Українська державність у другій половині хvіі–хvііі ст. План лекції:

1. Громадянська війна та іноземна інтервенція в Україні у 2-й половині ХVІІ ст.

2. Державний устрій та суспільний лад на українських землях у 2-й половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.

3. Північна війна та її наслідки для України.

4. Ліквідація української держави та козацького ладу.

5. Правобережні та західноукраїнські землі у ХVІІІ ст.

1. Громадянська війна та іноземна інтервенція в Україні у другій половині хvіі ст.

Переяславсько-московська угода між Україною та Московією завершила Визвольну війну^, яку український народ вів проти шляхетської Речі Посполитої. Але жодна із сторін не отримала беззаперечної перемоги. Тому воєнні дії мусили відновитися після тимчасового затишку. Тільки характер, цілі та рушійні сили війни змінилися.

Навесні 1654 р. згідно з попередніми домовленостями, цар оголосив війну Польщі й особисто очолив 40-тисячне військо, яке вирушило в селянсько-білоруському напрямку. Воно швидко просувалося вперед і до літа наступного року були взяті Смоленськ і майже вся Литва та Біла Русь. Поряд з росіянами діяли українські козаки під керівництвом наказного гетьмана І. Золотаренка.

Б. Хмельницький з основними козацькими силами активних бойових дій спочатку не вів. Цим скористалися поляки. Вони уклали союз з Кримським ханством і спільно з ордою вирушили приборкувати Брацлавщину. За кілька місяців квітучий край перетворився на пустелю: тисячі українців загинули і потрапили у полон, міста і села були пограбовані та спалені. Лише коли ворог вступив на Київщину, Хмельницький разом з московськими полками В. Бутурліна та Б. Шереметьєва спробував дати відсіч. Але успіху не мав. І хоча через виснаженість сторін воєнні дії на певний час припинилися, середня Київщина також була спустошена.

Значний вплив на подальший розвиток подій в Україні мали зміни міжнародного становища. У 1654 р. на шведський престол сів новий король – войовничий та енергійний Карл Густав. Він вирішив скористатися вигідною політичною кон’юнктурою. В липні 1655 р. шведська армія вдерлася в Польщу й стала швидко просуватися вглиб країни, взяла Варшаву та Краків. На її бік перейшла частина польської та литовської шляхти. Карл Густав проголосив себе королем Речі Посполитої. Польська держава опинилася на краю прірви.

У певній мірі успіхам шведів сприяв серпневий похід козацького війська й московських полків та захоплення ними Поділля й Галичини. Він розпочався у відповідності до українсько-шведської угоди про спільні дії, складеної напередодні. Але, закріпившись у Польщі, король зажадав від гетьмана звільнення усього Руського воєводства. Цей факт охолонув співпрацю між двома державами. Крім того, у Галичині знов загострилися українсько-московські стосунки через питання: кому повинно присягатися населення відвойованих українських земель? До цього додалася загроза нового татарського нападу. Гетьман вирішив за краще повернути назад.

1656 рік приніс Україні нові випробування. Не бажаючи посилення позицій Швеції, особливо в балтійському регіоні, цар Олексій Михайлович оголосив їй війну. Цьому сприяла активна польська дипломатія, яка прагнула будь-що нейтралізувати Московське царство. У жовтні 1656 р. між Москвою та Польщею було підписано Віленське перемир’я, яке передбачало спільну боротьбу зі Швецією та обрання царя на польський престол після смерті короля Яна Казимира. Цей мир не відповідав інтересам України й був підписаний за її спиною. Він не став міцним і тривалим – після перемоги над Швецією у 1660 р. Польща відновила війну з Московією. Цар так і не став королем. Але наслідки угоди були серйозними: в українсько-московському союзі з’явилася ще одна глибока тріщина, а кількість прихильників його серед козацької старшини значно зменшилася.

Відчуваючи себе зрадженим, Б. Хмельницький увійшов у коаліцію з семиградським (трансильванським) князем Ю. Ракоци з метою довести боротьбу з Польщею до переможного кінця. Однак і ця спроба закінчилася невдачею.

У серпні 1657 р. Б. Хмельницький помер. Він залишив Україну в дуже скрутному становищі: суспільство було розколотим в соціальному і політичному плані, відносини з Польщею та Московією остаточно нез’ясовані. Щоб зберегти молоду козацьку державу та об’єднати народ потрібен був авторитетний лідер. Ще за життя Б. Хмельницького старшина обрала на гетьманство його 16-річного сина Юрія. Але очолити країну, що вирувала і шукала свій новий шлях, йому було не під силу. Тому, невдовзі після смерті батька, хлопець змушений був передати булаву генеральному писарю Іванові Виговському (1657–1659) – другу й соратнику старого Хмельницького.

Щоб зберегти підтримку старшини новий гетьман щедро роздавав землі, на яких відновлювалася панщина. Це викликало масові невдоволення селян і рядового козацтва. Виразником інтересів пригнічених, як завжди, виступила Запорозька Січ, на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашом.

Антигетьманське та антистаршинське повстання 1658 р. спалахнуло у Полтавському полку. На чолі його став полковник Мартин Пушкар. Разом з козаками виступили селяни. Їм на підтримку прийшли запорожці. За допомогою татар Виговському вдалося придушити бунт і зберегти контроль над усією країною. Однак, ситуація ускладнювалася ще й позицією Москви, яка офіційно визнавала владу гетьмана, але її представники відкрито підтримували стосунки з Пушкарем. Така невідверта позиція сюзерена щодо української влади, підштовхнула останню до переорієнтації державних зв’язків. Вихована в дусі польської політичної культури козацька старшина дуже швидко розчарувалася у московських абсолютистських порядках і традиціях та пішла назустріч пропозиції поляків повернутися до Речі Посполитої.

16 вересня 1658 р. у м. Гадяч була укладена унія України з Польщею та Литвою. За цією угодою Річ Посполита мала перетворитися на федерацію з трьох рівноправних держав – Польської Корони, Великого князівства литовського та Великого князівства руського – на чолі з єдиним королем і сеймом. У Руському князівстві (в Україні) передбачалося створення власних органів законодавчої, виконавчої та судової влади – сейму, довічно обраного гетьмана з урядом і трибуналу. Козацька старшина отримувала права польської шляхти. Реєстр встановлювався у 30 тисяч. Дозволялося також наймати регулярне військо у кількості 10 тисяч. Вирішувалася також релігійна й освітня проблеми.

Отримавши звістку про Гадяцьку угоду цар Олексій навесні 1659 р. відправив на Україну 100-тисячне військо, яке почало руйнувати лівобережні міста й села. Ніжинський полковник Г. Гуляницький з 5-тисячним загоном майже три місяці витримував облогу Конотопу. За цей час Виговський зібрав невелике козацько-татарсько-польське військо. Наприкінці червня під Конотопом відбувся бій, в якому московська армія була розгромлена, а її залишки вигнані з української землі.

Проте, внутрішня ситуація в країні не дозволила Виговському якнайкраще скористатися з перемоги. В тилу він не мав необхідної підтримки. Ряд лівобережних міст дотримувалися московської орієнтації – їх треба було здобувати силою. А сили танули – татарська орда повернулася до Криму, щоб захистити свої улуси від запорожців, які під керівництвом Івана Сірка саме у цей час грабувала їх. Крім того, проти гетьмана та його політики почалися повстання по всій Україні. Все це дозволило московському війську знов опанували Лівобережжям.

У вересні І. Виговський скликав раду, де змушений був поступитися булавою Юрію Хмельницькому (1659–1663), якого підтримували запорожці. У жовтні у Переяславі була проведена нова рада, де у присутності головнокомандувача московською армією було підтверджено гетьманство Ю. Хмельницького та ухвалено новий українсько-московський договір – «Переяславські статті». Україна залишалася у підданстві царя й зберігала внутрішню автономію. Її права дещо обмежувалися новими пунктами: гетьману заборонялося зносини з іноземними державами та без рішення ради змінювати генеральну старшину й полковників. Сам гетьман також не міг бути переобраним без узгодження з Москвою. Так само як у Києві, ще у чотирьох містах ставилися царські воєводи з залогами. Передбачався також двосторонній обмін кріпаками-втікачами.

Утім, замирити Україну цією угодою не вдалося. Чимала частина суспільства, особливо на Правобережжі, була проти неї. Цей регіон царю треба було прибирати до рук. До того ж Польща не зреклася своїх прав на Україну. Тому навесні 1660 р. відновилася польсько-московська війна. Московське військо, а слідом за ним Хмельницький зі своїми полками, вирушили на Волинь. Там їх зустріли об’єднані козацько-польські та татарські сили й завдали поразки. Гетьман змушений був підписати з Польщею нову угоду, на зразок Гадяцької, але без Руського князівства.

Протягом наступних двох років поляки при підтримці козацьких загонів здійснили ряд походів на Лівобережжя, але здобути його не змогли. Відчуваючи безсилість і безпорадність, Ю. Хмельницький зрікся гетьманства і постригся у ченці. На його місце був обраний Павло Тетеря (1663–1665) – людина розумна й освічена, із числа соратників старого Хмельницького. Він зберіг пропольську орієнтацію свого попередника і продовжив його внутрішню і зовнішню політику, спробував міцною рукою навести порядок в країні. Але здобути всебічну підтримку і затвердити свої позиції навіть на правому березі Дніпра йому так і не вдалось. У 1665 р. він змушений був тікати у Польщу.

На Лівобережній Україні влада Тетері не визнавалася з самого початку. Тут були свої претенденти на булаву – наказний гетьман Я. Сомко, В. Золотаренко та І. Брюховецький. Для обрання гетьмана у Ніжині 17 червня 1663 р. була скликана чорна рада^*. Булаву отримав висуванець Запоріжжя Іван Брюховецький (1663–1668) Він переміг завдяки підтримці черні, якій обіцяв покращити її соціально-економічне становище. Обрання власних гетьманів для лівобережної та правобережної частин України фактично розкололо державу. Цей факт не був визнаний іншими державами, а в українському суспільстві розглядався як неприродне й тимчасове явище – усі наступні гетьмани намагалися поширити свою владу на обидва береги Дніпра. Але розкол стався.

Влада Брюховецького була визнана царем. А невдовзі він поїхав до Москви й повіз з собою «статті» – пропозиції щодо відносин двох держав. Вони були прийняті й викладені у вигляді царської грамоти. Грамота запроваджувала новації, які серйозно погіршували становище України, ставлячи її у більшу залежність від Москви. Так, кількість міст, куди призначалися воєводи, збільшила до 10. Населення цих міст, крім козаків підпадало під юрисдикцію воєвод. Московським чиновникам надавалося право збирати податки в країні. Старшина отримала московське дворянство. А сам гетьман одружився з княжною Долгорукою й був щедро обдарований.

Повернувшись до України, Брюховецький забув свої передвиборчі обіцянки. Не додавали йому авторитету й нові порядки, що запроваджувалися згідно з московськими статтями. Останнього удару по його позиціям завдало Андрусівське перемир’я, підписане 13 січня 1667 р. Московією та Польщею. Відповідно договору, за Польщею залишалася Правобережна Україна, за Москвою – Лівобережна та Київ на два роки. Поляки відмовилися від претензій на Смоленськ і Сіверщину. Запоріжжя залишалося під спільною зверхністю двох держав.

Андрусівська угода де-юре закріпила розкол України. Вона викликала обурення на обох берегах Дніпра. Правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665–1676), який напередодні завдав Польщі страшної поразки й цим підштовхнув до замирення з Москвою, знов розпочав бойові дії, залучивши на свій бік татарську орду й великий загін турецьких яничар. Але наперешкоді йому став отаман Сірко – непримиренний ворог мусульманства. Змовившись з поляками він повів запорожців на Крим, спустошив його й цим відволік увагу татар від українських справ. Хан швидко замирився з Польщею та подався додому. Власних сил для продовження війни Дорошенкові не вистачило і він наслідував приклад татар. Головною умовою миру з поляками було повернення Правобережжя у підданство короля.

Зірвати Андрусівську угоду спробували й на Лівобережжі. Тут на початку 1668 р. Брюховецький підняв повстання під антимосковськими гаслами. Частина російських залог була вибита. На Україну знов прийшла царська армія. Брюховецький вступив у зносини з Портою, Дорошенком, запросив на допомогу татар. Скориставшись нагодою, Дорошенко перейшов Дніпро. Але, коли його загони зустрілися з полками Брюховецького, у таборі останнього спалахнув бунт. Брюховецького було вбито. Гетьманом обох берегів Дніпра було проголошено П. Дорошенка. Однак, далі проголошення справи не пішли. Негаразди на Правобережжі відкликали його назад.

На Лівобережній Україні наказним гетьманом залишався Дем’ян Многогрішний (1668–1672). Він виявив спритність і здобув прихильність Москви. У березні 1669 р. у м. Глухові у присутності царських послів рада старшин обрала його гетьманом. Тут же були укладені «статті», за змістом подібні до Переяславських статей Ю. Хмельницького. Тільки реєстр зменшувався до 30 тисяч. Розореним містам надавалися пільги на 10 років. Крім того, рада вирішила утворити особливий полк з 1000 козаків, який повинен був стежити за порядком, попереджати й придушувати бунти. Цей полк отримав назву компанійського.

Так в Україні знов з’явилася два гетьмани. Правда, жоден з них не мав повної підтримки навіть на своїх берегах Дніпра.

Особливо складною була ситуація на Правобережжі: тут продовжувалися воєнні дії. У такий спосіб змагалися за гетьманську булаву з П. Дорошенком протеже Криму Петро Суховій (1667–1670) та Михайло Ханенко (1670–1674), визнаний Польщею. Проте, звалити Дорошенка їм не вдалось. Козак за походженням, добре освічений, він пройшов хорошу військову та дипломатичну школу під керівництвом самого Б. Хмельницького. Під час гетьманування він виявив себе талановитим і гнучким політиком. Добре усвідомлюючи державний інтерес, Дорошенко боровся за об’єднання України. І в цій боротьбі готовий був до будь-яких компромісів. Спочатку він визнавав польську зверхність, потім висловлювався за московські протекції над усіма українськими землями. Але, зрозумівши, що Польща й Москва на даному етапі не мають більше бажання і можливості продовжувати війну за всю Україну й задовольняються своїми частками, Дорошенко уклав союз із Туреччиною. Умови союзу були досить сприятливими для України – вона зберігала право вільно обирати гетьмана й не обкладалася даниною.

Влітку 1672 р. турецька армія вступила на територію Правобережжя, і, об'єднавшись з козаками Дорошенка, рушила на Поділля й Галичину. Поляки не змогли зупинити їхні наступ і в жовтні цього ж року під Бучачем підписали з турками мирну угоду. За її умовами Польща зобов’язувалася сплатити Порті величезну контрибуцію та погодилася на щорічну данину. Турки отримали більшу частину Правобережної України, але під своїм управлінням залишили тільки Поділля. Брацлавщину та середню й південну Київщину вони передали Дорошенку. Проте, польський сейм цю угоду не ратифікував. Тому війна продовжувалася до підписання у 1676 р. нової Журавненської угоди на тих же засадах.

Турецька протекція не допомогла Дорошенку об’єднати Україну й затвердити державну незалежність. Як і інші зверхники, Порта дбала, перш за все власні інтереси. На Поділлі турки повелися не як союзники, а як переможці на ворожій землі – населення обклали даниною, забирали в ясир навіть дітей, ґвалтували дівчат, перетворювали церкви на мечеті. Київщина й Брацлавщина під час нескінченних воєнних дій остаточно перетворилися на пустелю – сотні сіл і міст було зруйновано, а населення масово утікало на Лівобережжя та Слобожанщину. Відповідальність за все це лягла на Дорошенка. Він швидко втрачав популярність. Коли у 1674 р. лівобережний гетьман Іван Самойлович (1672–1687) разом з московськими загонами перейшов Дніпро, частина правобережних полків визнала його владу. Дорошенка знов урятувала допомога турків і татар. Але ситуація на Наддніпрянщині продовжувала розвиватися не на його користь. Зрештою, розчарувавшись у турецькій протекції, Дорошенко у 1676 р. здав Самойловичу Чигирин, склав булаву, присягнув царю і виїхав у В’ятку воєводою.

Останнім гетьманом Правобережної України став Ю. Хмельницький (1677–1681). Турки витягли його із політичного небуття і вручили булаву. Разом з ними він двічі у 1678 р. ходив здобувати Чигирин. Але здобув лише його руїни. Наступний похід – на Лівобережжя також не мав успіху. Осівши на Поділлі, Хмельницький виявив себе як неспроможний політик. Врешті решт турки покарали його на смерть.

Наприкінці 70-х років усі учасники боротьби за владу в Україні були повністю виснажені. Потрібен був перепочинок. У 1678 р. Москва й Польща поновили Андрусівську угоду. Остання назавжди зреклася прав на Київ. У 1681 р. Москва підписала перемир’я з Туреччиною. Воно також безпосередньо стосувалося України і юридично закріплювало статус-кво, що тут склався: Лівобережжя зберігала Московія, Поділля й Чорноморське узбережжя – Порта, а середня й південна Київщина (землі між Дніпром і Бугом) залишалися нейтральними й безлюдними. Це означало повний занепад Правобережжя.

Дещо складніше відбувалося замирення Польщі з Туреччиною. Обидві сторони фактично не визнавали журавненських домовленостей. Перманентні в’ялоплинні воєнні дії між ними майже не припинялися, доки поляки й козаки спільними зусиллями не витіснили турок з Наддніпрянщини та більшої частини Поділля. А у 1683 р. під Віднем польсько-козацьке військо завдало туркам серйозної поразки й зупинило їхній наступ на християнський світ.

Навесні 1686 р. Річ Посполита й Московське царство підписали Трактат про вічний мир, який остаточно врегулював взаємини між ними та вирішив майбутнє України. Польща назавжди відмовилась від Лівобережжя й Києва з околицями, а Москва – від українських земель, що знаходились праворуч Дніпра. Причому, середня й південна Київщина та Брацлавщина на певний час (термін не визначений) мали залишатися незаселеними, Запоріжжя переходило під протекцію царя. Росіяни зобов’язалися розірвати мир з турками і разом з Австрією, Венецією та Польщею відновити боротьбу проти Порти і Криму.

Гетьман Самойлович був проти цієї угоди. По-перше, він уважав, що полякам не можна довіряти і, по-друге, що інтересам України більше відповідає союз, а не війна з Кримським ханством. Крім того, він не міг погодитися з остаточним закріпленням поділу України. Але від нього у цьому питанні нічого не залежало. Тому, не зважаючи на свої погляди, гетьман змушений був прийняти участь у поході на Крим, здійснений Московією у 1687 р. Похід зазнав невдачі. Відповідальність за неї була покладена на Самойловича. А козаки, скориставшись нагодою, тут же у поході зібрали раду, відібрали в нього булаву й передали її Івану Мазепі (1687–1709). Другий Кримський похід 1689 р. також не мав успіху. Але новий гетьман, на відміну від свого попередника, зумів не тільки зберегти булаву, а й здобути прихильність нового російського царя Петра І.

Лівобережні та слобідські полки брали також участь у Азовських походах (1695, 1696 рр.). У результаті здійснених у двох напрямках ударів пали турецькі й татарські фортеці у пониззях Дніпра та Дону. Ці походи завершили важливий етап боротьби східних слов’ян та інших християнських народів Європи з Блискучою Портою та її васалом – Кримським ханством.

У цілому ж, в останнє десятиліття ХVІІ ст. спільна боротьба європейських народів з мусульманськими сусідами через різні причини ставала все менш інтенсивною. У 1669 р. Австрія, Венеція та Польща підписали з Туреччиною Карловецьку мирну угоду. Вона закріплювала за поляками усі українські землі праворуч Дніпра, у т. ч. Поділля. Після чого змушений був розпочати переговори й цар. У 1700 р. Москва і Порта підписали Константинопольський мирний договір. За ним Росія припиняла сплачувати данину кримському хану та отримувала Азов. Усі фортеці на Дніпрі повинні бути зруйнованими.

Таким чином, громадянська війна в Україні почалася невдовзі після смерті Б. Хмельницького, у 1658 р. й тривала з перервами до кінця 70-х років. В українській історіографії цей період часто називають Руїною^. Війна була викликана боротьбою за владу в умовах соціального й політичного розколу українського суспільства та його суцільної мілітаризації, а також відсутності легітимних і дієвих структур державної влади.

Тривалість і жорстокість громадянської війни в значній мірі зумовлювалися зовнішніми фактора факторами. По-перше, руйнівні наслідки для України мало майже постійне залучення до національних справ татар. І по-друге, за панування на Україні боролися три держави: Річ Посполита, Московське царство та Османська імперія. У своїй боротьбі вони використовували підтримку тих чи інших гетьманів, або претендентів на булаву, за якими йшли певні верстви населення. Використовуючи внутрішні протиріччя в Україні, іноземні держави дбали свій інтерес. Польща намагалася повернути під свою владу всі українські землі, втрачені в роки Визвольної війни. Таку ж мету мала Москва, посилаючись на Переяславські домовленості. Внаслідок війни 1654–1656 рр. вони закріпилися на різних берегах Дніпра. Наступна польсько-московська війна 1660–1667 рр., у якій з обох боків брали участь козаки, жодних змін не принесла. Андрусівська мирна угода юридично закріпила розкол України на лівобережну та правобережну та їхню приналежність різним державам. Загроза відновлення війни між Польщею та Московією зберігалася ще майже 20 років, до підписання Вічного миру у 1686 році.

Турецька інтервенція в Україну відбувалася у 70-ті роки і стосувалася головним чином Правобережжя. Тут турки збиралися створити васальну козацьку державу, як буфер між своєю та польською країнами. У боротьбу втрутилися й московсько-козацькі (лівобережні) сили. В результаті середня і південна Наддніпрянщина перетворилися на пустелю і в такому вигляді її повернули собі поляки на початку 80-х рр. Туреччина зреклася всіх українських земель і замирилася з Польщею у 1699 р., а у наступному році – з Москвою.