21.Тенденція до ствердіння приголосних фонем. Історія шиплячих української мови.

Палаталізація передньоязикових перед [а] завершує процес функціонування напівпалаталізованого варіанта твердих фонем переднього ряду, разом з цим розширює функціонування в ній м’яких передньоязикових фонем та позиційно не обмежене вживання корелятивних за твердістю-м’якістю фонемних пар передньоязикових: /з/-/з’/, /с/-/с’/, /д/-/д’/, /т/-/т’/, /н/-/н’/, /р/-/р’/, /л/-/л’/. губні приголосні в такій позиції стверділи; процес депалаталізації супроводжувався розщепленням їх артикуляції на тверду і м’яку, внаслідок чого, після губних розвинувся [j]. Внаслідок прогресивної асиміляції [j] після [м] у багатьох говорах змінився в [н]. якщо перед губним є постійний приголосний, то він у такій позиції не депалаталізується. Усі шиплячі в давньоруській мові були м’які. Укр. мова їх м’яко'і вимови не зберегла. Вони в ній стверділи. Їx депалаталізація здебільшого пов’язана з іншими фонетичними процесами, а саме: а) із занепадом після них слабкого [Ь]: nos/ob -»ніж, ночь -› ніч, страшное -› страшно; б) зміною [e] B [o]: ж’ена -› жона; в) із депалаталізацією приголосних перед [e]; г) із пересуванням артикуляції голосного переднього ряду [i] в напрямі до [и]. За аналогіею стали вимовлятися твердо шиплячі й перед [a] іншого походження та перед [y]. Перед еекундарним [i] з [e], як i подовжені шиплячі, що утворилися внаслідок асиміляці'і в групах [ж'j], [ч’j], [m’j], a також перед [i] аналогійного походження в сучасній укр. мові здебільшого вимовляютъся як приголосні напівпом’якшені, тобто їх депалаталізація в такій позиції загальмувалася: ж’інка, ч’ітко, збіж’:а‚ розкіш’:у. Депалаталізація шиплячих у різних фонетичних умовах i, певно, в різних діалектах відбувалася не одночасно. Перед колишнім [ь] та перед [o] з [e] шиплячі, звичайно, стверділи раніше, ніж в інших позиціях. У багатьох Пд-Сх говорах зберігається м’якість шиплячих перед [a] з [ё] в іменниках типу лоша, курча та в діесловах третьої особи множ. типу біжать, спішать: [лош’а1‚ [курч'а]‚ [біж'ат’], [леж'ат’ъ [сп’іш'ат’]. Очевидно, тут діє аналогія до іменників типу теля, орля та дієслів типу ходять, стоять. У багатьох Пд-Сх та в Пнлівобережних говорах зберігаеться м’якіеть вимови [ч] при твердій вимові [ж] і [ш]: [ч’асто], [курч’а], [ч’исто], [п’іч'ка]. Це свідчить, що приголосні [ж’], [ш’] де палаталізувалися послідовніше, ніж [ч']. Староукр. пам’ятками ствердіння шиплячих свідчиться написанням ъ, ы після літер на їх позначення ще з XIV ст.

22.Збіг етимологічних голосних *I та *y та поява фонеми /y/.

У XIII ст. відбувся ряд діалектно обмежених південно-захід-ним ареалом фонетичних процесів, які не пов'язані із занепадом зредукованих, а саме такі важливі, як збіг в одному голосному давніх [і] та [у]. Витворення /ỷ/ (на письмі и) з праслов’янського *i та *y. У протоукр. говорах стала виявлятися тенденція до ствердіння приголосних перед голосними переднього ряду, що сприяло пониженню артикуляції етимологічно м’якого „і” та пересуванню його до „и”. У свою чергу „и” набував більш передньої підвищеної артикуляції. Унаслідок  зіткнення цих двох процесів виник голосний високо-середнього підняття, середнього ряду, відмінний від більш заднього [y],так і переднього [i]. Згодом цей новий звук /ỷ/ став характерною особливістю української мови, на відміну від білоруської та російської, де етимологічні голосні збережені. Наслідки процесу злиття: зовсім втрачається фонема /y/; виникає нова фонема /ỷ/ високо-середнього підняття, переднього ряду, сильно відсунута до середнього.