3.7.1. Сила

Витривалістю називають здатність до тривалого виконання якої-небудь рухової діяльності без зниження її ефективності.

Розрізняють два види витривалості – загальну і спеціальну. Загальна витривалість переважно зумовлює загальну працездатність учнів, служить основою для спеціальної підготовленості, у тому числі і спеціальній витривалості.

Спеціальна витривалість визначається специфічною підготовленістю організму стосовно до визначеної рухової діяльності. Вона пов’язана з раціональністю, економічністю техніки виконання вправ і залежить від рівня розвитку інших рухових якостей (сили, швидкості, координаційних можливостей.) Загальна витривалість залежить від функціональних можливостей вегетативної системи, у першу чергу від серцево-судинної і дихальної систем. При цьому чим менше інтенсивність виконання вправ, тим менше результат його залежить від рівня удосконалення рухового навику і більше – від вегетативних можливостей організму.

З віком витривалість змінюється нерівномірно, але з постійною направленістю в бік збільшення.

У хлопців загальна витривалість до помірної роботи розвивається інтенсивно, у середньому віці спостерігається деяке уповільнення, у старшому віці – повторне збільшення. У дівчат з 8 до 12 років спостерігається постійне збільшення, з уповільненням розвитку після 14 років. Це означає, що вже в молодшому шкільному віці треба пропонувати помірні і адекватні віку навантаження, пов’язані з розвитком загальної витривалості, що відповідно і передбачено комплексною програмою з фізичної культури.

Інтенсивність роботи, величина зусиль, тривалість роботи, тривалість відпочинку між повтореннями – усі ці фактори в умілих руках вчителя дозволяють розвивати різні прояви витривалості. Здебільшого знижуючи або збільшуючи інтенсивність роботи, ми тим самим визначаємо можливу тривалість роботи і розгортання механізмів, що забезпечують прояв загальної і спеціальної витривалості. Таким чином, за допомогою однієї й тієї ж вправи, наприклад бігу чи стрибків, але з різною направленістю його виконання, досягається розвиток в одному випадку загальної, в іншому – спеціальної витривалості. У зв’язку з тим, що загальна витривалість є важливою передумовою для розвитку спеціальної витривалості, треба планувати розвиток загальної витривалості по часу раніше. Для розвитку загальної витривалості треба добирати такі вправи, при виконанні яких бере участь більша кількість м’язових груп (біг, ходьба на лижах, рухливі і спортивні ігри).

Основні фактори, що визначають витривалість людини

Витривалість людини залежить від багатьох факторів, і всі вони взаємопов’язані. Зупинимося на характеристиці тільки основних факторів.

А) діяльність ЦНС визначає працездатність м’язів злагодженість функцій і систем, успішне виконання рухів і дій спортсменів.

Відповідно до концепції «функція будує орган», у процесі виконання вправ, які потребують прояву різної витривалості (за характером, інтенсивністю і тривалістю),що вимагає певних змін і в системі нервових процесів і в їх удосконалення. Інакше кажучи, ЦНС пристосовує і регулює свою діяльність до потреб різних видів витривалості .

При цьому необхідно пам’ятати, що втома виникає передусім у ЦНС.

В.С. Фарфель відмічав, що погіршення працездатності центральних нервових центрів – головна ланка в ланцюгу процесів, які характеризують розвиток втоми. Боротьба із втомою – це передусім боротьба нервових центрів ЦНС за зберігання працездатності самих нервових центрів.

Б) Функціональні можливості серцево-судинної, дихальної і видільної систем.

В) Рівень розвитку рухових якостей.

Сила, рухомість у суглобах, швидкість, вміння розслабляти м’язи суттєво впливають на рівень витривалості в обраному виді спорту. При цьому дуже важливо, щоб рівень їх розвитку трохи перевищував рівень, що визначається обраним видом спорту.

Запас швидкості – важливий фактор спеціальної витривалості. Давно відомо, що якщо спортсмен може подолати дуже швидко коротку відстань, то йому легше пройти більш тривалу дистанцію, але з меншою швидкістю. Справа в тому, що максимальна швидкість на короткому відрізку свідчить про рівень розвитку сили,швидкості, рухомості в суглобах, анаеробних можливостях організму і працездатності ЦНС.

Запас цих функціональних можливостей дозволяє під час проходження дистанції витрачати відносно менше м’язових зусиль, виконувати роботу в режимі менших напружень. Наприклад, спортсмен, який пробігає 100 м за 10.5 с відносно легко долає 400 м за 50 с, бо він біжить кожні 100 м за 12.3 с, тобто на 2 с повільніше своєї максимальної швидкості. Але ще ніхто зі спортсменів, навіть добре підготовлених з бігу на 400 м, не зміг пробігти дистанцію за 50 с, маючи результат на 100 м тільки 12 с.

Ці факти свідчать про існування визначеної залежності між максимальною швидкістю на окремому відрізку і середньою швидкістю на певній дистанції.

Тому для досягнення високих результатів у роботі тривалого часу велике значення має спеціальне тренування, направлене на розвиток швидкісних можливостей спортсмена.

Г) Вольові якості спортсмена значною мірою визначають результативність його тренування і участь у змаганні на витривалість. Тільки силою волі спортсмен може змусити себе підтримувати потрібну потужність роботи, незважаючи на втому, і далі виконувати вправи, коли вже здається, що немає зовсім сил. У таких випадках воля, бажання спортсмена формують відповідні нервові процеси, примушуючи нервові центри не тільки продовжувати роботу, але й збільшувати її (наприклад на фініші).

Поряд з цим суттєве значення при виявленні витривалості має психологічна постанова спортсмена і вказівки тренера.

Д) Техніка рухів спортсмена здебільшого визначає його витривалість. Раціональна, економна техніка рухів зберігає енергію, дозволяє більш ефективно і більш довготривало працювати.

Дуже важливим елементом техніки є вміння спортсмена дати собі короткочасний відпочинок шляхом «виключення» непрацюючих м’язових груп і хвилеподібної зміни потужності роботи.

Питання про умовне виключення ще мало розроблене. Цей прийом боротьби із втомою ще недостатньо використовується у різних видах спорту. Але в легкій атлетиці знайдені деякі способи, які можуть бути використані і в інших видах спорту. Мова йде про «вільний рух» і «розслаблення» під час пересування по дистанції.

Слід думати, що короткочасне виключення максимальних чи близьких до них психофізичних зусиль все ж так пов’язане зі зниженням швидкості, щоправда, дуже невеликими у досвідченого спортсмена. Виявилося, якщо з бігу на 200 м приблизно в середині дистанції спортсмен робить 4-6 кроків, особливо легко й вільно «виключивши» прагнення бігти на максимальній швидкості, то не зважаючи на деяке непомітне для ока зниження швидкості на цих кроках, результат других 100 м покращується. «Вільний хід» є обов’язковою умовою з бігу на 400 м, його рекомендують використовувати орієнтовно в середині дистанції. Рекомендується користуватися 2-3 рази таким відпочинком бігунам на довгі дистанції, коли в цьому почувається потреба.

У багатьох видах спорту може мати місце подібний короткочасний відпочинок під час участі в змаганнях, але навчання в цьому прийому під час тренування поки не займає гідного місця, особливо у вправах максимальної і субмаксимальної потужності.

Е) Анаеробні можливості організму людини. Витривалість спринтера за своєю біологічною природою в основі відрізняється від витривалості бігуна на довгі і надто довгі дистанції.

Припустимо, що бігун пробігає 100 м за 25 с, потреба кисню при цій роботі рівна 3,6 л/хв. Якщо подолати цю дистанцію удвічі швидше, потреба кисню збільшиться в 4 рази, а при швидкості 10 м/c – у 22 рази до – 80 – ти літрів за хвилину. Органи дихання здатні поглинути з повітря не більше 6 л кисню за хвилину. За рахунок чого здійснюється робота? Енергію, необхідно для тривалості бігу з певною швидкістю, організм черпає головним чином в біохімічних реакціях, що виникають без участі кисню (анаеробний процес)

Рис. 2. Відносний вклад аеробного і анаеробного процесів в загальний енергетичний баланс фізичних вправ

(А. Ф. Яременко, Б. В. Яковенко, 2001)

Паливом для мязів служать особливі органічні речовини, багаті потенційною енергією і здатні, розчіпляючись, віддавати її. Це аденозинтрифосфорна кислота (АТФ), креатин фосфорна кислота (КРФ), вуглеводи, жири, білки. Особливу роль серед них відіграє АТФ. ЇЇ з повним правом можна порівняти з звичайним акумулятором, який живить електромотор. Так, як і акумулятор, вона, віддаючи енергію, розряджається «розщеплюється» и як акумулятор вона, віддаючи м’язам енергію, може заряджатися «відновлюватись, знову знаходячи здатність приводити м’язи в дію». У механізмі м’язового скорочення АТФ – одна з самих важливих деталей. Саме в АТФ м’язи безпосередньо черпають енергію для своєї роботи. Усі інші види м’язового палива використовуються лише для того, щоб безперервно підзаряджувати АТФ.

Так як кількість АТФ у м’язах порівняно небагата, то вже незабаром після початку роботи виникає необхідність у її відновленні. Для цього теж потрібна енергія. И тут вступає в дію КРФ і глікоген «ці дві речовини як і АТФ, входять до складу м’язової тканини». Енергія, що виділяється при їх розчепленні, йде на відновлення АТФ.

Усі ці процеси йдуть без участі кисню і відзначають анаеробну працездатність людини і можуть породжуватися до тих пір, поки вичерпується запас енергії, що містяться у АТФ, у КРФ і глікогені.

Для подальшої роботи м’язів необхідні кисневі і нові джерела енергії. Їх приносить до м’язів кров. Починається згорання вуглеводів жирів, білків. Енергія що виділяється при цьому, трансформується в м’язову роботу, але знов – так лише через відновлення чи, як ми умовно назвали цей процес, «підзарядку» АТФ – аеробна працездатність.

Питома вага – аеробних і анаеробних компонентів працездатності в різних фізичних вправах різна.

Головним методом розвитку загальної витривалості у школярів є метод безперервної вправи, як може виконуватися в рівномірному і поперемінному темпі. Рядом авторів встановлено що для розвитку витривалості найбільш доцільною є та частина навантаження, за якої організм учнів починає боротися зі втомою. Треба починати розвиток загальної витривалості з відносно тривалої роботи помірної інтенсивності, але мінімальна тривалість неперервної роботи повинна складати 4-5 хвилин, як необхідна умова розгортання дихальних процесів. Водночас Ю. Г. Травін, Г. П. Богданов та інші вказували, що дуже повільний біг не дає тренуючого ефекту, так як подібні навантаження не доводять організм до необхідного рівня втоми як є головною умовою витривалості, і рекомендують давати навантаження в діапазоні 70-80 % від критичної швидкості на пульсі 130-165 уд/хв.

Однак у спортивній практиці для розвитку витривалості часто використовують повторний, інтервальний метод тренування. При інтервальному методі підвищення навантаження досягається не тільки за рахунок збільшення інтервальності вправ, але і за рахунок скорочення пауз відпочинку.

На початковому етапі тренування розвиток загальної витривалості йде за рахунок збільшення запропонованих дистанцій при зберіганні відносно постійного рівня інтенсивності «помірного», далі треба застосовувати поступове збільшення інтенсивності при відповідному скороченні дистанції, і на заключному етапі надавати перевагу навантаженням великої і субмаксимальної інтенсивності.

До методів розвитку витривалості відносяться також «фартлейк» - крос, що проводиться в постійно змінних умовах. Витривалість іноді розвивається однобічно, завдяки довготривалому бігу. Разом з тим витривалість при використанні силових і швидкісних вправ може розвиватися шляхом зміни режиму в роботі чи шляхом встановлення інтервалу відпочинку і збільшення загального обсягу засобів, що використовуються.

Хорошим засобом розвитку витривалості є використання різних засобів тренування з інших видів спорту, в тому числі багаторазові стрибки через скакалку. Ці вправи дуже емоційні, доступні і легко дозуються з врахуванням індивідуальних особливостей організму учнів. Середній темп стрибків повинен коливатися залежно від віку – від 120 до 145 – 150 стрибків за хвилину з висотою підскоку 10-15 см.

Поряд з таким універсальними вправами для розвитку загальної витривалості, як біг, ходьба на лижах і іншими циклічними вправами, широко використовуються рухові ігри: «П’ятеро в обручі», «Два морози», «Вовк у рові» та інші.

Вправи для розвитку спеціальної витривалості визначаються видом, характером, цієї специфічної витривалості. Для розвитку швидкісної витривалості варто пропонувати вправи на швидкість з перемінним методом тренування, для розвитку силової витривалості використовувати метод колового тренування.

При цьому методика їх застосування на уроці будується так, щоб викликати значну втому нервово-м’язового апарату, що забезпечує рухову діяльність людини.

Вправи для розвитку всіх видів витривалості проводяться як правило, у другій половині уроку.

Нормування навантажень і відпочинку

З метою удосконалення аеробних можливостей широко використовується рівномірний, рівномірноприскорений і рівномірноуповільнений методи. Інтенсивності роботи при цьому повинна бути близько до критичної і протриматися на рівні граничної потреби кисню. Тривалість такої роботи від 10-12 хв. для спортсменів масових розрядів і до 1-1, 5 годин для високо кваліфікованих спортсменів. Важливим в методиці розвитку витривалості ї визначення оптимального інтервалу відпочинку між заняттями. Величина його залежить як від обсягу виконаної роботи, так і від ступеня тренованості учня. Досліджуваннями доведено, що тижнева перерва призводить до зниження працездатності. При двох заняттях на тиждень можна лише підтримувати досягнутий рівень працездатності, тому для підвищення витривалості слід проводити заняття не менше трьох разів на тиждень.

Більш часто використовують тренувальні навантаження слід лише високо кваліфікованим спортсменам, організм яких може виконувати більший обсяг роботи, водночас швидко відновлюється у процесі відпочинку.

Оскільки основною ознакою тренувального процесу, що направлений на розвиток витривалості, є втома, а повторне виконання вправ пропонується в стадії недовідновлення, тому важливого значення набуває контроль за рівнем витривалості і станом організму.

Контроль за рівнем витривалості здійснюється за результатами загальної діяльності в цілому чи її частин, залежно від реакції систем організму людини «серцево-судинної, дихальної і видільної систем», а також за зовнішніми ознаками.

5.7 Деякі шляхи диференційованого підходу та активізації учнів на уроках з легкої атлетики

При організації диференційованого підходу слід виділити такі етапи:

1. Систематичне вивчення індивідуальних особливостей учнів класу.

2. Поділ на підставі основних тестів на групи (відділення).

3. Врахування індивідуальних особливостей кожного учня;

4. Постановка близьких та віддалених завдань для групи і окремих учнів.

5. Фіксування й аналіз навчальної роботи.

6. Уточнення на цій основі подальшої роботи.

З метою диференційованого підходу при виконанні циклічної роботи для учнів різної рухової підготовленості рекомендуємо використовувати два способи – груповий та індивідуальний.

Груповий метод полягає в наступному. На підставі бігу на 30 м з ходу з максимальною швидкістю учні розподіляються на три групи (середньої, вище і нижчо-середньої підготовленості). Для складання завдань і контролю за виконанням складаються таблиці орієнтовного проходження кожною групою стометрового відтинку з різною інтенсивністю залежно від максимальної швидкості групи. Стометровий відтинок невеликий і дає змогу вчителю легко хронометрувати час його проходження.

Другий спосіб – індивідуальний і використовується таким чином: на початку уроку учням пропонується пробігти ту чи іншу дистанцію зі змагальною швидкістю. На фініші учням повідомляється час проходження цієї дистанції, а потім пропонується пробігти цю дистанцію ще один (2, 3, 4 …) рази, але не з максимальною швидкістю, а на 5 (10, 15, 20%) повільніше. За складеною таблицею кожний учень за своїм змагальним часом визначає орієнтовний час чергування з більш нижчою інтенсивністю. Слід відмітити, що у кожному класі є велика розбіжність у фізичній підготовленості ( 30% і більше). Тих учнів, які займаються в спортивних секціях слід використовувати як помічників (інструкторів) або давати ускладнений варіант вправ.

Зі слабопідготовленими школярами можливе проведення занять двома шляхами:

1. Дається відносно трудний варіант, а тим, хто не може впоратися із завданням, він полегшується;

2. Дається найлегший варіант, а потім поступово ускладнюється.

Ще один із важливих елементів диференційованого підходу – це посидьності навантаження. Фізіологічним показником посильності навантаження і реакції організму є частота серцевих скорочень, суб’єктивних відчуттів навантаження учнями та зовнішніх показників (дихання, потовиділення, стан шкіри). Для школярів основної медичної групи частота серцевих скорочень не повинна перевищувати 180-192 уд/хв. , а наступне навантаження пропонуватися на час – не вище 110-120 уд/хв.

Ефективне проведення уроку спонукає вчителя до пошуку можливих шляхів його покращення, а саме:

1. Раціонально планувати уроки фізичної культури в шкільному розкладі (бажано не ставити уроки фізичної культури першими або останніми, планувати уроки без великої перерви або дуже щільно). Логічно продумати систему планування навчального матеріалу упродовж усього періоду навчання в школі, що дасть можливість не дублювати навчальний матеріал та підвищити мотивацію учнів до занять з фізичної культури.

2. Враховувати традиції школи (спортивні свята, проведення спартакіад школи, вшанування кращих спортсменів школи, запрошення відомих спортсменів, робота секцій, фізкультурно-масові заходи в режимі дня).

3. Використовувати між предметні зв’язки на уроках фізичної культури, що підвищить авторитет учителя фізкультури.

4. Передбачити різноплановість уроків (сюжетні, тематичні, ігрові, проблемні), використовувати спортивну термінологію, опорні сигнали, жестикуляція вчителя. Практикувати уроки із застосуванням елементів ігрового і змагального характеру.

5. Добиватися випереджаючого розвитку фізичних якостей з метою кращого засвоєння техніки легкоатлетичних вправ.

6. Проводити систематичну підготовку фізкультурного активу класу, займатися роз’яснювальною роботою серед батьків.

7. Посилити роль самопідготовки учнів та контролювати виконання ними домашніх завдань.

8. Проводити систематичну пропагандистську та роз’яснювальну робота серед учителів – предметників з метою підвищення уваги до здоровя учнів.

9. Широко використовувати, крім цифрового виразу, словесні, інтонаційні, жестові форми оцінки.

10. Вираховувати розташування, обладнання місць занять та використання значної кількості інвентарю.

11. Використовувати технічні засоби навчання і нестандартне обладнання.

Основною фігурою навчально-виховного процесу є вчитель. Він не повинен бути звичайним для школярів у своїх педагогічних прийомах. Кожний урок для учня повинен бути хай маленьким, але відкриттям (незвичайне шикування, форма розминки, різні вихідні положення для виконання фізичних вправ, проблемні ситуації, назва команд, продумана система підвищення трудності, незвичайний початок і закінчення уроку тощо).

На початку навчального року на підставі тестів бажано розділити учнів на декілька відділень залежно від їх фізичної підготовленості і довести окремі навантаження для цих відділень. Звичайно, склад відділень повинен бути змінним, між котрими потрібно організувати змагання.

Немає необхідності на уроках фізичної культури добиватися абсолютної тиші, але якщо говорить учитель, усі повинні знати, що потрібно слухати. До цього треба привчити учнів з перших уроків. Урок викликає більше емоцій, якщо він проводиться під музичне супроводження, коли вчитель добре демонструє фізичні дії, ясно і чітко подає команди та розпорядження, є для учнів прикладом гарних манер вихованості, витримки та охайності. Дуже важливо під час уроку використовувати між предметні зв’язки з проведеного матеріалу (фізики, літератури, біології, географії, історії). Підвищення ефективності уроку – постійна творча робота вчителя над усуненням організаційно-методичних недоліків.

Можливі недоліки

а) Мотодичні – неконкретна постановка завдань; погано підготовлені місця занять, відсутність зв’язку з попередніми заняттями не вказуються типові помилки і шляхи їх усунення або упереджене ставлення до учнів, невдалий підбір засобів та методів для вирішення постановлених завдань, непродумана послідовність навчання, шаблонність у проведенні та інші.;

б) Організаційні – неправильний вибір організації проведення уроку (поточного і групового, прохідного, колового, змішаних), велика кількість перешикувань, невдалий вибір місця вчителя непродумане дозування фізичних вправ, відсутність диференційованого підходу та інші.