, боротьбою за панування на своїй території;

• реакція захоплення проявляється в найрізноманітніших формах

(стиль в одязі, азартні ігри, рокери та ін.).

Становлення підлітка багато в чому визначається тим, які соціальні зразки він обирає, з якими стереотипами поведінки стикається, які норми і цінності “вбирає” в себе, перебуваючи в сім’ї, на вулиці, у школі, коледжі тощо.

Установлено, що межі підліткового періоду приблизно збігаються з навчанням дітей у 5–8 класах загальноосвітньої школи і охоплюють вік від 11–12 до 14–15 років (фактичний вступ у підлітковий вік може відбуватися на рік раніше або пізніше).

Особливий стан підліткового періоду зумовлений складністю і важливістю процесів розвитку, що відбуваються в цьому віці. Перехід від дитинства до дорослості — основний зміст і специфічна відмінність фізичного, розумового, морального і соціального розвитку підлітка.

Найхарактерніше в особистості підлітка те, що в нього виникає уявлення про себе уже не як про дитину, він починає відчувати себе дорослим, прагне бути ним1. Почуття дорослості з’являється в результаті усвідомлення і оцінки зрушень у фізичному розвитку і статевому дозріванні, а також у результаті спілкування і спільноїти з дорослими, в ході яких “спрацьовує” феномен наслідування зовнішнім ознакам дорослості (куріння, особливий лексикон, гра в карти та ін.). Специфічна соціальна активність підлітка полягає у великій чутливості до засвоєння норм і цінностей, способів поведінки, які існують у світі дорослих та їхніх стосунках.

Дослідження показують, що особливості проявів і проходження підліткового періоду визначаються конкретними соціальними обставинами життя і розвитку підлітка, його суспільним становищем у світі дорослих людей і найближчим оточенням (референтні групи, сім’я та ін.). найважливішою умовою формування особистості “важкого” підлітка є негативне ставлення в сім’ї, алкоголізм батьків чи родичів, їхня аморальна поведінка і т. п. (слід зазначити, що іноді викривлену моральну атмосферу навколо підлітка створюють і люблячі батьки, які надмірно плекають своє чадо).

Основні психологічні особливості підліткового віку — підвищена конформність, навіюваність, групова залежність, демонстративна незалежність від старших, бравада, недостатній соціальний контроль власної поведінки, завищене наслідування кумирам та ін. Особистість “важкого підлітка” характеризується низьким рівнем соціалізації і відображає прогалини в його вихованні в сім’ї, школі, які (ці прогалини) заповнює особливе “виховне середовище” — вулиця, двір, вуличні групи з негативною спрямованістю. Обмеженість життєвого досвіду, знань, конфліктність у стосунках із дорослими, потреба в самоствердженні, чутливе реагування на думку ровесників визначають особливості психіки неповнолітніх.

Спілкування зі своїми ровесниками — провідний тип діяльності в цьому віці. Саме у спілкуванні засвоюються норми соціальної поведінки, встановлюються відповідні стосунки, розвивається почуття симпатії чи антипатії. Якщо потреба у спілкуванні реалізується не в сприятливих умовах, а у неформальних підліткових групах і вуличних компаніях, котрі як цінність сповідують випивку, наркотики, хуліганство і т. п., то таке спілкування може стати для підлітка небезпечним криміногенним фактором.

У зв’язку з цим необхідно відзначити, що для неповнолітніх характерне скоєння злочинів у складі групи. Це пояснюється кількома причинами:

а) беручи участь у групових діях, підлітки сміливішають і нахабнішають (група з аморальними і протиправними позиціями перетворюється на “стадо”);

б) скоюючи правопорушення, члени групи всіляко “облагороджують” їх мотиви, викривлено оцінюють поведінку потерпілого;

в) у групі відбуваються схвалення скоєних дій та ігнорування власної відповідальності за протиправну поведінку;

г) в емоційній сфері підлітків, які скоїли злочин у групі, послаблюється почуття сорому, чутливість до страждань інших людей (з великої кількості опитаних неповнолітніх правопорушників 40 % ні перед ким не відчували почуття сорому, а решта 60 % відчували лише у зв’язку з покаранням, а не у зв’язку з аморальністю скоєного антисоціального діяння1.

Зазвичай, кримінальну спрямованість групі надають раніше судимі дорослі або люди юнацького віку, які зловживають алкоголем чи наркотиками і ведуть розгульне життя. Наприкінці осені 2000 року із завидною регулярністю відбувалися зухвалі нічні “візити” злочинців у різні офіси. Злочинці виламували вхідні двері або виривали решітки на вікнах службових приміщень, що, як правило, знаходились на першому чи напівпідвальному поверхах… Викрадаючи комп’ютери, принтери, телевізори та іншу велику апаратуру, злодюжки якимось чином примудрялися проносити свою здобич вулицями, залишаючись при цьому непоміченими. Наприкінці листопада оперативники випадково звернули увагу на кількох молодих людей, які, ніде не працюючи, жили на широку ногу і регулярно приторговували всілякою технікою.

Дванадцятирічних В. Козлова і А. Решетилова та тринадцятирічного Є. Власова затримали, вилучивши у них крадену апаратуру, яку вони прийшли здавати на ринку перекупникам. Через малих слідчі вийшли на їхніх старших спільників. Першим був взятий 15-річний учень ПТУ О. Агапов, на квартирі в якого знайшли цілий склад ще не проданих крадених речей — монітори, телефони, комп’ютерні запчастини. Подільниками виявилися 18-річний Д. Щербаков (“сидів” на героїні і в свій час притягався до кримінальної відповідальності за зберігання наркотиків) і 17-річний А. Баженов (раніше потрапляв під слідство за крадіжку).

На цей момент злочинці зізналися в шести крадіжках… За попередніми підрахунками оперативників, молодики скоїли принаймні два десятки подібного роду злочинів2.

Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена

впливом багатьох факторів, серед них, на наш погляд, головними є:

• несприятливі соціальні умови (особливо сімейні);

• індивідуальні особливості особистості підлітка. У процесі проведення судово-психологічних експертиз було проаналізовано 62 кримінальні справи щодо сексуальних злочинів неповнолітніх у віці від 12 до 18 років, вивчені механізми їхньої злочинної поведінки залежно від особистісних характеристик. У структурі особистості більшості підлітків діагностувалися акцентуації характеру. У групі тих, хто скоїв насильство поодинці, переважали: епілептичний тип — 64 %, шизоїдний — 12 %, нестійкий — 11 %, а серед тих, хто скоїв насильство в групі (48 осіб), діагностувався гіпертимний тип характеру — 14 %, нестійкий — 13 % і конформний — 10 %1;

• безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референтних груп;

• соціальна неконтрольованість.

Підвищення уваги суспільства до життя, навчальної та ігрової діяльності підлітків, поліпшення соціально-економічних умов, організація соціально корисної та цікавої життєдіяльності можуть сприяти вирішенню проблеми зниження і викоренення злочинності неповнолітніх.

28.Психологічні особливості злочинності неповнолітніх

Як свідчить статистика, понад 70 % злочинів неповнолітні вчиняють у групі. Враховуючи неповноту статистичної інформації (окремі учасники групових злочинів не притягаються до кримінальної відповідальності або ж залишаються невідомими правоохоронним органам), можна стверджувати, що вчинення злочину підлітком-одинаком — швидше виняток, аніж правило, але і в таких випадках завжди наявний вплив на неповнолітнього правопорушника найближчого соціального оточення, групи з антисоціальною спрямованістю, до якої він належить чи належав раніш. Слід особливо відзначити, що участь у групі і співучасть у вчиненні злочину звичайно не співпадають. Не виключена також різниця ролі, виконуваної в групі та при вчиненні конкретного злочину, що необхідно враховувати у роботі з неповнолітніми.

Проведені дослідження свідчать, що злочинні групи неповнолітніх і молоді виникають, переважно, на основі неформальних груп або «груп дозвілля». Це пов'язано з такими елементами підліткової психології, як підвищена схильність до навіювання та наслідування, несталість емоційно-вольової сфери, орієнтованість на групу (конформізм), домінування потреби у спілкуванні з однолітками та переоцінка значимості 'їх схвалення, некритичність оцінки своїх переваг і недоліків та ін.

Звичайно, криміногенну значимість мають не перераховані вікові особливості самі по собі, а 'їх зміст та спрямованість. Соціальні властивості особистості у підлітків ще тільки починають формуватись. Окрім вже зазначеної недостатньої самокритичності при оцінці своєї поведінки, у них може бути навіть знижена здатність до вибірковості свідомих дій. Але особливу увагу слід приділити домінуючій у цьому віці потребі в спілкуванні та схильності до групування. Саме тут підлітки мають можливість виявити себе та самоствердитись як особистість.

За даними психологічних досліджень учасників злочинних груп неповнолітніх та молоді первісне об'єднувало: сусідство по будинку — 30,4 %, проживання на одній вулиці — 24,8 %, спільне навчання та робота — 1б %. Їх антисуспільна спрямованість зумовлювалась необхідністю задоволення потреби в спілкуванні при наявній вузькості, обмеженості інтересів (їх примітивізмі), невмінні організувати своє дозвілля, що посилюється комплексом об'єктивних причин та утрудненнями у нормативному проведенні часу. Повнокровне спілкування з однолітками в офіційному середовищі для підлітків, які опинилися в психологічній ізоляції, заміщається асоціальним. Антисуспільна група стає референтною, завдяки чому негативний вплив її посилюється, а вікові особливості набувають викривлених форм: підвищена емоційність виявляється у нестриманості, потреба самоствердження — у брутальності, цинізмі тощо.

Неповнолітні учасники антисуспільних груп, як правило, не здатні проявити себе та утвердитися в групах, діяльність яких є соціально-корисною, вони поступово втрачають зв'язки з колективами, до яких формально належать, перестають орієнтуватись на їх ставлення, не цінують їх думку. Близько 70 % з них вчаться погано чи посередньо, 40 % — порушують дисципліну, 37 % — раніш вже вчиняли проступки та правопорушення; наявні також конфліктні стосунки у сім'ї та школі. Загострюються такі риси характеру, як жорстокість, агресивність, нахабство, підступність (до 45 % обстежених), що серед законослухняних підлітків зустрічаються значно рідше. Це наочно свідчить про порушення процесу соціалізації та моральну деформацію і призводить до спроби самоствердження серед подібних собі, в тому числі — через вчинення правопорушень. Група, у свою чергу, впливає на своїх учасників, прищеплює їм антисуспільні погляди і установки, заохочує до злочинного способу життя — відбувається активний процес «перевиховання». Звичайно, не кожен важковиховуваний підліток вступає у конфлікт із законом, але взаємозв'язок цих явищ очевидний.

На кожному етапі формування злочинної групи неповнолітніх можливий поворот її до позитивного розвитку, але для цього необхідні певні умови, відповідна зміна умов функціонування. Полишена напризволяще, «дозвільна» група з великою ймовірністю може стати криміногенною, вчинюючи спочатку малозначні протиправні дії, спричинені бешкетуванням, пустощами, а потім — правопорушення і злочини.

У процесі переростання антисуспільної групи неповнолітніх у злочинну у ній відбуваються важливі зміни: зменшується кількість учасників; зростає питома вага осіб з негативними соціально-моральними характеристиками (непрацюючі, раніш засуджені та ін.); склад групи стає більш різнорідним за соціальним становищем; учасники все більше часу проводять у місцях кримінального забарвлення; методи керівництва групою змінюються з демократичних на авторитарні.

Попередження групової злочинної діяльності неповнолітніх та молоді значною мірою залежить від зусиль працівників правоохоронних органів.

Але вивчення практики свідчить, що у цій роботі є істотні недоліки. Так, з 132 груп, які перебували на обліку, лише стосовно 14,2 % здійснювались спеціальні заходи по їх роз'єднанню та переорієнтації, і тільки в половині випадків відбулися позитивні зміни. Основними причинами низької ефективності є:

1) індивідуально-профілактична робота здійснюється формально, без врахування особливостей особистості неповнолітніх та молоді, їх зв'язків, специфіки групування, положення в групі і т. ін.;

2) відсутня цілеспрямована робота щодо групи, яка стала для підлітка референтною, на яку він орієнтується, думку якої особливо цінує;

3) недостатньо надається допомога в адаптації до життя, налагоджуванні позитивних зв'язків і стосунків.

29.