Господиня (за калиту):

Ой я з жита сповита

Та й сонцем налита —

Для красного цвіту

По білому світу.

(Дівчатка беруть калиту, прив’язують до неї червону стручку, яку протягують через кільце в стелі або високій стійці. Таким чином калита підвішується вище голови дитини. Призначають до калити вартового — хлопчика і дають йому другий кінець стрічки. Це пан Калитинський.

Йому дають також великого квача з чорної тканини, на­чебто намащеного сажею.)

Проводиться гра «Пан Калитинський і пан Коцюбин­ський.

Пан Калитинський:

• А чи хтось хоче калиту кусати?

Хлопчики:

• Я хочу!

Пан Калитинський (звертається до одного з бажаю­чих) :

• А ти хто?

• Я пан Коцюбинський.

• А я — пан Калитинський. Якщо ти хлопець сер­йозний, сідлай коцюбу.

Хлопчик бере коцюбу і, мов на коні, під’їжджає до пана Калитинського, який намагається розсмішити йо­го. Діти допомагають пану Калитинському — гуморес­кою, веселою піснею, кумедною інсценівкою. Якщо пан Коцюбинський протягом усього номера не посміхнеться, він має право підстрибнути і вкусити калиту. Та варто­вий пильнує і вчасно смикає за стрічку. Калита підлітає вгору, і пан Коцюбинський повертається ні з чим. Гра повторюється. Можна запропонувати наступним бажа­ючим придумати собі інші прізвища від слова коцюба (Коцюбенко, Коцюбовський, Коцюбко, Коцюбатий то­що) — чим смішніше, тим краще, але так, щоб не пов­торюватись. Інакше представляється і вартовий.

Прагнучи розсмішити претендентів на калиту, діти можуть інсценувати народну пісню «Два городи обро­била...».

Діти виконують український танок (за вибором му­зичного керівника).

Проводиться народна гра «Микита».

Хлопчики:

• Дівчатка! А чи готові вже ваші вареники? Почас­туйте нас!

Господиня:

• От зараз ми вас почастуємо. (Дівчатка і хлопчики співають у формі діалогу пісню «Наші хлопці вареників хочуть...» на мелодію української народно! пісні «А мій милий вареників хоче...».)

Наші хлопці, хлопці вареників хочуть,

Наші хлопці, хлопці вареників хочуть.

Навари, милая, навари, милая,

Навари, уха-ха, мила чорнобривая.

А я дров не маю, ви мої хороші,

А я дров не маю, хлопці мої гожі.

Нарубай, милая, навари, милая,

Нарубай, уха-ха, мила чорнобривая.

Я рубать не вмію, ви мої миленькі,

Я рубать не вмію, мої соловейки.

Научись милая, навари, милая,

Научись, уха-ха, мила чорнобривая.

А я сил не маю, ви мої хороші,

А я сил не маю, хлопці мої гожі.

Не балуй, милая, навари, милая,

Пирогами пригости, мила чорнобривая.

Господиня:

А давайте і справді пригостимо наших хлопчиків пи­рогами. Та спочатку почастуємо Андріїв, бо сьогодні їх­нє свято. Три дівчинки підносять Андріям на тарілці пи­роги і співають коломийки «З’їж, Андрію, пиріжок» і «Ой, Андрію, муку сію». Між дівчатками і хлопчиками відбувається жартівливий пісенний діалог.

Господиня (звертається до решти хлопчиків):

• Хлопчики,, а ви хочете пирогів?

Хлопчики:

• Хочемо, тільки не таких!

Господиня:

• Тоді пограємо в козаків.

(Проводиться гра «Козаки». Дівчинка тримає на виделці один пиріг. До умовної лінії вибігають два хлопчики і кажуть: «Раз, два, три — ми нижні!» До них підбігають ще два хлопчики. Нижні беруть верхніх на плечі і за сигналом біжать до пирога. Які першими добігли, ті — козаки і мають право з’їсти пиріг, розділивши його. Гра повторюється.

Господиня пропонує присутнім татам теж показати, що вони козаки.)

Варіант гри для тат: за сигналом залазять в мішки і біжать в мішках до пирогів. Хто перший добіжить, того частують пирогами. Усі співають пісню «Ой що ж то за шум учинився...», а бажаючі інсценують її.

Господиня:

• Пирогів наїлися, а про калиту забули. Ану, хто першим до калити доїде? (Хлопчики висловлюють ба­жання.)

Господиня:

• Тоді витанцюйте коня!

(Проводиться гра «Калита». Господиня виносить рогач та коцюбу ї ставить обережно навхрест, так щоб ко­цюба була зверху.)

Господиня:

• Танцюйте від порога! Хто зачепить коцюбу чи по­милиться в танці — того сажею вимажемо.

Дівчатка співають пісню «Сидить зайчик»:

Ой на горі просо,

Сидить зайчик.

Він ніжками чеберяє.

Якби такі ніжки мала,

То я б ними чеберяла,

Як той зайчик.

Ой на горі жито,

Ой на горі гречка,

Сидить зайчик.

Сидить зайчик.

Він ніжками чеберяє.

Він ніжками чеберяє.

Якби такі ніжки мала,

Якби такі ніжки мала,

То я б ними чеберяла,

То я б ними чеберяла,

Як той зайчик.

Як той зайчик.

(Хлопчики по черзі перестрибують через коцюбу і рогач, а потім танцюють, довільно використовуючи знайомі ру­хи українського танцю. Хто зачепив коцюбу чи в танці збився, тікає від пана Калитинського, щоб той не вима­зав сажею. А хто виявився спритним, отримує коцюбу, сідлає її, скаче і наспівує: «Іду, їду калиту кусати».)

Пан Калитинський:

• А я буду сажею писати.

Пан Коцюбинський:

• Пишеш чи ні, а я на білому коні і калита мені. (Підстрибує і кусає калиту, якщо вдається.)

Варіант гри. Встановлюється заборона на певні рухи (стрибати, присідати або торкатися носа). Господиня ра­зом з паном Калитинським намагаються примусити того, хто хоче калиту вкусити, зробити цей рух. Якщо він його зробить, то виходить з гри, якщо встоїть, йому дозволя­ється підстрибнути і вкусити калиту. Наприклад, може бути такий діалог:

• Куди їдеш?

• Іду, їду калиту кусати.

• Звідки ти?

• З Калитви.

• Чого хочеш?

• Калити.

• А не боїшся чорноти?

• Не боюсь.

• Тоді присядь.

• Хто не подумає і присяде, повинен тікати, щоб не за­мазали сажею.

Або:

• Іду, їду калиту кусати.

• Ти хто?

• Я Коцюбенко. А ти?

• А я Колитенько. Ти звідки?

• Яз Черкас!

• Чого хочеш від нас?

• Калиту кусати.

• Чи вмієш калиту дістати?

• І вмію, і знаю, і конем білим доскакаю.

• Де тобі на коні скакати, коли не вмієш сам стри­бати? Ану підстрибни!

Підбігає чортик (дитина у відповідному костюмі) і хоче кусати калиту. Всі відганяють його.

Чорт:

• І я хочу калиту кусати!

Господиня:

• А чи можеш наші загадки відгадати?

Чорт:

• Можу!

Діти загадують йому загадки, як-от:

• Що у світі найсильніше? (Вода)

• Що у світі найшвидше? (Світло)

• Скільки в небі зірок? (Як у морі піску)

• Скільки в морі піску? (Як на землі трави)

• Скільки на землі трави? (Як проміння в сонця)

• А скільки проміння в сонця? (Як думок у людини) (Чорт відгадує. Йому пропонують витанцювати коня. Якщо станцював, дозволяють вкусити калиту.)

Чорт:

• Смачна калита, вкусив так, аж душа сонцем зася­яла. Дякую. Та я теж не з порожніми руками на свято Андрія прийшов. Я всім Андріям гостинців приніс.

Чорт розкидає по підлозі цукерки, зав’язує Андріям очі. Усі беруться за руки і кружляють. Чорт відпускає руки зі словами: «А тепер збирайте!». Поки діти шука­ють цукерки, чортик швидко сам збирає їх, промовляю­чи: «Бач, які диваки, повірили, що їм цукерки віддам». Господиня намагається відігнати його, каже, що так не­чесно, врешті-решт наступає чортику на хвіст, і він ті­кає. Діти розв’язують очі і беруть свої гостинці.

Господиня ще раз вітає всіх зі святом, всі вітають Андріїв, співають «Многая літа». Потім ділять калиту і сідають за стіл. Господиня і дівчатка-помічниці приго­щають усіх варениками.

Почесне місце у зимовому циклі належить різдвяним святам.

Починається Різдво з Святого вечора — надвечір’я Різдва.

Святочна дія відкривалась церемонією добування но­вого вогню, яким розпалювали у печі 12 полін, а ці полі­на готувалися протягом 12 днів.

Готували не менше 12 страв. На Гуцульщині їх пода­вали в такому порядку: боби, риба, пироги кількох сор­тів, голубці, сливи, пшенична кутя з медом і горіхами, картопля з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінна каша з олією або медом, вершки з квасолею, капусняк, варена кукурудза.

Будь-яка робота, крім готування святочної вечері, в цей день неприпустима. Все мусить бути приведене до ладу, має бути на своїх місцях. Ніщо не повинно ночу­вати цієї ночі поза домом, у чужих руках, позичене. На­віть на своєму подвір’ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висіти на грядках. Усі члени родини теж му­сять бути в зборі. «Боже, сохрани в людях ночувать, тоді будеш цілий рік блукать»,— так говорять у народі. Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритись навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно. При цьому за­тикали травою або клоччям дірки в лавах або в’язали вузли на шнурку, примовляючи: «Не дірки затикаю (не вузли зав’язую), але роти моїм ворогам, аби їх напасті не ловили мене через цілий сей рік».

Під вечір господар заносить до хати сіно, солому. Господиня бере трохи сіна чи соломи і притрушує стіл перед тим, як покрити скатертиною. Матір Божа в яслах на сіні народила Христа, тому святвечірнє сіно набирає магічної сили. Потім на Йордан дадуть його з’їсти корові (аби відьми не змогли присмоктатися до молока), щоб молочними були, і під квочку кілька стеблин, щоб яєць порожніх не було, ще й деревину в саду обв’язують, щоб зла напасть до неї не пристала, щоб урожайнішою була.

Під скатертиною на сіно клали зерно, часник і гроші: часник — щоб злі сили не приступали до хати, зерно — щоб був урожай гарний, а гроші — щоб у хаті трималися і позичати їх не доводилося.

Під стіл інколи клали різне залізо, на яке треба було ступити босими ногами, щоб вони були міцними.

На покуті ставили перев’язаний перевеслом прикра­шений сніп — символ достатку. Біля нього клали ярмо від плуга, чепіги та ін.

Стіл накривають білою вишитою скатертиною. На скатертину викладають різні страви. Господиня з госпо­дарем обходять усю господу з хлібом і кутею, обкурюють усе ладаном, а потім господар «зарубує» поріг, щоб звір не міг приступити до хати. Господар благословляє хлібом усю худобу, доторкаючись тричі до го­лови:

• Благословляю тебе цим святим хлібом і заклинаю на тебе добро, щоб ти звіра не боялася, грому не лякала­ся та щоб минали тебе чорні напасті!

Господиня в цей час годує вареною пшеницею — ку­тею — всіх гусей, курей та іншу птицю, щоб добро велося.

Після цього господар тричі закликає:

• Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти.

Після третього разу, погрожуючи бичем, господар промовляє:

• Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!

З подібними словами звертається господар до сірого вовка, злих хурделиць і сильних вітрів.

Потім господар входить до хати, щільно зачиняє двері, і вже до закінчення вечері ніхто не виходить з хати.

Сідали вечеряти, коли на небі з’являлася перша зірка.

Живі, пам’ятаючи про своїх померлих родичів, ставили на вікнах кутю та узвар, щоб душі померлих могли підживитись. А ще, сідаючи на стілець чи лаву, обов’яз­ково продували місце — «щоб не привалити собою мерт­вої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом».

Господар запрошує всі мертві душі на Святу Вечерю. Разом з макітрою і запаленою свічкою він обходить тричі «за сонцем» навколо столу і ставить макітру з ку­тею і свічку на стіл. Потім уся родина молиться, а після молитви починають вечеряти. Найстарший член сім’ї пе­рехрещує кутю в макітрі, сам куштує, а вже потім кутю куштують інші члени сім’ї.

Після вечері починаються забави. Малі діти тішаться ялинкою, залазять під стіл і квокчуть там, щоб кури нес­лися, мекають, мукають, бекають, щоб худоба велася.

А мати їм за це кидає в солому горішки, яблука, цукерки, дрібні гроші.

У Східній Україні діти носять вечерю до своїх роди­чів, хрещених батьків, вітають їх зі Святою Вечерею і Різдвом.

В інші дні свят починається коляда. Колядують і до­рослі і діти, йдучи від хати до хати, зичать господарям усяких гараздів.

Що розуміють під словом коляда різні слов’янські на­роди? У чехів, сербів і болгар коляда — це величальна пісня. Хорвати й сосняки під колядою розуміють подару­нок на Новий рік.

В Україні слово коляда має три значення. Коляда — це Різдвяні свята: «Будьте здорові з колядою!». Коля­да — це пісня, яка співається під час Різдвяних свят: «Пустіть його до хати, він вам буде коляду співати!». Коляда — це винагорода за величальну пісню: «Он і пан іде, коляду несе, коробка вівса, зверху ковбаса!»

Колядувати починають не одночасно в різних місце­востях України: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір, на колишній Гетьманщині, в Слобідсь­кій Україні та на Гуцульщині — в перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослу­жіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати на дру­гий день Свят-ранком. Колядують діти, парубки та дів­чата, а в Галичині інколи колядують і ґазди.

По всій Україні першими йдуть колядувати діти, ра­діючи копійкам і пампушкам. У перший день Різдвяних свят колядують і парубки — вони вже ходять із «звіздою» та дзвоником.

«Звізду» роблять з дерев’яної обичайки й тоненьких дощечок — шалівок. І не п’ять чи шість, а саме сім. «Звізда» декорується кольоровим папером, стрічками. Посередині — образок «Народження Христа» і свічка.

Ватага колядників з п’яти осіб: «береза», звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допо­магати міхоноші.

Колядують у хаті перед образами. Спочатку підхо­дять до вікна і «береза» гукає: «Пане господарю, благо­словіть Христа славити!»

Інколи, як де ведеться, такого благословення випро­шують усі хором:

По цьому дому, по веселому,

Чи дозволите колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити,

Христа славити?!

• Просимо! — відзивається з хати господар, відчиня­ючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під дзеленькання дзвоника спі­вають.

За колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу як бажаних гостей. Ви­п'ють по чарці, закусять (довго не сидять) і постоять у пошані перед господарем.

«Береза» віншує: «За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане Данило, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. По­верни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Усі колядники низько вклоняються господареві, гос­подині. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Увечері, як стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зір­ки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив’язують до довгої тички, щоб здалека було видно: дівоча ватага йде! До хати вони не заходять: співають на дворі під вікном:

В третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки.

Добрий вечір!

Ой сивая та зозуленька

Усі сади облітала,

А в одному та й не бувала,

А в тім саду три тереми:

В першому — красне сонце,

В другому — ясен місяць.

13січня святкували Меланку, або Щедрий Вечір. В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами — символом щедрості, багатства. На Щед­рий Вечір печуть пироги з м’ясом, смажать гречаники на свинячому смальці, печуть бублики, ліплять вареники. У цей вечір щедрують, водять «козу» та «Меланку». У гурті хлопців за «Меланку» обирається парубок, що вміє «штуки викидати» — добре жартує. «Меланка» має свій «почот»: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками ⁷⁵. Парубоча «Меланка» заходить до хати.

Водять «Меланку» й дівчата. Вибирають найкращу з-поміж себе і вдягають її «молодою»: вінок, стрічки, на­мисто. Другу дівчину вдягають за «молодого», що зветь­ся Василем: жупан, шапка, шаровари, чоботи... Дівоча «Меланка» щедрує під вікнами, до хати не заходить.

14січня — перший день Нового року, день святого Василя. Як тільки починає розвиднятися на Новий рік, діти схоплюються з ліжка, швиденько вдягаються, вми­ваються, беруть пшеницю, горох, жито, ячмінь і йдуть посівати з хати до хати, приказуючи: «На щастя, на здо­ров’я, на Новий рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!»

Перший посівальник на Новий рік звичайно буває і першим «полазником» — приносить до хати щастя. На Слобожанщині першого посівальника господиня просить сісти на порозі — «щоб кури сідали та курчат висиджу­вали».

Зерно після посівальника збирають і віддають ку­рям — «щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Весною вилуплених курчат «загодовують» цим горохом — щоб «великі росли».

19 січня — Водохрещі. Напередодні Водохрещів святкується Голодна кутя, або другий Свят-Вечір. Цілий день віруючі люди нічого не їдять — постують. Коли засяє вечірня зоря, сідають вечеряти. На вечерю подаються лише пісні страви: смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя, узвар.

Після вечері діти проганяють кутю, виходять з хати і палицями б’ють у причільний кут, промовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар — іди на базар,

Паляниці, лишайтесь на полиці,

А «дідух» — на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Увечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха» і спа­люють його, а попіл несуть на город, щоб «огірки роди­ли».

Ще за тиждень перед Водохрещами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ста­вили його над ополонкою й обливали буряковим ква­сом, щоб був червоний. Біля хреста будували (теж з льоду) «престол». Все оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Ранком у церкві відбувається Богослужіння. Після нього весь народ іде процесією на річку до хреста. По­переду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...». На річці біля хреста весь по­хід зупиняється.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а хор у цей час голосно співає «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...».

Минув січень. На порозі — лютий. У народі кажуть: «Як лютий не лютуй, а на весну брів не хмар». 15 люто­го Зима зустрічається з Літом — це Стрітення. У цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а; літо — де була зима. З цим днем пов’язано багато прикмет: «Ві­тер — погана ознака», «Якщо півень нап’ється води, то набереться хазяїн біди». Та для дітей й молоді це було свято. Проганяли Зиму, яку виводив старший Дід Мо­роз. Зима — це стара, зігнута баба, трясеться, ледве йде, кожух у латках, чоботи подерті, хустка з діркою, з неї сиве волосся виглядає. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плече в неї — порожнісінька торба.

У Літа (молодої дівчини) — вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, в руках у неї серп і сніп жита або пшениці К

На Стрітення в церквах України святили воду, наби­рали її в нову, ще невживану посудину. Цій воді припи­сували магічну, цілющу силу. Разом з водою святили й свічки, називали їх «громичними», бо вони оберігали від грози домівку.