40. Інтелект, почуття, пам'ять і воля як здатність людини.

Інтелект є, по суті, ніщо інше, як здатність судження, здатність мислення, але особливо до неї ставиться все те, що вважається нами самостійністю судження, оригінальністю, продуктивністю мислення, дотепністю й глибокодумністю. Є два типових види здатностей розуму: розумова й творча обдарованість інтелекту, тому що й творчій уяві ґрунтується на чисто інтелектуальній діяльності. Але вже простий психологічний аналіз цих двох основних видів інтелекту доведе нам, що розумова діяльність розуму, що є вищою ознакою обдарованості, залежить сама по собі від інших, нижчих розумових здатностей або вірніше – від інших психічних процесів. Ці елементарні розумові функції можуть бути розділені у свою чергу на два ряди передумов й умов обдарованості. В- перших, ми виявимо такі передумови, які по своїй природі є формальними, тобто загальними для всіх видів діяльності свідомості, у якій вони беруть участь. До цих якостей ставляться: концентрація уваги, навичка й розумова жвавість. По-друге, ми знайдемо матеріальні умови обдарованості, тобто якісні функції розуму, що вступають у певні взаємини з обдарованістю. До цієї групи розумових якостей ставляться: спостережливість, пам'ять й уява. Варто зупинитися на взаємовідносинах між інтелектом і волею. Без роботи інтелекту воля залишається сліпою і стає лише остільки усе більше видючої, оскільки їй керує розвитий інтелект. Лише сполучення розумової обдарованості із сильне волею створює ґрунт для вищої розумової творчості. Ми нерідко бачимо сильно обдарованих людей, не спроможних створити яке що зі своїх більших здатностей, тому що слабість волі паралізує в них чисто розумову роботу. Суцільно так поруч, однак, зустрічаються в житті й таких людях, у яких сильна воля односторонньо перевищує всі інші духовні функції; це - бурхливі натури, яким «призначені більші прориви, але створити нічого не дано», тому що в них відсутній напрямна й регулююча сила інтелекту. Однобічні, непристосовані до життя «люди науки» із сильно розвиненим інтелектом так само мало можуть впливати на життя суспільства або навіть на хід їхнього власного життя, як і бурхливі, імпульсивні натури, що відстали у своєму розумовому розвитку, чия воля звичайно даремно пропадає в зайвій витраті розумових сил на досягнення найпростіших успіхів. Отут, так само, як і у взаємовідносинах між природним нахилом і свідомим удосконаленням інтелекту, найвищий ефект може бути досягнуть розмірною й гармонійною участю обох факторів у нашій розумовій роботі: розумових здатностей й активної волі.

41. Співвідношення понять «людина, «індивід», «особистість», «індивідуальність».

Поняття «людина» відбиває загальнородові риси, властивому людському індивідові, його біологічну організацію, свідомість, мову, здатність трудитися. Таким чином, воно дає саму загальну й тому гранично абстрактну характеристику індивіда, позбавлену його конкретного образа.

Поняття ж «індивід» позначає людину як одиничного представника людського роду, що належить одночасно й природі, і суспільству, що поєднує в собі сукупність біологічних властивостей і соціальний вигляд.

Визначення індивідуальності є спроба осягти цілісність конкретного суб'єкта, виходячи з його одиничних параметрів. Завдання цього визначення - ускладнення простого виділення факту окремості якоїсь людини до розвинених уявлень про формування й існування його унікальності. При цьому вихідний акцент звертання до людини не тільки не губиться, але служить постійним орієнтиром і метою збагнення людської реальності, її найважливішою вихідною характеристикою.

Визначення індивідуальності як системного, цілісного об'єкта складається в остаточному підсумку не в перерахуванні її різних рис, а у виділенні головного системоутворюючого фактора, що обумовлює її цілісну сутність і зв'язує всі її окремі риси в загальне поняття. Таким змістоутворюючим фактором індивідуальності, що характеризується всілякими рисами, є самобутність конкретного індивіда, його здатність бути самим собою, виступати самостійною істотою в рамках природного, соціального, культурного цілого.

Індивідуальність можна визначити як таку особливу форму існування людини в суспільстві, завдяки якій він, незважаючи на всю свою соціальність, не розчиняється в суспільстві цілком і повністю, а являє собою щось окреме, автономізоване, що володіє в рамках суспільного цілого своєю особою життям. Способи індивідуальної діяльності не втримуються в готовому виді в загальнолюдському досвіді й не є загальнозначущими для всіх. Кожен індивід, опираючись на власні здатності й можливості, повинен виробити свої індивідуальні способи й прийоми дії в суспільстві, сформувати в себе індивідуальний стиль діяльності. Це обумовлює необхідність індивідуальної самостійності й активності людини, а отже - необхідність індивідуального рівня його буття в суспільстві.

У понятті особистості фіксуються соціальні якості індивіда. Тим самим у ньому упор робиться не на відрізняючих один від одного особливостях людей, а на в певній мері загальнолюдських параметрах. Цей акцент не випадковий. Він обумовлений завданням підкреслити найважливіше значення тих моментів людського буття, які у своїй сутності є щось більше, ніж просто конкретність приватної життєдіяльності (що добре помітно в понятті «історична особистість»).

42. Проблема визначення сутності людини. Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Філософія завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.

Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях

Паралельно з питанням про сутність людини центральне місце займає проблема місця людини в сучасному світі, котра розкриває все різномаїття особливостей сучасного стану розвитку людства, його проблем, шляхів їх вирішення та перспектив діяльності людини в питаннях самопізнання. Сучасна техногенна епоха ставить перед людиною багато завдань та викликів, подолання котрих має призвести до фундаментальних змін і зрушень в розвитку людства, характер котрий залежить від рівня свідомості та відповідальності кожної людини особисто.

Поняття “природа людини” звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.

Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.