Поняття особистості в психології

. Поняття особистості в психології

Особистість — це не суто психологічне поняття, і вивчається вона всіма суспільними науками — філософією, соціологією, етикою, педагогікою та ін. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, наукових, культурних, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно поділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені основні напрями дослідження психологічних особливостей особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині XX ст.

Важливим теоретичним завданням психологічної науки є розкриття психологічних засад тих психологічних властивостей, які характеризують людину як індивіда, особистість та індивідуальність.

Поняття „індивід"(від лат. individuum — неподільне) визначає родову належність людини. Цим поняттям позначається окремий представник людського роду в єдності його набутих та природжених особливостей, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис. Це людина як одинична природна істота, представник homo sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис. Говорячи про людину як індивіда, Б.Г. Ананьев описує його природні особливості, анатомофізіологічну основу особистості. Це і правомірно, і необхідно, однак важливо пам'ятати, що мова йде не про різні структури (людини як індивіда і людину як особистість), а про одну й ту саму структуру, що розглядається в різних аспектах. Індивід, як правильно зазначає К.В. Шорохова. означає людину як одну з людей, як носія загальних властивостей, як одиничність.

Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з навколишнім світом, активність. Ознака цілісності вказує на системний характер зв'язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізують життєві відношення індивіда. Стійкість характеризує собою збереження головних відношень індивіда до дійсності, передбачаючи разом з тим існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності. Активність індивіда, забезпечуючи його здатність до самозмін, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх впливів.

З'являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних відносин і процесів, у результаті чого набуває особливої соціальної якості - стає особистістю. Це відбувається завдяки тому, що людина, включаючись у систему суспільних зв'язків, виступає суб'єктом - носієм свідомості, яка формується і розвивається у процесі діяльності.

У понятті „суб'єкт" (від лат. subjectum - підмет) фіксується така характеристика індивіда чи групи, як здатність бути носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, спрямованої на об'єкт. На відміну від суб'єкта, об'єкт — фрагмент реальності, на яку спрямована активність взаємозв'язаного з нею суб'єкта.

Для філософії, соціології, психології та інших наук головним об'єктом дослідження є особистість людини, яка стала фокусом схрещення економічних, політичних, духовних, релігійних граней життя суспільства.

У зв'язку з неможливістю вирішення проблем особистості зусиллями будь-якої однієї науки, на думку Б.Г.Ананьева, виникла потреба комплексно-інтегрованого підходу до їх вивчення, розробки цілісної системи теоретичного та практичного людинознавства. Учений виокремив чотири рівні людської організації, які складають найбільший інтерес для наукового дослідження: індивід, суб'єкт діяльності, особистість, індивідуальність.

Незважаючи на численні спроби знайти загальні підходи, у працях дослідників існує багато визначень особистості, що пов'язано з багатозначністю цього поняття. І.С.Кон вважає, що, з одного боку, воно позначає конкретного індивіда (особу) як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) і соціальних ролей (загальне). З іншого боку, особистість розуміється як соціально визначений індивід, який інтегрує соціально значущі риси, створені в процесі прямої і непрямої взаємодії з іншими людьми, що й робить його суб'єктом праці, пізнання та спілкування.

Узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що особистість — це конкретна людина, узята в системі її стійких соціально зумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв'язках і відношеннях, визначають її моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої і для оточуючих.

Неповторність поєднання природних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям „індивідуальність"

Згідно з теорією інтегральної індивідуальності В.С.Мерліна, індивідуальність людини складається з індивідуальних особливостей, що належать до різних рівнів її організації від біохімічного до соціального. Він виокремив три ієрархічні рівні: нижній (біохімічні, загальносоматичні і нейродинамічні властивості організму); середній (психічні властивості особистості; темперамент, риси характеру тощо); вищий (соціально-психологічні властивості: ролі людини в малих та великих групах). Виходячи з цього, новонароджена дитина вже є індивідуальністю, хоча остання обмежується лише властивостями її організму.

Не всі психологи погоджуються з широким розумінням індивідуальності. Так, О.Г. Асмолов локалізує індивідуальність на рівні властивостей особистості і пов'язує її зі смисловими відношеннями і установками особистості. „Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють", — вважає вчений. Індивідуальність відповідає за розв'язання питань, пов'язаних із сенсом життя, ціннісними орієнтаціями, життєвою позицією людини.

Співвідношення понять „особистість" та „індивідуальність" зображують графічно як два кола, що накладені одне на одне, але не збігаються повністю, хоча мають певну спільну площу. Така площа—це ті властивості особистості, які складають базис її індивідуальності. Площа, що залишилася і символізує особистість, відповідає тим її властивостям, які є соціально типовими і характеризують її як представника численних малих та великих груп. „Залишок" індивідуальності включає біохімічні, загальносоматичні і нейродинамічні властивості, що не входять до структури особистості.

Таким чином, поняття особистості та індивідуальності не рівновеликі й не збігаються за змістом.

2. Відповідно до визначень особистості існує багато теорій особистості.

Теорія - це система взаємопов'язаних ідей, побудов і принципів, які пояснюють певні спостереження над реальністю. Теорія не може бути "правильною" чи "неправильною", оскільки це лише перевірені умовисновки чи гіпотези про те, хто такі люди, як вони живуть і чому вони поводяться так, а не інакше.

Теорії особистості виконують дві функції:

1) пояснюють поведінку людини;

2) передбачають поведінку людини.

Кожна теорія включає в себе певні компоненти:

1. Структура особистості - це основні її блоки, незмінні характеристики, які притаманні людині завжди. Такими структурними одиницями є риси, якості особистості. Риса - це схильність людини поводитись певним чином. Другим прикладом структури є описання типів особистості. Тип особистості - це сукупність багатьох рис, які утворюють узагальнені поведінкові характеристики. Наприклад, за К. Юнгом, всі люди поділяються на два типи: інтровертів та екстравертів.

2. Мотивація. Цілісна теорія особистості повинна пояснювати, чому люди чинять так, а не інакше. І таких пояснювальних концепцій є багато.

3. Розвиток особистості - це простеження змін особистості від народження до кінця життя. Є багато стадійних моделей для розуміння фаз зростання. Так, наприклад, у теорії 3. Фройда - стадії психосексуального розвитку, стадії розвитку ego Е. Еріксона і т. д. Теорії особистісного зростання відрізняються тим, яку роль у розвитку особистості відводять вони генетичним чинникам чи середовищу.

4. Психопатологія - кожний персонолог шукає відповідь на питання, чому деякі люди проявляють патологічні чи неадекватні стилі поведінки в повсякденному житті. Етнологія - це вивчення і пояснення причин ненормального функціонування психіки людини.

5. Психічне здоров'я - це критерії оцінки здорової особистості та поняття здорового способу життя. На психічне здоров'я людини теж є різні погляди.

6. Змінення особистості за допомогою терапевтичних впливів, тобто пошук шляхів, як змінити особистість, як підвищити свою компетентність. Є багато психотерапевтичних напрямів, які відрізняються як методами впливу, так і поглядами автора на особистість.

Ефективність теорії можна оцінити за такими параметрами:

1) наскільки її положення можна перевірити;

2) якою мірою теорія стимулює психологів проводити подальші дослідження;

3) наявність внутрішніх суперечностей;

4) економність, тобто кількість понять і концепцій в теорії;

5) широта охоплення, тобто на яку кількість поведінкових проявів її можна перенести;

6) здатність допомогти людям зрозуміти їхню поведінку та розв'язати проблеми.

Не треба оцінювати теорії з погляду правильності, оскільки вони відповідають на різні запитання і можуть взаємодоповнювати одна одну. Наведемо змістовні характеристики основних теорій особистості.

1. Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш чи менш однаково в різних ситуаціях.

Г. Олпорт вирізняв від 2 до 10 основних якостей (працелюбність, лінощі, чесність, ділові якості тощо), які характеризують спосіб життя людини, а решту вважав другорядними.

Р. Кеттел оцінював особистість за 16 шкалами (серйозність-легко-важність, відкритість-закритість тощо).

Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстра-версія-інтроверсія (відкритість-закритість) та стабільність-нестабільність (рівень тривожності).

Розроблені ними методики успішно використовуються в психологічних дослідженнях особистості.

2. Біхевіористичний підхід (Б. Скіннер та ін.) базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). Особистість є результатом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому характеристиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.

3. Когнітивний підхід (Еліс, Роттер та ін.) є спробою пояснити природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина не пасивна істота, на яку впливає довкілля. Характер її реакцій на ті чи інші ситуації визначається тією когнітивною інтерпретацією, яку вона сама дає цій ситуації, та особливостями її особистості. Одні схильні брати відповідальність на себе за те, що з ними відбувається, і впевнені, що можуть впливати на оточення (люди з внутрішньою підтримкою); інші - систематично пояснюють усе, що з ними відбувається, зовнішніми обставинами, вірять в існування зовнішнього контролю, щасливого випадку (орієнтовані зовні). Втім, когнітивний підхід не пояснює, чому одні люди схильні бачити причини своєї поведінки в собі, а інші - в обставинах. Відповіді на це запитання шукають інші теорії, зокрема психодинамічні.

4. Психодинамічні підходи представлені багатьма теоріями, зокрема психоаналітичною теорією 3. Фройда, індивідуальною психологією А. Адлера та аналітичною психологією К. Юнга.

3. Фройд сформулював психоаналітичну теорію особистості, де відправним пунктом є концепція підсвідомого, яке дає змогу зрозуміти складність та неоднозначність людського життя. Він вважав, що стійкі особистісні характеристики формуються, зазвичай, досить рано, а потім у різних варіантах відтворюються в дорослій поведінці. Таким чином, життя людини можна розглядати через її минуле, вирізняючи дитячі стереотипи, встановлюючи їхній зв'язок один з одним та з досвідом дитини, а також відповідним чином інтерпретуючи їх.

3. Теоретичні дослідження в галузі психології особистості велися вже давно, тому в історії даної проблеми можна виділити три періоди: філософсько-літературний, клінічний та власне експериментальний. Перший взяв свій початок від робіт давніх мислителів і продовжувався до початку XIX ст. Експериментальний період пов'язаний з іменами таких учених, як О.Ф.Лазурський, Г.Олпорт, Р.Кетгел. У перше десятиліття XIX ст. поряд з філософами та письменниками проблемами психології зацікавилися лікарі — психіатри. Вони першими стали проводити систематичні спостереження за особистістю хворого в клінічних умовах, вивчати історію його життя для розуміння поведінки хворого. При цьому встановлювався не тільки діагноз, а були здійснені спроби узагальнення даних про природу людської особистості. Тому цей період отримав назву клінічного.

Отже, якщо взагалі підходити до визначення сучасних теорій особистості, то щонайменше можна виділити 48 різноманітних їх варіантів. Зупинимося на деяких основних напрямах дослідження особистості.

Психоаналіз.

З.Фрейд (1856-1939) створив одну з найвидатніших теорій особистості. Він був послідовним детерміністом, вважав, що все в душевному житті має свою причину, кожна душевна подія викликається свідомим чи несвідомим наміром і визначається попередніми подіями. Головна його заслуга полягає в тому, що він уперше ввів у науку поняття несвідомого і створив методи роботи з неусвідомлюваними мотивами.

Він виокремив три сфери психічного: свідомість, підсвідомість і несвідоме. Саме в несвідомому знаходяться основні детермінанти особистості — психічна енергія, спонукання та інстинкти. Існує два основні інстинкти: лібідо, або прагнення до сексуального задоволення, та інстинкт агресії і прагнення до смерті. У структурі особистості існує також три компоненти: Воно (Ід), Я (Его), і Над-Я (Супер-Его). Ід - головна і центральна частина особистості майже цілком несвідома. Вона включає психічні форми, які ніколи не були свідомими, і ті, які виявилися неприйнятними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей, добра і зла, не знає моралі.

Его, з одного боку, слідує несвідомим інстинктам, а з іншого — підкоряється вимогам реальності. Ця частина особистості відповідає задовільну поведінку, може контролювати і придушувати інстинкти, прагнути до послаблення напруги і підсилення задоволення.

Супер-Его розвивається з Его і слугує місцем, де зберігаються моральні установки, норми поведінки, є суддею і цензором діяльності і думок Его, Мотиви, думки, які не відповідають нормам Супер-Его, витісняються у сферу несвідомого або підсвідомого.

Для того, щоб витіснений матеріал не потрапив до свідомості, Его використовує різні способи захисту, зокрема раціоналізацію, сублімацію, проекцію та уникнення. Его, за 3. Фрейдом, постійно перебуває в конфлікті, поскільки вимоги Ід і Супер-Его несумісні. Тому Его постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витіснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для „цензора".

Але, незважаючи на наявність захисту, витіснені бажання прориваються до свідомості у формі сновидінь, фантазій, обмовок, несподіваних дій тощо і суттєво впливають на поведінку людини. Саме в цьому З.Фрейд вбачав причину невротичних станів. Психоаналіз допомагає звільнити людину від таких розладів і позитивно використовувати її енергію.

У теорії особистості З.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості, які критикували навіть його учні. Найбільшої критики зазнали погляди на мотивацію людської поведінки природженими інстинктивними потребами (сексуальними, руйнівними) та фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим, між індивідом і суспільством.

Ось чому виникла потреба в подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами. Так, швейцарський психолог К.Г. Юнг (1875-1961), засновник аналітичної психології, учень З.Фрейда, не поділяв поглядів свого вчителя на пансексуалізм як рушійну силу поведінки людини. За К.Г.Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщинами. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів — домінант, першородних образів у творчості, снобаченнях (наприклад, образ матері — землі, демона, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурними одиницями особистого несвідомого може бути констеляція почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих „комплексах". Центральну роль серед архетипів К.Г.Юнг відводив архетипу „самості" — потенційному центру особистості на відміну від „Его" („Я") як центру свідомості.

Завдяки психічним функціям - мисленню, інтуїції, почуттям — людина пристосовується до умов життя, але іноді індивід вимушено звертається до нижчого рівня несвідомого, тобто регресує.

К.Г.Юнг створив типологію особистості, котра визначалася не обставинами життя, а природженими її властивостями, в основі яких лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на основні типи — інтровертів та екстравертів, а також додаткові — інтуїтивний, мисленнєвий, емоційний.

Проти біологізаторських тенденцій З.Фрейда виступав також його відомий учень А.Адлер (1870-1937), котрий заснував так звану індивідуальну психологію. Він підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а „суспільне почуття", або „почуття спільності". Це почуття природжене, але воно розвивається впродовж життя.

А. Адлер вважав, що структура особистості цілісна, а детермінантою її розвитку є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний через можливе виникнення почуття неповноцінності. Через те, що нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага суспільства, „соціальне почуття" є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. На основі цього були виділені різні види компенсації, що створюють різні „життєві стилі".

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності є наслідком збігу потягу до вищості із соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. „Вихід у хворобу", при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації „нормальними" засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.

Отже, індивідуальна психологія А.Адлера заперечує фатальний розвиток особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя.

До інших представників неофрейдизму належать також К.Хорні (1885-1952), Е.Фромм (1900-1980), Е.Еріксон (1902-1994).

4. У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення6.

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна отримати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.

Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати сусідські стосунки у вихованні дітей, а й як учити їх будувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків. Цього вона не досягла б, перебуваючи тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У запалі веселих дитячих Ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися» .

Використовуючи засоби масової інформації у виховному процесі, педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому нерідко він схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак намагається наслідувати «телегероя». З огляду на таку психологію сприймання побаченого, найнебезпечнішими для виховання підростаючого покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український телеекран. Педагоги повинні допомагати школярам правильно оцінювати побачене чи прочитане.

Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість; підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні особистості; ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність нервових процесів.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому новоутворення. Таку ідею висунув психолог Л. Виготський, який обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Суть її в тому, що в розумовому розвитку дитини простежуються два рівні: перший — рівень актуального розвитку як наявний рівень підготовленості учня, що визначається тим, які завдання він може виконати самостійно: другий, вищий рівень — «зона ближнього розвитку», — охоплює завдання, які дитина не може виконати самостійно, але впорається з ними за невеликої допомоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою дорослих, завтра робитиме самостійно. За таких умов, вважає Л. Виготський, навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли, але перебувають у стадії становлення.

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, що вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

У зарубіжній педагогіці та психології домінують погляди, що люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що людині від природи властива агресив­ність, жорстокість та інші негативні моральні якості (М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх). Такої позиції дотримуються представники біологічного напряму в педагогіці.

Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К,-А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є сере­довище, а головним — вплив домашнього середовища. Йдеться про те, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах.

За оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80—90 %; вплив середовища, за оцінками представників соціологіч­ного напряму — 90%.

Представники біосоціологічного напряму (конвергенції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формують­ся як явище соціальне. Зокрема, англійський психолог Д. Шаттлеворт вважає, що на розумовий .розвиток особи­стості біологічні та соціальні чинники впливають у таких співвідношеннях: 64% чинників — спадковість; 16 — від­мінності в рівнях домашнього середовища; 3 —відмінно­сті у вихованні дітей в тій же сім'ї; 17% — змішані фактори (взаємодія спадковості та середовища)1.

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості, представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові виховання в роз­витку особистості: від визнання його цілковитого безсилля (за несприятливих умов середовища) і пасивного прямування за розвитком (Ж. Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка «поведінкова інженерія Б. Скіннера).