Теоретичні  1. Фольклор, фольклористика та фольклоризм: визначення термінів. Усна народна творчість та художня література, різниця. 

Фольклор, народна творчість – художня колективна творча діяльність народу, що відображає його життя, погляди, ідеали. Термін вжив у 1846 році англійський археолог Вільям Джон Томас. Фольклоризм – високохудожнє поєднання фольклору і літератури як наслідок тривалої взаємодії обох художніх систем, художнього звернення професійних письменників до фольклорної естетики. Фольклористика – наука, яка вивчає закономірності й особливості розвитку, характер і природу, сутність і тематику фольклору, а також його специфіку і схильність з іншими видами мистецтва. Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, - історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій. Якщо говорити про різницю між фольклором і літературою, то можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є багато відмінного.

Фольклор	Література
Усна форма побутування (простонародна, часто діалектна, говіркова мова).	Письмова форма існування (літературна мова як протиставлення до нелітературної чи живого мовлення).
Є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки – властиві лише для літератури (повість, роман). Специфічна жанрова система.	Є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки – властиві лише для літератури (повість, роман). Специфічна жанрова система.
Художні засоби, як правило, сталі, традиційні.	Їх оригінальність є необхідною умовою.
Колективний автор, що обумовлює варіативність усної народної творчості традиційної поетики.	Автор – конкретна особа з властивою йому творчою манерою.
Виникає в дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління.	Зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.
Нема автора, анонімність (невідоме авторство).	Наявність конкретного автора, ім’я якого відоме.
У процесі побутування твір, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування: окремі виконавці вносять свої зміни відповідно до власних поглядів і уявлень.	Написаний, завершений, не змінюється, тому що є авторським.
Твір імпровізований (вносяться певні зміни). Поширюючись на різних територіях, під впливом багатьох факторів може набувати нових рис.	Неімпровізований.
Історична основа всієї світової художньої літератури.	Виникає на грунті міфології та усної народної творчості.
Зв’язок із традицією, тобто традиційність – незмінність жанрів.	Формує світогляд, збагачує духовно.

2. Напрями та школи фольклористики 19-20 століть.

МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА (перша половина 19 ст.). Філософська основа – міфологія як «природна релігія» (тлумачення Ф.В. Шеллінга, братів Августа і Фрідріха Шлеґелів). Вони вважали, що міф – необхідна умова для виникнення мистецтва. I етап – «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера. Він говорив, що «міф – символ природних явищ, а саме: сонця, неба, світу, змін пір року тощо». За теорією символічно-міфологічної школи, міфологія – поєднання таємничої релігійної символіки, що сягає найдавніших часів людства і передається з покоління в покоління жерцями. II етап – виникнення порівняльно-міфологічної школи

(засновники Вільгельм та Яків Ґрімм, праця «Німецька міфологія», 1835). Вчені трактували, що існує спільна для усіх народів давня міфологія, бо всі народи індоєвропейської групи в далекому минулому творили одне плем´я. Жанри усної словесності також походять з міфу, давніх релігійних вірувань та уявлень. Не забути і про так звану «арійську теорію» Якова Ґрімма, в основі якої лежить дослідження і порівняння елементів побуту, творчості та вірувань арійських народів, їх спільність світогляду та усної словесності. Ці люди пов´язуються однаковими релігійними уявленнями, ставленням до навколишнього світу. В Україні ідеї міфологічної школи представлялися у працях М. Костомарова. Вчений досліджував міфологічні основи народних вірувань та обрядів. Крізь вивчення природно-релігійних культів, Костомаров розвивав духовний світогляд народу, взаємозв´язок фізичного та духовного. Не забути і про вклад О. Потебні в аналізі українських вірувань, звичаїв, обрядів усної народної творчості на загальнослов´янському, загальноєвропейському тлі, але з урахуванням специфічного національного колориту. МІГРАЦІЙНА ШКОЛА (друга половина 19 ст.).

Філософська основа – теорія запозичень чи «мандрівних сюжетів» (тлумачення Т. Бенфея). Німецький вчений говорив, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Цей процес здійснювався внаслідок культурно-історичних відносин між народами (передмова до перекладу збірки «Панчатантри», 1859). Простежувалися шляхи «мандрування» сюжетів. Також дослідники опирались на історичний досвід минулого, розглядали усну словесність кожного народу не відірвано від інших, враховуючи зв´язки між ними та взаємовпливи. В Україні ідеї міґраційної школи представлялися у науково-дослідницькій діяльності М. Сумцова, який простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств. АНТРОПОЛОГІЧНА (ЕТНОГРАФІЧНА) ШКОЛА (друга половина 19 ст.). Філософська основа – теорія самозародження сюжетів (тлумачення Е.Б. Тайлора та А. Ланга). Англійські вчені вважали, що усі подібні явища в міфології та фольклорі спільні для всього людства психологічними законами та закономірностями духовного розвитку (закон «тотожності людської природи»). Також відстоювалася думка про єдність психічних процесів, тотожність побутових і релігійних форм, уявлень, які збереглися у фольклорі, але у житті їх не існувало (теорія «побутового психологічного самозародження»). В Україні ідеї антропологічної школи представлялися діяльністю професора Київського університету О. Котляревського, який вивчав проблему народності протягом певного історичного процесу. Вчений не ігнорував той факт, що самостійна діяльність будь-якого народу розвинулася у ході проходження однакових стадій становлення на ранніх етапах розвитку. ІСТОРИЧНА ШКОЛА (перша половина 19 ст.).

Філософська основа – вивчення усної народної творчості на тлі історичного розвитку; твори народної словесності як пам´ятки минулого, в яких відобразились життя та душа народу (тлумачення М. Дашкевича). Професор київського університету, фольклорист та етнограф обґрунтував необхідність вивчення часу в історичному напрямі. Для вченого вивчення української усної народної творчості як самобутнього явища, в якому виявились національні думки та погляди – найважливіша справа для українського державного будівництва. Яскравим представником історичної школи у фольклористиці був М. Драгоманов. Аналізуючи первісні джерела та документи, він розглядав творчість різних народів з позицій тогочасної історичної науки. У своїх ранніх працях вчений приділив велику увагу вивченню релігії та міфології арійських народів. Драгоманов, який на ранніх етапах своєї діяльності був проти міфологічної теорії, у своїх останніх працях визнав її законність, — але за умови, що при цьому буде звернено увагу на всі можливі пізніші запозичення. Російські науковці доводили, що твори періоду Київської Русі – частина російської творчості. Дослідник-фольклорист М. Грушевський розглядав історію як тло виникнення та побутування усної народної творчості. Історик зумів виокремити ті раціональні ідеї, на яких можна було здійснювати подальший науковий аналіз фольклорних текстів. Отже, головною ознакою історичної школи було вивчення матеріалів фольклору на базі історичних подій, враховуючи явища народного минулого. Значущим стало й те, що відбулося перенесення міфологічного аналізу та порівняльних студій міґраційних тем, мотивів та образів на історичну основу. РАДЯНСЬКА ШКОЛА (кінець 19 – початок 20 століття).

Філософська основа – суспільно-економічні праці К. Маркса про матеріалістичне розуміння світу. У цей період фольклористика стала політизованою, ідеалізованою наукою, твори якої розглядались як вираження класових інтересів «трудового народу». Заборонялася будь-яка національна ідея, діяльність вчених. Тобто, аналізуючи політичний стан у ту добу, я можу сказати, що фольклористика як наука деградувала, тому що не розвивалася. Було внесені тексти «радянського фольклору», які вульгаризувалися. Висувались ідеї про Київську Русь як «колиску братніх народів» (українського, російського, білоруського). ГЕОГРАФІЧНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА (ФІНСЬКА) школа (початок 20 століття). Засновниками школи стали Ю. Крун та К. Крун. Дослідники притримувалися ідеї географічної зумовленості народу, яка впливає на усну народну творчість та її існування. Завдання – виявлення етнографічної належності. ШКОЛА СТРУКТУРАЛІЗМУ (20-ті рр. 20 століття). Представники: Леві-Строс, М. Фуко, Р.Борт, Ж. Лакан. Головним завданням було дошукатися неусвідомленних глибинних структур (уявлення, спогади про минуле) за допомогою структурних знаків – слів, образів, символів. Культура та фольклорна творчість розглядається структуралістами як сукупність знакових систем, таких як мова, релігія, міфологія, звичаї тощо. РИТУАЛЬНО-МІФОЛОГІЧНА (НЕОМІФОЛОГІЧНА) ШКОЛА (початок – середина 20 століття).

Філософська основа – синтез ритуально-міфологічної теорії. Представники: Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив, Г.Р. Леві, Ф. Реглан тощо. Вчення базувалося на перевагах ритуалу над міфом. Ритуал володів першорядним значенням в походженні культури. Ритуально-міфологічні моделі – структура поетичної фантазії. Була висловлена ідея про абсолютну єдність міфу, ритуалу, архетипу, що простежується шляхом метафоричного ототожнення чи асоціацій за аналогією. В історії фольклористики існувала також СОЦІОЛОГІЧНА ШКОЛА (кінець 19 – початок 20століття), засновником якої був Е. Дюркгейм, який пояснював, що виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток – це соціальна зумовленість. Однак діяльність цієї школи була недовготривалою і непопулярною.

3. Періодизація слов'янського фольклору доісторичної епохи. 

Міфологічна епоха — це час, у який виникли перші явища усної народної творчості, коли первісні уявлення і вірування оформились у більш окреслену систему культів. Ця епоха залишила давні рисунки на стінах печер, пов'язані з мисливськими культами, оскільки основним заняттям людей тоді було полювання.

1. Палеоліт (2,6 млн. років до н. е. — 10 тис. років до н. е.). Домінуючим видом людської діяльності тоді було мисливство. З ним пов’язані основні вірування, культові уявлення (магія, фетишизм, тотемізм, анімалізм) і відповідні їм спроби художнього відображення дійсності: зображення тварин, фігур мисливців при виконанні магічних танців та інших ритуалів. Дослідники зараховують їх до оріньякської (оріньяцької) культури, яка побутувала 20—30 тис. років тому. Сліди її збереглися у печері Оріньяк (Франція), в Україні — Радомишльська (Житомирщина) і Пушкарівська (Чернігівщина) стоянки. Знайдені вони також на Дністрі, в Криму.

2. Мезоліт (10—7 тис. років до н. е.). Це час, коли камінь починає використовуватися для виготовлення знарядь праці, в першу чергу для потреб мисливства. У той період, крім полювання, люди починали займатися рибальством, прирученням тварин, вважаючи їх священними. На тій стадії розвитку суспільства з'явилась перша відносно оформлена система культів тварин, рослин, природних стихій, а також різноманітні форми поклоніння предметам (камінням, кісткам, іншим частинам тварин, яким надавали магічного значення). Тоді ж зародилися первісні ритуали, пов'язані з культовою діяльністю людей.

В мезоліті зародився демонічний тип вірувань, який умовно поділяють на вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польовиків, берегинь) і вірування в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Ці вірування були найважливішою формою релігійного вростання праслов’ян у світ. Характерними були уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога.

3. Протонеоліт (пізній мезоліт) (40—8 тис. років до н. е.) — час, коли у зв'язку з розвитком тваринництва люди були вимушені перейти на осілий спосіб життя. Саме з цією зміною пов'язане виникнення племен та родових союзів, зародження первісного землеробства. Осілий спосіб життя сприяв вивченню довкілля, спостереженням за рухом небесних світил. Це привело до появи астральних культів (поклоніння сонцеві, місяцю, зорям), до виникнення перших міфів про природу, людину та світ.

4. Неоліт (прибл. 4—3 тис. років тому), в якиму провідним видом діяльності стало землеробство, що набуває високого рівня розвитку; вдосконалюється тваринництво, практикується садогородництво; зароджуються перші ремесла (обробка дерева, випікання глиняного посуду, металообробка). Основним досягненням цього періоду є будівництво житла із вбудованою в ньому піччю. Ці чинники сприяли значному розширенню фольклорної системи. Поява в домі печі спричинила трансформування культу вогню у культ домашнього вогнища. Він почав ототожнюватись із культом померлих предків, оскільки приблизно в той період зароджується первісний поховальний ритуал спалення померлих. Остаточний перехід від мисливства до землеробства привів до зміни патріархату матріархатом (вшанування жінки як символу родючості); складаються культи води, сонця, землі, місяця, зернових культур та виробів із них. На основі землеробських ритуалів зародилися календарна обрядовість та первісні форми релігії у вигляді поклоніння померлим предкам, божествам як втіленням природних стихій. Поєднання елементів основних культів сонця, печі та зерна стає основою культу хліба як символу сонця і життя. З виникненням релігії, магів, які до того звершували ритуали, змінюють жерці.

В останню стадію неоліту на території України сформувалась так звана трипільська культура (3—2 тис. до н. е., за назвою с Трипілля на Київщині, де були знайдені її залишки). Люди жили осіло в постійних оселях правильної чотирикутної форми, які мали глиняні печі для приготування їжі. Основним заняттям трипільців було землеробство. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Очевидно, саме тоді остаточно сформувались календарно-обрядові цикли, тобто ритуальні дійства, пов'язані з працею людей на землі. При збереженні зв'язку з древніми тотемними та анімістичними уявленнями, основний акцент робився на задобренні сил природи (сонця, води, землі) для вирощення доброго врожаю.

З традицією задобрення сил природи та явищами первісної релігії усталюється практика жертвоприношень, в тому числі людських, з метою задобрення божеств. Виникають жертовні місця, язичницькі капища. З часів трипільської культури залишилось багато культових поховань, в яких збереглось багато випаленого та розмальованого глиняного посуду, (звичайний посуд щоденного вжитку не випалювали і не розмальовували, він був сірим). Малюнки на посуді підтверджують існування в той час рослинних та тваринних культів, астрального культу, а також культу змія (дракона).

5. Бронзовий вік (післятрипільська доба, II тис. до н. е. — VIII ст. до н. е). Основні характеристики цього періоду — зміцнення Родової організації, в якій виникає певне розшарування; відтак — формування різних суспільних верств: жерців, мисливців, землеробів тощо. Трансформується форма похоронного обряду: він відбувався у вигляді поховання в землю з ритуальною тризною та насипанням високого кургану. Такий обряд зумовив виникнення похоронних голосінь. Із розширенням уявлень про потойбічне життя та душу ускладнюється календарно-обрядова творчість, до якої долучаються річні обрядові свята вшанування померлих на місцях їх поховань. Сама календарна обрядовість доповнюється словесними текстами, що лягли в основу жанрів календарної творчості — колядок, щедрівок, веснянок, купальських, жниварських пісень та ін. Ускладнюється і система жертовно-ритуальних дійств (обряди супроводжуються різними словесними формами, що стає ґрунтом для зародження перших епічних жанрів).

6. Залізний вік. Він охоплює: кіммерійську добу (ІХ ст. до н. е. — перша половина VІІ ст. до н. е.), скіфську добу (VІІ ст. до н. е. — III ст. до н. е.) і сарматську добу (II ст. до н. е. — III ст. н. е.). Він характеризувався остаточним розшаруванням суспільства, оформленням моногамної (парної) сім'ї, значним розвитком виробництва зброї, сільськогосподарських знарядь, розширенням ремісництва та товарообміну, а головне — зародженням державного устрою. Це сприяло утворенню військових громад та виникненню елементів героїчного епосу, а також інших епічних жанрів (легенди, казки). Утвердження стійкого сімейного укладу стало передумовою виникнення усіх жанрів родинної обрядовості (в першу чергу весільних та родильних). Вдосконалення процесів будівництва житла та культових споруд дало підставу для виникнення ритуальної поведінки, пов'язаної з закладенням фундаменту, зведенням будівлі, новосіллям тощо.

В епоху залізного віку на території праукраїнських земель на основі трипільської культури сформувалася стійка скіфська культура. Таким чином населення трипільської культури стало субстратом або основою українського народу. У 7—6 ст. до н. є. сформувалась народність скитів або скіфів, частина яких займалась хліборобством (скіфи-хлібороби, скіфи-орачі), а інша частина — військовою справою (царські скіфи). Вперше побут скіфів описав грецький вчений і філософ Геродот (біля 484 р. до н. є. — 420 р. до н. е.) у своїй «Історії грецько-перських воєн», про них не раз згадується також у Біблії.