Розділ II історія розвитку етнопедагогіки

§ 1. Народознавчі ідеї XIX ст.

Становлення і розвиток народної педагогіки своїми витоками сягає давніх часів. Однак поява першого об­грунтування принципу народності у навчанні і вихованні дітей неподільно пов’язана з педагогічною діяльністю К. Д. Ушинського і припадає на кінець XVIII — початок XIX ст.

Найважливіше місце в системі педагогічних поглядів К. Д. Ушинського посідає ідея народності виховання. Саме ця ідея пронизує більшість його статей, книг, під­ручників. Він слушно вважав, що народ треба вчити, але, зазначав педагог, ще більше треба вчитись у народу. Народне виховання завжди спирається на характер і ду­шу людини. «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й поодинокими особливостями — її тіло, душу й розум,— і передусім звертається до харак­теру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність» — писав він.

Глибоко проаналізувавши системи виховання дітей в Англії, Німеччині, Франції, К. Д. Ушинський дійшов однозначного висновку, що система виховання у кожній країні пов’язана передусім з умовами її історичного роз­витку. Вона будується відповідно до інтересів народу, а тому розвиває і змінює у дітях ті цінні психологічні риси і моральні якості, які є основою патріотизму, національ­ної гордості. У педагогічній системі К. Д. Ушинського першорядного значення надається патріотичному вихо­ванню, адже почуття народності в людині найсильніше: «Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини». Навіть людина, яка осели­лась на чужині, зберігає у своєму серці народність. «Можна забути ім’я своєї батьківщини і носити в собі її характер» ²³,— писав К. Д. Ушинський. Він вважав, що де б не була людина, в які краї доля її не занесла, вона завжди зберігає у своєму серці дух свого народу, любов до рідного краю. Народність, на його думку, «це той фундамент, на якому базується все подальше виховання... виховання, створене самим народом і засноване на на­родних основах, має ту виховну силу, якої немає у най­кращих системах, заснованих на абстрактних ідеях, або²⁴запозичених в іншого народу»¹.

Одне з важливих місць у вихованні духовності під­ростаючого покоління, на думку К. Д. Ушинського, зай­має релігія. Адже саме церква звертається до почуттів людини. Вона притягує до себе напівдику людину і зму­шує її повірити в істину, любов і доброту. Серед усіх ре­лігій найсправедливішою і найгуманнішою великий пе­дагог вважав християнську. Він наголошував на тому, що виховання, яке хоче бути народним, насамперед повинне бути християнським. Цим принципом завжди керувався народ, навчаючи і виховуючи своїх дітей, закликаючи їх жити за законами християнської моралі.

Важливе місце у народному вихованні К. Д. Ушинського належить праці. Саме в ній виховуються кращі моральні якості людини: працелюбність, наполегливість тощо. В кожній сім’ї дитину змалку привчали до праці, до виконання трудових обов’язків, що мало на меті не тільки допомагати батькам, а й виховувати доброго гос­подаря на майбутнє. Ушинський вказував, що в сім’ї го­ловне місце посідає не стільки любов між батьками, скільки праця і турбота один про одного, про дітей. Са­ме цим селянська сім’я і відрізнялася від дворянської. Адже в праці зміцнюється сім’я, успішно виховуються діти. Приклад батьків, коли в сім’ї дитина отримує пер­ші враження, набуває елементарних знань, навичок і зви­чок, розвиває свої задатки, К. Д. Ушинський розглядав як азбуку морального виховання.

Отже, вся наукова система виховання і навчання ді­тей базується, на думку педагога, на народній основі, на його звичаях і традиціях.

Історію українського народу, зокрема історію Запо­різької Січі, поряд з іншими вченими, досліджував І. І. Срезневський. У листі до російського бібліографа і перекладача В. Г. Анастасевича він писав: «...в наш час говорять і пишуть про народність багато, а розуміють її, здається, тільки деякі... Сьогодні потрібно дорожити пра­цями і думками небагатьох істинних любителів — знавців народності... Зроблено мало, а залишається зробити ду­же багато... Характеристичною біографією героїв укра­їнської історії маю намір я тепер зайнятися...».

Лист свідчить про те, з якою відповідальністю вчений ставився до проблеми народності в той період, коли її ніцемірно експлуатували правлячі кола в рамках докт­рини «офіційної народності».

У дослідженнях І. І. Срезневського усна народна твор­чість послугувала основним матеріалом для написання збірки «Запорізька старовина». В ній автор опублікував історичні пісні і документи, пов’язані з побутом запо­рожців.

І. І. Срезневський 1832 р. відвідав місця, де знаходи­лась Запорізька Січ. Він слухав і записував народні піс­ні, приказки, народну мову. І. І. Срезневський описує Дніпро, який розлився на дві версти, його киплячі хвилі, рев порогів, мис Кичкас, де річка тече між двома скеля­ми. На його думку, Україну не можна пізнати достатньо, якщо не відвідаєш цих місць, не можна пізнати запорож­ців, не побувавши на порогах Дніпра.

І. І. Срезневський записує пісні старих бандуристів, знайомиться з 97-річним запорожцем, якого називає «жи­вим пам’ятником минулого», і жадібно слухає детальні розповіді старця. Так поповнювалася «українська скриня».

«Запорізька старовина» І. І. Срезневського сьогодні — це великий скарб знань про одну з сторінок історії укра­їнського народу: 39 українських історичних пісень і на­родних дум з доповненнями окремих варіантів, авторські коментарі історико-джерелознавчого змісту, складені І. І. Срезпевським па основі широкого кола першодже­рел, описи важливих епізодів з історії України XVI— XVIII ст.

Фольклорні твори «Запорізької старовини» присвя­чено боротьбі українського народу проти гніту магнат­ської Польщі, султанської Туреччини, татарських загарб­ників. У них оспівуються національні герої України: Хмельницький, Наливайко та ін.

У листі до М. Максимовича І. І. Срезневський писав, що своїм виданням мав на меті показати важливість на­родних матеріалів для історії України і особливо пам’я­ток усної народної словесності.

Отже, саме І. І. Срезневський розкрив сучасникам та нащадкам багате невичерпне джерело народних перека­зів. Головний національний герой «Запорізької старови­ни» — Богдан Хмельницький. Йому присвячено половину опублікованих у збірці І. І. Срезневського фольклорних текстів. У них ми знаходимо інформацію про події, які не знайшли висвітлення у документальних джерелах тих часів. У цьому і є сила його твору.

І. І. Срезневський закликав сучасників не задоволь­нятися, а збирати далі народні скарби, продовжувати їх записувати. У 50-х рр. І. І.' Срезневський публікує моти­вовану записку до членів другого відділення Академії наук із закликом організувати широкий запис україн­ських народних дум із вуст бандуристів. Учений в одному з листів пояснює причину видання «Запорізької старо­вини». Він пише про те, що сьомий рік займається істо­рією України, зокрема Запоріжжя, зібравши матеріали, які ще нікому не відомі, за винятком пам’яті народної і деяких любителів стародавніх рукописів. Мета цієї ро­боти, наголошує І. І. Срезневський,— принести користь тій країні, якій він зобов’язаний усім ²⁵.