Радянські партизани — диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупованих Вермахтом територіях СРСР у 1941—1944 роках, а також проти місцевого населення та сил національного визволення.
Створення партизанського руху
Радянський партизанський рух був головним чином організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою руху було перешкодження закріплення німецької армії на завойованих територіях СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями «радянських партизанів» було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ, сил національного Руху Опору, та лояльного до антибільшовицьких сил місцевого населення.
Політика «спаленої землі» була проголошена директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року.
«…В занятых врагом районах создавать партизанские отряды и диверсионные группы для борьбы с частями вражеской армии, для разжигания партизанской борьбы всюду и везде, для взрыва мостов, дорог, порчи телефонной и телеграфной связи, поджога складов и т.д.»"[1]
У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 року та іншими документами. тактика «спаленої землі» застосовувалась без винятку на всій території, що мала потрапити під окупацію.
5 липня 1941 року ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Наприклад, під час оборони Києва восени 1941 р. було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік.
Уявлення про партизанів як добровільних борців за народне щастя лише частково відповідає дійсності: керівництво «народних месників» з 1942 року під загрозою розстрілу насильно мобілізувало селян у червоні загони. До того партизанами були переважно чекісти, міліціонери, представники колишнього партсовактіва, оточенці і втікачі з таборів військовополонених.
Центральне керівництво «народними месниками» загалом і в цілому не довіряло не тільки місцевому населенню, але і самим партизанам. Починаючи з 1942 р. у кожному великому партизанському загоні існував особливий відділ НКВС, котрий не тільки боровся зі шпигунством і розстрілював «антирадянський елемент», але і перевіряв всіх і вся на благонадійність. Тільки в Барановіцькій з'єднанні партизанських загонів на початок 1944 агентурна мережа налічувала 2000сексотів.
Недовіра було багато в чому обгрунтованим: керівники партизанських загонів хронічно брехали у своїх звітах в центр, постійно применшуючи власні втрати і нечувано перебільшуючи втрати ворога. Так, після війни на основі донесень партизан кількість вбитих ворогів оцінювалося в півтора мільйона людей. Використав німецькі документи американський дослідник Джон Армстронг вивів іншу цифру — 45 тис. чоловік, половину з яких складали німці[2]. У даному випадку 95% успіхів партизанів існувало лише на папері.
Партійний функціонер Дубов так у липні 1943 описав стан у бригаді ім. М. В. Фрунзе, яка налічувала 650 бійців. Безглуздість його посилювалася тим, що ця бригада складалася переважно з молодих місцевих селян, насильно мобілізованих до лав «народних месників»: «Командування бригади бойових завдань перед загоном не ставив, не проводило жодної бойової операції. Навчанням та набутті бригади і загонів не займалося. У бригаді і загонах була відсутня дисципліна, процвітало пияцтво, мародерство і незаконні розстріли. Населення відгукувалося про бійців Фрунзенської бригади, як про мародерів і бандитів»
Цілі та завдання
17 грудня 1941 года з'явився секретний Наказ Ставки Верховного Головного Командувания № 0428. Він проголошував:
«…Лишити німецьку армію можливості розміщатися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле, викурити їх з теплих домівок і примусити мерзнути просто неба….
Ставка Верховного Головнокомандування наказує:
1. Зруйнувати та спалити до тла всі населені пункти в тилу у німців на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю та на 20-30 км вправо и вліво від доріг.
Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії використати не гаючи часу авіацію, широко використовувати артилерийській та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанскі диверсійні группи, озброєні пляшками з запальною суміш'ю, гранатами та вибуховими засобами.
2. В кожнім полку зібрати команди мисливців по 20-30 чоловік кожна для підриву та спалювання населенних пунктів, в котрих розташовані війска ворога. В команди мисливців підбирати найбільш відважних і міцних в політико-моральнім відношенні бойців, командирів та політпрацівників, ретельно раз'яснюючи їм завдання та значення цього мироприємства для розгрому німецької армії. Видатних сміливців за відважні дії по знищенню населених пунктів, в котрих розташовані німецькі війська висувати для урядової нагороди.
3. При вимушеному відступі наших частин на тому чи іншому відрізку фронту відводити з собою радянське населення і обовязково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати. В першу чергу для цієї цілі використовувати виділені в полках команди мисливців.
4. Військови радам фронтів і окремих армій систематично перевіряти, як виконується завдання по знищенню населених пунктів у вказаному вище радіусі від лінії фронту. Ставці через кожні 3 дні доносити, скільки і які населені пункти знищені за останні дні і якими засобами досягнуті ці результати.
Ставка Верховного Головного Командування: І. Сталін Б. Шапошников».
(Джерело (рос.): Сталин И. В. Сочинения. — Т. 18. — Тверь: Информационно- издательский центр «Союз», 2006. С. 283—284.)
Відомий письменник та історик-дослідник Володимир Батшев, відповідально посилаясь на Центральний архів Мінистерства оборони СРСР, в своїй четирьохтомній фундаментальній праці «Власов» (т. 1, стр. 214, изд-во «Мосты-Литературный европеец», Франкфурт-на-Майне, 2001/2005) доводить інший варіант тексту цього сталинського наказу:
„…Всі населені пункти на відстані 40-60 на глибину від лінії фронту та на 20-30 км по ліву та праву сторону від доріг, в котрих знаходяться ворожі війська, мусять бути спалені і зруйновані. Для знищення наслених пунктів в означенім радіусі наказую використовувати авіацію, артилерію, а
також команди розвідників, лижників і партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками з підплюванною сумішю.
При вимушеному відході наших частин на тім чи іншому участку уводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використувати.
Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені в трофейну форму німецького вермахту та військ СС.
Щоб після кожної «каральної експедиції» залишалися свідки, котрі потім зможуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашиськиз окупантів, полегшіть вербовку партизан в тилу ворога.
…Формування, зайняті у цім смілому підприємстві повинні складатися із мужніх бійців, котрі мусять бути представлені до урядових нагород.
Ставка Верховного Головнокомандування Верховний Главнокомандуючий І. СТАЛІН Начальник Генштабу Б. ШАПОШНИКОВ“".
(Джерело: ЦАМО СССР. Ф. 353. Оп. 5864. Д.1 Л.2)[3]
Слід відмітити, що ця тактика тероруіпровокаційшироко викоритовувалась радянською владою і в майбутньому: наприклад після війни вУкраїнідіяли військовикиНКВС, переодягнені в форму бійцівУПА.
По виконанню сталинського наказу № 0428 діяла відома радянська диверсантка-розвідниця — Герой Радянського Союзукомсомолка Зоя Космодемьянська, що в складі радянської диверсійної групи спробувала зпалити підмосковне село Петрищево. Всього загін, в котром була Космодемьянська, мусив за 5-7 днів знищити коло 10 російських сел. Як відомо, Зої вдалося разом зі свома товаришами спалити три хати, вона була спіймана німцями 28 листопада 1941 року при допомозі селян. По зізнанню радянського маршалаГ. К. Жукова, сталінский наказ скрізь натрапив на «активне неприйняття місцевих жителів». Наступного дня «героїня», була прилюдно страчена як підпалювач хат. По стверженню письменника Миколи Анова, пізніше розмовлявшого зі вчителькою із Петрищево, після повернення радянської влади багатьох селян Петрищево було репресовано.
Слід зазначити, що стратегія «зпаленої землі» широко використовувалась радянською владою і до появи наказу № 0428. Із книги В. Батшева: згідно з рапортом про хід виконання наказу Ставки за № 0428, підписанним зам. начальника оперативного відділу 5-й армії підполковником Переверткіним, вже до 25 листопада 1941 року відступаючою Червоною Армієюі її партизанськими загонами було знищено повністю і зруйновано частково більше п'ятидесяти російських сіл Підмосков'я (В. Батшев, «Власов», т. 1, стор. 215—217).
Дослідники визнають, що «проведення в життя наказу № 0428 вигнало на холод не стільки німців, скільки мирних мешканців, що не встигли евакуюватися. Тисячі жінщок, стариків і дітей були позбавлені даху над головою суворою зимою 1941/1942 рр.».
Як посилається далі той же автор, «Й.Гебельсвдало використував цей наказ в ідеологічній війні проти СРСР. На стінах домів в окупованих містах з'явилися мільйони плакатів, на котрихСталінз факелом в руці підпалював селянські хати
Керівництво партизанським рухом
Стратегічне керування «партизанським рухом» здійснювала Ставка Веховного Головнокомандування СРСР через Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР, рос. ЦШПД) у Москві. Начальником ЦШПР у 1942—1944 роках був секретар ЦК КП Білорусії Пантелеймон Кондратович Пономаренко. У Москві також знаходились «республікі» та крайові штаби, що були підпорядковані Центральному штабу. Начальником Українскього штабу партизанського руху (УШПР, рос. УШПД) був секретар ЦК КП(б)У Тимофій Амвросійович Строкач — український кадровий чекіст, заступник наркома внутрішніх справ УРСР.
Найбільш відомі керівники радянського партизанських військових з'єднань в Україні: Ковпак Сидір Артемович, Федоров Олексій Федорович, Сабуров Олександр Миколайович, Вершигора Петро Петрович
Територія базування Кількість та склад
1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. чоловік. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. чоловік. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра — 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських».
Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року — близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун" через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.
468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис
Український історик Анатолій Кентій вважає, що за всі роки німецької окупації через лави радянських партизан, підконтрольних Москві, пройшло 50-70 тисяч чоловік. Кількість же не раядянських, тобто не підконтрольних УШПР або антирадянських партизан було в 2-3 рази більше.
У 1942 році на Полісся і Волинь вирушили спеціальні відділи червоних партизан, які були призначені для боротьби з німцями та УПА і в лавах яких було чимало польських комуністів. Шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тис. поляків перебувало у складі різних «червоних» партизанських груп. За період січень-березень 1944 року польські партизани провели 17 боїв з підрозділами УПА. При цьому не обійшлося без значних втрат з боку мирного українського населення
Стосунки з населенням Мародерство
Радянські партизани здобували харчі переважним чином через пограбування мирного населення. Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».
За свідченнями місцевих мирних жителів, радянські партизани спалювали села та окремі будинки, грабували, катували та гвалтували людей.
Люди вважали, що партизани людей більше ображали, ніж німці — 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області розповідає:
Ті прийдуть: «Дай яйко». А еті прийдуть — і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: «Іди ти ету хату шаруй, а ти ту». Забирали всьо тогда[6]
.
«Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем» (Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського).
«Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину» (Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року).
„Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з «власівцями», та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим“. (Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР).