R_2_2

§ 2. РАННЬОМОДЕРНИЙ ЧАС (кінець ХV – середина ХVІІІ ст.)

Особливості розвитку митної справи в українських землях XVI – середини XVIІI ст. Митна і торговельна політика правлячих кіл Великого князівства Литовського та Корони Польської полягали в протекціонізмі шляхетському станові. Митна система, дорожній примус, складське право були спробою властей запровадити певний торговельний захист місцевих торговців, перш за все шляхетського походження.

До середини XVII ст. основною функцією митниці в усіх країнах була фіскальна – наповнення державної скарбниці (для Запорожжя можна говорити про наповнення кошової скарбниці, з якої до державної нічого не відраховувалося). Головним економічним питанням багатьох держав було забезпечення регулярних і достатніх надходжень до монаршої скарбниці. Частину з них становили мита й інші збори. Інколи, у зв’язку з конкретними подіями міжнародного життя, суттєвого значення серед функцій митного контролю набувала регулятивна функція.

Нормативно-правове регулювання митних відносин. Як уже зазначалося, порядок стягнення й особливо розмір мит на кожній митниці встановлювався виробленим упродовж століть місцевим звичаєм. Традиційно великі князі литовські підтверджували привілеї своїх попередників, включаючи положення про сплату мита. Але на практиці господарських приписів часто не дотримувалися, що спричиняло звернення з місць до великого князя. В уставній земській грамоті (обласному привілеї) великого князя Олександра мешканцям Волинської землі від 16 лютого 1501 р. зазначено, що на нових торгах мають сплачувати старі мита, які давали й раніше. А в уставній земській грамоті Київській землі Жиґимонта І Старого від 8 грудня 1507 р. закріплено: “А о мыта новые такъ вставляемъ: где бы здавъна не бывали за предковъ наших… тутъ и теперь непотребъ воеводамъ нашимъ мытъ новыхъ вставляти, нижъли старые звычъные мыта мають браны быти по давъному …” 1 вересня 1529 р. Жиґимонт І знову надав привілей мешканцям Київської землі, у якому майже дослівно повторено наведене положення. Менше ніж через місяць було прийнято Перший Литовський статут. У ст. 21 розд. 1 заборонялося під страхом конфіскації маєтку “новых мыт вымышляти ани вставляти ни на дорогах, ани на местех, ани на мостех, и на греблех и на водах, ани на торгох в именях своих, кром котрые были з стародавна вставленые” і на які були відповідні великокнязівські грамоти. Ще один обласний привілей Київщині надано 24 жовтня 1529 р., у якому практично повторено статтю попереднього привілею про заборону нових мит.

Незважаючи на скасування незаконно встановлених мит, вони знову з’являлися в значній кількості. Тому під час ревізії волинських замків у 1545 р. ревізорам було доручено навести лад у цьому питанні. Показовим є факт визнання ревізорами того, що аж в сорока пунктах мито стягувалось протизаконно. У дійсності їх було ще більше.

Приватним особам дозволялося стягувати мито на свою користь, коли їм надавався дозвіл на заселення місця, влаштування торгу, корчми.

Із середини 40-х рр. XVI ст. розпочато ініційовану шляхтою роботу з “поправки статуту”. Проте шляхтичі прагнули зміцнити своє становище ще до затвердження змін. У 1551 р. Жиґимонт ІІ Август задовольнив прохання шляхти про дозвіл вільно пропускати за кордон лісові товари з їх маєтків і не стягувати мито від експортованого збіжжя зі шляхетських токів. Шляхтичам дозволялось експортувати лісові товари після вчинення присяги через свого слугу про те, що вони самостійно виготовили їх і самостійно сплавляють ріками, а також сплати мита за давнім звичаєм. Ті ж, хто виробляли ці товари в складчину чи перепродавали, мали віддавати їх на складських коморах та отримувати встановлену плату.

У 1554 р. видано привілей про звільнення від сплати мита волинських купців, які возили хліб на продаж до Луцька, Володимира і Торчина. Через п’ять років великий князь дозволив “княжатам, панятам і всій шляхті” князівства експортувати без сплати мита лісові товари власного виробництва та з власних маєтків, а також вирощене, а не куплене збіжжя й худобу. Умовою була присяга пана або його слуги на першій коморі, що товар вироблено або вирощено у власному господарстві. Але шляхта інколи зловживала наданим їй правом, уступаючи в оборудки з купцями та проводячи їх товари через митниці як свої власні, на що скаржилися митники. Тому господар постановив, щоб присягу про походження експортованих товарів складав сам шляхтич. Якщо ж шляхетську присягу складала особа, яка не мала на те права, то їй загрожувала сувора відповідальність. Листи на провезення хліба та лісу, вироблених у власних маєтках, шляхтичі брали в земського підскарбія. Якщо не виконувалась певна умова, то митники затримували товар. Але, очевидно, вимога щодо особистої присяги шляхти діяла недовго.

Шляхта подавала прохання щодо надання митних пільг практично на кожний сейм. У результаті до Другого Литовського статуту 1566 р. була включена нова ст. 26 розд. І про звільнення шляхти від сплати мита під час експорту збіжжя з власних токів та лісових товарів. Про джерело походження товарів, що вивозились, на головних коморах мали присягнути їх власники або послані ними гідні довіри слуги. Належало лише сплачувати мито від підвід, якими перевозили зерно на продаж, на мостах “старожитніх”, згідно зі стародавнім звичаєм. На коморах була запроваджена складна процедура розслідування, чи товар дійсно належить шляхтичу.

Детальніше митні відносини врегульовані Третім Литовським статутом 1588 р. Перший його розділ містить дві статті, присвячених стягуванню мита. Стаття 29 повторює зміст аналогічної статті Першого статуту. Однак тут закріплені й новації. Згідно з великокнязівськими грамотами, особи, які стягували мито, зобов’язувалися своїм коштом ремонтувати мости, греблі, загати, рови. Якщо ж через поганий стан цих об’єктів проїжджий зазнавав збитків, то пан, який стягує мито, мав їх відшкодувати і додати, що вимагатиме потерпілий. Це ж саме стосувалося старост, державців та осіб, які збирали мито на користь великого князя, якщо вони не ремонтували дороги. Також заборонялось урядникам і особам, які збирали мито, стягувати невстановлене мито. Порушники ж каралися штрафом у 12 кіп грошей та мали з надлишком відшкодувати завдані збитки.

Новації були й у ст. 30, яка звільняла шляхтичів від сплати мита й мостового, якщо вони провозили зерно чи інші товари, виготовлені в їх власному господарстві. Якщо ж вони були придбані, то мито стягувалося. Власник товару або його довірена особа мали присягнути перед посадовими особами про походження товару, наступні на шляху прямування товарів митниці повинні були пропускати товар за квитанцією, виданою першою митницею. Не належало стягувати мито з шляхти й у разі перевезення речей для власного вжитку. Також у даній статті затверджувався текст присяги.

Ще дві статті, що регулювали митні відносини, містяться в розділі ІІІ Третього Литовського статуту. Стаття 48 заборонила вивозити з князівства як у воєнний, так і в мирний час зброю, залізо, рушниці, коси, ножі, стріли та інші предмети військового призначення. Порушник мав каратися смертю, а товари і вся його власність конфіскуватися до великокнязівської скарбниці. Стаття 51 забороняла надання одній особі в оренду доходів, зокрема й митних зборів, які належали всій Речі Посполитій. Порушник підлягав штрафу в розмірі 100 кіп грошей. Великокнязівські листи, отримані з канцелярії в обхід цієї заборони, мали визнаватися нечинними.

На відміну від Великого князівства Литовського, у Короні Польській єдиного правового кодексу так і не було створено. Найважливіші питання в усіх сферах тут регулювалися сеймовими постановами – конституціями. Зокрема, конституція 1496 р. підтвердила право польської шляхти експортувати без сплати мита продукцію власного виробництва та імпортувати товари для власного споживання. Були запроваджені суворіші покарання для тих митників, які захотіли б стягувати мито з шляхтичів. Конституція, прийнята на пьотрковському сеймі 1501 р., закріплювала, що мита мають платитися “на справедливих місцях” за старим звичаєм. Починаючи з 1507 р., в Польщі запровадили нове, прикордонне мито. Шляхтичі звільнялися від його сплати, якщо вивозили продукти з власного господарства.

У тимчасовій радомській уставі 1505 р. вперше бачимо вимогу усунути євреїв від стягування мит і податків. Пізніше ця заборона зустрічатиметься в рішеннях сеймів ще не раз.

Статут варшавського сейму 1557 р. забороняв вивозити з Корони коней. Натомість увезення не заборонялось, але продаватися вони мали тільки на ярмарках.

У сеймових конституціях підтверджувалося надане раніше містам право складу та дороги, якими мали пересуватися купці. Наприклад, конституція пьотрковського сейму 1565 р. підтвердила право складу Львова, надане місту ще у XV ст. Загалом же вона стала основою для застосування права складу в межах Польського королівства, а з 1569 р. – усієї Речі Посполитої. Поборові універсали, що ухвалювалися на сеймах, містили детальні тарифи, але це було характерно лише для окремих періодів.

1567 р. в Короні ухвалено пьотрковську конституцію, чотирнадцятий титул якої заборонив євреям серед іншого справляти й мито. А в конституції, ухваленій об’єднаним люблінським сеймом 11 серпня 1569 р., зазначено, що цельники й митники мають бути осілими, християнського віросповідання, маєтні. До цього оренда митних зборів перебувала переважно в руках євреїв.

За постановою, прийнятою 1633 р., для впорядкування стягнення мита, й передусім з метою створення додаткового джерела прибутку для збіднілого польського скарбу, сейм встановив у Польщі чотири митних центри: Люблін, Львів, Краків і Познань. Кожен з них мав список товарів, які провозили з відповідних країн (через Львів йшли товари з Туреччини і Молдавії). Для товарів, що проходили через митні пункти, було встановлено ціни (сьогодні їх називають індикативними), виходячи з яких стягувалося мито.

На українських землях, що входили до складу Молдавського князівства, митні відносини регулювалися грамотами господарів. Ними визначалися торгові шляхи, складське право, митниці, розмір мита, встановлювалися привілеї.

В останній чверті XV ст. Кафа, Кілія та Акерман увійшли до складу Османської імперії, де митно-податкова справа регулювалася Кодексами османських законів. Кожний султан виправляв їх відповідно до потреб свого часу. У них детально розписувалися податки і мита. Для кожної місцевості імперії розроблялася окрема законодавча збірка. На південноукраїнських землях митні відносини врегульовано султаном Селімом ІІ (1566–1574), який видав свої “Кодекси…” 1569 р. У них розписано види податків і мит (які досить важко розмежувати між собою), порядок їх стягнення і розміри, встановлені місця збору, одиниці виміру товарів. Мита на живий товар розподілялися за якістю (віком). Християни та іудеї обкладалися більшими зборами, ніж мусульмани.

З 1503 р. до 1618 р. Чернігово-Сіверщина перебувала у складі Московії (спочатку – Великого князівства Московського, з 1547 р. – Московського царства). У цій державі тривалий час митні відносини регулювалися жалуваними грамотами. Жалувані таможенні грамоти визначали порядок місцевого митного управління, предмети обкладання, види і розміри мит тощо. Жалувані митні грамоти видавались на звільнення від торгових і проїжджих мит, жалувані проїжджі – на право безмитного провезення товарів. З кінця XV ст. почали видавати уставні таможенні грамоти, за якими збирання мита від так званих кормленщиків передавалося особливим посадовим особам – “вірним” або “откупним” таможенникам. У грамотах, які видавалися на їх ім’я, визначався розмір мит з різних видів товарів і з різних категорій купців. Уставні таможенні грамоти видавалися до прийняття загальнодержавного Торгового уставу 1653 р. На його основі у квітні 1654 р. складено уставну грамоту, що забороняла стягування проїжджого мита у володіннях світських та духовних землевласників.

Прийнятий 1667 р. у Московській державі другий торговий устав, що отримав назву Новоторгового, установив, що ніхто й ніде не має права торгувати, не заплативши встановленого тягла.

Організація митної служби. Як уже зазначалося, для Великого князівства Литовського були характерні митні округи. У центрі кожного округу, в найбільших господарських містах, розташовувалися комори, тобто головні митниці. На кордоні або на “гостинцях”, у господарських і приватновласницьких маєтках, стояли прикоморки, тобто відділення головної митниці. У містечках і селах були пости, де розташовувалася митна варта. Державні комори і прикоморки керувалися безпосередньо скарбом. Підставою об’єднання комор було передусім питання прибутковості.

Жиґимонт І здавав на відкуп цілі округи або об’єднував у руках одного відкупника кілька митних округів. А відкупник уже призначав своїх слуг (справців) на прикоморки.

На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, функціонували три митні округи. На Волині були дві головні комори – Луцьк і Володимир. Прикоморки розташовувалися у таких населених пунктах, як Кременець, Дубно, Ковель, Горохів, Дубровиця, Корець, Жеславль (Заслав), Жабче, Перемиль, Литовиж, Берестечко, Турійськ, а також Брацлав і Вінниця. Хоча останні два знаходяться не на Волині, але східна частина Поділля (Брацлавщина) тривалий час не була окремою адміністративною одиницею і підпорядковувалась кременецьким старостам. Митна структура на Волині змінювалася. Згодом прикоморки у Кременці та Ковелі перетворено на комори. Є також дані, що певний час комори діяли в Горохові, Клевані, Дубровиці, Звягелі, Литовижі, Збаражі.

Двома головними коморами Підляського округу були Берестя й Більськ з численими прикоморками у Гродно, Мстибогові, Дорогичині, Мельнику, Кам’янці, Лосичах, Воїні, Дивині, Милейтині, Янові, Межиріччі, Суражі, Венгрові, Техановці, Тикочині, Високому та Влодаві.

Структуру Київського округу описано у § 1 цього розділу.

Випадки уникнення сплати мита й об’їзду митних комор невстановленими дорогами мали масовий характер. Тому час від часу влада вдавалася до визначення нових доріг і встановлення додаткових митниць.

Практикували два способи управління округами. Перший полягав у тому, що для завідування ними скарб призначав особливих справців, які, отримуючи платню, стягували мито і збори та віддавали все повністю до скарбу. Інший передбачав здавання округу в оренду одній або кільком особам на заздалегідь визначених умовах. Оренда вимагала певного капіталу, який іноді доводилося вносити під час підписанні контракту. У зв’язку із цим, як правило, державні доходи бралися на відкуп компаніями.

Митний нагляд перебував у руках сторожі на жалуванні у митника. Начальником над нею зазвичай був королівський дворянин. За потреби допомогу відкупникам мусили надавати найближчі намісники, державці та інші службові особи. Застави влаштовувалися на розсуд відкупника у всіх, на його думку, потрібних пунктах, на королівських або поміщицьких землях. Завідування стягненням мита на прикоморках доручалось підпорядкованим особам, а на головних коморах ці операції митники здійснювали самі.

Оскільки одні й ті ж особи або їх об’єднання часто брали в оренду мита на великих територіях, що інколи включали кілька земель, їм доводилося вдаватися до послуг суборендарів, помічників, писарів тощо.

Як вище зазначалося, у Великому Московському князівстві з кінця XV ст. уставними таможенними грамотами збір мита від так званих кормленщиків передавався особливим посадовим особам – “вірним” або “откупним” таможенникам. Перші всі збори віддавали до скарбниці, другі вносили заздалегідь обумовлену за відкупом суму.

Крім комор загального призначення, на території Великого князівства Литовського діяли і спеціалізовані соляні та воскові комори – у Луцьку, Володимирі, Бересті, Дорогичині та Більську, де стягувалося відповідне мито. У XVІ ст. поруч із соляними складами, створеними раніше, почав діяти склад у Бересті. Воскові комори також функціонували в Турійську й Городні. Вони приносили чималий дохід скарбові.

Соляні комори засновувалися на зразок звичайних митних комор для збирання з купців соляного мита. Разом з тим за дорученням господарського скарбу митники-соляники ще й продавали сіль зі складів купцям і люду. Існувало дві системи експлуатації соляних комор. Перша передбачала передачу в завідування певній особі, якій доручали збирати соляне мито на господаря. Це називалося дати комору “къ вѣрной руцѣ”. Завідувач у визначений термін здавав рахунки щодо діяльності комори та її прибутків представникам господарського скарбу. За роботу він брав встановлену частину доходу. За другою системою мито здавали в оренду на певний строк за обумовлену річну суму, зазначену в контракті. Подібною до звичайних була організація та діяльність воскових комор.

На шляху зі Львова до Молдови і Туреччини місцями сплати мита були Коломия, Коропець, Кам’янець, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисмениця, Городиско (Городенка), Важичин, Бучач, Гологори, Поменята, Золотники, Куропатники, Дунаїв, Галич, Теребовля, Калуш, Рогатин, Підгайці.

Відповідно до сеймової конституції 1643 р. у Речі Посполитій були засновані комори в прикордонних містах України: Ніжині, Ромнах, Гадячі, Конотопі, Кременчуці, Батурині, Лоєві, Любечі, Острі, Чорнобилі, Чернігові, а також у Києво-Печерському монастирі.

У 1620–1630-х рр. діяла митниця (таможня) в Путивлі, який тоді належав Московському царству.

Процедура митного оформлення на українських землях у складі Великого князівства Литовського в середині XVI ст. мала такий вигляд. Сплативши на кордоні мито з “новопривезених” товарів, занесених до реєстру, повторно купець не мав його сплачувати, навіть якщо вивозив товари за кордон. Якщо ж під час ввезення він не міг заплатити на кордоні або не міг бути здійснений шацунок (оцінка, визначення вартості), належало всі товари занести до реєстру “поборцов граничъныхъ, ничто не утаиваючи, и квит на то взяти за печатю зъ скарбу на то даною”. За цим квитом (борговою розпискою) на кордонах, митних коморах слід було провести оцінювання товару, а купець мав сплатити мито у Вільні або в головній коморі того місця, куди допроваджувався товар.

У Польщі після Люблінської унії скарбницю, а також доходи від митниць було остаточно поділено на дві частини: одна частина йшла королю, а інша – державній скарбниці.

Протягом другої половини XVІ – на початку XVІІ ст. Київ продовжував користуватися складським правом. Після закінчення ярмарку приїжджі купці не мали права торгувати між собою і мусили продати свої товари на київський склад або оптом місцевим торговцям і залишити місто.

Згідно зі згадуваними постановами пьотрковського сейму 1565 р., що визначили основи застосування складського права, на купців покладалися такі обов’язки:

1. кожен купець, який прибував до складського міста, мав покинути його не раніше, ніж продасть свій товар (весь чи частину, залежало від привілею конкретному місту);

2. усім купцям-іноземцям заборонялося продавати товари один одному, а лише міщанам та купцям цього міста; виняток становили тільки ярмаркові дні;

3. під страхом конфіскації товару та сплати значного штрафу заборонялося оминати складські міста; рухатися до них необхідно було “старими й звиклими” дорогами;

4. заборонялося їздити “бічними” і “незвиклими” дорогами, а порушників очікував арешт і конфіскація товарів;

5. половина конфіскованих у купців товарів мала йти райцям, а інша – на потреби міста;

6. заборонялося об’їжджати міста й містечка далі, ніж це дозволялося привілеєм населеному пункту;

7. під страхом конфіскації товару кожен купець, який проїжджав через складське місто, був зобов’язаний зупинитися там на час, визначений складським привілеєм даного міста, після чого міг вільно їхати всім королівством, незалежно від того, розпродав він свої товари чи ні.

Однак ці положення не поширювалися на шляхту.

Приписи щодо права складу на теренах Корони містили конституції польського сейму 1609, 1611, 1629 рр.

На практиці уникнення сплати мита й об’їзд митних комор мали масовий характер. Інколи порушники отримували допомогу від посадових осіб, які мали від того певну вигоду. Острозький купець Іван Плескач регулярно уникав сплати митних поборів на Луцькій митниці, чим завдавав великої шкоди господарському скарбові. У джерелах зафіксовано справжню детективну історію: отримавши інформацію, що купець із товарами виїхав з Любліна, служебники промитні рушили його затримати. Через кілька днів переслідування вони вилучили як промито два вози з різноманітними товарами. У жовтні 1608 р. луцькі митники затримали возного Криштофа Щуку, який у свідченнях показав, що об’їхав стороною шість міст і містечок у Київському та Волинському воєводствах, де були королівські митниці та митні прикоморки. Уже наприкінці XVI ст. митна стража не могла впоратися з покладеними на неї обов’язками. Щоб покращити її роботу, застосовувалися різні проекти. Наприклад, організовували мережі донощиків для інформування комори про купців, які мають намір оминути мито.

У Московському царстві мита зазвичай сплачували під час продажу товарів. Кошти надходили до царської казни, а збирали їх особливі виборні, які називалися таможенними головами. Під час призначення на посаду останні цілували хрест і обіцяли, що державного добра не приховуватимуть і жодного лиха не чинитимуть.

Оренда митних зборів. Цей вид діяльності був досить поширеним. Господар надсилав дозволений (дозвільний) лист до воєводи, в якому зазначалося, кому, на який термін і на яких умовах передавались в оренду митні збори. Зазвичай термін оренди становив три роки, а визначена для кожного випадку орендна плата мала вноситися щороку, рідше – кожні півроку у певний день. Переважно вона здійснювалась у грошовій формі, хоча інколи якась частина сплачувалася визначеними виробами.

Воєводі та його наміснику суворо заборонялося втручатися у збирання мита і промита, тобто конфіскацію контрабанди чи товару, провезеного з порушенням сплати мита. Лише митники мали право ставити спеціальну печатку на товари, що пройшли всі необхідні митні процедури.

За великих князів Олександра та Жиґимонта І мита здавалися в управління або в оренду хаотично, і скарб переходив від однієї до іншої системи управління. За Жиґимонта І управління митними округами зазнало суттєвих змін, метою яких було отримання більших прибутків. За Казимира Ягайловича та Жиґимонта ІІ Августа (великим князем литовським був у 1544–1572 рр., польським королем – у 1548–1572 рр.) уряд активно користувався системою оренд, або відкупів. Це дозволяло господареві отримувати живі гроші для власних та державних потреб.

Зазвичай в орендних договорах закріплювалися:

1. заздалегідь визначена сума оренди, її термін та певна плата, яку слід було вносити кожні півроку або рік;

2. можливий завдаток;

3. порядок стягнення мита;

4. доручення місцевій владі оберігати митників і допомагати їм у діяльності, що розглядалося не як сприяння певним особам, а як допомога господарському скарбу;

5. непідсудність орендарів судові місцевих урядників (намісників, воєвод, старост) або їх помічників;

6. прохання до воєвод і намісників сприяти під час затримання тих купців, які хотіли проїхати через місто, не сплативши мита, або об’їхати господарські митниці не встановленими державою шляхами, а також брати штраф (промито);

7. урахування непередбачуваних, форс-мажорних обставин;

8. фіксування умови безмитного пропуску товарів, вартість яких потім відшкодовували митникам зі скарбу;

9. зазначення терміну оплати за квитаціями – накази про виплату грошей урядникам за службу за рахунок певного мита.

Слухання лічби про прибутки і видатки митниці здійснювали підскарбій дворний, маршалок і писар господарський, після чого подавався звіт, який затверджувався монархом шляхом надання визнаного листа. Якщо ж орендар розраховувався зі скарбницею не повністю, то він просив про відстрочку плати й давав квитацію (боргову розписку) урядовцям.

Види та розмір мита. Чіткої межі між митом і податками в сучасному розумінні не існувало. Розрізняли внутрішні мита (державні та приватні) й зовнішні (цло), що сплачувалося на кордоні. Цло бралося від торговельно-комунікаційних засобів (возів, коней, ком’яг, шкут), незалежно від товару, що ними перевозився. А мито – це всі інші види оплат від роду та виду товару. Загалом же поділ на цло і мито усталився лише у середині XVI ст.

Внутрішні мита стягувалися під час пересування товарів у країні: на мостах, греблях тощо, або ввозі їх до міста, чи перевезенні через нього, чи через заставу. Торгові мита стягувалися під час переходу предмета споживання від продавця до покупця, найчастіше в той момент, коли урядова або громадівська влада закликалася до засвідчення правильності ваги та міри продукту, що продавався. Торгові мита стягувалися лише з товарів, а мита на заставах і переїздах падали інколи на товари, а інколи на осіб, які прямували з товаром чи без нього. Серед останнього роду мит слід розрізняти мита провізні та ввізні, проїзні та в’їзні.

Найпоширенішим в’їзним та виїзним митом була обістка (обвістка), або явка. У широкому значенні цей термін уживався як сповіщення урядових органів міста про прибуття до нього тих чи інших осіб, яке оплачувалось. Але переважно його вживали у вузькому значенні виду митного збору, який сплачувався завжди, незалежно від торгового і провізного мита, бо його головне призначення полягало у повідомленні про прибуття товарів.

Інший вид особистого мита, головщина, стягувався досить рідко. Мостове бралося за прохід людей через мости і греблі без товарів.

Серед мит, якими обкладалися товари під час їх пересування, виділяють дві групи. Першу складають мита, що стягувалися державою, громадами або приватними землевласниками як плата за якусь реальну послугу проїжджим особам: мостове, гребельне, мито на перевозах і мито, яке сплачували під час переходу річкових суден через язи й під мостами. Вони різнилися способами стягнення та розміром. Іншу групу становили мита, які переслідували суто фіскальні цілі. Вони стягувалися за найрізноманітніших умов. Деякі були узаконені великокнязівською владою. Інколи такі мита отримували спеціальні назви. Зокрема, в Києві на пристані із жита, яке міряли на колоди, стягували поколодне мито на костел св. Миколая. А з ком’яг, що йшли вниз по Дніпру, брали корчовщину.

Особливим видом проїжджого мита було соляне, яке стягували (переважно у волинських замках) від солі, що перевозилась, та від караванів (тільки у південних замках). Право на збирання соляного мита великі князі досить рідко надавали приватним особам та місцевому уряду.