1. Місце макроекономіки в системі економічних наук.

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

2. Зростання ефективності економіки як головне завдання макроекономіки.

Оскільки потреби людей практично безмежні, а економічні ресурси відносно обмежені, суспільство не в змозі повною мірою задовольнити власні потреби. Але воно може впливати на ступінь невідповідності між потребами і ресурсами, домагатися підвищення рівня задоволення потреб за наявних ресурсів. Досягти цього можна лише одним способом — підвищуючи ефективність використання всіх наявних ресурсів, тобто шляхом підвищення ефективності функціонування національної економіки в цілому.

Під ефективністю економіки розуміють відношення між її доходами й витратами. Вона характеризує зв'язок між обсягом ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, одержаних у результаті використання цих ресурсів. Зростання кількості товарів та послуг, одержаних від даної величини витрачених ресурсів, означає підвищення ефективності, зменшення ж обсягу продукції, одержаної від даної величини спожитих ресурсів, свідчить про зниження ефективності.

Є багато способів підвищення ефективності національної економіки на макрорівні. Їх можна об'єднати за такими напрямами:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів.

2. Досягнення повного обсягу виробництва.

3. Досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів.

4. Зростання технічного рівня виробництва.

3. Методологічні принципи побудови системи національних рахунків.

Система національних рахунків (СНР) - це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких основними є :

1) Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, яка приносить доход суб’єктам цієї діяльності, як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.

2) В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно прагне.

3) СНР виходить із того, що економіка знаходиться у постійному кругообороті, а кругооборот - це безперервний потік “доходи-витрати”. Цей принцип свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість - характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створенні вартості в масштабах економіки в цілому. Додана вартість (ДВ) як внесок кожного окремого виробника розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту. А повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг включає крім ДВ також і проміжне споживання.

4. Основні макроекономічні показники.

До основних макроекономічних показників належать:

1) Валовий внутрішній продукт – сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Існує 3 методи розрахунку ВВП:

- Виробничий метод – ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки та мінус субсидії:

ВВП = ∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С)

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – продуктові податки; С – субсидії.

- Метод кінцевого використання – сума кінцевих елементів сукупних витрат:

ВВП = С + Ig + G + Xn

C – споживчі витрати домогосподарств; Ig – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки:

Ig = In + Am

In – чисті інвестиції; Am – амортизація; G – державні витрати; Xn – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг;

Xn = EXP-IM.

- Розподільчий метод – сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік:

ВВП = w + R + i + p + Am + IT

w – нарахована зарплата; R – рента; i – процент у вигляді доходів від грошового капіталу; p – прибуток (нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, ін. доходи); IT – непрямі податки (акцизи, мито, ПДВ).

2) Чистий внутрішній продукт:

ЧВП = ВВП – Am.

3) Національний дохід – показує величину чистого доходу суспільства:

НД = ЧВП – ІТ, НД = w + R + i + p.

4) Особистий дохід – складається з первинних і вторинних доходів домогосподарств:

ОД = НД – ВСФ – Нерозподілений прибуток – Податок на прибуток + TR

ВСФ – відрахування від зарплати до страхових фондів; TR – соціальні трансферти (пенсії, стипендії).

5) Індивідуальний після податковий дохід

DI = ОД – Тінд

Тінд – особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину).

6) Валовий національний дохід

GNI = ВВП + Y_L – Y_M

Y_L – первинні доходи, отримані з-за кордону; Y_M – первинні доходи, передані за кордон.

7) Валовий національний наявний дохід

GNDI = GNI + Tr_L – Tr_M

Tr_L – поточні трансферти, одержані з-за кордону; Tr_M – поточні трансферти, передані за кордон.

5. Номінальний та реальний. Індекси цін. Інфлювання та дефлювання ВВП.

Номінальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних цінах даного року.

Реальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу.

Дефлятор ВВП – індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг:

Дефлятор ВВП показує темп зростання номінального ВВП за рахунок цін в аналізованому році порівняно з попереднім. Але, як відомо, на величину номінального ВВП впливають зміни як фізичного обсягу продукції, так і рівня цін. Тому для визначення ВВП з урахуванням лише зміни фізичного обсягу виробництва потрібно здійснити коригування показника номінального ВВП. процес коригування номінального ВВП здійснюється за допомогою дефлятора ВВП. Це дає змогу інфлювати (збільшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін) або дефілювати (зменшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін). Результатом цього коригування є обчислення реального ВВП для кожного року у постійних цінах, тобто цінах базового року:

Завдяки інфлюванню номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП збільшується в ті роки, в яких ціни були нижчими від цін базового року. За допомогою дефілювання номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП зменшується стосовно тих років, в яких ціни були вищими від цін базового року. Спираючись на дефлятор ВВП, можна також обчислити приріст (зменшення) номінального ВВП за рахунок цін:

6. Циклічність як форма економічного розвитку. Сукупність та структура економічного циклу.

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється. Кожний цикл являє собою певну послідовність з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовідтворення.

Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази – відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза утворює умови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Отже, економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Піднесення змінюється спадом (кризою). Обсяги ВВП, зайнятості і виробництва скорочуються. Ціни і прибутки знижуються, а безробіття зростає. За спадом виникає депресія. Відновлення при цьому може бути повільним і швидким. У цьому випадку рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає. В міру того як пожвавлення в економіці набирає сили, зростають темпи приросту цін. Після досягнення в економіці повної зайнятості, тобто повного використання виробничих ресурсів, економіка переходить до фази піднесення. Нова смуга піднесення може означати тривалий, стійкий рівень пожвавленого попиту, збільшення кількості вільних робочих місць, підвищення рівня життя населення або ж швидке роздування цін і зростання спекуляції, за якими настає нова криза. Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовили генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином: 1) Цикли Кондратьєва, або ж довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює 40-60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова. 2) Цикли Кузнеца – тривалість 20 років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва. 3) Цикли Джаглера – з періодичністю 7-11 років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів. 4) Цикли Китчина – тривалість 3-5 років, що обумовлюється динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах. 5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1-12 р. та існують у зв’язку з коливаннями інвестиційної активності.

До найбільш значних причин циклічних коливань можна віднести: 1) великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлені коливання в діловій активності. 2) політичні перевороти, різка трансформація соціально-економічної системи, війна та інші випадкові проблеми системного характеру. 3) помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжують появою надмірної кількості грошей або надмірним вилученням грошей з обігу. 4) різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної економіки.

7. Повна зайнятість, природне безробіття та потенціальний ВВП.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення ВВП та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Безробіття – економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Природне безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, спроможної достатньо швидко здійснювати міжгалузеві і міжрегіональні переміщення в залежності від потреб виробництва.

Природне безробіття - це частка безробітних, яка відповідає доцільному рівню повної зайнятості в економіці, тобто потенційному ВВП.

Поняття повної зайнятості не означає, що всі люди працездатного віку зайняті в суспільному виробництві, оскільки фрикційне і структурне безробіття неминуче.

Безробіття на природному рівні необхідне, тому що стримує інфляцію. В економіці з повною зайнятістю будь-який сплеск сукупного попиту обертається зростанням рівня цін, оскільки виробництво не може адекватно відреагувати на попит, який виріс, через нехватку ресурсів.

8. Закон Оукена та втрати економіки від циклічного безробіття.

Закон Оукена формулюється так: якщо фактичне безробіття перевищує природне безробіття на 1%, то втрати ВВП складуть 2,5%.

Втрати ВВП від циклічного безробіття можна розрахувати в 3 етапи:

1) Втрати ВВП від надмірного безробіття:

∆y = (u – u^*) ∙ 2,5,

∆y – відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП (у відсотках);

u, u^* – рівень відповідно фактичного природного безробіття;

2,5 – число Оукена.

2) Розрахунок потенційного ВВП, досягнутого при повній зайнятості (коли фактичне безробіття = природному безробіттю).

Y_p = Y_a / (100 - ∆y) ∙100 %

Y_a – фактичний ВВП.

3) Втрати економіки від циклічного безробіття.

∆Y = Y_a – Y_p

∆Y – втрати ВВП від циклічного безробіття.

9. Види інфляції залежно від її темпів. Інфляція попиту та інфляція витрат, передбачувана та непередбачувана інфляція.

В залежності від темпу приросту цін розрізняють такі види інфляції:

- помірна (повзуча) інфляція – темп приросту цін – до 10%;

- галопуюча – темп приросту цін – десятки або сотні %;

- гіперінфляція – темп приросту цін – тисячі %.

В залежності від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти:

- інфляцію попиту – виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту відносно сукупної пропозиції. (Зростання пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін.).

- інфляцію витрат – спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. (Зростання цін на сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна заробітна плата).

Передбачена інфляція - та, яка прогнозується на який-небудь період часу, вона передбачена з достатнім ступенем надійності. Така інфляція нерідко є результатом дій уряду. Чинник очікуваності дозволяє маючи прогноз зростання цін, адаптуватися до нього. Навіть у разі гіперінфляції прогнозоване зростання цін може завдати економічним суб'єктам збитку менш значного, ніж несподіваний стрибок цін хай навіть на невелику кількість відсотків.

Непередбачувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відображається на податковій системі і системі грошового обігу.

10. Основні соціально-економічні наслідки інфляції.

Інфляція є результатом порушення макроекономічної рівноваги, водночас вона сама породжує низку соціально-економічних проблем. Основні наслідки інфляції:

1) Інфляція знецінює заощадження. Для тих, хто зберігає гроші в готівковій формі або в банку чи вкладає їх в облігації, кожне підвищення цін зменшує купівельну спроможність грошей. Банки захистять клієнтів від втрат, пов’язаних з інфляцією, лише в тому разі, коли встановлений ними процент по вкладах перевищуватиме рівень інфляції.

2) Інфляція зменшує поточне споживання. Навіть якщо із підвищенням цін відбувається перегляд ставок зарплати, то поточне споживання зменшується, тому що, по-перше, ніколи не буває 100-процентних індексацій доходів; по-друге, перегляд ставок потребує часу, протягом якого ціни можуть зрости ще більше.

3) Внаслідок інфляції поглиблюється майнова нерівність. У структурі споживання є товари нееластичного попиту, обсяг споживання яких не може зменшитись із підвищенням цін. Якщо багатші прошарки суспільства переключають частину своїх заощаджень на збереження старої структури споживання, то бідніші змінюють цю структуру, скорочуючи споживання товарів еластичного попиту.

4) Інфляція зменшує зацікавленість у продуктивній праці. Під час інфляції втрачається сенс кращої роботи, бо додаткові доходи поглинаються зростаючими цінами.

5) Інфляція гальмує технічний прогрес. Це відбувається тому, що підприємцеві вигідніше купувати дешеву робочу силу ніж дорожчі і технічно досконаліші засоби виробництва. Нестабільні ціни зменшують підприємців відмовлятися від інвестицій у нові технології. Під час інфляції перестають виконувати роль ринкових орієнтирів. У нормальних (не інфляційних) умовах підвищення цін є орієнтиром для руху ресурсів. Тотальне підвищення цін під час інфляції не дає правильних орієнтирів щодо доцільних напрямків капіталовкладень.

Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.

Але фахівці нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Деякі з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення.

11. Сукупний попит.

Сукупний попит – це сумарні витрати макроекономічних суб'єктів на кінцеві товари і послуги, які виготовлені в економіці протягом певного періоду часу.

Сукупний попит – це реальний обсяг національного продукту, який економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб.

У грошовій формі сукупний попит визначається сукупними витратами економіки, які складаються із споживчих витрат домогосподарств, інвестиційних витрат фірми, державних закупівель та чистого експорту.

АD = C + Ig + C + Xn.

Крива сукупного попиту показує кількість товарів і послуг, які будуть придбані при кожному даному рівні цін.

Цінові чинники відображаються трьома ефектами:

1) Ефектом Кейнса (ефектом відсоткової ставки): з зростанням цін зростає попит на гроші, при незмінній пропозиції грошей зростає відсоткова ставка. Таким чином скорочується попит інвестицій в економіку, а відповідно скорочується і обсяг сукупного попиту.

2) Ефект Пігу (реальних касових залишків, чи багатства) означає зменшення багатства, яке викликане ростом рівня цін, що призводить до скорочення споживання, а відповідно, сукупного попиту.

3) Ефектом імпортних закупівель – зростання цін внутрішнього ринку при стабільних цінах на імпорт призводить до скорочення експорту, відповідно скорочується сукупний попит в національній економіці.

Вплив нецінових факторів, які викликають зміну характеру сукупного попиту:

До числа основних нецінових факторів сукупного попиту можна віднести:

1) Зміни в споживчих витратах: добробут населення, очікування споживача, заборгованість споживача, податки.

2) Зміни в інвестиційних витратах: процентні ставки, очікувані прибутки, податки з підприємств, технологія виробництва, надлишкові потужності.

3) Зміни у витратах на чистий експорт: національний дохід у закордонних країнах, валютні курси.

12. Цінові фактори сукупного попиту. Нецінові фактори сукупного попиту та їх вплив на його криву.

Цінові фактори сукупного попиту:

1) Ефект реальних грошових залишків. Домогосподарства тримають певну частку активів у вигляді готівки, грошей на поточних рахунках та фінансових активів з фіксованими доходами (наприклад, облігацій). Запас грошей є багатством, оскільки гроші мають певну купівельну спроможність. Розмір багатства залежить від кількості грошей та рівня цін і вимірюється величиною реальних грошових залишків (М/Р). Підвищення цін зменшує багатство, тому що купівельна спроможність запасу грошей зменшується Крім того, підвищення цін призводить до підвищення процентних ставок внаслідок чого вартість облігацій падає. Усвідомивши, що їхнє багатство зменшилось, люди починають більше заощаджувати і менше витрачати. Обсяг сукупного попиту скорочується. 2) Ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньої кількості товарів вимагають більшої кількості грошей. Попит на гроші збільшується. При незмінній пропозиції грошей це веде до зростання процентних ставок. Підвищення процентних ставок скорочує інвестиції та споживання за рахунок кредиту. Величина сукупного попиту зменшується. 3) Ефект імпортних закупівель. Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах зменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Внутрішній попит на імпортні товари, навпаки, збільшується, тому що вітчизняні товари стають дорожчими за іноземні. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит таким чином скорочуються.

Нецінові фактори сукупного попиту. На величину сукупного попиту впливають також фактори, не пов'язав із зміною рівня цін.(Неціновими факторами сукупного попиту є різноманітні шоки — раптові зміни умов загальної рівноваги на внутрішніх ринкам викликані заходами економічної політики, незалежними діями економічних агентів, зовнішньоекономічними, політичними та природними чинниками що впливають на обсяги споживання, інвестицій, державних видатків або на обсяг чистого експорту країни.

Однозначний вплив па сукупний попит чинять лигає остаточні зміни в чистому експорті, а не окремі фактори. Коли курс національної валюти країни знижується або світові ціни зростають, товари вітчизняного вироб­ництва стають дешевшими від іноземних. Попит на них зростає, а попит на імпорт, як правило, скорочується. Чистий експорт і сукупний попит країни в результаті збільшуються. Але знецінення валюти або підвищення зовнішніх цін матимуть протилежні наслідки, якщо видатки на імпортні товари та послуги, від яких країна не може відмовитись (паливо, електроенергія, об­ладнання, окремі продовольчі, медичні й побутові товари, міжнародні тран­спортні послуги), зростуть у підсумку більше, ніж доходи країни від експорту.

13. Сукупна пропозиція.

Сукупна пропозиція – це загальна кількість кінцевих товарів і послуг, що може бути запропонована (зроблена) в економіці при різних рівнях цін.

Сукупна пропозиція – це такий реальний обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Формат кривої AS тлумачиться по-різному класиками і кейнсіанцями.

Класична модель розглядає економіку в довгостроковому періоді. У даних умовах крива AS вертикальна.

Кейнсіанська модель описує економіку у короткостроковому періоді і заснована на наступних передумовах: неповна зайнятість в економіці, ціни на товари і номінальну зарплату тверді. У цих умовах крива сукупної пропозиції горизонтальна.

Сучасні концепції пояснюють вид кривої пропозиції недосконалістю ринку, тобто негнучкістю цін і недосконалістю інфляції. Крива пропозиції має три ділянки: І – горизонтальний (кейнсіанський); ІІ – проміжний (висхідний); ІІІ – вертикальний (класичний).

Фактори сукупної пропозиції:

1) Цінові фактори – зміна ціни;

2) Нецінові фактори – зміна ціни на ресурси, зміна в продуктивності ресурсів, зміни податків з підприємств та субсидій.

14. Класична модель сукупної пропозиції.

Поведінка сукупної пропозиції у довгостроковому періоді найбільше відповідає класичним уявленням про взаємозв'язок між загальним обсягом виробництва і цінами. Згідно з класичною теорією, економіка — це сукупність досконалих ринків з гнучкими цінами та заробітною платою. Номінальні величини (ціни, номінальна заробітна плата, процентні ставки) абсолютно гнучкі. Вони можуть не тільки підвищуватись, але й знижуватись, залежно від співвідношення попиту і пропозиції на ринках, через це номінальні змінні (скажімо, ціни), які залежать від інших номінальних мінних (наприклад, від пропозиції грошей і заробітної плати), а також від реальних факторів (наприклад, від обсягу виробництва), не впливають на реальні змінні (продуктивність праці, граничні витрати і обсяг виробництва, капітал, інвестиції, реальну заробітну плату, рівень безробіття). Реальні величини в економіці визначаються лише реальними змінними. Незалежність реальних змінних від номінальних відома в теорії як класична дихотомія. В довгостроковому періоді вона проявляється в нейтральності грошей. Збільшення або зменшення пропозиції грошей змінює сукупний попит, але в кінцевому рахунку впливає лише на рівень цін, заробітної плати і процентних ставок. Обсяг сукупного випуску визначається реальними факторами і за інших рівних умов залишається незмінним.

Найчастіше в макроекономічних дослідженнях довгостроковим періодом вважається проміжок часу тривалістю 10 років і більше. Але насправді довгостроковий і короткостроковий періоди і є хронологічними визначеннями. Довгостроковий період це проміжок часу, протягом якого величина сукупної пропозиції відновлюється на рівні потенційного випуску, а рівноважний рівень цін змінюється на потрібну для цього величину. Довгостроковий період триває стільки часу, скільки потрібно цінам, заробітній платі і процентним ставкам для відновлення довгострокової рівноваги.

У класичній моделі зміни номінальних величин відновлюють довгострокову рівновагу відразу після шоку, швидко. Період довгостроко­ві нерівноваги практично відсутній.

15. Нецінові фактори сукупної пропозиції та їх вплив на її криву.

Неціновими факторами називаються причини підвищення або зниження рівня середніх витрат виробництва, не пов'язані із зміною обсягів випуску.

Вплив недійових факторів на сукупну пропозицію залежить в того, до якого типу змінних — реальних чи номінальних — вони належать.

Реальні змінні, які чинять на сукупну пропозицію короткочасний вплив практично не впливають на обсяг довгострокової сукупної пропозиції.

При зростанні рівня середніх витрат, обумовлених впливом номінальних нецінових факторів, рівень цін виробництва при кожної можливому обсягу випуску підвищується. Зниження середніх витрат під впливом нецінових факторів знижує рівень цін виробництва для кожного можливого обсягу випуску.

Втім, номінальні змінні впливають на обсяг потенційного випуску лише на досконалих рин­ках, де виконуються умови класичної дихотомії і принаймні в довгостроковому періоді ціни та заробітна плата є абсолютно гнучкими не лише в бік підвищені але і в напрямку зниження.

Насправді ціни та заробітна плата виявляють значну негнучкість до зниження довгостроковому періоді. Тому при відсутності цілеспрямованої політики доходів, що коригує негнучкість номінальних змінних, зміни "витратних" номінальних величин, які відзначаються довгостроковою стабільністю наприклад, ставки податків на підприємствах, можуть вести до скорочення або до збільшення потенційного випуску.

В групі інституційних чинників додаткових витрат виробництва слід звернути увагу на видатки підприємницької діяльності - типові в конкретних умовах даного суспільства трансакційні та чисті видатки здійснення підприємницької діяльності. Обов'язкові амортизаційні відрахування і податки на підприємства є, власне кажучи, офіційною складовою суспільних видатків бізнесу при здійсненні угод. Спільна риса зазначених факторів така, що вони є обов'язковими загальними додатковими витратами підприємств, які здебільшого закладають у ціни. Значні видатки "входу і виходу" (витрати часу і коштів на одержання дозволу, реєстрацію, ліцензування діяльності, придбання документації, відкриття банківського рахунку, оренду приміщення, звільнення співробітників при ліквідації фірми тощо) зменшують масштаби приватної підприємницької діяльності, особливо в сфері дрібного бізнесу. Високі трансакційні та чисті видатки бізнесу, пов'язані з бюрократичними перешкодами, втраченими ви­дами та прямими збитками від втручання органів влади, з правовою нестабільністю, роблять бізнес важкою і дорогою справою. В умовах відкритої економіки платою за високі витрати на ведення бізнесу стає відсутність іноземних інвестицій, втеча капіталу, вивіз ресурсів, імміграція найактивнішого та кваліфікованого населення.

16. Сукупний попит – сукупна пропозиція як базова модель економічної рівноваги.

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПо = СПр. Рівновага між ними породжує рівноважний ВВП і рівноважні ціни.

На графіку крива СПо1 — це початкова крива сукупного попиту; крива СПр1, — початкова короткострокова крива сукупної пропозиції; СПрq — довгострокова крива сукупної пропозиції, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП (О1). Точка Т1 є точкою короткострокової рівноваги як результат перетину кривих СПо1, і СПр1 і одночасно точкою довгострокової рівноваги як результат перетину кривих СПо1 СПр1 і СПрq. Отже, в точці Т1 має місце подвійна рівновага (короткострокова і довгострокова), вона може забезпечуватися лише в умовах повної зайнятості.

Якщо припустити, що при незмінній сукупній пропозиції (СПр1) сукупний попит зменшиться порівняно з потенційною величиною (СПо1), а його крива переміститься вліво в положення СПо2, то короткострокова рівновага буде забезпечуватися в точці Т2, що порушує довгострокову рівновагу. Якщо, навпаки, при незмінному сукупному попиті (СПо1) короткострокова сукупна пропозиція зменшиться відносно потенційної величини (СПр1), а її крива переміститься в положення СПр2, то короткострокова рівновага буде забезпечена в точці Т3 теж порушить довгострокову рівновагу.

Короткострокова рівновага означає, що кількість товару, яку покупці бажають придбати, дорівнює тій кількості, яку підприємці мають намір виробити. Якщо падіння сукупного попиту знизить ціну, то ціна примусить підприємців зменшити обсяг виробництва до рівня сукупного попиту (О2). Якщо зменшення сукупної пропозиції підвищить ціну, то ціна викличе зменшення обсягів бажаних закупок до нового рівня сукупної пропозиції (О3).

Довгострокова рівновага означає, що кількість товару яку покупці бажають придбати, дорівнює потенційним можливостям економіки. За цих умов будь-яке подальше збільшення сукупного попиту викликає лише зростання цін, а випуск реального ВВП залишається незмінним. Виключення може мати місце лише за умов економічного буму, коли підприємці вдаються до надмірного використання робочої сили, а безробіття сягає нижче природної норми.

17. Споживання як функція післяподаткового доходу.

Коли ми їмо, носимо одяг або ходимо в кіно, то споживаємо частину виробленого економікою продукту. Всі форми споживання становлять дві третини ВВП. Оскільки частка споживання така вагома у виробленому продукті, економісти-теоретики багато уваги приділяють тому, як домогосподарства ухвалюють рішення щодо споживання.

Домогосподарства отримують доходи від праці і власності на капітал, сплачують податки державі, а відтак вирішують, яку частину свого післяподаткового доходу споживати, а яку — заощаджувати. Дохід, який отримують домогосподарства, дорівнює обсягові продукції економіки Y. Уряд тоді оподатковує домогосподарства на суму Т. (Хоч уряд запроваджує різні види податків, такі як особистий прибутковий податок, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість тощо, для простоти об'єднаємо всі ці податки). Ту частину доходу, яка залишилася після сплати всіх податків, Y — Т, назвемо використовуваним доходом. Домогосподарства ділять свій використовуваний дохід на споживання і заощадження.

Припустімо, що обсяг споживання прямо залежить від рівня використовуваного доходу. Вищий використовуваний дохід забезпечує більший обсяг споживання.

С = MPС(Y - Т).

З цього рівняння випливає, що споживання є функцією використовуваного доходу.

Залежність між споживанням і використовуваним доходом називають функцією споживання.

Гранична схильність до споживання (МРС) — це величина, на яку змінюється споживання зі збільшенням використовуваного доходу на одиницю. МРС звичайно коливається між нулем та одиницею: додаткова одиниця доходу збільшує споживання, але на величину, що менша одиниці. Якщо домогосподарство отримує додаткову одиницю доходу, частину цієї одиниці воно заощаджує.

Отже, функція заощадження:

S = (1- MPС)∙(Y - Т).

18. Середня схильність до споживання та заощадження.

Середня схильність до споживання – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на споживання:

С – витрати на споживання;

Y – індивідуальний дохід.

Середня схильність до заощадження – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на заощадження:

S – витрати на заощадження;

Y – індивідуальний дохід.

19. Гранична схильність до споживання та заощадження.

Реакцію споживача на зміну доходу виражають гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження.

Гранична схильність до споживання – частка приросту витрат на споживання при будь-якій зміні індивідуального доходу:

∆C – приріст витрат на споживання;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

∆S – приріст заощаджень;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

Сума c’ та s’ для будь-якої зміни доходу після оплати податків завжди = 1.

c’ + s’ = 1.

20. Роль інвестицій в економіці.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До складу інвестицій входять усі витрати на придбання машин і обладнання, проведення усіх будівельно-монтажних робіт і зміна запасів. Інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ в короткостроковому і довгостроковому періодах. В результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. У довгостроковому ж періоді під впливом інвестицій на ринку благ буде змінюватись як попит, так і пропозиція.

Інвестиції утворюють поряд із споживчим попитом другу складову сукупного попиту. При цьому заощадження та інвестиції впливають на обсяг ефективного попиту в прямо протилежних напрямках: заощадження скорочують попит, а інвестиції його збільшують.

Рівень інвестицій істотно впливає на обсяг національного доходу суспільства, від його динаміки буде залежати безліч макропропорцій в національній економіці. Кейнсіанська теорія особливо підкреслює той факт, що рівень інвестицій та рівень заощаджень визначається багато в чому різними процесами і обставинами.

Інвестиції в масштабах країни визначають процес розширеного відтворення. Будівництво нових підприємств, зведення житлових будинків, проведення доріг, а отже, і створення нових робочих місць, залежать від процесу інвестування або капіталоутворення.

Джерелом інвестицій є заощадження. Але проблема полягає в тому, що заощадження здійснюються одними господарюючими агентами, а інвестиції можуть здійснюватись зовсім іншими господарюючими суб’єктами.

Факторами інвестиційного попиту виступають: норма прибутку, ставка відсотку, рішення підприємця.

За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи: як матеріальні, так і нематеріальні; під фінансовими - вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери. За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування, під непрямими - інвестування, опосередковане іншими особами. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року, під довгостроковими - на період більше одного року. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні, державні, іноземні та спільні. За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції.

21. Чинники автономних інвестицій та їх вплив на криву інвестиційного попиту.

Автономні інвестиції – інвестиції, що не пов'язані з ростом сукупного попиту, а здійснювані підприємцями з метою поліпшити своє становище на ринку.

В основі кейнсіанської версії автономних інвестицій лежить введене Дж. Кейнсом поняття граничної ефективності капіталу. Інвестиції, на відміну від поточних витрат на виробництво, дають результати не в тому періоді, в якому вони здійснились, а протягом ряду наступних періодів. Тому при порівнянні інвестиційних витрат з отриманими від них результатами виникає проблема співставлення різночасових ціннісних показників, яка вирішується за допомогою дисконтування.

Якщо необхідно визначити, що коштує сьогодні можливість отримати певну суму грошей через N років при відсутності інфляції, то необхідно цю суму розділити на (N + R), де R — ставка дисконтування.

Коли інвестор має можливість вибирати серед декількох варіантів інвестування, він зупиниться на тих із них, які мають R найбільшу.

Обсяг раціонального інвестування можна представити як спадну функцію від граничної ефективності капіталу: I = I (R). Цю Функцію не слід інтерпретувати таким чином, що обсяг інвестицій зростає по мірі зниження R. Мова йде лише про те, що при наявності багатьох різноефективних варіантів капіталовкладень інвестиційні кошти доцільно розподіляти на основі ранжирування варіантів по їх R.

Крім доходності варіантів капіталовкладень інвестор повинен враховувати ступінь ризику кожного з них. Серед всіх варіантів вкладень є один найбільш надійний — це купівля державних облігацій. Тому ставку відсотка по державним облігаціям можна розглядати в якості нижньої межі R* для вкладень в реальний капітал. В реальний капітал здійснюються капіталовкладення, якщо R* більше ставки відсотка. При заданій граничній ефективності інвестиційних проектів обсяг інвестицій у виробництво тим більший, чим нижче і.

Отже, функцію автономних інвестицій можна представити

формулою: Г = Ir (R* - і),

де Г, — гранична схильність до інвестування, яка показує, на скільки одиниць зміниться обсяг інвестицій при зміні різниці між граничною ефективністю капіталу і поточною ставкою процента на одиницю.

22. Модель простого мультиплікатора. Мультиплікативна зміна реального ВВП.

Суть мультиплікаційного впливу інвестицій на ВВП полягає у тому, що інвестиції впливають на ВВП не пропорційно, а помножено, тобто мультиплікативно.

Дію мультиплікатора можна пояснити так: із зростанням інвестицій зростає зайнятість, потім дохід і споживання.

Мультиплікатор інвестицій – це коефіцієнт, що показує залежність зміни доходу від зміни інвестицій.

∆Y = m_e ∙ ∆I

∆Y = m_e ∙ ∆E

∆Y – приріст доходу;

∆I, ∆E – приріст інвестицій або сукупних видатків;

m_e – мультиплікатор.

В наведених формулах розрахунку мультиплікатора не враховується, що існує оподаткування доходів, а також те, що частина доходу йде на приріст закупівель зарубіжних товарів. Тому мультиплікатор, що визначається на основі такого спрощеного підходу, називається простим мультиплікатором.

Мультиплікативна зміна реального ВВП під впливом зміни сукупних витрат в умовах інфляції обчислюється за формулою:

Y_b – номінальний ВВП;

Ір – індекс цін.

23. Визначення рівноважного ВВП на основі методу “видатки-випуск”.

Метод «видатки-випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. В основі цього методу - тотожність сукупних видатків (СуВ) – видатки, які плануються всіма покупцями для задоволення своїх платоспроможних потреб, і ВВП, що можна виразити: СуВ = споживчі витрати (СВ) + валові інвестиції (ВІ) = ВВП.

Співвідношення між сукупними видатками і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило не збігаються і при цьому виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Коли СуВВВП, виникає перевиробництво з незапланованим збільшенням товарних запасів. Коли СуВВВП – недовиробництво з незапланованим зниженням товарних запасів. Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємств, тому виділяють: а) заплановані інвестиції – витрати на інвестиції товарів, які відповідають уявленням підприємств про очікувані зміни у сукупному попиті (Спо) на вироблені товари та послуги. б) незаплановані інвестиції - витрати., які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Ці інвестиції виконують балансуючу роль в економіці.  СуВ ± ВІн=ВВП, де ± ВІн - незаплановані інвестиції в товарні запаси, СуВ ± ВІн – фактичні сукупні видатки фірми (СуВф). З цієї формули  незалежно від стану економіки, СуВф завжди = ВВП.

Рівноважний ВВП (ВВПр) – це такий обсяг виробництва , якому відповідають сукупні видатки, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Економіка постійно тяжіє до рівноваги, як до своєї природної норми  коли СуВВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть збільшувати виробництво до рівня СуВ; коли СуВВВП і відбувається незаплановане збільшільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня СуВ.

24. Фактичні та заплановані видатки. Заплановані та незаплановані інвестиції.

Фактичні видатки – це видатки, проведені за рахунок бюджету тим чи іншим установам. До них включаються видатки, які проведені, але не оплачені через відсутність коштів, і такі, які обліковуються за місцем проведення видатків. Фактичні видатки дають повну уяву про витратну частину бюджету.

Під фактичними видатками розуміють дійсні видатки установ для виконання кошторису. Ці видатки повинні бути підтверджені відповідними первинними документами. Прикладами фактичних видатків є: нарахована заробітна плата працівникам; витрати на продукти харчування; затверджено авансовий звіт по видатках на відрядження та ін.

Заплановані видатки – це сума, яку домогосподарства, фірми та уряд хотіли б витратити на товари і послуги.

Фірми нерідко змушені робити незаплановані інвестиції у запаси, якщо рівень продажу несподівано відмінний від очікуваного. Якщо фірми продають меншу кількість продукції, ніж запланували, їхні запаси зменшуються. Оскільки такі незаплановані зміни у запасах розглядають як інвестиційні видатки фірм, фактичні видатки можуть бути вищі або нижчі від запланованих.

Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані і незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносять витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємства про сукупні витрати не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

25. Визначення рівноважного ВВП за методом “вилучення-ін’єкції”.

В основі методу – в економічного кругообігу постійно мають місце вилучення (зменшення видатків) або ін’єкції (збільшення видатків). Вилучення відбуваються у формі заощаджень, податків, імпорту. Ін’єкції здійснюються в формі інвестицій, державних закупівель, експорту. Економічна рівновага існує лише тоді, коли вилучення дорівнюють ін’єкціям. У приватній економіці закритого типу, вилучення відбуваються лише у формі заощаджень, а ін’єкції – у формі інвестицій. Економічна рівновага: S=I

Згідно з графічною моделлю лише У1 є рівноважним, оскільки виробляється в умовах, коли заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям: S1>I, a I’>0. У2 більше рівноважного, оскільки вилучення в формі заощаджень більше запланованих інвестицій: S2>I, a I’<0. У3 менше рівноважного, оскільки вилучення у формі заощаджень менше запланованих інвестицій: S3<I, a I’<0. Якщо заощадження перевищили заплановані інвестиції, то це означає, що пропозиція позичкових грошей перевищила попит на них з боку інвесторів. Завдяки цьому відсоткова ставка знижується, що сприяє збільшенню інвестиційного попиту до рівноваги із заощадженням. Якщо навпаки, то відсоткова ставка зросте. Це сприяє збільшенню заощадження до рівня попиту на гроші, тобто до інвестиційного попиту.

26. Графічна та математична інтерпретація рецесійного розриву.

Рецесійний розрив – це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного ВВП.

Величина рецесійного розриву визначається за формулою:

ВВП_П-ВВП_ф – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенційного;

m_e – мультиплікатор витрат.

Графічно рецесійний розрив можна зобразити так:

ВВП₁ – фактичний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₁.

ВВП₂ – потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₂.

27. Графічна та математична інтерпретація інфляційного розриву.

Інфляційний розрив – це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

Формула інфляційного надлишку:

ВВП_П-ВВП_ф – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості;

m_e – мультиплікатор витрат.

Графічно рецесійний розрив можна зобразити так:

ВВП₁ – фактичний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₁ за умов повної зайнятості.

ВВП₂ – потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₂ за умов повної зайнятості.

28. Критика кейнсіанцями класичного положення про державне невтручання в економіку.

Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до автоматичного регулювання економіки і необхідність відлучення держави від цього регулювання не витримало випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки (Велика депресія 30-х років) показав, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Вирішальну роль в перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

У книзі “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.), він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву “кейнсіанської революції”.

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість. Підтвердженням цього положення кейнсіанці висувають кілька аргументів:

• кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що процентна ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями, оскільки власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень керуються неоднаковими мотивами.

• кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту.

• психологія споживачів, тобто домашніх господарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження.

• зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який в кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”.

29. Основні положення кейнсіанської теорії про вплив держави на економіку.

Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на доказ кейнс. теорії

1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції керуються неоднаковими мотивами.

На думку кейнсіанців крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень.

2. Кейнс. теорія ставить під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і з/п, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту.

Висновок кейнсіанців – ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватись держ. регулюванням економіки.

При визначенні об'єктів держ. впливу, кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння вир-ва є недостатність сукупного попиту. Фактори відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції:

1) психологія споживачів. Зі збільшенням доходу зменшується частка, що йде на заощадження, і збільшується та, що йде на споживання.

2) зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Це обумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання.

За кейнс. теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію, тому головним об'єктом держ. регулювання повинен бути сукупний попит, який у Кейнсу носить назву “ефективного попиту”. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень вир-ва. Спираючись на концепцію “ефективного попиту” кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту: 1) за рахунок збільшення держ. закупок або зниження податків; 2) за рахунок зниження % ставок, що підійме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору.

30. Дискреційна фіскальна політика.

Дискреційна фіскальна політика – свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію. Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти: а) державні закупки, які є інструментом прямої дії (збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і ВВП); б) чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів (змінюючи чисті податки, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту). Зазначені фіскальні засоби впливають на доход мультиплікативно. Але в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відображається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

Використовуючи наведені мультиплікатори, можна обчислити автономний вплив на дохід державних закупівель або чистих податків, які можуть змінюватися за рахунок зміни податкових ставок або рівня трансфертів:

Тут знаки свідчать про те, що між G і Y існує пряма залежність, а між T і Y – обернена. Оскільки mе > mt ,то це означає, що збільшення державних закупок на грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на грошову одиницю. Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може їх застосувати одночасно:

31. Граничний коефіцієнт податків і складний мультиплікатор видатків. Мультиплікатор податків.

В умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відображається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). Граничний коефіцієнт податків (t) показує на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю. При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Оскільки 1-c(1-t)>1-c, то це означає, що мультиплікатор з урахуванням автоматичних чистих податків нижчий, ніж за їх відсутності.

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

32. Мультиплікативний вплив державних закупівель і чистих податків на реальний ВВП.

Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти: а) державні закупки, які є інструментом прямої дії (збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і ВВП); б) чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів (змінюючи чисті податки, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту). Зазначені фіскальні засоби впливають на доход мультиплікативно. Але в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще податки в формі чистих податків (Т). При цьому вилучення в формі податків відбувається автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничний коефіцієнт податків (t). При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1-c(1-t). Звідси – формула складного мультиплікатора видатків:

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання:

Використовуючи наведені мультиплікатори, можна обчислити автономний вплив на дохід державних закупівель або чистих податків, які можуть змінюватися за рахунок зміни податкових ставок або рівня трансфертів:

Тут знаки свідчать про те, що між G і Y існує пряма залежність, а між T і Y – обернена. Оскільки mе > mt ,то це означає, що збільшення державних закупок на грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на грошову одиницю. Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може їх застосувати одночасно:

33. Автоматична фіскальна політика.

Автоматична фіскальна політика – політика, яка встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично. В разі інфляційного зростання ВВП стабілізаційний механізм виглядає так: 1) ВВП інфляційно збільшується, автоматично зростають чисті податки; 2) зростання автоматичних чистих податків означає збільшення податкових вилучень з економіки; 3) внаслідок збільшення податкових вилучень зростання сукупних витрат уповільнюється, що гальмує зростання ВВП. В разі дефіциту сукупних видатків стабілізаційний механізм виглядає так: 1) ВВП реально зменшується, автоматично зменшуються чисті податки; 2) зменшення автоматичних чистих податків означає зменшення податкових вилучень з економіки; 3) внаслідок зменшення податкових вилучень скорочення сукупних витрат уповільнюється, що гальмує падіння виробництва. Але автоматичні чисті податки не є достатнім гальмом для усунення економічних коливань. Автоматична залежність чистих податків від доходу – важливий чинник стабілізації економіки: зменшуючи податкові вилучення в період скорочення виробництва, вони збільшують їх у період його зростання. У першому випадку це гальмує скорочення виробництва, у другому – стримує його зростання. Завдяки цьому автоматичні чисті податки сприяють стабілізації економіки без державного втручання. Тому їх називають вмонтованими стабілізаторами. Величина цього гальмування залежить від впливу автоматичних чистих податків на мультиплікатор:

Граничний коефіцієнт податків (t) показує на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю. Мультиплікатор видатків обчислюється

Оскільки 1-c(1-t)>1-c, то це означає, що мультиплікатор з урахуванням автоматичних чистих податків нижчий, ніж за їх відсутності.

Фіскальна політика на умовах збалансованого бюджету породжує ще одну категорію – мультиплікатор збалансованого бюджету (коли ). Він показує, на скільки грошових одиниць змінюється дохід в разі зміни держбюджету на одиницю:

34. Фіскальна політика з урахуванням пропозиції.

Відповідно до кейнсіанської теорії зниження податків збільшує лише сукупний попит, що зумовлює зростання реального доходу і цін. Згідно ж з теорією економіки пропозиції зниження рівня оподаткування викликає ще один ефект – збільшення сукупної пропозиції і зниження цін. По-перше, внаслідок зниження особистих податків збільшуються приватні заощадження, які створюють передумови для зростання інвестицій. Крім того, збільшення особистих податків збільшує після податкову зарплату, що посилює стимули до праці. По-друге, зниження податку на прибуток підвищує прибутковість інвестицій, що теж стимулює їх збільшення. Завдяки переліченим змінам в економіці зниження податків у підсумку сприяє збільшенню сукупної пропозиції, що забезпечує додаткове зростання реального доходу, і водночас певний антиінфляційний ефект. Вплив фіскальної політика на пропозицію можна зобразити таким чином

Отже, перелічені чинники викличуть збільшення сукупної пропозиції, що спричинить її переміщення кривої вправо і вниз в положення AS2. у результаті цього відбувається подальше зростання реального ВВП, тобто від У2 до У3. одночасно знизяться ціни з Р2 до Р3. Проте політика низького оподаткування має певні вади: 1) вплив податків на сукупну пропозицію розгортається протягом значного часу, тривалість якого важко передбачити; 2) зниження податків набагато відчутніше впливає на попит, аніж на пропозицію, і тому дефляцій ний ефект може бути несуттєвим; 3) зниження податків негайно породжує бюджетний дефіцит, що може перекреслити всі позитивні наслідки. 3 причина є головною. Для її спростування прихильники теорії пропозиції спираються на криву Лаффера.

Крива Лаффера відображає зв’язок між податковою ставкою (t’) і податковими надходженнями до бюджету (ТА). В її основі – ідея про те, що в разі зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (ТА2), а потім знову зменшуються до нуля. При цьому точка t’1 відображає надмірний рівень оподаткування, який стримує ділову активність, а точка t’2 – оптимальний рівень оподаткування, що забезпечує максимальну величину податкових надходжень. Зниження від точки t’1 до t’2 забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що виключає виникнення бюджетного дефіциту.

35. Крива Лаффера про залежність між податковими ставками і податковими надходженнями до бюджету.

Крива Лаффера відображає зв’язок між податковою ставкою (t’) і податковими надходженнями до бюджету (ТА). В її основі – ідея про те, що в разі зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (ТА2), а потім знову зменшуються до нуля. При цьому точка t’1 відображає такий стан в економіці, коли діючі податкові ставки є надмірними, тобто вони стримують ділову активність, не створюють необхідних стимулів для збільшення ВВП як податкової бази до такого рівня, за яким податкові надходження могли б досягти свого максимального значення; а точка t’2 – оптимальний рівень оподаткування, що забезпечує максимальну величину податкових надходжень. Зниження від точки t’1 до t’2 забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що виключає виникнення бюджетного дефіциту.

Отже, за кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне значення дозволить збільшити виробництво за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Досвід застосування цієї теорії на практиці не дав однозначної відповіді щодо її ефективності.

36. Фіскальна політика та державний бюджет.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету. Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною, важливе значення має також його структура та співвідношення між державними доходами і витратами (видатками). Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва ефективною слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення. Якщо в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання державного бюджету: 1) збалансування бюджету на щорічній основі – державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики; 2) збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Але в межах економічного циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету; 3) отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабілізаційній функції – в основі лежить концепція функціональних фінансів. Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування: 1) Внутрішні позички. 2) Зовнішні позички. 3) Грошово-кредитна емісія..

37. Механізм функціонування грошового ринку. Грошова пропозиція та грошові агрегати.

Гроші – це сукупність фінансових активів, які постійно використовуються для угод.

Ліквідність – це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перетворюватися в цей засіб.

Грошовими агрегатами називаються складові елементи грошової маси, умовно поділені по черзі убування ступеня ліквідності.

НБУ виділяє 4 агрегати грошової маси:

МО = готівкові гроші

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках

М2 = М1 + строкові депозити

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошовий попит – це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод показує, скільки грошей економічний агент бажає мати на руках для того, щоб здійснювати повсякденні трансакції.

M^D_T – кількість грошей, що перебувають в обігу; Р – абсолютний рівень цін; Q – реальний обсяг виробництва; V – швидкість обігу грошей.

Попит на гроші як активи випливає з їхньої функції як засобу заощадження. Відсоткова ставка визначає попит на гроні як активи.

Сукупний попит на гроші – це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів.

M^D=L(Y,i)=kY-hi

k та h – коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за доходом та відсотковою ставкою.

Рівновага на грошовому ринку визначається так:

38. Банківська система та грошова пропозиція.

Банківська система складається з Нацбанку та комерційних банків. Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. Комерційні банки виконують такі функції: залучають гроші на депозит; надають кредити. Зв’язок між цими функціями спирається на розподіл залучених коштів на дві частини.

Перша – відрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох компонентів: 1) обов'язкових резервів, норма яких регламентується Нацбанком; 2) додаткових резервів, що їх комерційні банки створюють самостійно.

Загальна норма банківьких резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою

rr=R/D.

Друга – кредитні гроші (МС), які обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою

MC=D- R.

Головна особливість комерційних банків полягає в тому, що, залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

m_d=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто M^S=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆M^s=∆H∙m_m,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

m_m – грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати :

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.

39. Грошова база, грошовий мультиплікатор і грошова пропозиція.

Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

m_d=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто M^S=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆M^s=∆H∙m_m,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

m_m – грошовий мультиплікатор.

Грошова база – це сума готівкових грошей та банківських резервів (гроші високої ефективності).

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати :

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.

40. Грошово-кредитне регулювання економіки.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки.

Головним суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку –купівля-продаж Центральним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центральний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, Центральний банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

Якщо Центральний банк продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються цінні папери, а в Центральному банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: Центральний банк починає скуповувати урядові цінні папери у комерційних банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центральний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка – це відсоток, під який Центральний банк надає кредити комерційним банкам.

41. Модель IS-LM як імітація одночасної рівноваги на товарному та грошовому ринках.

Економічною рівновагою є рівно­вага на обох ринках одночасно. Аналітичним засобом поєднання двох ринків на умовах рівноваги є модель IS (інвестиції — заощадження) – LM (лік­відність — гроші).

IS відображає зв'язок між реальною відсотковою ставкою (r) і доходом (Y) в умовах рівноваги на товарному ринку. LM відображає зв'язок між Y і r в умовах рівноваги на грошовому ринку. Модель IS-LM пристосована для умов, якщо ціни стабільні. Тому n = r.

Поєднавши на графіку криві IS-LM отримаємо:

Економічна рівновага в моделі IS - LM— точ­ка, в якій перетинаються обидві криві. Ця точка визначає відсот­кову ставку (r₀) і дохід (У₀), які відповідають умовам рівноваги як на товарному, так і на грошовому ринках. У точці рівноваги фактичні видатки дорівнюють запланованим, а грошовий попит — грошовій пропозиції.

Модель IS - LM використовують для пояснення впливу фіс­кальної і монетарної політики на дохід у короткостроковому періоді з припущенням, що ціни є стабільними. При цьому треба брати до уваги, що в даній моделі до екзогенних змінних належать державні закупівлі, чисті податки і грошова пропо­зиція, а до ендогенних — дохід і відсоткова ставка. Це визна­чає характер впливу фіскальної та монетарної політики на кри­ві IS – LM .

У разі застосування стимулювальної фіскальної політики від­бувається збільшення доходу і зростання відсоткової ставки. Із застосуванням стимулювальної монетарної політики відбува­ється зниження відсоткової ставки і збільшення доходу. Модель IS – LM пояснює не лише автономний вплив фіскальної та монетарної політики на економіку. Оскільки об'єктами їх впливу є однакові ендогенні змінні (У, r), то завдяки цьому модель IS – LM дає можливість узгоджувати між собою дію окремих складових макроекономічної політики.

42. Платіжний баланс. Рахунок поточних операцій та його складові.

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни відображаються в спеціальному статистичному документі — платіжному балансі. Він складається з двох розділів. Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:

1) баланс товарів та послуг, що відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг;

2) доходи, що показують співвідношення між отриманими та сплаченими доходами у формі зарплати, дивідендів та відсотків,

3) поточні трансферти, що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями, грошовими переказами. дарунками та іншими трансфертами.

Другий розділ — рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено — рахунок капітальних операцій (КА). Він відображає співвідношення між припливом та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.

Крім цих двох розділів, платіжний баланс включає також автономну статтю під назвою «Помилки та упущення» (ЕО). Вона відображає сальдо статистичних неточностей, які виникають під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою. Сальдо цієї статті дорівнює різниці між сальдо СА та КА. Рівновага платіжного балансу забезпечується на умовах, коли сальдо СА дорівнює сальдо КА з протилежним знаком з одночасним урахуванням сальдо статті «Помилки та упущення». Це можна виразити формулою:

ВР = СА + КА + ЕО.

Платіжний баланс завжди є рівноважним. Якщо створюються умови для порушення його рівноваги, то вона відновлюється через статтю «Резервні активи», яка входить до складу КА. Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке співвідношення: - СА > КА + ЕО. Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу сальдо КА додатно збільшується за рахунок використання іноземних (міжнародних) активів, що за статтею «Резервні активи» відображається зі знаком «плюс». Це означає, що зміни в статті «Резервні активи» прирівнюються до операцій імпортного типу. Іншими словами, використання іноземних активів країни на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як імпорт (приплив) капіталу.

43. Валютний курс. Форми котирування валютного курсу.

Валютний (обмінний) курс - ціна грошової одиниці певної країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Якщо валютний курс зростає, то потрібно менше національної валюти для купівлі кожної одиниці іноземної валюти. Проте кінцевою метою валютного обміну є купівля іноземних товарів. Щоб визначити купівельну спроможність національної валюти, слід враховувати не лише валютний курс, а й ціни. З цією метою розрізняють два види валютного курсу: номінальний і реальний.

Номінальний курс (е) — це курс, який обчислюється через кількість іноземної валюти, на яку фактично обмінюється національна валюта.

Реальний курс (е_r) додатково враховує співвідношення між іноземними та внутрішніми цінами.

У формі прямого котирування реальний валютний курс визначається за формулою:

,

де Р_f, Р_d — відповідно іноземні та внутрішні ціни.

Реальний курс валюти відображає співвідношення між цінами окремого товару (або ринкового кошика) тих країн, що перебувають у торговельних відносинах. У формі прямого котирування реальний валютний курс — це коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до внутрішніх цін, виражених з допомогою спільної грошової одиниці (у даному разі внутрішньої). Крім цін, на реальний валютний курс впливає номінальний курс валюти. Чим нижчий номінальний курс гривні (вища гривнева оцінка долара), тим більший коефіцієнт реального курсу валюти і вища конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Отже, між номінальним валютним курсом і конкурентоспроможністю вітчизняних товарів теж існує обернений зв'язок.

Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). В її основі лежить закон єдиної ціни, за яким ціна певного товару на всіх національних ринках має бути однаковою, оскільки різниця між ними усувається валютними курсами. Чим вища національна ціна, тим нижчий курс національної валюти. І навпаки.

Отже, згідно з ПКС валютний курс відбиває співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами і визначається за формулою

Е =Pd/Pf,

де P_f, Р_d — ціни окремих товарів в іноземній та національній валютах, або ціни ринкового кошика у відповідних валютах.

Залежно від режиму формування валютного курсу розрізняють два його види: фіксований і плаваючий. Фіксований курс — це твердий курс, який держава офіційно оголошує і зобов'язується підтримувати. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор. Плаваючий курс — це курс, який вільно формується ринком під впливом попиту і пропозиції. Різновидом плаваючого курсу є керований плаваючий курс.

44. Валютні системи в розвитку.

Залежно від складу країн-учасниць розрізняють валютні системи: національні, регіональні та світову.

Національні валютні системи історично виникли раніше за інші. Кожна з них являє собою систему діючих у конкретній країні правил і механізмів забезпечення співвідношень національної валюти та іноземних валют. Юридично ці системи закріплюються у державних правових актах, що мають узгоджуватися з нормами міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни. Але вона виходить за національні кордони і набуває відносної незалежності від встановлених країною-емітентом правил. Особливості кожної національної валютної системи визначаються рівнем економічного розвитку країни та станом її зовнішньоекономічних зв'язків.

Світова та регіональні валютні системи тісно пов'язані з національними валютними системами. Вони являють собою системи правил і механізмів, які забезпечують співвідношення різних валют у міжнародних відносинах.

Світова та регіональні валютні системи були створені як інструменти економічної інтеграції, що поступово розвивалися залежно від економічних потреб окремих країн та усього світу. Вони постійно змінюються й вдосконалюються.

Елементами валютної системи є умови, які забезпечують функціонування тієї чи іншої валютної системи. До елементів національної валютної системи належать:

— назва національної грошової одиниці;

— обсяг і склад резервів валютних цінностей, тобто офіційні запаси іноземної валюти і банківських металів у центральному банку, фінансових органах країни та у закордонних банківських установах;

— паритет і курс валюти, механізм їх визначення;

— наявність валютних обмежень, їх форми та методи;

— умови конвертації національної грошової одиниці;

— форми та режим кредитних інструментів, які використовуються країною у міжнародних розрахунках;

— статус органів та установ, які регулюють валютні відносини країни;

— умови функціонування валютного ринку.

Елементами світової та регіональних валютних систем є:

— назви міжнародних платіжних засобів;

— режим обміну валют;

— механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародних потреб обігу товарів і послуг;

— регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків;

— режим міжнародних валютних ринків;

— міжнародні організаційні інститути та законодавство, які забезпечують функціонування валютних інструментів;

— статус міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини, а також мережа міжнародних і національних банківських установ, які здійснюють міжнародні розрахунки та кредитні операції.

45. Економічна рівновага в умовах відкритої економіки. Чистий експорт як компонент сукупних видатків.

В макроекономічних моделях відкритої економіки в якості додаткових факторів, що визначають кон'юнктуру національного господарства, виступають: стан платіжного балансу (ZB), рівень цін закордону (Pz), закордонна ставка відсотку (і2) і обмінний курс національної грошової одиниці (є).

Стратегічною метою стабілізаційної політики у відкритій економіці є досягнення «подвійної рівноваги» — загальної економічної рівноваги на рівні повної зайнятості при нульовому сальдо платіжного балансу.

Якщо припустити, що рівень цін постійний при наявності кон'юнктурного безробіття, то в цих умовах мета державної політики зводиться до того, щоб довести величину ефективного попиту до величини національного доходу повної зайнятості.

Для досягнення подвійної рівноваги при постійному рівні цін необхідно IS-LM рівновагу сполучити з нульовим сальдо платіжного балансу.

Платіжний баланс країни є вирівняним, коли додатне (від'ємне) сальдо рахунку поточних операцій дорівнює від'ємному (додатному) сальдо рахунку операцій з капіталом або коли чистий експорт благ дорівнює чистому експорту капіталу:

Е – Z = KE – KZ, або NE = NKE,

де КЕ— експорт капіталу;

KZ— імпорт капіталу.

На обсяг чистого експорту благ безпосередньо впливають два фактори: величина національного доходу і показник реальних умов обміну:

NE = NE (y Q)

Зі зростанням національного доходу зростає імпорт товарів і послуг; зростання їх знижує експорт і збільшує імпорт благ. Те й інше зменшує чистий експорт товарів і послуг.

Зростання реального доходу зменшує чистий експорт товарів і послуг, в міру зниження вітчизняної ставки відсотку експорт капіталу зростає.

В алгебраїчному вигляді IS-LM модель у відкритій економіці при заданій закордонній ставці відсотку представляється системою з трьох рівнянь:

46. Ринок праці та механізм його функціонування.

Ринок праці – це механізм, який забезпечує поєднання попиту та пропозиції праці в економіці, розподіл трудових ресурсів та визначення цін на різні види трудової діяльності.

Попит на працю – обсяг попиту в економіці на ресурси праці, він дорівнює кількості робочих місць, які створені в економіці. Представниками є фірми та держава.

Пропозиція праці – це загальна чисельність робітників, які можуть та бажають працювати за даних умов.

Рівновага на ринку праці визначає повну зайнятість, а нерівновага – або неповну зайнятість (безробіття), або надлишкову зайнятість.

Основними функціями ринку праці є:

1) Економічна. Суть її полягає у забезпеченні процесів виробництва, розподілі та перерозподілі трудових ресурсів між фірмами, галузями, регіонами економіки.

2) Соціальна. Полягає у створенні матеріальної основи відтворення робочої сили, реалізації та суспільного призначення знань, навичок, здібностей робітників.

Фактори попиту на працю:

- рівень ціни на трудові ресурси (зарплата);

- попит на товари і послуги;

- ціни на обсяги ресурсів – заміщувачів праці;

- технології;

- бюджетно-податкова політика.

Фактори пропозиції праці:

- чисельність працездатного населення у працездатному віці;

- рівень цін на трудові ресурси;

- міграція та природний приріст населення;

- наявність інших джерел доходу;

- бюджетно-податкова політика;

- освітній та культурний рівень, існуючі традиції.

47. Класична теорія ринку праці.

За класичною теорією зміни сукупної пропозиції викликають зміни зайнятості й рівня безробіття. Коли випуск продукції зменшується, збільшуючи чисельність тих, хто бажає працювати, але не знаходить роботу, безробіття зростає. І навпаки, якщо уявити досконалий ринок праці, на якому кожен, хто хоче працювати, може знайти роботу, то на такому ринку праці зарплата буде швидко змінюватись, щоб забезпечити рівність між попитом на працю й його пропозицією. У класичній моделі ринку праці частка безробітних фактично є постійною і ніколи не перевищує величину, необхідну для підтримання ефективної відповідності між робочими місцями й працівниками. Припущення про те, що зарплата швидко змінюється, щоб забезпечити повну зайнятість на ринку праці, є відмінною рисою класичної моделі ринку праці.

У класичній моделі ринку праці і сукупної пропозиції зарплата й ціни повністю рухомі. Зміни зарплати й цін безперервно підтримують повну зайнятість.

Класична теорія ринку праці не припускає існування інституціональних механізмів, що обмежують рух зарплати в той чи в інший бік. Тому класичну модель ринку праці називають рухомою. Фірми конкурують між собою на ринку праці, приймаючи рішення про необхідну їм кількість праці шляхом співставлення суми додаткових доходів, які забезпечать нові працівники, з величиною зарплати, яку їм треба сплатити. Пропозиція праці визначається самими працівниками, які співставляють оплату за додаткову годину роботи, а отже, можливість купівлі товарів, яку забезпечить їм сума цієї оплати, з незручностями, викликаними необхідністю працювати на годину більше.

Рівновага на ринку праці визначає кількість запропонованої і фактично використаної праці, а також реальну зарплату за годину роботи. При рівноважній зарплаті ринок врівноважується й потрібна кількість праці дорівнює запропонованій кількості. Тому рівноважний рівень зайнятості називають рівнем повної зайнятості. При рівноважній зарплаті кожен, хто хоче працювати за цю зарплату, має роботу. У класичній моделі ринку праці обсяг виробництва – це обсяг виробництва за умови повної зайнятості незалежно від рівня цін. Причина цього полягає в тому, що працівників турбує тільки купівельна спроможність зарплати, а не її грошове вираження. Зростання в однаковій пропорції зарплати й цін залишає купівельну спроможність зарплати незмінною. За незмінної реальної зарплати кількість запропонованої праці, зайнятість і обсяг виробництва, згідно з класичною теорією, також не змінюються.

48. Кейнсіанська теорія ринку праці.

Кейнсіанська теорія виходить з того, що рівень цін є постійною величиною, обсяг виробництва змінюється, сукупний попит також періодично змінюється.

В цьому разі зниження реального обсягу виробництва не впливає на рівень цін. Так само зростання виробництва не спричиняє змін у цінах. Тому кейнсіанський відрізок кривої сукупної пропозиції розташовується праворуч від нульового рівня реального обсягу виробництва до рівня, при якому досягається повна зайнятість або до рівня потенційного обсягу виробництва. Згідно з кейнсіанською теорією, як тільки досягається рівень повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

За кейнсіанською моделлю сукупний попит завжди нестабільний, зокрема коливаються інвестиції, що спричиняє зміну положення кривої сукупного попиту.

Класична та кейнсіанська моделі мають принципові розбіжності. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, доки не відбудеться значних змін у пропозиції грошей. Навіть якщо сукупний попит знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечують роботу автоматичного вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу і природної норми безробіття. Отже, державне регулювання не потрібно.

Для кейнсіанців мінливість сукупного попиту й нееластичність цін у напрямі зниження означають, що безробіття може збільшитися й зберігатися в ринковій економіці впродовж тривалого періоду. Щоби запобігти гігантських втрат від спадів і криз, необхідна активна макроекономічна політика регулювання сукупного попиту з боку держави.

49. Крива Філіпса про зв’язок між безробіттям та інфляцією в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Крива Філіпа свідчить, що за зменшення безробіття від U1 до U3 інфляція зростає від і1 до і3. Спираючись на криву, можна зробити такі висновки: 1) велике безробіття не може існувати одночасно з високою інфляцією, можливе лише велике безробіття і низька інфляція або навпаки; 2) стимулювальна політика може забезпечити зменшення безробіття лише ціною підвищення інфляції; 3) вибір співвідношення між безробіттям та інфляцією залежить від пріоритетів уряду, тобто від того, вирішенню якої проблеми він віддає перевагу. Проте наведений варіант кривої Філіпа адекватно описує залежність між безробіттям та інфляцією лише в короткостроковому періоді. В довгостроковому періоді між безробіттям та інфляцією спостерігається інший зв’язок

Короткострокова крива Філіпа (1) характеризує такий стан в економіці, коли інфляція дорівнює і1, а безробіття Un, тобто природній нормі. Тепер припустимо, що уряд хоче зменшити безробіття. З цією метою стимулюється збільшення сукупного попиту. В короткостроковому періоді це, з одного боку, зменшить безробіття, а з іншого, внаслідок збільшення сукупного попиту зросте інфляція попиту до і2, що перемістить економіку в точку Т2. Реагуючи на зростання інфляції, робітники з часом примусять підприємців адекватно підвищити зарплату. Це, з одного боку, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги і збільшить безробіття до Un, що перемістить економіку в точку Т3. З іншого боку, виникне інфляція витрат, яка зросте до і3. Внаслідок цього “крива” Філіпа переміститься в положення (2). Якщо зарплата знову зросте у відповідь на новий виток інфляції, то цей процес повториться на умовах зростання інфляції до і5 і повернення безробіття до природної норми. З’єднавши точки Т1 і Т5, отримаємо вертикальну лінію. яка є кривою Філіпса у довгостроковому періоді.

50. Фактори економічного зростання. Виробнича функція.

Під економічним зростанням розуміють збільшення реального доходу (випуску) в економіці (ВВП, НД), а також збільшення реального доходу (випуску) в розрахунку на душу населення країни.

Основні типи зростання: екстенсивний (збільшення обсягів випуску продукції за рахунок залучення додаткових ресурсів) та інтенсивний (збільшення обсягів випуску продукції за рахунок вдосконалення факторів виробництва).

До факторів економічного зростання відносять:

1) фактори попиту – рівень цін, споживчі інвестиції, інвестиційні державні витрати, обсяг чистого експорту;

2) фактори розподілу – повнота та раціональність залучення ресурсів у виробничий процес;

3) фактори пропозиції – забезпечують саму потенційну можливість зростання, їх групують відповідно до темпів економічного зростання:

- екстенсивні (зростання капіталу та збільшення працівників);

- інтенсивні (технологічний прогрес, вдосконалення управління виробництвом).

Для вимірювання та оцінки економічного зростання використовують показники абсолютного приросту, темпів приросту реального обсягу випуску в цілому та на душу населення. Останній показник є більш точним для оцінки економічного зростання, що важливе, перш за все, як основа зростання добробуту населення, засобу вирішення багатьох соціально-економічних проблем.

ΔYt= Yt - Yt-1

Δyt= ΔYt/Yt-1)×100.

Крім капіталу і праці, на економічне зростання впливає технічний прогрес. Для вимірювання його впливу на продукт Солоу запропонував застосовувати показник сукупної продуктивності факторів, який модифікує виробничу функцію таким чином: Y = AF(K, L), де А — сукупна продуктивність факторів.

З урахуванням усіх факторів темп приросту продукту визначається за формулою:

,

де ΔY/Y, ΔК/К, ΔL/L, ΔА/A — темп приросту відповідних показників, а — частка капіталу в продукті; (l-а) — частка праці в продукті.

51. Модель економічного зростання Солоу.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний процес впливають на економічне зростання. Основними рисами моделі Солоу є такі:

1. Цільовою функцією моделі є не зростання загального обсягу продукту, а його виробництво на одного працюючого, тобто продуктивність праці. Тому в побудові моделі абревіатура спирається на малі букви, які відображають певні показники в розрахунку на одного працюючого: продуктивність праці: y=Y/L; капіталоозброєність праці: k=K/L; інвестиції: i=I/L. Крім того враховуємо, що s – норма заощаджень, а d – норма амортизації.

2. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення виробничої функції: Y=F(K,L). Якщо обидві частини цього рівняння поділити на L, то отримаємо функцію продуктивності праці: y=f(k).

3. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох факторів: запас капіталу, приріст населення, технічний прогрес.

4. Інвестиції дорівнюють заощадженням: i=sy=sf(k).

Вплив окремих факторів:

1. Запас капіталу. Згідно з моделлю запас капіталу збільшується внаслідок інвестицій і зменшується через зношення капіталу. Для визначення впливу цього фактора на капіталоозброєність праці застосовують категорію “стійкий рівень капіталоозброєності”, який визначається за формулою: . Звідси можна сказати, що нарощування капіталу () відбувається лише тоді, коли капітал, що інвестується, перевищує капітал, що амортизується:.

2. Приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення з темпом n впливає на капіталоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей зв’язок записується: . Складовамає назву критичної величини інвестицій, оскільки вона показує, наскільки потрібно збільшити запас капіталу на одного працюючого, щоб компенсувати вибуття капіталу та приріст працюючих і забезпечити незмінність його величини ().

3 Технічний прогрес, який зумовлює приріст ефективності праці з коефіцієнтом Е і темпом q. Згідно з моделлю вплив зростання ефективності праці з темпом q на обсяг продукту прирівнюється до його збільшення за рахунок приросту населення. За цих умов стійкий рівень капіталоозброєності () досягається тоді, коли приріст капіталоозброєності за рахунок інвестицій дорівнює її скороченню внаслідок вибуття капіталу, приросту населення та технічного прогресу:

52. “Золоте правило” нагромадження як критерій максимізації рівня споживання.

Критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання. За “золотим правилом”, норма заощаджень, за якої формується стійке капіталоозброєння, повинна враховувати максимум споживання.

За “золотим правилом”, гранична продуктивність капіталу дорівнює нормі його вибуття: MPK = о.

У моделі Солоу доведено, що зростання населення діє на капіталоозброєння так само, як і вибуття капіталу. Інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, а зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують.

Розглянемо рівняння визначення стійкого рівня капіталоозброєн-ня з урахуванням зростання населення і технічного прогресу: Ak = i -ck - nk = sf(k) - (о + n)k, де n приріст населення.

Показник (о + n)k називають критичною величиною інвестицій. Ця величина показує, на скільки необхідно збільшити величину капіталу, щоб його запас, який припадає на одного працюючого з урахуванням вибуття капіталу та зростання кількості працюючих, залишився незмінним.

Рівняння визначення стійкого рівня капіталоозброєння набуває вигляду:

Зростання населення неоднозначно впливає на економічне зростання. У межах стійкого стану економіки випуск продукції на одного працівника залишається незмінним, оскільки незмінним є капіталоозброєння праці. Однак загальний продукт може зростати за рахунок збільшення кількості працівників.

Зростання населення може викликати і зменшення капіталоозброєння, і продуктивності, якщо воно не компенсується зростання мінвестицій.

Наслідком прискореного зростання населення є зменшення капіталоозброєння.

Ця частина моделі використовується як аргумент для пояснення того, чому в країнах з високим щорічним темпом приросту населення є низькими продуктивність праці та випуск продукції на душу населення. Високий темп приросту населення стає гальмом економічного зростання у тому випадку, коли зростання інвестицій не може його компенсувати.

53. Вплив технічного прогресу на економічне зростання.

Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється передовсім такими обставинами:

1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові технології мають ліпші показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції.

2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва засобів праці та спожитих предметів праці. Розвиток виробничої інфраструктури безпосередньо впливає на скорочення умовно постійних витрат у собівартості промислової продукції, що дає можливість здійснювати більше витрат, які визначають якісні параметри промислової продукції. Невиробнича інфраструктура, до якої належать загальна та професійна освіта й охорона здоров’я, також є чинником НТП, оскільки з одного боку, її розвиток уможливлює підготовку більш кваліфікованої робочої сили та створення інтелектуального потенціалу, а з іншого — збільшує «віддачу» робочої сили за рахунок зменшення періодів її тимчасової непрацездатності.

3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп’ютери та інформаційні технології уможливлюють автоматизацію управління технологічними процесами у виробництві, підвищення надійності й довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мікроелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп’ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський діапазони нових виробів.

Провідна роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні стала зрозумілою економічній науці тільки в другій половині ХХ століття.

54. Крива Лоренця як графічна модель фактичного розподілу доходів.

Крива Лоренца показує фактичний розподіл населення.

На кривій Лоренца горизонтальна вісь – відсоткові групи населення, вертикальна – відсотки доходу, який отримують ці групи. Якщо б у розподілі доходів існувала абсолютна рівність, то 20% населення отримали б 20% від усього сукупного доходу населення, 40% населення – відповідно 40% доходу, 80% населення – 80% доходу тощо. Отже, пряма ОЕ показує абсолютну рівність у розподілі доходів.

Абсолютна нерівність означає, що і 20, і 40, і 60% населення не отримують будь-якого доходу, за винятком останнього в ряду (лінія OF) людини, яка привласнює 100% доходу. Ламана лінія OЕ – це лінія абсолютної нерівності.

Фактичний розподіл доходів показано лінією OABCDE. Чим більше відхиляється ця лінія (крива Лоренца) від прямої ОЕ, тим більша нерівність у розподілі доходів. Поділивши заштриховану площу на площу трикутника OFE, отримаємо показник, який визначає ступінь нерівності в розподілі доходів.

Позначивши площу заштрихованої ділянки графіка літерою Т, дістанемо таку рівність:

G – показник, що вимірює ступінь нерівності в доходах. В економічній теорії його називають коефіцієнтом Джині. Очевидно, чим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси, тим більша площа фігури Е, а отже, тим більше коефіцієнт Джині наближатиметься до 1.

55. Модель економічного зростання Домара-Харрода

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода. Модель ґрунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL - приріст праці; DK - приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін. У моделі приймається, що К / Y = DK / DY. У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит. У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S). Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK). Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:

ЕЗ = DY / Y

де, ЕЗ - економічне зростання; DY - приріст продукту протягом певного періоду; Y - обсяг продукту в попередньому періоді.

Sy = S / Y = І / Y

де, Sy - схильність до заощадження; S - обсяг заощаджень; Y - обсяг продукту; І - обсяг чистих інвестицій (І = S).

Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k:

k = DK / DY = І / DY

Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши:

Y = І / Sy і DY = І / k

отримаємо функцію економічного зростання:

ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв'язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.

56. Об’єкт і предмет макроекономіки.

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи відрізняються між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіантом економічної системи є перехідна економіка. Субєктами макроекономіки є: держава, підприємства, домогосподарства. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв'язки в економіці; з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою корегування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а макроекономіку, що виконує прикладну функцію — нормативною

57.Методи макроекономіки.

Якщо предмет наукової дисципліни відповідає на запитання, що вона вивчає, те метод — як вивчають цю науку.

Під методом розуміється сукупність способів, прийомів, форм вивчення предмета даної науки, тобто конкретний інструментарій наукового дослідження.

Макроекономіка, як і інші науки, використовує як загальні, так і специфічні методи вивчення.

До загальнонаукових методів відносяться:

• метод наукової абстракції;

• метод аналізу і синтезу;

• метод єдності історичного і логічн.

• системно-функціональний аналіз;

• економіко-математичне моделюван;

• сполучення нормативного і позитивного підходів та ін.

Разом з тим кожна наука використовує власні, специфічні методи дослідження, має свої терміни і принципами. Наприклад, у хімії використовується поняття молекули, у фізику — квант, у математику — інтеграл, радикал і т.д. Макроекономіка використовує власні поняття, основні з який називаються категоріями.

Основним специфічним методом макроекономіки є макроекономічне агрегування, під яким розуміється об'єднання явищ і процесів у єдине ціле. Агреговані величини характеризують ринкову кон'юнктуру і її зміну (ринкова ставка відсотка, ВВП, загальний рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття й ін.).

Макроекономічне агрегування поширюється на економічні суб'єкти (домашні господарства, фірми, державу, закордон) і ринки (товарів і послуг, цінних паперів, грошей, праці, реального капіталу, міжнародний, валютний).

У макроекономіці широко використовуються економічні моделі — формалізовані описи (логічні, графічні, алгебраїчні) різних економічних явищ і процесів для виявлення функціональних взаємозв'язків між ними. Макроекономічні моделі дозволяють відвернутися від другорядних елементів і зосередитися на головних елементах системи і їхніх взаємозв'язків. Макроекономічні моделі, виступаючи абстрактним вираженням економічної реальності, не можуть бути всеосяжними, тому в макроекономіці існує безліч різних моделей, що можуть бути класифіковані за різними критеріями:

• по ступеню узагальнення (абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні);

• по ступеню структуризації (малорозмірні і багаторозмірні);

• з погляду характеру взаємозв'язку елементів (лінійні і нелінійні);

• по ступеню охоплення (відкриті і закриті: закриті — для вивчення замкнутої НЕ; відкриті — для вивчення міжнародних економічних зв'язків);

• по врахуванню часу як фактора, що визначає явища і процеси (статичні — фактор часу не враховується; динамічні — час виступає як фактор.

58. Історія розвитку макроекономічної науки.

Термін «політична економія» походить із книги французького економіста, меркантиліста Антуана Монкретьєна «Трактат політичної економії» (1615). Виникнення терміна «економікс» (економіка) зв'язано з ім'ям англійського економіста другої половини XIX в. Альфреда Маршалла. Спочатку економікс мав одну складову — мікроекономіку; з 30-х рр. XX в., із зародженням кейнсіанства, з'явилася інша його складова — макроекономіка. Таким чином, у даний час економікс підрозділяється на мікроекономіку і макроекономіку.

Як самостійний науковий напрямок макроекономіка стала формуватися з початку 30-х рр. XX в., у той час як формування мікроекономіки відноситься до останньої третини XIX сторіччя (Л. Вальрас, К. Менгер, А. Маршалл). Основи макроекономіки були закладені Дж. М.Кейнсом.

Дж. Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) довів можливість існування в ринковій економіці стійкого стану великого безробіття і недовикористаних виробничих потужностей, але при цьому правильна податково-бюджетна і грошово-кредитна політика держави може впливати на виробництво, скорочуючи тим самим безробіття і зменшуючи тривалість економічних криз. Отже, Кейнс обґрунтував необхідність державного регулювання економіки як єдиного цілого. Кейнсіанська економічна теорія стала домінуючою в сфері макроекономіки і державної політики.

Починаючи з післявоєнного періоду й аж до 60-х рр. будь-який аналіз макроекономічної політики ґрунтувався на кейнсіанських постулатах.

59. Макроекономіка і економічна політика.

Одне з головних завдань макроекономіки - обґрунтування економічної політики та механізму управління економікою.

У зв'язку з тим, що макроекономічна наука формулює наукові уявлення про функціонування економічної системи на національному рівні, вона може дати практичні рекомендації та пропозиції щодо активного впливу держави на економічні процеси і явища.

В макроекономіці виділяються такі основні засоби державного управління ринковою економікою:

- бюджет;

- податки;

- процентна ставка за централізованими кредитами;

- валютний курс;

- митні збори.

Різні комбінації цих засобів визначають конкретний зміст макроекономічної політики.

Завдання макроекономіста — чітко визначити стратегію розвитку національної економіки та її перспективу, розробити ефективну програму досягнення мети. Значення макроекономічної науки зростає у зв'язку з глибинними трансформаційними процесами, що відбуваються в Україні.

Держава змушена втручатись в економічні відносини і певним чином їх корегувати. Дії керівництва, спрямовані на стабілізацію і розвиток економічних відносин, називаються економічною політикою.

Держава встановлює “правила гри” на національному ринку, а саме визначає податкову політику, тарифні ставки, квоти, дотації, а також закони, згідно з якими діють учасники економічних відносин.

Мета економічної політики:

1. економічне зростання;

2. підвищення економічної ефективності виробництва на базі НТП;

3. економічна свобода;

4. повна зайнятість;

5. справедливий розподіл доходів;

6. соціальний захист.

Серед економістів склалось  2 підходи до  моделі поведінки сучасних керівних структур:

Неокласичний чим менше керівництво втручається в економіку, тим краще. Прибічники класичної школи вважають, що ринок повинен сам розв’язувати власні проблеми.

Кейнсіанський  ринок не в силах  стабілізувати всі відносини і керівництво повинне шляхом фіскальних, кредитно-грошових та інших інструментів постійно регулювати економічні відносини.

Економічні функції уряду:

1. Регулювання ринкового механізму і встановлення “правил гри” на внутрішньому ринку – гарантія виконання законів, грошова політика, тощо.

2. Керівництво має “відновити недоліки ринку”, тобто забезпечити функціонування галузей, які не можуть регулюватися ринком (фундаментальна наука, військові галузі, соціальна і виробнича інфраструктура).

3. Перерозподіл доходів і забезпечення соціальних гарантій громадян – видатки по безробіттю, допомога малозабезпеченим, соціальне страхування, пенсійне забезпечення тощо.

60. Для обчислення ВВП використовують три методи: виробничий, метод кінцевого використання (за витра­тами) і розподільчий метод (за доходами).

1. Згідно з виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом субсидії. Це можна подати у вигляді формули:

ВВП = Σ (ВВ - МВ) + (ПП - С), (2.3)

де ВВ — валовий випуск окремих галузей;

МВ — матеріальні витрати окремих галузей;

ПП — продуктові податки;

С — субсидії;

(ПП - С) — чисті продуктові податки. Як бачимо, ринкова вартість ВВП, розрахованого виробничим методом, пов'язана з обчисленням валового випуску (ВВ) і проміжного споживання (МВ) товарів та послуг.

Податки на продукти — це податки, які стягуються пропорційно до кількості або вартості товарів і послуг, що виробляються, продаються або імпортуються підприєм­ствами-резидентами. ( ПДВ, акцизи, податки на окремі види послуг (на послуги транспорту, зв'язку, страхування, рекламу, дозвілля, спортивні заходи та ін., мито тощо).

2. Згідно з методом кінцевого використання (за витра­тами) ВВП обчислюється як сума окремих елементів су­купних витрат, здійснених всередині країни і пов'язаних зі створенням кінцевого продукту та послуг. Для цього використовують таку формулу:

При розрахунку ВВП по витратам складаються витрати всіх економічних суб’єктів (домогосподарств, фірм, держави, іноземного сектора):

ВВП = С + Ig + G + Xn, (2.4.)

де C - consumption – споживання, т.т споживчі витрати домашніх господарств (населення);

Іg – investment gross— валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки;

G – government purchases – державні закупки товарів і послуг з метою задо­волення загальносуспільних потреб;

Xn — чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг (Xn = ЕXP – IM).

Витрати на кінцеве споживання домашніх господарств (С) включають:

1) витрати на купівлю споживчих товарів і послуг;

2) споживання товарів і послуг, отриманих у натураль­ній формі як оплату праці, подарунків тощо;

3) споживання товарів і послуг, що вироблені домаш­німи господарствами для особистого кінцевого спожи­вання;

4) споживання товарів і послуг, що куплені резиден­тами даної країни за кордоном.

Державні закупки (G) — це витрати уряду на кінцеве споживання органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарст­ва. До них відносяться витрати на заробітну плату дер­жавних працівників і службовців, а також витрати, пов'я­зані із закупівлею товарів і послуг колективного (суспіль­ного) споживання у приватного сектора економіки.

До державних закупок не входять видатки на транс­фертні платежі. Урядові трансфертні платежі — це дер­жавні виплати окремим особам, які не надаються в обмін на товари або послуги. Це допомога по безробіттю, пенсії, допомога престарілим і хворим. Вони призначені задовольняти певний вид потреб. Оскільки трансферти не призначені для закупівлі поточних товарів і послуг, вони не враховуються при розрахунку ВВП.

Валові приватні внутрішні інвестиції включають капіталовкладення в основні (виробничі і невиробничі) фонди, запаси. Валові інвестиції — сума чистих інвестицій і амортизації. Чисті інвестиції збільшують запаси капіталу в народному господарстві. Придбання цінних паперів не відноситься до інвестицій.

Валові інвестиції (Іg) складаються із двох елементів:

Ig = In + Аm, (2.5)

де In - чисті інвестиції, тобто такі, які спрямовуються на приріст капіталу та запасів;

Аm — амортизація, тобто інвестиції, які йдуть на відно­влення зношеного капіталу.

Експорт і імпорт товарів та послуг охоплює експортно-імпортні операції нашої країни з іншими країнами світу. Це насамперед вартість вивезених із країни або завезених у країну (перетинаючих державний кордон) товарів різного призначення, включаючи також товари, що на­даються у порядку гуманітарної допомоги і як дари, товари неорганізованої торгівлі, посилки та ін.

3. Згідно з розподільчим методом (за доходами) ВВП — це сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік. Для обчислення ВВП розподільчим методом вико­ристовують таку формулу:

ВВП = W + R + і + р + Аm + ІT, (2.6)

де W — це нарахована грошова винагорода за працю робітників, яка включає основну зарплату, додаткові виплати до заробітної плати, виплати на соціальне страхування, пенсійні фонди;

R – визначає рентні доходи, які отримують домашні господарства за здані в оренду землі, приміщення, житло та ін.;

і – процент у вигляді доходів від грошового капіталу, заощаджуваного домогосподарствами;

р — прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств, корпорацій. Сюди відноситься: нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, інші доходи;

Аm — амортизація – це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік;

ІT — непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів (акцизи, мито, ПДВ).

61. Сутність та модель мультиплікатора видатків. Вплив інфляції на мультиплікативний ефект.

Основным положением общей теории Кейнса является тезис о решающей роли инвестиций в определении общего объема занятости. Рост инвестиций означает вовлечение в производство дополнительных рабочих, что ведет к увеличению занятости, национального дохода и потребления. Первоначальное увеличение занятости, вызванное новыми инвестициями, обусловливает дополнительный рост занятости, вызванный необходимостью удовлетворения спроса дополнительных рабочих. Этот коэффициент дополнительного роста занятости Кейнс назвал мультипликатором, который показывает соотношение между ростом инвестиций с одной стороны, и ростом занятости и дохода - с другой.

При появлении или изменении автономных инвестиций происходят изменения в величине равновесного национального дохода. Мультипликатор инвестиций показывает, в какой пропорции итоговый прирост национального дохода оказывается больше исходного прироста автономных инвестиций.

По мнению Кейнса, исходное увеличение инвестиций приводит к увеличению доходов фирм, производящих инвестиционные товары (оборудование, стройматериалы и т. п.). Они, в свою очередь, расширяют собственное потребление, производство, занятость и предъявляют спрос на продукцию сырьевых и смежных отраслей. Рост занятости и доходов работников способствует расширению производства в отраслях, производящих потребительские товары. Таким образом, цепная реакция доходообразования и расширения производства захватывает все более отдаленные друг от друга отрасли. Возникает своего рода «эффект кругов по воде». Причем, чем шире становится этот процесс, тем «эффект возмущения» становится менее интенсивным. Затухание объясняется тем, что не весь полученный на каждом этапе доход тратится на новое потребление, т. е. становится снова чьим-то доходом. На каждом этапе часть полученного дохода сберегается и тем самым исключается из дальнейшего доходообразования. Таким образом, сила эффекта мультипликатора зависит от предельной склонности к потреблению и сбережению. При постоянном значении этих показателей определить мультипликатор не представляет труда.

Математически это можно выразить в виде формул, где

Y - национальный доход;

C - потребление;

I - инвестиции;

Iавт. - автономные инвестиции;

MPC - предельная склонность к потреблению;

MPS - предельная склонность к сбережению.

Доход равен расходам: Y = С + I(авт.)

Тогда прирост дохода равен сумме приростов потребления и инвестиций:

Y = С + I.

Используя формулу предельной склонности к потреблению: МРС = C / Y, получим:

C = Y * МРС.

Подставив полученное выражение С в предыдущее уравнение, получим:

Y = Y * МРС + I.

Отсюда: Y * (1 - МРС) = I.

И наконец:

Мультипликатор инвестиций показывает положительное воздействие инвестиций на все другие отрасли. Кейнс предлагал регулировать не только инвестиции, но и национальный доход. Средством для этого он считал налоги, требуя их повышения в целях изъятия сбережений для увеличения государственных инвестиций.

Э. Хансен, Джон Морис Кларк и другие американские кейнсианцы, рассматривая действие мультипликатора как непрерывный процесс, дополнили концепцию мультипликатора принципом акселератора.

62. Вплив держави на економічну рівновагу.

У сучасній економіці держава виконує активну роль. Щоб отримати початкові уявлення про роль держави в економічних процесах, потрібно знову повернутися до моделі економічного кругообігу, підключивши до неї уряд.

В економічному кругообігу він виконує 3 функції:

1. Здійснює на відповідних ринках закупівлю ресурсів та продуктів і несе пов'язані з цим витрати;

2. Забезпечує домогосподарства і підприємства суспільними благами, тобто фінансує освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, армію тощо;

3. Отримує від домогосподарств і підприємств податки, за рахунок яких фінансуються суспільні блага.

У моделі економічного кругообігу податки називаються чистими оскільки вони відображають кінцевий результат фінансових відносин між урядом і суб'єктами приватного сектора економіки. З одного боку, уряд стримує від них податки (ТA), з іншого — здійснює зворотні платежі у формі трансфертів (ТR), до яких належать субсидії, виплати по безробіттю, пенсії тощо. Отже, в остаточному підсумку уряд отримує лише чисті податки:

Тn = ТА – ТR. (11.1)

Модель економічного кругообігу за участю уряду показує, яку роль виконує держава а системі макроекономічного регулювання. По-перше, вона виконує перерозподільну функцію в економіці. Так змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє сукупний дохід між приватним сектором економіки і виробництвом суспільних благ та послуг. У межах цієї функції вона здійснює певну соціальну політику. По-друге, вона виконує стабілізаційну функцію в економіці. Так, змінюючи обсяг державних закупівель та рівень чистих податків, держава може цілеспрямовано впливати на сукупні видатки і, як наслідок, на рівень виробництва.

63.Модель економічної рівноваги за методом “видатки – випуск”.

Почнемо з моделі «витрати — випуск». Нагадаємо, що в межах приватної закритої економіки сукупні витрати дорівнюють сумі приватного споживання та приватних інвестицій. У таких умовах економічна рівновага за цим методом визначається як тотожність між ВВП і приватними витратами: Y = С + І. З появою держави сукупні витрати доповнюються державними закупівлями. Внаслідок цього модель економічної рівноваги приймає такий вигляд:

Y=С+1+G. (11.2)

У наведеній моделі сукупні витрати відрізняються від їх аналога в умовах приватної закритої економіки не лише державними закупівлями, а й кількісною визначеністю приватного споживання. Це зумовлено тим, що з появою держави суттєво трансформується функція споживання.

У межах приватної закритої економіки споживання домогосподарств визначається як функція наявного доходу приватної закритої економіки, який збігається з доходом, тобто DI = Y. Тому функція споживання визначалася так: . З урахуванням держави з’являються, з одного боку, податки, з іншого — трансфертні платежі приватному сектору. Податки зменшують наявний дохід домогосподарств, а трансферти збільшують його:

DI=Y+TR–AT. (11.3)

Звідси функція споживання набуває такого вигляду:

(11.4)

Слід зазначити, що податки суттєво переважають над трансфертами. Оскільки різниця між ними визначається через чисті податки (Т), то це означає, що у підсумку наявний дохід домогосподарств зменшується на величину чистих податків:

DI = Y – Т. (11.5)

Звідси функція споживання спрощується до такого вигляду:

(11.6)

Функцію споживання можна подати і в іншій спосіб. Для цього чисті податки, в тому числі валові податки і трансферти, слід виразити як функцію від доходу. На цьому етапі ми лише задекларуємо, що майже всі податки і переважна більшість трансфертів залежать від доходу. Податки (валові) знаходяться в прямій залежності від доходу, тобто ВВП, який на макрорівні приймається за податкову базу. Тому чим більшим є ВВП, тим більшими є податкові надходження до бюджету. І навпаки.

Що стосується трансфертів, то вони знаходяться в оберненій залежності від доходу: чим більшим є ВВП, тим вищими є доходи домогосподарств і тим менше вони потребують допомоги у формі соціальних трансфертів.

Крім податків і трансфертів, які є функцією доходу, є також податки і трансферти, які не залежать від доходу, але впливають на наявний дохід і споживання. Вони враховуються окремо як чинники, що впливають на автономне споживання (). Проте слід зауважити, що на автономне споживання вони впливають не повною величиною, а згідно з граничною схильністю до споживання. Якщо у формулі (11.6) чисті податки визначити за формулою (11.7), а частину податків і трансфертів, що не залежать від доходу, врахувати як чинники, що впливають на автономне споживання, то отримаємо функцію споживання у такому вигляді:

(11.8)

У формулі (11.6) застосовується гранична схильність до споживання з наявного доходу домогосподарств (Y – Т), яка дорівнює с і визначається за формулою (7.8); у формулі (11.8) застосовується гранична схильність до споживання з сукупного доходу (Y), яка дорівнює: с (1 – t). Спільним в обох формулах є те, що споживання домогосподарств з появою держави в економічний системі зменшується порівняно з приватною закритою економікою за будь-якого рівня доходу. Але якщо у формулі (11.4) споживання зменшується внаслідок скорочення наявного доходу на величину податків і трансфертів, то у формулі (11.8) воно зменшується за рахунок зниження граничної схильності до споживання пропорційно величині (1 – t).

Отже, вплив держави на параметри економічної рівноваги за методом «витрати — випуск» проявляється подвійно. З одного боку, сукупні витрати доповнюються державними закупівлями, які відображують видатки уряду на закупівлю товарів і послуг, що фінансуються за рахунок чистих податків. З іншого боку, з появою держави суттєво трансформується функція споживання. В основі її трансформації лежить зменшення наявного доходу приватної економіки на величину чистих податків. Це означає, що держава зменшує приватне споживання за будь-якого рівня доходу.

64. Стимулююча та стримуюча фіскальна політика.

Під фіскальною (бюджетно-податковою) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економіч­ний розвиток країни. Існують два види фіскальної політи­ки: дискреційна та автоматична (політика вмонтованої стабільності).

Дискреційна фіскальна політика — це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, дій здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію. Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти. Перший — державні закупки, які є інструментом прямої дії. Збіль­шуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпо­середньо впливає на сукупний попит і реальний ВВП. Другий — чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів. Змінюючи чисті податки на такій основі, держава впливає на реальний ВВП опосе­редковано через споживання як компонент сукупного попиту.

65. Мультиплікатор державних видатків.

Мультиплікатор податків показує, що зростання податків на певну величину зменшує обсяг виробництва на більшу величину, і навпаки.

Формула мультиплікатора податків:

m_t=с^/ × m_e. (11.8)

Наведена формула визначає співвідношення між двома мультиплікаторами. З цієї формули випливає, що мультиплікатор податків завжди нижчий від мультиплікатора витрат пропорційно граничній схильності до споживання.

66. Мультиплікатор збалансованого бюджету.

Мультиплікатор збалансованого бюджету (balanced budget multiplier) — дорівнює одиниці і відображає відношення між зміною на однакову величину державного бюджету і валового внутрішнього продукту.

66.Мультиплікатор збалансованого бюджету.

мультиплікатора збалансованого бюджету. Про нього мова йде в тих випадках, коли розглядаються наслідки збільшення державних закупівель, супроводжуваного зростанням податків. При цьому в новому стані рівноваги бюджетний надлишок залишається таким же, як при вихідному стані рівноваги. Доведено, що при такій зміні фіскальної політики мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює 1. Рівність мультиплікатора одиниці означає, що випуск зростає в точності на величину приросту державних закупівель, не породжуючи розширення споживчих витрат.

Очевидно, це відбувається завдяки впливу зрослих податків, які поглинають весь приріст доходів, так що наявний дохід, а разом з ним і споживання залишаються незмінними. У відсутність індукованих споживчих витрат випуск збільшується тільки в тій мірі, в ка кой зросли державні закупівлі. Ми можемо отримати цей результат алгебраїчно, пам'ятаючи, що приріст сукупного попиту дорівнює сумі двох приростів: державних закупівель і споживчих витрат. Останній дорівнює граничної схильності до споживання у ставленні до розташовується доходу з, помноженої нa приріст наявного доходу.

Якщо бюджетний надлишок і інвестиції залишаються незмінними, рівноважний зміна заощаджень дорівнює нулю. Якщо заощадження не змінилися, значить, незмінним залишився і чистий дохід. Звідси ми знову переконуємося, що зміна доходу дорівнює зміні податкових надходжень. А воно у свою чергу дорівнює зміні державних витрат. Отже, мультиплікатор збалансованого бюджету, або, точніше, мультиплікатор, пов'язаний з незмінним бюджетним надлишком або дефіцитом, дорівнює одиниці. Цей висновок дуже важливий при дослідженні процесу встановлення рівноважного доходу, оскільки він підкреслює той факт, що зміна величини надлишку або дефіциту в одному секторі супроводжується аналогічним зміною величини дефіциту або надлишку в інших секторах. Якщо, через обмежень фіскальної політики, бюджетний надлишок повинен залишатися незмінним, незмінним повинен залишатися і надлишок приватного сектора.

67.Концепції збалансування державного бюджету та джерела фінансування його дефіциту.

Державний бюджет – основа фіскальної політики держави, що визначає методи і джерела фінансування бюджету і його використання. Бюджет поповнюється в основному за рахунок податкових надходжень і витрачається на державні потреби. Бюджетні засоби використовуються для:

• державних закупівель із метою збільшення сукупного попиту;

• виплати трансфертних платежів (субсидії, виплати, дотації);

• виробництва суспільних благ (будівництво лікарень, дорог, охорона навколишнього середовища);

• науково-технічних досліджень і розробок;

• фінансування військових витрат;

• інвестицій в основний капітал.

Державний бюджет може бути профіцитним або дефіцитним, коли розмір державних прибутків, відповідно, більше або менше його витрат. Збалансований бюджет практично неможливий через циклічний розвиток економіки. При спаді бюджет дефіцитний, при підйомі – надлишковий.

Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет використовуються концепції бюджету повної зайнятості та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету (дефіциту або надлишку), який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна політика буде впливати на зміну сукупного попиту в економіці. Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.

Концепції бюджетного дефіциту такі:

• зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

• внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит “мінус” зовнішній дефіцит;

• операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

• первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

• поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Бюджетний дефіцит зменшується при:

• збільшенні реального національного продукту – підвищуються податкові надходження, а соціальні виплати зменшуються;

• зниженні податків – використовуваний доход домашніх господарств збільшується, отже, збільшуються заощадження, що йдуть на інвестиції.

Заходи держави з покриттю бюджетного дефіциту:

• запозичення в центрального банку (додаткова емісія грошей), наслідком чого буде інфляція;

• збільшення внутрішнього боргу (випуск державних цінних паперів);

• збільшення зовнішнього боргу (міжнародний кредит).

Бюджетний надлишок направляється на погашення цих заборгованостей.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

• внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг;

• зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми;

• грошово-кредитна емісія. Це означає, що Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Неінфляційні джерела містять в собі:

• внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосподарствам;

• трансферти – фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

В аналітичному вигляді фінансування бюджетного дефіциту (ВD – Budget deficit) можна показати таким чином:

ВD = МВ + D + е•D*,

де: ВD – показник дефіциту бюджету; МВ – грошова база; D – внутрішній борг; D* – зовнішній борг в іноземній валюті; е – валютний курс.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок (Inflation tax), який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави: ІТ = ? {М/Р), де ІТ – інфляційний податок, ? – темп приросту інфляції за рік (%), М/Р – рівень запасів грошових коштів економічних агентів у реальному вираженні.

Боргове фінансування дефіциту бюджету веде до накопичення державного боргу, який потрібно обслуговувати. Обслуговування боргу пов'язане з виплатою відсотків по ньому й поступовою сплатою основної суми боргу.

Існує три концепції регулювання державного бюджету.

1. Збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Припустимо, що економіка увійшла в фазу падіння. ВВП скорочується, тому автоматично зменшуються чисті податки, що спрямовує державний бюджет до дефіциту. Тепер припустимо, що нам потрібно збалансувати державний бюджет на щорічній основі. Для нього потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити дер¬жавні закупки. Але ці заходи є стримуючими для еконо¬міки. Вони викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно збільшувати.

2. Збалансування бюджету на циклічній основі.. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Під час падін¬ня виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує дер¬жавні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

Бюджетний надлишок під час інфляційного зростання повинен покривати бюджетний дефіцит під час падіння виробництва і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Але досвід показує, що зростання та падіння нееквівалентні між собою за глибиною й тривалістю. Тому в межах економічною циклу гармонії між надлишками і дефіцитами не досягається, що не за¬безпечує збалансованості державного бюджету.

Отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Тому вона змушена вибирати, що є більш пріоритетним – стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Як показує світовий досвід, при вирішенні цієї альтернативи перевага надається стабілізаційній функції. Це означає, що в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

3. Концепція функціональних фінансів. Згідно з даною концепцією бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

70 методи монетпрної політики Усі цілі монетарної політики поділяються на кінцеві та проміжні. Кінцеві цілі — це такі макроекономічні змінні, які характеризують загальні результати функціонування національної економіки і на досягнення яких монетарна політика має спрямовувати весь комплекс своїх заходів. До таких цілей належать зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції. Окремі кінцеві цілі можуть суперечити одна одній. Так якщо зростання реального ВВП узгоджується зі зниженням безробіття, то зменшення інфляції може суперечити зростанню реаль­ного ВВП і зниженню безробіття. Конфлікт цілей монетарна політика може розв’язувати лише на основі принципу пріоритетів.

Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Тому вона не може впливати на кінцеві цілі безпосередньо. Для цього використовуються проміжні цілі. До них належать такі макроекономічні змінні, які опосередковують вплив інструментів монетарної політики на кінцеві цілі. Це, зокрема, пропозиція грошей, процентна ставка, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними серед них є пропозиція грошей та процентна ставка. Але проміжні цілі, як правило, не узгоджуються між собою. Тому проблема вибору проміжних цілей вирішується залежно від пріоритету відповідних їм кінцевих цілей. Для досягнення цілей монетарної політики центральний банк застосовує низку інструментів, головними серед яких є: операції на відкритому ринку, операції на валютному ринку, облікова ставка, нормативи обов’язкового резервування.

Операції на відкритому ринку — це купівля-продаж цент­ральним банком цінних паперів на відкритому ринку. До таких цінних паперів належать облігації внутрішньої державної позики, облігації зовнішньої державної позики, депозитні сертифікати центрального банку. За допомогою цих операцій центральний банк впливає на банківські резерви і в такий спосіб змінює пропозицію грошей. Операції на валютному ринку — це валютні інтервенції, здійснювані у формі купівлі-продажу центральним бан­ком іноземної валюти. Ці операції також безпосередньо впли­вають на банківські резерви, що дає змогу змінювати пропозицію грошей. Облікова ставка — це процентна ставка, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, він регулює попит комерційних банків на свої кредити і в такий спосіб впливає на їхні резерви і пропозицію грошей. Нормативи обов’язкового резервування — це мінімальні норми депозитів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках центрального банку. Змінюючи ці нормативи, централь­ний банк змінює банківські надлишкові резерви та грошовий мультиплікатор і у підсумку пропозицію грошей.

71.Вплив чистого експорту на ВВП.

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на обсяг ВВП мультиплікативно. Але слід враховувати, що зовнішня торгівля зменшує граничну схильність до внутрішнього споживання. Внаслідок цього у відкритій економіці мультиплікатор витрат зменшується порівняно з мультиплікатором витрат у закритій економіці. За таких умов однаковий приріст автономних витрат у відкритій економіці забезпечує менший приріст

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на обсяг ВВП мультиплікативно. Але слід враховувати, що зовнішня торгівля зменшує граничну схильність до внутрішнього споживання. Внаслідок

цього у відкритій