поеми

Поеми Руданського займають чимале місце у творчості поета. Та поеми поета не зазнали популярності, тому й невідомі пересічному читачеві. За поглядами Руданського на поезію, його великі твори носять жанрову назву «співи».

До співів Руданського відносяться шість історичних поем про гетьманщину — «Мазепа, гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол» та «Мініх». Вищезгадані твори Руданського були написані за три місяці 1860 року — з середини березня до середини червня. Також до епічних вторів відноситься цикл «ліричних дум», що має назву «Байки світовії» (1856). Згаданий цикл становить собою, так би мовити, народну біблію, що протиставляється канонічній. «Байкі світовії» складаються з п’яти дум, які побудовані на єретичних оповіданнях, що Руданський записав з уст народу. Ще одним великим за обсягом віршованим твором у Руданського виступає «Цар Соловей» (1857).

На жаль, співи Руданського не несуть в собі велику художню та літературну цінність, про що зазначають дослідники, насамперед І. Франко.

На час повернення Т. Г. Шевченка із заслання і вимушеного його оселення в Петербурзі громадсько-політичне життя не лише в столиці, а й в усій Російській імперії завирувало з новим піднесенням і загостреністю. Вільнолюбиві настрої, прагнення до волі були серед народу настільки владними і могутніми, що царизм змушений був звільнити селянство від кріпосницької залежності. Сама присутність великого Кобзаря впливала на прогресивну інтелігенцію, особливо українську, так, що вона почала задумуватися над долею свого народу, його трагічною історією. Цьому сприяв і сам царизм, видаючи неодноразово укази про заборону української мови, культури. Все це добре було відоме студентові С.-Петербурзької медико-хірургічної академії Степанові Руданському, що й спонукало його до глибокого вивчення історичного минулого своєї Батьківщини. В бібліотеках С.-Петербурга він наполегливо студіює праці "История Малой России" Д. Бантиш-Каменського, "История Малороссии" М. Маркевича, "Деяния Петра Великого" І. Голікова, історичні твори Вольтера "История "Карла XII" і "История России при Петре Великом" та інші. Вдумливе усвідомлення історії України, її стосунків з Росією та іншими країнами дозволило С. Руданському лише за один 1860 рік написати шість історичних поем: "Мазепа, гетьман український", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельямін", "Павло Апостол" та "Мініх", які ще належно не поціновані літературознавцями. Посилаючись на вислів І. Франка, який зазначав, "думка - написати поетичну хроніку гетьманщини, - думка смілива... Але виконання її у Руданського вийшло зовсім школярське, майже без ніякої поетичної стійкості", вони відносять їх до творів "малохудожніх", в яких, мовляв, "некритично переповідаються епізоди "Истории Малой России" Д. М. Бантиш-Каменського та "Истории Малороссии" М. А. Маркевича. Окремі літературознавці докоряють письменникові за те, що він "...не зміг намалювати у цих поемах правдиві історичні картини, показати народні маси в історичній боротьбі...", що "змалювання історичних подій поет підмінив біографічними нарисами життя окремих осіб, які в багатьох своїх епізодах не відповідають дійсності", а "минуле України, її взаємини з Росією... в поемах викривлені, перекручені".

Думається, що літературознавці різних поколінь не приділяли належної уваги об'єктивному дослідженню історичних поем С. Руданського, не зуміли або ж свідомо не хотіли побачити в них отієї, за висловом І. Франка, "сміливої думки" й давали їм оцінку, яка випливала з ідеологічних позицій, позначених негативним ставленням до українського народу, його історії й видатних державних діячів минулого України, діяльність яких, на догоду імперським шовіністичним можновладцям, всіляко знецінювалася і шельмувалася. Віками, як відомо, опорочувалася і постать українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Це було відомо С. Руданському з історичної, політичної, художньої і, навіть, духовної літератури. Але двадцятишестилітній поет на основі глибокого і вдумливого вивчення різноманітних джерел та врахування народної думки підходив до художнього відтворення історії України в історичних поемах з реалістичних і демократичних позицій. Хоча поема "Мазепа, гетьман український" і має вельми відчутне романтичне забарвлення, все ж її сюжет сприймається не віддаленим, а наближеним до справжніх історичних подій. Він, говорячи словами В. Бєлінського, "вірний життєвій правді". Отже, образ Мазепи у С. Руданського, як, приміром, і у Байрона (поема "Мазепа" - 1818), поетично достовірний, реалістичний. Одначе С. Руданський в зображенні діяльності українського гетьмана саме як державного діяча більш схильний до його оцінки О. Пушкіним (поема "Полтава" - 1829), який зумів підмітити найголовнішу сутність цієї постаті - домогтися повернення Україні втраченого державного статусу, вирвати її від колоніальної залежності. Досить показовим у цьому розумінні є його зізнання Марії:

Благое время нам приспело;

Борьбы великой близок час.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Зазначимо, що Пушкін у своїй поемі не називає Мазепу зрадником свого народу. Він, власне, відтворює лише позицію Петра І, який інакше і не міг оцінювати українського гетьмана, що став на перешкоді зміцнення й розширення кордонів Російської імперії. Отож, яким би не поставав образ Івана Мазепи в поемі О. Пушкіна в наступних частинах, перші рядки спростовують це, оскільки борець за свободу свого народу не може бути злочинцем, а тим паче зрадником.

Безперечно, що поему О. Пушкіна С. Руданський знав, йому, звичайно, імпонувала оцінка І. Мазепи в поемі "Полтава" як вдумливого державного діяча, що вболівав за долю свого народу, своєї держави. І вже самою назвою поеми - "Мазепа, гетьман український" - С. Руданський підкреслює величність і незвичайність цієї державної постаті, до якої він ставиться з великою повагою і любов'ю:

І ти, брате, український

Гетьмане Іване!

Та нехай же твоя слава

Повік не зів'яне;

Та ж ти кинув все для волі,

Все для України,

Та нехай же й твоя слава

Повік не загине.

Багатогранну і відповідальну державну діяльність І. Мазепи С. Руданський осмислює і художньо відтворює у зв'язку з розвитком політичної ситуації в багатьох країнах світу, і особливо в європейських. У складних, тяжких і виважених роздумах гетьман приходить до висновку про необхідність об'єднання з Карлом ХІІ для протидії Петрові І, який проводив політику ганебну, колонізаторську щодо України та її народу. Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король був значно демократичнішим і гуманнішим від московського царя. Окрім того, він ще й обіцяв перед усім світом Україні повну незалежність. Орієнтація Мазепи на шведського короля в ті часи була виправданою ще й тим, що віддалена Швеція не загрожувала Україні прямою окупацією. Взагалі Європа вже тоді була демократичнішою і значно культурнішою від Росії, що не могло не справити впливу на вибір українського гетьмана. Роздуми І. Мазепи С. Руданський відтворює засобами народнопісенної поетики:

Тепер би нам з ворогами

Бійку розпочати;

Тепер би нам відплатити

За нашу недолю,

Тепер би нам підійнятись

З неволі на волю.

Наміри гетьмана підтримують як багато українських полковників, так і українські козаки та народ.

Державницькі устремління гетьмана переплітаються з його особистим життям, зокрема із взаєминами з дочкою генерального судді В. Кочубея Мотрею, що робить твір масштабним художнім полотном з вельми розгалуженим і загостреним сюжетом, в якому наявні історичні, політичні, соціальні, побутові, романтичні, романічні, криваві й трагічні ситуації, картини та епізоди.

Особливо майстерно виписані у творі картини жорстокого зруйнування російськими військами гетьманської столиці м. Батурина та бій під Полтавою, який передано засобами народної поетики і символіки, властивої для творів не лише сучасної авторові, а й древньої літератури, зокрема «Слова о полку Ігоревім». Наведемо уривки з відповідних епізодів твору:

Почув Петро, підійнявся,

Горить і лютує:

«Взяти, взяти, - викрикає. -

Батурин зубами!»

І кинулась Москва вража

Битись з козаками...

* * *

Що ходило, не стояло -

Під ножем пропало;

Що стояло, не ходило -

В огні запалало...

Український гетьман і шведський король програли бій. Але емоційне напруження в поемі не спадає. Карл ХІІ і І. Мазепа залишають українську землю. Гетьман тяжко переживає розлучення з батьківщиною:

З жалю умліває.

І захопив землі жменю,

На коня піднявся

І, як кинув Україну,

Сльозами заллявся.

Але і в таких обставинах гетьман не втрачає самовладання. Це сильний і цілеспрямований характер, здатний подолати будь-які труднощі. І. Мазепа свідомий того, що його діяльність у майбутньому буде належно оцінено. Передаючи бунчук і булаву полковникові Пилипу Орлику, він усю провину перед батьківщиною і народом за трагічну невдачу в спробі звільнення бере на себе:

«Нехай їден безталанний

Я зазнаю лиха;

Нехай їден я загину...»

У поемі «Мазепа, гетьман український» С. Руданський створив цільний, оригінальний, поетично достовірний образ головного персонажа, показавши, що державний діяч, який відстоює незалежність своєї Батьківщини, не може бути ворогом і зрадником свого народу. Величезний історичний і фольклорний матеріал про Івана Мазепу він творчо переплавив так, що художній образ українського гетьмана заграв новими, чіткими політичними барвами. Саме тому твір заборонявся до друку і в царській Росії, і за радянської влади.

Втілені в поемі погляди С. Руданського на діяльність І. Мазепи виявилися пророчими. Сьогодні в державному масштабі визначається величезна роль, яку відіграв цей видатний державний діяч у бороть-бі за суверенітет і незалежність України. Пішов він з України знеславленим, вертається ж з почестями й визнанням.

Майже одночасно з поемою «Мазепа, гетьман український» С. Руданський завершує поему «Іван Скоропада», сюжет якої є ніби логічним продовженням поетичного відображення подій, що відбувалися в Україні після поразки І. Мазепи і Карла ХІІ під Полтавою. Здобувши несподівано важливу перемогу, Петро І відверто розпочав знищувати гетьманську державу. Він заборонив обирати народом гетьмана і призначав його своїми указами. Якщо ж і відбувалися інколи формальні вибори гетьмана, то його кандидатура обо-в’язково погоджувалась з царем. Саме після І. Мазепи і був обраний гетьманом України Іван Ілліч Скоропадський (1654 - 1724), колишній генеральний осавул, а опісля - полковник Стародубського полку (1706 - 1708). Це була людина слабовільна і нездатна на рішучі дії. В складних умовах він неспроможний був керувати державою, а тим паче відстоювати її суверенітет і незалежність. Таким знає український народ гетьмана Івана Скоропадського, так оцінюють його діяльність історики як вітчизняні, так і зарубіжні. Користуючись науковими джерелами, С. Руданський звертав увагу й на народну думку, враховував відображення цієї постаті в усних переказах, оповіданнях, історичних піснях і, звичайно, опублікованих художніх творах письменників різних літератур. Завдяки саме отакій копіткій роботі, образ гетьмана Івана Скоропадського йому вдалося змалювати яскраво і колоритно. Сюжет поеми дає читачеві повну уяву про недолуге гетьманування Івана Скоропадського, який своєю бездіяльністю і боягузтвом сприяв, власне, закабаленню московським царем українського народу, а Україну позбавив самостійності, а отже, й державності.

Поема побудована у формі монолого-діалогів відомих історичних осіб України і Росії, а саме: І. Скоропадського, якого автор глумливо називає Скоропадою, та П. Полуботка. Згадуються в ній і московський цар Петро І та його військові і цивільні чиновники - Міняйло, Шафіру, Толстой, Ізмайлов, Вельямін і Жураховський.

Якщо П. Полуботок відстоює суверенітет України, то Петро І зі своїми прибічниками і однодумцями робить все можливе, щоб позбавити Україну навіть примарної самостійності. І їм в цьому допомагає український гетьман, якого автор порівнює з Совою, що сидить на престолі і спокійно спостерігає за безчинствами російських чиновників та їх царя:

Сидить Сова на камені,

Лупає очима;

Сидить гетьман

Скоропада

Та й ниже плечима.

Не згадає, не зміркує,

Що йому робити...

Аж до нього Полуботок

Почав говорити...

Рядки ці є експозиційними, а всі наступні події відбуваються в поемі на обширній території Російської імперії, починаючи від України і кінчаючи бурхливими хвилями Ладозького озера. Докір Полуботка гетьманові за його байдуже ставлення до долі України є зав’язковою частиною сюжету, яка ло-гічно вливається в русло подій історико-соціального і політичного характеру. Застосовуючи прийом напластування фактів і епізодів, автор створює оригінальну і сумну картину колоніального становища України за часів гетьманування Івана Скоропади. Образ гетьмана виписано в зневажливому, гумористично-карикатурному плані, бо ж недаремно він порівнюється з совою, яка вдень спить, а вночі займається ловлею мишей для споживання. В той же час, коли гетьман спить, в Україні відбуваються події жахливі і трагічні. Кожною строфою поет майстерно відтворює збиткування московського царя і його воєвод над українським народом. Картини ці вражають читача не лише зухвалістю і жорстокістю колонізаторів, а й їх ненавистю до українського народу:

1. Чи й гетьмана наказного

Москва поважає,

Що козаків, куди хоче,

В него відіймає?

2. Сяка-така Москалина,

І той, як удома!

3. А московські воєводи,

П'явки України,

Чи зсисають мало крови

Кожної години?

4. І як в гетьмана дурного

Кілька сіл не стало,

Тоді йому аж на серці

Ніби легше стало.

5. А Вкраїна гола, гола,

Саранча літає,

І повітря, ядь смертельну

На людей зливає

І в Києві, Чернігові,

По містах усюди,

Як солома по Вкраїні

Повалили люди.

6. Тоді Петро до гетьмана

Ближче приступився:

«А що, каже, Скоропадо,

Будемо робити?

Межи Вільгою і Доном

Тра канаву рити.

Але мені Москви жалко,

Москва - моя мати,

А пішли ти кілька тисяч

Козаків чубатих».

Кульмінацію розвитку сюжету поеми С. Руданський вкладає буквально у кілька рядків. Гетьман, зрештою, усвідомлює свою провину перед українським народом, перед своєю державою. Він кається, промовляючи:

Мати моя мила!

Чом ти мене ще маленьким

В воді не втопила?

І, як наслідок згубної його діяльності, вірніше, бездіяльності, Україна втратила повністю свою незалежність. Фінальні рядки поеми є одночасно й розв’язкою всіх подій і конфліктів твору, які історично вірогідні і зрозумілі читачеві й спонукають його до роздумів над долею вітчизни:

Не видала б Україна

Ні жалю, ні болі,

Не програла б Московщині

Ні прав, ані волі.

Тепер годі, все пропало,

Усе через мене!

Прости мене Україно,

Прости, моя нене!

Саме цим каяттям гетьмана

І. Скоропади поет стверджує думку, що боротьба за незалежність своєї Вітчизни буде продовжуватися до тих пір, доки Україна не стане суверенною, незалежною державою.

Сюжет поеми «Павло Полуботок» безпосередньо пов’язаний з сюжетом розглянутих поем - «Мазепа, гетьман український» і «Іван Скоропада». В його основі теж історичні події, пов’язані із взаємовідносинами між Україною і Росією.

Після втрати Україною своєї самостійності, а отже, і державності гетьман Лівобережної України Павло Леонтійович Полуботок (1660 - 1724) почав домагатися від московського царя Петра І скасування створеної ним Малоросійської колегії, яка владу гетьмана зводила нанівець. Він домагався права обирати гетьмана народом. Наміри і діяльність Павла Полуботка не подобалися Петрові І. Непокірного гетьмана цар підступно заарештував і запроторив до Петропавлівської фортеці, де той і загинув.

Поема «Павло Полуботок» - сюжетна, з чіткими елементами, пов’язаними в основному з життям і державною діяльністю центрального персонажа, який, подібно гетьманові І. Мазепі, у запеклому двобої з намісником російського царя в Україні Вельяміном сміливо відстоює суверенітет своєї

Батьківщини і волю для свого народу. Художніми засобами народно-пісенної поетики і символіки поет відтворює ці історичні події, які були суперечливими і кривавими:

То не ворон же то чорний

Із соколом б’ється:

То Вельямін з Полуботком

За права дереться.

Розпочинається поема риторичним зверненням-запитанням до Павла Полуботка з проханням стати на захист «козацької волі»:

Полуботку, Полуботку,

Наказний гетьмане!

А хто ж тобі гетьманськую

Булаву дістане?

Полуботку, Полуботку,

Голубе, соколю!

А як же ж ти підіймешся

За козацьку волю?

Перипетійні сюжетні епізоди поеми майстерно відтворюють скарги посланців гетьмана до російського царя, в яких толерантно, образно і правдиво оповідається про безчинства його адміністрації в Україні. Ці події зав’язують гострий соціально-політичний вузол і поступово переростають в кульмінацію, яка є емоційно наснаженою, принциповою і становить діалог між Павлом Полуботком і Петром І. Нелегку полеміку із знахабнілим московським царем веде гетьман сміливо, з достоїнством людини, яка переконана у правдивості своїх дій і вчинків. Він не прохає, а докоряє Петрові І за те, що той самочинно порушив давні угоди між Україною і Москвою, які заключав ще Богдан Хмельницький, поневолив український народ, але одночасно виявився безсилим задушити його прагнення до волі, правди і незалежності:

Що нічого тобі, царю,

З України ждати,

Україна - не дитина,

Вона волю має,

А вільного не неволя, -

Правда пригортає.

Звичайно, такого зухвальства жорстокий цар стерпіти не міг, і, побоюючись українського гетьмана, його вільнолюбивого характеру, він позбавив його волі - заарештував.

Хоча розв’язка в поемі й має конкретний характер, але філософсько-дидактичний відтінок в її сюжеті дуже помітний. До ув’язненого українського гетьмана прибуває сам цар на бесіду і прохає його вибачити за свій бездушний вчинок. Він навіть запобігає перед гетьманом, пропонує йому ліки, які прихопив з собою. Але Павло Полуботок відмовляється рішуче і від бесіди, і від ліків. Саме цією відмовою він здобуває моральну, психологічну і етичну перемогу над російським можновладцем. У фінальній строфі поеми віднаходять розв’язку всі події, які стосуються протистояння і полеміки та безкомпромісної боротьби між українським гетьманом і російським царем. Тут ніби робиться підсумок всім конфліктам, що стосуються взаємин між Україною і Росією і робиться пророче передбачення:

Живо, живо Павла й Петра

На світі не буде,

Тоді обох нас розсудять

Правдивії люди.

Правда, за народними переказами, яких безсумнівно дотримувався С. Руданський, завжди долає кривду. В наш час Україна, нарешті, домоглася своєї незалежності. Справа, за яку боровся і за яку загинув гетьман Павло Полуботок, перемогла. Вона стала реальністю. Поет С. Руданський мріяв про цей час.

Про жорстоке і бездумне та підступне правління, яке здійснював в Україні Степан Лукич Вельямін як президент Малоросійської колегії, заснованої в 1722 році Петром І у Глухові при гетьмані з метою обмеження його влади і ліквідації демократичних державних установ, йдеться в поемі "Вельямін". Структура цього твору,

динаміка і розвиток сюжету не позбавлені тієї хронологічної і логічної послідовності, яка властива для поеми "Павло Полуботок". Всі правдиві, колоритні й емоційні епізоди, пов'язані із закабаленням Росією України й знущанням з її народу як фізичним, так і моральним, не лише міцно переплетені між собою, а й один одного доповнюють. Ритміка поеми не ускладнена, мелодійна, легка, яка властива для коломийково-пісенного вірша. Уже перші рядки твору наснажені багатою народною символікою і тривожними порівняннями, які занепокоюють читача:

То не туман, то не сірий

В'ється по долині:

То Вельямін без гетьмана

Радить на Вкраїні.

Радить-вадить, учить-мучить

Щодня і щоночі,

А старшина українська

Тілько жмурить очі.

Опісля зачину змальовуються картини знущання російського можновладця над українським народом, зокрема козаками, яких він тисячами, як худобу, гонить на каторжні роботи до Колими та Сулани, а тих, що залишаються, звільняє зі служби, замінюючи їх московськими стрільцями. Але і цього Вельяміну замало. З метою остаточного закабалення й підкорення України він звільняє майже всіх українських полковників з відповідальних державних посад і заміняє їх своїми ставлениками, звичайно, росіянами:

У Полтаву - Чичеріна,

В Київ - Партенева,

В Переяслав - Якового,

В Стародуб - Пашкова,

У Чернігів - Богданова,

В Ніжин - Толбухіна.

Отаке дикунське правління Вельяміна схвалював Петро І, а той у свою чергу пишався заходами царя, якого всіляко вихваляв за перетворення України в покірну колонію Російської імперії.

Політику Петра І, спрямовану на остаточне закабалення України й позбавлення старшини будь-якої державної влади, продовжувала імператриця Катерина ІІ. Ту ж козацьку старшину і окремих її полковників, що намагалися протидія-ти, вона запроторювала до в'язниці, а покірливих і довірливих не лише наближала до себе, а й нагороджувала та вводила своїми указами в дворянське середовище.

Після смерті Катерини ІІ російським імператором став її малолітній син Петро, владою якого користувалися прибічник покійної імператриці пан Міняйло і відомий уже Вельямін.

Спільними зусиллями українець Міняйло і росіянин Вельямін створюють в Україні справжнє пекло. Вони безжалісно збиткуються над народом, обдираючи його до цурочки. Ці картини в поемі змальовуються з застосуванням народної тужливої лексики, від якої віддає трагізмом:

Тоді знову наступила

Тяжкая година,

Застогнала, заридала

Ціла Україна.

Заридали, застогнали

Біднії селяне,

Що Вельямін видирає,

Де що не загляне.

Заридали, застогнали

Біднії козаки,

Що Міняйло видирає

Корон та шестаки.

Незважаючи, проте, на сумний сюжет поеми "Вельямін", фінал її все ж звучить оптимістично. Після усунення від влади цього ката, а разом з ним і Міняйла, українці знову обирають гетьмана, яким став миргородський полковник Данило Павлович Апостол (1654 - 1734). Ці події відображено у поемі "Павло Апостол". Автор надав інше ім'я гетьманові - Павло, замість справжнього - Данило. Цим він дещо відійшов від історичної достовірності. Чимало у поемі й домислених персонажів та епізодів, що нібито відбувалися в Україні і в Росії. Одначе, слід відзначити, що поет обробляє їх так вправно і майстерно, що читач вигадане сприймає за справжні історичні події.

Початок поеми - мажорний. Україна з обранням гетьмана Павла Апостола стала ніби державою, хоча й не зовсім вільною, але не так залежною від Росії. Поет навіть дивується з цього і радіє цьому. Він запитує, як це могло статися, що Московщина дозволила Україні обирати гетьмана? І віднаходить відповідь у тому, що царевич Петрик прихильно поставився до неї тому, що вона врятувала його від батьківського гніву.

За це царевич подякував Україні, дозволивши обирати свого гетьмана й старшину на різні посади всім народом.

І справді, за часів гетьманування Павла Апостола Україна ожила. Народові стало легше дихати, його так не оббирали, як раніше. Ця подія у творі передається лише двома вагомими рядками:

І підняв на ноги гетьман

Слабу Україну.

Та не довго Україна була більш-менш вільною, не довго панували на її землі радість і злагода. Молодий царевич Петрик рано пішов з життя. Російським престолом оволоділа імператриця Ганна, яка знову почала нехтувати Україною, її державністю, правами народу. Як і всі попередні російські імператори, так і Ганна тисячами відправляє українських козаків на каторж-ні роботи в "бусурманські степи", де їх змушують насипати вал від Донця до Дону та воювати з Польщею лише для того, щоб задовольнити примхи коханця Бірона, якому заманулося стати князем у Курах. Владу гетьмана України імператриця Ганна знову зводить нанівець. Після смерті Павла Апостола Москва знову забороняє обирати народом гетьмана України і призначає на цю посаду свою людину:

Лизогуба півгетьманом

Тілько обирають,

А другого півгетьмана

З Москви присилають.

Так Україна втратила хоча й ілюзорну, а все ж таки незалежність.

Історичні постаті відтворено і в поемі "Мініх". У центрі цього твору перебувають відомі вельможі Російської імперії, а саме: генерал-фельдмаршал Бургардт-Хрістоф (1683 - 1767), який командував армією під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр., імператриця Ганна, Бірон та інші.

Намагаючись прославитись виключно в особистих цілях, Мініх, з дозволу імператриці, яка серйозно не вникає в керівництво державою, розв'язує криваві війни з Кримом, Туреччиною, лише для того, щоб його на "Вкраїні князем зробили". Саме тому в поемі багато майстерно виписаних батальних епізодів, в яких безглуздо гинуть воїни ворогуючих армій за зовсім чужі для них інтереси, в тому числі й українські козаки.

Але, провівши багато років у військових походах, Мініх не здобув омріяної слави й бажаних почестей. Він не сподобався новій імператриці Єлизаветі, яка й запроторила його до Сибіру на довгі роки.

Супротивника Мініха - Бірона, який певний час очолював російську державу, зображено у поемі постаттю безжалісною, жорстокою, підступною. Інтереси народів Російської імперії для нього були чужими і незрозумілими. Особ-ливо ж він ненавидів і збиткувався над українським народом, обкладаючи його непомірними податками. Картини експлуатації і зубожіння українського народу виписані в поемі за допомогою реалістичних художніх прийомів, якими С. Руданський філігранно володів:

Дере гроші із міщанів,

Дере і з козаків,

Дере гроші і з селянів,

Дере і з бурлаків.

Не питає, чи хто має

Звідки що давати;

А не даси - на морозі

Скаже танцювати...

..............................

А лиш пікни на Бірона,

Тоді не поможеш,

Хоч на дядьків хутір підеш,

Хоч голову зложиш.

І все ж і цього вельможу було заарештовано і відправлено на заслання до Сибіру. Цьому посприяв Мініх, з допомогою якого княжна Єлизавета оволоділа російським престолом. Імператриця була настільки невдячною, що, як відзначалося, не виявила прихильності і до Мініха, якого теж покарала засланням.

Зміст і образна система поеми "Мініх" засвідчують, що С. Руданський уважно вивчав не лише історію України та Росії, а й звертав особливу увагу на взаємовідносини імператорів і імператриць зі своїми підлеглими можновладцями, намагаючись визначити їхню роль у керівництві російською державою. Географія цієї поеми, в порівнянні з попередніми, значно об'ємніша і ширша. Події історичного характеру відбуваються не лише в межах, а й далеко за межами Російської імперії. Автор художньо осмислює і правдиво відтворює досить складну, суперечливу внутрішню і зовнішню політику царської Росії, яка завжди була загарбницькою, антинародною і потворною.

Потрібно відзначити й таку художню особливость: персонажі поеми "Мініх" виписані за принципом реалістичної естетики. Кожна постать наділена лише для неї властивими рисами характеру, поведінки, мораллю і політичними переконаннями, які безпосередньо проявляються у ставленні до України, її народу. Показовим є й те, що в усіх історичних поемах