Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
attachments_21-04-2012_09-35-47 / lektsia4_DEYaT_I_LIChNOST.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
153.6 Кб
Скачать

13

Лекція 4. Діяльність та особистість план

1. Діяльність в житті людини: види, структура, предмет

2. Мотиваційна сфера особистості

3. Особистість та її характеристика

4. Роль. Соціальна роль. Соціальний статус. Соціалізація.

1.

ДІЯЛЬНІСТЬ– можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування.

У загальноісторичному плані основним видом діяльності, що визначає розвиток свідомості людства, є праця. Тому при вивченні свідомості окремої особистості необхідно враховувати особливості її трудової діяльності.

Тварини тільки споживають те, що їм дано природою. Людина, навпаки, більше створює, ніж споживає.

До основних видів діяльності відносяться праця, навчання, гра.

В процесі ГРИ, яка починається у дітей з підвищення уваги до окремих предметів і надалі стає грою сюжетної і за правилами, людина, яка починає свідомо діяти, пізнає навколишній світ. На цій основі в нього створюються певні уявлення, різні відтінки почуттів, вольові якості та знання про властивості предметів та їх призначення, про дорослих людей, їх взаємини, про самого себе, про свої можливості, достоїнства і недоліки.

Таким чином, в іграх, які, в кінцевому рахунку, відображають суспільні відносини, кожен учасник психологічно формується як особистість. Це найбільш характерно для дитячого віку.

НАВЧАННЯ – історично обумовлений процес, що відповідає потребам суспільства в формуванні свідомості особистості своєї епохи. Навчання являє собою прогресивне відтворення людини як свідомої особистості на основі засвоєння ним практичного та теоретичного досвіду людства. При цьому люди усвідомлюють процес навчання як особливий вид діяльності і навмисно встановлюють цілі, зміст, принципи, методи і створюють організаційні основи цього процесу.

У процесі навчання незалежно від віку кожна людина набуває необхідні знання, навички, вміння, які систематично збагачуються і вдосконалюються. При цьому у нього розвиваються розумові якості, почуття, воля, світогляд, моральні підвалини, що характеризують його як свідому особистість.

Особливе місце в житті людини займає ПРАЦЯ. У процесі фізичної та розумової праці люди впливають на природу і створюють все, що необхідно для задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб. У цьому сутність трудової діяльності. Тому праця є вирішальною умовою формування особистості та її свідомості.

Однак це зовсім не означає, що праця автоматично, сам по собі, формує особистість з передовим свідомістю. Більше того, непосильна, виснажлива праця, як відомо, викликає у людини негативне до нього відношення, породжує тенденцію ухилитися від нього. Наприклад, рабська праця в епоху рабовласництва не міг виховувати людину і формувати у нього усвідомлено позитивне ставлення до праці і до знарядь праці.

У діяльності людина не тільки створює предмети матеріальної і духовної культури, а й перетворює свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, чого без його активності не існувало б в природі.

Творчий характер людської діяльності проявляється в тому, що завдяки їй він виходить за межі своєї природної обмеженості, тобто перевершує свої ж генотипів обумовлені можливості. Внаслідок продуктивного, творчого характеру своєї діяльності, людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу.

Розглядаючи основні види діяльності як умови формування свідомості особистості, необхідно враховувати, що в житті працю, навчання і гра часто взаємно переплітаються. Так, у грі чимало елементів вчення, а в навчанні - праці. У свою чергу і в праці, як правило, містяться елементи вчення. Але як би тісно перепліталися ні гра, навчання і працю, вони все-таки мають свої суттєві відмінності, які визначаються цілями кожного виду діяльності і способами їх досягнення.

Спільним же для гри, навчання і праці є те, що для задоволення своїх потреб людина повинна оволодіти відносинами між людьми, речами і явищами навколишнього світу, специфікою своєї діяльності.

В якості мети діяльності виступає її продукт.Предметом діяльності називається те, на що вона безпосередньо спрямована.

Будь-яка діяльність має певну структуру. Людська діяльність складається з дій і вчинків.

ДІЇ- це елементарна частина діяльності, в якій досягається найпростіша ціль, не розкладається на більш прості. Кожна дія має початок і кінець, смислове завершення і спрямоване на досягнення щодо близьких цілей. Дія завжди в тій чи іншій мірі усвідомлено. Вчинками називаються дії, які підпорядковані моральним принципам, моралі. Соціальне значення їх усвідомлюється людиною. Тому вчинки людей за своїм змістом бувають благородними і негідними, позитивними і негативними. Разом з тим вчинок - це ще і спосіб здійснення будь-якого конкретного дії. Скільки є різних способів виконання дії, стільки можна виділити різних вчинків.

Єдність дій і вчинків, що відбуваються в грі, навчанні та праці, є діяльність людини. У ній людина формується і виявляє себе як особистість, що володіє свідомістю. До цього слід додати, що вплив діяльності на формування свідомості конкретної людини багато в чому залежить від його професійної спрямованості.

Автоматизовані, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольовані компоненти діяльності називаються відповідно ВМІННЯМИ, НАВИЧКАМИ і ЗВИЧКАМИ.

УМІННЯ– це елементи діяльності, що дозволяють що-небудь робити з високою якістю, наприклад, точно і правильно виконувати будь-яку дію, операцію, серію дій або операцій. Уміння звичайно містять у собі автоматично виконувані частини, називані навичками, але в цілому являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, принаймні, в основних проміжних пунктах і кінцевої мети.

НАВИЧКИ– це повністю автоматизовані, інстинктоподібні компоненти умінь, реалізовані на рівні несвідомого контролю. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

Велике значення у формуванні всіх типів умінь і навичок мають вправи. Завдяки їм відбувається автоматизація навичок, вдосконалення умінь, діяльності в цілому.

Ще один елемент діяльності – це ЗВИЧКА. Від умінь і навичок вона відрізняється тим, що являє собою, так званий, непродуктивний елемент діяльності. Якщо вміння і навички пов'язані з вирішенням якої-небудь завдання, припускають одержання якого-небудь продукту й досить гнучкі (у структурі складних умінь), то звички є негнучкою (часто і нерозумною) частиною діяльності, яка виконується людиною механічно і не має свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простого досвіду, звичка може деякою мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички, як елементи діяльності, являють собою найменш гнучкі її частини.

ЗАДАТКИ – біологічна основа здібностей. Виділяють два види задатків: вроджені (або природні) і набуті (або соціальні). Кожна людина від народження наділений певними задатками. Але головне тут те, що задатки неспецифічні стосовно здібностям, тобто на основі задатків не можна передбачити, які саме здібності розвинуться, сформуються на їх основі. Задатки носять набагато більш загальний характер. На основі одних і тих самих задатків можуть сформуватися абсолютно різні здібності, а можуть і одночасно кілька здібностей або ж нічого.

ЗДІБНОСТІ – властивість особистості, індивідуальні особливості людей, від яких залежить набуття ними знань, умінь і навичок, а також успішність виконання різних видів діяльності.

Здібності – лише можливість певного освоєння знань, умінь і навичок, а чи стане вона дійсністю, залежить від різних умов. Без відповідних умов (спеціальне навчання, творчо працюють педагоги, можливість сім'ї і т.д.) здатності стихнуть, так і не розвинувшись. Окремі здібності не можуть існувати самі по собі і незалежно один від одного. Кожна здібність змінюється, набуває якісно інший характер в залежності від ступеня розвитку інших здібностей. Якісна характеристика здібностей передбачає виявлення відмінностей між людьми в різних областях діяльності. Також можна відзначити, що кожна здатність має різну силу, рівень, тобто має кількісну характеристику, яка показує, якою мірою розвинені вони в даної людини в порівнянні з іншими людьми.

Здібності можуть відрізнятися не тільки за своєю спрямованістю, за якісними та кількісними характеристиками, але і за своїм рівнем та масштабом.

Розвиток здібностей визначається не стільки продуктами людської культури, скільки діяльністю людини по їх присвоєння. Здібності людини розвиваються в діяльності.

Класифікуючи людські здібності, ми можемо виділити наступні з них:

- Природні - біологічно зумовлені в своїй основі (сприйняття, пам’ять, мислення і т.д.);

- Загальні (розумові, тонкість і точність ручних рухів, розвинена пам'ять, досконала мова тощо);

- Спеціальні (музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, спортивні та ін..);

- Теоретичні та практичні;

- Навчальні та творчі;

- Здатності до спілкування, взаємодії з людьми, предметно-діяльні, предметно-пізнавальні (інакше їх називають соціально-обумовлені здібності);

- Здатності міжособистісного характеру (вміння переконувати інших, впливати на інших, домагатися порозуміння і т.д.).

2

Серед усіх понять, які використовуються в психології для пояснення спонукальних моментів у поводженні людини, самими загальними, основними є поняття мотивації і мотиву.

Термін "мотивація" представляє ширше поняття, ніж термін "мотив". Слово "мотивація" використовується в сучасній психології в двоякому сенсі: як позначає систему факторів, що детермінують поведінку (сюди входять, зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато іншого), і як характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність.

Подання про мотивацію виникає при спробі пояснення, а не опису поведінки. Це - пошук відповідей на питання типу "Чому?", "Навіщо?", "Для якої мети?", "Заради чого?", "Який сенс?...". Виявлення і опис причин стійких змін поведінки і є відповідь на питання про мотивації містять його вчинків.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку в якості вихідного і кінцевого пунктів пояснення виступають психологічні властивості суб'єкта поведінки, а в другому - зовнішні умови та обставини його діяльності. У першому випадку говорять про мотиви, потребах, цілях, намірах, бажаннях, інтересах і т.п., а в другому - про стимули, які виходять з ситуації, що склалася. Іноді всі психологічні фактори, що як би зсередини, від людини визначають його поведінку, називають особистісними диспозиціями. Тоді відповідно говорять про диспозиційної і ситуаційної мотиваціях як аналогах внутрішньої і зовнішньої детермінації поведінки.

Мотив на відміну від мотивації - це те, що належить самому суб’єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, зсередини спонукає до здійснення певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, що в узагальненому вигляді представляє безліч диспозицій.

МОТИВИ, ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ можуть бути різними:

- Органічними (задоволення природних потреб організму);

- Функціональними (задовольняються за допомогою різного роду культурних форм активності, наприклад ігор та занять спортом);

- Соціальними (породжують різні види діяльності, спрямовані на те, щоб зайняти певне місце в суспільстві, отримати визнання і повагу з боку оточуючих людей);

- Духовними (лежать в основі тих видів діяльності, які пов'язані з самовдосконаленням людини).

З усіх можливих диспозицій найбільш важливої ​​є поняття потреби. Нею називають стан потреби людини або тварини в певних умовах, яких їм бракує для нормального існування та розвитку. Потреба як стан особистості завжди пов'язана з наявністю у людини почуття незадоволеності, пов'язаного з дефіцитом того, що потрібно організму (особистості).

Відомий американський психолог А.X. Маслоу в 1954р. створив ієрархічну модель мотивації ("Мотивація і особистість"), запропонувавши наступну класифікацію людських потреб:

  1. Потреби фізіологічні (органічні) - голод, спрага, статевий потяг і ін..

  2. Потреба в безпеці - відчувати себе захищеним, позбутися страху, від агресивності.

  3. Потреба в приналежності і любові - належати до спільності, знаходитися поруч з людьми, бути прийнятим ними.

  4. Потреба у повазі (шануванні) - компетентність, схвалення, визнання, авторитет, досягнення успіхів.

  5. Пізнавальні потреби - знати, вміти, розуміти, досліджувати.

  6. Естетичні потреби - гармонія, симетрія, порядок, краса.

  7. Потреби в самоактуалізації - реалізація своїх цілей, здібностей, розвиток власної особистості.

У відповідності зі своєю моделлю А.X. Маслоу стверджував, що вищі потреби можуть направляти поведінку індивіда лише в тій мірі, в якій задоволені його більш нижчі потреби. Що ж до самого високого класу здібностей - самоактуалізації, то, за А.X. Маслоу, самоактуалізація як здатність може бути присутнім у більшості людей, але лише у невеликої меншини вона є в якійсь мірі доконаний.

Друге після потреби по своєму мотиваційному значенням поняття - мета. МЕТОЮ називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який в даний момент спрямована дія, пов'язане з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною в складній мотиваційній динаміці його поводження представити у вигляді своєрідної арени, на якій розгортається барвистий і багатогранний спектакль його життя, і допустити, що найбільш яскраво в даний момент на ній освітлене те місце, яке повинне приковувати до себе найбільшу увагу глядача (самого суб'єкта), то це і буде мета.

Мета є основним об'єктом уваги, займає обсяг короткочасної і оперативної пам'яті; з нею пов'язані розгортається в даний момент часу розумовий процес і велика частина всіляких емоційних переживань. На відміну від мети, пов'язаної з короткочасною пам'яттю, потреби, ймовірно, зберігаються в довготривалій пам'яті.

Розглянуті мотиваційні освіти: диспозиції (мотиви), потреби і цілі - є основними складовими мотиваційної сфери людини.

Крім мотивів, цілей і потреб, як збудників людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання і наміри.

ІНТЕРЕСОМ називають особливий мотиваційний стан пізнавального характеру, яке, як правило, прямо не пов'язане з якою-небудь однієї, актуальною в даний момент часу, потребою. Інтерес до себе може викликати будь-яке несподіване подія, мимоволі привернула до себе увагу, будь-який новий з'явився в полі зору предмет, будь-який приватний, випадково виник слуховий чи інший подразник.

ЗАВДАННЯ як приватний ситуаційно-мотиваційний фактор виникає тоді, коли в ході виконання дії, спрямованої на досягнення певної мети, організм наштовхується на перешкоду, яку необхідно подолати, щоб рухатися далі. Одна і та ж завдання може виникати в процесі виконання самих різних дій і тому так само неспецифічна для потреб, як і інтерес.

БАЖАННЯ і НАМІРИ - це миттєво виникаючі і досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, що відповідають змінюваних умов виконання дії.

Мотивація поведінки людини може бути свідомою і несвідомою. Це означає, що одні потреби і цілі, що керують поведінкою людини, їм усвідомлюються, інші ні. Багато психологічні проблеми отримують своє рішення, як тільки ми відмовляємося від уявлення про те, ніби люди завжди усвідомлюють мотиви своїх дій, вчинків, думок і почуттів. Насправді їх істинні мотиви не обов'язково такі, якими вони здаються.

Особистісні цінності пов’язують внутрішній світ особистості з життєдіяльністю суспільства та окремих соціальних груп. Будь-якій соціальній групі - від окремої родини до людства як цілого - властива спрямованість на певні спільні цінності: ідеальні уявлення про хороше, бажаному, належному, узагальнюючі досвід спільної життєдіяльності всіх членів групи. У кожної групи свій набір цінностей, вони можуть більшою чи меншою мірою перетинатися між собою - від повного збігу до повного розбіжності. Опановуючи від оточуючих погляди на щось як на цінність, людина закладає в себе нові, незалежні від потреб регулятори поведінки. Звичайно, окрема людина не вбирає, в себе автоматично всі цінності навіть тих соціальних груп, членом яких він є. Перетворення соціальної цінності в особисту можливо тільки тоді, коли людина разом з групою включився в практичну реалізацію цієї загальної цінності, відчуваючи її як свою. Тоді в структурі особистості виникає і вкорінюється особистісна цінність - ідеальне уявлення про належне, що задає напрямок життєдіяльності і виступає джерелом смислів. Формальне ставлення до соціальних цінностей не приводить до перетворення їх в особистісні.

Отже, ЦІННОСТІ – це те, що людина особливо цінує в житті, чому він надає особливий позитивний життєвий сенс.

У кожної людини свої життєві цінності. У когось вони матеріальні, в когось духовні. Але жодна людина не може прожити в повній самоті. Волею чи неволею людині доводиться спілкуватися із собі подібними. На роботі, на вулиці, в магазинах, у транспорті ми постійно спілкуємося з людьми. Це постійний процес своєрідного психологічного взаємодії в суспільстві веде за собою виникнення якихось певних форм спілкування, відносин, формування загальних цінностей. Деякі форми спілкування під впливом суспільства перейшли в загальнолюдські цінності: дружбу, любов.

ДРУЖБУ можна визначити як позитивні взаємини, засновані на взаємній відкритості, повному довірі, спільності інтересів, відданості людей один одному, їх постійної готовності в будь-який момент прийти один одному на допомогу. Дружні стосунки безкорисливі, в них людина отримує задоволення від того, що доставляє приємне іншому.

Цілі, які переслідує дружба, можуть бути різними: діловими, або утилітарними; емоційними, пов'язаними із задоволенням від спілкування один з одним; раціональними, заснованими на взаємному інтелектуальному збагаченні друзів; моральними, орієнтованими на взаємне моральне вдосконалення. Всі ці цілі в реальному житті складним чином переплітаються, поєднуються і взаємодоповнюють, а сама по собі дружба набуває багатоцільову орієнтацію.

Справжні друзі підтримують один одного не тільки емоційно, але і всіма доступними для них способами, причому така підтримка завжди є безкорисливою, йде від душі. В індивідуальному житті людини дружба виникає як цілком закономірне явище. З'являється вона в дитинстві тоді, коли у дитини виникають перші проблеми і питання суто особистого характеру - такі, в яких він самостійно не в змозі розібратися. Це - перехід до дорослості, званий у повсякденному житті отроцтвом, а мовою вікової психології іменований підлітковим. Тут вперше усвідомлюються і в міжособистісному спілкуванні підлітків з оточуючими людьми засвоюються основні норми і правила дружби.

З віком і підвищенням рівня психологічного розвитку людини змінюється не тільки зміст, а й форми дружніх зв'язків. Від спілкування на особисті теми друзі переходять до продуктивної спільної діяльності, включаючи інтегральну творчу роботу. В історії науки, літератури, мистецтва, економіки і політики відомо чимало прикладів того, як друзі зберегли дружні відносини і перенесли їх у професійну діяльність.

Але, як показує практика, найбільш міцні дружні стосунки складаються у шкільні та студентські роки. Саме в ці періоди життя люди, як кажуть, набувають друзів на все життя. З роками дружні стосунки переходять на вищий щабель відносин - родинних відносин. Дружба людей протилежної статі згодом може непомітно перерости в більш глибоке інтимне почуття - любов, яка міцно і надовго пов'язує людей між собою.

Якщо дружба - перший акт душевного зближення людей, то любов – заключний, що становить вершину людської інтимності.

ЛЮБОВ – це не лише почуття, а й здатність любити іншу людину, а також можливість бути коханим. Вона потребує зусиль і старання, кінцеву мету програми яких можна виразити одним словом - самовдосконалення, тобто підняття себе до висот гідності любові, до здатності дарувати її іншим. Любов - це також мистецтво, якому треба вчитися і в якому необхідно постійно вдосконалюватися.

Любов – це такий вид стосунків між людьми, який не допускає панування однієї людини над іншим чи беззаперечного підпорядкування одного іншому. У любові обидві сторони рівні, одна не жертвує собою заради іншого, і кожен, нічого не втрачаючи, лише набуває. Люди в цьому типі відносин не залишаються розділеними. Разом вони складають нероздільне ціле, кожна сторона, частина якого служить умовою і найважливішою передумовою для вдосконалення інший.

Любов передбачає турботу про іншу людину, зацікавленість у поліпшенні його життя і розвитку. Де немає цього, там не може бути справжнього кохання. Любов - це милосердя і відповідальність люблячого за улюблене істота. Це і повага до нього, і активне проникнення в нього з метою пізнання, але без порушення права мати таємниці та залишатися особистістю. Пристрасне пізнання іншого в любові відрізняється від бездумного споглядання і байдужого мислення, використовуваного як бездушне засіб пізнання світу. Це пізнання шляхом духовного зближення, ідентифікації з коханою людиною, переживання тотожності з ним.

Людина, глибоко й по-справжньому любить когось, не може любити тільки його одного. Свої благодатні якості його любов поширює на інших навколишніх людей. Люблячий, особисто збагачений цим почуттям, надлишок його дарує іншим людям у вигляді доброти і сердечності, чуйності і людяності.

Існує кілька видів любові: братерська, материнська, еротична, любов людини до самої себе і любов до Бога.

Братська любов - це любов між рівними. Вона однаково поширюється людиною на всіх близьких йому людей.

Материнська любов - це любов сильного до слабкого, захищеного до беззахисного, маючому до незаможному. Материнська любов найбільш безкорислива і відкрита для всіх. Еротична любов - це любов психофізичного плану до єдиній людині, спрагла повного злиття з ним і народження потомства. Цей вид любові на відміну від двох попередніх є винятковим в тому сенсі, що вимагає переваги, особливого виділення улюбленого істоти серед інших йому подібних і особливого, виняткового до нього відношення.

Любов до себе як цінність до недавнього часу заперечувалася в нашій літературі, оскільки вважалося, що любити інших - чеснота, а самого себе - гріх. Ця ідея мала широке поширення серед людей нашої ідеологічно спотвореної культури. А якщо задуматися: чи може любити інших людей, не здатний любити себе? Логічно припустити, що при тверезому роздумі відповідь буде негативним. Кожна людина таке ж істота, як і оточуючі його люди. Якщо він любить інших, то чому ж не повинен любити самого себе? Не може бути двох різних типів любові: до людей і до самого себе, кохання як високе почуття або є, або її зовсім немає.

До псевдолюбовним почуттям можна віднести сентиментальну любов. У цьому типі любові на перше місце виходить поверхове, ритуальне залицяння, театральне поведінку з епізодами мелодрами. Тих, хто реалізує таку любов, насправді не характеризує скільки-небудь глибоке почуття до коханої людини. Вони, скоріше, зайняті самозамилуванням, самими собою, ніж проявами почуття любові до іншої людини, на яке вони, ймовірно, взагалі не здатні.

Любов, що починається з сексуального потягу чи заснована тільки на ньому, майже ніколи не буває міцною. Вона зазвичай не довговічна тому, що в ній немає справжніх високих почуттів, про які йшлося вище. Сексуальний потяг може скріплювати любов, але тільки при її наявності.

3.

На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітності їх відповідей, а почасти й у розбіжності думок на цей рахунок виявляється складність самого феномена особистості.

Проблема особистості в психології - проблема неосяжна, що охоплює величезне поле досліджень. Почасти в силу розтяжності поняття "особистість", почасти через те, що такі слова як "особистість", "характер", "темперамент", "здібності", "потреби", "сенс" і багато інших входять не тільки в систему наукових понять психології особистості, але і в наш повсякденний мову, навколо проблеми особистості ведеться дуже багато суперечок і дискусій: адже майже кожен в якійсь мірі вважає себе фахівцем з проблеми особистості! При цьому існує дуже мало достовірних, експериментально підтверджених даних, щоб на їх основі можна було впевнено визнати одну теорію правильною, а іншу - ні, оцінити істинність кожної з зіштовхуються точок зору.

Спробуємо побудувати таке подання, такий образ особистості під психологічним кутом її розгляду, який би найбільшою мірою міг допомогти нам в повсякденному зіткненні з такою реальністю, як особистість - в особі, як самих себе, так і інших людей. При цьому особливу увагу, з усією очевидністю, необхідно приділити деяким міфам або забобонам по відношенню до особистості, які побутують у звичному, точніше, в обивательському свідомості, і які часом пропагуються в науково-популярній літературі. Ці міфи спираються на властиву майже кожній людині потреба в простоті. Вони дають прості пояснення складних явищ і не вимагають від людини роздумів, тому вони такі привабливі. Єдиний їхній недолік - вони мають мало спільного з дійсністю. Подібно пародіям і шаржів, вони вихоплюють одну рису з картини реальності і роздувають її до максимальних розмірів, а решта ігнорують. Ці міфи подібні наркотиків для свідомості, тому їх розвінчання надалі буде приділятися досить велике місце. Дуже важливо, на наш погляд, зуміти вийти за рамки розхожих, дуже зручних, однак занадто спрощених схем і спробувати побачити дещо більше граней в тому, в чому ми звикли бачити, може бути, трохи більше прості речі. Застереження щодо буденного і обивательського мислення аж ніяк не випадкова: протиставлення буденного і наукового пізнання в процесі вивчення психології в корені неприпустимо. Адже епітет "науковий" дуже неоднозначний, в ньому міститься деяка замкнутість, відрив від практики, від життя. Можна точніше охарактеризувати той рух, який ми постараємося виконати, як рух від обивательського мислення, яке обтяжене міфами і забобонами, до пізнання особистості, яке з упевненістю можна назвати серйозним, тобто по можливості вільним від забобонів і пристрастей, що спотворюють картину світу.

Отже, приступимо безпосередньо до розмови про те, що ми бачимо в особистості і що ми в ній можемо побачити.

Слово "особистість" часто вживається в повсякденній мові й навіть іноді в науковій літературі стосовно не до кожної людини, а лише для деяких, вартих особливої ​​уваги: ​​"Ось це особистість! А той - хіба це особистість?" Можна тільки порадіти за нашу суспільну свідомість, яка повільно, важко, але нарешті, дійшло до розуміння цінності особистості, і на зміну образам людини-гвинтика і людини-фактора прийшов образ людини-особистості. І хоча не можна не погодитися з тим, що особистість - це добре, слід з самого початку поставити все на свої місця: особистість - не оцінна категорія, особистість притаманна кожній людині, принаймні, починаючи з певного віку. Тільки так можна всерйоз говорити про особистість як про предмет наукового пізнання.

Якщо ж піти іншим шляхом і тільки обраним присвоювати почесне звання особистості, то питання "що є особистість?" втрачає свій сенс. Він підміняється іншим питанням - питанням "хто є особистість?", Відповідь на який завжди залежить від того, кому ми його ставимо: у кожного часу і в кожної навіть не країни, а компанії - свій "герой".

Якщо ж ми визнаємо, що особистість є надбання кожної людини, те, що, власне, і робить його людиною, перед нами відкривається можливість об'єктивного наукового аналізу того, в чому полягає сутність особистості. Хоча ця проблема ще аж ніяк не вирішена, на сьогоднішній день в психології накопичилося вже чимало того, що можна сказати про особистість.

Будемо відштовхуватися від чотирьох простих аксіом:

  1. Особистість властива кожній людині.

  2. Особистість є те, що відрізняє людину від тварин, у яких особистості немає.

  3. Особистість є продукт історичного розвитку, тобто виникає на певному щаблі еволюції людського суспільства.

  4. Особистість є індивідуальна відмінна характеристика людини, тобто те, що відрізняє одну людину від іншої.

  5. Спілкуючись з людьми, ми, перш за все, орієнтуємося на особливості їх особистісного складу.

Механізми розвитку зрілої особистості вивчені в психології поки ще дуже слабко, набагато гірше, ніж механізми розвитку особистості в дитинстві і при психічних відхиленнях.

Поряд з поняттями "людина", "особистість", в науці нерідко вживаються терміни "індивід", "індивідуальність". Їх відмінність від поняття "особистість" полягає в наступному. Якщо поняття "людина" включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні чи відсутні вони у даної конкретної людини, то поняття "індивід" характеризує саме його і додатково включає такі психологічні та біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманні. Крім того, в поняття "індивід" входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього та багатьох інших властивості.

Отже, ОСОБИСТІСТЬ - це поняття, що означає сукупність стійких психологічних якостей людини, що складають його індивідуальність. У свою чергу індивідуальність є своєрідне поєднання індивідних властивостей людини, що відрізняє його від інших людей. А індивід – окремо взята людина в сукупності всіх властивих йому якостей: біологічних, фізичних, соціальних, психологічних та ін.

У структуру особистості зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки.

Почнемо з того, що виділимо в структурі особистості три ієрархічних рівня, відразу зазначивши, що кордони між ними досить умовні.

Вищий рівень - це рівень ядерних структур особистості, той психологічний скелет, або каркас, на який згодом нашаровується, нанизується все інше.

Другий рівень - це відносини особистості зі світом, взяті з їх змістовної сторони, по суті те, що позначається поняттям "внутрішній світ людини"(до нього ми відносимо емоційну, вольову і мотиваційну сфери особистості).

Нарешті, третій, нижній рівень - це експресивно-інструментальні структури, що характеризують типові для особистості форми або способи зовнішнього прояву, взаємодії зі світом, її зовнішню оболонку (тут ми можемо виділити такі складові, як темперамент, характер, здібності людини).

Соседние файлы в папке attachments_21-04-2012_09-35-47