Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія.doc
Скачиваний:
45
Добавлен:
03.03.2016
Размер:
720.38 Кб
Скачать

1). Історія України, її об'єкт, предмет та періодизація. Предметом вивчення Історії України є історичне минуле українського народу, яке розкривається у висвітленні головних етапів суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку, а також, сутність, закономірність розвитку української культури в історичній зумовленості цього процесу, діагностика та шляхи вивчення культурних проблем України і світу. Об'єкт історичної науки - це насамперед об'єкт історичного пізнання. Його визначення належить до методологічнихзасад історичного дослідження і відіграє важливу роль у пошуку джерел, їх опрацюванні, критиці, інтерпретації, встановленні достовірності історичного знання. Періодизація: 1. Давня історія України – від появи першої людини (1 млн років тому) до V? ст. – виникнення перших слов’янських державних утворень (проте часто Давню історію України продовжують до ???? ст. остаточної загибелі Київської Русі). 2. Середньовічна історії України – V? ст. (або ???? ст.) до 1569 року – Люблінська унія – створення Речі Посполитої. Основні віхи періоду – Існування Київської Русі, удільний період, Русько-Литовська держава. 3. Нова історія України – 1569 – 1914 (або початок ?? ст. ) до початку Українських національних змагань під час Першої Світової війни. Перебування України у складі Речі Посполитої, а пізніше у складі Австро-Угорської та Російської імперій. 4. Новітня Історія України – Від 1914 року, продовжується і нині.  Основні віхи : Укранська національна революція, перебування у складі СРСР, незалежна Україна.

2) Первісні люди: поява та спосіб життя. Першоначала людського життя в Україні. Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди:

1. Кам'яний вік.Він охоплює період від 1 млн до 6—5 тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (ста­родавній кам'яний вік: 1 млн — 12 тис. років тому) — ран­ній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), інеоліт, або новий ка­м'яний вік (починається близько 7—6 тис. років тому).2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—IIIтис. до н.е.). 3. Бронзовий вік(кінець III— початок Ітис. до н.е.). 4. Раннійзалізний вік. На Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні й Південній Росії — з V—VI ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандер­тальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розум­на). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті посту­пається місцем родовій общині із спільною власністю на за­соби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються зна­ряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю при­ходять металевий спис і списометалка — попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання/Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розши­рити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних зна­рядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства.

Розквіт родоплемінного ладу відбувався в добу неоліту, яка почалася в Україні приблизно 7 тис. років тому, ос­кільки сприятливий клімат і родючі землі створювали іде­альні умови для розвитку господарства. В період неоліту порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і на­копичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєн­ня дарів природи до продуктивного господарства — земле­робства і скотарства. Виникнення продуктивного господар­ства вчені називають неолітичною революцією».

У період неоліту був досягнутий помітний прогрес в об­робці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змо­гу виготовляти досконалі кам'яні сокири, насаджені на ру­коять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. У неоліті було освоєно також виго­товлення ліпної кераміки, з'явилися тканини. У цей період спостерігається розвиток духовного світу людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення, тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. На­томість поширюється культ божеств родючості в образі жінки.

3) Трипільська культура. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV — IIIтис. до н. е.), її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам’ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам’яток).

Трипільська культура багатогранна і самобутня, її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам’яних і крем’яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об’єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв’язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам’ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

4) Античні міста-держави Північного Причорномор'я.

Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор’я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку.

Заселення греками Північного Причорномор’я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано. їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII ст. до. н. е.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносно самостійним життям на еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. — 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це побережжя Дніпро- Бузькогота Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н. е. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI а. до н. е. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію — згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я. Її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра — на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв’язки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут і Херсонес Таврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у 422–421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понл’йської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним; політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор’ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фанагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермонаса (нині станиця Таманська), Горгіппіи (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. е. ці міста об’єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарська округа).

Протягом усієї своєї історії міг та-держави Північного Причорномор’я підтримували тісні культурні, економічні й політичні контакти з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали в справжні воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V гт. до н. е. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтійського царя Мітрідата VI Євпаторії і Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофаніом розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н. е. й перші століття н. е. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор’ї римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увіийшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

5) Побут, заняття та вірування скіфів Скіфи, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Крім того існували ще скіфи-скотарі та скіфи-землероби. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів, що змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Це був доволі жорстокий народ. Родовід ішов по батьківській лінії. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Продавали: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів. Скіфи швидко завойовували нові і нові території. Початком кінця стала поразка у 339 р. до н. е., яку завдали македонці кочовикам. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.