Кларнет

Кларне́т (англ. clarinet, італ. clarinetto, фр. clarinette, нім. Klarinette; від лат. — ясний (звук)) — музичний інструмент сімейства дерев'яних духових, винайдений в 1701 році. Широко використовується як сольний інструмент, а також в симфонічному оркестрі, і вважається одним із найвіртуозніших музичних інструментів.

Кларнет належить до транспонуючих інструментів, причому використовуються кларнети в різних строях, головним чином в строї сі-бемоль («in B») та в строї ля («in A»). Діапазон кларнета (по запису) від e до c^4. Різновидами кларнета є кларнет-піколо (in Es, рідше in D), басетгорн (майже вийшов із практики, in F) і бас-кларнет (in B). В партитурі для симфонічного оркестру партія кларнетів пишеться між партіями гобоїв та фаготів.

Кларнет був винайдений в кінці XVII — початку XVIII століття (деякі довідники [1] вказують як року винаходи кларнета 1690, інші дослідники ставлять під сумнів цю дату і вказують, що перші згадки про кларнеті датовані 1710 роком [2]) Нюрнбергським музичним майстром Йоганном Хрістофом Деннер (1655—1707), яка у той час над поліпшенням конструкції старовинного французького духового інструменту — шалюмо (фр. chalumeau). Основним нововведенням, що дозволяє чітко виявити різницю між шалюмо і кларнетом, з'явився клапан на зворотному боці інструменту, керований за допомогою великого пальця лівої руки і допомагає переходу у другу октаву. У цьому регістрі звучання перших зразків нового інструменту (спочатку називався просто «вдосконалена шалюмо») нагадували тембр вживалася в той час труби, що називалася «кларіно» (clarino), назва якої, у свою чергу, походить від лат. clarus — «ясний» (звук). Ця труба дала свою назву спочатку регістру, а потім і всьому інструменту -clarinetto (італійська назва кларнета) буквально означає «маленька clarino». Протягом деякого часу шалюмо і кларнет вживалися на рівних, проте вже в другій чверті XVIII століття шалюмо практично зникає з музичної практики. Справу Деннера продовжив його син Якоб (1681—1735), три інструменти його роботи зберігаються в музеях Нюрнберга, Берліна і Брюсселя. Всі ці кларнети мали по два клапани. Інструменти такої конструкції були досить поширеними аж до XIX століття, однак австрійський майстер Паур близько 1760 року додав до двох клапанів,що існували, третій, бельгійський майстер Роттенбург — четвертий, англієць Джон Хейл в 1785 році — п'ятий, нарешті, знаменитий французький кларнетист і композитор Жан-Ксавьє Лефевр близько 1790 року створив класичну модель кларнета з шістьма клапанами [3][4].

До кінця XVIII століття кларнет стає повноправним інструментом класичної музики. З'являються віртуозні виконавці, поліпшують не тільки техніку виконання на кларнеті, але і його конструкцію. Серед них слід відзначити Івана Мюллера, який змінив конструкцію мундштука, чим значно вплинув на тембр, спростив передування і розширив діапазон інструменту, по суті, створивши його нову модель. З цього часу починається «золотий вік» кларнета.

Удосконалення кларнета продовжилося і в XIX столітті: професор Паризької консерваторії Гіацинт Клозе і музичний майстер Луї-Огюст Бюффе (брат засновника фірми «Buffet-Crampon»Дені Бюффе) успішно пристосували до кларнету систему кільцевих клапанів, винайдену флейтистом Мюнхенської Придворної капели Теобальдом Бемом і спочатку застосовувалася лише на флейті. Ця модель отримала назву «кларнет Бема» або «французький кларнет». Серед інших видатних майстрів, які взяли участь у подальшому поліпшенні конструкції кларнета, можна назвати Адольфа Сакса (винахідника саксофона і широкомензурних мідних духових інструментів) і Ежена Альбера . У Німеччині й Австрії набули поширення так звані «німецькі» і «австрійські» кларнети, що ведуть своє походження від інструменту з системою клапанів, сконструйованої Іоганном Георгом Оттенштайнером (1815—1879) спільно з кларнетистом Карлом Берманом, який випустив «Школу гри на кларнеті» для цієї системи. У 1900-х роках берлінський майстер Оскар Елері (нім. Oehler; 1858—1936) вніс в неї невеличкі вдосконалення. Традиційно таку систему називають саме «системою Елері». Механізм німецького кларнета відрізняється від французького й менш пристосований для швидкої віртуозної гри. Мундштуки і тростини цих кларнетів також робляться за технологією, що відрізняється від французької. Вважається, однак, що інструменти німецької системи забезпечують більшу виразність і силу звуку [5]. Протягом досить довгого періоду кларнети німецької системи були широко поширені по всьому світу, однак приблизно з 1950-х років почався перехід музикантів на кларнети французької системи, і зараз на німецьких кларнетах грають в основному тільки австрійські, німецькі і голландські, а також, зберігаючи данина традиції — деякі російські кларнетистів. Крім систем Бема і Елері, існує ще кілька варіантів розташування клапанів на інструменті, зокрема, на початку XX століття фірма «Selmer» випускала «кларнети Альбера» (нагадували за будовою інструменти середини XIX століття), а в 1960-70 -х роках — «кларнети Марки». Діапазон останніх міг бути розширений вгору на октаву [6]. Тим не менш, широкого поширення ці інструменти не отримали. Серед експериментальних зразків різних конструкторів потрібно відзначити чвертьтоновий кларнет Фріца Шюллера, що призначався для виконання сучасної музики.

Сучасний кларнет являє собою досить складний механізм. Інструмент має близько 20 клапанів, безліч осей, ресор, тяг і гвинтів. Провідні фірми-виробники музичних інструментів постійно удосконалюють конструкцію кларнета і створюють нові моделі.