1.А Економічна криза 1900–1903 рр.
Початок XX ст. відзначився глибокою світовою економічною кризою (1900–1903 рр.), яка вплинула і на українські землі. Найбільшої гостроти криза набула у важкій промисловості, зокрема в залізорудній і металургійній. У Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудень діяла лише 41. У 1903 р. на півдні Наддніпрянщини із 56 доменних печей працювало лише 23. Випуск паровозів у Луганську та Харкові скоротився на третину. Криза зачепила легку й харчову промисловість. Склади цукрових заводів були переповнені нереалізованою продукцією.
Значна кількість підприємств згорнули свою діяльність, а отже, почало стрімко зростати безробіття. Зокрема, на 1903 р. у гірничій промисловості було звільнено третину робітників. Всього ж у Наддніпрянщині безробітними стало понад 100 тис. робітників. У Харкові кількість безробітних сягала16 тис., у Катеринославі – 15 тис., у Донбасі звільнили кожного п’ятого. Розмір платні скоротився на 15–20%, тривалість робочого дня зросла до 12–16 годин. Водночас економічна криза стала каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону, що, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусило буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих, тобто, значно посилилася концентрація виробництва, сягаючи великих, навіть порівняно із західноєвропейськими країнами, розмірів. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Наддніпрянська Україна вийшла на початку ХХ ст. на одне з перших місць у світі. Найбільшого рівня концентрація промислового виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Катеринослав, Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса. Великі підприємства зазвичай не належали одній особі, а були акціонерними товариствами*, де капітал переділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку відповідно до свого паю. Тільки за 1905 р. в Україні було створено 285 акціонерних товариств, не було жодного великого металургійного заводу, який не входив би в акціонерну компанію. Внаслідок посилення концентрації промисловості в деяких галузях виникають компанії (великі підприємства), фірми чи об’єднання (спілки), що посідають монопольне становище, контролюючи значну частину виробництва і збуту певного виду продукції. Можливість істотно впливати на ринкові ціни та обсяги пропозиції товарів забезпечувала таким компаніям високі прибутки. 1.бПершою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1893 р., був синдикат цукрової промисловості. Він об’єднав 203 з 224 цукрових заводів, що належали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, і виробляв 1,2 млн т цукру щорічно (друге місце у світі після Німеччини).
Процес монополізації набув масштабності на початку ХХ ст., коли виникли такі могутні синдикати, як «Продамет» (1902 р.), «Продвагон» (1904 р.), «Продвугілля» (1904 р.) та ін. Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, синдикат «Продвугілля», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Загалом в Україні діяли 30 синдикатів, які мали 60?80% збуту галузевої продукції.
На західноукраїнських землях виникали фінансово-кредитні монополії: «Галицько-Карпатське товариство», «Галіція», «Мундус», «Сольва», які вкладали гроші у розвиток нафтової, хімічної, деревообробної промисловості. Поява монополій у цілому неоднозначно впливала на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії, якщо й не усували циклічних промислових криз, то все ж значно пом’якшували їхню руйнівну дію. З іншого боку, їхні власники, контролюючи значну частину виробництва в тій чи тій галузі, з метою підвищення цін на свою продукцію часто штучно підтримували в країні нестачу фабрично-заводських виробів, вугілля тощо. Приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресові, звужували сферу регулятивної дії ринкових відносин.
2.а Малоземелля і безземелля в селі, низька заробітна плата і сваволя підприємців щодо робітників у містах революціонізували селянське і робітниче середовище. 1902 р. на Харківщині і Полтавщині відбулися масштабні селянські виступи, для придушення яких царський уряд використав війська. 1900 р. в Харкові відбулася перша в Російській імперії першотравнева демонстрація, а 1903 р. велика кількість робітників України взяла участь у загальному страйку Півдня Росії, коли упродовж кількох днів зупинили роботу підприємства Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, був припинений рух на залізницях і міського транспорту. Одночасно відбувалися виступи студентів. 1901 р. у зв'язку з відданням у солдати 183 студентів Київського університету — найбільш активних учасників масового студентського руху — сталися масові студентські заворушення по всій імперії, в яких взяли участь й студенти Києва, Харкова, Одеси. Керівництво робітничим рухом намагалися очолити російські соціал-демократи, які після II з'їзду РСДРП (1903) розкололися на дві фракції — більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) та меншовиків, очолених Юлієм Мартовим. Перші віддавали перевагу насильницьким формам боротьби і соціальних перетворень, нелегальній антиурядовій діяльності «професійних революціонерів». Меншовики виявляли готовність брати участь у реформуванні суспільства мирним шляхом, вимагаючи встановлення демократичного ладу в усій Росії. Але, й ті й інші нехтували «українським питанням». На керівництво селянським рухом претендувала створена 1902 р. загальноросійська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вважала себе правонаступницею народників і відстоювала ідею «общинного соціалізму», тобто облаштування суспільства на основі федерації незалежних селянських общин. Есери були прибічниками тактики індивідуального терору проти царських чиновників, вимагали «соціалізації землі» шляхом передачі її в повне розпорядження селянських общин, які мусили розподіляти її згідно з «порівняльно-трудовим принципом» (тобто з врахуванням того, скільки кожна сім'я може обробити). Селянські і робітничі виступи на початку XX ст. відбувались і в Західній Україні. 1901—1902 рр. на українських землях Галичини відбулися 24 робітничих страйки.
2.б 1. Створення політичних партій у західноукраїнських землях. 3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:
-Русько-Українська радикальна партія;
-Українська національно-демократична партія;
-Українська соціал-демократична партія.
У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.
1.1. Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко (член партії до 1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).
Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).
Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 p., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 pp. під час польської Окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала .20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.
1.2. Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець XIX - початок XX ст. VIІДІІ утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 16 грудня 1896 p. у Львові.
Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис «Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та I. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, I. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, I. Франко. 3 1907 р. партію очолював К. Левицький.
Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.
Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристськоїпартії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.
Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.
У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.
1.3. Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності йсоборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.
У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 pp. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.
3 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з'їзду УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з'їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х pp. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.